неділя, 29 листопада 2015 р.

ПІД БІЛИМ КАМЕНЕМ

Василь Верига

(Продовження споминів, друкованих у "Вістях Комбатанта", ч. 5-6 (1968) і ч. 3-4 (1969) п. н. "Наша сотня вже готова")

У Северинському лісі

                    Реорганізація 30-го полку тривала всего один день — 19 липня 1944 року. В понеділок 17-го липня прийшов наказ, щоб  зформувати із кожного курінного обозу по одній бойовій групі та віддати їх до розпорядження командирові полку. Того дня погода дещо поправилась, але хмари все ще перекочувалися по блакитному небі одна через одну і вряди-годи скроплювали землю густим дощем. Пополудні я дістав наказ передати мої адміністративні обов'язки курінному адміністративному підстаршині унтершарфюрерові Дич-еві, а сам я мав очолити новозформовану бойову групу і зголоситись з нею до командира полку.

                    Сонце хилилось уже добре на захід, коли моя група була готова до відмаршу. Склад її був дуже нерівний під оглядом боєздатности, бо бунчужні сотень віддавали тільки таких, з яких в обозах не було ніякої користи. Крім того, моя група була нерівна і під оглядом віку; більшість — це були молоді хлопці, але не бракувало і старших уже під п'ятдесятку. Група складалась із 14-ти осіб і ми попрямували у напрямі полкової команди, яка у той час приміщувалась у якійсь хаті на краю села горішніх Підгірців.

                      Нараз із нашої правої сторони, тобто із заходу, де простягався великий ліс у сторону Сасова, ми завважили якийсь літак, що летів у нашу сторону. Я наказав заховатись, щоб нас не побачили ворожі летуни та не погостили своїми гостинцями. У цьому випадку моя група виказала не абиякий послух. В одній хвилині все було заховане так, що літак пролетів майже понад наші голови, не запримітивши нас.

                    Гірше за те було зібрати групу назад до маршового порядку, бо на мій наказ збиратись появилось тільки тринадцять вояків, а чотирнадцятого не було. На лихо вояки себе взаїмно ще не знали. Це була збиранина з різних сотень і вони ще не встигли добре із собою обзнайомитись. Коли мої накликування за загубленим вояком не дали жодного висліду, я післав кількох хлопців у розшуки, які негайно таки нашу згубу знайшли. Це був старший уже дядько, який оправдуючись, заявив, що він не чув мойого наказу вставати.

                  Нарешті ми вирушили дальше до Підгірців. По дорозі ми проминули могилку стрільця-скорострільчика, що був першою жертвою у нашому полку чотири дні тому, і завернули наліво по головному шляху із Сасова у Підгірці. Коли я прийшов на призначене місце і зголосив свою групу у канцелярії полку, там не було нікого крім полкового писаря, який поінформував мене, що згідно із останнім наказом алярмова сотня, до якої мала належати і моя група, покищо залишається при тросах, але в бойовому поготівлі. Було вже зовсім темно, коли ми повернули до тросів, чим здивували ми немало нашого коменданта тросів унтерштурмфюрера Гогаґе, бо йому нічого не було відомо про відкликання першого наказу. З того виходило, що в команді полку щось не все впорядку із видаванням наказів.

                     На другий день десь перед полуднем прийшов курінним тросам наказ готуватись до відходу і чекати дальших наказів. Але поміж вояками рознеслася поголоска, що ми відступаємо далі назад. Зрештою це був одинокий висновок, бо вістки з фронту були дуже пригноблюючі. Через якийсь час рознеслася знову вістка, що ми відступаємо тому, що большевики намагаються окружити нас і знищити. Все це непотверджені вістки, але дуже правдоподібні.

                      Десь біля полудня всі обози 30-го і 31-го полку почали виїжджати з лісу в напрямі на Олесько. Направо від нас простягалась низовина із замаяними зеленню селами. В деяких із них видно було й вогні. Ген, там на сході, розкинулося село Кадовбиська, де ми побували через цілий тиждень і де нас гостили, як своїх власних синів. Тим часом небо затягнулося темними хмарами й пустився дрібний дощ, який кріпшав безупину. Десь у половині дороги до Олеська уже лляв як з цебра, що і пригадало мені ілюстрацію на обкладинці Календаря Червоної Калини за 1923 рік, на якій були зображені козаки на конях серед зливного дощу, а сама ілюстрація мала підпис "Відступ". Ми були в подібній ситуації. Ішов зливний дощ і ми відступали... Невже ж усі відступи супроводжаються дощем?

