РЕПОРТАЖ
Василь Верига
В суботу, 23 вересня 1978 р. у містечку Фельдбах у Штірії (Австрія) відбулося посвячення нового військового цвинтаря, на якому похоронено 1346 жертв війни, здебільше військових. З того числа 982 особи загинуло в час другої світової війни, бо власне в цій околиці більше місяця (квітень-травень 1945) проходили жорстокі бої з Червоною армією. Тут же, у складі німецької армії воювала й українська дивізія "Галичина", яку саме там перейменовано на 1-шу Українську Дивізію Української Національної Армії під командуванням ген. Павла Шандрука. У зв'язку з цим, на цвинтарі у Фєльдбаху є також і тлінні останки вояків-українців, які продовжували боротьбу з найбільшим ворогом України аж до кінця війни.
На цьому цвинтарі є також 384 могилки вояків австро-угорської армії з першої світової війни, а також і невідоме число вояків російської та італійської армій, які померли в астрійських таборах полонених, що знаходилися в околиці Фельдбаху. Їхні тлінні останки спочивають у двох спільних могилах.
Поміж вояками знаходиться також і 631 могила цивільних жертв війни, головно біженців зі східніх земель, старших чоловіків, жінок і дітей, які загинули від бомб або від стрілів низьколітаючих літунських атак ворога, з поміж яких аж 422 залишаються й досі без жодних прізвищ.
Всі ці гроби були порозкидані по полях, отже там, де захопила їх несподівана смерть і щойно в 1972 році льокальні організації разом з Австрійським Чорним Хрестом (організація для охорони воєнних могил) при допомозі австрійського та західньо-німецького урядів та Німецького Товариства Охорони Воєнних Могил, почали перевозити тлінні останки поляглих з поля та різних малих цвинтарів Східньої Штірії на військовий цвинтар громади Мюльдорф зараз таки на межі міста Фельдбах. У зв'язку з цим, вийшло було розпорядження, щоб усі громади зголошували воєнні могили на їхніх територіях та списки поляглих. Але, як виявилося, деякі громади не хотіли передавати тлінніх останків вояків, які загинули в їхній обороні, але бажали задержати їх у себе, як свідків тої боротьби і зобов'язувалися їх доглядати та взагалі опікуватися ними. У багатьох випадках це було в порозумінні з родиною поляглих. Від 1972 року у Штірії відкрито було 2791 могилу "невідомих вояків", сподіваючись знайти в них щось такого, що допомогло б ідентифікувати. У багатьох випадках в такий спосіб "невідомі" ставали відомими і на їх гробах появлялися прізвища. Але не усім "невідомим" вдалося привернути їхні прізвища. "Справа в тому, що відповідні інстанції в Берліні, як і Німецьке Товариство Охорони Воєнних Могил, ще й сьогодні натрапляють на великі перешкоди у своїй праці", — як це твердить Ганс Ґубер, автор інформативної статті у німецькому журналі "Охорона Воєнних Могил", що появляється у Зах. Німеччині у місті Кассель.
На військовому цвинтарі у Травтмансдорфі, недалеко від Фельдбаху, де також є могили вояків-українців "на 172 похоронених — 141 ще й далі залишаються як 'невідомі' вояки, помимо того, що вони померли у військовому шпиталі, їхні документи були вислані до вищих інстанцій ще заки прийшли радянські війська, але їх ще й досі не віднайдено. Багато з тих, що належали до зброї СС неможливо зідентифікувати, бо вони під кінець війни нищили навіть свої розпізнавальні таблички, щоб вони не попали в руки совєтам.
Можна припускати, що власне до цієї катеґорії належали головно українці, які були підпорядковані командуванню зброї СС, і всі їхні документи були видані есесівськими службовими інстанціями та з есесівськими знаками. Автор не каже, чому саме є такі труднощі зі службовими інстанціями в Берліні у процесі розпізнавання поляглих вояків, але можна догадуватися, що йдеться про взаємовідносини з східньо-німецькими службовими інстанціями, які діють за вказівками своїх московських учителів, й тому, навіть у таких справах як прізвища поляглих, підозрівають підступ і шпигунську аферу. (Докладніші інформації про інші військові цвинтарі знаходяться у репортажах Андрія Гавірка у "Вістях комбатанта" п. н "Посвячення пам'ятника поляглим дивізійникам..." ч. 4 (84) 1976, стор. 37-40 та "Посвячення військового цвинтаря у Санкт Вайт..." ч. 5-6 (85-86) 1976, стор. 71-73).
