ПОЛТАВА - ДРУГИЙ ПЕРЛ ГАРБОР?

В. Федорович

Американський досвід з Другої світової війни

5 вересня 1943 р. ген. Б. М. Джайлс, начальник штабу американських повітряних сил, дав доручення своєму асистентові, ген. Л. С. Кутерові, прослідити можливості й виготовити пляни спорудження баз для американських бомбовозів на території СССР.

Було декілька причин, що спонукали американців до того кроку. По-перше, для американської розвідки не було тайною, що на початку 1943 р німці премістили частину своїх важливих воєнних фабрик на схід, поза засяг діяння альянтських бомбовозів, які мали свої бази в Англії й Італії. Звідси логічний висновок: легше бомбардувати німецькі позиції з баз, положених на совєтській території. Практично мало воно виглядати так: американські літаки вилітають з Англії, бомбардують німецькі військові об'єкти, після чого приземлюються на своїх базах в СССР, забезпечуються пальним, беруть новий вантаж бомб і в поворотній дорозі до матірних баз в Англії знову бомбардують ворожі позиції.

По-друге, реалізація американського пляну приневолила б німецьке командування перекинути частину свого літунства на схід, а тим самим відтяжити західній фронт, де альянти підготовляли висадку своїх сил у північній Франції. По-третє, в зв'язку з війною на Тихому океані американцям залежало на тому, що дістати ще додатково дозвіл на побудову летунських баз на Сибірі, звідки можна було б вигідно бомбардувати Японію. Вкінці американці хотіли показати СССР свою добру волю і всесторонню піддержку у війні проти спільного ворога, а також затіснити взаємну співпрацю, тим більше, що відносини між союзниками були на загал холодні. Навіть у ділянці американської допомоги «ленд-ліз", без якої СССР не міг подолати німців, більшовики ставили американцям різні перешкоди й робили труднощі, домагалися насильно щораз більше матеріялів та військового обладнання, негайної достави, а коли американці не могли доставити чогось на час, то підозрівали їх в саботажі і злій вірі. Ген. Джайлс був свідомий тих перепон, але реалізацію свого задуму вважав військовою і стратегічною необхідністю.

За таких умов почалися американсько-совєтські переговори в справі літунських баз. Перша нарада відбулася в Москві 18 жовтня 1943 р. Предсідником нарад був Молотов, мін. закордонних справ СССР. Він на самому початку, не допускаючи до голосу альянтських делегатів, предложив їм совєтські вимоги, а саме: негайно відкрити другий фронт на заході, приневолити Туреччину приступити до війни по боці альянтів, вплинути на Швецію, шоб дала альянтам до диспозиції свої літунські бази для бомбардування Німеччини. Голова американської делегації ген, І. Р. Дін запевнив Молотова, що весню 1944 р. пічнеться інвазія на Францію. Та заява заспокоїла Молотова. Тоді американська делегація висунула свої пропозиції: дозвіл на будову баз для американських літаків на території СССР, поліпшення повітряного транспорту між ЗСА і СССР, та виміна інформацій в ділянці розвідки і прогнозів погоди. Як можна було сподіватися, Молотов не дав відразу відповіди, бо він не міг нічого вирішувати без згоди Сталіна. Повних два дні "студіював" він разом зі Сталіном американські вимоги, після чого заявив, що совєтський уряд "в принципі" приймає американські пропозиції. Ген. Дін втішився такою відповіддю. Та його оптимізм скоро розвіявся, він переконався, що фраза "в приншипі" не значить нічого, - це тільки виминаюча відповідь, яка до нічого не зобов'язує, і до її реалізації далека дорога.

 В Москві ген. Дін уживав всіляких доріг, щоб тільки виєднати дозвіл на літунські бази, але не мав ніякого успіху. Тоді він за посередництвом шефа штабу ген. Джайлса звернувся до президента Рузвельта з пропозицією, представити справу баз безпосередньо Сталінові на Тегеранській конференції, що була заплянована на грудень 1943 р. І справді, Рузвельт предложив Сталінові американські побажання. Сталін - як можна було сподіватися - обіцяв простудіювати американські пропозиції (він уже студіював їх у Москві спільно з Молотовим), а рівночасно заявив, що годиться на них "в принципі". Але справа знову затяглася. Зі совєтської сторони не було ніякої реакції. Щойно в лютому 1944 р. на вимогу американського амбасадора В. А. Гаррімана відбулася в Москві конференція з участю Сталіна. Після довгих дискусій, на третьому дні нарад, Сталін офіційно заявив, що годиться на американські пропозиції, і доручив шефові штабу літунських сил опрацювати спільно з американськими делегатами деталі. Незабаром відбулася нова конференція з участю Молотова і представників армії та літунства. Почалося все наново. Американці ше раз з'ясували свої позиції й тоді нарешті після довгих дебат було вирішено, що американці дістануть три бази (вони хотіли шість) в Київській області, а саме в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Для охорони баз американці хотіли доставити свої літаки-винишувачі та зенітні гармати, але більшовики не погодилися на те, заявляючи, що вони самі будуть обороняти американські бази.

Для остаточного полагодження справи приїхала ло Москви окрема військова делегація з Вашінґтону. При кінці березня 1944 р. обі сторони прийшли до порозуміння й американці приступили до упорядкування літунських баз. Треба було збудувати злітно-посадчі дороги, приміщення для персоналу, медичний центр, їдальню, гаражі для обслуговування й направи літаків. Американці користали з помочі міспевих робітників. що їх приділила влада до тої роботи. До більш складних робіт був потрібний технічний персонал. Американці хотіли спровадити 2100 спеціялістів, але совєтські власті дозволили тільки на 1200 осіб. Тут знову американці зустрілися з совєтською бюрократією, шо утруднювала в'їзд до СССР. Вони побачили, що, згідно з совєтською практикою, всі чужинці, які в'їжлжають до СССР, підлягають докладній перевірці, а коли вже їм пощастить переступити совєтський кордон, то поліція постійно "опікується" ними. Те, що американці приходили до СССР як союзники, не мало для Сталіна значення. Він завжди підозрівав, що капіталістична Америка може ввести до СССР своїх аґентів. При в'їзді більшої кількости американців до СССР виринали труднощі докладної перевірки й нагляду. Щойно після довгих торгів удалося американцям узгіднити процедуру, за якою американські спеціялісти могли перейти совєтський кордон на підставі групової візи. Та незважачи на те, далі виринали різні труднощі й американцям доводилося нераз довго чекати, заки їм дозволено поїхати до визначених баз. А діялося це в той час, коли совєтські військові представники приїжджали до ЗСА без ніяких формальностей і перебували там без спеціяльної "опіки".

Все-таки, без уваги на всі труднощі, праця на летовищах поступала вперед і при кінці травня 1944 р. бази були готові до дії. Треба було поладнати ще тільки дві справи. Дуже контроверсійною була справа розвідувальних полетів, фотографування ворожих об'єктів та виміна відомостей про атмосферичні умови. Совєтські власті ніяк не хотіли погодитися на те, щоб американські літуни свобідно літали понад совєтською територією для розвідувальних цілей; те право вони застерегли виключно для совєтських літунів. Зробили тільки одну концесію в ділянці радіокомунікації: дозволили американцям користуватися власним радієвим устаткуванням, але вимагали, щоб при кожній радіостанції був присутній представник Червоної армії. Друга спірна справа - це підбір німецьких об'єктів для бомбардування. На перший вогонь американці вибрали німецькі бази в околиці Риґи в Естонії, й повідомили совєтське командування. СССР не затвердили того вибору бо казав, що ті об'єкти лежать "в сфері совєтських воєнних операцій"; зате порадив бомбардувати німецькі позиції на лінії Букарешт-Дебречин-Будапешт. Для американців такий вибір об'єктів до бомбардування видавався нелогічним, бо вони могли легше й вигідніше їх бомбардувати зі своїх баз в Італії. Не бажаючи загострювати стосунки зі своїм союзником, американці погодилися на совєтський вибір в надії, що після першого успішного рейду вони матимуть змогу самостійно вибирати об'єкти для бомбардування. Покищо вони хотіли показати совєтським військовикам технічну справність та оперативність вищість американського літунства.

 Перший рейд назначено на 2 червня 1944 р. Ранком того дня 130 важких бомбовозів т.зв. "літаючих фортець", під командою ген. І. С. Ікера вилетіли зі своїх баз в Італії. Вони збомбардували призначені об'єкти в Мадярщині й Румунії, після чого щасливо приземлилися на летовищах в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Для американців це був великий успіх, при втраті тільки одного власного літака вони виконали блискуче своє завдання. Що більше, вони справді заімпонували совєтським військовикам високоякісними літаками, модерним технічним вивінуванням та справністю літунів. Американцям справили приняття, звітодавці подали вістки до преси про успішну операцію, маршал авіяції А. А. Новіков особисто поздоровив ген. Ікера з успіхом і навіть заприязнився з ним. В двох наступних налетах - 6 і 11 червня - американці успішно бомбардували німецькі становища в Румунії. Під час другого бомбардування відбувся повітряний бій з німецькими винищувачами; збито один американський літак, в якому була більша кількість важливих знімок, а між ними американських літаків на базах в Полтаві, Миргороді й Пирятині. Світлини попали до німецьких рук і вони постановили якнайшвидше знищити американські бази в СССР. Вечером 21 червня 1944 р. з'єднання німецьких літаків під командою полк. авіяції В. Антрупа вирушило зі своєї бази в Мінську в сторону Полтави. Антруп мав під своєю командою 80 бомбовозів і невелику кількість винищувачів для охорони. В той час, коли німецькі літаки прямували до своєї мети, в Полтаві американські і совєтські старшини забавлялися при вечері. Правда, совєтські вартові повідомляли своїх старшин про наближення німецьких літаків, але ніхто не ставився до того серйозно, бо таке траплялося раніше, але німецькі літаки ніколи не зближалися до околиць Полтави. Щойно після третього повідомлення, що ворожі літаки наближаються до Полтави, проголошено тривогу і всі вийшли з їдальні, щоб скритися в окопах. Тим часом німецькі бомбовози з'явилися над летовищем, освітили його ракетами і преспокійно бомбардували все, що було внизу: літаки, склади амуніції і бомб, вантажні авта, збірники пального, гаражі, радіостанці, а вкінці цілу поверхню летовища враз з дорогами так, щоб не міг приземлитися ніякий літак. Та ціла операція тривала повних дві години і впродовж того часу не показався ані один совєтський літак-винищувач, щоб прогнати напасників. Після виконання свого завдання німецькі літаки відлетіли без перешкод до своїх баз в Мінську. Мабуть, дивувався полк. Антруп, що все пішло так гладко й ніхто не пробував боронити Полтави.

Шкоди полтавської катастрофи були великі. Знищено або пошкоджено 70 літаків, в тому 50 "літаючих фортець", 22 вантажні авта, великі запаси бензини й оливи, цілу масу бомб та амуніції, і радіостанцію з усіма апаратами. Щоб уникнути нової катастрофи, американське командування рішило забрати свої літаки з баз в Миргороді й Пирятині й перетранспортувати їх в околиці Харкова. В американців було зрозуміле огірчення супроти совєтської влади за те, що, всупереч своїй обіцянці, не подбало про охорону летовища. Що більше, мимоволі насувалося підозріння, що Сталін навмисне так покерував справами, щоб поскромити американців; бо ж німецькі літаки повних дві години робили свою нищівну роботу так, що Сталін при добрій волі міг навіть з інших баз стягнути літаки до оборони Полтави. Але видно то не було в його пляні. Характерне й те, що американські літуни були готові власними літаками зустріти німців, але не дістали на це совєтського дозволу. Американці сподівалися якогось вияснення від Сталіна, думаючи, що в нього є почуття вини за недодержання обіцянки. Та не в Сталіна.