                      Нарешті ми в'їжджаємо до Олеська, але замість іти на головну дорогу, полева жандармерія звернула нас на ліво у південно-західньому напрямі на пільну дорогу, яка злегка підносилась вгору. Часті дощі із останніх кількох днів розмочили дорогу зовсім і вона перемінилась в одну болотяну масу. Помимо того, вона була вкрита численними важкими возами, які застрягли по самі колеса й коні не могли їх рушити навіть змісця, а не то тягнути. До речі, всі ці вози були навантажені різного роду військовим майном й тому ситуація ставала безнадійною. Досі ми ще всі трималися разом і були в порядку, але на цій дорозі все вимішалося так, що не тільки вози нашого полку, але навіть і обози якоїсь вермахтівської частини, що надходила із заходу зі сторони Сасова і намагалась чим скорше дістатись наперед. Але той "перед" був недосяжний. Деякі спритніші почали витягати свої вози на вкриті дозріваючими пшеницями й житами поля та промощувати нові дороги. Вигуки поганячів та іржання коней наповняли повітря зловіщими звуками.

У стіп Підлиської Гори

                      Дорогою вже не можна було проїхати взагалі, бо вози затарасували дорогу так, що тільки поля викликали надію видістатися з цього болота. Подібну ситуацію я бачив тільки тоді, коли в 1940 році большевики евакуювали моє родинне село з-над Дністра, очищуючи прикордонну полосу із Румунією.

                       Десь коло полудня на небі показався ворожий літак, який знизившись над нашою дорогою, почав нас обстрілювати із бортової зброї, спокійно пролітаючи над нашою валкою на всій її довжині. Боронитися не було чим і не було як, бо в нас не було навіть і скорострілів, а не то протилетунської артилерії. На щастя жертв в людях не було або в найкращому випадку я про них не чув, і ми тепер уже були більше обережні, знаючи, що вороже летунство слідкує за нами. Зрештою наша валка стояла на місці або майже на місці й тому, коли на небі появився знову ворожий літак, наш кухар, який мав найкращі коні в сотні, разом із кухнею вирвався із дороги і направці через поля від'їхав у сторону якогось невеликого присілка, якого хати заховались у тіні вишневих садків. Нас кількох разом із бунч. Логазою подались за кухнею і кухар нам дав напитися кави, бо обіду не можливо було зварити. Дальше за цим присілком підносилась доволі висока гора, на верху якої маєстатично стояв великий хрест. Це була славна Підлисецька гора із могилою-пам'ятником пробудителя Галичини Маркіяна Шашкевича.

                    Тут у селі ми напилися доброї холодної води та дістали трохи овочів із садів, зокрема вишень, а господарі нам сказали, що на другий кінець цього присілка був вночі загнався який большевицький відділ. Значить ми дійсно мусимо вже бути в окруженню, коли большевики аж сюди могли дістатися. Ми вернулися назад до валки, але без кухні, бо кухар та його візник П. Бідула щось там нишпорили й казали, що прийдуть пізніше. Коло них залишився був також і бунчужний 7-ої сотні, десятник Логаза. Я вернувся до решти сотенних возів, які були розміщені в різних місцях, в залежності від того, де і коли хто міг вирватися із затарасованої болотистої дороги.

                      Нарешті і мені вдалося вирвати воза із сотенною канцелярією і ми рушили далі уже полями вздовж дороги. Розуміється, що серед цілої цеї суматохи ми посувалися черепашним кроком. Ми їхали наперед себе, не знаючи куди ми властиво їдемо, і години минали швидше чим кілометри. Я раз пораз розглядався за бунчужним 7-ої сотні, Логазою, але його ніде не було видно і так само не видно було кухні. До речі, це був останній раз, що я його бачив на присілку під Підлисецькою горою. Де він подівся тоді — невідомо, щойно далеко по війні я довідався, що він належав до тих нещасливців, яких большевики захопили в полон.

                   Але навіть коли вирвалися з болотистої пільної дороги на поля, ми просувалися так повільно, що майже на тому самому місці нас захопила ніч. Багато із наших возів десь замішались між інші троси і я вже бачив тільки той один із сотенною канцелярією, на якому були також сотенні гроші в скрині і всі мої персональні речі. Під вечір усе якось ніби принишкло: коні вже так не іржали, затихли вигуки погоничів, а що найважніше, не було вже налетів.

