Роман Крохмалюк
Були одначе випадки, коли ми висилали молодих людей до дивізії виключно на їхнє власне бажання. Багато з них німці примусово включили до РОА (Русская Освободітєльная Армія) — московської армії ген. Власова.
Перші вишкільні табори РОА находились у місті Мерінґен, куди німці насильно відвозили багато наших людей. Набором до РОА займалася німецька поліція (СД), що виловлювала по різних таборах молодих людей, між ними багато українців, та відставляла їх до вишкільних таборів РОА. Усім тим, що з тих таборів втекли і зголосилися до нас, ми виставляли карту покликання до дивізії, що рятувало їх перед арештом чи консеквенціями з причини втечі з таборів РОА. Та німецька поліція не обмежувалася тільки до цивільних людей. Вона виловлювала насильно членів української допоміжної поліції, як теж відділи Українського Визвольного Війська (УВВ), спрямовуючи їх до переходових таборів РОА. У цій справі ми переслухали булавного української поліції Осипа Андрушкова, якому вдалося втекти з таборів РОА у Мерінґен. Таборів стерегла німецька поліція разом з московськими відділами ген. А. Власова. Крім булавного О. Андрушкова декілька днів пізніше ми переслухали теж інших українців, що видісталися з таборів РОА. На підставі їх зізнань ми відтворили собі докладний образ цього, що наші люди в тих таборах переживали.
У таборах РОА давали їсти раз на день і то погано. Хто не мав власної їдунки чи ложки, мусів довго чекати, бо на десять людей видавали одну їдунку. Люди спали на землі, бо не вистачало ліжок. Бувші большевицькі офіцери, а тепер старшини РОА відносилися з недовір"ям до українців та насміхалися з них тому, що наші люди не вміли говорити по-московськи. Більшість армії ген. Власова рекрутовалася з полонених совєтської армії, між якими було теж поважне число українців. Вони всі зголосилися до РОА тільки тому, щоби не згинути з голоду у німецьких таборах полонених. Німецька поліція силою розброювала на дорогах укр. поліцію та членів УВВ і відсилала до таборів РОА. Тільки завдяки дезорганізації і хаосові, що панували в таборі, наші люди втікали по двох-трьох і, діставшися до більших міст, находили контакт з нашими комітетами, які ними займалися та приміщували у знайомих німців на роботу. Ті, що зголосилися до В.У і хотіли йти до дивізії, діставали карту покликання, інші діставали посвідку, що має зголоситись до В.У за два тижні. За цей час кожний з них мав нагоду віднайти знайомих і найти приміщення, а то і працю, переважно у німецьких селян.
Вже з початком своєї діяльности у Відні, В.У нав'язала письменний контакт з почесним головою Військової Управи, бувшим ген. УГА Віктором Курмановичем. Ми одержали від нього листа з проханням відвідати його та поінформувати про дивізію та членів Війської Управи.
Генерал Курманович жив постійно в містечку Баден під Віднем у власному домі з дружиною та її сестрою. Знаючи генерала ще з моїх студентських часів, я вибрався до нього у відвідини. Саме день перед тим був летунський налет на Відень і наслідком його ж був сильно знищений південний двірець, з якого відходив поїзд до Бадену. Присівшися на військове авто, я доїхав до двірця, звідки ще треба було йти три кілометри пішки, щоби дістатися до поїзду. Хоч я виїхав з хати ранком, то до Бадену приїхав щойно в само полуднє, хоч в нормальних часах ця їзда тривала одну годину. Місто Баден було курортом, відомим у цілому світі зі своїх лікувальних сірчаних джерел. Та тепер усі санаторії були замінені на шпиталі. Ген. Курманович, тоді вже під сімдесятку, дуже цікавився дивізією, її боями на Словаччині, як теж і працею В.У. З початком другої світової війни генерал працював до 1943 року у військовому бюрі цензури у Відні. Опісля, з уваги на утруднений доїзд до Відня, генерал залишився у Бадені, працюючи у заряді одного з військових шпиталів. Я передав генералові українські часописи, а зокрема комплект дивізійної газети.