Вночі з 22 на 23 червня німецькі літаки зробили ще один повітряний налет, тим разом на Миргород. Знова освітили летовище й без перешкод скинули вибухові й запальні бомби на збірники бензини й вантажні авта та збомбардували поверхню летовища; літаки-бомбовози врятувалися, бо їх попереднього дня відтранспортовано в околиці Харкова. Також і тут не було совєтських винищувачів для оборони летовища. В такій ситуації американська літунська команда рішила зліквідувати свої бази в СССР й перевезти літаки й персонал до Англії. Але Рузвельт і його дорадники настоювали на тому, щоб акцію співпраці з більшовиками продовжувати й показати їм, що Америка, як вірний союзник СССР, буде далі спільно бити Гітлера на всіх фронтах і всіма засобами. Чомусь Рузвельт дуже хотів приподобатися Сталінові.

З уваги на таке становище Вашінґтону, американські бази в СССР продовжували свою активність. При кінці червня зацілілі американські бомбовози вилетіли в рейд на захід, подорозі збомбардували Дрогобич й полетіли до своїх баз в Італії, а звідси до Англії. В місяцях липні і серпні американці далі бомбардували нафтові поля й німецькі аеродроми в Румунії й завдали німецькому літунству поважної шкоди. Американці вірили, що совєтські військові й політичні чинники належно оцінять ті успіхи і Сталін погодиться на влаштування американських баз на Сибірі для бомбардування Японії. Але Сталін був непохитний і не хотів дати дозволу на бази. Взагалі завваживалося брак співпраці між американськими і совєтськими військовими чинниками, що більше ставлення до американців було ясно вороже, траплялися випадки, що совєтські літаки й зенітна артилерія атакували американців, американських військовополонених взятих від німців трактували як ворогів.

При кінці 1944 р. американцям залишилася тільки одна база в Полтаві. Тим часом воєнна ситуація змінилася. Весною 1945 р. східній фронт пересунувся далеко на захід так, що американська база в Полтаві втратила своє практичне застосування. Американці хотіли дістати бази на Балканах, але Сталін не погодився на те; він хотів мати вільну руку на тих теренах, тому присутність американців не була бажана. В тому ж 1945 р. американці мали успіхи на тихоокеанському фронті й тому бази на Сибірі не були вже потрібні. Крім того, була в пляні вже атомова бомба. В квітні 1945 р. американці повідомили совєтський уряд, що вони більше не зацікавлені в літунських базах на Сибірі, а тим більше на Балканах. В травні 1945 р. американці вирішили зліквідувати свою базу в Полтаві. Виготовлено плян евакуації, совєтське командування апробувало його, але незважаючи на те, політичні власті робили різні перешкоди й тільки тверда постава американського командування довела до успішної евакуації, що відбулася 22 червня 1945 р. якраз рік після злощасного німецького налету на полтавську базу.

Так закінчилася американська місія в СССР, відома як "божевільна" або "несамовита операція" ("франтік оперейшен"). Чи була вона успішна? Чи доцільна? В сумі відбуто 18 літунських рейдів, в яких брало участь 1030 літаків, в тому 529 "літаючих фортець"; в повітряних боях знищено або пошкоджено 140 ворожих літаків, а на аеродромах збомбардовано 60 літаків, коло 20 вантажних автомобілів, шість протилітунських гармат та різні інсталяції. Якщо зважити власні втрати в людях і матеріялі, то американці могли осягнути той самий результат без побудови окремих баз, що коштували стільки труду і грошей. Місія не осягнула своєї мети також в тому розумінні, що не примусила німців перекинути своє літунство на схід, щоб таким чином відтяжити західній фронт і облегчити висадку альянтських збройних сил у північній Франції. Що більше, та місія дала німцям привід показати свою силу при нападі на Полтаву. Відкритим лишається питання, чи Сталін зловмисне не причинився до полтавської трагедії. Є певне, що Сталін не хотів мати в себе ані американців ані їхніх літаків; однак не міг їм того явно показати, бо це насторожило б американців, тому робив все можливе, щоб вони самі забралися.

Полтавська катастрофа була пересторогою для цілого вільного світу. На жаль світ усвідомив собі це запізно. Якщо б американці були добре зрозуміли ту лекцію-пересторогу, що її дістали від більшовиків під час "рантік оперейшен", а саме, що СССР не довіряє Америці й не хоче з нею співпрацювати, хіба що має з того користь, то можливо сьогодні СССР не був би паном половини Европи.

Використана література:

Deane, J.D. The strange alliance. New York, 1947. Harriman,

A.W. America and Russia in a changing world. New York, 1971. In-

field, G.B. The Poltava affair. London. 1974.

ДИВОВИЖНИЙ КОЗАК

М. Сулима

(Jadwiga Chodzikowska: Dziwne zycie Sadyka Paszy. Warszawa.

Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1971. 600 c.)

Перша половина дев'ятнадцятого століття була добою романтизму в літературі. Поети змальовували речі небуденні, надприродні, таємничі; вони шукали чогось екзотичного, щось, що хвилювало людські серця. Почався зворот до народної творчости: народних пісень, побуту, вірувань. Романтика славного минулого, героїчного знайшла свій відзвук у поезії нашого Шевченка, англійського поета - лорда Байрона, польського генія - А. Міцкевича та десяток европейських велетнів літератури. В нас приспана народна свідомість почала пробуджуватися, коли в 1827 році М. Максимович видав збірку народних пісень, козацьких дум. За ним те саме зробив П. Гулак-Артемовський. Віддзеркалення історичного минулого, а головно козацького минулого, напоювало уми новими мріями про бурхливі події, геройські походи та славу. Екзотика козакування відбилася теж у творах польських поетів, які виросли на Україні; так звана "українська школа" в польській літературі включає такі імена як: Богдан Залєський (приятель Шевченка), А. Мальчевський, Северин Гощинський, М. Грабовський, Юліюш Словацький, які творили козацькі епопеї, драми та пісні.

"З роду русин"

Таких, які походили з українського роду, а вважали себе поляками, було в нас багато ("ґенте Рутенус, націоне польонус"). Одначе найбільш цікавою постаттю, здається, є Міхал Чайка-Чайковський. Життя цього фанатика козацьких традицій є змістом книжки Ядвіґи Худзіковської, яка появилася у Варшаві в році 1971. Авторка використала всі архіви, в яких знайшлася кореспонденція Чайковського, та накреслила нам постать польського шляхтича, що виріс на Волині, любив ту свою батьківщину, але в'язав її з Польщею. На гальчинецькому хуторі біля Бердичева Чайковський у своїй фантазії малював собі образи козаччини, бо й сама його мати

культивувала традиції козацтва. Козацтво було для нього символом українства. Завжди він відчував свого роду двоїстість, бо не уявляв собі, щоб козацтво могло існувати без тісного

зв'язку з Польщею. Молодому Чайковському присвічувала ідея визволення слов'ян з-під турецького ярма. В році 1828 (коли Чайковському було 26 років) говорилося про турецько-російську війну. Одначе є сумнівне, чи він хотів вступати до російської армії, щоб боротися проти турків.

Він їде до Варшави. Тут завдяки зв'язкам матері, яка дала йому багато поручаючих листів, Чайковському відкрилися майже всі сальони варшавської знатії, хоча метою його

було вписатися на студії. Життя студентів було важке, бо вся їхня діяльність була під суворим наглядом російських властей. Його опікуни намагалися тримати його подалі від усяких революційних товариств. В міжчасі помирає його мати й Чайковський стає власником трьох сіл. Селяни відносяться до нього приязно, бо він трактує їх як людей, а не як невільників. Буває в Києві для полагодження маєткових справ. В час відвідин царя Миколи І в Кодні в 1830 році має нагоду говорити з царем, який іменує його своїм каммер"юнкером. Має нагоду їхати до Петербурґа, одначе приготування поляків до повстання проти царату кидає його в ряди молоді, яка хоче вибороти Польщі незалежність. В той час на Волині ходили лірники, віщуни, які проповідували важні події, кажучи: "Що бувало, знають люди; но не знають, що буде".

В своїх мемуарах п.н. "Памєнтнік" Чайковський наводить момент, коли він приготовляв 30 їздців, які мали взяти участь у повстанні в 1831 році. Приїхав царський офіцер із жандармом його арештувати, одначе наші селяни вирвали його з рук властей. Чайковський звільнив тих селян, які хотіли разом із ним взяти активну участь у повстанні. Він сам заявляє, що Польща дасть селянам землю і волю, та що Польша й Україна повинні створити федерацію.

Повстанський відділ волиняків буз під командою Кароля Ружицького. На початку було тут 180 кіннотників, але в маршах в напрямку Поділля повстанці відбили кількість рекрутів і включили у свій відділ, що приняв назву "Полку Волинської кінноти". Мова в таборі була українська. Боєвим гаслом, замість "ура" стало "слава Богу". В Замості цей полк приділено під команду генерала Шептицького. Хоча повстанці мали кілька успішних зударів із ворогом, листопадове повстання заломилося. Чайковський зі своїми волиняками опинився у Львові, а опісля всі розбрилися по шляхецьких дворах в околиці Золочева. Метою їх стало дістатися за Дунай, але треба було англійських, або французьких пашпортів. Пробувши в місті Брно кілька днів, відділ подався до міста Ульму, а звідтіля шлях повів до Франції. В аквітанському місті Бурже дозволено на побут тільки офіцерам. Тим самим М.Чайковському прийшлося лишитися тут. Зачалися еміґраційні

політичні слабості, сварки, поєдинки, що змусило французькі власті порозсилати польських вояків по різних місцевостях Франції.

Паризький козак

По довгих стараннях Чайковський одержав дозвіл поселитися в Парижі, куди він їде в осені 1833 р. Тут познайомився з польськими поетами - А. Міцкевичем і Б. Залеським. Офіцери "Волинської кінноти" вели життя на взір військового гарнізону; вже в році 1834 їхній командир Ружицький заснував у містечку Фонтенебльо свого роду військову школу. В домі генерала К. Малаховського влаштовувалися вечори, на яких співано українські думи. Непосидючий "козак"

вже через рік знову переїжджає до Парижу. Тут припадок хоче, що Чайковський знайомиться зі співвидавцем журналу "Лє Реформатер", який намовляє Чайковського писати. Через ніч пише повість про козака "Міхненька", яка була надрукована, очевидно в французькій мові. Це дає Чайковському поштовх до писання оповідань про козаків. Він завжди підкреслює своє козацьке походження. Авторка каже, що він був настільки козаком, наскільки Міцкевич був литовцем. Одначе для французів козацтво було екзотикою, вони ним захоплювалися. Цей інтерес Чайковський зумів використати. В листопаді 1835 р. відбувався в Парижі конгрес, організаваний "Французьким історичним інститутом", на якому козак - А. Чайковський (так справді була зазначена його національність у звітах конґресу) виголосив доповідь про "Вплив козаків на

літератури Півночі та Сходу", в якій підкреслив, що козаки мали власну народну словесність в час, коли навіть Польща ще взорувалася на чужих творах.

