неділя, 25 листопада 2018 р.

ЗУСТРІЧ З ТІТОВСЬКИМИ ПАРТИЗАНАМИ



Василь Верига


Лютий 1945 р. добігав до кінця, у повітрі пахло весною. Але холодний вітер дошкулював таки добре, зокрема вночі. Для нас ніч зробилася днем, бо, почавши від міста Брюк ан дер Мур, де 30-ий полк мав свій однотижневий відпочинок у переході зі Словаччини на Словенію, машерували ми ночами, а спочивали вдень.

26 лютого ми були вже на словенській території, хоча вона є нібито частиною великого райху, чи докладніше австрійської провінції Стирії (Штаєрмарку), в дійсності ми зразу ж таки відчули, що ми вже були на ворожій території, а не серед словаків чи хоч би й австрійців. Мова тут хоча і слов"янська, але не так легко зрозуміла як словацька й тому порозуміватись доводилося доволі часто німецькою мовою.

9-та сотня 30-го полка Дивізії "Галичина" перейшла незамітно через колишній австрійсько-югославський кордон, а далі через напівзруйноване місто Марібор (Marburg) і зупинилася на відпочинок у селі "Глінік". На другий день, пробиваючись гірськими дорогами-стежками, сотня зайшла до містечка Вітаньє (Weitenstein), що втиснулося поміж двома горами Пашкі Козяк (1273 м.) із заходу та Стеніцо (1092 м.) зі сходу. Це мала місцевина, бо начислювала заледве коло 600 мешканців, але стара, бо згадується про неї в хроніках вже в першій половині 13 ст. Взагалі тут усі місцевості малі, по кілька сот, а то й кількадесят мешканців, але всі вони мають за собою цікаву історію. Тут у Вітанью розквартирувався штаб ІІІ-го батальйону 30 полка та 11-та сотня. Сам штаб 30-го полка разом із штабовою сотнею розмістився в місцевості Веленьє (Wöllen) за 24 км. на південний захід, а ще далі 6 км. на захід у місті Шорштань (Schorstein) — другий курінь 30-го полка.

9-та сотня хор. А. Питляра на один день зупинилася була в Вітанью, але вже 28 лютого перейшла повністю далі на південь. Дорога провадить правим берегом річки Гудінья, а по обох боках високо піднімаються гори вкриті зеленими шпильковими лісами. В одному місці на самому вершку гори видніють руїни якогось замку. У свій час це мусіла бути недоступна твердиня, де нуртувало життя, змагалися середньовічні лицарі, запобігаючи ласк молодих дам. Сьогодні це тільки рештки зруйнованих мурів покритих мохом забуття, порослих різними кущами й бур’янами, які тільки тут та там світять ще білим каменем з-поміж зелених дерев, Sic gloria mundi transit.

Йдемо на південь з бігом річки Гудінья, по правому березі якої повільно тягнеться шлях з Вітанья на Войнік, а далі на Цельє, третє щодо величини місто Словенії. Маленька річка пливе собі, журчачи по каміннях свого корита, а скелі місцями звисають аж понад дорогу. Для партизанської війни — це вимріяні терени. Наша мета — старинний замок у громаді Соцка, що віддалений від Вітанья на 9 км., а від міста Цельє — 14 км. Нарешті на захід від річки і дороги ще один свідок пройденої слави цеї країни замок, який по-німецьки називається Einöd, що означає "самітний". І дійсно ця назва відповідає йому, бо довкруги коло самого замку знаходиться невеличка хатинка, немов на сторожі до замкової брами та невеличкий город. Рівнина простягається в південно-західньому напрямку, яку подальше знову замикають вкриті лісом гори. На цій рівнині будівлі замку дійсно виглядають немов би самітні. Лівий берег річки творить узгір'я, на якому стояло декілька словінських хаток. Далі на південь за яких 3 км. розкинулось село Нова Церкев (Neukirchen), де стояла 12 сотня 30-го полка.

Звертаємо праворуч на замкову дорогу і через браму входимо на виложене камінням подвір'я, з якого декілька дверей ведуть до замкових коридорів. Про цей замок у літописах згадується вже в 1404 р., але в половині 19 ст. він був відновлений і був добре загосподарований. Власником його був молодий ґраф-німець, років 30-35, але інвалід і тому весь час ходив з палицею. На вигляд як і в розмові він був привітний і до нас відносився коректно. Заходив у розмови з хлопцями, а зокрема з тими, що могли розговоритися по-німецьки.

Штаб сотні примістився в південно-східній частині замку, а для решти вояцтва випорожнили великі кімнати, в яких аж світилися гарні дубові підлоги. Вони аж ніяк не годились для важких військових черевиків кованих цвяхами. На щастя мабуть самого графа, ми там довго не побули, бо кілька днів пізніше ми перейшли до іншої місцевості Тепліце-Добрна (Bad Neuhaus), купелева місцевість, що лежала на яких 4-5 км. у прямій лінії на захід, але довкруги дорогою — 11 км. В замку все ж таки залишилася 3 чота на чолі із десятником Василем Барчуком.
Хоча ми в замку були не цілий тиждень цілою сотнею, не проминув і він без пригод. Одного дня власник замку поскаржився сотенному хор. А. Питлярові, що йому із комори пропала ціла свиня з чого він зробив висновок, що свиню мусіли вкрасти вояки нашої сотні. Хор. Питляр, очевидно, заперечив це, мовляв, його вояки не могли щось такого зробити, але саме заперечення для графа не було ще доказом. У зв'язку з тим Питляр зарядив повний апель цілої дев'ятої сотні на заліковому подвір'ю. Сотенний, дижурний підстаршина Іван Сільничий та власник замку перешукали вперед усі кімнати, де перебували вояки, а опісля переглянули всі наплечники, їдунки тощо. Але зі свині не було ані сліду, що було наявним доказом, що стрільці свині не мали, отже не могли її вкрасти. Хор. Питляр з задоволенням ствердив, що його вояки не могли мати нічого спільного із крадіжжю, бо його сотня є здисциплінована військова одиниця. Властитель замку похитав головою, але у тій ситуації нічого більше не міг зробити.

Але й Питляр, хоча був задоволений, що нічого не знайдено, не вірив, що свиня зникла з комори без допомоги деяких фахівців із його сотні. Він закликав до себе підстаршину Івана Сільничого, родом з Полтавщини і поставив йому пряме питання: "Що сталося зі свинею?"