З переїздом УЦКомітету до Любен німецький уряд дистрикту Галичини, хоч сам находився у Кракові, старався удержувати зв'язки з поодинокими референтурами УЦК і часто бувші урядовці генерал-губернаторства домагалися від референтів УЦК звітів, які вони опісля часто в перебільшеній формі пересилали до своїх вищих властей. Причиною тієї надмірної запопадливости було часто те, що кожний з них старався доказати, що його праця є незвичайно важка і цією дорогою міг бути звільнений від війської служби. До таких урядовців належав Тюрк, бувший урядовець Ген. Губерн., що зокрема взяв собі під опіку УЦК в Любені, а у Відні бувший нім. староста у Тернополі Гаґер, що "опікувався" станицею УЦК у Відні. Гаґер належав теж до тих, що писали до своїх вищих властей обширні звіти, та коли прийшлося у якійсь важній справі для УЦК інтервенювати, він це робив нерадо. Він теж жадав звітів від В.У. про нашу діяльність у Відні та коли я йому відмовив, він через довший час відносився до нас дуже холодно.
Цілком інше становище і підхід до справ мав д-р Дреслєр, що був офіційно затверджений німецьким урядом заступати справи Г.Г. на терені полудневої Німеччини. По фаху правник і дипломат д-р Дреслєр зорієнтувався по приїзді до Відня дуже скоро в ситуації. Він відкрив своє бюро в цьому ж самому будинку, де приміщувалися станиця УЦК і В.У. Д-р Дреслєр присвятив багато часу допомозі українським біженцям, йому теж УЦК і В.У. завдячувати повинні, що він уже при самому кінці війни в незвичайно тяжких обставинах підшукував приміщення для наших біженців в окрузі міста Кауфбойрен, у південно-західній Баварії.
На перенесення бюр В.У. до Лінцу я задивлявся досить скептично. Лінц положений над Дунаєм находився кругло 150 кілометрів на захід від Відня. Цю відносно коротку віддаль при наглому прориві фронту большевицькі танки могли б зробити впродовж дванадцяти годин. Але зарадити цьому не було як. Щоби не викликувати паніки в населення, німці евакували усі бюра, коли на це прийшов час, не далі 200 кілометрів. Ці евакуаційні місця німці називали "запасними пунктами". У цьому часі члени В.У. відвідували на Словаччині поодинокі полки та курені, з яких деякі брали ще участь в боях з югославськими партизанами Тіта, що підходили з полудня на терени Словаччини.
Через кілька днів прийшла вістка з дивізії, щоби не висилати газет, знак, що дивізія буде зміняти місце постою. Незадовго повернулися з дивізії також члени В.У. Рівночасно скорочено турне мистецької групи проф. Туркевича та відкликано репрезентаційний концерт, що мав відбутись у місті Жіліні. Кілька днів пізніше ми довідались, що І УД перекидають зі Словаччини до Стирії в Австрії, та що чолові відділи дивізії вже вирушили зі Словаччини.
А тимчасом ситуація на східному фронті гіршала з дня на день. Большевицькі армії почали сильно натискати на Східні Пруси, а рівночасно розпочали офензиву на теренах бувшої Польщі. Уже 17-18 січня впала Варшава, Лодзь і Краків. На північному крилі фронту большевикам вдається переломити німецький фронт і вже з кінцем січня займають майже цілий Вартеґав (бувше познанське воєвідство) та з кінцем січня окружують Познань. Рівночасно большевицькі танки пробиваються на полуднє під Бресляв і доходять до ріки Одри. Відступаючи на захід, німці стягають населення за ріку Одру, яка згідно з плянами головного німецького командування мала б стати сильною оборонною лінією.
Річ ясна, що у такій ситуації збільшилися арешти і нім. поліція дошукувалася всюди шпигунів та часто арештувала цілкоми невинних людей. Так попав був, між іншим, до в'язниці наш відомий діяч, адвокат д-р В. Бемко за кілька необережних слів, коли пішов в якійсь справі інтервеніювати в німецькій поліції. Мені тільки з трудом вдалося його звільнити.
Дня 2 лютого я виїхав до Лінцу, щоби поладнати справу приміщення станиці УЦК і В.У. у військовій командатурі. Я виїхав військовим поїздом, що з уваги на часті атаки американських швидких літаків мав подібно, як і інші військові поїзди, один вагон з протилетунською артилерією.
Поїзд наближався вже до містечка Ст. Пельтен, коли проголосили алярм. Незабаром появилися два американські мисливські літаки, обстрілюючи поїзд. Протилетунська артилерія з поїзду та поблизького Ст. Пельтен почали густо стріляти і оба мисливські літаки нагло відлетіли. Чи причиною їх відлету було пошкодження чи теж те, що в нашому поїзді було декілька возів з раненими (ці вагони були марковані великим червоним хрестом на білому тлі) не знати. Щойно на станції я довідався, що в останніх вагонах було ранених кілька вояків та один старшина.