В своїх споминах Чайковський нарікає на тісноту Парижу, бо, як казав, паризька вулиця нічим не нагадувала вулиці в Бердичеві. Нудно й сумно було йому в Парижі. Тому тягне його до писання; нагадує собі оповідання, що їх йому розказував ще дома дід Левко. Так само порпається в історії

Бантика-Каменського, шукає передань і пісень нашого народу, відтворює в пам'яті оповідання, які чув від гальчинецького пароха Немиловського. До писання заохочував його Богдан Залєський. Один із польських літературних критиків писав, коли вийшли "Козацькі повісті", що Україна буде мати менше одного осавула, а Польща матиме одного письменника більше. Навіть Міцкевич признавав, що йому подобалися "Козацькі повісті", які появилися друком в 1837 р. В тому ж році виходить його у двох томах найбільш відомий роман "Вернигора", який змальовує пророцтва українського віщуна-селянина, який став "бестселером" і був розхоплений у кількох тижнях. Так то, каже авторка Худзіковська, - замашистий козак добув собі бравурністю читачів як на еміґрації та і в Польщі. Упоєний своїм письменницьким успіхом, Чайковський пише повісті "Українки", "Гетьман України", "Стефан Чарнецький", "Кірджалім" (про сина поляка та болгаринки), в

якій автор пробує відтворити романтику Сходу, як також повісті "Анна" та "Виговський".

Хоч повісті Чайковського перекладалися на французьку мову й його популярність росла, все-таки знайшлося багато критиків, які закидали йому поверховність, слабе знання мови, безбарвність постатей-героїв. "Вернигора" став найбільш популярним твором, бо з нього читачі черпали віру в краще майбутнє Польщі. Віщун Мусій Вернигора проповідував, що сини Польщі багато пролиють крови; багато виросте могил; буде смуток і плач, бо три хижаки розшарпають тіло Польщі, яка попаде в ярмо ворогів. Багато її дітей ворог вивезе на безлюдні простори, а багато інших поляків піде на жебри в далеких краях. Але прийде час, що польський народ повстане; поміч дадуть Англія та Франція, навіть турок прийде з поміччю та "поїтиме коні в річці Горинь". Чотири перемоги здобудуть поляки. Дніпро вкриється кров'ю. Від Чорного по

Балтицьке море, від Карпат по степи низового козацтва не стане ані німців, ані москалів. Польща стане могутньою...

В пошуках доріг до визволення

Польська еміґрація пов'язувала всі події в Европі з питанням Польщі. Провідником еміґрації став князь Адам Чарториський, який зірвав із проросійською орієнтацією та надіявся на відновлення польської монархії. При зустрічі з Чайковським князеві подобався "чорнобривий козак", який мріяв, що Чарториський стане королем Польщі та України. З нього насміхався С. Гощинський, який твердив, що Чайковський знає тільки вигодованих козаків на шляхецьких дворах, а буйних синів степів, які йшли під прапорами Хмельницького, він не пізнав. Ці козаки ніякого роялізму не виявили. В колах польської еміґрації назрівала думка, що Туреччина є найбільш можливою запорою проти експансії Росії. Сам Чайковський мав нагоду поїхати до Риму й тут у ватиканських колах шукати зацікавлення проблемою польського визволення. Перед ним легко відкривалися двері, бо він пристійний, чим з'єднував собі жінок, і мав велику товариську огладу. В Римі познайомився з третім щодо слави польським поетом Зиґмунтом Красінським, який захопився поведінкою "козака".

Чайковський виявив себе липломатом, коли йому пощастило дістатися на авдієнцію папи Григорія ХVI. Одначе він ствердив, що Ватикан не поможе його батьківщині; тому поволі зростало в нього розчарування католицизмом. Повернувшися до Парижа, Чайковський зачав думати про Схід, про Дунай. Князь Чарториський бажав мати польського представника в Туреччині та вірив, що Чайковський вив'яжеться з цього завдання якнайкраще. Але натиснув на нього, щоб він злегалізував свої приватні справи. Тут ішлося про те, що Чай-ковський жив із францужанкою Леонідою Ґабаре, з якою мав дві дочки. Коли йшов на відвідини до князя, завжди вбирав їх як українських селянських дівчат. В березні 1841 р. Чайковський взяв шлюб з Леонідою та готувався до виїзду на Схід. На товариша своєї місії Чайковський вибрав собі свого

краяна Равського, бо, як казав, "Равський умів прекрасно співати козацькі думи". В місяці серпні козак-дипломат прибув до Царгороду, який порівняв із "нашим Києвом".

Туреччина на той час являла собою мішанину рас і релігій. Греція вже була визволилася з турецького ярма; певну автономію здобула Сербія; в Болгарії, в Боснії та Чорногорі проходили революції проти влади султана. В листопаді Чайка (відтепер він став себе так називати) вибирається відвідати табір донських козаків, які під проводом отамана Некраси виеміґрували та поселилися в Анатолії над берегами озера Сурджа. В гирлі Дунаю Чайка натрапив на колонію недобитків запорожців, які поселилися на Добруджі та створили "Нову Січ". Після війни в 1829 році переможний цар виміг від турків, щоб і цю "нову Січ" знищено. Чайка відшукав нащадків запорожців, знайшов тут багато наших людей, що втекли від своїх панів чи здезертирували з російського війська та рибалили над берегами Чорного моря. Важке було їхнє життя, безпросвітне, безнадійне; "топили горе в горілці".

Любов і політика

Доля сприяла Чайці. Саме в той час, коли він шукав людей і засобів до пропаґування політики визволення, він зустрів жінку, яка стала аж до своєї смерти його найближчим дорадником і помічником. Це була шляхтянка Людвіка Снядецька, що приїхала віднайти тіло свого нареченого - російського офіцера, який згинув над Босфором. Вона захопилася ідеєю Чайки: з'єднання південних слов'ян, створення козаччини на теренах від Дунаю по Волгу, які мали б знищити царат. Чайка прийшов до переконання, що тільки відновивши низове козацтво, можна розвалити імперію. Через Басарабію можна було відкрити шлях комунікації з Україною. Він думав, що лірники, віщуни та кобзарі найкраще могли виконувати конспіративні дії. Щоб приєднати українське населення для Польщі, Чайка проголосив толерантність православних.

За час свого побуту в Туреччині Чайка назвичайно сумлінно приглядався до способів життя та думання турків. Вмів знаходити тих, які вороже були наставлені до Росії. Його діяльність серед найвищих кіл мусулманства викликала реакцію Росії. Російська амбасада стала слідкувати за його діяльністю. Чайка приєднав для своєї акції Михайла Свідзінського, сина греко-католицького пароха з Чортківщини, та вислав його з волоським пашпортом в Україну. Одначе Свідзінський попався в руки російських жандармів; був суджений та засланий на Сибір. Москва за всяку ціну намагалася викурити Чайку із Стамбулу, але безуспішно... 

Незважаючи на ненависть його супротивників (головно графа В. Замойського), становище Чайки в Стамбулі було закріплене. Його порад слухали найвищі представники турецької влади, яка оплачувала всі кошти удержання польської аґентури. У великій мірі до цього причинилася Людвіка Снядецька, яка в дійсності стала жінкою Чайки. Вона вміла злагіднювати його непогамованість, загонистість; давала поради, як вести себе як справжній дипломат.

Українофільство

Чайці завжди близькою до серця була доля України. Він хвилювався, коли одержав вістку про арешт кирило-методіївців - Костомарова, Шевченка та Куліша. Він тішився, коли чув, що в Галичині розгортається національне відродження українців. Він домагається від Чарторийського, щоб в польській і французькій пресі видвигнути питання української незалежности. Така постава, на його думку, створить кращі вигляди для повстання проти царату. В час весни народів у 1848 р. були пляни, щоб перенести військові акції на терени Галичини, одначе польські магнати цьому спротивилися. Після здушення революції в Будапешті при допомозі російської армії, Росія вимагала від Туреччини видачі всіх поляків, що були на теренах турецької імперії. Султан цьому спротивився, але порадив, щоб польські офіцери прийняли мусулманську

віру і в той спосіб задержали свої офіцерські ранґи в турецькій армії.

Бюро Чарториського старалося одержати для Чайки американське громадянство, але справа велася так недолужно, що сам Чайка 18 грудня 1850 р. рішив перейти на мусулманство, щоб лишитися в Царгороді та творити свої вимріяні козацькі полки. В листі до приятеля Воронича він писав: "Мій український брате, кість із наших костей, до тебе пише потурчений бусурман; не зі стиду, не з жалем, але з гордістю, що я сповнив свій обов'язок. Тепер ви сповніть свій, щоб ми

разом пішли з огнем і мечем у відвідини до білого царя та виповнили пророцтво Вернигори". Підписаний: Мегмед Садик, колишній Міхал Чайка. Сам султан вибрав йому ім'я "садик",

що означає "вірний". Його жінка Людвика на мусулманство не перейшла. Ніде, - каже авторка, - не можна знайти доказів на те, чи Садик Паша брав шлюб у мусулманському обряді. Зараз тільки після прийняття мусулманства Садик Паша добився дозволу на організацію окремих військових формацій, зложених із козаків Добруджа та некрасовців, і був назначений провідником козацтва та території Туреччини. На ділі Садик почав стягати до свого полку всіх, хто хотів "козакувати" - болгарів, вірмен і навіть жидів. Треба було втримувати залізну дисципліну, щоб з цієї збиранини створити боєздатну одиницю. Багато поляків від нього відвернулося, але Міцкевич його не осудив, Чарториський вважав творення козацьких з'єднань дуже корисним, бо воно не допустить до роздвоєння двох народів, до крамоли, яку підсичували москалі.

Отаман Чайка

У травні 1854 р. в Адріянополі відбулася урочиста парада: зложення присяги козацького полку на вірність султанові. Турецькі достойники держали козацькі прапори; при участі священиків - православного, католицького, мусулманського та рабіна - полк, на чолі з отаманом Чайкою, відбув присягу. Через якийсь час вони вимаршували на оборону твердині Сілістрії. Тут козаки Чайки пописалися добре. Цілий місяць тримували наступ москалів, які вкінці відступили. Всі

любили свого "батька-отамана"; ненавидів його тільки граф Замойський, який цілий час ширив інтриги, щоб Чайку викинути з його сідла. В серпні того ж року Чайку іменовано губернатором Букарешту; тут він виявив себе знаменитим адміністратором в час, коли в Букарешті панувала епідемія холери. Хоча мав ранґу генерала, до всіх козаків відносився як приятель.

Садик Паша зі своїми козаками проходжувався над річкою Прутом і мріяв, що ось-ось прийдеться перейти Прут і розгорнути в Польщі повстання. Одначе Франція використовувала і поляків, і молдаван, і мадярів тільки на те, щоб страшити Австрію та втягнути її в альянс проти Москви.

Знову ж Замойський боявся, щоб Садик Паша не пішов зі своїми козаками на Україну та не пірвав за собою український народ, як другий Хмельницький. Надії на повстання розвіялися. Інтриги Замойського довели, мабуть, до того, що Садика Пашу позбавлено проводу турецьким аванґардом та відкликано з Молдавії. Полк Садика перенесено до Болгарії. Австрія робила демарш перед урядами Франції та Англії як Садик Паша зі своїми козаками опинився в місті Слівені; частина козаків здемобілізувалася; інші розпиячилися, що призвело Чайку до душевного заламання. В міжчасі Замойський творив свій полк, але організація проходила дуже пиняво й

врешті припинилася, бо Туреччина не була більше зацікавлена в війні. Не було можливости поселення в Туреччині; багато вояків перейшло до французького "Чужинецького леґіону". Сам Замойський опустив Туреччину в 1857 р. Після Кримської війни Франція шукала зближення з Росією. Їй не на руку була особа Садика Паші, який роз'їжджав по Молдавіїь та Волощині, ведучи протиросійську політику. Тому вона вимогла від Туреччини, щоб уряд султана перекинув Садика з його частинами до Тессалії та Епіру для охорони кордонів між Грецією та Туреччиною. Вояки були незадоволені...