Сільничий спочатку відпекувався, що він нічого про свиню не знає, але коли Питляр його впевнив, що легально справа є поладнана, бо раз свині не знайшли, то граф не може ставити нікого під суд і що Питляр зі своєї власної цікавости хоче знати, як це свиня зникла з комори. Тоді Сільничий сказав коротко, що "хлопці були голодні, а тут ціла свиня аж проситься до кітла, так вони її і зліквідували, не маючи сили встоятись спокусі". Зрештою, ви також дістали з того свою порцію, — пане поручнику! — спокійно відповів Сільничий.

—  Нічого подібного! — запротестував Питляр. — Коли б я знав, що ви даєте мені крадену свиню, то я вибив би вас поза вуха.

—  Можливо, що так — відповів спокійно Сільничий. — Але ми Вам свині не давали і не казали, що вона крадена.

Але ви знали, як вона смакує. Два дні тому кухар Максимців зварив свиню і поділив на цілу сотню, а вам "по знайомству" дав чималий кусник і ви самі хвалили Максимцева за добру вечерю". Питляр нічого більше не допитувався тільки коли Сільничий відходив, то остеріг, щоб на таке більше не наважувалися, бо німці готові за дурну свиню когось розстріляти, (За грабіж каралося розстрілом). На тому афера зі свинею закінчилася. Потерпіла тільки група десятника, яка дістала годину карної муштри за те, що сповняючи варту, не зауважила, хто і коли вкрав свиню. Більше хор. Питляр не міг зробити, щоб задоволити графа.

Це була правда, що хлопці були голодні, бо Словенія — не Словаччина, де вони додатково харчувалися по приватних хатах у своїх "наречених". На Словенії, помимо декількох спроб нав'язати приязні відносини з цивільним населенням, в основному не увінчалися успіхом. Справа в тому, що комуністичні партизани держали нарід під терором, заповівши, що за всякі контакти з німецьким військом будуть жорстоко карати. Дівчатам, які приставали б з вояками, загрозили, що обрізуватимуть коси, що вважалося великою зневагою для дівчат.

Наше положення в Тепліце-Добрна було майже трагічне, бо розквартирувалися ми в дяківці на горбі біля церкви, що своїми забудуваннями прилягала до самого ліса. Сотенний штаб приміщувався в сусідній кам'яничці, що стояла у підніжжю гори, зараз коло сходів, що провадили до церкви. Це був пансіон, власником якого були якщо не німці то фольксдойчі і колись у мирних часах із такої кам'янички можна було жити. Тепер тут лікувальників не було і в пансіоні мешкали і ми, тобто сотенний штаб. Вечорами ніхто нікуди не виходив, всі сиділи на своїх квартирах і надслухували чи не було якихось підозрілих рухів. В основному можна сказати, що коли б тітовці були хотіли знищити нашу сотню в Добрній, то ми були б ніяк не могли оборонитися.

Одного вечора хор. Василь Тафійчук та я перед спанням згадували коломийські гімназійні часи. І так зі спогадів перейшов я до плянів на майбутнє.

— Ти ліпше тримай покищо воли, — сказав до мене Тафійчук, — бо невідомо чи ми ще з цих гір живими вийдемо, а ти вже робиш пляни на майбутнє.

—  Я за тебе не говорю, а за себе, — відповів я Тафійчукові.

—  А звідки ти такий певний, що ти вийдеш живим із цеї війни?

—  Моє прочуття каже мені, що я вийду не тільки живим, але і здоровим, — повторив я. На тому мої пляни закінчились і я, обернувшись на другий бік, пішов спати.

8 березня Дивізія "Галичина" вирушила в похід проти тітовців, чи пак 14-ої партизанської дивізії, який мав назву "Доннерветтер". Вирушила і наша сотня, а радше бойова сотня, бо штаб з кількома людьми залишився на місці. Чота із замку Соцка як і наші дві чоті стрінулися в лісі при шляху перед Веленьєм і разом із іншими частинами полка і Дивізії вирушили у район Мозірійської Планіни (полонини), що простягалася на захід від Веленської округи і на північ від ріки Савінья.

Це була дуже важка виправа і далася взнаки неодному, що мусів бродити глибокими снігами, гірськими провалами та пнятися на верхи, де заховалися партизану. У гірських долинах, куди плили численні річки й потоки була вже весна, але в горах, на полонинах зима держалася ще дуже кріпко. В додатку до всіх невигод, з якими пов'язані гірські вправи проти партизан, дуже давалося взнаки ношення великих запасів амуніції. Хоча слідом за сотнями дорогами ішли вози, які підвозили все що потрібне бойовій групі, але вояки мусіли мати чимало боєприпасів з собою. У висліді цих невигід у 9-ій сотні захворіло двох вояків.

Вечером 14 березня я дістав наказ відставити обох хворих вояків, як також надмір амуніції, до полка в Веленью, а в поворотній дорозі забрати з харчового магазину в Ползелі (Геленштайн) харчі для сотні.

15 березня нас п'ять осіб, фірман ст. стр. Степан Бущук, харчовий Михайло Буґа, хворий стрілець Іван Мельник та ще один (прізвище забув) і я виїхали в дорогу, з околиць місцевості Мозірья. Перед нами було щонайхменше яких 12-14 км. до Геленштайну, де був харчовий магазин, а звідти ще 17 км. дороги лісом на північ до Веленья.

Десь коло 10-ої год. ранком ми були вже в Геленштайні (ми всі місцевості називали по-німецьки з німецьких мап і німецьких наказів, а брак контактів з цивільним населенням не
дозволяв нас засвоїти словенські назви). Там я залишив харчового у магазині, а з хворими стрільцями вибрався до Веленья. Всю дорогу ми відбули без пригод і в полуднє ми були вже в полку. Однак нічого і ніколи не йде так як плянується. Коли ми без пригод відбули коло 30 км. дороги лісом, то не так легко було полагодити справи в полку. Хворих ми віддали без труду до лікарні, але полкова зброївня відмовилася прийняти від нас амуніцію. "Це не наша амуніція, а Ваша і тому ви її залишайте у своєму сотенному тросі, який є в дорозі до Веленьє, — говорили вони, — і повинен тут бути кожної хвилини, бо з Бад Нойгавзу виїхав ще рано".

