По головній автостраді виїжджаю зі Львова автом і через годину вже бачу здалека куполи ожидівської церкви. Тут, в Ожидові, в 1944 р. вивантажувалися дивізійні полки, яких не забули привітати скорострільними серіями большевицькі літаки. їду «бурком» три кілометри на північ від Ожидова, в напрямі Куцької, де вперше на галицькій землі бівакували дивізійні ґренадири. В корчах знаходжу кілька заржавілих набоїв. Наші набої, чи упівські? — годі розпізнати. Тут велися безпощадні бої УПА аж до 1952 р.
Дивлюся на південь і відразу бачу Білу Гору зі Шашкевичівським пам'ятником. Пригадую собі, що коло брами Личаківського цвинтаря купив букет пшеничних колосків і калини, щоб зложити його на могилі Незнаного Воїна, похороненого побіч пам'ятника Маркіяна Шашкевича. Даю знак водієві і авто мчить на Білу Гору. Бачу незмінну глиняно-камінну доріжку, таку саму як і в ці пам'ятні липневі дні, помережану з боків зливними дощами. З гори, як на долоні видно село Підлисся і Ожидів; на півдні виглядають із сивої мряки околиці Білого Каменя, Почапів і Гологір.
Прямую до пам'ятника: вперто стоїть залізно-бетонний велитень, дивиться мені з сумом в очі неначе говорить, що йому скучно без могили Незнаного Воїна, що його змели з лиця землі нові господарі. На місці знищеної могили стоїть артилерійський обсерваційний стовп і ніби вибачається передо мною за свою влізливість і за тих, що його тут поставили. Колись тут підчас щорічних Шашкевичівських святкувань лунала грімко пісня «Спіть орли соколи, ми остримо зброю»; тут, на стрілецькій могилі, складали присягу бійці УВО-ОУН. Варварська рука (людини двадцятого століття) знищила могилу воїна Галицької Волості, щоб замести в безвість сліди правдивої історії.
Стою як вкопаний: мені ввижаються виструнчені ряди хрестів на могилах наших ґренадирів. Прокидаюся з задуми та йду шукати слідів дивізійних боїв. Добрих дві години шукаю за могилами — їх немає. Питаю старих бабусь у Білому Камені, Почапах, Хильчицях, Золочеві, Підгірцях і Ясенові — могил воїнів дивізії «Галичина» немає. А їх тут полягло тисячі... В Почапах там, де скручує дорога вліво, на Золочів, лежав я за скорострілом в цю горобину ніч перед проривом. В п'ятницю рано безстрашно йшли до наступу молоденькі стрільці, йшли і гинули — а могил їх немає. Стискаю в жмені грудку рудої землі та завиваю в хустину...
Мчить авто через Сасів, Підгірці до Ясенова. Тут в липні 1944 р. машерували з заквітчаними шоломами відділи Штабової сотні 29 полку; звідти йшли вони до протинаступу в околицю Поникви; тут зіткнулися ми вперше з червоними танками.
Пора від"їжджати. Мчить авто автострадою попри Підгірці, Олесько, Юськовичі, Ожидів. Ці самі знайомі мені поля і околиці. Тільки люди не ці самі. Зі сотень людей моєї ґенерації в живих осталося лише кількох. Решта в могилі. Селяни вказують мені могилу сто вісімдесят п'ятьох бійців УПА, які загинули в нерівній боротьбі в роках 1945-1952. Всі вони були мені знайомими та близькими приятелями. Вклякаю на могилі та не знаю, молитися? чи проклинати? Починаю молитися... Кидаю зів'ялу цвітку на цю страшну могилу та від'їжджаю до Львова.
Я. С.
Немає коментарів:
Дописати коментар