Валентин МОРОЗ
Перша конференція націоналістичних груп (див. ВК, ч. 4, 2009, ст. 71) відбулась у Берліні 3-7 листопада 1927 року. Вона була іменована офіційно „1-ю конференцією Українських Націоналістів" 1. Було ухвалено почати видавництво журналу Розбудова Нації. Крім того, було створено також ПУН (Провід Українських Націоналістів), що мав служити координаційним центром аж до першого конґресу. 2
Проте сам конґрес відбувся аж через два роки. Причиною цієї затримки було, по-перше, небажання лідерів деяких вищеназваних груп „самоліквідуватися" і стати єдиною монолітною структурою,- мотив, психологічно цілком зрозумілий і присутній в усі часи і в усіх суспільствах. Але була ще й важливіша перешкода. З самого початку було ясно, що єдиною і бездискусійною кандидатурою на посаду керівника майбутньої ОУН плянується Евген Коновалець, теперішній провідник УВО. Проте не всі лідери УВО поділяли цю думку. По-перше, не всі вони (як правило, люди старшого покоління) бачили в націоналістичній концепсії свою „альма матер". По-друге, не хотіли просто так „розчинитися"в новій структурі, що складалася практично з самих молодих людей.
Для розчищення всіх цих „кучугурів" потрібна була ще одна конференція. Вона відбулась у Празі 8-9 квітня 1928 року.3 І резолюції її були вже „крутішими"; навіть було ухвалено, що Конґрес Українських Націоналістів має відбутися 1 вересня 1928 року.
Відбувся він насправді в наступному, 1929 році, у Відні, від 28 січня до 3-го лютого. Тому що й польська дефензива (політична поліція) й КҐБ (тоді ще ЧК) дуже „дерли кігтями глину", щоб знати всі таємниці конґресу, довелося вдатись до конспірації. „Про людське око" було оголошено, що конґрес відбудеться у Празі. Туди й приїхали учасники коиґресу: і лише потім, залишивши у Празі для „камуфляжу" підставних осіб, виїхали до Відня.4
На конґресі було ЗО представників від націоналістичних організацій. 2 лютого 1929 року було оголошено історичну ухвалу про заснування Організації Українських Націоналістів. 3 лютого Головою Проводу ОУН було одноголосно обрано Евгена Коновальця, дотеперішнього керівника УВО. 5
На засіданнях конґресу зіткнулися дві концепції; між ними розгорілась полеміка. Була це полеміка між ідеалістичним волюнтаризмом, що в основі своїй мав ідеї Міхновського й Донцова, й матеріялізмом та „уенерівщиною". Перемогла перша тенденція. Це означало, що українські національні теорії вже „допеклися" й виросли з „веґетеріянського" етнографізму 19-го століття. Було це виразним свідченням дозрівання української духовної еліти.
Все це прозвучало як у заключному слові Евгена Коновальця і відозві конґресу, так і в „Постановах Великого Збору Організації Українських Націоналістів".
Евген Коновалець сказав у своїй промові, що була логічним завершенням конґресу:
Як знаєте, друзі, я не є приятелем гомінких слів [...] Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські. Бож віднова Соборної Української Держави сама собою однозначна з ліквідацією Московської імперії, як і польського історичного імперіялізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Европи і великої частини Азії, що з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу.
Чи можемо пориватися на такі великі діла? Чи ми, як колектив, і кожен з нас, як одиниця, - маємо в собі цю міру і цей формат, щоб відповісти прийнятому зобов'язанню? Цього свідоцтва ми не можемо виставляти самі собі, його виставить нашій Організації щойно пізніше твердий іспит самого життя. Завжди це є мужі, що творять історію. Хочу вірити, що завдання, які в нашій програмі ми собі накреслили, зуміємо, як мужі, виконати. Тільки в тому випадку вільно буде сказати, що дата створення нашої Організації зарахується будучими істориками, як одна з переломових, творчих і позитивних дат на тисячолітньому шляху життя Української Нації.6
У відозві, що називається „Від Конгресу Українських Націоналістів", варто підкреслити певні моменти:
Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави. Відкидаючи орієнтації на історичних ворогів Української Нації, але будучи в союзі з народами, які вороже відносяться до окупантів України, національна диктатура, що витвориться в бігу національної революції, забезпечить у тяжкий час боротьби силу Української Держави. Щойно після відновлення державности національна диктатура перейде, через участь у владі провідної верстви, до створення законодавчих органів, на засаді представництва всіх організованих верст з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави.7
Ця теза про необхідність диктатури була цілком природною, коли врахувати: 1) час, коли її проголошено; 2) реальний стан тодішнього українського політикуму.