Мені така пропозиція зовсім не подобалася, але що ж, коли сотенний трос має приїхати сюди десь за годину, то тут нічого злого немає. За той час коні дещо підкріпляться і ми перекусимо. Година-півтори не робить остаточно великої різниці, бо ми і так повинні б приїхати до Геленштайну десь коло четвертої години і там буде доволі ще часу дістатися до сотні.
Але ми нагодували коней і самі вже з'їли наш полуденок, минула вже друга година, а тросу ще немає. Мене почало то непокоїти тим більше, що не було певності, коли той трос взагалі приїде, а в Геленштайні чекав на мене харчовий. Найгірше однак було те, що ми з Бущуком не мали ніякої зброї; він мав при собі баґнет, а я малу чеську пістолю, до якої мав усего два набої. Отже, оборонятися не були чим. Правда, на возі було ще дві ручні гранати з ручками, але з них також не було б великої помочі. Тому я немало зрадів, коли побачив одного підстаршину-німця ушу Блюме з нашої сотні, який повернувся з якоїсь службової поїздки і також вибирався до сотні. З нього товариство було кепське, бо все, про що він міг і умів говорити, то було "ессен" (про їжу), але все ж таки втрійку краще чим вдвійку.

Минула вже була третя година, а тросу ще не було і я почав уже таки на добре нервуватися. Коли це підходить мене Блюме і каже, що він знайшов якесь інше товариство, що вже виїжджає до бойових частин і тому не поїде з нами. Нарешті десь коло четвертої години приїхав трос 9-ої сотні, а з нею і бунчужний Кернер. Ми віддали йому уже на поспіху нашу амуніцію і негайно вибрались з Бущуком в поворотну дорогу. Якщо б не харчовий, то ми могли б були поїхати разом, але ж я мусів забрати харчі для сотні.

Зустріч з партизанами

Дорога з Веленья провадила спершу під гору і ми повільно ступали коло воза так мабуть кілометрів зо два. По обох боках дороги лежали ще сніги, але вже тут і там видно було сніжинки, а то й фіялки, які заповідали весну. Мені чомусь з думки не сходили партизани, тим більше коли я побачив, що сонце ховається уже за вершки дерев — мені робилося моторошно. Мені пригадувалися усі ті дивізійні звідомлення, в яких говорилося про тітовські партизанські жорстокості з полоненими. При тому подавалися конкретні приклади, прізвища, частини до яких полонені належали та де і коли їх знайшли застрілених у полі чи лісі. І так я почав міркувати, що я мав би говорити, коли б мене партизани злапали. Боронитися було очевидним самогубством, бо нас було тільки двох і ми не мали зброї отже залишалося нам тільки дипломатія. І так я в думка перейшов усі можливі запити з боку партизан та що я на них міг би відповісти.

Бущук також мовчав і над чимось задумався та тільки час-від-часу щось говорив до коней. Але в нього мабуть було на умі те саме, що і в мене.

Ось ми вже на горбі. Тут же ж і роздоріжжя, великий дерев'яний хрест і дороговказ у напрямі на Цельє. Перед нами стелилася дорога вниз. Ми посідали на віз і коні самі приспішили ходу.
                                                                   
—  А щоб ми робили, як би нас спинили партизани? — раптом запитав Бущук.

—  А щоб ми могли робити з двома гранатами та двома набоями в моїй пістолі? — відповів я.

— Але тут, як ви самі бачили рано партизанів не має, бо всі вони заанґажовані на "Доннерветтер", — впевняв я і Бущука і самого себе. Відтепер ми говорили вже по більше, прямо підбадьоруюючи себе взаїмно. Ось ми вже на долині. Ліворуч від нас журчала мала річка Лежніца, а по обох боках і річки і дороги підносилися вкриті лісом гори.

Коли на лівому березі річки відкрилася невелика рівнина чи пак мочара, поросла різними бур'янами, Бущук штуркнув мене ліктем і підголосом промовив "партизани". Я глянув перед себе, але нікого не бачив.

—  Ось там перед нами якийсь чоловік перебіг через дорогу, — впевняв мене Бущук.

—  Чи ви думаєте, що кожний словінець — це партизан? — запитав я Бущука. — Може вам тільки так провиділося?

—  Ні, не провиділося, бо той чоловік перебігав дорогу з крісом у руці, отже мусів бути партизан.

Дальше Бущук не мав потреби впевняти мене про партизан, бо саме в тому моменті за нашими плечима дався чути наказ:

"Гальт! Генде гох!" (Стій! Руки вгору).

Бущук спинив коні, а я виглянув з-поза брезенту воза і запитав:  "Вас іс ден лос?" (Що сталося?)

Пару кроків за возом стояли два партизани, один з крісом наміреним у нашу сторону, а другий з пістолем.

—  Зійдіть з воза з руками вгорі, — закомандував по-німецьки один із них. Ми зійшли з воза і стали. В цьому моменті над'їхав ровером з боку Геленштайну один чоловік, якого партизан спинив і наказав пильнувати коней, а нам сказав іти за ним.

Ми пішли, повернувши назад яких 25-30 кроків, а потім звернули направо і перейшли річку невеличкою кладкою і стежкою підносились вгору. Стежка ішла вгору північним берегом мочари, а ліворуч підносилась вкрита лісом гора. Партизан, що йшов на переді був бльондин і мав на собі, здається, совєтську військову уніформу (на всякий випадок, не німецьку) і мав не більше 25-28 років, на голові якого була шапка-пиріжок із п'ятираменною червоною зіркою на переді. За нами йшов другий партизан брунет — з крісом, який мав коло 35-40 років, але як виходило, ранґою він був молодший.

Йдучи під гору, Бущук шепнув мені, що він має намір втікати, але задній партизан заборонив нам говорити і тому я тільки рухом показав йому, щоб він того не робив. Я чувся зовсім спокійно і мав прочуття, що все буде в порядку.

—  Чи ви є есесівці? — запитав блондин, що йшов напереді.

Я заперечив і тому, що з його мови я відчув, що я говорю по-німецьки краще за нього, він готов був подумати, що я німець, що для нас не було побажаним. Я звернувся тоді до нього із запитом чи він говорить ще якоюсь мовою крім німецької. В цьому моменті я був навіть задоволений з того, що уша Блюме в останній хвилині зрезиґнував із подорожі з нами, бо в цій обставині він був нам комплікував справу.

— О, так! Ми говорім на всєх славанских єзіках словенски, сербски, руски, — відповів він. — А каов говоріте ві? — запитав мене.

—  По-українськи!

—  То ви не німці?

—  Ні, ми українці.

—  Ти знаєш, що це є? — запитав мене бльондин, показуючи червону зірку на шапці.

—  Так, знаю, — відповів я. Але партизан зовсім не чекав на мою відповідь і сам пояснив мені, що вони — партизани, боряться за свободу Югославії,  а червона п'ятираменна зірка це їхній символ.

