БЕЗДОРІЖЖЯМИ ЧУЖИНИ

Тарас Бибик

(Виїмок з більшої праці)

Відгомоніла страшна світова війна 1945 року. Перші травневі дні мирного неба сприймались тривожно. Розбита Гітлерівська Німеччина конала. Військові частини рвались на захід під крила американців, англійців. Червона армія переможно крокувала по Східній Европі. Взяті були Букарешт і Будапешт, Прага і Відень, Варшава. Совєтські війська взяли штурмом Берлін. Сталінська насильницька кліка шаліла від успіхів. Здійснювались завітні мрії тиранії і імперії завоювати світ. Кремлівські вожді задоволено потирали руки. Здавалося, ще один удар по "союзниках" і вся Европа буде лежати під московськими чоботами. О, всім московським горлохватам, мабуть, так
хотілося цього...
А дорогами бурлило життя. Йшли і йшли на захід частини з дивізії "Галичина", Власовські з'єднання, полки козацьких кіннотників... Наче стрімкі гірські потоки плили і плили люди, тікаючи ніби від чуми, від тої страшної орди, яка кожну мить готова була розчавити, розтоптати, обплюгавити все святе, що ще животіло в людині.
Тікали робітники з фабрик, фермерські трудівники, всі хто хоч на коротку мить мав нагоду пізнати московського ката...
Такими дорогами Австрії крокував і Василь. Його виздоровна компанія після жорстоких боїв під Бродами зализувала свої рани. Мало їх вирвалося з того пекла війни. Обпалені і обсмалені ракетними обстрілами катюш повертались вони до життя. Скільки гірких думок передумано за короткий час, скільки сумнівів пережито... За кого і за що проливалася кров? Ці невтішні гадки не раз розривали душу.
Скільки полягло під Бродами? А скільки попало в руки московські? Рій гірких дум наповнював душу. Що там діється в Україні, чи живі рідні і близькі йому люди? Василеві так хотілося знати... А змучені украй ноги несли його у незнаний світ, у невідоме завтра.
Наче самого себе клав в домовину, коли прийшлось здавати зброю. Поки зброя в руках, дивізійники чулись певніше. А тепер роззброєні англійцями, крокували вони до якогось невизначеного ще пристанища з острахом і непевністю. Тепер вони були повністю у владі англійської армії. Що станеться дальше з їхніми долями, ніхто нічого не знав. Так тривожно летіли у марші дні. Одного дня наче грім з ясного неба облетіла їх звістка, що поблизу є тітовці. Прискореним маршем, а то й бігом почали віддалятися від цього місця. Почалась непередбачена паніка. Що можна вдіяти без зброї, чим захиститись від тих, з якими ще недавно приходилось воювати зі зброєю в руках? То вже не була бойова одиниця, а непевна, перестрашена жорстокими діями тітовців людська маса, нездатна, хоч би хотіла, постояти за себе.
У цьому безголов'ї Василь ще з п'ятьма товаришами відстав від своєї колони, замішався з козацьким загоном і підсів на припадковий віз. Так проїхав він годину-дві і почав вспокоюватися. Всюди царив спокій. Яскраве призахідне сонце ще всміхалось. Легенький травневий вітерець ніби рукою коханої дівчини пестив його виснажене і зголодніле обличчя. Пишні зелені поля, дерева, ніби закликали до спокою, до людської гармонії з природою, яка дихала теплом травневого дня. Сріблисті хмари незамітно пливли у незнану даль, направлені владною рукою. Вже в напів темному вечорі спинилась колона в якомусь селі. Чепурні, опрятні будинки ніби всміхались своїми освіченими вікнами і кликали на спочинок. Не хотілося нічого, тільки щось перекусити і прилягти на сон. Так воно незабаром і сталося. Порозміщувались якось хто де й як міг і позасинали мертвецьким сном.
Ранкове сонце червоніло великим колом далеко на сході і привернуло всіх знову до життя. Почалася ранкова біготня, скорий, на швидку руку сніданок і дальший вимарш до призначеного (англійцями) недалекого вже місця. І тут якраз рішилася доля наша. Віднайти своє, свою частину нам вже не вдалося, бо вона вже далеко за ніч відірвалась від нас. Ми рушили дальше з козацьким загоном на захід. Десь по довгім марші ми побачили здалека на обрії довгі лагерні дроти, вишки, які з кожною хвилиною наближалися до нас. (Чи ми до них?)
