Деякі дослідники вважають, що за 1 418 днів війни у боях було вбито 5,5 млн. радянських воїнів, померло від ран 1 млн., загинуло в полоні (від ран, голоду, хвороб та бойових дій на боці німців) 1 млн. осіб, тобто разом-7,5 млн. осіб. Крім того, 18 млн. осіб було поранено. Інші називають більші цифри: 10 млн. загиблих військовослужбовців і 5,7 млн. полонених. Інші дослідники заявляють, що безповоротні втрати Збройних сил СРСР становили 13,2 млн. осіб.
Військове керівництво СРСР на початку 1991 р. наводило такі дані: загальні безповоротні втрати (вбито, пропало безвісти, потрапило в полон і не повернулися з нього, померло від ран, хвороб та внаслідок нещасних випадків) радянських збройних сил разом з прикордонниками та внутрішніми військами складають 8 668 400 осіб. Армія та фльота втратили 8 509 300, внутрішні війська - 97 700, прикордонні війська й органи держбезпекп - 61 400. Ці дані наведені у книзі „Памяти павших. Великая Отечественная воґша 1941-1945".
До числа 8 668 400 осіб не ввійшли 939 700 тих, які вважалися на початку війни пропалими безвісти, але були мобілізовані повторно на звільненій від окупантів території, а також 1 836 000 колишніх рядових і командирів, які повернулися з полону після закінчення війни - загалом 2 775 700.
Санітарні втрати становили близько 18 344 200 осіб, у тому числі: поранених та контужених -15 205 700 осіб, хворих - 3 047 700, обморожених - 90 800 осіб.
Велика кількість солдатів та офіцерів на фронті одержала від 2 до 7 поранень. Тому ті ж самі воїни могли фігурувати в донесеннях не один раз. Також поранений воїн, який повернувсь у стрій, а потім був убитий, двічі проходив у графі військових втрат.
Статистика подає, що в складі Червоної армії та Військово-морської фльоти загинуло 1 376 500 українців (15,9% втрат). Однак відомо, що з України до ЧА призивалися і інші національності. Водночас українці проживали в інших республіках СРСР, і їх було мобілізовано. Тому наведену цифру не можна вважати точною.
Пам'ятаймо, що облік втрат особливо під час відступу, здійснювався неорганізовано. Ще в 1940 р. були ліквідовані червоноармійські книжки. 7 жовтня 1941 р. видано наказ НКО № 330 про їх поновлення, а до того часу сотні тисяч були поховані безіменними.
В 1942 р. у діючій армії почали вводити спеціяльні медальйони з двома вкладками, на яких вказувалися біографічні дані володаря та відомості про найближчого родича, його адреса; для командного та політичного складу - індивідуальні жетони з особистими номерами, що повинні були допомогти встановити особу вбитого. Однак, по-перше, не всі були забезпечені медальйонами та жетонами, а, по-друге, в багатьох випадках вони виявлялися порожніми: бійці з причини психологічного порядку виймали записки.
Відомо, що значна частина воїнів, які померли у медичних установах, неминуче переходила до категорії тих, які пропали безвісти.
Враховуючи, що донесення про втрати в ряді деяких операцій взагалі не надходили, очевидно, слід покладатися не стільки на документи, як на оцінки.
За 17 місяців оборонних боїв радянські війська втратили 11 162 тис. осіб. При цьому безповоротні втрати перевищували санітарні. Пік санітарних втрат припадає на час наступальних боїв. Отже, головних втрат радянським військам противник завдав у ході своїх наступальних операцій. ЧА і в наступальних боях зазнавала більших втрат, ніж противник, який оборонявся. Так, тільки протягом січня 1943-жовтня 1944 рр. у ході двох оборонних та 13 наступальних операцій, здійснених на території України, загальні втрати ЧА становили 3 млн. 991 тис. 200, а 56,7% усіх безповоротних втрат припадає на 1941-1942 роки.
У ході боїв у європейських країнах ЧА втратила 3 889 686 осіб, причому 1 099 465 з них - загинули.
У Далекосхідній кампанії, в ході якої протягом 25 діб бойових дій з ладу вийшло 36,4 тис. осіб, у тому числі вбито, померло і пропало безвісти 12 тисяч. Серед загиблих тут багато і українців.
Наведені вище дані відображають втрати особового складу ЧА. Проте й вермахт зазнав величезних втрат.
Важливими чинниками, що істотно впливали на обсяги втрат були шаблонні тактичні схеми радянського командування, ведення бойових дій „великою кров'ю.
Гітлерівський воєначальник К.Тіппельскірх виділяв такі їхні особливості: стандартні схеми бойових операцій (розвідка боєм - могутня артпідготовка, авіяналіт - дїї піхоти, танків і кавалерії), відсутність густої мережі залізниць, що дозволило абверу знати про передислокацію радянських військ; пристрілка артилерії, що, як правило, виявляло розташування артилерійських угрупувань; радіоперехоплення допомагали відтворювати картину організації, а дані розвідки доповнювались перебіжчиками і полоненими.
