ПРО "ПЕРШУ" і "ДРУГУ" УКРАЇНСЬКУ ДИВІЗІЮ ТА ІНШІ НАЗВИ

Р. Колісник


Звичайно з усякими назвами є чимало клопотів й непорозумінь. Часто буває, що навіть ім'я і прізвище людини загал добре не знає, бо "офіційно" вона називається так, товариші його знають по прізвиську, родина кличе його здрібнілими іменами, колись ще за старих часів дехто його знав тільки по псевдові, у газетах підписується "анонімами" чи криптонімами. З цього прикладу читач побачить, що задовільно й безсумнівно вияснити всі видозміни і значення української дивізії (тої, з 2-ої світової війни) ледве чи вдасться.

Отже, почнімо спочатку. Дивізія мала офіційну німецьку назву, яка мала кілька видозмін, як видно з німецьких документів. Головне, що вона носила число 14-ої дивізії зброї СС. В дужках згодом, також в німецькій назві, додавано "галицька ч. 1" чи "українська ч. 1". Отже, "по-німецькому" вона була чотирнадцята, а "по-галицькому" чи "по-українському" (таки в німецькій назві) вона була "першою". У самі нюанси назви не будемо входити, щоб не плутати вияснення ще більше.

Очевидно, що під час вербувальної акції чи пізніше в газетах і журналах ці назви були перекладувані на українську мову різними людьми по-різному. Дехто навіть ще досі притримується певної версії назви, хоч це має маловажне значення.

В кінці 1944 року німці запропонували українцям створити Український Національний Комітет як репрезентанта українського народу. Але вони наполягали, щоб УНК був складовою частиною російського "Комітету Визволення Народів Росії", який очолював ген. Андрій Власов. Українці від цього категорично відмовились. Тому щойно 12 березня 1945 року Юлій Розенберґ, райхскомісар східніх земель, потвердив створення Комітету "як єдиного представника українського народу". У тій деклярації він також обстоював думку, "щоб українські військові частини зібрати разом в українську визвольну армію".

Головою УНК, на пропозицію президента УНР А.Лівицького, став генерал Павло Шандрук, якого президія УНК призначила 17 березня 1945 року командувачем Української Національної Армії. УНК видав свою деклярацію, а генерал Шандрук окрему відозву до українських вояків.

Генерал Шандрук уважав своїм першим обов'язком перевести 14-ту дивізію зброї СС, тобто українську дивізію ч. 1, в дужках, чи 1-шу українську дивізію в Українську Національну Армію. І так ця дивізія стала "1-ою Українською Дивізією Української Національної Армії", а товариство колишніх її вояків носить назву "Братство кол. вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії" чи в скороченні "Братство кол. вояків 1-ої УД УНА". (Тут слід додати примітку: — Дехто твердить, що така "чудернацька" назва "перша українська дивізія української національної армії" — два рази українська — була тим оправдана, що в цю армію плановано було включити також іншонаціональні дивізії зброї СС, наприклад, білоруську, яка правдоподібно була б називалася "перша білоруська дивізія української національної армії". Логіку й силу аргументу треба залишити для самого читача. Друга примітка: Досі Братство кол. вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії ще не вдалося узгіднити перекладу назви цієї організації на англійську мову. Коли спершу була проблема з перекладом німецької назви на українську — виглядало, що німці також не знали докладно, яку офіційну назву дати цій дивізії — то тепер є проблема з відворотним перекладом з української на інші мови. Та цьому нема що дивуватися, бо така наша традиція, що ще досі еміґрація чи діяспора не спромоглася на видання одного узгідненого правопису української мови).

Але забудьмо за "цивільні" справи й повернімося до "військових". Генерал Шандрук також робив заходи — як це він пише у своїх спогадах — для створення другої української дивізії, на командира якої він призначив полковника Петра Дяченка. 28 березня 1945 року відбулася присяга близько 1 900 вояків в Німеку під Берліном.

Очевидно, що плянування і намагання — це одна справа, а практичний результат — інша. Напротязі такого короткого часу, в обставинах розвалу Німеччини, не могло відбутися формування Української Національної Армії, хоч генерал Шандрук прибув до дивізії (першої), провів присягу на вірність Україні й відступив з нею після капітуляції Німеччини на Захід. До кінця війни командиром дивізії (першої) був німецький генерал Фріц Фрайтаґ. Які успіхи мало формування у дивізію (другу) частини під командою полковника Дяченка й який він мав зв'язок з Шандруком, чекає вияснення.

Як бачиш, читачу, справа не така проста. З неї можна б написати велику працю з ономастики і ще більше заплутати її, тим більше, що дивізії, армії чи ранґи можна багато легше творити після війни в "цивілю", ніж серед бойових обставин. Але народ, як з усім іншим заскладним, так і з вищеподаними назвами давав і дає собі раду.

Коли була ще одна дивізія (перед битвою під Бродами), вояки просто називали, що вони "дивізійники". Так і їх знав народ. Але вже після розбиття дивізії під Бродами, коли її переформовано, при зустрічі вояків-дивізійників, як правило падало питання: "Ти з якої дивізії? З першої чи другої?" Очевидно, це відносилося не до назви, а до часового порядку, тобто, що первісне формування було "перше", а переформування після битви під Бродами було "друге". Далі також вважалося серед вояків, що вояки з "першої" дивізії були "першорядні", а з "другої" — "другорядні", як щодо виряду, так і до моралі чи якости вояка (не з вини самого вояка, а обставин, методи вербування, призову тощо). Ще й досі деякі кол. вояки з тої "першої" дивізії, тобто з-перед битви під Бродами, заявляють, що вони з "першої", а не з "другої" дивізії і їх ніхто не переконає, що в дійсності не було ні "першої" ні "другої" дивізії, а була тільки "перша" й аж під кінець війни десь там під Берліном почалися заходи генерала Шандрука творити "другу" дивізію, яка з тамтою "другою" (переформованою після битви під Бродами) не мала нічого спільного.

Після такого довгого викладу треба все таки ствердити, що найвигідніше вживати назви "дивізійник" і тоді цю назву кожний без труднощів зрозуміє, а всі офіційні назви й досліди залишити, як ми часто твердимо, для наступних поколінь разом з нашою військовою традицією. Хай ці наступні покоління ламають собі голови, якщо матимуть на це час і охоту.