четвер, 24 грудня 2015 р.

СТАНИЦЯ ВІЙСЬКОВОЇ УПРАВИ У ВІДНІ

Роман Крохмалюк

(Продовження з 6/70)

Примусовий набір до дивізії та до РОА

                    Осінню 1944 року було уже всім ясно, що скорше чи пізніше Німеччина мусить війну програти. Військова Управа станула тому на становищі, що про який небудь набір до І УД нема що думати. Тому, коли на лист генерала Фрайтаґа ВУ у Відні дипломатично відмовилась переводити набір до дивізії по таборах праці, штаб дивізії прислав до Відня трьох старшин, які мали наказ переводити набір поміж нашими біженцями на терені Відня і віденської округи. Були це старшини: Бартощук, Ґалєрник і Савицький. Вони переводили набір молодих людей до дивізії не тільки по таборах праці, але теж і в переходовому таборі в Штрасгофі.

                      Були одначе випадки, коли ми висилали молодих людей до дивізії виключно на їхнє власне бажання. Багато з них німці примусово включили до РОА (Русская Освободітєльная Армія) — московської армії ген. Власова.

                       Перші вишкільні табори РОА находились у місті Мерінґен, куди німці насильно відвозили багато наших людей. Набором до РОА займалася німецька поліція (СД), що виловлювала по різних таборах молодих людей, між ними багато українців, та відставляла їх до вишкільних таборів РОА. Усім тим, що з тих таборів втекли і зголосилися до нас, ми виставляли карту покликання до дивізії, що рятувало їх перед арештом чи консеквенціями з причини втечі з таборів РОА. Та німецька поліція не обмежувалася тільки до цивільних людей. Вона виловлювала насильно членів української допоміжної поліції, як теж відділи Українського Визвольного Війська (УВВ), спрямовуючи їх до переходових таборів РОА. У цій справі ми переслухали булавного української поліції Осипа Андрушкова, якому вдалося втекти з таборів РОА у Мерінґен. Таборів стерегла німецька поліція разом з московськими відділами ген. А. Власова. Крім булавного О. Андрушкова декілька днів пізніше ми переслухали теж інших українців, що видісталися з таборів РОА. На підставі їх зізнань ми відтворили собі докладний образ цього, що наші люди в тих таборах переживали.

                      У таборах РОА давали їсти раз на день і то погано. Хто не мав власної їдунки чи ложки, мусів довго чекати, бо на десять людей видавали одну їдунку. Люди спали на землі, бо не вистачало ліжок. Бувші большевицькі офіцери, а тепер старшини РОА відносилися з недовір"ям до українців та насміхалися з них тому, що наші люди не вміли говорити по-московськи. Більшість армії ген. Власова рекрутовалася з полонених совєтської армії, між якими було теж поважне число українців. Вони всі зголосилися до РОА тільки тому, щоби не згинути з голоду у німецьких таборах полонених. Німецька поліція силою розброювала на дорогах укр. поліцію та членів УВВ і відсилала до таборів РОА. Тільки завдяки дезорганізації і хаосові, що панували в таборі, наші люди втікали по двох-трьох і, діставшися до більших міст, находили контакт з нашими комітетами, які ними займалися та приміщували у знайомих німців на роботу. Ті, що зголосилися до В.У і хотіли йти до дивізії, діставали карту покликання, інші діставали посвідку, що має зголоситись до В.У за два тижні. За цей час кожний з них мав нагоду віднайти знайомих і найти приміщення, а то і працю, переважно у німецьких селян.

Зв'язок з Військовою Управою у Любен та її почесним головою генералом  Віктором   Курмановичем

                      У Любені находилася канцелярія В.У та її начальник сотник О. Навроцький. Там теж перебував інж. А. Палій, який був головним референтом допомоги родинам членів дивізії. Туди ми теж посилали наші звіти. Ми теж інформували наших старшин, що приїзджали з дивізії, про обставини, у яких находилися родини членів дивізії, та про стан грошевої допомоги тим родинам, яким, згідно з німецьким законом, ця допомога належалася.

                      Вже з початком своєї діяльности у Відні, В.У нав'язала письменний контакт з почесним головою Військової Управи, бувшим ген. УГА Віктором Курмановичем. Ми одержали від нього листа з проханням відвідати його та поінформувати про дивізію та членів Війської Управи.

                      Генерал Курманович жив постійно в містечку Баден під Віднем у власному домі з дружиною та її сестрою. Знаючи генерала ще з моїх студентських часів, я вибрався до нього у відвідини. Саме день перед тим був летунський налет на Відень і наслідком його ж був сильно знищений південний двірець, з якого відходив поїзд до Бадену. Присівшися на військове авто, я доїхав до двірця, звідки ще треба було йти три кілометри пішки, щоби дістатися до поїзду. Хоч я виїхав з хати ранком, то до Бадену приїхав щойно в само полуднє, хоч в нормальних часах ця їзда тривала одну годину. Місто Баден було курортом, відомим у цілому світі зі своїх лікувальних сірчаних джерел. Та тепер усі санаторії були замінені на шпиталі. Ген. Курманович, тоді вже під сімдесятку, дуже цікавився дивізією, її боями на Словаччині, як теж і працею В.У. З початком другої світової війни генерал працював до 1943 року у військовому бюрі цензури у Відні. Опісля, з уваги на утруднений доїзд до Відня, генерал залишився у Бадені, працюючи  у заряді одного з військових шпиталів. Я передав генералові українські часописи, а зокрема комплект дивізійної газети.

Ген. Греків після посвячення нагробного пам'ятника ген. В.Курмановичеві в Бадені (Німеччина)  1958 р.

                        З переїздом УЦКомітету до Любен німецький уряд дистрикту Галичини, хоч сам находився у Кракові, старався удержувати зв'язки з поодинокими референтурами УЦК і часто бувші урядовці генерал-губернаторства домагалися від референтів УЦК звітів, які вони опісля часто в перебільшеній формі пересилали до своїх вищих властей. Причиною тієї надмірної запопадливости було часто те, що кожний з них старався доказати, що його праця є незвичайно важка і цією дорогою міг бути звільнений від війської служби. До таких урядовців належав Тюрк, бувший урядовець Ген. Губерн., що зокрема взяв собі під опіку УЦК в Любені, а у Відні бувший нім. староста у Тернополі Гаґер, що "опікувався" станицею УЦК у Відні. Гаґер належав теж до тих, що писали до своїх вищих властей обширні звіти, та коли прийшлося у якійсь важній справі для УЦК інтервенювати, він це робив нерадо. Він теж жадав звітів від В.У. про нашу діяльність у Відні та коли я йому відмовив, він через довший час відносився до нас дуже холодно.

                       Цілком інше становище і підхід до справ мав д-р Дреслєр, що був офіційно затверджений німецьким урядом заступати справи Г.Г. на терені полудневої Німеччини. По фаху правник і дипломат д-р Дреслєр зорієнтувався по приїзді до Відня дуже скоро в ситуації. Він відкрив своє бюро в цьому ж самому будинку, де приміщувалися станиця УЦК і В.У. Д-р Дреслєр присвятив багато часу допомозі українським біженцям, йому теж УЦК і В.У. завдячувати повинні, що він уже при самому кінці війни в незвичайно тяжких обставинах підшукував приміщення для наших біженців в окрузі міста Кауфбойрен, у південно-західній Баварії.

Різдвяні Свята у І УД на Словаччині

                         З початком січня 1945 року декілька членів В.У та УЦК виїхали на Словаччину, щоби перебути Різдвяні Свята з дивізією. З ними виїхали теж артисти "Веселого Львова", мистецька група, що під проводом проф. Л. Туркевича давали концерти для наших вояків. Від нас виїхав інж. Хроновят, а я залишився в бюрі, тимбільше, що ставала щораз то більше актуальною справа евакуації на захід родин членів дивізії. У зв'язку з цим В.У. почала видавати усім тим, що бажали на власну руку їхати на захід, відповідні посвідки, які німецькі поліційні і військові власти гонорували, а часто теж нашим людям помагали, якщо йшлося про нічліги чи підшукання відповідної праці в південно-західній Німеччині. Рівночасно прийшло розпорядження від голови В.У. полк. А. Бізанца про перенесення бюр В.У. до Лінцу, де теж мала приміститися віденська станиця УЦК.

                       На перенесення бюр В.У. до Лінцу я задивлявся досить скептично. Лінц положений над Дунаєм находився кругло 150 кілометрів на захід від Відня. Цю відносно коротку віддаль при наглому прориві фронту большевицькі танки могли б зробити впродовж дванадцяти годин. Але зарадити цьому не було як. Щоби не викликувати паніки в населення, німці евакували усі бюра, коли на це прийшов час, не далі 200 кілометрів. Ці евакуаційні місця німці називали "запасними пунктами". У цьому часі члени В.У. відвідували на Словаччині поодинокі полки та курені, з яких деякі брали ще участь в боях з югославськими партизанами Тіта, що підходили з полудня на терени Словаччини.

                       Через кілька днів прийшла вістка з дивізії, щоби не висилати газет, знак, що дивізія буде зміняти місце постою. Незадовго повернулися з дивізії також члени В.У. Рівночасно скорочено турне мистецької групи проф. Туркевича та відкликано репрезентаційний концерт, що мав відбутись у місті Жіліні. Кілька днів пізніше ми довідались, що І УД перекидають зі Словаччини до Стирії в Австрії, та що чолові відділи дивізії вже вирушили зі Словаччини.