Командуванню вермахту часто вдавалося стримати наступ радянських військ за допомогою глибоко ешелоноваиої оборони. Німецький стратег писав: „Не рахуючись із втратами в живій силі, бойові дії набирали ознаки на виснаження. Німецькі війська, що оборонялися, були в змозі відносно невеликими силами завдавати важких втрат, часто в 20 разів більших від своїх. В таких умовах з'являлася можливість шляхом несподіваного контрудару відразу повернутії втрачені перед тим позиції.
Жертвою військової некомпетентності! та волюнтаризму ставали не лише рядові бійці, а й офіцери. За даними російських істориків, протягом війни радянські збройні сили втратили: 121 генерала й адмірала, 2502 полковники, 4887 підполковників, 19 404 майори, 71 738 капітанів, 168 229 старших лейтенантів, 353 040 лейтенантів, 279 967 молодших лейтенантів, 122 905 не офіцерів, які займали офіцерські посади.
Одним із вирішальних чинників, що визначав прямі військові втрати стало медичне забезпечення. На початку бойових дій військові медичні установи не встигли відмобілізуватись.
До військових втрат України слід віднести й ті, яких зазнали учасники визвольних змагань 40-х-початку 50-х років. При цьому важливо наголосити, що загальні втрати ОУН-УПА остаточно не визначені. За мінімальними оцінками ОУН втратила 8-10 тис, за максимальними - 18-20 тис. осіб, УПА - близько 57 тис. осіб. За матеріялами недоступних раніше архівів НКВС, визначено інші дані: з лютого 1944 до січня 1946 рр. радянськими спецорганами було здійснено 38 773 чекістсько-військові операції, вбито 110 785 членів націоналістичного підпілля та вояків УПА, заарештовано 8 370 учасників ОУН і 15 969 активних повстанців.
В ході репресій та бойових дій в західних областях України загинуло понад 25 тис. радянських військовослужбовців, серед яких були й українські громадяни.
Поза увагою не можна лишити й тих, хто загинув у німецьких мундирах дивізії „Галичина", РВА, УВВ.
Підсумовуючи, можна вийти на загальну оцінку безповоротних втрат українців і громадян України інших національностей колишнього СРСР протягом 1941-1945 рр.:
4,5 млн. осіб цивільного населення окупованих територій (вбитих і зниклих безвісти); близько 4,1 млн. осіб військового персоналу (вбитих, загиблих у полоні, зниклих безвісти, померлих у госпіталях у перші повоєнні роки); 2,4-2,8 млн. осіб вивезених до Німеччини на примусову роботу (велика частина з них загинула); не менше 100 тис. членів ОУН-УПА; близько 16 тис. українців, які загинули у складі збройних формувань, що воювали на боці Німеччини.
Всього на 1945 р. - близько 10 млн. осіб, не враховуючи радянських партизанів і підпільників, науково підтверджених даних про втрати яких немає.
Демографічні втрати України з 1 січня 1941 р. до 1 січня 1945 р. 1945 р. становлять 13 млн. 584 тис. осіб. Реальні людські втрати України можна було б визначити шляхом встановлення різниці між кількістю населення республіки на дати початку та закінчення війни. Однак зробити це точно неможливо з кількох причин. Загальна чисельність населення УРСР на 1 січня 1945 р. (27 383 000) і на 1 липня 1946 р. (32 099 000) відома, але з початку 1945 р. до закінчення війни ще відбувалися бої в Европі, Азії.
Після закінчення бойових дій значна частина тяжкопоранених протягом перших повоєнних місяців померла від ран і хвороб.
Каральні акції проти ОУН-УПА також впливали на демографічні втрати, бо вони доповнювалися „додатковими заходами у боротьбі з бандитизмом, під яким розумілись облави й арешти всіх підозрюваних у зв'язках з повстанцями (рішення „Про відселення жителів з 25-кілометрової смуги згідно з постановою Військради 1-го Українського фронту від 3 квітня 1944 р.").
В ході реалізації цих „додаткових заходів" лише з Галичини в 1944 р. було депортовано 4274 сім'ї (12 762 особи), в 1945 р. - 7393 родини (17 497 осіб). Примусове переміщення цілих сіл із західноукраїнського реґіону тривало до 1949 р. включно й охопило 50 453 родини (143 141 осіб). Скільки з них і коли повернулося до батьківських домівок, скільки було назавжди втрачено для України - встановити неможливо.
Не всі українці повернулися на батьківщину після війни. За оцінками спеціялістів від 143 тис. до 200 тис. українців після війни виїхали до країн Північної та Південної Америки, Великобританії, Австралії, Нової Зеляндії.