                    Просуваючись полями, де коні раз у раз приставали, я завважив, що направо від нас, щось сіріло довгою смужкою. Ніч була темна і довкруги стояла тиша, тільки десь здалеку доносився до нас якийсь глухий гук ніби моторів.

                      Коло воза нас було тільки трьох і, порозумівшись із моїми товаришами, я вирішив піти подивитися, що то сіріє смугою. Якщо це дорога — ми рішилися переїхати на неї і туди буде легше їхати чим полем. З другого боку мене турбувало те, що туди чомусь ніхто не їхав. А все ж таки я пішов в напрямі тої сірої смуги, яка була віддалена від нас не більше як 200 метрів. Підійшовши ближче, я ствердив, що це справді була бита дорога (з Олеська на Золочів — чого тоді я не знав). На дорозі не було нікого і, роздивившись довкруги, завернув з поворотом у сторону до нашого воза. Чи вночі я затратив напрям, чи може віз за той час від'їхав дещо далі, насправді не знаю. У кожному разі я не міг його знайти. Я ходив сюди й туди вздовж дороги, кликав своїх товаришів, але безуспішно. Я залишився сам без товаришів і відчув якусь велику втому і голод. Тому, що я вже ледви волік ногами, постановив присісти бодай на хвилинку, щоби спочити та застановитися, що мені далі робити.

                      Я відійшов пшеницями оподалік від дороги і присів. На мені осталася тільки цельта від дощу, шолом та порожний хлібник і ложка. Затягнувши шолом на голову, простягнувся я як довгий на мокрій землі серед дозріваючої пшениці. Як довго я так лежав — не знаю, а моїм наміром було тільки трохи дати ногам спочити. Раптом я почув коло себе якісь голоси і, насилу розплющивши очі, я побачив, що на дворі вже сіріло, а коло мене стояла якась постать у яснопіщаному мундурі. Моє перше враження було, що це большевик і мені пробігли поза спиною мурашки.

                      — "Камерад, вас махс'т ду гір"? — почув я врешті і повільно почав приходити до себе, зрозумівши остаточно, що це не большевик, а якийсь вермахтівець у літній уніформі африканського корпусу. Наставав ранок... і піднявшися з землі, я почав розпитувати німця про те, що діється довкруги нас. Але він знав стільки, що і я. Словом нічого. Довкруги тихо... ніде ні одного возу, ні одного коня, нікого більше, тільки цей німець стовбурів біля мене. Він підтвердив вчорашні поголоски, що ми вже окружені большевиками і вирватися з окруження не буде, мабуть легко. Хоч вістка не була відрадна, я все таки потішив себе, що його інформація не є достовірна. Підкріплений сном я вирушив далі в дорогу. Тут і там показалися самітні вояки і я пішов вслід за ними. У шлунку "кишки марша грали" і тому я все ще розглядався за моїм возом. Мені вірилося, що я його небаром знайду, а можливо навіть знайду і кухню і тоді щось там дістану їсти.

Лісом Гавареччини

                       Сонце вже добре підійшло було вгору, коли я опинився на краю лісу. Пізніше я довідався, що це був ліс Гавареччина. Небо вже випогодилось і заповідалася погода. На краю ліса стояли три піхотні гармати, коло яких вешталися вояки вермахту ніби приготовлялися до стрілу. З цього я зробив висновок, що ворог мусів бути зовсім недалеко від нас тим більше, що два малі німецькі танки посувались до краю ліса у східньому напрямку і туди були звернені й дула гармат.

                        Розглядаючися за своїми та розпитуючи про ситуацію, я ствердив поза всяким сумнівом, що ми дійсно в окруженні і що це саме йшли приготування вдарити по ворожій лінії, щоби її прорвати і вирватися з окруження. Прориву мала б доконати якась німецька частина з-поза окруження. Мені чомусь пригадалася історія одного молодого німця ще з вишколу в Гайделяґрі, який оповідав про свої переживання в окруженню під Сталінґрадом, звідки його вивезли літаком на один день перед капітуляцією ген. Павлюса.

                        Я нетерпляче чекав, що буде дальше. Гармати в дійсності вистрілили декілька разів і замовкли. Танки підійшли до краю лісу, зупинилися, а по деякому часі відійшли зовсім кудись до заду. Мені стало моторошно. Довкруги мене не було ні одного українця, а все тільки вермахтівці. Ждати мені не було чого і я попрямував до лісу шукати якоїсь нашої частини. Цим разом я мав щастя. Кілька сот кроків далі в лісі я побачив великий обоз возів і коней. Жовті левики на синіх щитиках вказували, що це були наші частини і, як виявилося, це був курінь постачання, який тут був ще в повному порядку. Були також і вози з інших українських частин Дивізії "Галичина", але зовсім порожні та з випряженими кіньми, які спокійно паслися поміж деревами. Це скріпило мою надію знайти і вози 30-го полку, де я напевно дістав би щось для заспокоєння шлунка, який вперто домагався свого. Але тут мене надії ганебно підвели і я ніяк не міг зрозуміти, куди поділися всі ті вози, з якими ми вирушили з лісу під Підгірцями.