Підготовка до евакуації родин І УД і Військової Управи

По повороті інж. М. Хроновята з відвідин дивізії на Словаччині, ми відбули у двійку нараду над дальшими напрямними діяльности В.У. у Відні. У зв'язку з посиленим і майже щоденним бомбардуванням військових, а далі цивільних об'єктів Відня і його околиці альянтськими літаками, ми вирішили залишити відвідин таборів біженців, де ми розшукували за родинами членів дивізії, а сконцентрувати цілу увагу на висилку родин на захід. Ми відбули спільну нараду з д-ром Т. Мацьковим, референтом УЦК для переведення спільної акції у справі евакуації українських родин взагалі, а родин членів дивізії зокрема, як найдалі на захід. Ми порозумілися з д-ром Дреслєром, який виїхав на другий день до Авґсбурґу шукати приміщень для наших біженців. Ще на коротко перед своїм виїздом д-р Дреслєр повідомив мене, що справа приміщення для станиці УЦК і В.У. у Лінцу не виглядає добре і військова командантура робить великі труднощі. Тому було б вказаним поїхати комусь з В.У. до Лінцу і поладнати справу на місці.

                       А тимчасом ситуація на східному фронті гіршала з дня на день. Большевицькі армії почали сильно натискати на Східні Пруси, а рівночасно розпочали офензиву на теренах бувшої Польщі. Уже 17-18 січня впала Варшава, Лодзь і Краків. На північному крилі фронту большевикам вдається переломити німецький фронт і вже з кінцем січня займають майже цілий Вартеґав (бувше познанське воєвідство) та з кінцем січня окружують Познань. Рівночасно большевицькі танки пробиваються на полуднє під Бресляв і доходять до ріки Одри. Відступаючи на захід, німці стягають населення за ріку Одру, яка згідно з плянами головного німецького командування мала б стати сильною оборонною лінією.

                      Річ ясна, що у такій ситуації збільшилися арешти і нім. поліція дошукувалася всюди шпигунів та часто арештувала цілкоми невинних людей. Так попав був, між іншим, до в'язниці наш відомий діяч, адвокат д-р В. Бемко за кілька необережних слів, коли пішов в якійсь справі інтервеніювати в німецькій поліції. Мені тільки з трудом вдалося його звільнити.

                      Дня 2 лютого я виїхав до Лінцу, щоби поладнати справу приміщення станиці УЦК і В.У. у військовій командатурі. Я виїхав військовим поїздом, що з уваги на часті атаки американських швидких літаків мав подібно, як і інші військові поїзди, один вагон з протилетунською артилерією.

                     Поїзд наближався вже до містечка Ст. Пельтен, коли проголосили алярм. Незабаром появилися два американські мисливські літаки, обстрілюючи поїзд. Протилетунська артилерія з поїзду та поблизького Ст. Пельтен почали густо стріляти і оба мисливські літаки нагло відлетіли. Чи причиною їх відлету було пошкодження чи теж те, що в нашому поїзді було декілька возів з раненими (ці вагони були марковані великим червоним хрестом на білому тлі) не знати. Щойно на станції я довідався, що в останніх вагонах було ранених кілька вояків та один старшина.

                   В Лінцу я пішов негайно до команди міста і по виясненні справи евакуації станиці УЦК і бюра В.У. дістав запевнення, що зарезервовані приміщення при вул. Шпіттельвізе 14 будуть нам віддані до вжитку. Про це я зараз повідомив представника УЦК у Лінцу д-ра Жуковського. Другого дня відвідав я групу українських юнаків, які обслуговували протилетунську артилерію на горбах коло Лінцу і вже пізним вечором повернувся до Відня.

                    Німецькі адміністраційні власти ограничують подорожування поїздами до мінімум. Треба мати окремий дозвіл на подорожування залізницею. Мимо постійних налетів, що тривають по три до чотирьох годин, щораз то більше наших людей приходить за посвідкою на виїзд. Наші посвідки німці признають і видають на цій підставі квитки на залізницю. Німецькі фабрики перестають працювати одна за одною. З цього користають наші люди і, діставши звільнення з праці, виїзджають на захід.

                     Д-р Дреслєр повернувся до Відня і повідомив нас, що йому вдалося дістати місця на переміщення українських родин, зокрема родин членів дивізії до кількох сіл в повіті Кауфбойрен. Саме містечко Кауфбойрен лежить у підніжжя Альп. Ми відбули негайно спільну нараду з д-ром Мацьковим в цілі підготовлення транспортів. Повідомляємо наші родини, що живуть в таборах, а також усім, що відвідують наше бюро, пропонуємо вписатися до транспортів. Багато вписується, та є такі, що чомусь протягають справу. Знаємо, що є декілька родин, які дістали вістку, що член їх родини, після битви під Бродами, не мав вже змоги повернути до дивізії і залишився в Західній Україні. Ці напевно не їдуть на захід. Вони схочуть перебути війну у Відні, щоб опісля повернутися домів. Та кромі цього діяла ще між нашими людьми большевицька пропаганда. У таборах Ґунтрамсдорф і Гайліґен Кройц під Віднем, де находилось багато наших родин, кружляли, напр., вістки, що з большевицькою армією йде американський червоний хрест і переймає опіку над біженцями. Хтось пустив вістку, шо американці подібно, як це було після закінчення першої світової війни, видають біженцям великі приділи рижу, м'ясних консервів, кави тощо. Інж. Хроновят і я старалися дійти до джерела цієї неймовірної пропаганди та це нам не вдалося. Ми догадувалися, що поміж нашими людьми було напевно декілька добре законспірованих большевицьких агентів, та ні УЦК ні В.У. не мала жодних можливостей їх розкрити.

                      В.У. мала майже з кожним табором контакт через своїх мужів довір'я чи теж бувших уповноважених В.У., які або находилися в таборі, або жили поблизько. Через них ми закликали людей, щоби голосилися до транспортів. Урядування утруднюють постійні алярми і налети, що тривають щораз   го довше.

                       Десь в половині місяця лютого зголосився до В.У. підстаршина Маслюк, що був разом з іншими на вишколі у підстаршинській школі у Познані. Підстаршинська школа брала участь в бою з большевиками під містечком Кельце. Через кілька днів вступили до нас ще кілька підстаршин в дорозі до дивізії. Усім видаємо перед їх виїздом до дивізії кількаденні посвідки відпустки. Дня 21 лютого американські літаки скинули кілька бомб, правдоподібно з цілею знищити будинок, у якім ми працювали і де, крім В.У. і станиці УЦК, містилися ще якісь німецькі бюра. Частина будинку була знищена, але наші бюра вийшли ціло. Дня 28 і 29 лютого відійшли двома поїздами два перші транспорти, зорганізовані спільно В. Управою і станицею УЦК. З родин зголошених кільканадцять не явилося або відмовилися їхати.

                     Тому, що зміцнені терористичні налети аліянтів на Відень, які не ограничуються лиш до бомбардування військових та промислових об'єктів, але скидають розривні і фосфорові бомби на житлові будинки, ситуація в місті значно погіршується. Відчувається сильний брак харчів ба навіть питньої води.

                      У деяких округах Відня можна було часто бачити довгі черги людей, що стояли перед криницями за водою. У тих обставинах наш контакт з дивізією ставав що раз то більш утруднений.

                      Десь у половині березня я дістав телефон від ляндкомісаря Гаґера. Телефоном він повідомляв мене, що зі мною хоче бачитися губернатор д-р Вехтер, який саме приїхав з головою В.У. полк. Бізанцем до Відня. Інж. Хроновят лежав цього дня хворий на грипу дома. З губернатором стрінувсь я цього ж самого дня у каварні на площі св. Стефана. Саме кілька днів тому назад був терористичний налет американських бомбовиків на Відень, при чому пошкоджено було катедру св. Стефана. Зустрінувшись з губернатором, я привітав з назначенням його на головного командира усіх чужинецьких дивізій. Від нього я довідався, що він вибирається разом з полковником Бізанцом до І У. Дивізії.

                     "Є вигляди — сказав д-р Вехтер, — що може прийти в коротці до замирення і війна готова закінчитися. Усі чужинецькі дивізії: обі лотиські, естонська, а зокрема обі українські мають не тільки бойове, але теж перш за все політичне значення". У виду цього треба їх за всяку ціну задержати. Тому теж німецька головна команда відтягає всі чужинецькі дивізії з таких позицій, які вважалися пропащими, або де існувала велика можливість їх окруження і комплетного знищення. Зазначивши, що наша розмова довірочна, д-р Вехтер заявив, що йому відомо, що в І УД зокрема між нашими старшинами є певне занепокоєння щодо майбутнього І УД, якщо б прийшло до замирення. При пій нагоді він запитав мене про думку В.У. Маючи на увазі, що наша розмова  є довірочна,  я отверто заявив губернаторові, що як корисні не були б умовини перемир'я для Німеччини, большевики, на мою думку, напевно жадали б видачі їм української, обох лотиських та естонської дивізій. Щодо ситуації на фронті, де стояла і боролася І УД забезпечення її перед окруженням большевиками, є одною з найважливіших справ. Коли б наша дивізія дісталася у большевицький полон, вона всеодно була б большевиками знищена на місці, або на каторжних роботах на Сибірі.

                      Мені було відомими, що у пляні перекинути І УД зі Словаччини до Стирії брав участь губернатор. Маючи всі докладні інформації про перебіг воєнних дій на Мадярщині, д-р Вехтер міг передбачити, що з упадком Будапешту неодна дивізія, що боролись на Мадярщині і Словаччині, може бути розгромлена чи теж попасти через хаотичний відступ німецьких та мадярських військ в полон. Тому саме д-р Вехтер постарався про те, щоби І УД перекинено було завчасу зі Словаччини до Австрії. Про це згадував теж мені інж. Хроновят, коли повернувся з відвідин І УД на час Різдва зі Словаччини.