Так ми дійшли на верх горба, звідки було видно цілу мочару, а за нею дорогу із нашим возом. Тут партизан розпочав зі мною формальний допит. І, як воно не дивно, але він ставив мені майже дослівно всі ті питання, які я передумав, йдучи з Веленья під гору. Одначе, коли він запитав мене, як я попав до Дивізії, я був доволі заскочений, бо я не мав готової відповіді на це. Сказати, що я пішов добровольцем — у даних обставинах було б безглуздям. Шукаючи поквапно правильної відповіді, я на мить завагався. Вирятував мене з неприємної ситуації сам партизан, запитавши, чи я був у Червоній Армії. Мені немов би камінь спав з грудей.

—  Був, — відповів я.

—  Ну, і що?

—  Був на фронті, попав у німецький полон, де німці морили голодом і щоб не вмерти з голоду зголосився до української Дивізії, яка зорганізувалася в 1943 р.

—  То ви любите німців?

—  Так само як і ви. Чи ви не знаєте того, що в Україні партизани воюють проти німців так само як і ви?

—  То чому ж ви не переходите до нас, але тримаєтесь німців. Ходіть до нас!

— Ми німців не тримаємося, але вони нас тримають. Втікати одинцем до вас не має глузду, бо тоді ми насторожуємо німців, а крім того за одного, який втіче до вас — німці розстріляють кількох інших. Чи це варто? Ми всі чекаємо нагоди, щоб перейти до вас, але разом, організовано цілою Дивізією. Однак це вимагає відповідної нагоди, щоб ми могли позбутися німців, які є в Дивізії і за нами слідкують.

Я мабуть говорив переконливо, бо по якомусь часі мій співрозмовник заявив, що допити скінчені і ми мусимо віддати йому все, що ми маємо військового. В першу чергу він сказав скинути паси та плащі, що ми зробили. Я просив його, щоб він лишив нам паси, кажучи, що вояк повинен мати на собі пас, коли виходить на вулицю, але партизан не погодився. Разом з пасами зложили ми і нашу зброю, я пістолю, а Бущук баґнет.

Коли я роздягався мій партизан завважив у мене ручку до писання, свисток та годинник, які він також забрав. Я сказав йому, що то моя приватна власність та ще й до того дарунок від дорогої мені особи, але це не помогло. Разом з тим забрав і мою військову книжку, кажучи, що це все їм придасться.

Я весь час тримався добре, а інтеліґентна поведінка мого партизана не давала причин тратити рівноваги духа. Зате той старший партизан поводився з Бущуком доволі шорстко, штуркаючи його та шарпаючи на всі боки. Щойно коли я звернув увагу моєму партизанові — той його спинив, хоча і щось обсварювався з ним по-словінськи. З уваги на це, у Бущука тряслися руки. Коли виглядало, що все вже закінчено та що партизани не збираються роздягати нас до гола, Бущук запитав мене чи я не маю що закурити. Це завважив партизан і запитав його, що він хоче на що Бущук запитав його: "чи курити у вас єсть?".

—  Ні! Єсть у нас нічеґо! — сказав партизан.

Було ясно, що словінець не зрозумів Бущука і тому я сказав, що він не питає за їдою, а за куренням. "Він питає чи у вас є що пушіть?"

— О, пушіть! Єсть пушіть. Просім, — сказав він і витягнув повний капшук тютюну та тоненьку бібулку, покраяну як папірки до курення. Він дав також і мені "пушіть". Закурили й оба партизани та ще й чемно запалили наші папіроси.

—  А тепер підемо до воза, — сказав партизан. — Чи ті коні військові? — запитає він мене. Я пам'ятав, що він говорив, що забере все, що військове й тому відповів йому, що то коні зареквіровані і ми їх мусимо віддати господарям.

Ми сходили стежкою згори і вже майже при самій дорозі той молодший партизан, йдучи за мною, звернув увагу на мої пагони. Зупинив мене, підіпхав пальці під мої паски, що означали старшинського аспіранта (Hoffnungsbalken) і зірвав їх.

—  Ти мусиш мені обіцяти, що не будеш більше авансувати, — сказав він до мене. Таку обіцянку я йому дав без надуми. І так ми зійшли на дорогу і пішли до воза. Тут він наказав стягнути з воза брезент і поставити його край дороги. Так само забрав з воза дві рукоятні ґранати. Я додавав йому ще шоломи, але він їх не прийняв. Весь час, коли ми крутилися коло воза, я побоювався, що він може підійти до коней і завважити на їхніх лопатках військові знаки. Якщо б він це побачив то зрозумів би, що я говорив неправду за коні і з того він міг зробити висновок, що все, що я говорив було неправдою, а тоді був би нам кінець. Але партизани цього не зробили.

—  Я вас цим разом відпускаю, — сказав той молодший до нас, — але якщо ви ще раз мені попадете до рук — тоді вам так легко не обійдеться.

— Може б ви нам дали посвідку, щоб ми мали чим виказатися і перед нашою владою і перед вашими, якщоб такі нас ще раз десь стрінули заки доїдемо до Геленштайну.

—  Жадної посвідки вам не треба! Якщо вас стрінуть якісь партизани — опишіть нас й вони вас відпустять, а до вашої влади нам ніякого діла немає. А тепер сідайте на воза і чимскорше зникайте нам з очей і не оглядайтесь бо буде вам біда!   

 Коли і сідав на віз, я так і відчував, як в мене деревіли і ноги і все тіло й мене огортав невимовний жах. Я ледве сів на сидження і шепнув Бущукові "поганяйте!". Бущук взяв віжки в руки і коні з місця рванули немов би й чекали на той момент. Перед нами було не більше 50-ти метрів дороги до закруту. Я впялив очі в той закрут і цілий перемінився в молитву. "Боже! щоб тільки до того закруту". Коні вітром бігли вперед а я наслухував чи партизани не стріляють нам в плечі. Нарешті ми на закруті і поза зором обстрілу партизанів. Я почав приходити до себе і дякувати Богові, що він нас вивів із цієї халепи. Одночасно я здав собі справу, що коли б мене був такий страх напав на самому початку, я мабуть був би ніяк не міг вив'язатися із тих допитів, задовольняючи партизан.

Коні бігли, доки хотіли і ми їх ані не спиняли ані приспішували. Щойно по якомусь часі я відізвався до Бущука, кажучи: "Там десь бідний Буга нервується, чекаючи на наш поворот". Бущук не відізвався.