Під час розшуків за військовими могилами натрапляли також і на совєтських поляглих вояків. "їхні тлінні останки, — як пише згадуваний уже Ґрубер, — зареєстровано з неменшою докладністю і турботою, як вояків німецьної армії і перевезено на совєтський військовий цвинтар у Фюрстенфельді недалеко Фельдбаху.
Найважливішою особою у процесі розшуків та перевоження тлінних. останків вояків другої світової війни як і упорядкування військових цвинтарів у Штірії був Сеп Тойшлер (Sepp Teuschler), літун з другої світової війни, а тепер містоголова Австрійського Чорного Хреста та його екзекутивний директор на Штірію. Він же і секретар Австрійського Ветерансьного Союзу у Штірії (Oesterreichischer Kameradschaftsbund in Steiermark). Його помічником був німець Горст Літтманн, працівник Австрійського Чорного Хреста й вони при співпраці Німецького Товариства Охорони Воєнних Могил, впорядкували вже чимало військових цвинтарів, а в тому і цвинтар у Фельдбаху, якого посвячення було запляновано на суботу, 23 вересня 1978.
В четвер вечером відбулося перше спільне засідання-зустріч управ різних крайових організацій під проводом Р. Дебрицького та Андр. Гавірка і тут виявилася різниця поглядів щодо програми посвячення цвинтаря, яке влаштовували дві повище згадані німецька та австрійська організації охорони воєнних могил. Голова Управи ОбВУ (Англія), Богдан Микитин, вимагав, щоб від українців на посвяченні промовляв полк. Є. Рен та щоб побіч австрійського й німецького державних прапорів повівав також і український синьо-жовтий прапор. Організатори свята на це не могли погодитись, пояснюючи, що це є імпреза, влаштована коштом і заходом обох держав і представники Австрії та Німеччини будуть говорити. Україна до влаштування цього цвинтаря нічим не спричинилася й тому годі її трактувати як рівнорядного партнера, тим більше, що немає її офіційного представника. Йдучи назустріч вимогам української групи, Австрія й Німеччина наражали б себе на дипломатичні неприємності з боку СРСР, виставляючи синьо-жовтий прапор, який, до речі, не є прапором тої України, що є в Об'єднаних Націях. Натомість організатори погодилися на те, щоб український прапор, під яким воювали упавші вояки дивізії "Галичина", повівав на щоглі спеціяльно для того приготовленої побіч пам'ятника, який Братство "Броди-Лев" побудувало побіч першої вхідної брами до цвинтаря, де спочивають тлінні останки кол. дивізійників.
Над цею справою дебатувалося ще й на другий день у п'ятницю вечером, коли голова ГУ ОбВУ грозив в імені усіх своїх членів бойкотом свята. Більшість одначе вважала, що це не принесло б користі дальшій співпраці Австрійського Чорного Хреста з представниками організованих українських ветеранів, яких досі заступали Андрій Гавірко з Англії та Роман Дебрицький з Німеччини. Остаточно українці з Англії пішли на компроміс, згідно з яким вони погодилися взяти участь у святкуваннях без жодного бойкоту, але зате господар свята має проголосити, тобто формально привітати українську делегацію, вимінюючи країни з яких її члени приїхали та підкреслити боротьбу української Дивізії за волю України. Говорити українському ветеранському представникові не дозволено тому, що жодна інша ветерансьна організація не мала права виступу. Але тут знову австрійці пішли на уступки українцям і дозволили на коротке слово парохові української католицької церкви св. Варвари у Відні, який мав брати участь у посвяченні військового цвинтаря.
В ім'я правди треба сказати, що австрійські організатори пішли назустріч вимогам українців, привітали їх та призначили для них почесні місця так у поході, як і в усіх інших частинах програми. Це, зрештою, піднреслював у розмові з автором і Побігущий-Рен, який підтримував домагання представників ОбВУ.
Урочистості посвячення розпочалися зложенням вінків у крипті незнаного вояка у парохіяльній церкві Фельдбаху, звідки похідна група маршовим порядном відійшла на цвинтар. На чолі групи несли прапори різних комбатантських організацій, а на самому переді чотири українські прапори.
На цвинтарі в урочистостях взяли участь представники австрійського, провінційного та льокальних урядів, західньо-німецький посол при австрійському уряді, представники ветеранських організацій, представники обох, австрійської та німецької організацій охорони воєнних могил, почесна сотня австрійської армії та війсьнова оркестра як також і високі представники автсрійської армії на чолі зі своїм генералом, комендантом військової округи Ґрац.