                         Я вештався сюди й туди, оглядав і вози і вояків, але не бачив нікого з моєї частини. Так я стрінув моїх двох односельчан, вояків з 29-го полку, які також блукали, шукаючи своїх. На щастя вони мали ще кусок засохлого хліба і ним вони поділилися зі мою. Хвильку відпочавши, ми розійшлися шукати своїх частин.

                         Коло полудня з'явилися над лісом большевицькі літаки і почали скидати на ліс невеликі бомби, які падали десь далеко в лісі поза нами. Я постановив держатися уже цеї української групи, все ще сподіючися стрінути когось з 30-го полку, бо ходили чутки, що тут збираються усі частини Дивізії.

                        До полудня погода була чудова, але сполудня на небі з'явилися великі перехідні дощові хмари і раз-у-раз зривався раптовий теплий дощ. Вже було добре сполудня, коли большевицькі літаки почали налітати частіше і скидати бомби вже зовсім недалеко нас, а часом навіть обстрілюючи нас з бортової зброї. В часі одного з таких налетів я заховався під возом і приглядався, як на недалеку поляну падали бомби, вириваючи великі стовпи глини. Довкруги мене я не бачив нікого і мене дивувало, чому то всі залишили свої вози напризволяще. Так роздумуючи я і не зчувся як під акомпаньямент гуркоту літаків та розриву бомб мене зморив сон.
Це що я ляг під возом — мені оплатилося, бо хто знає як довго я був би так спав. Коли мене збудили фірмани, які прийшли до своїх возів, на землю уже спадав вечірній сумерк, і щойно тепер я довідався, чому то коло возів нікого не було. Ці всі вози були навантажені різним вибуховим матеріялом і тому всі держалися від них подальше, зокрема в часі налетів. Тепер у лісі почався рух. Конюхи почали приводити коней та запрягати до возів, приготовляючись до відмаршу.

                       Хоч мене мучив голод, я чомусь не відважився піти до кухні чужої сотні. Зрештою кухонь не було. Вони знаходилися десь далеко в лісі і навіть у часі моєї мандрівки у пошукуваннях за своєю частиною я на них не потрапив. Побачив я їх щойно тепер, вечером, коли всі почали збиратися при дорозі, що провадила з лісу на поля, а далі до села, як я довідався, Білого Каменя. Я такий був вдоволений, що нарешті є якийсь рух і що ми кудись ідемо, що й перестав думати про їжу.

                     Але цей скорий виїзд був скорим тільки на словах. Вози виїзджали зі своїх укрить і прямували до дороги. Але колона не рушала. Я не був уже з ніким пов'язаний, отже пішов вздовж колони до переду подивитися, чому ми не їдемо. Як показалось, для виїзду з лісу була тільки одна дорога, яка розмочена дощем зовсім не надавалась на переїзд наладованих великим тягарем возів. Зараз таки при виїзді з лісу один віз застряг у калабані і ніяка сила не могла його звідти витягнути, замикаючи дорогу іншим.

                      Найбільш активним у цьому місці був сотник Роман Долинський. Він наказав привезти додаткових коней, запрягти їх до того воза і витягнути. Довго вони вовтузилися коло нього, але нарешті віз витягнули і дорога була відкрита для виїзду з лісу. Але тимчасом було вже добре поза північ. Валка посувалася дуже повільно, часто зупиняючись, знову рухалась, щоби за декілька хвилин затриматися знову, вижидаючи не знати чого.

                     Почало вже сіріти. Над нашими головами загудів малий літак. — Невже ж так рано починає вороже летунство свої атаки — прошибнуло мою думку. Цим разом — приємна несподіванка! Літак покрутився над нами, хтось дав йому знак світляними ракетами і він зовсім недалеко від нас праворуч на горбку щось скинув. Це були консервовані харчі, але із них для мене користи не було. Це був перший літак, який багатьом дивізійникам удалось побачити за ввесь час побуту Дивізії "Галичина" на фронті. Один літак у порівнянні із сотками ворожих, які періщили нас бомбами направо й наліво, не представляв собою нічого. А все таки він викликав надію в усіх, що в цьому скрутному положенню німецьке летунство допоможе вирватись з окруження своїм частинам, а при тому й Дивізії "Галичина".

