УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЧЕ ВІЙСЬКО

Епізод з російсько-французької війни 1812 року.

Василь Федорович

Мазепинська еміґрація в 18 ст. започаткувала нову добу в українсько-французьких взаєминах. Тут слід відмітити дипломатичну діяльність Пилипа і Григора Орликів. Ті традиції перебрав і продовжував революційний уряд Франції та її перший консул, а згодом імператор, Наполеон І.

Спершу в зв'язку з розвитком чорноморської торгівлі Франція цікавилася Україною з економічних мотивів. У Франції появилося в тому часі кілька публікацій про Україну та її природні багатства. Відомий географ К. Мальт-Брюн (сам данського походження, захоплений революційними кличами пристав до Наполеона) присвятив чимало уваги економічним умовинам України, підкреслюючи її великі запаси харчів, зерна й сировини при одночасній недостачі промисловости. Мальт-Брюн добачував у тому незвичайні користі для Франції, бо Україна була б досконалим ринком збуту для французьких шовків, вин, оливи й інших товарів так, що Франція могла б успішно конкурувати з Англією та остаточно витиснути її із східньо-европейського ринку. Економіст Жан Дюбут у своїй праці "Французька торгівля в сучасному становищі Европи" (1806) пропонував перетворити Чорне море на внутрішнє французьке море, а на чорноморському побережжі поселити французьких колоністів.

Згодом українське питання було поставлене в політичному аспекті, особливо тоді, коли Наполеон став приготовлятися до війни з Росією. Він хотів використати невдоволення українського народу політикою російського уряду й викликати протиросійське повстання, яке ослабило б силу імперії та в результаті довело б до її розподілу. У тій цілі Наполеон доручив своєму представникові для справ Польщі і східніх країн - Парандієрові, слідкувати за настроями українського населення в Росії та інформувати його про всі замітніші прояви невдоволення. Перандієр та інші французькі аґенти звітували Наполеонові про стан в Україні, при чому постійно підкреслювали окремішність українського народу та його відмінність від росіян і зазначували, що українці "відважні, мужні, сміливі, незацікавлені в матеріяльних користях і тужать за втраченою незалежністю". Крім того, всі аґенти вказували на великі багатства України, яка має родючу землю, багато худоби й постачає Росії хліб та фураж для армії; звідси перед Україною великі економічні перспективи. Французький представник у Туреччині - Еміль Ґоден, в 1802 р. радив Наполеонові (тоді ще першому консулеві), закладати на берегах Чорного моря торговельні станції (факторії) на зразок англійських компаній в Індії, щоб таким чином балянсувати англійські впливи в корінній Росії; ті підприємства могли б причинитися до поширення французьких впливів і кличів серед українського народу. Ім'я Наполеона тоді вже було відоме в Україні і треба було тільки, щоб він звернувся до народу з відповідною проклямацією, яка

забезпечувала б йому повернення старих вольностей. Тоді Наполеон зможе на степах України здобути "славу не меншу ніж під пірамідами Єгипту". На думку Ґодена, треба підсилювати нехіть українців до росіян і пригадувати їм постійно їх славне минуле та мізерну сучасність. Політичний директор французького міністерства закордонних справ - Готерів, знавець східньо-европейських справ, доповідав, що на Україні легко зорганізувати для Наполеона 40,000 козаків; українського хліба вистачить, щоб прогодувати велику армію.

Спираючись на тих відомостях, Наполеон наказав військовому командуванню приготовити плян використання людських і матеріяльних ресурсів України для війни з Росією. В 1810 р. Наполеон вислав в Україну диверсантів для підготови повстання проти Росії. Таке повстання мало вибухнути з хвилиною вступу французької армії в межі України і тривати аж до її відходу.

Стратегічний плян Наполеона був: наперед завоювати Україну, закріпити на лінії Дніпро-Двина, а тоді кинути головні сили на Росію.

В політичному відношенні Наполеон плянував розчленувати Росію, відділити від неї Україну і на її території створити за плянами Готевіра три окремі держави, а то:

На Лівобережжі Полтавсько-Чернігівське Князівство, що мало включати Полтавську й Чернігівську області й тягнутися по течії Дніпра до Десни, а звідси до Орла.

На півдні України мала постати окрема держава "Наполеоніда"; до її складу мала входити Катеринославщина, Херсонщина, Таврія, Крим і Донеччина. Озівське море мали творити південні кордони "Наполеоніди", яка мала бути одною з найміцніших бар'єр проти амбітних плянів Росії та її претенсій до Чорного моря. Для "Наполеоніди" перебачувався гетьманський устрій, головою держави мав бути "шеф" (такого титулу вживали в тодішній Франції на означення гетьмана); таким "шефом" мав бути хтось із свояків Наполеона або котрийсь із його маршалів. В майбутньому "Наполеоніда" мала стати незалежною державою. 

