Світові події останніх десятиліть і значимі політичні події діяли на наші покоління з великим драматизмом. Зосібна важливим переживанням було постання Української Дивізії "Галичина", до якої зголосився д-р В. Прокопович. Закінчивши медичні студії у Львові став асистентом д-ра Ґруци одного з найкращих хірургів в Польщі. Коли проголошено Дивізію "Галичина", одним із перших лікарів зголосився д-р Прокопович.
У звіті із своєї референтури д-р Білозор, колишній лікар УСС і УГА, а в той час санітарний референт Військової Управи, згадує тих лікарів, які першими зголосилися до Дивізії. Між ними є ім'я д-ра В. Прокоповича. Я мав нагоду бачити його в Гайделяґрі в половині 1943-го року і розмовляти з ним. Він від'їжджав саме на курс для військових лікарів, який мусіли пройти усі зголошені.
Д-р Білозор звітує про загальне положення лікарської професії під Польщею. Українців допускали тільки в обмеженій кількости до студій медицини. Тому перед Другою світовою війною на 3 мільйони українського населення ми мали тільки 360 лікарів, малу кількість дентистів і техніків та кількох тільки аптекарів. Тому кожний лікар міг зробити гарну карієру у своїй професії. Проте до Дивізії зголосилося аж 161 лікар, але це були переважно колишні військові лікарі з австрійської армії першої світової війни, та з УСС, УГА та УНР. Із зголошених принято з причини здоров'я і віку тільки 32-ох, в тому 14 у віці до 30 років. Слід додати, що в піхотній дивізії повинно бути 50 лікарів не враховуючи запасного полка.
Йоли я прибув до запасного куреня під Бродами, деяких лікарів, в тому і д-ра Прокоповича приділено уже до поодиноких частин. З пізніших звітів і розмов знаю, що д-р Прокоповича приділено до полевого шпиталя, який був розташований в селі Потутори. Командир першої сотні 29 полку поручник Михайло Ліщинський розповідав мені, ідо в днях 18-20 липня 1944 його сотня перебувала у повільному відвороті, але у постійному контакті з ворогом в напрямі на Ґуту Пеняцьку і Жарків, де його ранено. Використовуючи можливість транспорту командир сотні з іншими раненими прибув до полевого шпиталя в Почапах. Кількість ранених вояків була така велика, що персонал шпиталя міг обслужити тільки тяжко ранених, до яких належав і М. Ліщинський.
Д-р Прокопович ствердив, що в раненого почалася ґанґрена і ампутував йому руку в умовах повного браку нормальних засобів гігієни. Фронт, а з тим і бої з ворогом наближалися до Почап. М. Ліщинського і декілька інших ранених вдалося ще вивезти автом з фронтової лінії, а д-р Прокопович попав у полон, з якого видістався тільки по довгих роках.
Я побачив д-ра Прокоповича аж у Детройті у шістдесятих роках. Він щиро опікувався дивізійниками, безкорисним і постійним лікуванням генерала М. Крата продовжив йому життя на яких десять років.
Ю.Т.К.
Немає коментарів:
Дописати коментар