В Лінцу я пішов негайно до команди міста і по виясненні справи евакуації станиці УЦК і бюра В.У. дістав запевнення, що зарезервовані приміщення при вул. Шпіттельвізе 14 будуть нам віддані до вжитку. Про це я зараз повідомив представника УЦК у Лінцу д-ра Жуковського. Другого дня відвідав я групу українських юнаків, які обслуговували протилетунську артилерію на горбах коло Лінцу і вже пізним вечором повернувся до Відня.
Німецькі адміністраційні власти ограничують подорожування поїздами до мінімум. Треба мати окремий дозвіл на подорожування залізницею. Мимо постійних налетів, що тривають по три до чотирьох годин, щораз то більше наших людей приходить за посвідкою на виїзд. Наші посвідки німці признають і видають на цій підставі квитки на залізницю. Німецькі фабрики перестають працювати одна за одною. З цього користають наші люди і, діставши звільнення з праці, виїзджають на захід.
Д-р Дреслєр повернувся до Відня і повідомив нас, що йому вдалося дістати місця на переміщення українських родин, зокрема родин членів дивізії до кількох сіл в повіті Кауфбойрен. Саме містечко Кауфбойрен лежить у підніжжя Альп. Ми відбули негайно спільну нараду з д-ром Мацьковим в цілі підготовлення транспортів. Повідомляємо наші родини, що живуть в таборах, а також усім, що відвідують наше бюро, пропонуємо вписатися до транспортів. Багато вписується, та є такі, що чомусь протягають справу. Знаємо, що є декілька родин, які дістали вістку, що член їх родини, після битви під Бродами, не мав вже змоги повернути до дивізії і залишився в Західній Україні. Ці напевно не їдуть на захід. Вони схочуть перебути війну у Відні, щоб опісля повернутися домів. Та кромі цього діяла ще між нашими людьми большевицька пропаганда. У таборах Ґунтрамсдорф і Гайліґен Кройц під Віднем, де находилось багато наших родин, кружляли, напр., вістки, що з большевицькою армією йде американський червоний хрест і переймає опіку над біженцями. Хтось пустив вістку, шо американці подібно, як це було після закінчення першої світової війни, видають біженцям великі приділи рижу, м'ясних консервів, кави тощо. Інж. Хроновят і я старалися дійти до джерела цієї неймовірної пропаганди та це нам не вдалося. Ми догадувалися, що поміж нашими людьми було напевно декілька добре законспірованих большевицьких агентів, та ні УЦК ні В.У. не мала жодних можливостей їх розкрити.
В.У. мала майже з кожним табором контакт через своїх мужів довір'я чи теж бувших уповноважених В.У., які або находилися в таборі, або жили поблизько. Через них ми закликали людей, щоби голосилися до транспортів. Урядування утруднюють постійні алярми і налети, що тривають щораз го довше.
Десь в половині місяця лютого зголосився до В.У. підстаршина Маслюк, що був разом з іншими на вишколі у підстаршинській школі у Познані. Підстаршинська школа брала участь в бою з большевиками під містечком Кельце. Через кілька днів вступили до нас ще кілька підстаршин в дорозі до дивізії. Усім видаємо перед їх виїздом до дивізії кількаденні посвідки відпустки. Дня 21 лютого американські літаки скинули кілька бомб, правдоподібно з цілею знищити будинок, у якім ми працювали і де, крім В.У. і станиці УЦК, містилися ще якісь німецькі бюра. Частина будинку була знищена, але наші бюра вийшли ціло. Дня 28 і 29 лютого відійшли двома поїздами два перші транспорти, зорганізовані спільно В. Управою і станицею УЦК. З родин зголошених кільканадцять не явилося або відмовилися їхати.
Тому, що зміцнені терористичні налети аліянтів на Відень, які не ограничуються лиш до бомбардування військових та промислових об'єктів, але скидають розривні і фосфорові бомби на житлові будинки, ситуація в місті значно погіршується. Відчувається сильний брак харчів ба навіть питньої води.
У деяких округах Відня можна було часто бачити довгі черги людей, що стояли перед криницями за водою. У тих обставинах наш контакт з дивізією ставав що раз то більш утруднений.