Поминальне богослуження і посвячення цвинтаря відправив капелян австрійської армії в сослуженні о. д-ра О. Дзеровича, пароха української католицької церкви св. Варвари у Відні та пароха римокатолицьної церкви у Фельдбаху. О. д-р О. Дзерович виголосив німецькою мовою коротку проповідь, у якій підкреслив участь української дивізії у боротьбі з червоною навалою весною 1945 року. Після релігійного церемоніялу посвячення цвинтаря з короткими промовами виступали представники всіх урядів та організацій охорони могил, при чому ці останні підкреслювали участь українців в боях в околицях Фельдбаху.
Можна припускати, що власне до цієї катеґорії належали головно українці, які були підпорядковані командуванню зброї СС, і всі їхні документи були видані есесівськими службовими інстанціями та з есесівськими знаками. Автор не каже, чому саме є такі труднощі зі службовими інстанціями в Берліні у процесі розпізнавання поляглих вояків, але можна догадуватися, що йдеться про взаємовідносини з східньо-німецькими службовими інстанціями, які діють за вказівками своїх московських учителів, й тому, навіть у таких справах як прізвища поляглих, підозрівають підступ і шпигунську аферу. (Докладніші інформації про інші військові цвинтарі знаходяться у репортажах Андрія Гавірка у "Вістях комбатанта" п. н "Посвячення пам'ятника поляглим дивізійникам..." ч. 4 (84) 1976, стор. 37-40 та "Посвячення військового цвинтаря у Санкт Вайт..." ч. 5-6 (85-86) 1976, стор. 71-73).
Під час розшуків за військовими могилами натрапляли також і на совєтських поляглих вояків. "їхні тлінні останки, — як пише згадуваний уже Ґрубер, — зареєстровано з неменшою докладністю і турботою, як вояків німецьної армії і перевезено на совєтський військовий цвинтар у Фюрстенфельді недалеко Фельдбаху.
Найважливішою особою у процесі розшуків та перевоження тлінних. останків вояків другої світової війни як і упорядкування військових цвинтарів у Штірії був Сеп Тойшлер (Sepp Teuschler), літун з другої світової війни, а тепер містоголова Австрійського Чорного Хреста та його екзекутивний директор на Штірію. Він же і секретар Австрійського Ветерансьного Союзу у Штірії (Oesterreichischer Kameradschaftsbund in Steiermark). Його помічником був німець Горст Літтманн, працівник Австрійського Чорного Хреста й вони при співпраці Німецького Товариства Охорони Воєнних Могил, впорядкували вже чимало військових цвинтарів, а в тому і цвинтар у Фельдбаху, якого посвячення було запляновано на суботу, 23 вересня 1978.
Посвячення цвинтаря у Фепьдбаху організували спільно Австрійський Чорний Хрест та Німецьке Товариство Охорони Воєнних Могил при матеріяльній допомозі обох урядів, Австрії та Західньої Німеччини. На це святкування приїхали представники австрійської влади з Відня, провінційної з Ґрацу та місцевої з Фельдбаху на чолі з бюрґермайстром. Німецький уряд заступав амбасадор ФРН д-р Горст Ґрадет.
Загальний вид на Військовий Цвинтар у Фельдбаху (Австрія). Фото: О. Ленкавська, Лондон, Англія.
Тому що на військовому цвинтарі у Фельбаху є чимало упавших старшин, підстаршин і вояків Української Дивізії, українські ветеранські організації. Братство кол. Вояків 1-ої УД УНА, Об'єднання б. Вояків Українців у Вел. Британії (ОбВУ) та Товариство "Броди-Лев" у Нью-Йорку вважали, що там повинно взяти участь й українське ветеранське представництво, тим більше, що Братство охорони воєнних могил "Броди-Лев" побудувало гарний пам'ятник поляглим-українцям. І так у четвер 21 вересня до Фельдбаху почали з'їжджатися колишні дивізійники з різних країн Европи та частин світа: з Німеччини прибула група дивізійників на чолі з головою Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА Р. Дебрицьким та полк. Є. Побігущим, Б. Шарком та інші; Василь Верига, голова Крайової Управи Братства Канади; Степан Добровний з Австралії та кол. дивізійники з Австрії. Велику (коло 40 осіб) групу творила делеґація Об'єднання бувших Вояків Українців з Великобританії на чолі з головою Гол. Управи Богданом Микитином, референтом зовнішніх зв'язків Андрієм Гавірком та о. крилошанином Мих. Ратушинським, кол. капеляном Дивізії. До речі дивізійники з Німеччини й Англії, їдучи автобусом з Мюнхену до Фельдбаху, відвідали ще й інші військові цвинтарі, на яких спочивають тлінні останки кол. дивізійників і зложили там вінці від імени усіх крайових управ, Америки, Канади, Великобританії та Німеччини. З Америки приїхав делегат від Братства "Броди-Лев" Андрій Закревський. Разом українська група творила поверх сотні осіб, не рахуючи який десяток жінок.