Тут нас чекали. Вимучені і зголоднілі вливались ми у широкі ворота невідомого до нині лагера. Тут нас зустріла англійська адміністрація, нагодувала, відмила від того кошмарного щоденного поту, який вже в'їдався нам в тіло. Незамітно й сумно летіли дні, повні балачок про скору війну англійців і американців з ненавісною нам всім московською імперією. Хтось пустив крилату чутку, що нас скоро повезуть в Італію на вишкіл і нас чекають нові бої, нові повороти долі. Як то станеться, ніхто нічого не знав. А доля нас всіх вже була вирішена англійцями. Підло і таємно, без нашої згоди рішено передати нас московським "союзникам". Після двотижневого відпочинку, нас під строгим конвоєм заладовують у товарні вагони і направляють на схід. Тільки тут ми усвідомили куди нас везуть, але вже було пізно. По якімсь часі шаленої їзди потрапляємо до якогось містечка. Поїзд зупиняється. Відкривають двері у вагонах англійські вояки, коло яких знаходяться російські. Зав'язується між ними розмова, потиск рук, обмін папіросами. На пероні розвернений до нас танк Т-34 з відчиненим люком. Коло нього гуртуються англійські і російські старшини. Розмовляють про щось між собою. Нарешті на танк вилазить якийсь чин (бо видні були нам тільки широкі червоні лямласи на штанах) і починає: Товариші! Батьківщина вам прощає за службу ворогові. Багато з вас були змушені, заставлені насильно стати на бік ворога. Зараз ви повертаєтесь додому! Дома чекають вас батьки, матері, сестри, жінки, кохані! Чекає вас з розпростертими руками совєтська батьківщина! Треба знов підносити її зруйновану, спалену, виморену, розстріляну німецьким завойовником! Вона чекає на доблесний стахановський труд!
І якась іскра надії забреніла в кожного з нас. Та марні то були сподівання. По якімось часі поїзд рушив дальше, набираючи шалену скорість, а на дахах вагонів почулася біготня російських солдатів, які на ходу закривали двері вагонів. В такій шаленій їзді проминуло немало часу, поки нас не завезли аж у Мадярщину. Вивантажили в якімось містечку і бігом погнали за межі міста, під стіни величезного манастиря. Дехто з нас почав по дорозі скидати наплечники, бо важко було бігти у повнім ладунку, та ще й таким вимученим.
Охорона ці наплечники підбирала на машину. Разом з нами йшли генерали Даманов, Шкуро, Проснов (з козачих з'єднань, а також і Власовські частини). В лагер ми попали одними з перших, поселили нас в церкві. Всі інші, що прибували кожного дня, розміщувались у манастирських келіях, а потім і на подвір'ї в палатках. Потягнулись довгі дні чекання чогось страшного, невідомого. По кількох днях такого побуту (вже в комуністичному раю) з'явилися перші вішальники... То тут, то там, висіли вони на дверях, люстрах, стінах, з відкритими, повними жаху очима, ніби благали Творця прощення за вкорочене життя. Бо знали, що легше наложити руку на себе, як винести катування жорстокого Смершу - (каґебівської контррозвідки). Десь в серпні, коли почалась найбільша гаряч, нас завантажили знову в вагони і відправили у Пермські лагері.
Мучена то була дорога, повна трагічних випадків і смертей виморених жахом і голодом. Тут, на дерев'яних нарах, на далекій чужій землі кожний з нас стрінув свою незавидну долю. Після триденного відпочинку, організації бригад і лагерної адміністрації, почалося буденне рабське життя. Бригади почали будувати місто. День 12-ти годинної праці, ніч - визови на допити. Полетів час, почалися холоди, морози. Повбирали нас в старі фуфайки, (ще може дореволюційні, латані-перелатані, смердячі людським потом. Скільки то вони могли б переказати трагічних доль). Отак напівголі і напівбосі, голодні, почали ми будувати світле комуністичне майбутнє... На протязі 9-ти місяців закінчено слідство кожного, забрано невідомо куди весь офіцерський стан. Після цього нас залишили на шість років на засланні. То стало трішки легше дихати, бо вже відчули запах волі. Я працював на шахті ім. Сталіна. Пропрацював до травня 47 року і втік додому. Гіркий то був поворот. Багато прийшлось наголодатись в дорозі, наїстися страху. В убранні російського офіцера я добрався щасливо до рідного села. В 47 р. ще досить сильна була позиція партизанів. Я підключився до сотні Павла, яка оперувала в наших околицях. Успішні робили ми налети на стрибків та спецгрупи чекістів. Боролись з великою московською силою проти всяких надій. Так протримався я до 48 р. поки не заскочила мене засідка в хаті і не заарештували знову.