"РОСІЙСЬКІ" ОФІЦЕРИ

Лев Шанковський


(продовження з В. К. ч. 1/78)

Вместе с красними командирами... строили Красную Армию и Красньїй Флот, трудились в центральних органах военного управлення, во Всеобуче, в запасньїх войсках, в штабах соединений, командовали фронтами, армиями и соединениями бывшие офицеры и генералы старой армии... "Они сами учились у нас работе и давали нам взамен свои технические показання. И только при помощи их Красная Армия могла одержать те победы, которые она одержала", — указьівал Ленин

(ПСС, том 40, ст. 199)...

 И. И. Минц, (ред), Из истории граждансной войны и интервенции 1917-1922. Сборник статей. Москва 1974, ст. 196-197.

IV

Сучасна совєтська історична наука про громадянську війну й інтервенцію та організацію Червоної Армії намагається, з усіх сил, заперечити вклад Л. Троцького в будівництво Червоної Армії. Поскільки в цьому будівництві, справа притягнення кол. офіцерів з царської армії є дуже важлива, бо ж навіть сам Ленін стверджує, що "тільки за їх допомогою" Червона Армія вийшла з війни переможною, сучасні совєтські історики доволі темпераментно заперечують факт, що використання кол. царських офіцерів було ініціятивою Л. Троцького. Це, між іншими, безапеляційно стверджує бритійський історик Совєтської Росії — Едвард Галлет Карр і ми розуміємо, що це його твердження мусить дуже колоти очі совєтських істориків, бо історик Карр є непоправним совєтофілом. Але Факти є фактами і вони (факти) є, як відомо "вперта річ".

Мабуть має слушність учень проф. Карра, Пітер Кенез, молодий бритійський історик громадянської війни, який твердить, що спочатку Ленін не мав виразної думки про колишніх воєнних спеціялістів з царської армії, бо ж вони належали до прошарку "буржуазної інтеліґенції", якою Ленін безмежно погорджував, але змінив свою думку під впливом Л. Троцького, який Ленінові доказував, що регулярної армії побудувати без допомоги "воєнних спеціялістів" не буде можливо. Прийнявши думку Л. Троцького про "воєнних спеціялістів", Ленін уже послідовно її обороняв до кінця. Між іншими, використання кол. воєнних спеціялістів царської армії було одною з найважчих проблем будівництва Червоної Армії. В оцінці Леніна, ці труднощі полягали в тому, що "озброєних робітників і селян ставилось під команду кол. офіцерів, які, в своїй величезній більшості, співчувають поміщикам і капіталістам" (ПСС, том XXXIX, ст. 152). Проти використання воєнних спеціялістів був постійний спротив членів РКП(б). Питання про це обговорювалось на партійних з'їздах, конференціях, в Центральному Комітеті і на VIII З'їзді РКП(б) улітку 1919 року, де противники використання кол. офіцерів створили були т. зв. "воєнну опозицію". Але, Ленін був майстер від поскромлювання всяких опозицій і від проведення власної лінії в керівництві партією.

Воєнні опозиціонери закидували Ленінові, що колишнім царським офіцерам довіряти не можна, що в зустрічі з білими офіцерськими арміями вони негайно перебіжуть на бік білих армій, або по-зрадницьки будуть діяти на шкоду Червоної Армії. Ленін відповів, що він не мусить довіряти офіцерам, бо він довіряє політичним комісарям, які існують в кожній частині, починаючи від роти, ескадрону, чи батерії. Але, чи сповнялись чорні передбачування опозиціонерів, що так нагадували погляди наших опонентів "російського офіцерства"? Ніяк, ні! За чотири роки громадянської війни, всіх перебіжчиків з Червоної Армії до різних білих армій можна було порахувати на пальцях одної руки. Найвидатніший із них був кол. ген. Всеволодов, що у большевиків командував армією. Одного дня забрав усі штабові документи й пішов до ген. Денікіна. Цей поставив ген. Всеволодова перед польовий суд, який виніс вирок:  генерала Всеволодова розстріляти за службу в Червоній Армії. Потім, під Орлім, розстріляли ще ген. Станкевича після солідних тортур. Для старшин-гетьманців не було ніяких вийнятків, як свідчить справа полк. Ф. Боржинського, розстріляного біля станції Ілковайської з наказу денікінського польового суду. Полк. Боржинський був представником Гетьмана в Катеринограді і після упадку Гетьманату вертався до Києва.