У 1929 році в Московській імперії (замаскованій під нововигаданою назвою - СРСР) замість відносного, „непівського" лібералізму починається нова епоха тоталітаризму. Була це сталінська диктатура. У 1933 році в Німеччині стає реальністю гітлерівська диктатура. Ще перед тим - у 1926 році - в Італії приходить до влади Муссоліні - теж диктатор. Потім це поширюється на Еспанію, де диктатором стає Франко: на Португалію, де диктатором стає Салазар... У 30-і роки диктатура встановлюється в Австрії, Фінляндії, Литві - тенденція ця була всезагальною. Традиційио-ліберальна демократія відступала тоді „на всіх фронтах". Вона просто перестала бути популярною. Чому? Що стосується Заходу, то досить назвати одну дату: 1929.
У цьому році Північну Америку охопила економічна криза (Great Depression), що скоро переросла і в соціяльно-політнчну площину. В 1930 році криза „перестрибнула" через океан і охопила Европу. Уперше в історії подібне явище стало ґлобальним, - як за географічними вимірами, так і за соціяльно-політичними. Багато мільйонів безробітних сталії перед вибором. Що робити? Голосувати й далі за традиційно-демократичні партії? - Це означало не дуже оптимістичний варіянт: умирати з голоду, або, у кращому випадку, животіти на допомозі по безробіттю. Диктаторські, радикальні розв'язки стали неймовірно швидко популярними. Адже Гітлер у своєму райху (імперії) „ліквідував безробіття" дуже швидко й елементарно. Він створив „арбайтдінст". У цій системі мільйони німецьких безробітних могли знайти працю, а головне - мати стабільну нішу і не були більше нікому непотрібними „вуличними собаками". (Є вже у сучасній політологічній думці й така - покищо - парадоксальна версія: Захід навмисно спровокував Гітлера на війну. Чому? Бо боявся, що гітлерівський досвід позитивного розв'язання проблем у кризовій ситуації стане заразливим для цілого Заходу. І через те, мовляв, його штовхнули на війну, аби знищити на полі бою).
Але...
Версії є версіями; лише майбутнє покаже, які з них заслуговують на увагу. Як завжди, найкращим суддею є час. А ми займемося покищо другим з обіцяних аспектів: реальний стан тодішнього українського політикуму.
Про те, що у 20-і роки існувало кілька „державних центрів" УНР і ЗУНР (ще й до того „гетьманський центр"). Все це була ностальгічна бутафорія без жодної „проекції" на майбутнє.
Але й т. зв. „леґалістичні" українські партії, що були безсумнівними політичними реаліями у рамках польської (чехословацької, румунської) держави, не навіювали аж надто оптимістичних сподівань. Правда, зовнішньо - статистичні факти були часом досить позитивними. Скажімо, на виборах 1928 року до польського парляменту пройшло 48 українських послів (солідна цифра!). Українська Парляментарна Репрезентація у парляменті відразу ж склала заяву про необхідність української державності!
Але...