Прощання з Царгородом

На козацькі частини вдарила злюща епідемія малярії, від якої померли найкращі козаки: Служаленко, Люборадський, лікар Наркевич, поручник Бжезінський. Коли в 1859 році син

Чайки, Адам Чайковський, який виріс в Парижі, об"їжджав поселення польських вояків у таких місцевостях, як Ляриса, Воло, Арміро, Фрадалія, Арка, Трікала - не знайшов і слідів поселень. Малярія їх знівечила. Чайка пробував із козаків Добруджі зорганізувати військову колонію, але серед них уже діяли московські аґенти й багато козаків за їх намовою переселилися до Росії.

Крім малярії Чайці довелося боротися проти "злого духа" - Замойського. Цей ароґантний шляхтич за всяку ціну хотів Садика знищити; намовляв турецький уряд його усунути. Одначе Туреччина високо цінила заслуги Чайки. З вибухом польського повстання проти Росії в 1863 році польські козаки очікували, що їх Садик Паша поведе до боротьби. Одначе він такого наказу не міг дати, бо Туреччина не хотіла зачіпатися з Росією. Сам же Чайка не вірив в успіх повстання без помочі других народів. Особиста трагедія заламила і так змученого Садика. Його дочки, що приїхали з Парижа, долучилися до табору Замойського й вели акції проти свого батька. Ще більшим ударом для Садика була смерть дружини Людвіки, що наступила 24 лютого 1866 р. Не стало людини, яка знала його труднощі, потішала в нещасті і кріпити його ум. На її нагробку Садик поставив герби Польщі, Литви та України.

Єдиною потіхою для Садика було те, що до нього приїжджали молоді хлопці з України, які чули про нього та хотіли служити в його козацьких частинах. В місті Слівені козаки приязно жили із людністю, святкували Воскресіння, святили писанки; і християни і мусулмани віталися нашим "Христос Воскрес" - так писав Садик у листі до друга. Садик мав нагоду у Стамбулі особисто говорити з імператором Франції Наполеоном ІІІ, при чому відчув, що Франція не зацікавлена Польщею. Через якийсь час турецька влада навіть видала наказ замінити польські та козацькі шапки на турецькі фези. На старі літа, в 1869 році, навинулася Садикові молода гарна грекиня Ірина, яка йому цілком закрутила голову. Останнім військовим актом Садика були маневри турецької армії в 1870 році. Від міста Слівни аж до Шумнів болгарське населення з ентузіязмом вітало "батька-отамана".

Після цього Садик пішов у відставку й почав знову писати. Постали три повісті "Немоляка", "3 часів гетьмана Ляха" і "Болгарія". В перших двох творах домінує мотив ностальгії за рідною Україною по довгих роках скитання. В 1871 році вмирає султан Алі Паша, приятель Польщі. Новий султан, Сервер Паша, радить погодитися з Росією. Садик Паша бачить, що його політичні пляни розторощені. Він стверджує, що не Царгород, а старинний Київ є столицею слов'янського

світу і хоче зложити свої кості в "моїй чудовій Україні - в країні білого янгола". Не дарма поляки - його противники посуджували Чайку, що він мріє стати гетьманом України.

Тепер Садик Паша вертається до свого рідного прізвища та підписує себе Чайка-Чайковський. Поразка Франції Бісмарком в 1871 році призвела до зміни поглядів серед поляків. Почала пробиватися ідея погодження з Росією. Син Чайковського Адам виїхав до Росії в жовтні 1871, бо російський амбасадор у Стамбулі обіцяв дати йому офіцерський ступінь у царській армії. Той хитрий амбасадор Ігнатьєв вкінці потрапив викурити старого лиса Чайку. Цар пообіцяв пенсію і в грудні 1872 року Чайка вже був в Одесі. Він мріяв, що відіграє важливу ролю в історії Польщі та України. Дійсність була інша.

В газеті "Києвлянин" Чайковський зложив заяву, в якій казав, що метою його діяльности було відтягнення польського народу від впливів заходу, який його експлуатував, і привернення його уваги до східньої Европи. (Це щось так, якби це відбувалося сьогодні за влади СРСР - М.С.). У вересні 1873 р. Ірина Теосколо вродила доньку, яку окрещено в православній вірі. У відповідь критикам Чайковський писав: "Козаки були православні; католицизм відкинув їх від Польші; слов'яни теж православні; я не був латинським католиком, бо хотів бути добрим козаком, добрим слов'янином і недурним поляком".

Щороку Чайковський мусів складати заяви вірности цареві, але не здобув довір'я. В половині вересня 1875 р. Чайковський поселився в селі Борки Чернігівської губернії. Коли в 1878 році вибухла війна між Росією та Туреччиною, уряд султана звернувся до Чайки, щоб він приїжджав до Царгороду та обняв команду над християнськими військовими відділами, але Чайка вже не мав змоги та сили вертатися до свого "турецького козацтва". Своє положеня він так характеризує: "Колись на цій землі, де я живу, Кирило Розумовський пас індиків і став гетьманом, а Міхал Чайковський - із полководця козаків став пастухом індиків".

В серпні 1873 р. все господарство Чайковського згоріло; він залишився асктеом, якому ніхто не прийшов із поміччю. В 1880 році приходить глухота. Чується самітнім, нещасним, бо помирає його єдиний старий друг Морозович. Розпач доводить до трагічного кроку - в січні 1886 р. застрелився.

Після кількох годин муки прийшла смерть.

***

Цікаво, що це дивне життя людини, яка стільки пережила за своїх 84 роки життя, на довго залишилося забутим. Навіть твори його, колись такі популярні, забуті, а колись шанували його болгари й румуни. Великі заслуги він поклав для оттоманської імперії. Авторка задала собі великого труду, щоб так цікаво описати життя великого романтика, пов'язаного з нашою батьківщиною.

В ОБОРОНІ ДОБРОГО ІМЕНІ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

В. Верига

Атаки совєтської пропаґанди на українську дивізію "Галичина" з часів 2-ої світової війни, а зокрема на її членів, які перебувають у вільних країнах Заходу, посилилися в останніх роках доволі виразно. Перед у цьому веде совєтська пропаґандивна рептилька "Вісті з України", призначена для українців за кордоном, з метою паплюжити усіх тих, які не погоджуються з московсько-совєтською окупацією України. Але совєтська пропаґандивна машина на цьому не зупиняється, про що найкраще свідчать спорадичні напади на дивізію "Галичина" та її колишніх вояків у різних чужомовних пресових органах Заходу. Важко якось повірити, що це мав би бути збіг обставин, випадковість. Навпаки, нам здається, що маємо до діла з широко закроєною акцією, якої джерелом є совєтський пропаґандивний центр, який використовує довір'я необізнаних з тою справою, а ще краще легковір'я, західніх журналістів. Хтось з них робить це в ім'я таких чи інших ідеалів за намовою чи "порадою" добрих приятелів, а деякі роблять це свідомо, тому що так їм велить "центр" -- Москва.

Прикладом цього останнього може послужити канадська україномовна газетка "Життя і слово", яка появляється у Торонто за редакцією відомого комуністичного діяча з українського роду Петра Кравчука (Ярема Вишневецький також був з українського роду), який навчився писати згідно з Совєтською журналістичною "етикою". "Життя і слово" конечно хоче представити українських патріотів, які врятувалися від московських таборів смерти, як останніх злочинців людства, негідних громадянських прав країн їхнього поселення, тільки тому, що в час війни ці патріоти відважилися взяти зброю до рук в обороні рідного українського народу, в обороні рідного краю.

В контексті загальної пропаґанди проти учасників колишньої української дивізії "Галичина" на сторінках торонтонського польського півтижневика "Звйонзковєц" появився напад на дивізійників у травні 1979 року, а в англомовному щоденнику "Торонто Стар" у червні 1980 р. Нам здається, що тут діє одна і та сама невидима рука, яка керує діяльністю часом і наївних людей, які забирають голос у справах, яких вони як слід не прослідили. І так, у редакційній примітці польської статті "Шовіністичний пасквіль" ("Звйонзковєц", 9 травня 1979) стверджувалося, що українці у часі 2-ої світової війни вислуговувалися перед лідерами ІІІ-го райху, "ставали на лапках і їм вірно служили у СС Ґаліцієн і на їх наказ мордували". Далі редакція "Звйонзковца" стверджувала, що в німецьких концентраційних таборах (Ґусен і Мавтгавзен) через два роки виконували ганебну й охоронну службу відділи з-під прапору ди-

візії СС "Галичина".

Обвинувачення аж ніяк не відповідало правді, бо дивізія "Галичина" була створена як бойова одиниця, призначена на східний совєтський фронт, і з жодними концентраційними таборами нічого спільного не мала, а, по-друге, ще й тим, що дивізія "Галичина" не існувала два роки, навіть якщо б рахувати від покликання першого рекрута (17 липня 1943) аж до закінчення війни (8 травня 1945 р.), що разом становить менше 22-х місяців. А коли рахувати від часу фактичного сформування Дивізії в бойову одиницю у травні 1944 року, то вона існувала менше одного року.

Крайова Управа Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді розглянула цю справу на одному зі своїх засідань і вирішила вимагати від редакції "Звйонзковца" спростувати ті інформації, як такі, що не відповідають правді. Справу передано в руки адвоката Ярослава Ботюка в Торонті з дорученням, щоб він припильнував того, а якщо редакція «Звйионзковца" не відкличе свого твердження і не перепросить Братства кол. вояків 1-ої УД УНА та всіх її членів -- віддати справу до суду. Скаргу підписали тодішній голова Крайової Управи Братства Василь Верига та секретар Степан Климців.

Після довгих процедуральних пертрактацій весною 1980 р. справа, як здавалося, була на добрій дорозі і редактори «Звйонзковца" готові вже були спростувати своє ствердження, образливе для дивізійників, та перепросити їх за образу. Йшлося ще тільки про остаточне узгіднення тексту, як також вимоги Крайової Управи Братства, щоб "Звйонзковєц" помістив коротку інформаційну статтю про українську дивізію "Галичина".

І саме тоді у недільному виданні щоденника "Торонто Стар" з дня 8 червня 1980 р. появилася стаття кореспондента Соль Літмана п. н. “Trail grows cold in Canada’s hunt for war criminals”", яка зараховувала українських націоналістів і дивізійників до воєнних злочинців, за якими шукає відомий жидівський діяч Шимон Візенталь.

Між іншим Соль Літман стверджував, що "вони (тобто воєнні злочинці) є тут (у Канаді -- В. В.). Вони поповнили найбільш підлі злочини в історії, не відомо тільки скільки... Їх обвинувачують в поповненні жахливих злочинів за молодих років -- тортури, вбивства, перевіз жидів і нежидів до таборів смерти, а також у немилосердному винищуванні цілих сіл. Кількість їх (тобто воєнних злочинців -- В. В.) визначають різно, від якого пів тузина до 1000. Скільки тих садистів заховали ми в Канаді?

Коло 1000 членів Української Піхотної дивізії, знаної як 14-та Галицька Дивізія, що воювала поруч німців, втекло до Канади. Дивізією командував СС-фюрер Гайнріх Гіммлер, яку на честь уродин Гітлера, переназвано на Українську СС-піхотну дивізію".

А вслід за тим автор згаданої статті твердить, що члени "Української Дивізії регулярно збираються, утримують свої відділи в 11 більших канадських містах і відіграють важливу ролю у ряді українських канадійських організацій". Отже, з цього було ясно, що тут йдеться не тільки про саму колишню дивізію "Галичина", але також і про Братство кол. дивізійників, яких активність, як і впливи в різних українських організаціях, дразнять Москву і вона намагається їх компромітувати серед співгромадян їхнього поселення. (Дивись нашу статтю "Совєтські напади на дивізійників", "Вісті комбатанта", ч. 2, 1981, стор. 15-19).