В 1919 році, коли Українська Галицька Армія перейшла була р. Збруч на Наддніпрянщину й об'єдналася для спільних операцій з Армією УНР, під проводом штабу Головного Отамана, очоленого ген. Юнаковом, і коли після виміни думок між галицькими і наддніпрянськими командами вирішено, остаточно, провадити операції в напрямі на м. Київ, перед об'єднаними українськими арміями був фронт Червоної Армії, який обороняла 12-та совєтська армія, команда якої містилася в Києві. 12-та совєтська армія ділилася на північну групу дивізій зі штабом у Коростені й південну групу дивізій зі штабом в Одесі.*) Придивімось тепер командному складові 12-ої армії:

Командарм — Н. Г. Семенов, ген. майор царської армії;
Нач. штабу — Г. Я. Кутирев, пполк. царської армії;
Нач. опер, штабу — А. Л. Латинін, капітан  царської армії.

Наприкінці серпня 1919 р. всіх цих "генштаба" нагнали в шию з постів, бо ж не оборонили вони Києва перед об'єднаними українськими арміями, які зайняли Київ 30. VIII. 1919 року. У вересні 1919 р., 12-ою армією вже командував новий склад, а саме:

Командарм — С. А. Меженіков, ген. майор царської армії;
Начштабу — В. А. Давидов, полк, царської армії;
Нач. опер, штабу — С. П. Седачев, пполк. царської армії.

Немає що казати, керівництво 12-ої армії було "фахове". Але 31. VIII. 1919 р. до Києва вдерлися денікінці, яких добросердні українці пустили до міста, бо думали про них, що це "союзники". З'єднаннями Добрармії ген. Денікіна, що "здобули" були Київ, командували теж колишні царські генерали й генштабісти. їхні прізвища були: ген. лейт. Фон Бредов, ген. майор, фон Штакельберґ, ген. майор фон Штессель, ген. майор фон Закс і полк. Володимир Удовиченко. Отже "русскі" генштаба були в Червоній Армії, а в Добрармії ген. Денікіна були самі "германці" й один... "хахол".

І цим "германцам" з Добрармії ген. Денікіна українці протиставили свого "германца" ген. Антона Кравса, що тоді командував Центральною армійською групою українських армій, завданням якої було здобути м. Київ. Я далекий від того, щоб ген. А. Кравсові закидати якісь нечесні наміри в зв'язку з його національністю (такі закиди роблено з боку деяких урядових політиків), але своє питання таки мушу поставити твердо: Чи дійсно не було вже українського генерала відповідної військової ранґи й досвіду, що міг був очолити армійську групу українських армій на такому важливому стратегічно й політично напрямку? Бо ж навіть зустрівшись з денікінцями у Києві ми не мусіли перед ними капітулювати, тим більше, що мали за собою перевагу сил. У районі м. Києва, проти 2,800 багнетів, 1,700 шабель і 45 гармат Добрармії, об'єднані українські армії (без кооперуючих повстанських загонів) мали 8,850 багнетів, 1075 шабель і 113 гармат, у тому 24 гармат важких. Воля полководця в критичному моменті вирішує дальший хід історії. Дозволю собі сказати, що такі українські полководці були, але не було повного усвідомлення їхнього існування й правильної оцінки їхніх можливостей.