Десь у половині березня я дістав телефон від ляндкомісаря Гаґера. Телефоном він повідомляв мене, що зі мною хоче бачитися губернатор д-р Вехтер, який саме приїхав з головою В.У. полк. Бізанцем до Відня. Інж. Хроновят лежав цього дня хворий на грипу дома. З губернатором стрінувсь я цього ж самого дня у каварні на площі св. Стефана. Саме кілька днів тому назад був терористичний налет американських бомбовиків на Відень, при чому пошкоджено було катедру св. Стефана. Зустрінувшись з губернатором, я привітав з назначенням його на головного командира усіх чужинецьких дивізій. Від нього я довідався, що він вибирається разом з полковником Бізанцом до І У. Дивізії.
"Є вигляди — сказав д-р Вехтер, — що може прийти в коротці до замирення і війна готова закінчитися. Усі чужинецькі дивізії: обі лотиські, естонська, а зокрема обі українські мають не тільки бойове, але теж перш за все політичне значення". У виду цього треба їх за всяку ціну задержати. Тому теж німецька головна команда відтягає всі чужинецькі дивізії з таких позицій, які вважалися пропащими, або де існувала велика можливість їх окруження і комплетного знищення. Зазначивши, що наша розмова довірочна, д-р Вехтер заявив, що йому відомо, що в І УД зокрема між нашими старшинами є певне занепокоєння щодо майбутнього І УД, якщо б прийшло до замирення. При пій нагоді він запитав мене про думку В.У. Маючи на увазі, що наша розмова є довірочна, я отверто заявив губернаторові, що як корисні не були б умовини перемир'я для Німеччини, большевики, на мою думку, напевно жадали б видачі їм української, обох лотиських та естонської дивізій. Щодо ситуації на фронті, де стояла і боролася І УД забезпечення її перед окруженням большевиками, є одною з найважливіших справ. Коли б наша дивізія дісталася у большевицький полон, вона всеодно була б большевиками знищена на місці, або на каторжних роботах на Сибірі.
Мені було відомими, що у пляні перекинути І УД зі Словаччини до Стирії брав участь губернатор. Маючи всі докладні інформації про перебіг воєнних дій на Мадярщині, д-р Вехтер міг передбачити, що з упадком Будапешту неодна дивізія, що боролись на Мадярщині і Словаччині, може бути розгромлена чи теж попасти через хаотичний відступ німецьких та мадярських військ в полон. Тому саме д-р Вехтер постарався про те, щоби І УД перекинено було завчасу зі Словаччини до Австрії. Про це згадував теж мені інж. Хроновят, коли повернувся з відвідин І УД на час Різдва зі Словаччини.
На кінець нашої розмови д-р Вехтер сказав: "Побачимо, що дасться зробити". Пращаючись, попросив мене ще раз задержати нашу розмову в тайні. Це була остання наша розмова. По закінченні війни д-р Вехтер попав до табору полонених в Італії, де помер на атак серця.
(Продовження з 6/70)
Примусовий набір до дивізії та до РОА
Осінню 1944 року було уже всім ясно, що скорше чи пізніше Німеччина мусить війну програти. Військова Управа станула тому на становищі, що про який небудь набір до І УД нема що думати. Тому, коли на лист генерала Фрайтаґа ВУ у Відні дипломатично відмовилась переводити набір до дивізії по таборах праці, штаб дивізії прислав до Відня трьох старшин, які мали наказ переводити набір поміж нашими біженцями на терені Відня і віденської округи. Були це старшини: Бартощук, Ґалєрник і Савицький. Вони переводили набір молодих людей до дивізії не тільки по таборах праці, але теж і в переходовому таборі в Штрасгофі.Були одначе випадки, коли ми висилали молодих людей до дивізії виключно на їхнє власне бажання. Багато з них німці примусово включили до РОА (Русская Освободітєльная Армія) — московської армії ген. Власова.
Перші вишкільні табори РОА находились у місті Мерінґен, куди німці насильно відвозили багато наших людей. Набором до РОА займалася німецька поліція (СД), що виловлювала по різних таборах молодих людей, між ними багато українців, та відставляла їх до вишкільних таборів РОА. Усім тим, що з тих таборів втекли і зголосилися до нас, ми виставляли карту покликання до дивізії, що рятувало їх перед арештом чи консеквенціями з причини втечі з таборів РОА. Та німецька поліція не обмежувалася тільки до цивільних людей. Вона виловлювала насильно членів української допоміжної поліції, як теж відділи Українського Визвольного Війська (УВВ), спрямовуючи їх до переходових таборів РОА. У цій справі ми переслухали булавного української поліції Осипа Андрушкова, якому вдалося втекти з таборів РОА у Мерінґен. Таборів стерегла німецька поліція разом з московськими відділами ген. А. Власова. Крім булавного О. Андрушкова декілька днів пізніше ми переслухали теж інших українців, що видісталися з таборів РОА. На підставі їх зізнань ми відтворили собі докладний образ цього, що наші люди в тих таборах переживали.