Очевидно, що на таке обвинувачення Братство кол. вояків 1ої УД УНА мусіло зареаґувати, й тому Крайова Управа Канади передала цю справу адвокатові Яр. Ботюкові. Адвокат Ботюк, як і голова Крайової Управи намагалися виєднати згоду Екзекутиви Комітету Українців Канади, щоб він став в обороні своєї складової організації, але КУК на своєму засіданні 19 червня 1980 р. вирішив тої справи не зачіпати, нічого собі з того не робити і воно піде в забуття. Але ані Крайова Управа Братства Канади, ані адвокат Ботюк не вважали це за правильне трактування справи й рішили йти самі, а радше разом з обома ОУН, які також були заторкнені. В тій справі КУ Братства скликала окреме засідання з представниками обох ОУН, на якому вирішено йти разом, але це скінчилося, на жаль, тільки на словах. Тому що час наглив, Управа Братства вирішила віддати справу до суду сама.

Адвокат Ботюк вспів усе це наладнати у приписаному законом часі, виготовив “Notice under the Libel and Slander Act, R.S.O. 1920, Chapter 243 as amended”, який в імені товариства підписали Кость Фіцик, бувший в'язень німецького концентраційного табору та Василь Чупринда. Оба вони "у власному імені, як і в імені всіх інших членів Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА, що раніше була відома нід назвою 14-та Ґренадирська Дивізія Зброї СС, скаржаться і протестують проти статті, яка появилася на сторінці А14 газети “The Sunday Star” з датою 8 червня 1980 р. під назвою “Trail grows cold in Canada’s hunt for war criminals”, як наклепницької відносно згаданих

Костя Фіцика та Василя Чупринди, як і всіх членів згаданого вже Братства кол. вояків 1-ої УД УНА". Далі йшли цитати з образливих стверджень автора статті. 17 липня адвокат Ботюк

доручив це обвинувачення редакторам і власникам газети "Торонто Стар" з вимогою спростувати наклепницькі ствердження автора Соль Літмана, інакше справу вирішатиме суд.

Місяць пізніше "Торонто Стар" помістив на сторінці А2 недільного видання спростування, в якому між іншим говорилося:

"Хоча ця Українська Дивізія була включена в німецькі збройні сили в 1943 р., немає жодних доказів, щоб вона поповнила якісь жорстокості чи інші кримінальні злочини. Її члени були кожний індивідуально перевірений Об'єднаними Націями, брітанськими та канадськими властями по війні, заки вони були допущені до Канади. "Стар" перепрошує за неприємності, які (з приводу згаданої статті) могли мати ветерани Дивізії, що проживають у Канаді".

Стільки в газеті. А в листі з 18 серпня 1980 р. до адвоката Ботюка старший редактор Борден Спірс писав, що "Торонто Стар" досліджував історію 1-ої УД УНА й у висліді того заявив: "Ці дослідження впевняють нас, що пов"язування членів Дивізії з комісією для воєнних злочинів, як це було зроблено в статті з 8-го червня було помилковим. Ми, звичайно, перепрошуємо за цю помилку і в залученні пересилаємо відбитку справлення помилки й перепрошення, яке появилося у вчорашньому числі "Сандей Стар".

Так закінчилися обвинувачення газети "Торонто Стар" колишніх дивізійників і Дивізії. Вслід за тим появилися вістки про це майже в усіх українських часописах, але деякі з них були такі неграмотні, що їхні читачі, мабуть, не розібрали, хто кого і в чому обвинувачував. Між іншим весь текст перепрошення "Стару" появився також і в "Бюлетені" КУК, ч. 3, 1980 р. за липень-серпень 1980 р., при чому екзекутивний директор КУК, д-р Я. Кальба, заявив голові Крайової Управи Братства кол. вояків 1-0ї УД УНА в Канаді, що згадана інформація появилася у "Бюлетені" тому, що це велике досягнення Братства. Ми згідні з тим, але прикро було, що Екзекутива КУК не хотіла зі свого боку приложити до того досягнення своїх рук.

Поява пасквілю на Українську дивізію "Галичина", як також і на Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА в англомовному щоденнику "Торонто Стар" мала вплив і на наладнання справи із "Звйонзковцем". Коли це обвинувачення появилося у "Торонто Стар", редактори "Звйонзковца" відмовилися помістити приготоване спростування, кажучи, "ми підождемо, аж поки не вирішиться справа з "Торонто Стар". І так справа затягувалася, навіть і після того, як "Стар" помістив своє спростування. Очевидно, тут не було вже технічних ані леґальних перешкод, але діяла тут, мабуть, таки нехіть редакторів та видавців перепрошувати українців. Щойно під загрозою адвоката Ботюка, що він розпічне судові кроки, поляки остаточно опублікували узгіднене перепрошення у "Звйонзковцу" з 24 червня 1981 р.

"Ми, нижче підписані, жаліємо, що зайшло аж так далеко, що Василь Верига та Степан Климців заскаржили нас, Польське видавництво "Звйонзковєц", Яна Бідоса та Романа Бучека, до Найвищого Суду Онтаріо за образу їх самих та всіх інших членів Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА (Української Національної Армії, колись СС "Галичина"), (в перекладі).

Ми вважаємо, що судовий процес міг би нанести великі шкоди для взаємовідносин польської та української спільнот Онтаріо і Канади, що не є побажаним і тому не хочемо до того допустити.

Неправильні і образливі ствердження появилися у статті українського тижневика "Вільне Слово" з 17 березня 1979, які викликали статтю у "Звйонзковцу" з дня 9 травня 1979 р., яка, ми признаємось, мала непотрібні і невірні ствердження щодо 1-ої Дивізії Української Національної Армії, колись СС "Галичина".

Ми перепрошуємо за опублікування тої статті. Ми не мали наміру ображувати 1-шу Дивізію Української Національної Армії, колись СС "Галичина". Ми просимо вибачення за неприємності, які могла та стаття спричинити.

За Польске видавництво "Звйонзковєц": Ян Бідас".*)

Так закінчилася справа з образливими закидами польського півтижневика "Звйонзковєц", завдяки інтервенції Крайової Управи Братства Канади та її правного дорадника Ярослава Ботюка. Оба ці випадки, з "Торонто Стар" та із "Звйонзковцем", є чи не найкращим доказом, що за правду треба постояти, чести одиниці чи громади треба боронити, а не уникати конфронтації, мовляв, воно забудеться, бо що записане -- те не забувається. Кожна одиниця чи організація, яка має чисті руки, не може і не повинна дозволити собі, щоб її обвтнувачували у злочинах, яких вона ніколи не поповнила.

На цьому можна було б закінчити, якщо б усі обвинувачення Української Дивізії "Галичина" у воєнних злочинах були вислідом непоінформованости чи незнання, чи навіть і злоби поодиноких авторів чи редакторів. Але, як це було стверджено на початку, усі виступи проти дивізії "Галичина" не є звичайним збігом обставин, але, поза всяким сумнівом, інспіровані Москвою чи її вислужниками, яким залежить на тому, щоб скомпромітувати дивізійників в очах української спільноти та в очах їхніх співгромадян країн їхнього поселення. З уваги на те відкликання обвинувачень на адресу дивізії "Галичина" в англомовній газеті "Торонто Стар" викликало лють у київських вислужників Москви, яку вони вилляли на сторінках "Вісті з України" №5, 1981 та англомовного видання "Ньюз фром Юкрейн" №3, 1981, призначеного для англомовних українців Північної Америки. В обох цих виданнях появилася стаття якогось Гриця Михайлова п.н. "Кого захищає" "Торонто Стар". Вже з самого заголовку видно мильну інтерпретацію, типову для більшовицької пропаґанди, бо "Торонто Стар" нікого не захищав, а навпаки, перепрошував за неправильні твердження одного з її авторів.

Побачивши доволі довгу статтю (коло 1400 слів), здавалось, що вони використають нагоду і заперечать ствердження "Торонто Стор" якимись конкретними доказами, що за дивізією "Галичина" таки є якісь воєнні злочини. Але нічого подібного там немає, крім пустих фраз про Нюрнберзький процес, про воєнні злочини, про те, що такі докази є, але канадський уряд не хоче про них чути і т. п. З того ясно, що жодних доказів немає, бо інакше "Вісті з України" не чекали б аж канадський уряд схоче їх узяти до уваги. Далі автор допису накидується на "Торонто Стар" за те, що ця газета помістила спростування Олекси Яворського, Юрія Кульчицького, а що найважливіше, що 17-го серпня "Торонто Стар" принесла публічне вибачення, надрукувавши його під зненавидженою усіма гезетами рубрикою "Поправка". Ось що болить совєтських ви-

служників.

Ми згідні з тим, що жодна газета не любить признаватися до помилок, але, не маючи доказів, "Торонто Стар" поступив чесно і перепросив за неправильну образливу інформацію. "Вісті з України", поза типовою совєтській пресі лайкою, не дали також жодних фактів, але зате заявили, що "автор не має нічого проти передруку його статті в "Торонто Стар". Однак редактори "Стару" не скористали із цього "запрошення".

Як нам відомо, Москва так легко не резиґнує із намічених плянів, і тому треба очікувати нових нападів на колишніх вояків дивізії "Галичина" за те, що вони посміли колись взяти зброю проти московського імперіялізму в Україні. Так само Москві не подобається те, що ці колишні дивізійники, будучи у країнах вільного Заходу, продовжують цю боротьбу всіма іншими леґальними і чесними засобами. І тому добре ім'я національно свідомого українця взагалі, а в тому і дивізії "Галичина" -- 1ої Дивізії УНА треба боронити. Це є святим обов'язком у першу чергу керівних органів Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, а вслід за тим українських організаційних надбудов -- Комітету Українців Канади, Українського Конґресового Комітету Америки тощо. Стати в обороні за свою честь -- це не тілький привілей, але й обов'язок, і не виконати його, згідно з нашими можливостями, -- це прямо гріх.

_______________

*) Ред. Роман Бучек відмовився підписати заяву і проти нього судове поступовання продовжується.

Дивізійники в Торонті

Дивізійники беруть участь у посвяченні пам"ятника у пошану поляглим українським воякам в Канадійських Збройних Силах в Торонті. Посвячення відбулося 5 жовтня 1980 р.

СОВЄТСЬКІ НАПАДИ НА ДИВІЗІЙНИКІВ

В. Верига

В останніх кількох роках совєтська пропаґанда повела доволі аґресивну атаку на колишніх вояків Української Дивізії "Галичина" -- І-ї Української Дивізії Української Національної Армії, а також і на Братство кол. Вояків 1-0ї УД УНА, зокрема у пресових органах таких як "Вісті з України" та їх

англомовного відповідника "Ньюз фром Юкрейн", які є призначені для "місінформації" українців у країнах західнього світу. У тих же "Вістях з України" появився цикль статтей проти "буржуазних українських націоналістів", а в тому аж у трьох числах (№ 18-20, квітень-травень 1979) "розвідка" "Хто такі дивізійники" відомого каґебівського "історика" під псевдом Клима Дмитрука, за яким скривається майор КҐБ Климент Гальський. Клим Дмитрук, інакше званий Гальський, повинен би дістати орден "Труда" за його вміння цитувати інші твори та взагалі за велику "фантазію, якою він так свобідно диспонує у своїх "наукових", ба ще й "історичних" дослідах.