V

Коли ШГО влітку 1919 року заплянував операції об'єднаних українських армій в напрямі на Київ (варіянт походу на Одесу відкинув Симон Петлюра й уряд УНР з політичних причин), він (ШГО) поділив був об'єднані українські армії на три армійські групи, з яких дві групи мали очолювати високі старшини УГА німецької національности. Лівофлангова група в складі 2 корпусів: (Січових Стрільців і II Галицького), під проводом полк. Арнольда Вольфа мала наступати на Житомир-Коростень. Центральна група в складі І Галицького й Запорізького корпусів та 2-ої, 8-ої й 1-ої Кінної бригад III Галицького корпуса, під проводом ген. А. Кравса, мала наступати прямо через Козятин, Хвастів на Київ. Правофлангова група, в склад яких входили, перш-за-все, наддніпрянські дивізії, під проводом командарма Наддніпрянської Армії полк. Василя  Тютюника й Штабу Дієвої Армії, мала наступати в двох групах (а) на станцію Цвіткове і (б) на Одесу. До речі, з'єднання південної групи дивізій 12-ої сов. армії, головно 45-та стрілецька дивізія Червоної Армії з Одеси, що наступали проти групи полк. Удовиченка, під проводом командарма Йони Якіра й царського адмірала Німіца, як шефа штабу, переважали 3-тю Залізну стрілецьку дивізію полк. (пізн. ген. Удовиченка) втричі і складалися з дуже запальних і відважних жидівських комсомольців з Одеси, яким у боротьбі проти Армії УНР щиро помагало населення таких містечок, як Копайгород, Шаргород, Крижопіль тощо. Це відома істина з років визвольної війни, що жидівські з'єднання Червоної Армії билися краще, ніж з'єднання московські. Все ж таки, група Якіра не зуміла побороти 3-ої Залізної стрілецької дивізії ген. Удовиченка, яка власне через свою стійкість у боях отримала почесну назву "Залізної". Але теж і втрати цієї дивізії у цих завзятих боях були найбільші з усіх, що їх українські армії мали у визвольній війні. Ось, напр., у цих боях 8-ий Чорноморський піший полк втратив свого полковника (полк. Євгена Царенка), усіх курінних і більшість сотенних командирів. Існує "школа", що бойовими втратими міряє бойову вартість окремих частин. Якщо так, то 8-ий Чорноморський піший полк був найкращим пішим полком української армії.

З нашого зіставлення бачимо, що тільки правофлангова група, в поході на Київ-Одесу, мала українську команду; командувачами двох інших груп були старшини УГА — німці, і німцями були теж начальники їх штабів (майор Фердинанд Льонер і майор Вільгельм Льобковіц), оба старшини кол. генерального штабу австро-угорської армії. Ці призначення показують, що ще влітку 1919 р. отже через два роки з гаком після всеукраїнських військових з'їздів, українізації дивізій і корпусів кол. російської армії, будівництва регулярної української армії за Центральної Ради й гетьманату, ми не зуміли перебороти в себе недовір'я до "російського" генерала й офіцера. У старшин УГА — німців, це недовір'я могло базуватися на почутті здогадної "вищости" австрійського офіцера над офіцером російським, хоч для таких почуттів не було підстав у фактах. Австро-угорська армія, в ніякому разі, не могла себе уважати кращою армією. Російська армія мала незрівняну кінноту, що в своїй тактиці унаслідувала була бойові лади й засоби козацької кінноти чи кінноти степових народів, хоч. щоправда, роля кінноти в модерній війні вже кінчалася (але не у війні революційній). Обі армії мали однаково добру артилерію, хоч австрійський гарматний матеріял був кращий. Якщо йдеться про піхоту, то її вартість залежала від реґіонального походження цієї піхоти. Чеські полки до маршів своїх оркестр ішли з розвиненими прапорами в російський полон, але судетські й альпейські німці, мадяри й поляки, галицькі "тирольці сходу" билися добре, хоч їм це нерадо признавали "властьімущі". Що ж до боєздатности піхоти російської армії, то дослідник її історії, Н.Н. Головин, залишив нам працю (Военныя усилия Росии в мировой войне, т. І, Париж 1939, табл. 10), в якій є зведення й мапка процентового відношення числа полонених до бойових втрат для кожної губернії Російської імперії. Чим менше це процентове число, тим краща боєздатність вояків з данної губернії. І так, найбоєздатніші в російській армії були Кубанські козаки, які мали тільки 15 полонених на 100 втрат, далі йдуть Донські козаки (30), естонці (31), українці (32-36), кавказькі народи (32-45) москалі (32-49), волзько-уральські губернії (40-45), білорусини (46-49) лотиші (50), поляки (51-61), литовці (62-67). Серед москалів менші процентові числа виказують ярославці, новгородці й петроградці (32-38), а всі інші понад 40%. Із повищого зведення виникає, що українці виявили, в І Світовій війні, доволі високу боєздатність, зараз після Кубанських і Донських козаків та естонців, або що українець, у чужій армії, завжди був добрим вояком. Коли ж рівняти піхоту російської армії з австрійською, то немає сумніву, що російська піхота була краща своїм бойовим вишколом і бойовим досвідом. Російська імперська армія завжди проти когось вела війну, коли останньою війною Австро-Угорської імперії була війна проти Прусії й Італії в 1866 році, якщо не рахувати партизанської війни в Босні й Герцоґовині після її приєднання до Австро-Угорщини. Досвід російської піхоти був кращий, зокрема в ділянці польових фортифікацій, але зате російські генерали прославили себе крайньою байдужністю до втрат свої солдатів. Для російських генералів солдати були "серой скотиной" і їх "жизнь" не вартувала російським генералам, байдуже царським чи совєтським, ні одної копійки. Ще досі згадується повчання ген. Айзенгауера маршалом Жуковим, що найкращим засобом для розмінування замінованих піль, є післати на них одну дивізію піхоти, що її солдати маршуватимуть розтрільною у віддалі З метрів солдат від солдата. Цей найдоцільніший і найекономічніший спосіб розмінування замінованого поля, на думку марш. Жукова.