Необхідно взяти „під мікроскопом" специфіку польської системи. Леґальна, позапідпільна праця у цій системі давалася тяжко. Давньою рисою цієї системи було незмінне правило: „У Польщі кожний шляхтич - король"). А якщо говорити конкретно, то специфікою „міжвоєнної" Польщі було те, що кожний повітовий староста застосовував повну самоволю, не рахуючись ані з Варшавою, ані з „папою римським". Незважаючи на українські виборчо-парляментські успіхи, буденною реальністю була нахабна польська колонізація українських територій. Досить сказати, що на Західну Україну було „напхано" 300 тисяч родин „осадників". Були це військові ветерани, що отримали безкоштовно землю від польського уряду на українських землях. „Безкоштовно" - але коштом безземельного чи малоземельнго українського селянства, яке завзято випихали кудись в Канаду чи Арґентину, аби збутись „вибухового матеріялу" на час майбутніх подій.
Зрештою, є факт, який може служити просто-таки символом ситуації. Було у Варшаві два міністри, які розуміли: українці - надто „великий звір", щоб його можна було просто так „закидати шапками". Тобто, вони зрозуміли давню англійську мудрість: „коли їх не можна перемогти - то з ними треба домовитись". Ці двоє підтримували українців у питанні Українського Вільного Університету, в питаннях українського шкільництва тощо. Яким же був результат? Ці міністри просто поплатились своєю політичною кар'єрою; польський політикум відмовив їм у будь-якому елементарному довір'ї.
Не дивно, що після цього уже не було бажаючих „захищати українців"; ця „раса" в польському політикумі просто зникла.
Крім двох згаданих аспектів, неможливо обминути ще й третій. Мабуть, найлогічніше було б його окреслити як вічну тему Піночета. Що мається на увазі? У критичних, кризових ситуаціях виникає як правило потреба національної диктатури. Ситуація вимагає Піночета. (Не кубинського „фіделя-шміґеля" і не Лукашенка, а саме Піночета - тобто національного диктатора).
Чілійські події з Аґусто Піночетом у фіналі - найклясичніший і найсвіжіший приклад. Але - не перший в історії. На початку цієї тенденції доведеться, мабуть, поставити Наполеона. Деякі історики кажуть, що на посаду диктатора у Франції було тоді аж чотири кандидатури... Після революційних експериментів кінця 18 століття і викликаного ними неминучого хаосу, Франція просто-таки спрагла за національною диктатурою. Потреба її стукала в двері...
Далі в історичному ряді варто, мабуть, згадати Пілсудського, литовського диктатора Сметону, еспанського Франко та португальського Салазара. До речі, паралелізм між Франко і Піночетом просто-таки буквальний. Як Франко врятував Еспанію від комуністичного „визволення" у 1936-39 роках, так і Піночет врятував тридцять років пізніше свою чілійську батьківщину від перспективи перетворення її на ще одну кубу в Латинській Америці.
Отже: немає нічого дивного в тому, що українська політична думка дозріла в 1929 році до цієї ідеї. (Власне, це й було виразним доказом її дозрівання). У 1935 році з'являється навіть спеціяльна праця, присвячена цій темі.8 (При нагоді: сучасна Україна, аби врятуватися від дестабілізації, що насувається, теж гостро потребує Піночета...) 9 ?
А тепер знову повернемося до документів конґресу. У „Постановах Великого Збору ОУН" підкреслено, що в основу світосприймання нової організації кладеться національний принцип. Не соціяльна група (клас, по-совєтському) і не професійна чи якась інша група є в основі клясифікації, а саме нація. Цитуємо:
1. Український націоналізм є духовний і політичний рух, що зродився з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття.
2. Українська Нація це вихідне положення кожної чинности та метове назначення кожного прямування українського націоналізму.
3. Органічна зв'язаність націоналізму з нацією є фактом природного порядку і на ньому основане ціле розуміння істоти нації.
4. Нація є найвищий тип органічної людської спільноти, що при найбільшій своїй психологічній та суспільній зрізничкованості має свою одну внутрішню форму, витворену на ґрунті подібного природного положення, спільного пережиття історичної долі та невпинного стремління здійснитися в повноті силової натуги.
5. Внутрішня форма нації є основний чинник її динамічного тривання і разом з цим принцип синтетичного формування, який дає життю нації напротязі її історичного розвитку суцільну духовну окресленість, зазначену в різних її конкретно-індивідуальних виявленнях. У тому означенні внутрішня форма-це є ідея нації, що основує та вможливлює її історичне ставання [...]