Суматоха під Білим Каменем

                        На сході небо зарожевілось яскравим полум'ям і незабаром виринуло веселе, як завжди, сонце, розбризкуючи свої проміння по скривавленій українській землі. Сходило сонце... для багатьох молодих хлопців востаннє. Починався день 20 липня 1944 р. Валка повільно посувалась у напрямі села Білий Камінь.

                        Та не довго стомлене вояцтво могло втішатися красою розбудженого українського ранку. Саме, коли чоло колони ввійшло в село, з західньої сторони появились ескадри ворожого летунства. Спочатку пролетіли над нами розвідувальники, а вслід за ними почались налети бомбовиків, ескадра за ескадрою числом від сорок до п'ятдесять літаків кожна. Вояцтво почало розбігатись по полях, а ті, що були вже в селі, по садках та поміж хати, щоб скритися перед смертоносним градом бомб.

                       Дивізійники знову перемішались із вермахтівцями. Я заскочив до першої на краю села хати, довкруги якої пишним цвітом красувалися великі кущі рож. Хата була порожня і видно було сліди німецької господарки. Знищені частини хатнього устаткування, порозривані подушки, одиним словом — безладдя. Десь тут між нами з'явились дві дівчині зі східних областей України, які, як виходило, йшли з німецькими частинами. Що цивільні дівчата там робили, ми не допитувались, бо знали, що це були т. зв. "оффіцірс матрацен". Тут я стрінув і мого товариша Б. Богдана зі штабу 30-го полку і ми перекинулись кількома словами.

                      Налет закінчився і ми вийшли на вулицю, по західній стороні якої простягався великий, здається, парк чи оболоня. Налет на село не лишився без наслідків. Вже перед тим зрабоване німецьким військом, воно знаходилось у вогні. Великі стовпи диму із червоними полум'яними язиками підносились вгору уже у різних частинах села.

                      На небі ніде ані одної хмаринки і після кількох слотливих днів настала чудова погода. Сонце уже спішно піднеслося вгору і починало припікати щораз сильніше. Десь оподалік грали гармати. Чиї? Невідомо! Важне, що грали і це знак, що ще є якийсь фронт і там ще щось діється. Гірша справа, коли мовчать гармати, бо тиша на фронті усе дуже зрадлива, вона більше мучить за стрілянину, а в окруженні тиша — була б дійсно вбивчою.

                     Дорога через село завалена автами, вантажними та особовими. Деякі з них знищені большевицьким налетом, інші стоять нерухомо, бо не стало бензини. Деякі все-таки намагаються виховзнутися з села. Розглядатися не було часу, бо на небі з'явилися нові ескадри большевицьких літаків. Десь зникли і ті дівчата, що ми з ними стрінулися в опущеній хаті, пропав і Богдан, від якого сподівався я щось довідатися про 30-тий полк, у якого штабі він повнив службу. Вояки, що були вже на вулиці, знову розскочилися по великій оболоні ліворуч. Я опинився в якомусь протилетунському рові, яких тут було викопано декілька. Тут я наскочив на одного вояка з 5-ої сотні нашого полку. Налет пройшов, залишаючи по собі нові стовпи полум'я, диму і вирваної землі. Все як би заніміло. З різних закутків виходять недобитки і прямують дорогою далі на південь.

                     Дорогою над'їхало вантажне авто і мій принагідний сопутник рішився трохи під'їхати ще й мене намовляв. Я відраджував йому, мовляв, що автом далеко не заїде, бо дороги забиті, а що найважніше з автомашин не так легко заховатися перед ворожими літаками. Але їзда автом була йому більше приманлива. Він дістався на вантажну машину із дошками і, примостившись вигідно, зник за закрутом вулиці. Я залишився самий, одинокий з мого полку в гурті таких самих, як і я, німців та українців із різних інших частин.

                     Просуваємось повільно дорогою через село... І знову кілька десятків ворожих літаків пролетіло понад селом, сіючи смерть і руїну. І знову нові стовпи полум'я і димів... Горять хати й господарські забудування, горять дорогою авта особові й вантажні. Недалеко мосту через річку Буг стоїть у вогні вантажне авто, а з нього здіймають раненого стрільця-дивізійника. Так! Це той самий стрілець, якому я відраджував сідати на автомашину. Таких, що бажали моторизованими середниками видістатися з нього пекла, яке нас заскочило в Білому Камені, було більше. Замість
помогти — вони напитали собі клопоту і тепер поранені зменшили свої можливості видістатися з окруження взагалі.