У таборах РОА давали їсти раз на день і то погано. Хто не мав власної їдунки чи ложки, мусів довго чекати, бо на десять людей видавали одну їдунку. Люди спали на землі, бо не вистачало ліжок. Бувші большевицькі офіцери, а тепер старшини РОА відносилися з недовір"ям до українців та насміхалися з них тому, що наші люди не вміли говорити по-московськи. Більшість армії ген. Власова рекрутовалася з полонених совєтської армії, між якими було теж поважне число українців. Вони всі зголосилися до РОА тільки тому, щоби не згинути з голоду у німецьких таборах полонених. Німецька поліція силою розброювала на дорогах укр. поліцію та членів УВВ і відсилала до таборів РОА. Тільки завдяки дезорганізації і хаосові, що панували в таборі, наші люди втікали по двох-трьох і, діставшися до більших міст, находили контакт з нашими комітетами, які ними займалися та приміщували у знайомих німців на роботу. Ті, що зголосилися до В.У і хотіли йти до дивізії, діставали карту покликання, інші діставали посвідку, що має зголоситись до В.У за два тижні. За цей час кожний з них мав нагоду віднайти знайомих і найти приміщення, а то і працю, переважно у німецьких селян.
Зв'язок з Військовою Управою у Любен та її почесним головою генералом Віктором Курмановичем
У Любені находилася канцелярія В.У та її начальник сотник О. Навроцький. Там теж перебував інж. А. Палій, який був головним референтом допомоги родинам членів дивізії. Туди ми теж посилали наші звіти. Ми теж інформували наших старшин, що приїзджали з дивізії, про обставини, у яких находилися родини членів дивізії, та про стан грошевої допомоги тим родинам, яким, згідно з німецьким законом, ця допомога належалася.Вже з початком своєї діяльности у Відні, В.У нав'язала письменний контакт з почесним головою Військової Управи, бувшим ген. УГА Віктором Курмановичем. Ми одержали від нього листа з проханням відвідати його та поінформувати про дивізію та членів Війської Управи.
Генерал Курманович жив постійно в містечку Баден під Віднем у власному домі з дружиною та її сестрою. Знаючи генерала ще з моїх студентських часів, я вибрався до нього у відвідини. Саме день перед тим був летунський налет на Відень і наслідком його ж був сильно знищений південний двірець, з якого відходив поїзд до Бадену. Присівшися на військове авто, я доїхав до двірця, звідки ще треба було йти три кілометри пішки, щоби дістатися до поїзду. Хоч я виїхав з хати ранком, то до Бадену приїхав щойно в само полуднє, хоч в нормальних часах ця їзда тривала одну годину. Місто Баден було курортом, відомим у цілому світі зі своїх лікувальних сірчаних джерел. Та тепер усі санаторії були замінені на шпиталі. Ген. Курманович, тоді вже під сімдесятку, дуже цікавився дивізією, її боями на Словаччині, як теж і працею В.У. З початком другої світової війни генерал працював до 1943 року у військовому бюрі цензури у Відні. Опісля, з уваги на утруднений доїзд до Відня, генерал залишився у Бадені, працюючи у заряді одного з військових шпиталів. Я передав генералові українські часописи, а зокрема комплект дивізійної газети.
Ген. Греків після посвячення нагробного пам'ятника ген. В.Курмановичеві в Бадені (Німеччина) 1958 р.
З переїздом УЦКомітету до Любен німецький уряд дистрикту Галичини, хоч сам находився у Кракові, старався удержувати зв'язки з поодинокими референтурами УЦК і часто бувші урядовці генерал-губернаторства домагалися від референтів УЦК звітів, які вони опісля часто в перебільшеній формі пересилали до своїх вищих властей. Причиною тієї надмірної запопадливости було часто те, що кожний з них старався доказати, що його праця є незвичайно важка і цією дорогою міг бути звільнений від війської служби. До таких урядовців належав Тюрк, бувший урядовець Ген. Губерн., що зокрема взяв собі під опіку УЦК в Любені, а у Відні бувший нім. староста у Тернополі Гаґер, що "опікувався" станицею УЦК у Відні. Гаґер належав теж до тих, що писали до своїх вищих властей обширні звіти, та коли прийшлося у якійсь важній справі для УЦК інтервенювати, він це робив нерадо. Він теж жадав звітів від В.У. про нашу діяльність у Відні та коли я йому відмовив, він через довший час відносився до нас дуже холодно.
