ДОЛЯ РАНЕНИХ ВОЯКІВ УПА

В. Сірський

Доля ранених вояків будь-якої армії в нормальних воєнних умовинах не надто жорстока. Скорше чи пізніше раненого вояка вилікують і він знову вернеться до своєї бойової частини з гордим почуттям, що ним заопікувалася його батьківщина. А в цій опіці батьківщини коріниться якраз це, що ми називаємо бойовим духом армії. Це в останній війні розумів добре маршал Тіто, який за своїми бойовими відділами тягав усюди довгі ряди возів з раненими партизанами. А що ж діялося на нашому фронті?

Жорстокий був день св. Миколая в селі Соколівці, Олеського району в 1945 р. Червона боївка, поінформована стрибками з Лабача, застукала несподівано двох бійців УПА, які прийшли до села, щоб загріти закостеніле в бункрі тіло. В часі перестрілки паде на землю тяжко ранений Місько Козловський, диригент місцевого хору. За кілька хвилин вибухає ґраната. Це Козловський покінчив із власним життям. Його товариш по зброї, Микола Колосовський із Лабача, також ранений, відстрілюється завзято та пробує відступати в напрямі Брахівки. Вночі обкровавлений бідолаха замерз під деревом. Обох їх мертвих червоні "визволителі" завезли під Брахівку, де цілий місяць пролежали вони "на позор". Тільки вночі безстрашні селяни прикрили погиблих партизанів галузками, щоб по смерти не розривали їх голодні собаки. Рік пізніше червона ячейка схопила тяжко раненого Кирила Якимця, який помер в районі під час нелюдських тортур. Оце картина з нашої дійсности, змальована очевидцями цих двох подій.

Майже вся література, яка описує завзяті бої УПА, переповнена подібними ситуаціями. Ось картина з Повстанського записника М. Данилюка :

"21 березня 1943 р. Ранком прийшов зв'язковий з Верби, але не той, якого послали вчора. Той до Верби не дійшов. Його перехопили німці. Він, відстрілюючись, утікав і його ранили. Як добігли до нього жандарми — він себе і двох німців зірвав ґранатою", (стор. 143).

П. Мірчук в книжці Українська Повстанська Армія, 1942-1952 пише:

"У висліді облав НКВД на ліси на поодинокі села большевикам вдалося розкрити в 1947 р. 103 бункри УПА та криївки підпільників. У дванадцяти випадках залогам бункрів пощастило прорватися пробоєм крізь вороже кільце, в 91 випадку окружені (разом 209 люда) боронилися до останнього і, вистрілявши всі набої, останньою ґранатою розірвали себе, щоб не попасти в руки ворога", (ст. 197).

Не пощадила жорстока доля і двох членів Головного Командування УПА:

"... в рукопашній боротьбі Маївський-Тарас стріляється, а ген. Перебийноса вдалося чеській поліції обезвладнити й арештувати. Підданий жахливим тортурам в тюрмі при Вашінґтонській вул. в Празі, Перебийніс кінчає самогубством". (Там. же, ст. 258).

Ось спомин легендарного командира УПА Степана Хрона; ранений в бою він просить свого зверхника:

"Командире, не лишай мене! Добий! Скажи моїй дочці Лілі, куди її батько пішов та за що загинув... Мене несли полями, дебрами, тягли по глині, але болю я не відчував... Та ось сіє черга по моїй палатці; один стрілець ранений, палатна дреться і мене лишають. Ось виринає постать дівчини-героя Степової. Не залягаючи, вона з пістолем у руці біжить, спотикаючись на скиби, завертає стрільців, щоб мене забрали. Чую її крик: — Так не красиво, друзья, оставлять його! Стрілятиму, сейчас заберіть його! — На допомогу їй прибіг Кремінь, українець зі Сходу, і також автоматом завертає стрільців, щоб далі несли... Одна палатка, повна крови, залишилась на полі. Тепер друга палатка і під нею коц — наповнились знову кров'ю. Порвані б'ючки, подіравлені руки, кості.                                   (Крізь сміх заліза, ст. 73).

Глибину душі читача потрясає загибіль упівця Кримського:

"... ранений важко другий раз, не може дальше йти, а живим у руки ворогові не хоче здатися. І він, і ми знаємо, що нести його лід обстрілом неможливо. Віддає торбу з матеріялами, прощається з нами, просить не забути його маму, дружину й маленького синка. Шепче останні свої слова: "Да будет воля Твоя, як на небі так і на землі". Притулив зимне залізо під бороду, потиснув язичок пістолі і звалився мертвий на сніг". (В рядах УПА, зредаґ. д-р П. Мірчук і В. Давиденко, ст. 216).

Часто приходилось лишати своїх ранених друзів на полі бою без будь-якої опіки. Максим Скорупський-Макс згадує:

"Дві сотні Крука, залишаючи лементуючих ранених, без жодного порядку відступають".     
(У наступах і відступах, ст. 196).