За даними науковців діяспори: в 1947 р. в англійській окупаційній зоні Німеччини знаходилось 54 580 українців, в американській - понад 104 тис, французькій - понад 19 тис; у всіх трьох окупаційних зонах Австрії - 21 893 осіб, і у великому таборі під Ріміні в Італії - 11 тис. осіб. Близько 100 тис. українців з різних причин нелегально перебували серед корінного населення або переховувалися в лісах. Отже, понад 310 тис. українців були „переміщеними особами" або „біженцями".
Серед названих категорій були і військовополонені, і колишні колябораціоністи, і члени органів управління німецької адміністрації на тимчасово окупованій території України, дивізії „Галичина", інтернованої в Італії англійцями наприкінці війни. Їх в основному переміщено до Великобританії. Крім них, туди прибуло близько 6 тис. українців з корпусу польського генерала В. Андерса, а також 21-24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини та Австрії. Майже 2 тис. українських жінок з Югославії та Польщі після війни переїхали до Великобританії у відповідь на шлюбні оголошення, що друкувалися в газетах західних країн.
Кілька мільйонів українців тривалий час після завершення військових дій перебували у лавах радянських Збройних сил за межами України, що також необхідно брати до уваги при підрахунках методом демографічного балянсу в межах певного відрізка часу. Разом з тим з 1944 р. почалася демобілізація з лав діючої армії, що також істотно впливало на динаміку демографічних процесів.
За оцінкою ЦСУ СРСР, в період німецької окупації в Україні народилося 1152 тис. дітей, а померло 2623 тис. осіб з природних причин. Після вигнання загарбників з території республіки до закінчення війни минуло 7 місяців. Оцінка природної смертности в цей проміжок часу сягає 3 млн. осіб. Тому це число слід відняти від загальної кількости людських втрат України внаслідок війни, хоча від'ємна величина приросту є опосередкованим наслідком воєнних умов. Використання коефіцієнта приросту населення для даного часового відтинку неможливе.
Ось втрати деяких країн у відсотках до загальної кількости населення: Україна - 16,7%; Німеччина 9,0%; Польща 19,6%; Японія 3,4%; Югославія 10,6%; Франція 1,5%; Італія 1,1%; Румунія 3,7%; Греція 6,2%; Угорщина 4,6%; Австрія 5,6%; Великобританії 0,7%; Чехословаччина 3,0%; США 0,2%.
Згідно з підрахунками деяких зарубіжних дослідників, Україна втратила: військових - 2 500 тис. осіб; цивільних - 5 500 тис. осіб; усього - 8 млн. осіб. Втім, ці відомості не можна вважати повними. Так, внаслідок копіткої праці в архівах, було встановлено, що безповоротні військові втрати України становили не 2,5 млн. осіб, як вважалося донедавна, а 4,1 млн.
Поки що ми не маємо змоги співставити людські втрати України та інших республік СРСЕ У нашому розпорядженні є тільки цифри втрат серед цивільного населення: в Росії - 1 800 тис. осіб, Білорусії -1 547, Литві - 370, Латвїї - 313,8 і Молдові - понад 64 тис. осіб.
За матеріалами сайту peremoga.gov.ua
ДОВІДКА
Загальні втрати країн світу за роки Другої світової війни сьогодні оцінюють у 55-62 мільйони чоловік. Україна втратила у цій війні понад 8 мільйонів, 19 відсотків усього народу (це 40 відсотків втрат СРСР). Серед країн-учасниць Другої світової війни втрати оцінюють так: Німеччина - 5-6,5 млн. (з яких цивільного населення - 2 мільйони), Польща - 4,5-6 млн. (враховуються загиблі й під радянською окупацією, і під німецькою), Юґославія -1 млн. (причому половина з них загинули від рук хорватських фашистів-усташів), Румунія - 500 тисяч, Угорщина - 430 тисяч. Жахливі втрати понесли євреї, яких загинуло 6 мільйонів - половина всіх європейських євреїв.
Англійський історик Джайлс Мекдоно (Giles McDonough) у своїй недавно перевиданій книзі Після Райху (After the Reich) подає, що німецькі втрати після офіційного закінчення війни виносили три мільйони. З того числа один мільйон військовополонених, найбільше в совєтському полоні. (З 90 тис. полонених, які здалися в Сталінграді, повернулося 5 тисяч). Альянти теж спричинили велику смертність після закінчення війни.
З двох мільйонів цивільного населення найбільше число загиблих становили старці, жінки й діти. Практично поголовне знасилування жінок в совєтській окупаційній зоні. Крім цього, чехи знищили в брутальний спосіб чверть мільйона німців в Судетах. Така сама доля зустріла німців в Польщі, головно в Сілезії та Східній Прусії.
Щойно облога Берліну 1948 року й пострах перед комунізмом змінили західну політику відносно вчорашніх ворогів-німців.
Немає коментарів:
Дописати коментар