Коротку характеристику австрійської й російської армії закінчуємо ствердженням, що в російській армії погано була поставлена справа забезпечення армії зброєю, муніцією, всяким іншим постачанням. Російська інтендантура була погано зорганізована і ця погана організація була причиною численних надужить до цього, що кожного інтенданта російської армії вважали злодієм або хоч розтратником. Коли ж він був чесний, то він ніяк не міг собі дати ради зі ситемою нахабного хабарництва ("рука руку миє"). Погану славу мали теж інтенданти Червоної Армії й Добрармії, зокрема ці останні. Натомість дуже чесними й працьовитими були начальники Наддніпрянської Армії, полк. Матиясевич і, по ньому, полк. Бандрівський. Останній часто присилав вістового до місцевої галицької команди, щоб позичити... буханку хліба.

Недовір'я до "російського генералітету" й "російського офіцерства" мало глибшу основу і, на жаль, серед нас не знайшлося Л. Троцького, щоб усім політичним діячам утовкмачив у голову преважливу істину, що без армії, зорганізованої на військовий лад, держави ніяк побудувати не можна, а армію можна було побудувати тільки за допомогою воєнних спеціялістів. Коли вже треба було набирати цих спеціялістів, то перш-за-все треба було набрати місцевих людей, з України, головно природніх українців, яких було чимало. Тут не поможуть ніякі нарікання на брак офіцерів, бо в світлі цього резервуару, що його залишила російська армія в Україні (60,000 офіцерів!), ніякого браку не тільки що не було, але була надвишка, яка дозволяла нам провадити їх селекцію. Тільки телеграму: "Чи ви мобілізували всіх офіцерів в Україні?" треба було надати українській військовій владі надовго перед тим, заки надав її Ленін. Але треба зрозуміти, що офіцери є конечним матеріялом для будівництва української армії.

Цього зрозуміння не було і, в 1919 році, ми прийняли були нефаховий, "отаманський принцип" організації нашої армії. Голова Директорії УНР, Володимир Винниченко, в квітні 1919 р., вимагав, щоб "фаховців" з української армії прогнати, старшин набирати з "робітників" і "селян", вишколюючи їх на коротких курсах, або творити старшинський корпус із підстаршин (Відродження нації, т. III, ст. 186). З "отаманських загонів" нічого не вийшло, хіба сумна слава про жидівські погроми. Прихід на Україну Української Галицької Армії, зорганізованої на військовий лад, з генералами й сташинами у своєму проводі, значно покращав становище старшин в Армії УНР, але повний голос оце старшинство здобуло щойно в 1920 році, коли в Армії УНР остаточно застосовано модерні методи організації війська. В цьому році, автор цих рядків мав честь служити в Армії УНР до кінця визвольної війни. Добре пам'ятаю своїх тодішних зверхників: генералів і офіцерів. Були це "російські" офіцери, бо "австрійських" офіцерів не було тоді в Армії більше ніж 150-200, але й вони скоро перейшли до Чехословаччини. "Російські" офіцери часто не знали добре української мови й калічили її, але вони продовжували боротися за самостійну Україну, серед дуже важких умов, навіть тоді, коли патентовані українські патріоти з різних соціялістичних партій давно вже позникали з полів боїв. Одні сиділи в Києві й коляборували з московсько-большевицьким окупантом, а інші "репрезентували" нас за кордоном, хоч їхній "репрезентації" гріш була ціна. І тоді, в 1920 році, приглянувшись їм добре, я навчився шанувати й любити цих "російських"' генералів і офіцерів. Тоді я зрозумів, що сталася дуже велика шкода для висліду нашої визвольної війни тим, що ми не використали як слід цього великого резервуару генералів і офіцерів, що їх нам в Україні залишила була колишня російська армія. Тепер цю нашу нездатність покриваємо брехнею про "брак" офіцерів. Ні, вони були й власне їм, зокрема "російським офіцерам" в українській армії присвячую цю розвідку.