Ціла Правобережна Україна, як окреме князівство під тимчасовою управою князя Понятовського, мала бути прилучена до відбудованої польської держави. (Тільки Волинь Наполеон приобіцяв Австрії за її військову поміч у війні проти Росії).

Ті пляни Наполеона були відомі царському урядові (роздобув їх у Франції від військового міністерства спритний дипломат-аґент О. Чернишев) і цар почав відповідно діяти, щоб не допустити до їх здійснення. Українське населення, а в кожному разі бодай деякі його кола, також знало про пляни Наполеона і сприяло їм, бо надіялося відзискати волю, але, з другої сторони, було в них побоювання, що коли Україну поділять і передадуть Правобережжя Польщі, то повернеться давнє лихоліття й самоволя польської шляхти. Тому не знали, яке становище заняти в російсько-французькому конфлікті. До того ще й Наполеон, всупереч порадам своїх аґентів, не виступив з офіційною проклямацією до українського народу. Росія використала ту нерішучість Наполеона й повела відповідну пропаґанду проти французів та стала примилюватися до українського населення: почалась боротьба за душу української людини. Коли в червні 1812 р. Наполеон з 678,000 армією (в тому 356,000 французів і 322,000 союзників - поляків, австрійців, німців, італійців) вирушив на Росію, цар Олександер І звернувся до народу з закликом боронити "отечество". На початку липня появився царський маніфест, який закликав населення України "з хрестом у серці і зброєю в руці" голоситися до війська. Уряд мав намір використати загальновідомий нахил українського народу до воєнного діла й розбудити в нього ще живі вікові козацькі традиції. 

Першу спробу зроблено ще перед початком війни. На доручення уряду полк. граф Вітте поїхав у Київську й Кам'янець-Подільську області (тоді ще - губернії), щоб зайнятися організацією "українського кінного війська". Впродовж 40 днів йому вдалося сформувати 4 полки легкої кінноти. Приймали селян, міщан і поміщиків, здібних до військової служби, без уваги на роки, ріст чи навіть невеликі фізичні недоліки. Один полк сформувався в Кам'янці-Подільському, другий - в Білій  Церкві, третій - в Умані, а четвертий -- в Махнівцях. До часу сформування особовий склад полків був на утриманні місцевих громад, а пізніше переходив на державний кошт. Ті, які голосилися до війська, діставали від місцевих властей повне обмундирування й верхового коня; порох, заряди й вогнестрільну зброю видавалося їм з державних запасів. До озброєння належали шаблі, списи, пістолі, короткі рушниці. Кінні козаки діставали ще сідла, уздечки, скребла, щітки, мішки на фураж. Уніформи були різні, залежно від полку й области, нпр., полки Київської области мали сині куртки, сірі шаравари, пояси, шапки. Козачий полк нараховував 1,200 козаків і ділився на два батальйони, кожний батальйон мав два ескадрони по 150 людей. Командували полками запасні старшини і підстаршини. Козаче військо, подібно як реґулярна армія, підлягало міністерству військових справ.

Ті чотири полки були першими формаціями, що в складі армії ген. Тормасова брали участь у кампанії 1812 р.

Якщо так успішно пройшла організація козачих відділів на Правобережжі, де козацтво зникло ще до початку 18 ст., то з тим більшим успіхом повинно це було вдатися в Гетьманщині, де ще були свіжі козацькі традиції, де більшість населення творили козаки, яких діди, а то й батьки, належали до "Славного Війська Запорозького". Рескриптом з 20 червня 1812 р. доручено ген-губернаторові Лівобережної України кн. Я. Лобанову-Ростовському організувати козацькі полки в Полтавській і Чернігівській областях. Тут ідею піддержував головнокомандуючий 2-ою західньою армією ген. П. Багратіон. У доповідній записці ген.губернаторові він писав, що Україна здавна мала козачі полки, але згодом їх розв'язано, а козаків переведено в селян. На думку Багратіона козача служба була завжди корисна, а тепер ще більше потрібна. Він уважав, що Полтавщина й Чернігівщина повинні поставити 10 полків легкої кавалерії, а заразом твердив, що ополчення буде проходити успішно, якщо козаків звільниться з кріпацтва, а по війні задержиться козацький устрій. 