Над цею справою дебатувалося ще й на другий день у п'ятницю вечером, коли голова ГУ ОбВУ грозив в імені усіх своїх членів бойкотом свята. Більшість одначе вважала, що це не принесло б користі дальшій співпраці Австрійського Чорного Хреста з представниками організованих українських ветеранів, яких досі заступали Андрій Гавірко з Англії та Роман Дебрицький з Німеччини. Остаточно українці з Англії пішли на компроміс, згідно з яким вони погодилися взяти участь у святкуваннях без жодного бойкоту, але зате господар свята має проголосити, тобто формально привітати українську делегацію, вимінюючи країни з яких її члени приїхали та підкреслити боротьбу української Дивізії за волю України. Говорити українському ветеранському представникові не дозволено тому, що жодна інша ветерансьна організація не мала права виступу. Але тут знову австрійці пішли на уступки українцям і дозволили на коротке слово парохові української католицької церкви св. Варвари у Відні, який мав брати участь у посвяченні військового цвинтаря.
В ім'я правди треба сказати, що австрійські організатори пішли назустріч вимогам українців, привітали їх та призначили для них почесні місця так у поході, як і в усіх інших частинах програми. Це, зрештою, піднреслював у розмові з автором і Побігущий-Рен, який підтримував домагання представників ОбВУ.
Урочистості посвячення розпочалися зложенням вінків у крипті незнаного вояка у парохіяльній церкві Фельдбаху, звідки похідна група маршовим порядном відійшла на цвинтар. На чолі групи несли прапори різних комбатантських організацій, а на самому переді чотири українські прапори.
Колона українців маршує вулицям Фельдбаху на посвячення Військового
цвинтаря. Перший зпереду хор. Гринюк (Англія), третій за ним Богдан Шарко
(Німеччина) і побіч нього автор допису Василь Верига (Канада). 23. IX. 1978.
Фото: О. Ленкавська, Лондон, Англія.
На цвинтарі в урочистостях взяли участь представники австрійського, провінційного та льокальних урядів, західньо-німецький посол при австрійському уряді, представники ветеранських організацій, представники обох, австрійської та німецької організацій охорони воєнних могил, почесна сотня австрійської армії та війсьнова оркестра як також і високі представники автсрійської армії на чолі зі своїм генералом, комендантом військової округи Ґрац.
Поминальне богослуження і посвячення цвинтаря відправив капелян австрійської армії в сослуженні о. д-ра О. Дзеровича, пароха української католицької церкви св. Варвари у Відні та пароха римокатолицьної церкви у Фельдбаху. О. д-р О. Дзерович виголосив німецькою мовою коротку проповідь, у якій підкреслив участь української дивізії у боротьбі з червоною навалою весною 1945 року. Після релігійного церемоніялу посвячення цвинтаря з короткими промовами виступали представники всіх урядів та організацій охорони могил, при чому ці останні підкреслювали участь українців в боях в околицях Фельдбаху.
Перший виступив з коротким словом господар свята Сепп Тойшлер, заступник голови Австрійського Чорного Хреста (АЧХ), який привітав усіх приявних гостей, вимінюючи при тому українців та з яких Країн вони приїхали: Німеччини, Англії, Америки, Канади та Австралії. Після нього говорив голова Австрійського Чорного Хреста, дипл. інж. Отто Яуст, який ствердив, що "друга світова війна пожерла 55 мільйонів людських душ і фактично не дала нічого позитивного і не встановила тривалого миру у світі. Від закінчення війни ніби-то панує в світі мир, але в дійсності за той час історія світу зареєструвала 36 збройних конфлінтів, довших або коротших воєн, а деякі з них ще й сьогодні продовжаються".
На цьому цвинтарі лежать вояки — жертви двох останніх воєн й з обох боків фронтів, лежать побіч себе без ненависти і без злоби, яка спричинила їх смерть. Вони впали на полі бою за ідеали визначені їм їхніми урядами, як найвищі ідеали, за які варто і вмерти".