VI

На закінчення її, бажаю відповісти на таки мною поставлене питання, чи були українські генерали й офіцери, що могли заступити полк. А. Вольфа й ген. А. Кравса у проводі Армійських Груп, що вели наступ на Коростень і Київ? Твердимо, що такі генерали були.

Тут треба таки сказати про наш генералітет, бо справи, що стосуються організації нашої армії доби визвольної війни, є широкому загалові невідомі або маловідомі. До речі, треба тут підкреслити, що наша "офіційна" історична школа, що в роках між двома світовими війнами "насвітлювала" історію "визвольних змагань", доволі тут наплутала, намагаючись деякі невигідні собі факти закрити, а інші винести на щит. Через цю плутанину, історію визвольної війни дещо сфальсифіковано, а дещо спримітивізовано.

Приклад І. Муравйов і його 6,000 бійців зайняли Київ (9. II. 1918) тому, що українські полки зі славними іменами українських гетьманів проголосили" "невтралітет" і Центральної Ради не було кому боронити. Українські народні маси були несвідомі й не розуміли, що довкруги них діється, і тому підпали під вплив московсько-большевицької агітації.

Факти: Полків вже не було, вони були здемобілізовані 15 січня. На їх місце ніякої "народної міліції" ніхто не створив. Київ мусів впасти в руки Муравйова, бо військові частини Центральної Ради кинено в повінь демобілізаційної анархії. Аґітація не мусіла бути московсько-большевицька, бо могла бути "боротьбістська", бо вже тоді ліві українські есери (Панас Любченко, Олександер Шумський, Михайло Полов та інші члени Центральної Ради) вирішили будувати "радянську Україну" на спілку з московськими большевиками.

Приклад II. Поскільки не було оборонців Центральної Ради, під Крути вийшов Окремий Студентський Курінь Січових Стрільців.

Факти: Під Крути вислано Юнацьку Школу ім. гетьм. Богдана Хмельницького в повному складі (4 сотні, кулеметні команди), до яких приєдналися деякі студенти, що дружили з юнаками. Ніякого "Окремого Студентського Куреня СС" в природі не було. Тут. М. Порш наслідував тільки прем'єра Керенського, який перед большевиками пробував також рятуватись "юнкрами" офіцерських шкіл. Але Керенський мав ще батальйон войовничих баб (батальйон "смерти" Бочкарьової), яких М. Порш не мав. А втім, що б відбити напад Муравйова повністю вистачав Звенигородський Кіш Вільного Козацтва, що тоді мав 20,000 озброєних вільних козаків, а який закінчив свою службу Україні десь в 1923-24 роках як відомий повстанський район — Холодний яр. У центрі цього району є с. Мельники, тепер Чигиринського району, в якому поховано 300 загиблих козаків родом з цього села.

Приклад III. Заломання української армії на Лівобережьньому фронті в січні 1919 року і її відступ на Правобережжя було спричинене перевагою московсько-большевицьких армій над українською армією.