11. Через державу стає нація повним членом світової історії, бо що лиш у державній формі свойого життя вона посідає всі внутрішні і зовнішні ознаки історичного підмету. 10
_______________________
1 Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, т. І. Мюнхен, 1968, ст. 76-80.
2 Там же.
3 Там же, стор. 86-87.
4 Там же, стор. 88.
5 Там же, стор. 91.
6 Там же, стор. 92.
7 Там же, стор. 93.
8Микола Сціборський. Націократія. Париж, 1935.
9Див. цю тему Валентин Мороз. У пошуках українського піночета. Львів, „Сурма", 1999.
10Розбудова Нації, ч. 3,4, 5 за 1929 рік. Цит. за Петро Мірчук.
_____________________________________________________________________
Необхідно підкреслити, що створення ОУН було не просто появою ще однієї партії в українському політикумі. Вважати так - це було б з точки зору історичної перспективи великою помилкою. Не буде перебільшенням сказати, що поява ОУН означала перехід українства в категорію нової якості. (І з бігом часу, коли минущі симпатії й антипатії зникнуть, це буде вирисовуватися все виразніше).
...Є у Фрідріха Ніцше широко відома (і дуже нашуміла в час своєї появи) праця Also sprach Zaratustra (Отже, сказав Заратустра). Це практично самі афоризми, узяті нібито в Заратустри (цього не заперечиш), але побачені дуже ,,по-ніцшеанському". Ось один з них. Називається він „Попіл і діямант". (Напочатку треба вияснити: виявляється, що попіл і діямант мають... ту саму хемічну формулу; вони „брати"). Але є якась там структурна різниця, що робить попіл попелом, а діямант діямантом. Але - „ближче до Ніцше'". Попіл питає у діяманта: чому ти такий твердий? Ти ж мій брат. А діямант відповідає йому: чому ти такий м'який? Ти ж мій брат...
Ясно, що Ніцше не був хеміком, і хемія його не цікавила. І проектує він цю істину не на світ кристалів і мінералів, а на світ людських відносин. Його цікавить не хемія, а „алхемія" людських взаємин. А у світі людей саме так і є: будеш твердим, коли хочеш бути твердим! У світі людей все залежить від Хочу -..хочу" з великої літери. „Коротко і сердито" це називається волюнтаризмом. Нашим західнім сусідам (німецьким та іншим) він був відомий з часів Шопенгауера і Ніцше. До нас же, українців, він прийшов в епоху Донцова... Бо концепція донцовського націоналізму стопроцентно збудована саме на принципі волюнтаризму.
Якраз це й забезпечило появу нової якости українства. Бо коли в центрі людського життя стоїть Хочу з великої літери - тоді все починає виглядати зовсім інакше. Тоді все залежить (у першу чергу) від того, скільки отих Хочу з великої літери ми створимо у своїй нації і згуртуємо їх в один великий кулак. Коли їх є досить багато - то це означає, що ситуацію будемо творити ми, а не наші противники. І тут починається кардинально важливий поворот. Тепер уже в центрі уваги не приглядання до зовнішньої (чужої) кон'юнктури, а вслухування у власні глибини, у власні ресурси (а ресурси ці завжди є, лише при одній умові: коли є люди, які хочуть їх шукати).
Отже: з появою ОУН починається епоха свідомого україношукання, а звідси уже автоматичний перехід до українотворення.
І перед тим були люди, що спонтанно жили концепцією україноцентризму. А тепр цю концепцію взяло на озброєння ціле покоління! По суті поєднання волюнтаризму з україноцентризмом забезпечило появу нової якости українства.
Не дивно, що і в творах Донцова, і в дальшій чисто практичній діяльності ОУН постійно звучить тема опори на власні сили. Вона автоматично виросла з тези: не придивляння до зовнішньої кон'юнктури, а вслухування у власні глибини і відшукування там ресурсів для дальшого будівництва.