                      На кінець нашої розмови д-р Вехтер сказав: "Побачимо, що дасться зробити". Пращаючись, попросив мене ще раз задержати нашу розмову в тайні. Це була остання наша розмова. По закінченні війни д-р Вехтер попав до табору полонених в Італії, де помер на атак серця.

неділя, 13 грудня 2015 р.

РЕЙД УПА: ЗА 99 ДНІВ ВІД ПЕРЕМИШЛЯ ДО ПАССАВ

Мих. Залізняк

На терені Словаччини

                      17  червня 1947 року. Від бою 2-го червня до переходу польсько-словацького кордону наша сотня, яка в той час начисляла 110  бійців, зменшилась до сорок людей. Деякі були вбиті, а зв'язкові, які не повернулись до сотні, відірвані під час бою, відійшли від сотні з іншими дорученнями.

                      Перейшовши кордон, сотня проходила поспішним маршем, щоб не запримічено наших слідів і вдень не було за нами погоні чехословацького чи польського війська.

                      Був мрячний і холодний ранок. Сотня відійшла около 5 кілометрів від кордону в напрямі на південь. Сотенний Громенко задержав сотню на відпочинок, а рої дістали наказ розпалити вогні. Усі були перетомлені маршем і не виспані, але найгірше, може, пригноблювало те, що ми покинули рідні сторони. Виставлено кругом забезпечення і їх змінювано щогодини. Решта клалась спати коло вогню, щоби хоч дещо відпочати.

                       Недалеко від нас було чути голоси дроворубів і спів пастушків. Ми вже були відвикли від таких голосів, бо понад два місяці чули лише польських вояків у сутичках з нами. Коло год. 16-ої чути постріли на кордоні. Невідомо, чи хтось пробував перейти, чи може зауважили наші сліди і йдуть за нами, пострілами додаючи собі відваги.

                       Сотенний дав наказ стягнути забезпечення, замаскувати вогні і вже о год. 16.30 сотня відійшла з місця постою дальше лісами на південь. Подорозі в лісі можна було найти доспілі черешні, гриби, що їх стрільці запопадливо збирали і ховали в торби. Вечером почав падати дощ, в лісі стало темно і маршувати стало важко. О год. 22-ій сотенний знову задержав сотню. Запалено вогні, щоби при них трохи відпочали, бо на год. 24-у заповіджено відмарш. Так пройшов наш перший день на чужій території.

                       18 червня 1947 року. Над ранком сотня зайшла в лісок коло села Яблінка Нижня  і в густому молодняку розмістилася на денний постій. Про якесь снідання не було мови. Виставивши забезпечення, всі поклалися спати. О год. 10-ій зміна стійки зголошує, що з першої чоти чотового Бартля утік стрілець Прут, родом з села Яблониця, повіт Березів. Сотня змушена була залишити це місце постою, як розконспіроване, бо невідомо, куди стрілець Прут пішов. Якщо він пішов до села і зголосить словацькій міліції, то слід сподіватись погоні.

                       Маршуючи обережно, сотня зайшла в більший ліс і там задержалася. О год. 15-ій утік з другої чоти чотового Залізняка стрілець Щупак, родом зі села Павликома, повіт Перемишль. Голод робить своє... День холодний, стрілецтво пригнічене, голодне, чужа територія, кожний по-свойому думає...

                       Коли смерклось, сотенний Громенко висилає чотового Бартля, Лагідного, Петю, Калину і Нічного до села Яблінки, щоб закупити дещо з харчів, бо дальше вояцтво так не потягне. На наше здивування, вони повернулись зі села і принесли коло 50 кл. муки, соли і смальцю. Словацьке населення ставилось до них прихильно, бо про УПА знало вже з попередніх рейдів курінного Прута в 1945 р. і командирів Хріна та Стаха в 1946 р. Муку розділено між рої і зараз же зварили з неї юшку, т. зв. "чир". Це справді була приємність по якомусь часі з'їсти гарячої юшки. Йшов дрібний дощ. В тому селі наші довідалися, що вдень словацька міліція зловила 4-ох упістів. Припускаємо, що це мабуть двох з нашої сотні, а двох других з іншого відділу.

                     19 червня 1947 р. Над ранком в год. 3-ій сотня відійшла лісом, щоб ще більше віддалитися від кордону. Пройшли яких 4-й кілометри дороги. Далі було неможливо маршувати вдень, отже сотенний зупинив сотню, підшукавши добре місце для денного постою поблизу села Папіна. День погідний, чутно рух автомашин на шляхах. Напевно розвідка повідомила вже чехословацьке військо про наше перебування на словацькій території та воно підтягає свої війська в цей район. О год. 16-ій сотня відійшла з місця постою, щоби зорити за ворожими рухами і розвідати, чи не можна б вечером знову піти до села і купити дещо з харчів.

                     Під вечір зауважено, що частини ЧВ (чехословацького війська) війшли в ліс. Сотенний наказав поготівлю і сотня заняла бойові становища. Це, мабуть, вже погоня за сотнею. Можливо, що минулої ночі в селі Яблінка ми себе розконспірували, напевно вже нам і тут не дадуть спокою. Але ж їсти хочеться! Коли добре смерклося, сотенний висилає один рій до села Папіни. Як лише рій підійшов до крайніх хат, його обстріляло ЧВ і рій відступив, вертаючись до сотні. Два бойовики з СБ Бистрий і Ферко пішли до села без відома сотенного і їх також обстріляли. Бистрий утік, а Ферка, родом зі села Павликова, таки там вбито.

                    Виявилося, що ЧВ бльокує села цього району і що дальший наш рейд на захід буде утруднений. Сотенний наказав нашвидко розпалити вогні та зварити з вчорашньої муки юшку. Почав знову накрапати дрібний дощ. Стрілець Корінь, що відлучився подорозі від сотні, хоч кинув кріса, прилучився знову до сотні. Поївши гарячого чиру, стягнено стійки і в год. 24-ій сотня відійшла далі на південний захід.

                      20 червня 1947 р. Маршуючи тереном, головне забезбечення подало знак затриматися. Сотня моментально залягла. Зголошують сотенному, що в нашому напрямі зближається група війська. По зв'язку йде наказ підпустити на близьку віддаль, стріляти на знак свистка. Коли чехословацька стежа в складі 7-ох вояків наблизилася до нас на яких 20 метрів, сотенний крикнув по-словацьки "руки в гору"! Не сподіваючись чогось такого, стежа, як по шнурку, підняла руки вгору. Тоді наша ціла сотня піднялася, якби виросла з-під землі. Наш сотенний прикликав їх командира до себе і заспокоїв, кажучи йому, щоб вони не боялися, бо ми вояки УПА і не прийшли воювати на словацьку територію. Ми прийшли інформувати про боротьбу українського народу та терор Сталіна і остерегти інші народи перед московським імперіялізмом. Ми не хочемо воювати проти чехословацької армії ні міліції і ми не прийшли грабити чи мордувати цивільне населення, як це поширюють проти нас пропаганду московські пропагандисти, щоб відстрашувати від нас цивільне словацьке населення. — Як підете в село, — каже їм наш сотенний, — то розкажете про це своїм командирам та цивільному населенню. — Вони притакували, що так зроблять. Сотенний попросив їх, чи вони не могли б дати нам дещо набоїв. З доброго серця, чи зі страху, командант їхньої стежі наказав свойому кулеметникові дати набоїв, а сам віддав набої до пістолі. Сотенний подякував йому і на відході попращались, стиснувши один одному руку. Сотня відійшла у свойому вибраному напрямку, а словацька група в протилежну сторону. За яких 10-15 хвилин почули ми кілька серій з кулемета в повітря. Це напевно командант групи наказав стріляти для свого "алібі", щоби цим виправдати перед своїми зверхниками добровільну віддачу амуніції.

                        Маршуючи полями над ранком, сотня зайшла в ліс на денний постій, бо йти днем неможливо. Годі висохнути в тих горах, бо знову пустився дощ. О год. 17-ій сотенний наказав стягнути забезпечення та заповів відмарш. Обережним маршем, вистерігаючися зустрічі навіть з цивілями, сотня зайшла під вечір над село Криве. Зайшли в глибокий яр над потік і запалили вогні, щоби трохи висушитись. Сотенний дав наказ чотовим виділити з роя по одному стрільцеві на організацію харчів до села Криве. Групу очолив бунчужний сотні Соколенко. Решта нетерпеливо ждала коло вогню, чи не почують стрілів, як попередної ночі. На щастя, усі вернулися щасливо і принесли муки, фасолі, цукру, а навіть у крамниці купили кави і тютюну. В усіх піднісся настрій. Заготівщики оповідали, що населення ставилося прихильно та жертвувало що могло, хоч саме бідне. По роях заходились кухарі варити "культурну" вечерю.

                        На постою підійшов до мене стрілець Каштан з третього роя, другої чоти, і просить мене, щоб його застрілити, мовляв — "моя ранена рука всохла, рана не гоїться, я нею не можу порушувати, лічити нема де і нема як, а я далі не можу вже йти. Я не хочу бути дезертиром, але хочу вмерти за Україну, за яку я три роки вже воював". (Стрілець Каштан був ранений в ліву руку в бою-прориві трьох ворожих ліній в Добрянському  лісі  2-го червня 1947 року.)

                       Почувши таке прохання, я остовпів і не мав слів відповіді. Його рана дійсно докучала йому дуже. Куля перебила кість руки вище ліктя; він з подивугідною мужністю переносив біль та невигоди, голод і холод, бо не було ні місця на лікування, ні спокою. Весь час ми були в марші та боях.

