KEINE KAMERADEN

М.  Добрянський

 (Закінчення)

Старий лікар, д-р Бегренс (Бобруйськ): При теперішньому харчуванні полонені мусять померти. Вони прийшли сюди в стані повного виснаження після того, як уже в своїй армії цілий тиждень не дістали харчів (157). А до табору в Бобруйську були два тижні в дорозі (368). Ген. фон Шенкендорф, командир запілля "Мітте", записав для звіту ген.-фельдмаршалові фон Бок: "Усі полонені, що приходять із котлової битви Брянськ — Вязьма, такі виголоднілі, що теперішній раціон харчу не вистачає, щоб їх урятувати від смерти. Те саме в усіх таборах!" (368). Шеф одного відділу в контррозвідці, полк. Лягузен, після інспекційної поїздки у фронтові райони, звітував 31.X.1941: Шоста армія дала наказ стріляти всіх охлялих полонених (начальний командир ген. фельдмаршал фон Райхенав). На жаль, виконують це на дорозі, навіть в оселях, так, що місцеве населення є свідком таких подій (171).

Вони — не полонені, а дезертири!

З вибухом війни в німецькому командуванні була тенденція застосувати до радянських полонених обі міжнародні конвенції, що регулюють справи війни, зокрема полонених (мовиться про Женевську з 1929 і Гаґську з 1907). Незалежно від того виступив Міжнародний Червоний Хрест, щоб наладнати взаємну інформацію про полонених і поранених; потім і шведський уряд (224-225). Дещо пізніше підняв свої заходи уряд ЗСА (230). Розпочались розмови та обмін дипломатачних листів між заанґажованими сторонами й невтральними посередниками. Справу перерішив Гітлер 16.VII. 941. "Фюрер постановив, що не може бути ніякого юридичного домовлення з радянським урядом, що стосується трактування полонених", — повідомив начальний командир вермахту своїх генералів (228). Гітлер хотів мати на Сході цілком вільні руки. І військове командування погодилося з цим, бо вірило, що війна закінчиться за кілька тижнів, у гіршому випадку місяців.

А проте заходи посередників ішли далі. Обі воюючі сторони погоджувалися на ряд тактичних поступок у дрібніших питаннях (229). Але поза початкові спроби переговори не пішли, бо тепер обі сторони, тобто й радянський уряд, не були заінтересовані наладнанням справи полонених. Радянський уряд, втративши більше двох мільйонів полонених, хотів стримати дальші втрати, що прийшли б, якби змінилось трактування полонених на німецькому боці (230).

Як Міжнародний Ч. Хрест так і уряд ЗСА прагнули, щоб обі сторони зобов'язалися притримуватись постанов Женевської конвенції. У Вашінґтоні боялися, що без такого зобов'язання погіршиться доля всіх полонених. Радянський уряд рішуче відмовився, засланяючись тим, що він визнає Гаґську конвенцію і буде притримуватись її, якщо це саме зробить і противна сторона. Причиною впертої відмови був той факт, що женевські постанови докладніше визначують обов'язки супроти полонених, зокрема передбачають відвідини невтральних чинників у таборах полонених (230-231).

Приблизно в тому часі, коли невдачею закінчились американські заходи, обірвались і внутрішні заходи німецькі. Найрішучішим їх речником був граф фон Мольтке з відділу "міжнародне право" в Начальній команді вермахту. Мольтке від червня спостерігав трактування радянських полонених "зі зростаючим обуренням". Він виготовив для Кайтеля меморіял, який підписав його зверхник адмірал Канаріс, і 15.IX.1941 передав Кайтелеві (231). Один з найважливіших аргументів меморіялу говорив: дотеперішнє трактування полонених унеможливлює з'єднати їх для відбудови окупованих теренів, для мобілізації всіх опозиційних сил Росії (Рад. Союзу) до одностайного опору, зате зміцнює силу спротиву Червоної Армії (232). Кайтель відкинув меморандум (233), але Мольтке не занехував справи, мав навіть деякі, здавалось, успіхи. Та в січні 1942 Гітлер наказав припинити й ті обмежені заходи, на які погоджувались  військове  командування і міністерство закордонних справ. Гітлер був проти того, щоб німецькі вояки на східному фронті знали, що у випадку полону вони будуть трактовані згідно з міжнародними законами; був проти обміну списків полонених, бо тоді радянський уряд дістав би докази, що не всі полонені залишилися при житті (234). Автор коментує: Хоча це рішення було вислідом принципової позиції Гітлера, проте на нього мусіла поважно вплинути ситуація на фронті. Якщо б відібрали східним дивізіям віру в те, що радянський полон означає певну смерть, тоді була небезпека, що завалився б східний фронт (235).

Все-таки заходи третіх сторін не припинялися. Але нічого не досягли ні МЧХрест ні американський уряд. У квітні 1943 папа Пій XII доручив своєму леґатові в Анкарі (монс. Ронкаллі, пізніший Іван XXIII) розпочати розмови з радянським представником. Радянський посол в Анкарі відповів, що його уряд не зацікавлений у тому, щоб одержувати інформації про полонених, бо він вважає їх зрадниками батьківщини. Те саме сказали посли в Софії і Стокгольмі (236). Радянський уряд у Швеції репрезентувала Олександра Коллонтай. Вона відповіла: Рад. Союз не знає ніяких радянських полонених; він трактує всіх своїх солдатів, що попали в німецькі руки, як дезертирів (402).