Д-р Й. Шнееберґер, голова Західньо-німецького Товариства Охорони могил, у своєму слові підкреслив, що тут, крім вояків німецької армії, спочивають також і вояки Українсьної Дивізії, яка брала участь у боротьбі на східньому фронті за свою батьківщину.
Ген. А. Патіян, комендант військової округи Ґрац передав привіт від міністра військових справ австрійського уряду і підкреслив, що війна не тільки що не розв'язує жодних проблем, навпаки, вона створює ще більше нових проблем, які скорше чи пізніше доведуть до нової війни. Отже, війна не є і не повинна бути в майбутньому інструментом поладнання міжнародніх конфліктів.
Крім того, говорив ще й німецький амбасадор до Австрії, д-р Горст Ґрадет, який вказував на те, що війна це вислід злої волі людей, які стали при кермі держав і закликав до толеранції та взаємної пошани поміж різними народами. Представник провінційного уряду Штірії також виголосив промову проти війни, підкреслюючи, що війна це вислід філософії, яка схвалює і оправдує політику ненависти та насильства. Нашим обов'язком, — говорив він, — є зберігати мир і взаємну пошану народів до себе.
Ціла офіційна частина тривала разом з богослуженням пітвори години, і по закінченні її о. О. Дзерович та о. крилошанин Михайло Ратушинський, парох української католицької церкви в Болтоні (Англія), колишній капелян Української Дивізії, відправили панахиду перед пам'ятником, поставленим на честь упалих українців зараз таки при вході на цвинтар, де з коротким словом виступив В. Верига, голова Крайової Управи Братства Колишніх Вояків 1-ої УД УНА в Канаді. У панахиді взяла участь ціла українська група, що разом нараховувала близько сотні людей на чолі з кол. майором Української Дивізії, Є. Побігущим, а також деякі австрійські ветерани. Всіх учасників було поверх 1000 осіб.
Після закінчення програми на цвинтарі, в одному з ресторанів Фельдбаху був влаштований обід для всіх німецьких та австрійських достойників, на який були запрошені також і представники українців, а саме: о. О. Дзерович, о. крилошанин Михайло Ратушинський, Андрій Гавірко, референт зовнішніх зв'язків ОбВУ в Англії та Василь Верига, голова КУ Братства Дивізійників у Канаді. Тут же ж по обіді В. Верига, разом з головою Братства 1-ої УД у Німеччині, Романом Дебрицьким, роздали пропам'ятні медалі для шістьох австрійських та німецьких достойників, які виявили чимало турботи у справі могил поляглих українців на території Австрії: голові Австрійського Чорного Хреста О. Яустові, його заступникові С. Тойшлерові й шефові бюра АЧХ у Ґрацу А. Кляйншустерові, голові Західньо-Німецьного Т-ва Охорони Воєнних Могил Й. Шнеєберґерові, його заступникові у Штірії, В. Ґнаукові та посадникові Фельдбаху А. Гармтодтові. Нагороджені прийняли наші відзначення з подякою, а приявні на залі гості привітали цей жест українських представників бурхливими оплесками.
У програму святкувань входив ще й похід з прапорами, австрійськими та українським, австрійських ветеранів-спадунів другої світової війни до пам'ятника поляглим парашутистам, де також зложено два вінці — один від австрійських ветеранів, а другий від українських. Цього акту доконали Роман Дебрицький з Німеччини та Василь Верига з Канади. Після цього з коротким словом виступив учасник другої світової війни полковник австрійських парашутистів, а від української групи також Василь Верига, представник Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, цим разом у німецькій мові.
Вечером австрійські ветерани запросили всіх учасників на товариський вечір, де з короткими привітаннями виступали австрійські ветерани, а від українців Роман Дебрицьиий та Андрій Гавірко. "Фельдбах від багатьох років став місцем щорічної зустрічі українців з австрійцями, — говорив господар вечора при відкриттю, — українці приходять відвідати могили своїх друзів, які на нашій землі коло Фельдбаху упали в боротьбі із своїм відвічним ворогом".