                      Я не міг нічого йому відповісти ні виконати його прохання, але зголосив про це сотенному Громенкові. Сотенний покликав стрільця Каштана до себе і він це саме заявив перед сотенним. При тім були присутні курінний капелян о. Кадило, курінний дентист д-р Зубченко, районовий шеф СБ Карло,. бунчужний сотні Соколенко і к-р Лагідний. Сотенний і о. Кадило старались переконувати стрільця Каштана, що може так завжди не буде, що може вдасться залишити його десь в словацькому селі, а відтак може дістатись до шпиталю, але це все не переконувало стрільця Каштана. Він мав свою відповідь: "Я не хочу, щоби мене судили комуністи! Я воював за Україну, сьогодні чи завтра вмерти і так треба, я не можу вже довше зносити терпіння і болю, я хочу вмерти чесно".

                    Сотенний звернувся до присутніх з свого почоту зі запитом, що вони думають. Всі мовчали в задумі. Не було ні заперечень ні розради. Ніхто з нас не знав, що станеться з нами завтра. По довшій надумі сотенний прихилився до прохання стрільця Каштана та вислав свого зв'язкового трільця Перця до сотні спитати стрільців, хто добровільно зголоситься виконати волю стрільця Каштана. Зголосився стрілець Рубаха з першої чоти. Отець Кадило дав стрільцеві Каштанові останнє розгрішення та благословення. Ми всі прощали та стискали руку стрільцеві Каштанові на останню його дорогу, "прощай нам наш друже"!

                   Стрілець Каштан з холодним спокоєм, без ніякого зворушення, відійшов — а за ним стрілець Рубаха. Може в останні хвилини свого життя він молився і просив прощення у Бога, бо знав, що хвилини його життя почислені. Ми усі задеревіли і дивилися мовчки в слід за ним. Вийшовши поза наші становища, нічну тишу прорізав нагло стріл з ППШ стрільця Рубахи. Постать стрільця Каштана повалилася на землю. І так обірвалося молоде життя друга Каштана, вояка УПА, що віддав своє молоде життя за свою Батьківщину. На тому місці стрільці викопали могилу і поховали повстанця-героя, що волів згинути від своєї кулі ніж попасти живим ворогові в руки. І так у лісі на Словаччині біля села Криве виросла ще одна незамітна могила українського повстанця. Цей розділ присвячую  стрільцеві Каштанові,  воякові УПА на вічний  спомин. Стрілець Каштан, років 24, походив, мабуть, зі села Брижава, повіт Перемишль.

                      21 червня 1947 р. Ранком сотня відійшла далі лісом на захід, а провадив її  словацький селянин, який упростив нам дорогу, виминаючи села. Подорозі в часі маршу утік стрілець Кирило, а перед вечором знову ж стрілець Бак. Це спонукало сотенного Громенка зарядити збірку сотні і формально заявити, що хто хоче залишити сотню і остатися на Словаччині чи вертатися до Польщі, може це сміло зробити, за це ніхто не буде його карати, але нехай цього не роблять потайки. Утеча когось майже кожного дня зраджує наш маршрут. Хто хоче залишитись нехай виступить і сотенний заручив словом чести, що нічого за це нікому не станеться. Подібно висловився також і районовий шеф СБ Карло. Та мимо цього ніхто зі стрільців не зголосив свойого відходу зі сотні.

                      Наш побут на території Словаччини став відомим і чехословацькі військові з'єднання почали бльокувати села, шляхи, мости, а навіть перешукувати ліси. Це все утруднювало наш марш на захід, а доступ до села за харчами ставав чимраз трудніший. Урядові кола ЧСР підняли в пресі крик про бандитів, грабіжників та перестерігали населення Словаччини, щоби воно нічим нам не помагало та негайно повідомляло про наш побут.

                     Лісом сотня зближалася до якогось села. Сотенний вислав по стрільцеві з кожного роя на організацію харчів. Післанці вернулися з картоплею, сіллю, фасолею та по одному боханкові хліба на рій. Зварили якусь мішанину і так дещо підкріпилися в год. 2-ій над раном.

                     З тим відділом, що пішов до села по харчі, відійшов також о. Кадило. Він зайшов до місцевого римо-католицького священика і думав, що йому вдасться одержати якісь докумети та залишитися на Словаччині. Отець Кадило був вже не молодий та був виснажений маршами та боями. Пізніше була чутка, шо о. Кадила видав цей римо-католицький словацький священик владі і що чехословацькі власті видали його Польщі, де його засуджено на кару смерти.

                     22  червня 1947 р. Коло год. 7-ої сотня зайшла в грубий буковий ліс і там розтаборилася. Сотенний  покликав чотового Бартля і мене на нараду до сотенного почоту. З'ясував положення сотні на Словаччині, важкий стан прохарчування, взуття, умундирування, боєприпасів і, врешті, випадки дезертирства. В дальших нарадах сотенний подав до відома, що завданням нашої сотні є перейти рейдом в американську зону Німеччини. Про наш рейд наказав нікому не говорити. Це лиш нам подає до відома на випадок, якби сотню розбито в бою, або якась чота відірвалася, щоби командирі знали, що мають робити. "Ви бачите самі, — говорив сотенний, — чехи кинули великі сили проти нас, багато стрільців і ми самі є вже виснажені боями та маршами і не знати, чи зможемо йти далі рейдом". Всі на нараді зібрані старшини старалися своїми порадами допомогти сотенному в його важкім та відповідальнім положенні. Усі дораджували, щоб вияснити всім стрільцям ціль нашого рейду. Всі мають знати, куди йдемо і мусять рішитися чи видержать цей марш чи ні. На випадок якби хтось відбився, тоді знав би куди сотня пішла. Чехи бльокують нам дорогу і в короткім часі зорієнтуються, куди ми прямуємо, тому нема страху, що хтось може зрадити напрям нашого маршу.

                     На год. 17-у заповіджено збірку сотні. Тим часом удень втікло двох стрільців — Шугай і Вільха, оба зі села Грушівка, повіт Березів. На збірці сотенний Громенко повідомив усіх, що наш рейд по Словаччині є тимчасовий. Наше завдання перейти маршем до американської зони Німеччини і хто не чується на силах, або хоче остатися тут, нехай зголосить про це своїм зверхникам. Ніхто за це нікого карати не буде. Рейд буде трудний і його закінчення годі передбачити. Зголосилося 9-ох стрільців. Вони були хворі і не могли далі маршувати. Прощались зі слізьми в очах. Серце розривав біль, що так кінчалася наша боротьба і що треба було розлучитися з друзями і самим іти в незнане.

                     Переорганізовано другу чоту, бо багато з неї було вбитих і відійшло. Стан сотні з кожним днем меншав. Створено три рої. Рій ройового Чорного поділено, а його самого назначено кулеметником. Вечером вислано стрільців до села для зорганізовання харчів. Але в селі було чеське військо і стрільці повернулися з нічим. Подорозі цей рій випадково зловив стрільця ІІІугая. що утік за дня. Сотня відходила лісом далі в південно-західньому напрямі. Подорозі вислано знову один рій до села за харчами. Але і в тому селі квартирувало ЧВ. Стрільці повернулися з нічим... З попередньої ночі зялишилося трохи фасолі і сотенний наказав кухарям зварити сяку-таку вечерю, бо вночі мусимо відбути довший марш, щоби вирватися з  бльокади.

                      23   червня 1947 р. Ранком сотня заняла становища на краю ліса і там перебула цілий день. День гярчий, теплий... Стрільці чистять зброю, голяться, направляють взуття та уніформу. В год.17-ій сотня вирушила в дорогу. З другої чоти охляв стрілець Крук. Маршуючи до год. 22-ої сотня задержалася недалеко якогось села на відпочинок. Вислано 5-ох стрільців до села за харчами. Вернулися стрільці, принесли трохи муки і цукру. З принесеної муки кухарі зварили юшку та по такій вечері відмаршували далі.

                     24  червня 1947 р. Сотня пройшла горами около чотири кілометри. Зі сходом сонця в лісі стало ясніше та відрадніше. Сотенний підшукав добре місце для постою і сотня розтаборилася на відпочинок. День був гарний... Стрільці, що не пішли на забезпечення, відпочивають. Курці збирають листя малини та з нього роблять махорку до курення. О год. 19-ій наказ стягнути забезпечення та готовитися до відмаршу. Маршуючи лукою, по якій протікав невеликий потік, а по обох боках луки тягнулись гористі ліси, сотня дійшла до дороги, що вела до якогось села. Треба було перейти цю дорогу. Тому що було ще ясно, сотенний вислав політвиховника Горка та команданта ПЖ Нічного провірити дорогу та зорієнтуватись, чи в селі є військо. Сотня тим часом заняла становища на краю ліса, виставлено забезпечення. Не минуло може і десять хвилин, як лісову тишу прорізав постріл з сторони, звідки ми прийшли. Сотенний вислав ройового Калину з двома стрільцями для провірки. По короткому часі прибіг ройовий Калина та зголосив, що стрілець Бук, який забезпечував тил, прострілений вмирає. Тоді нас чотирьох побігло до стрільця Бука. Він лежав з простріленими грудьми і тихим голосом вишептав: "засідка... я вмираю... прощайте". В тій хвилині з лісу посипалася по нас серія стрілів, але на щастя одна з куль зачепила тільки шапку сотенного. Ми всі розскочилися за деревами та стрибками долучиися до сотні. Сотня підійшла вище на гору та заняла оборонні становища, вичікуючи наступу чехів. Але вони не наступали, лише викрикували "до преду, до преду, сакра". Сотенний наказав кулеметникам дати серію стрілів в їхню сторону та тим спровокувати їх до наступу. Але "пепіки" не рушались. Вони нас певно обсервували, але не наважувались нас заатакувати. Так чеський снайпер застрілив тільки стрільця Бука. Він був добрим і чесним вояком. Походив з села Брижава, повіт Перемишль.