Факти: Ніякої переваги московсько-большевицьких армій не було; українські війська переважали большевиків удвічі. Причини заломлання українського Лівобережного фронту були такі: (1) Виступи проти українських військ німецької окупаційної армії, якій большевики обіцяли, в низці переговорів, вільний транспорт на батьківщину через Білорусь. Заохочені цим, німці викинули українські війська з цілої низки місцевостей на Лівобережжі. Внаслідок німецького ультиматуму мусів покинути Харків Запорізький корпус під командою полк. Болбочана, який, на другий день (3. І. 1919) зайняв 5-ий сов. полк, що прибув поспішним маршем до Харкова з Суджі; (2) Виступи проти українських військ лівих українських есерів ("боротьбістів") і лівих українських есдеків ("незалежників"), які організували повстання проти УНР на Чернігівщині й Полтавщині. Вірні УНР війська, оточені з усіх боків повстанцями (ними командував сотн./полк. М. Шинкар, що був начальником Київської воєнної округи з іменування М. Порша), залишали швидко терен, тікаючи на Правобережжя. На домір зла, "боротьбісти" й "незалежники" перетягнули цілу низку з'єднань Армії УНР на свою сторону. І так вибули з рядів Армії УНР: обі дніпровські дивізії (Зеленого й Данченка), група от. Хименка на Полтавщині, що звела великий братовбивчий бій з Січовими Стрільцями під Гребінкою, і врешті групу от. Григор'єва (15,000) на Херсонщині й Таврії. Поскільки теж частини Сірої й Чорноморської дивізій перейшли були на бік інвазійної армії Антонова-Овсеєнка, Армія УНР, позбувшись майже 40,000 війська зі своїх рядів, була вже в дійсності в меншості, бо перевагу над нею мали вже інвазійні війська. Армія УНР швидко залишила Лівобережжя, здаючи Київ (5. II. 1919) без бою.

Такі факти, але чому ми, здебільша, цих фактів не знаємо? "Офіційна" школа закриває їх з двох причин: (1) Вони показують, що повстання проти Гетьманату було актом безглуздя, а не політичного розуму, що воно було запрошенням большевиків до інвазії України ("під знамйона Петлюри ми послалі всі свої революціонниє комітети", писав пізніше Вл. Антонов-Овсієнко), що ми навіть зробили собі ворогів з німців, яких самі запросили на Україну, а які могли нас, деякий час, обороняти в згоді з переможною Антантою; (2) "Боротьбісти" й "незалежники" — це кість від кости, кров від крови української демократії, наші "товариші", безсумнівні "українські патріоти". Хто може сказати, хто був правий у цій дилемі, як бути після скинення Гетьмана? Чи не краще було большевикам допомогти в поширенні аж по Атлянтійський океан, замість обороняти позиції Антанти в Україні й злигуватись з міжнароднім капіталом, який нас не визнає? Бо ж, якщо б большевизм поширився був по Атлянтійський океан і Піренеї, то вся комуна з України перенеслась би до Західньої Европи поглиблювати "революцію", а нас би тут в Україні залишили в спокою. І є тільки одно маленьке "але" в цих міркуваннях: Як з цим поширенням ген аж по Атлянтійський океан, якщо п'ятимільйонна Червона Армія не могла собі дати ради навіть з одною Польщею?!

При цій нагоді годі не згадати цієї кривди, що від цих протигетьманських повстанців, байдуже яких, директорінських, боротьбістських, большевицьких сталася деяким "російським" офіцерам з української армії. Кажемо виразно з української армії, бо всі ці генерали й старшини були іменовані на свої становища Військовим Міністерством Центральної Ради. До речі, схема, за якою будувалась українська армія за Гетьманату, придумана була ще за Центральної Ради. Цю схему придумав був ген. штабу пполк. Олександер Слива-Сливинський, який керував Українським Генеральним Штабом і за Центральної Ради, і за Гетьманату. За Гетьманату був піднесений до ступня полковника. За Директорії УНР, був канцелістом III кляси у Військовому Міністерстві.

І так у повстанні пропали (називаю тільки генералів; на полковників немає в мене місця):

V Армійський Корпус, к-да Чернігів. Директоріянські повстанці арештували комкора V, ген. Дорошкевича і командира 9 — ген. Стефановича-Стасенка й ще цілу низку інших старшин. Дорошкевич й Стефанович-Стасенко брали участь в українізації XXI корпусу під Ригою, на свої становища були призначені за Центральної Ради.    

12 січня, большевицькі Таращанці несподівано зайняли Чернігів. Вони "визволили" арештованих генералів й офіцерів з "петлюрівскої" тюрми і розстріляли їх як "гетьманських офіцерів".

VI Армійський Корпус, к-да Полтава. 29 листопада повстанці полк. Шинкара зайняли Полтаву. Вони розстріляли всіх гетьманських офіцерів, на яких поклали свою руку, між іншими ген. Олександра Слісаренка, комкора VI, який у російській армії був командиром XXVIII українізованого корпусу і входив у склад Української Військової Ради 5-ої Армії Північного фронту.