На початку було в пляні сформувати 6 полків, але пізніше ту квоту підвищено до 9 полків. Подібно як на Правобережжі, полки нараховували по 1,200 козаків і ділилися на батальйони й ескадрони. Полком командував призначений начальством полковник, а йому до помочі приділено двох батальйонних командирів, двох адьютантів, скарбника і "штатного сурмача". Була недостача старшин, але їх поповнювано з найближчих кавалерійських полків. При наборі тут також не звертали особливої уваги на роки чи ріст, а брали кожного здорового й здатного до військової служби; головною вимогою було вміння їздити на коні. Козаки були обов'язані мати власного коня, шаблю, піку, пістолю та мундир, що складався з короткого сукняного жупана, полотняних або суконних шараварів, баранкової шапки, суконної опанчі та двох сорочок і двох пар чобіт. В кожному ескадроні було 16 коротких рушниць, хочби й різного калібру, а патрони для рушниць по 25 штук на кожного козака, для пістолів по 16 штук виділялося з "артилерії" , то є з державної скарбниці, а саме з Київського і Кременчуцького гарнізонів.

В нагороду за вступлення до війська козаків звільнювано на час війни від плачення "оборотних податків" (6 р. від особи), залишалося до плачення тільки "подушне" (3 р. від душі). Ті пільги визнано внаслідок інтервенції кн. Лобанова-Ростовського.

У своїх закликах до козаків кн. Лобанов-Ростовський апелював до національних традицій українського народу, старався розбудити в козаків предківську войовничість. Крім того, у своїй деклярації він обіцяв після закінчення війни привернути Україні колишнє козацтво. Не відомо, чи мав він таку повновласть від уряду, але є познаки, що цар Олександер І мав намір привернути в Гетьманщині козацький лад. На вимогу царя сенатор Михайло Миклашевський виготовив відновлення козацьких полків, до яких крім козаків мали увійти також державні (вільні) селяни. Чи той проєкт предложено цареві, невідомо. Отже, всі ті обіцянки (правдиві вони чи ні), а також звільнення від рекрутських призовів сприяли успішному формуванню полків. Набір закінчився місяць перед визначеним реченцем. Полтавщина виставила 9, а Чернігівщина 6 полків. Організування 5-го Полтавського полку кн. Лобанов-Ростовський доручив Іванові Котляревському. Хоч Котляревський був поетом, він мав військовий досвід, бо як капітан кавалерії брав участь у війні з Туреччиною в роках 1787-1791, а служба в драгунському полку подібна до служби в козацьких відділах. Котляревський приступив до набору козаків 10 серпня 1812 р. і вже за три дні звітував ген-губернаторові, що набір поступає успішно (за три дні мав уже 200 козаків), козаки поступають до війська радо, без принуки, всі мають свої піки і шаблі (часто зроблені з кіс), є також рушниці і пістолі, хоч в більшості перестарілі, коні невеликі, але добрі, одяг новий, хоч різноманітний (треба завести однаковість). В тому звіті Котляревський писав ген.губернаторові, що він тільки організує полк, але служити в війську вже не буде, бо він застарий до активної служби, й тому просив, щоб його звільнити після сформування полку; хотів вернутися до Полтави до своєї праці. В другому звіті з 27 серпня Котляревський повідомив ген.губернатора про те, що полк уже сформований, козаки й коні добрі, мундири нові і всі однакові, бракує тільки старшин і підстаршин. На просьбу Котляревського прислано до полку капітана Рудницького і прапорщика Семенова. Тому що не було більше старшин, Котляревський - хоч і нерадо - мусів перебрати команду полку. На початку вересня 5-ий Полтавський полк Котляревського був готовий до дії і вирушив на Лубні, Пирятин і Прилуки до Борзни, а звідси до Калґи і Тули. Тут Котляревський дістав звільнення зі служби, а команду полку перебрав капітан Рудницький.

Не зважаючи на те, що козацькі полки організувалися громадами, а не військовими чинниками, вони мали все необхідне для військової служби. Не вистачало тільки військової підготови, тому розпочалося навчання: рубати, колоти, вести прицільний вогонь, долати перешкоди, набувати практичних знань військової служби - як вести розвідку, визначити близькість ворога, орієнтуватися по зорях та інше. В короткому часі козаки здобули непогану військову підготову, а стало це можливим завдяки їх вийнятковій сумлінності й високій дисципліні. Успішному навчанню сприяли також козацькі військові традиції, що переходили з покоління в покоління.

В липні 1812 р. уряд опублікував маніфест про набір до земського ополчення, до якого мали входити поміщики й державні селяни. Та ідея знайшла широку піддержку в Полтавській і Чернігівській областях, які дали разом 42.182 ополченців (Полтавщина - 26.059, Чернігівщина -- 16.123); ніякий рекрутський набір не дав стільки вояків. Земське ополчення мало кінні й піші полки, озброєння таке, як у козаків, з тим, що земське ополчення мало свою артилерію.