У програму товариського вечора входило також висвітлення фільму з посвячення воєнного цвинтаря у Травтмансдорфі Штірії у 1976 р., продукції кол. дивізійника Миколи Жикалюка й роздача пам'яткових шпильок міста Фельдбаху та відзначень Австрійського Ветеранського Товариства. Почесні шпильки з українців дістали Володимир Янківський, Степан Добровський, Осип Шляхетко, Володимир Длябога, Микола Жикалюк, Григор Макарчук та Михайло Савка. Срібні відзнаки Австрійського Ветеранського Товариства одержали: о. крилошанин Михайло Ратушинський та Богдан Микитин, голова ОбВУ в Англії, Василь Верига з Канади, голова НУ Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді, Тарас Сімків і Дишинський Володимир, активні члени Братства в Німеччині. Представники українців від себе вручили дві медалі Архистратига Михаїла голові місцевого відділу Австрійського Ветеранського Товариства А. Шмідтові та його заступникові А. Ґютльтеві, як також двом місцевим діячам, які чимало спричинилися до впорядкування могил українських поляглих, вручено книжки майора В. Д. Гайке п. н. "Sie wollten die Freiheit".
Посвячення воєнного цвинтаря у Фельдбаху закінчилося і навіть погода, яка таки добре псувала настрій, витримала до кінця. Все відбулося гідно і пристойно. На ці святкування наспів привіт від кол. сотника дивізії "Галичина" Василя Татарського, тепер голови Союзу Українських Ветеранів у Німеччині та привіт і вінок від голови Виконавчого органу ДЦ УНРади п. Леонтія.
Із свого боку зібрані представники обох українських ветеранських організацій, Братства кол. вояків 1-ої УД УНА та Об'єднання бувших вояків Українців у Великій Британії, вислали спільний привіт Блаженнішому Первоєрархові Української Католицької Церкви Кир Йосифові.
Але не обійшлося тут і без розчарувань, щонайменше для деяких осіб. На посвячення воєнного цвинтаря вибирався також і емеритований сотник австрійської та німецької армій Іван Олександер Пулюй, син славетного фізика і винахідника Івана Пулюя, який живе в Австрії десь біля Зальцбурґу. Він вибрався до Фельдбаху новіським автом з дружиною і сином та оригінальним прапором Січових Стрільців, який є у нього на переховку. По дорозі авто зіпсулося і родина Пулюїв замість приїхати в суботу приїхала аж в неділю ранком, коли вже частина людей від'їхала. Ми познайомилися при сніданку, після чого зробили декілька знимок з прапором та сот. Пулюєм. Панство Пулюї дуже жаліли, що стратили нагоду побувати на посвяченні цвинтаря, а крім того стрінутися з більшого групою українців — колишніх вояків 1-ої УД УНА. Ми вибиралися до Відня і тому мусіли скоро розпрощатися з Пулюями і рушати в дорогу.
Чи варто було побувати після 33-х років у Фельдбаху на посвяченні цвинтаря, на якому спочивають тлінні останки наших друзів-вояків дивізії "Галичина", яка якраз на ось цих полях східньої Штірії в останню хвилину переорганізувалася та прийняла назву 1-ої Української Дивізії Українсьної Національної Армії? Безперечно, що варто, бо власне ніхто інший, як саме поляглі у боротьбі з ворогом мають чи не найбільший вплив на виховання молодого покоління, нових борців за права і волю українського народу й тому заслуговують на пошану від живих. Спочивайте, друзі у нових могилах, деякі з приверненими прізвищами, а деякі ще під назвою "невідомий вояк", спочивайте на новому цвинтарі у далекій чужині у пошані й любові, бо на рідних землях московський загарбник порозкидав би їх так само, ян й інші могили українських патріотів. Нехай вам вічна буде слава, що не завагалися, навіть серед найбільш безвиглядних умовин взяти до рук зброю в обороні рідної землі, рідного народу. Це що вас назвали офіційно українською дивізією в останніх днях війни — не важливе, бо українською ви були від самого початку, до української дивізії ви йшли, незалежно від її офіційної назви, в українській дивізії ви воювали і вмирали не за того, хто вам дав уніформу, бо не уніформа робить військо свідомим своїх завдань, але за ту ідею, яку ви леліяли у своєму серці від перших своєї національної свідомости — ідею вільної української держави. Ви загинули, але ви, а зокрема ваша ідея, живе у наших серцях і на ваших ділах виховуватимуться нові покоління борців за нарід свій, за волю України.
На цьому цвинтарі лежать вояки — жертви двох останніх воєн й з обох боків фронтів, лежать побіч себе без ненависти і без злоби, яка спричинила їх смерть. Вони впали на полі бою за ідеали визначені їм їхніми урядами, як найвищі ідеали, за які варто і вмерти".
Д-р Й. Шнееберґер, голова Західньо-німецького Товариства Охорони могил, у своєму слові підкреслив, що тут, крім вояків німецької армії, спочивають також і вояки Українсьної Дивізії, яка брала участь у боротьбі на східньому фронті за свою батьківщину.