                       Смеркалось і стріли з боку чехів утихли. Сотня поспішно відійшла з свого місця постою, бо завтра напевно чехи підтягнуть більші сили і будуть бльокувати та перешукувати ліси. Командири Горко і Нічний після тієї перестрілки до сотні вже не долучились. Подорозі чолове забезпечення задержало словацького селянина, а сотенний сказав йому, що чехи вбили одного нашого вояка біля потоку край дороги, нехай люди з цього села поховають його по людському. Селянин обіцяв це зробити і ми його відпустили. Коло півночі сотня задержалась, запалено вогні, щоби зварити дещо з'їсти.

                      25 червня 1947 р. Над ранком сотня відійшла лісом ще кілька кілометрів. Коли вже розвиднілося, сотня заквартирувала на підшуканих місцях. Виставлено забезпечення. Вояки втомлені маршем, скоро поснули. День похмурий, але без дощу. Десь коло обіду рознеслась в сотні вістка, що втекли чотовий Бартель (перша чота), ройовий Калина, ройовий Журба, кулеметник Хитрий та стрільці Гонта і Шпаченко, усі з першої чоти. Ця вістка потрясла цілою сотнею. Ніхто не сподівався, щоби з командного складу хто-небудь дезертирував. Найбільшим ударом ця дезерція була для самого сотенного Громенка. Скільки разів сотенний говорив, що кожний, хто хоче, може відійти явно. Але втікати, забираючи з собою ройових та для своєї охорони кулеметника та двох стрільців, як зробив це чотовий Бартель, це не тільки зрада супроти сотенного, але супроти присяги вояка УПА, що її чотовий Бартель складав при вступленні до УПА. Вони показали себе слабодухами, що в ганебний спосіб зрадили своїх друзів та здезертирували з сотні. На сотню налягло пригноблення. Сотенний Громенко був дуже прибитий. Чотовий Бартель прийшов з своєю групою до Німеччини. Подорозі згинув тільки стр. Шпаченко. Для історичної правди хочу тут ствердити, що в січні 1948 року в таборі Ді-пі в Реґенсбургу відбувся суд над чот. Бартлем і його групою. За кару усім їм було знято лише їх ступені, які вони одержали від Головного Командування УПА в Краю та затверджені УГВР.

                       О год. 6-ій сотенний заповів збірку сотні. Перед відмаршем сотенний ще раз звернувся до вояцтва з промовою, в якій закликав, що хто хоче відійти від сотні нехай зробить це тепер і явно, а не втікає крадькома. Ніхто за це не буде нікого карати. Дезерція потайки лише деморалізує сотню та утруднює командуванню її ведення. Промову вояцтво приняло мовчки. Ніхто не зголосився покидати сотню. Після цього сотенний перевів реорганізацію сотні. Першу чоту Бартля перебрав чотовий Лагідний, а рої Журби і Калини перебрали передові стрільці — Рубаха і Свірк. Коли стемніло, відділ відійшов. Дійшовши в околиці Вісна і Жегна, відділ задержався на відпочинок для зорганізування харчів. Група, що пішла до села Вісна, вернулась з нічим, бо в селі квартирувало ЧВ. Натомість друга група, що пішла до села Жегна, мала більше щастя та повернула з хлібом, ще й до того білим, кавою, цукром та мукою. Кухарі зварили на швидку руку вечерю. По вечері відділ помаршував далі.

                      26  червня 1947 р. Відділ маршував цілу ніч і десь біля год. 7-ї ранком задержались на відпочинок. День погідний і спокійний. Перед вечером кухарі почали приготовляти вечерю. Сотенний вислав групу стрільців з чотовим Лагідним до села, щоби закупити ще дещо з харчів. Відділ вернувся з нічим, бо в селі було ЧВ. З'ївши дещо, ми рушили в дорогу, минаючи село, в якому квартирувало ЧВ і перейшли в  інший комплекс лісу. По двогодинному марші задержались біля год. 4-ї ранком  на відпочинок.

                     27  червня 1947 р.  Відпочавши коротко, відділ  рушив далі лісом. Подорозі ми наткнулись на політвиховника Горка та командира Нічного, які були відлучились від сотні, коли була перестрілка з чехами і під час якої згинув стрілець Бук. Втіха була велика. Тому, що лісовий масив був великий і густий, ми посувались далі за дня. Коло год. 9-ї ранком стали в густім молодняку на відпочинок, де й перебули цілий день. Після вечері відділ рушив дальше в дорогу і, зблизившись до села Топольовци, задержався. Сотенний вислав чот. Лагідного до села, щоб зорганізувати харчі. Група чот. Лагідного наткнулась в селі на групу дезертирів з чоти Бартля — а саме ройового Журбу та двох стрільців. Побачивши відділ, Журба почав утікати. Чотовий Лагідний дав кілька серій з автомата за втікаючим Журбою і його товаришами, але вони зникли за хатами. Повернувшись з виправи, чот. Лагідний розповів пригоду з дезертирами. Група закупила в сільській кооперативі харчів і їх розділено на рої.

                      28 червня 1947 р. Неділя. Відділ, маршуючи до год. 6-ї став в ліску, недалеко села Петковце на постій. День дуже гарячий. Стійка задержала якогось цивільного, який випадково наткнувся на неї. Його привели до сотенного, який розпитав його про рухи військ в околиці. Придержаний знав про боротьбу УПА та видно їй симпатизував, бо радо давав нам інформації. Перед вечером сотенний дав цьому цивільові гроші та просив його піти до села та закупити для нас харчі. Він погодився на це. На всякий випадок сотенний зарядив поготівля та змінив місце постою. Але страх був даремний. Цивільний виконав свою обіцянку, вернувся назад та приніс повний наплечник харчів. О год. 6-ій вечером відділ підійшов під село Петковце і сотенний післав стрільців на закуп харчів. Ройовий Чумак, що ходив з відділом по закуп, вернувся з закупленими 6-ма вівцями та овечим сиром т. зв. "бундзом". Хлопці відразу повеселішали, бо не буде вже довший час голоду. Вже довший час ми не їли м'яса. Опівночі вирушили далі на захід.

                     30 червня 1947 р. Перейшли ріку Топля, шосу і залізницю та зайшли в ліс. На краю ліса запалили вогонь та зварили снідання. Вночі згубився стрілець Козак з другої чоти і вже не долучився до сотні. Він був зі села Лубна, повіт Березів. По яких п'ятьох годинах маршу відділ став на відпочинок. Зайшли в глибокий яр з потоком, виставили стійки і зварили чир та каву. Перед вечером один рій з бунчужним сотні Соколенком пішов до села Златнік, а другий рій з чотовим Лагідним до села Глінне. Та на жаль, до обох сіл перед вечером прийшло ЧВ і заквартирувало на ніч. З'ївши вечерю, рушили далі в дорогу, бо чеське військо чимраз більше стає нам на ноги та бльокує нам дорогу. Ціле щастя, що погода сприяє і ми не мусимо мокнути.
Кінчається місяць червень. Ми вже майже цілий місяць в дорозі і ніхто не знає, чим це все кінчиться. А скінчилась наша мандрівка аж 11 вересня 1947 року, коли нас 36 вояків УПА в місті Пассав над Дунаєм в Німеччині склали свою повстанську зброю американським окупаційним військовим властям. Так закінчила великий рейд на захід сотня УПА сотенного Громенка.


середа, 9 грудня 2015 р.

МОЯ УЧАСТЬ В УКРАЇНІЗАЦІЇ 133 РОСІЙСЬКОЇ ПІШОЇ ДИВІЗІЇ

Макар Каплистий

                         Минуло вже 52 роки від тих бурхливо-революційних і здавалось би незабутніх подій, а коли приходиться про них згадувати і пробувати відтворити на письмі, то і виявляється, що незабутні події таки добре призабулись. Приходиться напружуватись, щоби пам'ять відтворила місцевості, події, людей, військові частини та військові з'єднання. Тому, що моя участь у праці по українізації 133 дивізії була молодечо-запальна й активна, хоч малодосвідчена, тому я не ручаюсь за об'єктивність і точність у насвітлюванні тієї праці, тим паче, що час вивітрив і згладив у моїй пам'яті багато подробиць. Я буду радий, як хтось досвідчений і обізнаний внесе до спомину поправки. На жаль, мені не вдалось віднайти нікого з активних учасників, щоби можна було спільно пригадати призабуте. Перечитуючи різні спогади про ті часи та нещадну критику нашої Визвольної Боротьби, її провідників і творців української держави, мимохіть зупиняєшся: Чи варто писати? А як уже писати, то чи так, як дійсно чуття, совість і пам'ять підказують, чи може треба вигладжувати та прикрашувати або притемнювати деякі факти, що більш виглядають на фантазію. Прошу не ганьбити за ці сумніви, вони виправдані.