                     Нарешті місток і кінець села. Біля містка стоїть впорядник і забороняє іти дальше дорогою на Почали, а завертає всіх на поля праворуч на схід від дороги. Поля вкриті різного роду військовим вирядом. Тут стоять автомашини зв'язку з телефонічними апаратами, автомашини варстатових сотень, вози із постачанням тощо. Коротко кажучи, різноманітне військове добро. Обабіч шляху, що провадить на село Почапи, а далі на Золочів — просторі поля, вкриті доспілим збіжжям, що жде женців, але їх немає. Замість них тут тільки військові вози, моторозивані та в кінному запрягу, авта різного роду і сорту, залежно від свого призначення. Стоять нерухомо, німі, а довкруги них вештаються вояки. Все принишкло, тільки большевицькі ескадри літаків американського виробу одна за одною, що кілька хвилин вилітають із-за гори і нас частують своїми смертоносними гостинцями. Вибухи моторів і бензинових збірників, розриви ворожих бомб та гук бортової зброї творили якусь пекольну музику, від якої здавалося, весь шлунок намагався вирватися крізь горло. На шляху Почапи — Золочів — жодного руху. Вперед нема куди іти, а взад нема чого вертатися. Поля під Білим Каменем — поля, звідки немає вороття.

                      В устах неможливо сухо, немов на Сагарі. Коли ворожі ескадри літаків ховалися за горою, голод і справа давали знати про себе таки надобре. Налети проганяли голод і спрагу. Нарешті таки я за селом, бо поміж окремими налетами просувався полями подальше від Білого Каменя. Крики і галас не уставали навіть тоді, коли ворожі ескадри заховалися за обрієм. Це шофери різних німецьких частин забирали з своїх моторизованих середників локомоції все, що можна було нести, а все приладдя і самі машини висаджували в повітря.

                      Приблизно пів кілометра перед мною зеленів лісок і я спрямував свої кроки у той бік, щоби хоч на хвилину скритися перед жаркими проміннями сонця. Ще вчора я бажав собі сонця, а сьогодні маю його вже аж забагато. Небо спокійне, ані одної хмаринки й було б зовсім добре, як би не ворожі летунські ескадри, що чорними круками злітали на нас і полювали за нами, як мисливці за зайцями. Іти полем взагалі неможливо й доводиться скрадатись вузькими межами піль, якщо нема бажання впасти жертвою совєтських летунів. Сонце вже було високо і налети припинилися; це мабуть обідня перерва.

"Сталінські органи"

                     Повільною ходою пустився я у сторону лісу. Раптом, як небесна з'ява, у мою сторону летів один одинокий літак й сіяв полями з бортової зброї.  Недалеко від мене, серед доспілого жита я завважив протилетунську яму. Я скочив туди саме тоді, коли літак немов би грався зо мною. У ямі уже сидів якийсь вермахтівець. Я притулився в другому куті поздовжної ями і притаївся. За хвилину літак знову з'явився над нами і коло вух просвистіли кулі, а зі стін ями посипалась глина. Коли гук літака віддалився, я піднявся, щоби вилізти з ями. Глянувши мимохіть на мого випадкового товариша нещастя в другому кінці ями, я завважив, що він не рухався. З його чола цюрком стікала кров. Поміч була вже зайва.

                      Мені хотілось невимовно пити. Вийшовши із ями я наблизився до ліска і, розглядаючись, проходив попри самі дерева. Під самим лісом стояв військовий віз, а подальше паслися коні у холодку, а коло воза сидів якийсь вояк. Коли я переходив попри віз почув, що хтось мене кликав по прізвищу. Зі здивовання я зупинився, бо нікого з знайомих не бачив.

                      —  Ти не пізнаєш мене? Та ж я Сенюк, — каже він. Я підійшов до цього вояка. Виявилося, що вояк був з сусіднього села, але одружений у моєму селі, тому я і не знав його з виду. У першу чергу попросив я його води.

                     —  На жаль, не маю води, — сказав він, — але я маю щось іншого. Ти їсти не хочеш? — запитав мене мій майже односельчанин.

                    —  Питання зовсім не на місці, бо я вже два дні нічого в устах не мав, якщо не рахувати того куска хліба, що мені дав Гриць Липка вчора ранком, — відповів я.