Ген. Слісаренко був прятелем ген. М. Омеляновича-Павленка, який у Полтаві командував 11-ою пішою дивізією. Ген. М. Омелянович-Павленко і начштабу VI — ген. М. Ґембачів спаслись, бо були в Києві. Ген. М. Омеляновича-Павленка з дуже прикрої ситуації вирятували галичани, забираючи його й ген. Ґембачева до Галичини. Ген. Ґембачів не хотів покинути Галицької Армії вже до кінця війни. Мав "своїх" вже по самі вуха!

У Прилуках повстанці розстріляли комдива 10, ген. Безкровного. Це був кубанський козак, що прийшов служити до української армії.

У Лубнах, директоріянські повстанці розстріляли ген. Олександровича приятеля ген. Петрова, комдива 12.

І коли ми знаємо про цей погром, то таки несовісно говорити нам про минулий "брак" офіцерів для створення української армії. Справді, було б дуже погано, якщо б ми й у майбутньому так ладнали свої воєнно-організаційні справи.

На становища командуючих армійськими групами українські генерали були. Уряд УНР уживав високих генералів до дипломатичних доручень, напр. ген. полк. Дельвіґа, ген. пор. Зелінського, командира Синьожупаників, ген. хор. Сікевича, що брав участь в українізації XXI корпусу. Деяких вищих генералів тримав уряд УНР у військовому міністерстві, але не платив їм генеральських платень, тільки платні канцелістів III кляси, тобто платні підстаршин. Таким канцелістом III кляси був генштабу полк. Олександер Слива-Сливинський, який був "справжнім" українським офіцером, бо був членом конспіративної організації "Оборона України" ще в 1904-1906 роках. До речі, її члени, знищували російські пам'ятники в містах України, але й творили інші діла, за які був суджений і засуджений пор. Антін Жданович, прізвище якого прийняв був як своє організаційне псевдо недавно померлий голова ПУН-у — Олег Штуль.

Канцелістом III кляси був генштабу ген. полк. Олекса Галкин, який був заступником головнокомандуючого Західнього Фронту в російській армії, шефом Головного Штабу за Гетьманату. Він прийшов до голосу тільки в 1920 році, коли став міністром військових справ УНР і головою її Воєнної Ради. Його замордували большевики у Львові в 1939 році.

Канцелістом III кляси був генштабу ген. полк. Микола Юнаків, у російській армії, командувач 8-ої армії, голова Шкільної Управи Військового Міністерства за Гетьманату. Ген. Юнаків був звичайним професором воєнної історії в російській Миколаївській воєнній академії. Коли прийшла до вирішення справа надрядного військового штабу для об'єднаних українських армій, тобто для Штабу Головного Отамана, кращого кандидата над нього не було. Представники УГА сказали виразно: хочемо на цей пост правдивого генерала, можливо з відповідним бойовим досвідом. Військовий міністер, ген. Всеволод Петрів, вийшов на третій поверх будинку військового міністерства і заявив канцелістові III кляси Юнакову, що його іменовано шефом Штабу Головного Отамана.

Чи могли бути українські команданти Армійських Груп? Ось кандидатури: генштабу ген. пор. Олександер Греков, ген. пор. Омелянович-Павленко — обі кандидатури абсолютно багато відповідніші від полк. Вольфа й ген. Кравса. Оба вони були сприйнятливі для УГА, бо були вже її начальними командантами. Але й були інші.

Ось генштабу ген. пор. Сергій Дядюша, за гетьманату комкор І у Житомирі. Коли вибухло повстання проти Гетьманату, наказом по корпусі перевів корпус на бік Директорії УНР. В Армії УНР був командуючим запасних військ УНР.

Ось генштабу ген. пор. Петро Єрошевич, за гетьманату комкор II у Вінниці. Наказом по корпусі перевів корпус на бік Директорії УНР. У російській армії командував дивізією, яка
вирізнилася в Брусіловському прориві, і XI Армійським корпусом, який сам зукраїнізував і з ним прогнав большевиків з Поділля. В Армії УНР командував 1-ою Північною стрілецькою дивізією.