                       Як тільки виданий був наказ, щоби старшини вели освітню працю серед вояцтва, я розпочав читання газет для вояків своєї сотні. Більшість вояків були родом з Прилуцького і Лохвицького повітів. Читаючи російські газети, я навмисно деякі вирази пояснював "малоросійською" мовою. Це дуже наблизило мене до вояцтва, особливо до вояків українців. При введенні виборної системи мене обрали на командира сотні (перед тим виконував лише обов'язки командира сотні). Як революція поглибилася і різні агітатори ширили анархію, радше інстинкт самозбереження як розум продиктував потребу зорганізувати гурток довірених свідомих людей. Старшин-українців у полку не було, але були малороси. Командиром полку був москаль полковник Кузнєцов. заступником командира був підпол. Оловський, поляк, а ад"ютантом був штаб. капітан Казік — чех. З українським прізвищем був штаб. капітан Несторенко — людина бойова, досвідчена, але він відмовився брати участь в українізації, а для виправдання подав: "помілуйтє, я імєю золотоє оружіє і на хорошем счєту, представлєн в капітани". Вдалося мені договоритись із двома прапорщиками Пукалом і Глущенком. Глущенко був старший віком, більш досвідчений і знав трохи писати українською мовою. А тому, що я був старший ранґою — вибрали мене "командиром трійки". За порадою Глущенка ми рішили виписати з Києва українські газети та поширити освітню працю в цілому батальйоні. Більшість старшин уже були пасивні, але й знайшлися московські шовіністи, які почали глузувати з малоросів. Та найзавзятішим у тім ділі був таки наш землячок з Одеси Ясінський чи Ящінський, точно не пам'ятаю. Цей "єдинонеділимець" просто заявив, що як треба буде, то він власноручно постріляє "ізмєнників" як собак.

                      Освідомно-організаційна праця посувалась поволі. Українські газети справляли нам труднощі, бо деяких виразів і ми, старшини, не розуміли. Прикро це стверджувати, але гірка правда, що ми були неграмотні або малограмотні, коли захопила нас революція. За допомогою Глущенка я почав учитися української мови (тільки читати і розуміти прочитане), бо грамотно писати і сам Глущенко не вмів і відмовлявся писати рапорти. Коли почали творитися при частинах комітети — ми рішили дати до комітету своїх людей. Коли мене вибрали комендантом сотні, то це був перший успіх і заплата за мою освітню працю і людяне відношення до вояків. Але перше досягнення в праці українізації — був вибір мене на голову ради сотні, потім — батальйону, полку і дивізії. Мушу признатись, що цей перший вибір був для мене наймиліший, бо то була воля моїх вояків-учнів. Як я вже зазначив, склад полку був різнонаціональний, як старшинським так і вояцьким складом. Коли трудно було знайти досвідченого дорадника серед українських старшин, то несподівано таким дорадником став підп. Оловський. Я мало знав підп. Оловського, натомість дуже приязно ставився до мене штаб. кап. Казік, який пильнував, щоб я одержав чергову нагороду і підвищення ранґи. Мабуть він поінформував і підп. Оловського про мене.

                   Полагоджуючи одного разу господарські справи у штабі полку, штаб. кап. Казік зайшов зі мною до підп. Оловського. Офіційні справи залагодили без затримки. На запит підп. Оловського, які новини в полку, Казік відповів: "Наші малороси чи українці організуються, а оце їхній організатор". Такий несподіваний зворот справи заскочив і сильно збентежив мене. Але заспокоїли мене приязна усмішка підп. Оловського та заувага, що він про це знає та думає, що це добра робота, бо стримає від поголовної анархії вояків і дає їм зайняття. Тоді він запитав мене, чи маємо подостатком літератури і чи потребуємо помочі? Я відповів, що покищо даємо собі раду, тільки інколи перешкоджають нам переводити читання українських газет. Викрики росіян, насмішки з хахлів знеохочували наших вояків і треба було спеціяльно переконувати їх, щоби вояки не знеохочувались і не відтягались від дальшої науки.

                    Час минав, революція поглиблювалась, агітатори все палкіше вихвалювали здобутки безкровної революції, дисципліна в частинах слабшала і частіше виникали бешкети. В одній сотні вилляли борщ, бо був пісний, а там викинули гречану кашу, бо вже обридла (це правда, що гречана каша варилась цілими місяцями без зміни). В четвертій сотні побили кухаря, бо сало вкрав, а в 7-мій також потурбували кухаря, бо лінивий став і нечисто варив. Правдою є, що послаблення дисципліни негативно вплинуло на харчування. Раніше полк. Кузнєцов, командир полку, сам пробував по сотнях приготований обід. Часто бувало, що за недобрий обід кухар діставав нагайкою через плечі, а за добрий — карбованець або два. За це Кузнєцова любили і вояки і старшини, бо дійсно полк був найкраще харчований, одягнений і взутий, а сусідні полки нам заздрили. Та процес наближення революції і поширення анархії зробили своє: полк. Кузнєцов не міг погодитися з полковим комітетом, втратив авторитет і пасивно ставився до своїх обов'язків та перестав дбати про потреби полку. Серед старшин так само ширилася апатія і зневіра. Деякі старшини доходили до отупілої байдужности, а деякі почали піячити. Вояки все частіше і частіше почали викрикувати, що пора вже кінчати буржуазно-династичну війну, а треба заключити пролетарсько-селянський-вояцько-народний мир для "всего міру".

                         Почалось "братання" з німцями. Старання полкової старшини не допустити до "братання" розбивались об демагогічні викрики і агітацію різних революціонерів-аґітаторів. Приходило до прикрих сутичок і трагічних випадків. В кулеметній сотні, де командиром був штаб. кап. Петров (походив із робітничої родини, а старшинську ранґу одержав за бойові заслуги), почалася сварка. У висліді сотня рішила виставити свого командира на окопи, щоби німці розстріляли його. Ніякі намови, ніякі аргументи не помогли, навіть те, що Петров із робітників і старшиною став із підстаршин, не мали впливу. Петрова силою висадили на окопи, але німці догадались і протягом години ні один постріл не впав у нашу сторону. За цей час сотня заспокоїлася і рішила помилувати свого командира. Петрова стягнули з окопу, а вночі він зник. Треба підкреслити, що Петров був надзвичайно хоробрий і здібний вояк, мав найвищі бойові нагороди підстаршинські і кілька старшинських. А втім, агітатори обвинувачували Петрова, що він боронив царя і кліку, яку робочі і трудовий народ скинули, тому Петров був "злосний контрреволюціонер". В цьому випадку повчальним є становище маси. Загально Петрова вояки любили, коли увійшов у силу наказ про "виборноє начало", вибрали його к-ром сотні. Але вистачало кількох спритних агітаторів, щоби викликати ненависть до к-ра, якого кілька місяців тому вибрали собі самі. Цей випадок пригнічуюче подіяв на старшин.

                       Українці продовжували свої читання. Вояцтво і старшини при цих читаннях зближувалися і наша група чисельно збільшилась. До нас зголосилось кілька старшин, але відмовились брати на себе будь-які обов'язки. Таким чином наша трійця залишилась і надалі ініціятивною групою. Ми не мали допомоги від старших і досвідчених старшин, натомість було багато добрих, розумних, вишколених і дисциплінованих підстаршин. Саме ці підстаршини і творили найцінніший склад майбутньої українізованої дивізії. Пам'ятаю старшого віком кадрового підпрапорщика Пустовара з Полтавщини, розумного, бойового, досвідченого вояка і доброго відданого українській справі патріота, та підстаршину гарматника Одинця. Прапор. Глущенко і підстаршини Пустовар і Одинець творили трійку, що несла на своїх плечах освідомно-організаційну працю при українізації полку і важкого гарматнього дивізіону. На мене був покладений обов'язок полагоджувати справи в полку, в постачанні та в полковім комітеті. Мушу признатись, що мої обов'язки були мені не під силу. Я розумів, що я молодий, недосвідчений, малоосвічений українець, бо був українцем тільки з крови і стихії. Ця свідомість мене мучила, але покинути розпочату працю якась невідома і незбагнута сила мені не дозволяла, і я ніс цей непосильний тягар. Знаю, що наші невіруючі Томи не ймуть віри моїм словам, бо справді ситуація на сьогодні видається щонайменше дивною. Та потішаю себе тим, що маю багато людей і приятелів, які знають мене з громадської та фахової праці, то хоч вони повірять моїм словам. Бо все своє життя я скромно цінив мої сили і тому цілком не старався бути "першим", але все і завше боявся бути "заднім", а в громадському житті ніколи не відмовлявся виконати посильні обов'язки, що їх громада мені доручала. Ці завваги роблю для того, щоби читач краще міг зрозуміти мене при описі дальшої моєї праці при українізації 133 дивізії.

                   Від читань, розмов і дискусій про біжучі політичні події під впливом вісток з України, де почалась українізація частин та організація вільного козацтва — почалися і в наших частинах розмови про творення окремих українських частин. Але нашими силами ми могли обсадити сотню, в найкращому разі батальйон. Отже нашим завданням було вишукати досвідчених бойових старшин і старшин ген. штабу, які могли б занятися правильною організацією полку або й більшої частини. Статистика, що її перевів корпусний комітет, дала нам відомість, що в корпусі було понад 40% вояків з українських губерній, а це означало, що вояків ми мали для цілої дивізії. Ширення анархії і упадок дисципліни на фронті та події в Україні примусили нас до рішучих, швидких і конечних заходів для українізації частин корпусу. З'їзди селянські, робітничі, залізничників, кооператорів, учителів, а найбільше два військові з'їзди в Києві вплинули заохочуюче для посилення організаційної праці в корпусі. Але з ростом нашого руху і розгортанням нашої праці наткнулися ми на несподівані труднощі. Довший час полковий комітет не звертав уваги на нашу працю та на запити, що то хахли роблять на зібраннях, завжди зневажливо відповідали: "Учаться по-хахлацькому розгаварювать". Гірші відносини наступили, як головою корпусного к-ту став "товаріш Пікін". Новий "предсідатель корпусного к-та", тов. Пікін був людиною досить сильної волі та характеру, надзвичайно добре орієнтувався в політичних і навіть військових справах, був добрим промовцем, користувався зручно демагогічними крилатими революційними гаслами, відважно критикував начальство і біжучу політику Тимчасового уряду. Відважно дискутував навіть із командиром корпусу і всіми іншими штабовими старшинами. Цим здобув собі авторитет серед вояків і навіть серед частини старшин, в складі корпусного комітету не мав опонентів і справи вирішував так, як хотів і як вияснював членам к-ту. Лише одинокий прапорщик Нікітін мав відвагу боронити свої думки, коли з ним не погоджувався. До справи українізації ставився обережно і все пояснював, що ця справа належить до рішення к-ра корпусу. Хто був Пікін — ніхто докладно не знав. Було лише відомо, що він був робітником на Петербурському заводі, заки його взяли до війська. Та своє правдиве наставлення до українізації і української справи взагалі Пікін виявив пізніше, як переконався, що українці самі хочуть робити порядок в Україні.