Перед нами було ще яких шість до сім кілометрів дороги. Сонце вже зайшло і сірий туман падав на землю. Через декілька хвилин ми побачили гурт жінок, які вже здалека давали нам знак, щоб ми зупинилися та підвезли їх. Але брати цивілів нам було рішуче заборонено, як також взагалі приставати з цивільним населенням.

—  Що нам робити? — запитав Бущук.

—  Тому що ми у вийнятковому положенні, забудьмо за військові накази й заберім людей на всякий випадок, якщо б нам ще раз прийшлося стрінутися з партизанами. Якщо жінки у нас на возі нам не поможуть — то напевно не пошкодять. На тому і стало.  Наблизившись до жінок, Бущук зупинив коні і ми запросили жінок сідати на віз. Вони зі словами "хвала лепа", розмістилися ззаду в кошику де хто міг. Залишилася ще тільки одна молодиця, яка зовсім не збиралася сідати на віз, бо як вона нам сказала, для неї не було місця. Ми переглянулися з Бущуком і зробили їй місце між нами на передньому сидженні. Молодиця добре говорила по-німецьки і ми розповіли їй про нашу пригоду з партизанами. Вона оповіла нам про те, що вона сама на великій господарці бо німці забрали її чоловіка до Марібору до служби в Фольксштурмі.

Молодиця витягнула якийсь запашний тютюн і почастувала нас та скрутила папіроску собі. Але тут прийшли непередбачені труднощі, бо не було чим запалити папіроса. Ми також не мали, бо наш тютюн і сірники залишилися у плащах. Вона подивилася на мене і сказала: Зо юнґ унд шон кайн фоєр гаст? (Такий молодий і вже не маєш вогню?

—  І ви думаєте їхати вночі лісами, щоб вас знову десь партизани захопили і зробили вам "капут"? Ви повинні вважатися щасливими, що вас відпустили живими то й будьте більш обережні з вашим життям.  Ліпше заїжджайте до мене на ніч а там буде місця доволі і для вас і для коней та й усіх вас нагодуємо.

Я не знаю що відповісти, гостина манила але я боявся. По хвилині вона запитала чи я знаю пісню "Es geht alles vorüber, es geht alles vorbei"

—  Знаю, — відповів я.

—  Ану скажи, як ти знаєш?

—  Es geht alles vorüber, es geht alles vorbei,
Und nach jedem Dezember, kommt wieder ein Mai.

—  Я знаю трохи інакші слова до цієї пісні, — сказала сміючись.

— Які ж саме слова ви знаєте?

—  Es geht alles vorüber, es geht alles vorbei,
Mein Mann ist in Marburg und mein Bett ist doch frei. Verstanden? — закінчила молодиця, дивлячись мені прямо в очі. Я кивнув головою, що розумію.

—  Вона запрошує нас переночувати в неї, — пояснив я Бущукові.

— А нам таки треба було б десь переночувати бо вночі неможливо їхати. Якщо вона має місце на коні, то чому ні? — відповів Бущук. Я також думав, що не зашкодило б скористати із словінської гостинности.

Я пояснив молодиці, що в нас ще один "камерад" у Геленштайні, якого ми маємо забрати та що я мушу ще зголосити в жандармерії нашу пригоду з партизанами, так що то забере трохи часу.

— Нехай буде й так. Я на вас почекаю, поки ви не полагодите всіх справ, а тоді всі поїдете до мене.

Вже було зовсім смеркло, коли ми прибули до Геленштайну і, як виявилося, нашого харчового вже там не було. Він від'їхав з якоюсь іншою фірманкою з нашого батальйону, що приїхала була по харчі.

З харчового магазину ми поїхали до жандармерії. Вона приміщалася в якомусь солідному будинку, що виглядав як маленька фортеця. Навіть паркани довкруги були обложені мішками з піском. Ми зупинилися перед брамою біля якої стояв вартовий і я зайшов до середини. За той час жінки позлазили з воза та подались кожна у свій бік.

Я зайшов до жандармської канцелярії, якою завідував якийсь фельдфебель і зголосив йому, що з нами сталося. Він вислухав мене а потім сказав показати собі мою військову книжку.

—  Я не маю. Її також забрали партизани.

—  Чоловіче, — сказав він, підозріло подивитися на мене. — Ти виглядаєш самий як партизан: без паса, без пагонів, без військової книжки. На якій підставі я маю тобі вірити. Ти мусиш лишитися тут і ми ту справу перевіримо. Зрештою куди ти поїдеш вночі. Тут і вдень небезпечно, як ось сам ти переконався.

Я вийшов уже із конвоєм на дорогу і з прикрістю повідомив і Бущука і молодиці, що ми мусимо залишитися ту на нічліг і до її хати не поїдемо. Ані вона ані ми не були задоволені з такого обороту справи, але іншого виходу в даній ситуації не було. Молодиця взяла свій кошик і пішла вже сама пішком до хати а ми завернули коні на жандармську станицю.

Заки Бущук вовтузився зі своїми кіньми, я сидів у канцелярії і фельдфебель списував протокол. Як виходило з нашої розмови, він не мав застережень до мого оповідання, він тільки весь час допитувався чи той партизан не має часом вестфальського акценту чи вимови. Я йому заявив, що так добре не визнаюся на німецьких діялектах, щоб розпізнати звідки він є, але запевнив його, що партизан, який говорив зі мною не був німцем взагалі.

Вислухавши мене та списавши протокол, фельдфебель взявся за телефон і намагався перевірити мої інформації. Спершу він потелефонував до своєї централі запитуючи за Дивізією "Галичина". По якомусь часі він сполучився зі штабом Дивізії а далі 30-го полка а вкінці і батальйону а з батальйону аж до 9-ої сотні, де потвердили, що ми виїхали в службову поїздку.

В кожному разі, за яку годину справа була на добрій дорозі. Фельдфебель жандармерії успішно перевірив моє зізнання і нам дали вечеряти. Все, що він ані його партнери не могли зрозуміти, як це так, що партизани пустили нас живими та ще й дозволили забрати коні й віз.

— Такого випадку досі ми не знаємо, — говорив ніби до себе ніби до мене фельдфебель.

Ми переночували на жандармській станиці, але й на другий день рано нам не дозволили від'їхати. "Ми вас так не можемо пустити, як ви тепер виглядаєте. Підождіть, над'їде якась валка із Вашої Дивізії то вона вас забере до вашої частини" — казав фельдфебель. Пополудні дійсно над'їхала якась валка з 31-го полку і ми приєдналися до них. До нашої сотні ми добились десь під вечір. Нас там привітали як тих, що повернулися з тамтого світу, а хор. Тафійчук ще здалека кричав до мене: "То тебе таки шляк не трафив, а я як почув, що ви десь там лежите вчвірку тільки у спідній білизні, то так і жалів, що не зможу тобі сказати, що ти був занадто певний себе, коли в Бад Нойгавз казав, що вийдеш з цієї війни живий і здоровий".