Читаючи ці "твори", так і видно, що авторові не йдеться про правду "хто такі дивізійники", але про те, щоб оплюгавити, очорнити та скомпромітувати перед іншими громадянами українського й неукраїнського роду. Справа в тому, що колишні дивізійники стали рушійною силою у багатьох українських осередках у процесі збереження української ідентичности, українських традицій, культури, а також дають немалий вклад в українську науку. Очевидно, це все не є в інтересах совєтської влади, яка в Україні проводить жахливу русифікаційну політику, намагаючись перетопити весь український народ у складову частину т.зв. "совєтського народу" з російською мовою, культурою та способами виховання молодої людини. В інтересах совєтської влади є змусити українську еміґрацію замовчати так, щоб єдиними речниками України були московські ставленики в Києві. Тому якраз, що Москві не вдається заставити українську еміґрацію до мовчанки, вона намагається її голоси зробити якнаймеш ефективними, щоб її пригадки вільному світові про колоніяльну залежність України не знаходили належного відгуку серед вільного заходу. Кремль намагається дискредитувати українську еміграцію, а зокрема тих, які мають відповідне знання та відвагу говорити в обороні прав українського народу, його поневолення,

русифікації та взагалі геноцидної політики в Україні. Тому що до таких власне належать колишні дивізійники, вони стоять Москві сіллю в оці і вона в останніх роках посилила свою політику очорнювання їх у своїх власних і чужих публікаціях та пресових органах. На щастя Москви, на світі не бракує таких, які за гроші готові робити все, не звертаючи уваги на етику й мораль.

Совєтську владу турбує те, що на заході українське громадянство відзначило 35-ліття створення Дивізії "Галичина", і вона дала наказ "пояснити" цій громаді, "хто такі дивізійники". А що Клим Дмитрук уже вправлений у таких справах, так він і дає на це відповідь. Він нічого не вигадує, а навпаки він покликається на конкретні факти і цитує дописи-репортажі, які появилися на Заході, таки в Канаді, а саме у "Вістях Комбатанта". Ось він розповідає, як Станиця Братства Дивізійників у Монтреалі відзначала своє 25-ліття у лютому та у Філядельфії у травні 1977 р. Ось що пише Клим Дмитрук про цю подію:

«... на початку богослужіння, яке відправляв митрат Я. Гайманович, під заплямованим кров'ю штандартом СС, у своїй уніформі до церкви строєм прибули 80 кол. есесманів на чолі з штурмбанфюрером О. Вінницьким. Звертаючись після церемонії до есесівських вояк, Вінницький закликав "передавати свої ідеї молодшому українському поколінню".

"Від присяги, яку ми зложили під час війни, -- заявив Вінницький, -- нас ніхто не звільнив. Ми бувші вояки дивізійники не сміємо про це забувати". Ось так зухвало й недвозначно проголошують своє політичне кредо есесівські ґвалтівники і вбивці, ладні й сьогодні знову повернутися до своїх каїнових справ" ("Вісті з України", № 18, квітень 1979).

Дмитрук наводить цілі цитати з репортажу В. Горбатюка про святкування у Монтреалі, який появився у "Вістях Комбатанта", ч. 3, 1977 рік. Він навіть бере ці цитати у лапки, зовсім як це годиться шануючому себе науковцеві. Однак, перевіривши цитати совєтського "ученого історика", стверджуємо, що там дійсно такі слова є, але він їх вибрав з контексту, виключаючи те, що йому невигідне. Отже, цитуємо репортаж В. Горбатюка, де він пише: "До церкви вмашерував відліл кол. вояків Дивізії (80) в братських одностроях з прапором Станиці" (підкреслення -- В. В.). Отже немає ані згадки про "штандарт СС" та ще "кров'ю заплямлений", так само як і немає згадки про те, що "штурмбанфюрер Вінницький" ішов на чолі згаданої групи дивізійників, бо ж його там і не було, а групу провадив хто інший. Далі у дописі у "Вістях Комбатанта" сказано, що "привітальне слово сказав основник Станиці майор Осип Винницький. Він підкреслив, шо від присяги, яку зложили вояки І-ої УД УНА на службу Україні (підкреслення -- В.В), нас ніхто не звільнив. Ми, бувші вояки дивізійники, не сміємо про це забути" (стор. 66). Отже, майор Винницький говорив про "службу Україні", але Гальському ці два слова заважали і він їх безцеремонно пропустив. А опустивши ці два слова, змінюється цілковито первісний зміст слів майора Винницького.

Але в совєтській діялектиці таке допускаєме, бо не йдеться там про правду, але про очорнювання всіх тих, які не погоджуються з совєтською владою, які мають свою власну думку і не бояться її висловити на відповідних місцях та у відповідному часі. Колишні дивізійники, як чесні і працьовиті люди, яким сьогодні українська громада в діяспорі довіряє свої провідні місця, залишаються сіллю в оці московських вельмож та їхніх вислужників в Україні і тут у вільному світі. Але найгірше болить їх те, що навіть там в Україні, до колишніх дивізійників ставляться, бодай ті, що краще поінформовані, з довір'ям та пошаною. Отже, треба було б їх оплюгавити і внутрі Совєтського Союзу. З тою метою треба було написати відповідний пасквіль також і на сторінках часопису призначеного для громадянина Совєтської України. Найкращим доказом таких намагань є стаття-памфлет у часописі "Робітнича газета" з датою 21 листопада 1979 р. "Робітнича газета" є офіційним органом Центрального Комітету Комуністичної Партії України, яка появляється у Києві, і в ній була надрукована стаття п.н. "Сльоза лукавого" авторства якогось нового "спеціяліста" Ярослава Королевича.

Королевич, інформуючи своїх читачів про дивізійників у Канаді, також вчепився репортажу Горбатюка, але, як виходить зі змісту, він зовсім того репортажу не бачив, а радше базував свою "наукову" аналізу на статті Клима Дмитрука "Хто такі дивізійники" у "Вістях з України". Описуючи святкування Станиці Братства Дивізійників у Монтреалі, він каже, що "В Монтреалі в уніятській церкві Успення не так давно був розіграний куди симптоматичніший фарс. На "урочисте богослуження" під гітлерівськими прапорами у повній уніформі прибуло 80 самовіддано патріотичних есесманів-убивць на чолі з якимсь дуже войовничим Вінницьким, котрий з амвона проголосив (підкреслення -- В. В): "Від присяги, яку ми зложили під час війни, нас ніхто не звільняв. Ми, бувші вояки дивізійники, не сміємо про це забувати".

Отже, про те, що майор Винницький говорив про присягу, яку вояки І-ої УД УНА, зложили на службу Україні, Королевич також не згадує. Одначе для прикраси і щоб збудити уяву читача, Королевич каже, що есесмани прийшли під гітлерівськими штадартами та в повній уніформі (здається, ясно, що в есесівській уніформі!?), викликає у читача вид гітлерівських парад, а про те власне і йшлося авторові статті "Сльоза лукавого". За те більше драматично виглядає ствердження автора, що мовляв, Вінницький проголосив з амвона. В таку нісенітницю можуть повірити хіба тільки громадяни Совєтського Союзу, та й то не всі, які не знають, що проповідувати "з амвона" можуть тільки священики, а не кожний мирянин. (Маємо на увазі католицьку та православні церкви, до яких належить більшість українців). В кожному разі так

виглядає совєтська історія та спосіб наукової документації. Із малого скромного допису В. Горбатюка у "Вістях Комбатанта" совєтські "дослідники" зробили таку історію, яка їм була потрібна, не числячись із фактами. Так, до речі, виглядають усі совєтські історичні твори, й тому їх цитувати -- дуже небезпечна річ, бо там аж кишить від усякої брехні та свідомого фалшування. Боротися з цею брехнею не легко, бо совєтам йдеться не про правду, але про очорнення їм немилих людей, одиниць чи цілих груп, так як у нашому випадку йшлося про колишніх членів української дивізії "Галичина", відомих під назвою "дивізійників",

Але совєтська пропаґанда не задоволяється очорнюванням немилих їй осіб тільки на сторінках своєї власної преси та взагалі у власних публікаціях. Навпаки, вона намагається поширювати свою брехню також і на сторінках інших, некомуністичних часописів, що в очах читачів має більше достовірности. Це видно зокрема в останніх кількох роках, коли на сторінках англомовних часописів появилася ціла серія статтей проти т.зв. "воєнних злочинців", за якими шукає жид Візенталь. Його намагання доволі часто використовують різного роду комуністи-"прогресисти", які намагаються при тому спекти свою печеню й дискредитувати вихідців з Совєтського Союзу, а зокрема українців. Далися на цю комуністичну вудку злапати й польський тижневик "Звйонзковєц", який вихолить у Торонто і весною 1979 р. образливо висловився проти української Дивізії "Галичина", посуджуючи її, як і цілу українську громаду, за коляборацію з німцями. Так само літом 1980 р. появилася образлива стаття на адресу дивізії "Галичина" у тижневику "Торонто Стар", але до цих справ ми ще повернемо.

На закінчення хочемо однак ствердити, що жодна образлива стаття на адресу української громади взагалі, а на адресу української дивізії "Галичина" зокрема, які появляються на сторінках чужих, а часом, на жаль, і на сторінках українських періодиків, не повинна залишитися без відповідної реакції української громади взагалі, а її репрезентативних чинників, як УККА в Америці чи Комітету Українців Канади зокрема. В демократичних країнах ми не повинні дозволити на те, щоб нас безкарно ображали.

ІВАН КУПЧИК

(1895 -- 1980)

Іван Купецький-Купчик народився 1 серпня 1895 р. в селі Матиївці, Коломийського району, Зах. Україна. Народню школу закінчив у родинному селі, а до гімназії ходив у місті Коломиї, де жив батько, к. капітан австрійської армії. У першій світовій війні він служив як однорічник у 24-тому полку піхоти австрійської армії. Відбув військовий вишкіл для старшин у Вінер-Нойштадт біля Відня. Був командантом "Першого Лещетарського Розвідчого Відділу" та брав участь у боях на австрійсько-російському фронті в 1915 р. Ранений того ж року у Карпатах, попав у російський полон. Від листопада 1917 р. він вже в рядах новостворених частин Січових Стрільців у Києві під командою Євгена Коновальця. Під час боїв на вулицях столиці Києва в 1918 р. знову був ранений і переїхав на лікування в коломийському шпиталі.

У Листопадовому Зриві 1918 р. брав активну участь у перебранні влади в коломийському районі. Згодом в рядах УГА до серпня 1919 р, По повороті в окуповану Галичину включився у підпільну організацію УВО. Довго не втішався волею, бо поляки арештували його й присудили до 6-ох літ в'язниці. По двох роках у трюмі, втікає і дістається до Німеччини. В 1926 р. подався до Америки, а в 1928 р.переїхав до Канади, до провінції Алберти. Активізується в українських національних і релігійних організаціях.

Як любитель співу, належав до хору "Вечірня Зоря" в околиці Еґремонту,

а пізніше до хорального гуртка при Філії УНО і УСГ в Едмонтоні. 

ПАВЛО ЯЦИШИН

48.41.4921-24.11.1980

Павло Яцишин народився 8 листопада 1921 р. в с. Григорів, Бучацького повіту. У своєму селі стає членом Т-ва "Луг" і читальні "Просвіта", співав в хорі.

У 1944 р. попадає до німецької дивізії "Вікінґ", з якою проходить бої на терені Польщі, а в листопаді того

року переносять його з іншими друзями до Української дивізії. Ранений в боях у Австрії, попадає до полону

в Італії, а відтак в Англії. 

В 1952 р. виїжджає до Канади, до Ред Лейну, де працює в копальні золота. У 1955 р. переїжджає до Вінніпеґу, де стає членом Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, Т-ва Рідна Школа ім. М. Шашкевича, інституту Просвіти.