                    Сильним аргументом для нас було те, що поляки почали організувати свій леґіон, а згодом і татари приступили до організації свого батальйону. У великій допомозі став нам підполк. Оловський, поляк, який виразно заявив, що він нам допоможе, як лише будемо потребувати його допомоги чи поради. Виявилось також, що він прикладає всіх зусиль, щоби зорганізувати поляків у польськім леґіоні. Правда, сам він явно не вів організаційної праці, бо організаційну працю проводили молодші польські старшини. Цікаве явище: москалі не виявили такої злоби, ненависти і ворожнечі ні до поляків, ні до татарів, як виявили до нас, українців. А все ж, підполк. Оловський виразно заявив, що він допоможе нам, бо ми маємо добрий вояцький і підстаршинський матеріял, тільки мусимо підшукати більше старшин, а передусім освічених старшин. Ця порада покривалася з нашим інтуїтивним відчуттям від самого початку праці.

                     З великою допомогою прийшов нам прапорщик Гейко, що був призначений, а може обраний на корпусного комісара для українізації. Прапорщик Гейко — студент Київського Політехнічного Іституту, людина молода, енергійна, добре зорієнтована в організаційній праці Центральної Ради, Генерального Секретаріяту і зокрема українізаційної праці Військового Секретаріяту та Військового К-ту в Києві, поінформував нас про стихійний українізаційний рух в Україні, зокрема в Києві. Звернув нам увагу на великі труднощі, що їх чинить Тимчасовий Уряд Центральній Раді. Заявив, щоби ми були готові помогти Центральній Раді, як вона буде такої допомоги від нас жадати. При цій нагоді зазначив, що 28 дивізія не надається до українізації, а краще надається 133 дивізія. Пізніше виявилося, що 133 дивізія була більше розагітована і що там почалась дезерція. В 133 дивізії залишилося більше українців, а тим самим краще можна було перевести українізацію. Підп. Оловський і шт. кап. Казік оформили наш перехід до 133 дивізії, висилаючи малими партіями українців до різних полків дивізії. Я попав до 529 піхотного полку. Тут велась праця по українізації полку. На полковій нараді на пропозицію прапорщика Гейка мене вибрали делегатом до Дивізійної Ради. На нараді представників частин дивізії мене вибрали на голову Дивізійної Ради, знову ж таки на пропозицію прап. Гейка. Сталося це тому, що Гейко переконував делегатів: "Підпор. М. Каплистий приїхав до вашої дивізії 10-12 днів тому. Він ще не має призначення на жодну посаду, а ви всі вже маєте обов'язки в своїх частинах. Крім того, підпор. Каплистий вже вів працю в 28 дивізії, тому йому найкраще доручити виконання цих обов'язків".

                     Хоч я почав відмовлятися від такої великої чести та тяжких обов'язків, то несподівано для мене самого обрано майже одноголосно мене на голову. Ще одно мушу підкреслити, що ніхто другого кандидата не ставив. Коли я відмовився вдруге і просив вибрати когось із старших, бо я молодий 21-літній парубок, то цей мій невдалий вислів дотепно підхопив якийсь старший делегат і заявив, що якраз і добре, що я парубок, бо мені жінка не буде перешкоджати в праці, а як закінчимо революцію та збудуємо Українську Республіку — тоді справимо вам гучне "гетьманське весілля". А старший з козацькими вусами делегат заявив: "Та ж прапорщик Гейко молодший від вас ранґою і мабуть небагато старший літами, а виконує ще тяжчу від вас працю. Тож не сумнівайтесь, а беріться за діло". Після такої аргументації оплесками підтвердили мій вибір. На це я спромігся сказати лише одне слово: "Дякую".

                    Після звітів про стан українізації в частинах і після обговорення біжучих невідкладних питань, як забезпечення харчами, одягом, взуттям і українською літературою, прапор. Гейко закінчив нараду, проголосивши мене своїм заступником. І так прап. Гейко, за згодою делегатів, обдарував мене почестями та обтяжив відповідальністю тої міри, що й нині мені дивно, як то могло статись.

                     Тверезо аналізуючи тодішні події і стан української справи, стверджую, що після 52-літнього життєвого досвіду і після закінчення 2-х високих шкіл я не є певний, чи тепер я відважився б перейняти на себе таку відповідальність. Тим більше, що високих аспірацій і особистої амбіції "лізти вгору" я таки не мав, але мав я бажання мати в Києві українську владу і наше легендарне, ніким і нічим непереможне Козацьке Військо.

                    Тягар нових обов'язків і відповідальности дослівно приголомшили мене. Вже на другий день я поставив вимогу, щоб до 2-х тижнів дивізія мала мати генерала і хоч 2-3 штабових старшин. Як цього не буде — я відмовлюсь від виконування обов'язків, бо не маю віри, що справлюсь із біжучими завданнями. Прап. Гейко приобіцяв, що він розвідає в штабі корпусу, а як не вдасться знайти, то виїде до Мінська і бодай командира дивізії знайде. Перед від'їздом прап. Гейко був зі мною у к-ра корпусу, на жаль, я забув прізвище того генерала. Я відрапортував генералові, з якої нагоди представляюсь, а прап. Гейко просив його, щоби поміг мені та Дивізійній Раді зберегти частини дивізій від дальшої анархії, бешкетів і дезерції. Генерал заявив, що він допоможе, якщо ми будемо точно виконувати накази та совісно повнити щоденні обов'язки. Обіцянки командира корпусу допомогти нам і прихильний тон нашої розмови підбадьорив мене. При відході ми приобіцяли генералові, що зайдемо до голови комітету тов. Пікіна. Ми Пікіна знали, тому відразу приступили до обговорення співпраці дивізійної ради з корпусним к-том. Пікін заявив, що також поможе нам, якщо команда корпусу буде нам іти на руку. При тій нагоді розповів, що має непорозуміння з командиром 133 дивізії, бо той "старорежимник" своїми наказами та заборонами, неприхильним наставленням до комітетів довів дивізію до анархії. Він уже говорив із командиром к-су про зміну командира дивізії і запитав нас, чи ми згідні підтримати його внесок. Прап. Гейко заявив нашу повну згоду. Моє серце радісно затремтіло, бо я сподівався, що новий командир дивізії буде українець. Дивно поєднались наші бажання: ми хотіли мати командира дивізії українця, а Пікін хотів помститись за те, що командир дивізії ігнорував його, як вибраного представника частин корпусу. Ми заявили, що переведемо перевибори по всіх частинах дивізії та дамо своїх представників до корпусного комітету. Цим зможемо помогти перевести ухвали корпусного комітету в бажанім для Пікіна дусі. Погодився Пікін і на виділення певної суми грошей на закупно літератури та газет в українській мові.

                     Перші успіхи в нашій роботі нас підбадьорили і я особисто поволі набирав віри в успіх нашої роботи. З Пікіном ми домовились, що він повідомить частини про перевибір комітетів, а делегатом корпусного комітету буде підпор. Каплистий. Пікін прощався з нами мило і запросив нас допомогти навести порядки в корпусі, зокрема в 133 дивізії. Після цих двох візит-нарад перед нами постали завдання: 1) перевести перевибори в 133 дивізії і підготовити ґрунт для українізації дивізії; 2) підшукати командира дивізії і 2-3 штабових старшин українців; 3) підшукати людину, що добре знає і пише українською мовою (це було в наших умовах дуже важке і важне завдання; і 4) закупити потрібну українську літературу і газети. Ці завдання ми поділили: прап. Гейко має підшукати командира і старшин українців та особу, шо знає українську мову, а мені залишилось перевести перевибори у всіх частинах дивізії та полагодити справу закупу літератури і газет. Моє положення ускладнювалось тим, що опинився в цілком незнанім мені оточені. Я не знав майже нікого зі старшин, а вояки вже були досить розагітовані. Приступити зразу до перевиборів не було можливости. Треба було спершу перевести підготовну роботу. Цю підготовну роботу мали перевести прап. Глущенко і підпор. Пустовар. Про культ. освітню роботу в полках і дивізії ми зголосили в штабах полків і в штабі дивізії. Наше зголошення приняли до відома, бо при зголошенні у штабах ми все підкреслювали, що наша праця узгіднена з к-ром корпусу і корпусним комітетом.