Мене не дивувало що в сотні знали про нашу зустріч з партизанами, бо ж жандармерія перевіряла наші інформації, але звідки поширилася вістка, що нас аж чотирьох бачили вже постріляних у лісі — цього я не міг збагнути. Виходить, що вони думали, що нас партизани захопили коли ми їхали ще до Веленья а не в поворотній дорозі.

Вечером 16 березня 1945 р. наша сотня прибула до місцевості Шоштань, де ми й заночували. Того вечора я був свого рода сензацією і мене всі випитували, як то сталося. Коли я так розповідав цікавим з моєї сотні свою пригоду, надійшов командир ІІІ-го батальйону майор Віттенмаєр, який побачивши мене, підійшов до нашого гуртка.

—  Верига, — запитав він мене, — скажи як те все сталося?

Я не хотів розтягати мого оповідання і випрямившись перед ним без довшої надуми сказав небажану правду:

— Ich sagte dass ich kein Deutscher bin! (Я сказав їм, що я не німець!).

Вітенмаєр зміряв мене від ніг до голови, подивився на всіх нас і без одного слова відійшов. Я щойно пізніше доглупався, що моя відповідь у приявності моїх товаришів була дуже багатозначною. Коротко інтерпретуючи її — українцям не було чого боятися навіть тітовських партизанів, що в дійсності не було правдою.

На другий день рано наша сотня знова повернула на свої старі квартири в Тепліце - Добрна, де вона перебувала аж до кінця місяця та стратила вбитими дес. Зеленяка та чотирьох стрільців*)

Роки пізніше роздумуючи над моєю зустріччю з партизанами, я зовсім не відчував до них жалю за мій годинник, ручку та свисток. Навпаки, якщо б той бльондин із п'ятираменною зіркою зголосився до мене сьогодні, я б йому дав добровільно ще раз те саме, що він від мене забрав тоді силою, я дав би з подякою і ліпшої якости.


________________________
*) Гл. Цього ж автора: "Смерть під 'Львовом'" на Словенії. Вісті Комбатанта, ч. 2, 1967, стор. 25-28.




субота, 10 листопада 2018 р.

З БУКОВИНИ ДО ЛЬВОВА


Теодозій Сенківський


(До статті Василя Вериги "Листопад 1918 року", "ВК" ч. 5-6/1976)


Я вступив до УСС осінню 1917 року (я народжений 1900 року). Вишкіл відбув у 40-ій сотні, а згодом у телеграфічній школі у Перемишлянах, після чого став телефоністом у централі вишколу УСС, де комендантом був от. Гр. Косак, спершу у Верені над Дністром, а згодом Грузькім. Там я попав у конфлікт з от. Косаком. Хоч я не мав за собою вини, мене покарано і при творенню нового куреня під командою пор. Вол. Старосольського включено мене туди й вислано до Маслянківки, де стояв уже курінь сот. Микитки й де була станиця сот. архикнязя Вільгельма — Василя Вишиваного. Там, по підвищенні мене до вістуна, я став кандидатом на кмд. телефонічної централі того ж куреня. Та на приказ з Відня курінь розв'язано (щоб не збільшувати леґіону УСС) і я опинився без приділу в булавній сотні чет. Іваницького. Я був цим дуже пригнічений. Внедовзі леґіон УСС перенесено до Черновець.

У Чернівцях створено групу телефоністів, покищо без коменданта централі, що була досі обсаджена мадярами. Ця централя була в полі під великим садом коло якогось села. Ту групу приділено до однієї сотні УСС, що була поділена на ряд підвідділів, які патролювали пограниччя Басарабії. Це був час голоду. У полі не було вже бараболі, ні кукурудзи, а голод гнав нас у сад, який рятував цілу ситуацію.

Наша централя примістилася в одному домі, де ми всі знайшли для себе помешкання. Вночі 30 жовтня 1918 р. побудив нас дижурний телефоніст словами: "скоро йдіть до телефону" і сам побіг туди. Ми за ним, і застали його вже зі слухавками на голові. Ніхто нічого не говорив і ми так стояли коло дижурного кілька хвилин. За якийсь час він повідомив нас, що чув в телефоні телефонограму, звернену до централі вишколу в Чернівцях. Телефонограма була, мабуть, зі Львова й наглила, щоб леґіон якнайскорше прийшов до Львова.

На другий день ранком я перебрав службу при телефоні. Я відважився подзвонити до централі, щоб злучила мене з вишколом УСС в Чернівцях, але відтіль нічого нового не дізнався. Підозріваючи телефоніста, що він скривав якусь тайну, я спитав його просто: "А що з телеграмою зі Львова?" — на що він запевнив, що жодної такої телеграми не було. Коли він дав слово чести, що не було жодної телеграми, я попросив його получити мене зі зв'язковим адьютантом — що він зробив. В розмові зі старшиною я переповів йому те, що описав вище про ту телеграму. Він відповів, що вони не отримали такої телеграми — на що я просив шукати її в Чернівцях, де вона застрягла — бо наш телефоніст чув її через індукцію в нашій централі. На тім закінчено розмову.

Десь коло 10-ої години ранку задзвонив телефон: "Говорить Централя вишколу УСС". Якийсь старшина подав мені таку телефонограму до нашої сотні: "Сотню стягнути з пограниччя, залишити місце постою та явитись в Чернівцях можливо нині, а найпізніше до кінця місяця, бо румуни дали ультимат, щоб 1 листопада не було УСС в Чернівцях". Це була остання розмова з вишколом УСС. Я відважився сказати, що це буде неможливо. В такім разі, старшина цей додав, якщо не було б можливо до 1 бути в Чернівцях, то треба оминати Чернівці й іти до Галичини.