Д-Р ЯРОСЛАВ ГИНИЛЕВИЧ

 Сотник, лікар Української Галицької Армії, професор медицини, д-р Ярослав Гинилевич, лицар-командор Ордену св. Сильвестра Папи, народився 9 квітня 1891 року в селі Шумяч, повіт Турка. Походив із стародавнього українського патріотичного роду, де його батько о. Володимир Гинилевич був визначним українським громадським діячем і про-

будителем рідної Лемківщини.

До гімназії ходив у Перемишлі, а бувши студентом медицини у Львові брав ниву участь у боротьбі з поляками за український університет і був поміж підсудними 101-им студентом у відомому політичному процесі у Львові.

Після закінчення у 1916 році медичних студій був приділений в часі Першої світової війни санітарним медиком до 41-го піхотного полку в Чернівцях і з цим полком брав участь у

боях на італійському фронті.

По розпаді австро-угорської монархії 1 листопада 1918 року зголосився до рідного війська у Львові і на наказ Тайного Військового Комітету  роззброїв австрійську військову корпусну команду. Опісля, ввечері 4 листопада був тяжко ранений.

По відступі українських частин зі Львова і після вилікування був приділений як медик до 7-ої Львівсьної бригади, в рядах якої перебув в червні 1919 року Чортківську офензиву, а після відступу УГА за Збруч у липні 1919 року -- у відомім "Чотирикутнику смерти" пережив щасливо пошесть тифу.

Після підступного роззброєння галицьких частин поляками в квітні 1920 року попав до польського табору полонених в Тухолі на Поморі.

По однорічнім побуті в Тухолі повернувся до Львова. Працював повних 19 років безкористо в клініці Народної лічниці і зібрав понад 20 тисяч польських золотих на будову українського шпиталя. Був приватним лікарем митрополита Шептицького і його брата о. ігумена Климентія Шептицького. Був також професором медичного з факультету у Львівському університеті.

Виїхавши в 1944 році на еміґрацію, замешкав стало у Мюнхені, тут відкрив свою лікарську практику, став професором УТГІ і деканом його фармацевтичного факультету, а від 1951

року був постійним головою Української Медично-Харитативної Служби.

Папа Павло VI-ий відзначив його 1964 року титулом лицаря-командора Ордену св. Сильвестра Папи.

Дмитро Микитюк

Д-р МЕД. ХІРУРГ ВОЛОДИМИР ПРОКОПОВИЧ

Світові події останніх десятиліть і значимі політичні події діяли на наші покоління з великим драматизмом. Зосібна важливим переживанням було постання Української Дивізії "Галичина", до якої зголосився д-р В. Прокопович. Закінчивши медичні студії у Львові став асистентом д-ра Ґруци одного з найкращих хірургів в Польщі. Коли проголошено Дивізію "Галичина", одним із перших лікарів зголосився д-р Прокопович.

 У звіті із своєї референтури д-р Білозор, колишній лікар УСС і УГА, а в той час санітарний референт Військової Управи, згадує тих лікарів, які першими зголосилися до Дивізії. Між ними є ім'я д-ра В. Прокоповича. Я мав нагоду бачити його в Гайделяґрі в половині 1943-го року і розмовляти з ним. Він від'їжджав саме на курс для військових лікарів, який мусіли пройти усі зголошені.

Д-р Білозор звітує про загальне положення лікарської професії під Польщею. Українців допускали тільки в обмеженій кількости до студій медицини. Тому перед Другою світовою війною на 3 мільйони українського населення ми мали тільки 360 лікарів, малу кількість дентистів і техніків та кількох тільки аптекарів. Тому кожний лікар міг зробити гарну карієру у своїй професії. Проте до Дивізії зголосилося аж 161 лікар, але це були переважно колишні військові лікарі з австрійської армії першої світової війни, та з УСС, УГА та УНР. Із зголошених принято з причини здоров'я і віку тільки 32-ох, в тому 14 у віці до 30 років. Слід додати, що в піхотній дивізії повинно бути 50 лікарів не враховуючи запасного полка.

Йоли я прибув до запасного куреня під Бродами, деяких лікарів, в тому і д-ра Прокоповича приділено уже до поодиноких частин. З пізніших звітів і розмов знаю, що д-р Прокоповича приділено до полевого шпиталя, який був розташований в селі Потутори. Командир першої сотні 29 полку поручник Михайло Ліщинський розповідав мені, ідо в днях 18-20 липня 1944 його сотня перебувала у повільному відвороті, але у постійному контакті з ворогом в напрямі на Ґуту Пеняцьку і Жарків, де його ранено. Використовуючи можливість транспорту командир сотні з іншими раненими прибув до полевого шпиталя в Почапах. Кількість ранених вояків була така велика, що персонал шпиталя міг обслужити тільки тяжко ранених, до яких належав і М. Ліщинський.

Д-р Прокопович ствердив, що в раненого почалася ґанґрена і ампутував йому руку в умовах повного браку нормальних засобів гігієни. Фронт, а з тим і бої з ворогом наближалися до Почап. М. Ліщинського і декілька інших ранених вдалося ще вивезти автом з фронтової лінії, а д-р Прокопович попав у полон, з якого видістався тільки по довгих роках.

Я побачив д-ра Прокоповича аж у Детройті у шістдесятих роках. Він щиро опікувався дивізійниками, безкорисним і постійним лікуванням генерала М. Крата продовжив йому життя на яких десять років.

Ю.Т.К.

В . Кубійович і А. Фіґоль

 

Проф. д-р В. Кубійович з найближчим співробітником про здійснюванню Енциклопедії Українознавства д-р Атанас Фіґоль. (знимка з весни 1980 р.)

СОВЄТСЬКА БОЄВА ТАКТИКА В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

В. Ф.

Лекція на майбутнє.

Для Заходу СССР був і є загадкою. Це актуальне особливо в мілітарній ділянці. Правда, західні "совєтологи" збагнули частинно совєтську військову практику, спосіб розміщення військових з'єднань та дещо з мілітарної доктрини, але решта таки оповита серпанком таємничости. Західні експерти не знають "слабих пунктів" совєтської армії. Зрештою важко передбачити справність і досягнення армії, доки її не випробується на полі бою. Ось приклад:

Перед вибухом німецько-совєтської війни брітанська розвідка доносила, що хоч совєтські військові сили чисельно великі, але їхнє вивінування перестаріле, постачання незадовільне, а в командирів брак ініціятиви та заразом якийсь страх перед відповідальністю. Звіт передбачував далі, що німецька армія впродовж 4 до 6 тижнів зможе опанувати цілу Україну й дійти до Москви. На ділі показалося що інше. Тому й сьогодні трудно оцінити, на скільки добрий совєтський командний склад, яка сила армії, які її "слабі пункти". Німецький генерал Франц Гальдер у своїх споминах пише, що німці не доцінювали совєтського колоса; вони думали, що совєтська армія начисляє коло 200 дивізій, а тимчасом уже на самому початку війни там було 360 дивізій. Правда, озброєння та загальне вивінування армії далеко не дорівнювало європейським стандартам, а також і командний склад не був на висоті. Та цікаве й грізне було що інше: коли німцям вдалося знищити, нпр. 10 дивізій, то на їх місце з'являлося відразу других 10 — свіжих і боєздатних.

Безпосередньо після Другої світової війни американські військові чинники заанґажували більшу  кількість німецьких офіцерів, що воювали на Східньому фронті, й дали їм доручення подати на письмі свої спостереження й досвід з боїв із совєтською армією. На підставі тих інформацій та інших опублікованих джерел американці стараються пізнати докладніше совєтську армію та її боєздатність.

Східній фронт

Всі німецькі автори, обізнані зі Східнім фронтом, однозгідно підкреслюють його особливу унікальність. Німецькі дивізії, вислані вперше на Схід без достатнього числа старшин обізнаних з умовинами Східного фронту, завжди зазнавали невдач і мали великі жертви в людях. З другої сторони, навіть рештки дивізій, які пройшли тверду школу на Сході, добивалися поважних успіхів.

Совєтський командний склад

В січні 1941 р. на одній із конференцій німецького генерального штабу Гітлер висловив думку, що совєтська армія не має добрих командирів. Німці вже раніше мали нагоду ближче пізнати совєтську армію, її добрі і злі сторони. Це було ще в 1920-их і пізніше в 1930-их роках, коли Німеччина, щоб уникнути наложених на неї Версальським трактатом мілітарних обмежень, вишколювала свою армію на території СССР і тоді совєтські офіцери ходили до німецьких військових шкіл. В тому часі совєтські старшини робили додатне враження, мали солідне військове знання, виявляли пильність, здоровий розсудок та подивугідну амбіцію вчитися, були добрими техніками і стратегами. В половині 1930-их років, внаслідок ідеологічних розходжень, німецько-совєтські контакти припинилися й німецька оцінка совєтської амії опиралася тільки на зовнішніх спостереженнях. В 1941 р. полк. Кребс, який провів деякий час в СССР, звітував ген. Гальдерові, що вищий совєтський командний склад стоїть далеко нижче, ніж в 1933 р., та треба буде щонайменше 20 років, щоб він осягнув попередній рівень. Причиною того занепаду були військові чистки в 1937-1938 роках. Ось кілька статистичних даних: розстріляно 3 з-поміж 5 маршалів, 14 з-поміж 16 армійських командирів, всіх 8 адміралів, 60 з-поміж 67 корпусних командирів, 136 з-поміж 199 дивізійних командирів, 221 з усіх 397 командирів бригад. Також розстріляно всіх 11 віцеміністрів оборони та 75  з-поміж  80  членів  Верховної  Військової  Ради. Потерпіли також нижчі старшини: згрубша половина 35000-го офіцерського складу була зліквідована. Отже, в 1941 р. перед самим вибухом війни з Німеччиною, совєтська армія, хоч чисельна й може хоробра, не мала належного командного складу. Хоч вище совєтське командування було спосібне і цілеспрямоване, то середнє й нижче — бодай на початку війни — було апатичне, без ініціятиви. Тому в початковій кампанії совєтська армія проявляла слабість, яку згодом виправлено воєнним досвідом. Зокрема після Сталінґраду перевага перейшла на сторону совєтської армії: її командування на всіх ступенях проявляло гнучкість, твердість, рішучість. Одною негативною прикметою старшого командування — в розумінні німецьких експертів — була його нехіть оточувати більші німецькі з'єднання. Ще в 1945 р., коли совєтська перевага була безспірна, вони не вступали в центр Німеччини, доки не зліквідували потенціяльної німецької загрози в Курляндії, Східній Прусії, Помор'ю. Причина: стратегічною метою совєтської армії було не відвоювання втрачених теренів, а тотальне знищення ворожої армії і її мілітарних ресурсів. Це потверджували також військові інституції, в яких говорилося: перед рішенням, куди має бути звернений головний удар, командир мусить впевнитися щодо розміщення ворожих сил і тих устаткувань, які найперше треба знищити, щоб забезпечити остаточну перемогу.

Вояки

Якийсь дивний стоїцизм і духова повільність роблять совєтських вояків байдужими на людські втрати вони навіть не прив'язують великої ваги до власного життя. До атаки ступають по трупах своїх недавніх товаришів, вони незвичайно витривалі, спокійно переносять усі труднощі, байдужі на бомби і стріли. Очевидно є між ними також більш ніжні характери, але вони витреновані сповняти всі накази без вагання, дуже докладно. В совєтській армії панує залізна дисципліна й за невиконання наказу стосується драконські кари. В боях коло Рославля в серпні 1941 р. совєтська танкова сотня вислана до акції, нагло задержалася, мов мертва, на полі бою. Причина була та, що командир сотні одержав наказ, перед акцією наповнити танки пальним, яке було на складі дальше в тилу. Він того не зробив, думаючи, що десь на переді можна буде набрати пального. Але такої можливости не було й танки стали без пального. Результат: політичний комісар витягнув пістолю й на місці застрілив командира.