Для ранених вояків УПА не було ніде безпечного місця. Навіть у власних шпиталях чигала на них всевладна смерть. На горі Хрещатій, у Карпатах, 23 січня 1947 р. поляки знищили один із шпиталів УПА. В шпиталі згинула санітарна обслуга та й усі ранені — разом сімнадцять осіб. Нехай говорить про це автор споминів Ю. Борець.

"Ворог розривав слізні ґранати... бо хотів здобути шпитальну обслугу й поранених живими, щоб одержати від них потрібні інформації. З кожною хвилиною газ в'їдався в горло й очі все більше й більше. Виходу вже не було, тому всі мусіли вирішувати свою долю особисто. Кожний гаряче молився, а потім лунав сухий тріск пострілу. Оксана потягла за спуск маленького бельгійського пістоля, і її делікатне тіло звалилося  на долівку... Доктор  Ратай...  плакав не зі страху, а із жалю за своїми друзями, тіла яких лежали довкола... Доктор тішився,  що запалив шпиталь. Не буде підлота знущатися навіть над трупами... Пробував натиснути спуск автомата, але перед очима з'явилися образи коханої дружини і двох маленьких донь...    Вогонь припікав...  Рішучим рухом приклав автомата до грудей і з цілої сили потягнув за спуск".     (У вирі боротьби, ст. 203-204).

Найчастіше лишали ранених упівців по селах, під опіку ідейних селян. І тут їх доля була незавидною, бо більшовицькі загони перевертали село до дна. Вони ж і накладали на селян драконські кари за будь-яку співпрацю з УПА. Федя Почапського із Підсокола (присілок Соколівки) заслано на десять років на Сибір за це, що в бункрі під хатою переховував упівців. На Сибірі він і помер.

 І ще одна смерть чигала на ранених вояків УПА, на згадку якої мені проходить по тілі мороз. Тяжко повірити, щоб такі випадки траплялись у двадцятому століттю. Зацитую написане:

"В бою загинуло сорок повстанців, а 18 було ранених. Жоден повстанець не попав ворогові живим у полон. Легко ранені повстанці продовжували безнастанну боротьбу, а тяжко ранені, якщо не можна було їх підібрати з поля бою, дострілювалися або розривали себе ґранатами. У повстанськім відділі служило двох братів. Один з них в часі бою був смертельно ранений. Другий брат хотів його, наражуючись на ворожий вогонь, підібрати на винести з поля бою. Ранений брат на це не дозволив і ще попросив себе дострілити, бо він й так був смертельно ранений. Зі сльозами в очах здоровий брат виконав останню повстанську прислугу свому братові". (У боротьбі за волю, Авбсбурґ, 1949, ст. 66).

Ще можна всотеро згадувати такі трагічні ситуації, але всі вони звучать однаково: дострілився, розірвався ґранатою або дострілено "на власне бажання".

***

Де шукати за джерелами тої жорстокої і нелюдської смерти від власної кулі? В споминах колишніх упівців є тільки дуже скупі натяки. М. Данилюк в Повстанському Записникові пише:

"Видано ще один наказ, який Блакитний назвав «порадою» — живим не здаватись", (ст. 126).
Невідомий автор, який скрився за псевдом "Кум" у "Кривавій відправі" згадує: "Побачив недалеко друга Миколаєвича, що завзято відстрілювався від ворога. Півголосом крикнув до нього, що я ранений. Друг Миколаєвич півголосом відповів, щоб я дострілився і не попав живим ворогові в руки". (В рядах УПА), Нью-Йорк, 1957, ст. 202).

Отже, можна догадуватися, що в критичних ситуаціях власні друзі по зброї заохочували ранених кінчити зі своїм життям. Був страх, що навіть найбільш витривалі вояки заломляться на ворожих тортурах і будуть "сипати" може і підсвідомо своїх товаришів, видадуть бункри та криївки із зброєю та харчами.

***

На мою думку, самогубство навіть і в найбільш жорстоких умовинах являється смертельним гріхом перед Богом, перед своїм народом і перед самим собою. Бо смерть - це кінець усьому на землі. Самогубство це активна допомога ворогові. Навіть найстрашніші муки - це ще не кінець людини. Велич безмежного терпіння мусять респектувати навіть і найжорстокіші вороги. Козаки також терпіли нелюдські знущання на турецьких галерах, і то довгими роками. Але вони на той світ не спішились. Правда, в них все була надія, що скорше чи пізніше чубаті побратими визволять їх. В упівській дійсності такої надії майже не було. А все-таки багато ранених бійців УПА вилікувались зі смертельних ран, перебули десятки років сибірської каторги та ще й сьогодні ставлять пасивний опір червоному окупантові. Вони в найбільш критичних моментах пам'ятали Христові слова: "Якби у вас було зерно віри... ви перевертали б гори".

Отже, останню кулю свою слід послати ще одному ворогові в чоло, а не у власні скроні.