Для нас осталася ця друга можливість. Ми почали приготовлятися на виїзд і 1 листопада раненько почули алярмову трубку із саду. Прибігли туди і побачили таке саме, яке я бачив в березні 1917 р. в Тернополі. Один підстаршина виліз на якесь підвищення і почав говорити: "Тепер за свободу, всі ми рівні" і зірвав своєю рукою свої відзнаки. Надбігли старшини, але не знали, що діяти. Врешті рішили зробити збірку й негайно відмаршувати; дати наказ кухні зварити добрий обід і видати його десь напереді нашої маршрути, що зроблено. У дальшому ході дороги траплялися різні пригоди. Коли дійшли ми до залізничої станції, натрапили на великий харчовий склад, якого спершу мадяри не хотіли віддати, але УСС якось там увійшли. На жаль, вояки зловжили запасами руму. Тоді ми, телефоністи, постаралися за транспорт, який досить скоро нам дали, вправді з різними вагонами — особовими і тягаровими. Ми завантажились і від'їхали. У транспорті їхали вояки різних національностей і також не було порядку. Якийсь старшина сказав мені "зробити порядок". Я перейшов усі вагони і проголосив, щоб усі неприналежні до транспорту висіли на найближчій станції. Я був у шоломі, мав багнет на крісі та говорив до людей гостро й коротко. Під Станиславовом я побачив знову військо — дисципліну, кулемети. По двох днях я опинився під Львовом. Ми обійшли Львів аж до Личаківських касарень, а згодом кинено нас на Підзамче, бо вже йшов великий бій.




середа, 7 листопада 2018 р.

ІВАН БЕРЕГОВСЬКИЙ



(1921  — 23. 1. 1977)

Колишній вояк 1 УД УНА, член Станиці Братства  —  Іван Береговський народився в селі Библо, тепер Набережне, Рогатинського району. До Укр. Дивізії вступив у 1943 році та служив у піонерах. Після закінчення війни залишився в Австрії.

В 1947 р. прибув до Канади та поселився в Тандер Бей. Тут включився він в українську громадську працю.

МИКОЛА РУМЕЦЬ

(21. 12. 1912 —  9. 2. 1977)

Колишній вояк І УД УНА, член Станиці Братства та кількалітній член Управи — Микола Румець народився в селі Корчин біля Стрия. До Укр. Дивізії зголосився в 1944 р. Після закінчення війни залишився в Австрії. В 1947 р. виїхав до Англії та жив у місті Дербі. До Канади прибув у 1951 р. та поселився у Тандер Бей. Тут він включився в працю українських організацій.

четвер, 1 листопада 2018 р.

ЗАМІСТЬ РЕЦЕНЗІЇ НА "ЛІТОПИС УПА"




Вельмишановний і Дорогий Пане Адміністраторе!


В першу чергу, щиро дякую Вам за прекрасний подарунок — Літопис УПА, (книга перша), на який я аж ніяк не заслужив, бо нічим для книги не причинився і не маю жодного відношення до УПА. Тому Ваш подарунок для мене з одного боку справляє велику приємність, з другого — ставить мене в незручне положення.

Книгу я прочитав дуже уважливо і, сказавши щиро, вона зробила на мене дуже додатне враження, якого й  не сподівався.

Кожна окрема стаття написана зі знанням справи та з серйозним підходом. Такий же характер статті полк. М. Омелюсіка: "УПА на Волині в 1943 році", Г. Левенка: "Нарис історії боротьби УПА", поважна й вичерпна праця І. М. Коваленка: "Цілі і методи німецької імперіалістичної політики...", В. Д.: "Час не жде...", Г. Піснячевського: "Слідами княжих дружинників", цікава праця Горностая: "Військово-польові заголодження" та інші, включно з Документами, які вірно доповняють картину дій УПА. Звернення УПА мені вже відомі з інших джерел, все ж вони в книзі наскрізь доцільні.

Найважливіше те, що статті в цій книзі дають повну картину УПА, наскільки дозволяють матеріали і, без всякої пропаганди й агітації, переконують, що постання УПА в тих трагічних для Нації часах було прямо закономірним явищем, бо іншого, правильнішого виходу не було.
Не могли бо всі йти масово в Дивізію, як теж ніяк не бажали бути експериментальними "кріликами" для всяких окупантів. Дехто уважає вояків УПА лицарями абсурду і може й не помиляється, проте вони мусіли бути тільки такими, бо положення їх було гірш, ніж трагічне. Коли французький резистанс мав поважну допомогу від аліянтів та від самої таки французької армії з колоній, коли мали таку допомогу повстанці в Югославії: від аліянтів для ген. Міхаловича, а для ... Тіта від москалів, українці, це була прямо анонімна нація, якої буквально ніхто не визнавав і вояки УПА були здані виключно на власні сили, тобто, на сили українського села. Навіть поляки в час нещасного Варшавського повстання мали часто допомогу від аліянтів — десанти з повітря. В цій книзі це докладно змальована і думаю, вона заінтересує читачів, навіть тих, які промовчували дії УПА, а то й заперечували її. Дуже добре, що після кожної статті Ви надрукували резюме в англійській мові, бо це прочитають ті, що рідної мови не знають, або й чужинці.

Про УПА я прочитав досі немало: праці Мірчука, Лебедя, Шанковського, Шумука й інших, на жаль, в більшості вони тенденційні, бо кожен зі згаданих авторів намагається доказати, що УПА створила тільки певна політична група (націоналістична), промовчуючи інші групи чи партії. Тому я раніше писав... чи часом Літопис не має якогось групового забарвлення. Тимчасом, я мило розчарувався і бачу наглядно, що автори підійшли до своїх статтей наскрізь об'єктивно, як тільки могли. А це найважливіше, бо тоді Літопис матиме  велике  значення для  істориків УПА й тієї доби  взагалі.  Книга  прекрасно оформлена з мистецького аспекту — обкладинка викликає дуже миле враженння, а заразом поважне, і мій колега М. Левицький виявився в ній першорядним майстром, як завжди.

Шкода, що я замало знайомий зі справою УПА, тому не можу (і не маю навіть морального права) написати поважну рецензію про цю так цінну книгу, яка буде одним з найповажніших вкладів у нашу новітню історію.

Остаюся з найглибшою пошаною до Вас і бажаю багато успіхів у майбутньому.
Щиро відданий  Вам                 

                 Іван  Кейван.






"Літопис Української Повстанської Армії" — том І, Волинь і Полісся, книга перша, німецька окупація. Видавництво "Літопис УПА", Торонто, 1976, тор. 255, обкладинка роботи 
Мирона Левицького.

Змістом і мистецьким оформленням перший том заповідає у продовженні поважне серійне видання, у якому плянується публікувати документи і матеріяли до історії УПА та історії України періоду другої світової війни і років перед нею і  після неї.