Ще з „продукції" 1-го Великого Збору ОУН необхідно згадати „Декалог" („Десять заповідей українського націоналіста"), що став на довгі роки етичною формулою нового українського покоління. Уперше він був поширений як додаток до газети „Сурма" влітку 1929 року. 1
І ще одна „конкретика" (до речі, вона дуже „канкрєтна'' кажучи сучасною мовою, ще й тепер; бо й досі не „злазить" із сторінок полемічних текстів). Ідеться про тему „фашизму". Як тоді, у 1929 році, так і тепер певні „гості" (виклепані в Москві) настирливо твердять, що українські націоналісти - це, мовляв, „фашісти, артісти, контрабандісти". Тому необхідно процитувати тексти з цих далеких 1929-1930 років, щоб мати картину в цьому питанні. Вже у 1929 році в офіціозі Розбудова Нації ОУН заявила:
У десятий рік після закінчення світової війни хто не чув про фашизм? Він притягає до себе увагу не тільки політиків, його противників, але й найшов широкий розголос, а навіть став модною назвою серед широкої публіки, хоч вона не завжди знає його суть. Ним стали цікавитися і люди науки, постали навіть інститути для вивчення фашизму. Про нього з'явилося вже чимало спеціяльних публікацій різними мовами, крім української, в якій досі маємо тільки окремі статті про ті чи інші прояви. Тим часом і для нас далеко не зайвим є мати цілісну уяву, хочби тільки в стисло конспективнім огляді, цього нового й своєрідного політичного й соціяльно-економічного явища, бодай в основних його ідеологічних проявах [...]
Заразом зі свого боку підкреслюємо невмісність назви „фашизму", якою охрестили український націоналізм його противники. Фашизм - це рух державного народу, це зроджена на соціяльнім підкладі течія, що змагається за владу у власній державі. Український націоналізм - це рух національно-визвольний, завданням якого є боротьба за державність, до якої має повести найширші маси українського народу. А тому українського націоналізму не тільки - що не можна утотожнювати з італійським фашизмом, але навіть не можна до нього надто приподібнювати. Тим більше не можна приподібнювати українського націоналізму до тих соціяльно й політично реакційних течій інших державних народів, що їх охрещено рівнож „фашизмом", назвою зрештою невідповідною, коли візьмемо хочби на увагу те, що сам Муссоліні сказав: „Я тверджу, що в чужині є неможливо наслідувати фашизм, тому що там є інші історичні, географічні, господарські й моральні умовини. 2
До цієї теми журнал Розбудова Нації повертався й пізніше, як у грудні 1929, так і в листопаді-грудні 1931 року. 3
Здавалося б, у цьому питанні всі „крапки над „і" поставлені уже в 1929 році, і жодної теми для дискусії про „фашизм" не залишилося.
Але...
В житті ніколи не буває так просто. Виявляється, у 30-і роки тема „фашизму" ОУН була просто-таки „виїздним коником" багатьох леґалістичних груп, що не поспішали загострювати свої стосунки з польською владою. Не кажемо вже про комуністичні чи майже-комуністичні групи. В постановах ІІ-го пленуму Комуністичної Партії Західньої України писалося про „фашистських націоналістів", що знаходяться в одному фронті з „польським фашизмом", 4 і т. д., і т. п.-„царствію його не буде кінця". Але й видання більш поважних українських груп, які повинні були б мати більше „клепок у голові", теж піддалися цьому психозові. У цій же тональності писав і Тризуб - орган „екзильного уряду" УНР, і гетьманська Січ, і Соціял-Демократ, і Український Прапор - орган „екзильного уряду" ЗУНР.
І навіть найсолідніша українська газета в Галичині - Діло - теж „доросла" до такої термінології:
Якщо націоналісти проти партійництва, то вони мусять здати собі справу, що зорганізувавшись, вони стали не чим іншим, а новою українською політичною партією, тільки партією фашистівського покрою. 5
А на 3-у з'їзді УНДО (Діло було газетою цього об'єднання) один з доповідачів висловився так:
Від націоналістичних елементів нічого позитивного для національної політики в нинішніх часах надіятись не можна. Вони самі не знають, до чого вони зміряють. Але шкодити вони можуть. 6
Якщо подивитися на цю тему без жодних емоцій, то варто сказати: ці тексти були, мабуть, найганебнішим епізодом за час існування газети Діло, що увійшла, без сумніву, в українську історію.