В порівнянні з європейським, совєтський вояк легше переносить усякі недостатки й невигоди. Під час зимової кампанії в 1941 р. німці оточили совєтський полк в лісах коло Волкова. Тому що їхні сили були за слабі для прямої атаки, вони постановили застосувати облогу й голодом приневолити вояків до здачі. Але після двотижневої облоги їх спротив був такий самий як першого дня; те саме продовжувалося і в наступних тижнях. Совєтські вояки живилися рештками замерзлого хліба, сосновими шишками та сухим листям. Нікому з них не приходило на думку покинути становища із-за голоду.

Західньо-европейський вояк дуже залежний від постачання й воно дає йому певність та облегчує життя на фронті. Якщо якийсь відділ зазнав на фронті невдачі і його розбито, то поодинокі вояки шукають захисту коло кухні або вантажного авта. Того всього не мають совєтські вояки; польова кухня є для них приємною несподіванкою, якщо вона вряди-годи з'являється на фронті. Для совєтського вояка єдиним прибіжищем є не кухня чи вантажне авто, а тільки кріс, танк або кулемет; якщо він їх втратив — він пропав. Повороту назад для нього нема, бо там чекають на нього патрулі НКВД.

Німецькі автори підкреслюють, що совєтські вояки скоро опанували модерну зброю і скомпліковане військове устаткування. Це зокрема помітне в ділянці комунікації: в часі Першої світової війни телефон був для пересічного російського вояка чимсь майже магічним, а вже в Другій війні всякі, навіть дуже скомпліковані радіоапарати були для нього просто іграшкою.

Очевидно совєтська армія має також слабі сторони. Головним її недомаганням є брак ініціятиви, що в результаті доводить до паніки, до "інстинкту череди". Він неспроможний перенести наглої зміни від тріюмфального наступу до вимушеного відступу, губиться в непередбачених ситуаціях. Зате в обороні він знаменитий.

Боєві операції

Совєтські боєві операції інші від західніх і повні несподіванок. Ніколи не можна заздалегідь передбачити, як совєтське командування зареагує на тактичні правила боїв або різні фронтові хитрощі, як нпр. оточення, наскок збоку, удаванню засідки. Часом совєтські частини поступають згідно з загальна принятими правилами, то знову всякі намагання оточити ї або вдарити збоку не турбують їх зовсім. Тому боротьба з совєтською армією мусить спиратися на зовсім інших заложеннях. Часами совєтські відділи покидають становища, які нормально треба б втримати як дуже важливі. Іншим разом во ни завзято обороняють місця, які не мають ніякого стратегічного значення. В таких випадках вони керуються радше інтуїцією, ніж практичним вишколом, і треба признати, що та інтуїція деколи краще їм служить, ніж теорія. Цікаве також те, що вони прикладають велику вагу до височин і боряться за них з великим завзяттям, без уваги на їх значення та власні втрати.

Домінантну ролю в совєтській армії відіграє артилерія; в ній служили і служать найкращі офіцери. Під кінець Другої світової війни їх артилерія мала рішучу перевагу над німецькою й німці зазнавали від неї чимало втрат. Знамениті також саперні частини, які могли в скорому часі направити залізничі рейки, мости та закладати міни.

Менше досконала піхота й танкові частини. Обслуга танків не мала належного вишколу, тому в них завжди були великі втрати. В піхоті стосовано масові атаки, без уваги на колосальні людські жертви.

Слабою сторінкою совєтської армії був брак координації між піхотою, артилерією і змоторизованими частинами. Ту хибу виправлено в пізнішій стадії війни (1944 р.), коли введено в дію більшу кількість танків.

Начальне командування мало докладно розроблену процедуру підготовки до офензиви. Дуже докладна розвідка починалася 48 годин перед атакою. Наступ піхоти попереджувала артилерійська канонада. Деколи вживали хитрощів, але вони були якісь стереотипні й дуже очевидні, напр. розповсюджування фальшивих вісток, будування фальшивих укріплень та інсталяцій, усування перешкод в інших місцях, ніж там, де мала починатися атака. Щойно маршал Конєв в 1945 р. змінив трохи ту процедуру і при офензиві над Вислою мав позитивні результати.

Ще одна унікальність східного фронту — це величезний простір, в якому німецькі вояки прямо розпливалися. Внаслідок того совєтські відділи могли без труду інфільтрувати німецькі позиції та здобувати ключеві становища поза фронтом. Це давало їм змогу переходити ріки, будувати причілки й не допускати німців до закріплення оборонних позицій.

Розвідка

Кесельрінґ завважує, що ще перед Другою світовою війною совєтська розвідка намагалася роздобути й вивчити правильники й технічні підручники чужих військових сил. З того він заключає, що й під сучасну пору вона добре поінформована про нову зброю та боєву техніку Заходу.

Висновки

Німецькі джерела подають багато інформацій про совєтські боєві операції під час Другої світової війни. Питання в тому, чи ті інформації актуальні ще сьогодні чи може вони мають тільки історичну вартість.

Перша заввага щодо високих кваліфікацій вищого совєтського командного складу напевно актуальна й сьогодні. Доказом є батата совєтська військова література, яка присвячує чимало уваги модерній війні, так нуклеарній, як і звичайній, конвенціональній. Можна тільки мати сумніви, чи совєтське командування буде в силі реалізувати свої теоретичні заложення. Є підстави думати, що сама доктрина добра, але її проведення в життя слабе.

Є також можливість, що совєтські військові чинники захоплені своїми успіхами з останньої війни, спочили на лаврах і не думають над тим, щоб колишню тактику поправити відповідно до нових технічних вимог і досягнень. Їх тактика "масових атак", практикована в останній війні, може бути дуже коштовна в нуклеарній добі. В новій війні буде вказане "розсіяння" військових з'єднань; це знова змушує військові відділи й нижче командування діяти більш самостійно, а це власне, — як стверджують німецькі автори, — слаба сторінка совєтської армії. Одначе є докази, що совєтські військовики рахуються з тим фактом і звертають більшу увагу на ініціятиву та більшу свободу діяння. Чи вдасться їм це осягнути? Чи зможе видати з себе таких самостійних старшин-провідників суспільство, яке вбиває приватну ініціятиву і не заохочує людей самостійно думати? А може СССР думає про "блискавичну війну"  й  армія  приготовляється до неї?  Відповіді на ці питання не знайти в підручниках, що займаються історією Другої світової війни, але на підставі здобутих інформацій можна поробити правильні висновки.

На підставі статті:

Col. Graham D. Vernon. Soviet combat operation in World War II. Military  Review, N. 3 and 4, 1980.

БОГДАН ПІДГАЙНИЙ

 2.1.1906 — 1.9.1980

Підгайний Богдан — громадський і політичний діяч, інженер; член Української Військової Організації, Бойовий референт Крайової екзекутиви Організації Українських Націоналістів у Галичині у 1930-их роках. Засуджений на процесі за вбивство польського міністра Б. Пєрацького у Варшаві в 1935 році на досмертну в'язницю і на процесі Крайової Екзекутиви ОУН у Львові в 1936 — на 15 років ув'язнення. Член проводу Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів у 1940-их роках член Політичної Ради ОУН за кордоном.

Кожне речення вищенаведеної нотатки з Енциклопедії Українознавства вимагало б окремої більшої довідки. Кожне це речення замикає поодинокі періоди бурхливого земського життя Богдана Підгайного. У кожному з цих періодів вирізняється незвичайне бажання все глибше допомогти і посилити боротьбу українського народу за свою державність та виявляється у рішучості конкретних чинів. Не кожному одначе доля дозволила у своїй земній "мандрівці" попасти в аванґард провідних "мандрівників", таких, на яких гляділи та шляхами яких ступали маси їхніх сучасників. Революціонер з психічної структури і незрушимого переконання, Богдан Підгайний, разом з генералом Тарасом Чупринкою (Романом Шухевичем), Степаном Бандерою і Миколою Лебедем, належав до цього авангарду свого покоління, яке історики вже тепер вважають "пробоєвим", за свій вклад у процес національного відродження українського народу. Це покоління свідомо нав'язало до визвольних змагань І-ої світової війни, поглибило ідею збройної боротьби та понесло її у широкі маси нашого народу. Події 2-ої світової війни і події після неї засвідчили правильність настанови і поступування цього покоління, а широкий відгомін мас — це запорука майбутнього успіху. Анатоль Камінський, колишній близький політичний співробітник Б. Підгайного, пише про нього так:

"І так як доля нашого народу тісно й органічно пов'язана з історією ОУН, так і життя Б. Підгайного пов'язане з організованим націоналістичним рухом нашого століття. Він бо — боєвик УВО, один із її першої трійки, він — боєвий референт Краєвої Екзекутиви ОУН, член проводу ЗЧ ОУН і член Політичної Ради ОУН за кордоном.

Націоналістична доба викувала поняття, яке найменоване ідеєю чину. Саме він був якраз передусім людиною чину і співтворцем доби.

Я хотів би однак згадати тут про окремий період в діяльності Б. Підгайного, а саме як керівника референтури краєвого зв'язку в доволі складний і важкий час 40-их і 50-их років. Якраз в краєвому зв'язку, мабуть, яскравіше, ніж будь-коли, Б. Підгайний виказав не лише відвагу й бистрість, подиву-гідну винахідливість і динамізм, але й широкий розмах концептування і плянування, провідницький і організаційний хист, маштабність, готовість на риск й одночасно холодний оперативний розрахунок штабовика високої кляси. А в парі з тим він виявляв величезне багатство людського зрозуміння і вирозуміння, безпретенсійности, щирости і звичайної скромности (...) Заразом в період внутрішніх криз він зумів був поставити на перше місце добро справи, політичну рацію і наказ Краю та відсунути набік особисті уболівання та пов'язання".

Б. Підгайний був старшиною дивізії "Галичина". Дивізію вважав за потенційний зародок частини майбутньої української армії. Цей погляд не був таємницею серед вояків, і звідси його часті непорозуміння з німецьким штабом дивізії. Фронтовий старшина, ранений під Бродами, з дивізією перемаршував Словаччину, Австрію і Юґославію. По повороті з полону з Ріміні включився знову в українське політичне життя, в якому займав важливі та відповідальні пости. Став співосновником Братства кол. вояків 1-ої УД УНА та його послідовним діячем. Довго очолював Крайову Управу Братства в Канаді, а в Головній Управі був заступником голови. В Канаді працював як інженер.

Доля не була ласкава для покоління інженера. Тюрми, табори відокремлення, табори полонених, життя в напрузі і безперервній небезпеці. Шикани і переслідування чужих бюрократів, хоч гартували духа та давали охоту до боротьби, але відбивалися від'ємно на здоров'ї. Доля вимагала від них жертв — твердих і тяжких — таких, на які людина може здобутися. Не судилося їм також, принаймні тим, що вже відійшли, побачити здійснення їхнього ідеалу. Але, мабуть, вже такі дороги провидіння. Мойсей вивів свій народ з єгипетської неволі, але сам не побачив вільної країни.

Сотник Б. Підгайний — це революціонер і вояк, який, свідомий своєї мети, крокував земським шляхом свого життя, поборюючи зустрічні перепони. Він — не тільки провідник і вояк, він в першу чергу людина, незвичайна людина, людина багатьох талантів, незрівняного дару розповідання, приємна у співжитті з другими, людина — дорадник, ініціатор, виконавець. Перефразовуючи американського генерала МекАртура, хочемо вірити, що старі вояки не вмирають; вони розпливаються в ідеї, за яку стояли і боролися, а ця ідея залишається з нами і тому з нами частина духовости покійного.

М. М.