Цілком інше становище і підхід до справ мав д-р Дреслєр, що був офіційно затверджений німецьким урядом заступати справи Г.Г. на терені полудневої Німеччини. По фаху правник і дипломат д-р Дреслєр зорієнтувався по приїзді до Відня дуже скоро в ситуації. Він відкрив своє бюро в цьому ж самому будинку, де приміщувалися станиця УЦК і В.У. Д-р Дреслєр присвятив багато часу допомозі українським біженцям, йому теж УЦК і В.У. завдячувати повинні, що він уже при самому кінці війни в незвичайно тяжких обставинах підшукував приміщення для наших біженців в окрузі міста Кауфбойрен, у південно-західній Баварії.
Різдвяні Свята у І УД на Словаччині
З початком січня 1945 року декілька членів В.У та УЦК виїхали на Словаччину, щоби перебути Різдвяні Свята з дивізією. З ними виїхали теж артисти "Веселого Львова", мистецька група, що під проводом проф. Л. Туркевича давали концерти для наших вояків. Від нас виїхав інж. Хроновят, а я залишився в бюрі, тимбільше, що ставала щораз то більше актуальною справа евакуації на захід родин членів дивізії. У зв'язку з цим В.У. почала видавати усім тим, що бажали на власну руку їхати на захід, відповідні посвідки, які німецькі поліційні і військові власти гонорували, а часто теж нашим людям помагали, якщо йшлося про нічліги чи підшукання відповідної праці в південно-західній Німеччині. Рівночасно прийшло розпорядження від голови В.У. полк. А. Бізанца про перенесення бюр В.У. до Лінцу, де теж мала приміститися віденська станиця УЦК.На перенесення бюр В.У. до Лінцу я задивлявся досить скептично. Лінц положений над Дунаєм находився кругло 150 кілометрів на захід від Відня. Цю відносно коротку віддаль при наглому прориві фронту большевицькі танки могли б зробити впродовж дванадцяти годин. Але зарадити цьому не було як. Щоби не викликувати паніки в населення, німці евакували усі бюра, коли на це прийшов час, не далі 200 кілометрів. Ці евакуаційні місця німці називали "запасними пунктами". У цьому часі члени В.У. відвідували на Словаччині поодинокі полки та курені, з яких деякі брали ще участь в боях з югославськими партизанами Тіта, що підходили з полудня на терени Словаччини.
Через кілька днів прийшла вістка з дивізії, щоби не висилати газет, знак, що дивізія буде зміняти місце постою. Незадовго повернулися з дивізії також члени В.У. Рівночасно скорочено турне мистецької групи проф. Туркевича та відкликано репрезентаційний концерт, що мав відбутись у місті Жіліні. Кілька днів пізніше ми довідались, що І УД перекидають зі Словаччини до Стирії в Австрії, та що чолові відділи дивізії вже вирушили зі Словаччини.
Підготовка до евакуації родин І УД і Військової Управи
По повороті інж. М. Хроновята з відвідин дивізії на Словаччині, ми відбули у двійку нараду над дальшими напрямними діяльности В.У. у Відні. У зв'язку з посиленим і майже щоденним бомбардуванням військових, а далі цивільних об'єктів Відня і його околиці альянтськими літаками, ми вирішили залишити відвідин таборів біженців, де ми розшукували за родинами членів дивізії, а сконцентрувати цілу увагу на висилку родин на захід. Ми відбули спільну нараду з д-ром Т. Мацьковим, референтом УЦК для переведення спільної акції у справі евакуації українських родин взагалі, а родин членів дивізії зокрема, як найдалі на захід. Ми порозумілися з д-ром Дреслєром, який виїхав на другий день до Авґсбурґу шукати приміщень для наших біженців. Ще на коротко перед своїм виїздом д-р Дреслєр повідомив мене, що справа приміщення для станиці УЦК і В.У. у Лінцу не виглядає добре і військова командантура робить великі труднощі. Тому було б вказаним поїхати комусь з В.У. до Лінцу і поладнати справу на місці.А тимчасом ситуація на східному фронті гіршала з дня на день. Большевицькі армії почали сильно натискати на Східні Пруси, а рівночасно розпочали офензиву на теренах бувшої Польщі. Уже 17-18 січня впала Варшава, Лодзь і Краків. На північному крилі фронту большевикам вдається переломити німецький фронт і вже з кінцем січня займають майже цілий Вартеґав (бувше познанське воєвідство) та з кінцем січня окружують Познань. Рівночасно большевицькі танки пробиваються на полуднє під Бресляв і доходять до ріки Одри. Відступаючи на захід, німці стягають населення за ріку Одру, яка згідно з плянами головного німецького командування мала б стати сильною оборонною лінією.