ОУН з самого початку свого існування енергійно реагувала проти цієї наклепницької кампанії. Зокрема, у 1931 році Провід ОУН опублікував у журналі „Розбудова Нації" таку заяву:
Від хвилини, коли організований український націоналістичний табір зайняв відповідне місце в теперішній українській дійсності, як активний чинник боротьби українського народу за відновлення Самостійної Соборної Держави, почали проти нього завзяту й щодо способів непебірливу акцію уряди, суспільність та преса тих держав, що окупували українські землі. Поруч із насильствами та нищенням українців на купованих ними українських землях, окупанти почали вживати ще одного способу - провокації.
Мета цих провокацій полягає в тому, щоб викривляти справжній зміст націоналізму та скомпромітувати його в опінії українських мас, а тим самим убити їхню віру в непереможну силу ідей українського націоналізму та тих методів боротьби, якими він послуговується для виборення волі країні. Попри це намагаються окупанти представити український націоналістичний рух у шкідливому освітленні перед чужинцями.
Зокрема комуністична Москва змальовує український націоналісчний рух як ворожу інтересам українського працівного люду „фашистьку" акцію, що перебуває на услугах Польщі та міжнароднього капіталу, Натомість Польща окреслює український націоналізм як німецьку або большевицьку авантюру, що загрожує мирові Европи [...]
Провід Організації Українських Націоналістів подає до відома наступне:
1. Останні вістки ворожої преси є наскрізь брехливі. Провід ОУН від мого початку своєї діяльности станув на ідеологічні, політичні та тактичні позиції активної боротьби проти окупантів українських земель - Москви і Польщі - та з тих позицій ніколи не сходив і не думає сходити. Тому зокрема й вістка про якісь ніби зобов'язання Проводу Українських щіоналістів супроти німецьких націонал-соціялістів провокативно протирічить загальнознаним та непорушним засадам політики Проводу [...]
3. Ця нова хвиля ворожих провокацій проти українського націоналізму і одного боку виявом слабости ворогів українського народу, а з другого - зросту революційних настроїв серед українських мас на окупованих територіях, як також активізації української справи взагалі в світі.
4. Провід ОУН заявляє, що на всякі дальші провокації відповідати буде спростуванням їх, але посиленням наступу організованого націоналізму. 7
Постає природне питання: як оцінити (з точки зору історичної перспективи) цю психічну атаку проти новонародженої націоналістичної структури? Думаємо, що тут варто згадати цікавий афоризм: у людських вчинках завжди шукають логіку: але там немає нічого, психології. Так! Людська інтуїція промовляє у такі моменти гучніше й потужніше, аніж людська логіка. І тому всі ці леґалістичні "маслосоюзи" відчували безпомилковою інтуїцією: оті молоді люди, що вбивають польських міністрів, наразі не тільки доростають політично. Але... В недалекому майбутньому вони просто з'їдять усі ці леґалістичні „маслосоюзи" - і то навіть „без солі". (Так що вся ця ностальгічна антипатія доживаючих структур до тих, які їх неминуче мали з'їсти - є просто нормальною і природною. У світі людей завжди буває саме так).
Щоб переконатися у правдивості цих слів - чекати довелося недовго. Реальність 40-х років показала, що єдиною українською силою, яка виступила із зброєю в руках проти фашистського Гітлера - це була нібито - „фашистська" ОУН, що створила реальну протигітлерівську зброю - Українську Повстанську Армію! (І всі здорові сили Західньої України, незалежно від партійної чи „безпартійної" приналежности, приєдналися до цієї акції, керованої Організацією Українських Націоналістів).