Видавництво заповідає ще інші серії, а теж спогади та мілітарно-історичні праці вазагалі. Корисним пляном є видати теж уже передше опубліковані праці і матеріали, які нині недоступні, або їх взагалі немає. Коли додати до того ще намір видати і дрібніші праці, як приміром, рецензії або чисто наукові з ділянки бібліографії, то можемо тільки привітати членів видавництва за їхню ініціативу  створити того роду видавничий центр.

Як зразок рівня публікацій, подаю працю полк. М. Омелюсіка, "УПА на Волині в 1943 році". В короткій, синтетичній формі автор не лякається подати труднощі у початковій стадії організації відділів УПА. Він наводить труднощі у питанні старшинських кадрів, у висліді чого єдиним джерелом були тільки старшини Червоної армії. Однак треба було ставитися обережно до деяких тих старшин, яких інфільтрувала совєтська розвідка. Так було у групі командира Рудого і командира Енея, де викрито, що два старшини генерального штабу Червоної армії працювали на користь Москви.

Ця незвичайна праця передрукована з журналу "Вісті Комбатанта" чч. 1 і 2 за рік 1966, але напевно мало хто про неї сьогодні пам'ятає. В тому і користь  дальших  заповіджених   передруків давніше публікованих праць.

Редактори видання розмістили матеріал першого тому у кількох розділах, як історичні огляди, аналізи, статті, військово-вишкільні, політичні й інформативні публікації, політична деклярація УПА, документи тощо. Видання має 20 ілюстрацій, схеми і мапи.

Слід сподіватися, що наступні томи будуть присвячені дуже важливим питанням чисто військового характеру, як приміром, тактиці і стратегії УПА, працям Головного штабу, невідомим або мало відомим успіхам і невдачам. Слід теж пам'ятати, що нам бракує праць з мілітарної історії України, які служити мають майбутнім студіям в державних військових академіях і школах.

Ю. Т. К.




Іван Дмитрик, У лісах Лемківщини, спомини вояка УПА. В-во "Сучасність" 1976, стор. 303. Редакція Ніни Ільницької, вступне слово Ю. Лопатинського-Калини. Оформлення  Я.  Гніздовського.

Автор — це колишній вояк УПА в курені Рена в роках 1944-47. На заході списав свої спомини, так би сказати "за свіжа". Тому вони цікаві, не надумані та відзеркалюють психіку вояків Повстанської Армії у боях і в хвилинах відпочинку. З книжки довідуємося, як це було в перших початках організації малих відділів; можемо слідкувати за переходом фронту з великою валкою обозів і понад 2000-им повстанським військом. Хвилюють описи великих боїв з військами НКВД і з поляками. Сильно вражають читача драматичні й повні експресії картини епідемії тифу, викликаної штучно висланцями Москви.

Численні облави і постійні сутички принесли куреневі великі втрати. В терені нищено населення і палено цілі села, що спричинило марево голоду. За наказом Рена, чота, до якої належав автор, дістала наказ перейти на захід.

Автор згадує (стор. 24), що під час рейду по Лемківщині приєналися до його сотні вояки з дивізії "Галичина" та з інших німецьких військ. З них створено одну чоту, а інші побільшено на четверо-п'ятеро стрільців.

Мабуть, згадані автором вояки з дивізії "Галичина" прибули 1944 р., після битви під Бродами. В іншому місці згадує, що ті чоти прилучено до його сотні, якою командував поручник Веселий, старшина Української Дивізії, син священика з-під Надвірної.

В місяцях січень-лютий 1945 року, сотня приняла багато вояків українців з Червоної армії та з дивізії "Галичина". Варта провірити, з якої нагоди ті дивізійники знайшлися на Лемківщині у той час, коли дивізійні відділи переходили зі Словаччини на південь.

На стор. 60 автор починає описувати перехід фронту з заходу на схід, тобто рейд у большевицьке запілля, незвичайно цікавий опис повстанської дії, співпраці з населенням тощо. Дуже докладно описує автор великий бій біля села Струбовиська;  до орієнтації помагає залучена мапа на стор. 66.

У тих роках сотня командира Веселого здобула собі між населенням славу справжніх народних месників і визначних вояків. Всі хвалили командира Веселого за вміння воювати і виходити переможно з усіх трудних ситуацій, незважаючи на те, що большевики згромадили проти сотні біля 5000 своїх солдатів.

Було б добре, як би хтось з читачів, які знали командира Веселого, повідомив нашу редакцію ближче про того визначного старшину. Правдоподібно "Веселий" — це псевдонім, але можливо теж, що це справжнє його прізвище. На закінчення вісток про командира Веселого подаю розділ про його загибіль у бою  (стор.  150-152):

"У другій половині квітня 1945 року НКВД почав стягати свої ґарнізони з сіл до Тісної, Балигорода, Ліска й Сянока. Одного дня до сотенної застави під табором зайшов селянин і сказав, що має записку, яку йому передав у містечку Тісна золотопагонний командир. Цей командир записав його ім'я та прізвище і погрозив, що власноручно вб'є його, коли він не виконає негайно доручення. Сотенний покликав старшин і прочитав їм записку приблизно такого змісту: Передаю щирий привіт і признання вашому командуванню та бійцям за геройський спротив військам НКВД під Струбовиськами. Зараз ви кватируєте в масивах лісу Мочари. (І тут було визначено точно місце постою сотні). Бажаю попередити вас, що завтра точно о сьомій годні ранку війська НКВД у більшій силі зроблять наскок на ваше місце постою. Негайно вийдіть з цього місця далі в ліси не залишаючи слідів за собою". Підпису не  було, тільки  "Гаразд".

Сотенний зарядив гостре поготівля й вислав спішну естафету до курінного Рена, але місце таборування не покинув. Вранці, точно в сьомій годині, гострі кулеметні й автоматні серії посипались просто на табір...

"А наші були оточені. Вони довго відстрілювались, а потім одчайдушно прорвались і пішли на зади ворога. В цьому бою загинув сотенний Веселий, політвиховник Кривуля й ранений був бунчужний Хитролис. Бунчужного стрільці  винесли з оточення на плечах.

"Ніхто не знав, де впали сотенний Веселий та політвихивник Кривуля, і деякий час кружляли поголоски, що вони втекли. Тільки як сніг стопився, їх тіла знайшли під великим стовбуром переверненого дерева — мабуть, вони були ранені та останками сил добрались туди, щоб сховатися перед ворогом".

Чота подалася на захід. Переходила біля Жіліни: "в деяких селах нам розказували, що свого часу стаціонувала в них дивізія "Галичина", що це були чесні хлопці, які гарно відносилися до населення" (стор. 268).   

Ю.Т. К.