Річ ясна, що у такій ситуації збільшилися арешти і нім. поліція дошукувалася всюди шпигунів та часто арештувала цілкоми невинних людей. Так попав був, між іншим, до в'язниці наш відомий діяч, адвокат д-р В. Бемко за кілька необережних слів, коли пішов в якійсь справі інтервеніювати в німецькій поліції. Мені тільки з трудом вдалося його звільнити.
Дня 2 лютого я виїхав до Лінцу, щоби поладнати справу приміщення станиці УЦК і В.У. у військовій командатурі. Я виїхав військовим поїздом, що з уваги на часті атаки американських швидких літаків мав подібно, як і інші військові поїзди, один вагон з протилетунською артилерією.
Поїзд наближався вже до містечка Ст. Пельтен, коли проголосили алярм. Незабаром появилися два американські мисливські літаки, обстрілюючи поїзд. Протилетунська артилерія з поїзду та поблизького Ст. Пельтен почали густо стріляти і оба мисливські літаки нагло відлетіли. Чи причиною їх відлету було пошкодження чи теж те, що в нашому поїзді було декілька возів з раненими (ці вагони були марковані великим червоним хрестом на білому тлі) не знати. Щойно на станції я довідався, що в останніх вагонах було ранених кілька вояків та один старшина.
В Лінцу я пішов негайно до команди міста і по виясненні справи евакуації станиці УЦК і бюра В.У. дістав запевнення, що зарезервовані приміщення при вул. Шпіттельвізе 14 будуть нам віддані до вжитку. Про це я зараз повідомив представника УЦК у Лінцу д-ра Жуковського. Другого дня відвідав я групу українських юнаків, які обслуговували протилетунську артилерію на горбах коло Лінцу і вже пізним вечором повернувся до Відня.
Німецькі адміністраційні власти ограничують подорожування поїздами до мінімум. Треба мати окремий дозвіл на подорожування залізницею. Мимо постійних налетів, що тривають по три до чотирьох годин, щораз то більше наших людей приходить за посвідкою на виїзд. Наші посвідки німці признають і видають на цій підставі квитки на залізницю. Німецькі фабрики перестають працювати одна за одною. З цього користають наші люди і, діставши звільнення з праці, виїзджають на захід.
Д-р Дреслєр повернувся до Відня і повідомив нас, що йому вдалося дістати місця на переміщення українських родин, зокрема родин членів дивізії до кількох сіл в повіті Кауфбойрен. Саме містечко Кауфбойрен лежить у підніжжя Альп. Ми відбули негайно спільну нараду з д-ром Мацьковим в цілі підготовлення транспортів. Повідомляємо наші родини, що живуть в таборах, а також усім, що відвідують наше бюро, пропонуємо вписатися до транспортів. Багато вписується, та є такі, що чомусь протягають справу. Знаємо, що є декілька родин, які дістали вістку, що член їх родини, після битви під Бродами, не мав вже змоги повернути до дивізії і залишився в Західній Україні. Ці напевно не їдуть на захід. Вони схочуть перебути війну у Відні, щоб опісля повернутися домів. Та кромі цього діяла ще між нашими людьми большевицька пропаганда. У таборах Ґунтрамсдорф і Гайліґен Кройц під Віднем, де находилось багато наших родин, кружляли, напр., вістки, що з большевицькою армією йде американський червоний хрест і переймає опіку над біженцями. Хтось пустив вістку, шо американці подібно, як це було після закінчення першої світової війни, видають біженцям великі приділи рижу, м'ясних консервів, кави тощо. Інж. Хроновят і я старалися дійти до джерела цієї неймовірної пропаганди та це нам не вдалося. Ми догадувалися, що поміж нашими людьми було напевно декілька добре законспірованих большевицьких агентів, та ні УЦК ні В.У. не мала жодних можливостей їх розкрити.