                    —  Так сідай і під'їж собі трохи, бо в мене на возі всего доволі, тільки їсти нема кому. — Він підійшов до воза, відчинив велику ковбасяну консерву й поставив перед мене цілий боханець хліба. Зовсім несподівано я підкріпився таки добре, тільки спрага докучала тепер ще більше.

                    —  Знаєш що? — відозвався мій новий знайомий — я маю доволі горілки. Як хочеш  вгасити спрагу — попробуй її трохи. — 3 полевої пляшки я зняв кубок і він наповнив його якимсь коньяком. Я потягнув кілька ковтків, але він мені не смакував і я таки побоявся, що можу впитись після дводенного посту та фізичного виснаження і не спавши уже дві ночі. Коньяк зробив своє. Мені стало якось приємніше і навіть почав розв'язуватись язик. Мій знайомий також не орієтувався в ситуації. От, тепер тут скрився перед налетами і жде вечора, а тоді побачить, що далі. Оба ми згідні, що німці нас тут зрадили, не хочуть воювати і тільки питають як далеко ще "нах гаймат" — до Німеччини.

                     Сонце вже добре звернуло сполудня і налетів уже не було. Нараз десь із південної сторони рознісся якийсь несамовитий гук, якого я в своєму життю ще не чув. Довкруги нічого не було видно. Літаків на небі не було, але гук продовжувався, дудніла земля і розривалися стрільна. Мій співрозмовник також був заскочений цим нечуваним гуком.  Щойно пізніше я довідався, що це були совєтські "катюші", чи як їх німці називали "сталінські орґани".

                      Дещо подальше від нас шнурочком просувалися вояки на південний захід. Мій новий колега не збирався ще покищо нікуди, але я не мав охоти там довше оставати. Хотілося кудись іти, де можна б було довідатися, що довкруги нас діється і чи є якісь можливості видістатися з окруження. Отже, я попрощався з моїм односельчанином і поспішив слідом за іншими вояками.

                      Спрага мучила мене невимовно і натрапивши на якусь мочару чи взагалі калюжу води, занечищену жаборинням та кінськими відпадками, але я не міг уже себе опанувати. Розгорнувши весь бруд на боки, повними пригорщами набрав до уст води. Багато мені це не помогло, бо вода була тепла і спраги не гасила, а всеж таки вода була мокра і ліпша від коньяку.

                     У цьому місці я стрінувся із трьома іншими стрільцями-українцями та одним підстаршиною-німцем із нашої Дивізії. В товаристві якось відрадніше. Вони нараджувались куди їм іти. Для мене це взагалі не становило проблеми, бо я й так не знав, де знаходжуся й куди треба було б іти. Підстаршина німець витягнув військову карту й почав студіювати околицю, вказуючи, що найближче є до села Почапів, до якого треба перетяти цей невеликий лісок. Ми так і зробили. Повернули наліво і заховалися в тіні дерев лісу.

                     Не довго йшли, як ми опинилися на краю якоїсь поляни й там задержалися. Я дораджував не переходити полями, хоча вона й не була велика, тільки краєм лісу вздовж поляни. Чорт може наднести большевицький літак і тоді — пиши пропало. Німець наперся іти через поляну. Більшість була за тим, щоби перейти поляну, тому і я вже рішив триматися разом. Не встигли ми ще зробити навіть і десяток кроків, як над поляною зовсім низенько з'явився совєтський малий літак якраз нам назустріч. Тут вже і нарада не помогла б. В одній хвилині ми завернули назад до лісу, а літак летів прямо на нас. Ми прилягли до землі і якби могли, були б зрівнялися з нею. Літак не переставав кружляти над нами. Я приляг до землі, шоломом накрив голову, а руками обличчя. Совєтські летуни пустили в рух бортову зброю й по нас посипались галузки дерев, а потім, кружляючи над нами, скидали бомби чи може таки гранати. Одна, дві, три... Я начислив сім вибухів. Мене запекло у правому клубі. Смерти тоді я не боявся, але боявся стати калікою чи бути важко раненим. Тоді не було б майже надії врятуватися з цього пекла.

                      Коли літак віддалився, я підніс голову і побачив на пальцях правої руки кров. Підсвідомо схопив я лівою рукою всі пальці правої руки і потягнув їх. Вони трималися купи і міцно моєї руки. Відлягло від серця, значить тільки куски шрапнелі чи бомби поцарапали трохи шкіру. Коли я доторкнувся правого клуба, під рукою відчув щось тепле і мокре. Права рука була в крові і зі страху почав я рухати правою ногою, щоби переконатися, чи вона ще тримається мене. Але і тут усе було впорядку. Осторожно я звівся на ноги... по правій нозі стікала тепла кров.