Ось ген. хор. Мирон Колодій, за гетьманату комкор III в Одесі. Його пізніше атакували за ліві погляди і співчування "боротьбістам", а навіть большевикам. Але ніхто чомусь не хотів розуміти, що ці "ліві" погляди українського генерала мали джерело в факті, що "преславний" десант Антанти в Одесі, в очах генерала, що мав змогу обсервувати його зблизька, виявився цілковитим "балаганом" від якого годі було чекати допомоги для визвольної боротьби українського народу. І в цьому ген. Колодій був правий.

Прізвищ можемо назвати ще багато, але пора кінчати. За Гетьманату, комплет української армії визначено на 175 генералів, 14,930 старшин, 2975 військових урядників і лікарів, 291,221 підстаршин і рядовиків. Це на 8 армійських корпусів по дві дивізії піхоти і 4  _1/2 дивізій кінноти. Разом мало бути 19 піших дивізій, бо окремо існували ще дивізії Сердюцька, Запорізька й Сіра. З трьох існуючих вже "кошів": Чорноморського, Низового й Січових Стрільців мали бути створені стрілецькі бригади з власними моторизованим транспортом. Наприкінці жовтня 1918 року, Військове міністерство вирішило, що організувати будуть 10 корпусів по 3 піші дивізії, разом 30 піших дивізій.

175 генералів плюс 14,930 старшин — це разом 15,105 старшин. У відношенні до кількости 50,000 це 30.21% використання наявного резервуару. Треба, одначе, сумніватися, чи стільки старшин зумів притягнути до служби в українській армії гетьманський уряд. Звіти німецьких й австрійських обсерваторів в Україні інформують про поступ в організації української армії, але вони ніде не кажуть, що офіцерські кадри українських частин сформовано на 100%. В деяких корпусах справа стояла краще, в деяких гірше, але процент формування старшинських кадрів ніде не перевищав 86-91%.

Після повстання проти Гетьманату, в Армії УНР залишилося, за свідченням полк. Олександра Доценка, адьютанта Симона Петлюри, 5,181 старшин (УЗЕ, т. III, ст. 695). Це тільки, що 10.36%. Не треба, одначе, забувати, що за Гетьманату існувала Інструкторська Школа Старшин, що випустила два турнуси, около 1,200 старшин. Було це, головно, старшини воєнного часу (хорунжі, поручники), що пройшли курси Інструкторські Школи Старшин й набули право служити в армії мирного часу.

В дні 10 листопада 1920 р. у рядах Армії УНР було ще 3,888 старшин, або 7.78% від 50,000. На них кінчається історія "російських" офіцерів в українській армії. Використання їх зменшалося з року на рік, а не зростало як у Червоній Армії. Для потіхи можемо сказати, що мобілізація "російських" офіцерів Добрармією ген. Денікіна теж цілком провалилась в Києві й Одесі. Про це знаємо зі спогадів ген. Денікіна і зі звітів ген. Шіллінґа в збірнику документів: "Гражданская война в Украине". Ген Денікін чимало рахував на офіцерів Київського району, але їх не дочекався в рядах своєї армії. Ген. Шіллінґ у звіті ген. Денікінові зовсім виразно нарікає, що офіцери до армії добровільно не йдуть, від мобілізації тікають і переховуються, включені в ряди армії — дезертирують. Бо й ми й добровольці забули, що цей "російський" офіцер, — це теж людина, яка має свої амбіції і свої цілі. Вона не є автоматом для відновлення трону, імперії, офіцерської касти. Вона почуває себе воєнними професіоналістом, шанує воєнну присягу, вважаючи її "лицарською обітницею", бажає виконувати свою професію вільно, без нахабної соціял-інженерії тих, що маючи свої власні ідеологічні формулки, намагаються впхати в них життя. Власне у нас і в Добрармії ген. Денікіна ці формулки перешкодили викорисати силу, що була потрібна для будівництва армії й держави. В майбутньому цієї помилки повторити не можемо!

На цьому й кінчається історія "Російських" офіцерів в українській армії доби визвольної війни 1918-1920 рр.



______________________
*) Поділ на північну й південну групи дивізій 12-ої сов. армії відомий є зі совєтської документальної літератури. Українські атвори, не виключаючи й атвора цих рядків, вважали раніше, що Одесу обороняла 14-а соз. армія. Насправді вона була вже на денікінсьному фронті.