В загальному впродовж двох місяців Полтавщина і Чернігівщина виставила понад 60.000 війська: 18.000 козачих полків і понад 40.000 земського ополчення.

Козачі полки організувались також у Слобідській Україні, в Катеринославщині й Херсонщині.

Ентузіязм, з яким селяни, сподіваючись звільнення від кріпацтва, вступали до війська, занепокоїв царський уряд. Обмежено набір, а частину козаків переведено в рекрути (Одеська і Херсонська області). Це викликало протести ополченців, нпр. 40 чоловік з Херсонського ополчення, не знімаючи мундирів, з'явилися у віце-губернатора й наполегливо вимагали залишити їх у козацьких частинах, Не зважаючи на урядове розпорядження, частина України продовжувала формувати козацькі полки. І так для оборони Києва сформовано кінний полк в силі 1.000 козаків; армійські частини, які творили Бузьке військо, добровільно і за особистий рахунок спорядили три кінні полки й направили їх на охорону південних кордонів України.

Є відомості, що тут і там саботовано творення українського козачого війська. На Правобережжі польські поміщики, які покладали на Наполеона великі надії й бажали його перемоги над Росією, не хотіли відпускати селян до війська, прикриваючись перед владою тим, що вони тратять робочу силу, а на тому терпить ціле хліборобське господарство. Також і на Лівобережжі частина українського панства пов'язала деякі надії з перемогою Наполеона й не захоплювалася творенням протифранцузьких відділів. Тому деякі повіти не доставляли на час ополченців, Кременчуцький повіт прислав людей без зброї, в поганій одежі, з непридатними кіньми. В деяких випадках навіть повітові власті ставилися неприхильно до козацьких відділів. Коли один козацький полк прийшов, щоб в означеному місці переправитися через Десну, побачив, що пороми разом з линвами і стовпами десь зникли. Коли комендант полку Денисенко звернувся за допомогою до засідателя земського суду, він заявив, що має інше зайняття, а полк хай переправляється, як

знає. В Сосниці управа міста відмовилася дати козакам нічліг, а один обиватель навіть заявив, що зарубає кожного, хто відважиться зайняти його дім. Козаки мусіли ночувати за містом під шатрами.

Спершу українські козачі полки повнили службу охорони, розвідки, зв'язку, забезпечення комунікації. Частина Полтавських і Чернігівських полків охороняла Київську, Мінську та Могилівську області здовж Чернігівського кордону, а дальше по Дніпрі аж до Києва, звідки прогнали французькі відділи, що вдерлися сюди разом з польськими конфедератами. В безпосередню дію проти французької армії виступили козачі полки стаціоновані в Мозирі, Бобруйську і Мінську; тут вони стримали ворожий наступ. Українські козаки брали участь у битві під Бородіном, штурмували і здобули твердиню Замостя, кривавилися в "битві народів" під Ляйпціґом, а деякі дійшли аж до Парижа в березні 1812 р.

На всіх фронтах козаки проявляли небувалу відвагу й діставали за те признання й похвали. Ген. Рот писав, що під стінами Замостя ополченці показали надзвичайну відвагу і безстрашність. Начальник Полтавського ополчення звітував, що українські козаки своєю відвагою приневолили противника здати твердиню Замостя й дали багато прикладів відваги та геройства, нпр. полтавець Іван Копиченко сам довго захищав доступ до твердині і врятував життя капітанові Колтовському та сотникові Давидовському. Рядові козаки за свою відвагу дістали нагороди й підвищення, ось кілька імен: Харченко, Шило, Власенко, Сапеленко, Гузенко, Демчук, Борець, Паламаренко, Петренко.

В боєвих діях полки зазнали багато втрат, ледве половина вернулася домів. Ще раз - не перший і не останній - українська кров проливалася за чужу справу.

В жовтні 1814 р. ополчення розв'язано, а козаків і селян розпущено додому. Обіцянки про заведення козацького ладу пішли в забуття.

Незважаючи на Переяслав і Полтаву, Україна ще раз чомусь вибрала "білого царя восточного".

__________________________

Література: Борщак, І. Наполеон і Україна. Львів, 1937. Абаліхін, Б. Україн-

ський народ у вітчизняній війні 1812 р., Київ, 1962. Ивашин, А. Боевое содру-

ншество руссного и украинского народов в отечественной войне 1812 года. "Во-

просьі истории", ч. 4, 1954, ст. 104-112. "Кієвсная Старина", 1890, ч. І, ст. 119 і червень 1905, ст. 309-320.