Ген. А. Патіян, комендант військової округи Ґрац передав привіт від міністра військових справ австрійського уряду і підкреслив, що війна не тільки що не розв'язує жодних проблем, навпаки, вона створює ще більше нових проблем, які скорше чи пізніше доведуть до нової війни. Отже, війна не є і не повинна бути в майбутньому інструментом поладнання міжнародніх конфліктів.
Крім того, говорив ще й німецький амбасадор до Австрії, д-р Горст Ґрадет, який вказував на те, що війна це вислід злої волі людей, які стали при кермі держав і закликав до толеранції та взаємної пошани поміж різними народами. Представник провінційного уряду Штірії також виголосив промову проти війни, підкреслюючи, що війна це вислід філософії, яка схвалює і оправдує політику ненависти та насильства. Нашим обов'язком, — говорив він, — є зберігати мир і взаємну пошану народів до себе.
Ціла офіційна частина тривала разом з богослуженням пітвори години, і по закінченні її о. О. Дзерович та о. крилошанин Михайло Ратушинський, парох української католицької церкви в Болтоні (Англія), колишній капелян Української Дивізії, відправили панахиду перед пам'ятником, поставленим на честь упалих українців зараз таки при вході на цвинтар, де з коротким словом виступив В. Верига, голова Крайової Управи Братства Колишніх Вояків 1-ої УД УНА в Канаді. У панахиді взяла участь ціла українська група, що разом нараховувала близько сотні людей на чолі з кол. майором Української Дивізії, Є. Побігущим, а також деякі австрійські ветерани. Всіх учасників було поверх 1000 осіб.
Відправляють панахиду перед пам'ятником у честь поляглих українців вояків
1-ої УД УНА. Перший зліва о. д-р Олександер Дзерович, побіч нього о.
крилошанин Михайло Ратушинсьний, кол. капелям 30-го полку УД. (23. IX. 1978)
Фото: О. Ленкавська, Лондон, Англія.
Після закінчення програми на цвинтарі, в одному з ресторанів Фельдбаху був влаштований обід для всіх німецьких та австрійських достойників, на який були запрошені також і представники українців, а саме: о. О. Дзерович, о. крилошанин Михайло Ратушинський, Андрій Гавірко, референт зовнішніх зв'язків ОбВУ в Англії та Василь Верига, голова КУ Братства Дивізійників у Канаді. Тут же ж по обіді В. Верига, разом з головою Братства 1-ої УД у Німеччині, Романом Дебрицьким, роздали пропам'ятні медалі для шістьох австрійських та німецьких достойників, які виявили чимало турботи у справі могил поляглих українців на території Австрії: голові Австрійського Чорного Хреста О. Яустові, його заступникові С. Тойшлерові й шефові бюра АЧХ у Ґрацу А. Кляйншустерові, голові Західньо-Німецьного Т-ва Охорони Воєнних Могил Й. Шнеєберґерові, його заступникові у Штірії, В. Ґнаукові та посадникові Фельдбаху А. Гармтодтові. Нагороджені прийняли наші відзначення з подякою, а приявні на залі гості привітали цей жест українських представників бурхливими оплесками.
У програму святкувань входив ще й похід з прапорами, австрійськими та українським, австрійських ветеранів-спадунів другої світової війни до пам'ятника поляглим парашутистам, де також зложено два вінці — один від австрійських ветеранів, а другий від українських. Цього акту доконали Роман Дебрицький з Німеччини та Василь Верига з Канади. Після цього з коротким словом виступив учасник другої світової війни полковник австрійських парашутистів, а від української групи також Василь Верига, представник Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, цим разом у німецькій мові.
Василь Верига, голова Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА в Канаді промовляє перед пам'ятником у честь поляглих вояків-українців до учасників панахиди
в день посвячення цвинтаря. Фото: О. Ленкавська, Лондон, Англія.
Вечером австрійські ветерани запросили всіх учасників на товариський вечір, де з короткими привітаннями виступали австрійські ветерани, а від українців Роман Дебрицьиий та Андрій Гавірко. "Фельдбах від багатьох років став місцем щорічної зустрічі українців з австрійцями, — говорив господар вечора при відкриттю, — українці приходять відвідати могили своїх друзів, які на нашій землі коло Фельдбаху упали в боротьбі із своїм відвічним ворогом".