Останній акт у "трагедії найбільших розмірів" прийшов з упадком гітлерівського режиму.

Для полонених західних союзників упадок Гітлера означав поворот до нормального життя. Але для радянських полонених не кінчився шлях їхнього горя. Сталінський режим не міг визнати, що велика маса полонених попала в німецький полон через його нездарність. Через те частина полонених, яка велика — нема змоги встановити, було як "зрадники" присуджена до примусових робіт. І їхнє життя змінилося тільки мало (295).

Трактування ранених

Трактування ранених це та ділянка, каже Кр. Штрайт, яка дає безпосереднє свідчення про те, як ставилась армія до радянських полонених. Радянський уряд не ратифікував женевської конвенції про полонених, але ратифікував конвенцію з 1929 р. про "ранених і хворих". Ото ж німецьке керівництво пробувало виправдати трактування  радянських полонених тим, що уряд СРСР не підписав женевської конвенції. Характерно, що німецький провід ніколи не згадував конвенції про ранених і хворих. Націонал-соціялістичні керівники заздалегідь устійнили, що війну проти Рад. Союзу вестимуть згідно зі своїми ідеологічними засадами, без уваги на зобов'язання міжнародного права. Трактування радянських ранених показує, що керівництво армії готове було йти за директивами цієї політики навіть там, де мало місце ламання міжнародного права. Начальна команда видала 7 липня 1941 наказ, що для медичної опіки радянських ранених береться передовсім радянський санітарний персонал і радянські ліки. Заборонено брати німецькі санітарні автомашини для транспортуваня радянських ранених. Два тижні пізніше загострено цей наказ: брати лише радянський персонал і лише радянські ліки.

Принагідні  записки  показують, що в деяких випадках ранених стріляли, коли брали полон.

Зі звіту санітарного інспектора для полонених, проф. Конріха, про його поїздку на Україну, виходить: ранені були приміщені на двоповерхових прічах, а виряд лікарським знаряддям був "особливо незадовільний". В лазареті в Кривому Розі немає, напр., "навіть ампутаційного ножа".  Багато залежить від проворности таборового лікаря, якщо він як слід розглянеться в околиці. Автор завважує: зі звіту Конріха не видно, що він особливо дбав за поліпшення долі ранених. Шимон Датнер говорить про "Ґрослязарет" у Славуті біля Шепетівки (варшавська публікація  з  1964):  в  десяти триповерхових будинках примішено 15-18 тисяч ранених; за даними одної радянської комісії там померло приблизно 150 тисяч полонених. 

Рудольф Бухнер, член швайцарської комісії лікарів-добровольців, що від жовтня 1941 до січня  1942 працювали в німецьких лазаретах на східному фронті, пише:  з наближанням зими зростала тенденція в німців позбутися "непотрібних їдців" (тих ранених, що вже не зможуть працювати). У Смоленську відпустили нездібних до праці інвалідів. Решту ранених  "смертельно  виснажених,  виголоднілих, змерзлих (ампутовані часто без перевязок) перенесено до відкритих таборів, де вони мусіли загинути від холоду". Командування запілля АОК9 зарядило 30 грудня 1941: відпустити інвалідів, яких німецький лікар визнав тривало нездібними до праці, бо "непотрібно обтяжують харчування". Звільнених передати цивільному населенню, що означала для них (пояснює автор) присуд смерти. Бо як "непрацюючі" не діставали ніяких харчових приділів, були здані на ласку милосердних цивілів, що самі голодували.

На початку лютого 1942 дістала 207 "Sicherungsdivision" наказ: із району 18-ої армії перевести в запілля 1.800 полонених, нездібних до праці від поранення або хворіб, і примістити серед населення; транспортувати саньми. Місяць після того звітував командант запілля Фріц фон Рок: ця акція вплинула на цивільну людність некорисно. Полонені — від голоду тільки живі кістяки, частина з них обложені гнійними вонючими ранами, — роблять жахливе враження. А розповіді про умови, в яких вони жили викликають відповідні настрої".

Так поступали і в інших районах після того, як ОКН 22 січня 1942 видала наказ про загальне звільнення полонених інвалідів. Немає даних припускати, що їх доля була краща від тої, про яку звітував фон Рок, завважує Кр. Штрайт. Бо командири, котрі відпускали цих полонених, не могли мати сумніву, що віддають їх на певну смерть.

Шеф начального командування, Кайтель, повідомляв 22 вересня 1942 в одному зарядженні: Гімлер скаржився, що відпущені інваліди волочаться, жебраючи, в окупованих теренах, а з цього нова загроза. Тому треба передавати нездібних до праці полонених органам СС-поліції для дальших заряджень. Кр. Штрайт коментує: це був шифр, що прикривав ліквідацію цих полонених. Після зарядження Кайтеля передано нездібних до праці полонених різним кацетам, але цифри конкретних жертв не можна встановити, бо ліквідації тільки винятково зафіксовано в документах. У листопаді 1942 в Нойгаммері загазовано 251 рад. інвалід, в Майданку 334 в листопаді 1943. У Житомирі в жовтні 1942 віддано велике число непрацюючих полонених СС-ам на ліквідацію (183-187, 380-383).