                      В дивізії вже панував настрій розкладу і ніхто не звертав уваги на те, що діється в частинах. Як уже була в якійсь частині переведена підготова і підшукані люди, тоді скликували мітинг і я реферував про перебіг справ і подій на всьому просторі бувшої імперії. Основним мотивом інформації була потреба здорової, розумної організації комітетів і освітньої праці по частинах, бо революція вимагає від кожного громадянина, щоби він знав, що діється в світі і добре пізнав свої права та обов'язки супроти революційної влади. Закінчувався мітинг тим, що я закликав підготовитись до перевиборів. Така підготовча праця тягнулась більше місяця. Ми ще не оголошували українізації, бо не мали командира дивізії і потрібних старшин. Прап. Гейко знайшов ген.-майора Федорека з Кубані, який признався до українства, але перейняти дивізію відмовися, бо мав запрошення до ген. штабу в Петрограді. Знавця української мови також не міг знайти. А тим часом я мусів уже повідомити генерального секретаря військових справ і Військовий Комітет в Києві, що ми почали підготовну працю для українізації 133 дивізії, та що маємо вже організовану дивізійну Раду. Такий рапорт-повідомлення я написав російською мовою, а прап. Глущенко відмовився перекласти на українську. Свою відмову прап. Глущенко пояснював просто: як писати українською мовою, то треба писати грамотно, а я самоук і не хочу писати неграмотно, тому краще писати російською мовою. Отож я, голова української дивізійної ради, написав перший рапорт російською мовою, а виправдав себе так і закінчив рапорт дослівно: "Извините пожалуйста что пишу по русски ибо по украински не умею". Трохи соромно це писати, дарма що я був би щасливим, якби я міг мати копію мого першого рапорту та показати сьогоднішнім критикам, в яких умовах ми працювали та як важко було провадити освідомно-організаційну і українізаційну працю як на фронті, так і в запіллі. Пропаґаторам і критикам революційно-державницької праці творців УЦРади і УНРади раджу джерельно і всебічно перестудіювати матеріяли про той період і не обмежуватись пропаґандивними партійними брошурами, а простудіювати всю літературу, що вийшла під большевицькою окупацією і у вільному світі. Тільки тоді можна буде усталити більше-менше правильний погляд на ті події, а я певний, що багато сьогоднішних критиків схилять свої голови в поклоні вже мертвим творцям нашої державности.

                        Щоденна нервово-виснажлива праця на різних засіданнях, нарадах, інформаційних зібраннях, мітингах чи просто на читані газет та повнення фронтової служби, так полонила нашу увагу і забирала нам час, що ми не помітили, як перейшов большевицький переворот, як розлетівся Тимчасовий уряд і як легко і швидко розлилась і поплила ще сильніша хвиля "поглиблення революції". Ця хвиля паралізувала волю командного складу і дала свободу вияву нестримної анархії на фронті. Командний склад армії не розумів духу і стихійности революційного періоду. Командир 133 дивізії цілковито розгубився і коли ми прийшли до нього, щоби остаточно договоритись про українізацію дивізії, — то він якось дуже ніякого заявив, що він є проти українізації, але як командир корпусу згодився, то він не може противитись розпорядкам вищої влади. А на прощання додав: "Голубчики, поймите меня, я никак не понимаю что ето такое "Соціялісти-Революціонери" і "Соціялісти-Демократи", кадети, украинци, поляки ведь ето все русские люди". Оце характер думання і глибина розуміння революційних подій російського генерал-майора. А командир корпусу — ген. лейтенант, сам по собі мила, інтелігентна людина, на наше запитання, що він думає робити, як почнуть большевики опановувати комітети заявив: "я генерал і командир корпуса буду ожидать нових приказов". А нам заявив, що він знає про наше намагання зорганізувати дисципліновану частину і вірить, що ми маємо добрі наміри, але дозволу на українізацію 133 дивізії він не може дати. "Предсєдатєлю Пікіну можете сказати, що я не забороняю вам продовжувати працю, а про решту договоріться з корпусним комітетом". Ясно, що большевицькі агітатори безоглядно і рішуче почали "поглиблювати революцію", тобто, почали ламати дисципліну в частинах, ширити ненависть до нелюбих старшин, закликати до явного непослуху. Розпочалась явна боротьба 2-х сил: дисциплінованої сили командного складу армії, велетенської своїм складом, але без розуміння дійсности і без ясного пляну дії чи протидії та здисциплінована невеличка сила фанатичних большевицьких агітаторів, для яких було ясно визначене: знищити армію яким би то не було способом. Ця невелика сила з конкретним деструктивним пляном у висліді боротьби перемогла свого сильнішого противника і перебрала провід у державі, що пізніше створила свою теж здисципліновану збройну силу.

                         Голова корпусного комітету тов. Пікін зустрів нас чемно-холодно і закинув нам малу активність і малу допомогу, яку ми дали йому в боротьбі з командиром 133 дивізії. Ми виправдались тим, що наша праця утруднена через те, що ми мало знані в дивізії. Вояки ставляться до нас з недовір'ям, а офіцери або байдуже або вороже. Тож перше ми мусіли познайомитися з людьми, а тепер уже готові приступити до перевиборів. Пікін радо погодився на перевибори, але не погодився з нашим пляном, щоби замість Комітетів вибирати Ради. Він заявив нам, що він не проти ширення української науки, але проти творення окремих українських частин, бо це розбиває єдність на фронті і при цьому вжив цілу низку псевдореколюнійних гасел і аргументів, що доказували потребу єдности. Нам ще був потрібний Пікін і ми тоді, після обміну думок, погодилися на тому, шо перевибираємо Комітети, але як якась частина вибере Раду замість Комітету, то ми не будемо обмежувати волі виборців. Пікін був явно проти цього, але врешті погодився, щоби не розбити спільної акції. Із обміну думок вияснилось, що Пікін цілком за поглиблення революції, та що він має на ньому тлі непорозуміння вже з командиром корпусу. Не вдалося нам довідатись, чи Пікін був членом большевицької партії чи лише беззастережним її прихилньиком. Рівнож тоді уже виявилось, що і на закупно українських газет та літератури Пікін не хоче дати потрібних грошей. Ми твердили, що нам належиться за статистикою Корпусного Комітету 30-40%, а Пікін запропонував 700 рублів на російську літературу і 50 руб. на українську. Ми виторгували 150 рублів з тим, що закуп української літератури переведе прап. Гейко, а російської літератури закупимо на 600 рублів у Москві. Пікін запропонував мені негайно виїхати до Москви та закупити потрібні для науки приладдя, підручники і книжки. Я заявив, що ніколи в Москві не був і мені тяжко буде самому поробити потрібні закупи. Пікін погодився, що зі мною виїде прап. Павлов, уродженець Москви. Я погодився виїхати до Москви, щоби відтягнути перевибори в дивізії, бо ми ще не мали кандидата на командира дивізії, а також треба було часу, щоби підготовити наших людей до вибору Рад, а не Комітетів, а моє особисте бажання поглянути на Москву і побачити власними очима і почути своїми вухами, як дійсно проходить революція. Прап. Глущенко і підпор. Пустовар одержали від мене інформації і вказівки, щоби до 10-х днів підготовили людей до перевибору Рад.

                    За два дні ми одержали "командировку" від корпусного комітету до Москви для закупу зошитків, олівців, паперу, підручників і літератури для культурно-освітньої праці корпусного комітету. Хоч і тяжка була їзда в той час, але наші делегатські документи були нам у пригоді і ми опинилися в Москві. Заїхали до родини прап. Павлова. Батько Павлова був власником досить можливої "чайної" на розі Тверської вулиці і родина жила не бідно. Мене зустріли гостинно, а коли Павлов оповів, що то я витягнув його із фронту до Москви, то вся родина обдарувала мене приязнею і я почувався, як у сьомому небі після 13-місячного перебування на фронті. Молодші сестри прап. Павлова,  обидві студентки московського університету, заявили нам, що ми маємо 3 або 4 дні провести в Москві весело, щоби спомин про Москву залишився в нас на все життя.

                     Закупи ми поробили вже на другий день, але везти з собою цілий багаж ми не могли, тому більшість тягару вислали наперед. Павлов мав ще поробити закупи для Пікіна і надати багаж, а я з сестрами почав оглядати Москву. Переїхали ми вздовж і поперек Москву. Я особисто не захоплювався Москвою, бо вона розкидана і мало впорядкована, брудна з бідними дільницями. Одеса в порівнянні з Москвою видавалася чепурною красунею, тому москалі називали Одесу "южная красавіца". Решту дня провели в кіні. На другий день оглядали церкви і собори. Їх багато в Москві і гарні, але нині не міг би ні одної описати, лише можу зазначити, що дзвін "Івана Великого" залишив слід в моїй пам'яті і донині пригадую ті безконечні східці, що провадили на саму гору дзвіниці. Оглянув і знаменитий Кремль з величезною площею для різних парад. Якби був знав, що ця частина Москви увійде в історію, як символ жорстокої катівні народів та що назва "Кремль" означатиме символ постраху для всього вільного світу, був би йому присвятив більше уваги. Третій і останній день я провів серед студентської молоді, відвідав знамениту каварню "Філіпова". Москвичі кажуть, що хто не був у "Філіпова", той не був у Москві. Відвідував і бавився на "Воробйових горах", купив собі в "Офіцерском Обществе" кожух за пів ціни, бо вже були побоювання, що большевики конфіскують. Я мав ще й той привілей, що я з фронту. Тож наш час кінчився і ми мусіли прощатись з милою, гостинною родиною Павлових. Так я ще пам'ятаю Москву, хоч багато деталів забулось, але не забулась 3-х денна гостинність родини Павлових.

                     Поверталися ми з Москви вже з різними пригодами, бо починаючи вже від Мінська на фронті був рух і відчувалася вже справжня анархія. Всеж ми таки добралися до нашого корпусу. Я передав речі і склав звіт в Корпусному Комітеті із поїздки.

                   Застав я вже нового командира дивізії — українця, полковника генерального штабу (прізвища не пам'ятаю) і ще 2 чи 3 нових штаб. старшин. Новий командир призначив мене на командира штабу дивізії і на тому пості я закінчив свою службу в 133 дивізії.