У програму товариського вечора входило також висвітлення фільму з посвячення воєнного цвинтаря у Травтмансдорфі Штірії у 1976 р., продукції кол. дивізійника Миколи Жикалюка й роздача пам'яткових шпильок міста Фельдбаху та відзначень Австрійського Ветеранського Товариства. Почесні шпильки з українців дістали Володимир Янківський, Степан Добровський, Осип Шляхетко, Володимир Длябога, Микола Жикалюк, Григор Макарчук та Михайло Савка. Срібні відзнаки Австрійського Ветеранського Товариства одержали: о. крилошанин Михайло Ратушинський та Богдан Микитин, голова ОбВУ в Англії, Василь Верига з Канади, голова НУ Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді, Тарас Сімків і Дишинський Володимир, активні члени Братства в Німеччині. Представники українців від себе вручили дві медалі Архистратига Михаїла голові місцевого відділу Австрійського Ветеранського Товариства А. Шмідтові та його заступникові А. Ґютльтеві, як також двом місцевим діячам, які чимало спричинилися до впорядкування могил українських поляглих, вручено книжки майора В. Д. Гайке п. н. "Sie wollten die Freiheit".
Посвячення воєнного цвинтаря у Фельдбаху закінчилося і навіть погода, яка таки добре псувала настрій, витримала до кінця. Все відбулося гідно і пристойно. На ці святкування наспів привіт від кол. сотника дивізії "Галичина" Василя Татарського, тепер голови Союзу Українських Ветеранів у Німеччині та привіт і вінок від голови Виконавчого органу ДЦ УНРади п. Леонтія.
Із свого боку зібрані представники обох українських ветеранських організацій, Братства кол. вояків 1-ої УД УНА та Об'єднання бувших вояків Українців у Великій Британії, вислали спільний привіт Блаженнішому Первоєрархові Української Католицької Церкви Кир Йосифові.
Але не обійшлося тут і без розчарувань, щонайменше для деяких осіб. На посвячення воєнного цвинтаря вибирався також і емеритований сотник австрійської та німецької армій Іван Олександер Пулюй, син славетного фізика і винахідника Івана Пулюя, який живе в Австрії десь біля Зальцбурґу. Він вибрався до Фельдбаху новіським автом з дружиною і сином та оригінальним прапором Січових Стрільців, який є у нього на переховку. По дорозі авто зіпсулося і родина Пулюїв замість приїхати в суботу приїхала аж в неділю ранком, коли вже частина людей від'їхала. Ми познайомилися при сніданку, після чого зробили декілька знимок з прапором та сот. Пулюєм. Панство Пулюї дуже жаліли, що стратили нагоду побувати на посвяченні цвинтаря, а крім того стрінутися з більшого групою українців — колишніх вояків 1-ої УД УНА. Ми вибиралися до Відня і тому мусіли скоро розпрощатися з Пулюями і рушати в дорогу.
Чи варто було побувати після 33-х років у Фельдбаху на посвяченні цвинтаря, на якому спочивають тлінні останки наших друзів-вояків дивізії "Галичина", яка якраз на ось цих полях східньої Штірії в останню хвилину переорганізувалася та прийняла назву 1-ої Української Дивізії Українсьної Національної Армії? Безперечно, що варто, бо власне ніхто інший, як саме поляглі у боротьбі з ворогом мають чи не найбільший вплив на виховання молодого покоління, нових борців за права і волю українського народу й тому заслуговують на пошану від живих. Спочивайте, друзі у нових могилах, деякі з приверненими прізвищами, а деякі ще під назвою "невідомий вояк", спочивайте на новому цвинтарі у далекій чужині у пошані й любові, бо на рідних землях московський загарбник порозкидав би їх так само, ян й інші могили українських патріотів. Нехай вам вічна буде слава, що не завагалися, навіть серед найбільш безвиглядних умовин взяти до рук зброю в обороні рідної землі, рідного народу. Це що вас назвали офіційно українською дивізією в останніх днях війни — не важливе, бо українською ви були від самого початку, до української дивізії ви йшли, незалежно від її офіційної назви, в українській дивізії ви воювали і вмирали не за того, хто вам дав уніформу, бо не уніформа робить військо свідомим своїх завдань, але за ту ідею, яку ви леліяли у своєму серці від перших своєї національної свідомости — ідею вільної української держави. Ви загинули, але ви, а зокрема ваша ідея, живе у наших серцях і на ваших ділах виховуватимуться нові покоління борців за нарід свій, за волю України.
В. Верига
Немає коментарів:
Дописати коментар