А починаючи з 1944 року, коли на Західню Україну знову нагрянули московські „визволителі від хліба і масла", повторилась та сама ситуація. Усі ці леґалістичні „маслосоюзи", вигодувані на польському маслі; всі ці групи і „групенята" просто зникли під чоботом сталінського молотка, „як роса на сонці". І знову - як і при гітлерівській окупації - єдиною силою, що стала до боротьби проти нового окупанта, була ОУН і створена нею Українська Повстанська Армія.
Цю боротьбу українські націоналісти (як і їх литовські, латвійські, естонські побратими) вели аж до початку 50-х років. А окремі підпільні озброєні групи протрималися аж до середини 60-х років (як наприклад під Бережанами) - тобто історично передали естафету визвольної боротьби безпосередньо до рук шестидесятників, що вже тоді починались як епоха.
Було б помилково не згадати, що далеко не всі леґалістичні структури стали жертвою лише вищеописаного антинаціоналістичного психозу.
Скажімо, газета Свобода що виходила в Нью-Йорку (одна з двох щоденних українських газет, які з'явилися в діяспорі), дивилась на справу „тверезо - по-американському":
Різні демагоги, псевдореволюціонери виступають у своїх часописах, кажучи, що в Галичині треба спинити український терор проти поляків, бо, мовляв, треба спокою, а наш терор викличе контртерор поляків проти українців. Та спитати цих „революціонерів": коли б не було нашої боротьби в Галичині за свої права, то взагалі, чи ми тепер мали б там щонебудь своє, українське? Звичайно, ні! А тоді полякам не було б чого нищити українського. Геройство й боротьба були вічним поступом живих націй і народів. Спокій панує лише там, де смерть, а український нарід живий і хоче жити вічним життям."
А в числі за 22 жовтня Свобода знову повторює цю тему:
Ми розуміємо, що в Галичині можуть знайтися такі політики, які бачитимуть тільки великі жертви, руїну і переполох, а не бачитимуть, що оце завдяки тим жертвам Польща котиться в ту яму, в якій вона готовилася поховати наш визвольний рух. Але на те не треба звертати уваги. Ми глядім на таку велику, хоч болючу хвилину, з отвертими очима. Вона принесла нам небувале досі видвигнення перед світом справи поневолених українських земель під Польщею. Вона відчинила нам очі на те, яке значення у національному визволенні має і така мала країна, як Галичина, яка своєю свіжою кров'ю популяризує в світі українське ім'я. Це величезне діло, яке певно принесе великі користі для української справи взагалі. 9
Таку ж саму позицію зайняв і Український Голос, що видавався у Вінніпегу. 10
Як бачимо, леґалістичні структури української діяспори дивились на справу зовсім інакше порівняно з тими, які перебували на території Західньої України.
Коли глянути на ці далекі роки „з висоти пташинного польоту", з позицій сьогоднішнього дня, то доведеться визнати: 20-і роки були в Західній Україні часами відступу. Була це епоха виживання українства на Західній Україні (особливо в порівнянні з бурхливим реваншем українства в Наддніпрянщині, на схід від Збруча в роки українізації).
Але починаючи з 1929 року, з часу заснування ОУН, все „канкрєтно" змінюється. Починалась нова епоха...
____________________________
1Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, стор. 126.
2 Розбудова Нації, ч. 8-9, серпень-вересень 1929, стор. 262.
3 Розбудова Нації, ч. 12 за 1929 р.; ч. 11-12 за 1931 рік.
4 Цитата за Петро Мірчук. Нарис історії ОУН, т. І, стор. 111.
5Діло, 4 квітня 1929 р.
7Розбудова Нації, ч. 11-12, листопад-грудень 1931року.
8Свобода за 13 жовтня 1930 р.
9Свобода за 22 жовтня 1930
10Див. Український Голос за 5 листопада 1930 р.
Галичина все ж контроверсійна річ
ВідповістиВидалития знаю людей хто пішов до УПА шоб не йти в Галичину
знаю і що могла виникнути і майже виникла ситуація коли Галичина могла б битися з УПА
вся тема Галичини є така яку легко повернути проти нас і варто це знати і діяти обережно
я сам тему Галичина ігнорую після того як тягнибок на неї спекулював і провокував конфліктні настроі