В.У. мала майже з кожним табором контакт через своїх мужів довір'я чи теж бувших уповноважених В.У., які або находилися в таборі, або жили поблизько. Через них ми закликали людей, щоби голосилися до транспортів. Урядування утруднюють постійні алярми і налети, що тривають щораз го довше.
Десь в половині місяця лютого зголосився до В.У. підстаршина Маслюк, що був разом з іншими на вишколі у підстаршинській школі у Познані. Підстаршинська школа брала участь в бою з большевиками під містечком Кельце. Через кілька днів вступили до нас ще кілька підстаршин в дорозі до дивізії. Усім видаємо перед їх виїздом до дивізії кількаденні посвідки відпустки. Дня 21 лютого американські літаки скинули кілька бомб, правдоподібно з цілею знищити будинок, у якім ми працювали і де, крім В.У. і станиці УЦК, містилися ще якісь німецькі бюра. Частина будинку була знищена, але наші бюра вийшли ціло. Дня 28 і 29 лютого відійшли двома поїздами два перші транспорти, зорганізовані спільно В. Управою і станицею УЦК. З родин зголошених кільканадцять не явилося або відмовилися їхати.
Тому, що зміцнені терористичні налети аліянтів на Відень, які не ограничуються лиш до бомбардування військових та промислових об'єктів, але скидають розривні і фосфорові бомби на житлові будинки, ситуація в місті значно погіршується. Відчувається сильний брак харчів ба навіть питньої води.
У деяких округах Відня можна було часто бачити довгі черги людей, що стояли перед криницями за водою. У тих обставинах наш контакт з дивізією ставав що раз то більш утруднений.
Десь у половині березня я дістав телефон від ляндкомісаря Гаґера. Телефоном він повідомляв мене, що зі мною хоче бачитися губернатор д-р Вехтер, який саме приїхав з головою В.У. полк. Бізанцем до Відня. Інж. Хроновят лежав цього дня хворий на грипу дома. З губернатором стрінувсь я цього ж самого дня у каварні на площі св. Стефана. Саме кілька днів тому назад був терористичний налет американських бомбовиків на Відень, при чому пошкоджено було катедру св. Стефана. Зустрінувшись з губернатором, я привітав з назначенням його на головного командира усіх чужинецьких дивізій. Від нього я довідався, що він вибирається разом з полковником Бізанцом до І У. Дивізії.
"Є вигляди — сказав д-р Вехтер, — що може прийти в коротці до замирення і війна готова закінчитися. Усі чужинецькі дивізії: обі лотиські, естонська, а зокрема обі українські мають не тільки бойове, але теж перш за все політичне значення". У виду цього треба їх за всяку ціну задержати. Тому теж німецька головна команда відтягає всі чужинецькі дивізії з таких позицій, які вважалися пропащими, або де існувала велика можливість їх окруження і комплетного знищення. Зазначивши, що наша розмова довірочна, д-р Вехтер заявив, що йому відомо, що в І УД зокрема між нашими старшинами є певне занепокоєння щодо майбутнього І УД, якщо б прийшло до замирення. При пій нагоді він запитав мене про думку В.У. Маючи на увазі, що наша розмова є довірочна, я отверто заявив губернаторові, що як корисні не були б умовини перемир'я для Німеччини, большевики, на мою думку, напевно жадали б видачі їм української, обох лотиських та естонської дивізій. Щодо ситуації на фронті, де стояла і боролася І УД забезпечення її перед окруженням большевиками, є одною з найважливіших справ. Коли б наша дивізія дісталася у большевицький полон, вона всеодно була б большевиками знищена на місці, або на каторжних роботах на Сибірі.
Мені було відомими, що у пляні перекинути І УД зі Словаччини до Стирії брав участь губернатор. Маючи всі докладні інформації про перебіг воєнних дій на Мадярщині, д-р Вехтер міг передбачити, що з упадком Будапешту неодна дивізія, що боролись на Мадярщині і Словаччині, може бути розгромлена чи теж попасти через хаотичний відступ німецьких та мадярських військ в полон. Тому саме д-р Вехтер постарався про те, щоби І УД перекинено було завчасу зі Словаччини до Австрії. Про це згадував теж мені інж. Хроновят, коли повернувся з відвідин І УД на час Різдва зі Словаччини.
На кінець нашої розмови д-р Вехтер сказав: "Побачимо, що дасться зробити". Пращаючись, попросив мене ще раз задержати нашу розмову в тайні. Це була остання наша розмова. По закінченні війни д-р Вехтер попав до табору полонених в Італії, де помер на атак серця.
Немає коментарів:
Дописати коментар