                      Слава Богу, я міг ще ходити. Відламок бомби тільки шкрабнув мене добре. Німець підстаршина був ранений у руку, а одному нашому хлопцеві геть поцарапало обличчя. Зі мною було б те саме, якщо б я не закрив лице руками. В нас не було жодних бандажів і щойно коли ми закривавлені вийшли з лісу, якийсь вермахтівець завинув мені своїм бандажем руку, з якої текла кров. Клуб лишився без бандажу.

Між своїми

                        Тепер я відлучився від цього випадкового товариства й попрямував на південний захід уже самий. По дорозі я стрінув одного стрільця із 7-ої сотні, того самого, який був здезертирував до УПА. Що діялось з рештою сотні він не знав. Тепер уже вдвійку пустилися далі в дорогу. Мені докучала рана на клубі, для якої я не мав відповідного бандажу.

                       Сонце вже так не пекло, бо хилилося до заходу. На південний схід від нас простягався лісок у сторону Почапів, а подальше наліво видніли корчі. Ми знаходилися посередині орного поля, що втискалось клином у цей заліснений терен. До нас наближався тепер якийсь старшина-українець. При його наближенні я пізнав у ньому сотника Дмитра Палієва.

                      —  Ви куди ідете, хлопці?. — запитав він нас.

                      Відповіді на це питання важко було знайти, бо в дійсності ми таки не знали, куди йдемо. Ми йшли куди нас провадили очі, без якоїсь окресленої цілі, сподіючись стрінути когось з своїх і довідатися, що і як.

                      —  Ми й самі не знаємо, куди ми йдемо та куди нам взагалі йти? — відповів я сотникові Палієву.

                       —  Якщо так, — сказав Паліїв, — то підіть у цей лісок, — і показав рукою ліворуч на лісок, що тягнувся в сторону Почапів, — пошукайте там наших хлопців, створимо одну групу й підемо разом.

                       —  Куди підемо разом? — запитав я сотника Палієва, — чи назад до німців? Ви ж знаєте, що німці своєю поведінкою на фронті у нас стратили довір'я, навіть і серед тих, які сподівались, що вони бодай у фронтовій лінії будуть добрими "Кріґскамерадами". Якби не те, що довкруги нас большевики, то хлопці стріляли б їх, як псів.

                       —  Не турбуйтеся, — відповів сотник Паліїв, — я вас до німців не поведу, але треба якось з цього пекла видістатися. А тоді ми їх покинемо. Не гайте часу, йдіть і шукайте інших у лісі, а я перейдусь по полях, може також ще когось побачу.

                      Ми повернули ліворуч у лісок, з якого я недавно і вийшов, на щастя тільки трохи поцарапаний, і зайшли в його гущавину. Ніде ні живої душі, ані людського голосу. Тільки тут і там попід деревами лежали і вермахтівці і дивізійники, але вони вже не належали до категорії живих і були поза межами страху і болю. Ніяка збірка їх уже не могла торкатися, за виїмком хіба тої, на Страшному Суді.

                      По якомусь часі ми повернулися до сотника Палієва, біля якого зібралося уже двох чи трьох наших вояків і так всі разом вирушили ми у напрямі на південний захід. Орні поля, що клином втискались поміж заліснені терени між Белзцем і Почапами, кінчалися і перед нами виринули високі старі дерева, за якими простягався заліснений терен. Земля усюди була порита різного калібру стрільнами, а між деревами стояло кількох генералів, серед них командир розгромленого XIІІ корпусу ген. Артур Гавфе та ген. Фрайтаґ, командир української Дивізії. Сотник Паліїв зупинив наш гурток, а самий підійшов до гурту генералів і зголосив свій прихід. Незабаром від повернувся до нас і сказав покищо відпочивати у тіні дерев, поки не дістанемо іншого наказу. У товаристві своїх та маючи поблизу нашу найвищу команду, я легше відітхнув і.користаючи наказом сотн. Палієва, ми полягали у тіні великого, але обчімханого бомбами дерева в свіжо виритій стрільном ямі.

                  Сонце кидало на нас ще свої пращальні промені... Втома валила нас з ніг і як тільки ми приклали голови до піщаної землі, зараз заснули твердим, молодечим сном. А на кілька кроків від нас нашу долю вирішали генерали XIII корпусу.



Немає коментарів:

Дописати коментар