ЕКСТРАДИЦІЯ

Василь Федорович

Іран настирливо домагається видачі шаха. С. Візенталь, який понад 30 років "полює за нацистами", предложив канадському урядові листу "воєнних злочинців і німецьких колаборантів". Між ними є особи з українськими прізвищами, Генеральний прокуратор Канади, Р. Каплан, обіцяв Візенталеві прослідити ту справу.* Подібно також і в США заповідають поширення розшуків за воєнними злочинцями.**

Екстрадиція — це видача здогадного або засудженого правопорушника одною державою другій; інакше — це процедура, за якою одна держава на вимогу другої передає їй до судового слідства та покарання особу, яка знаходиться на її території. Екстрадиція може бути міждержавна (наприклад, Франція — Німеччина; Австрія — Швайцарія) або міжпровінційна чи міжстейтова (наприклад, в Канаді між Манітобою і Квебеком; в ЗСА між Каліфорнією і Тексасом).

Екстрадиція базується на принципі територіяльности карного права, згідно з яким держава не стосує своїх карних законів до злочинців, заподіяних поза її кордонами. Однак з уваги на міждержавну солідарність у поборюванні злочинности, держави кооперують у тому питанні і стараються притягнути винуватих до кримінальної відповідальности. Деякі теоретики міжнародного права, включно зі славним Ґротієм (1583 — 1645), твердять, що держави мають міжнародний обов'язок покарати або видати правопорушника, зокрема звичайного злочинця. Натомість модерна теорія і практика стоять на становищі, що міжнародне право не накладає на держави ніякого обов'язку видавати правопорушників.

Початки міжнародного поборювання злочинів і зв'язаної з тим екстрадиції сягають до початків формальної дипломатії, то є до старинної або античної доби. Найстаршим документом є мировий договір між єгипетським фараоном Рамзесом II і гітитським королем Гаттусілі III з 1280 р. перед Христом. В тому договорі є окрема постанова, якою договірні сторони зобов'язуються видавати одна одній правопорушників, що скрилися на їхній території; при тому було застереження, що не можна карати їх надто суворо, наприклад, калічити фізично чи карати їхню родину або нищити майно. Відомі випадки екстрадиції у грецькій і римській добі та в середніх віках. Але щойно прикінці 18 ст. екстрадиція розвинулася як легальна інституція в міжнародних відносинах. Спершу видавали тільки політичних злочинців, бо вони — як тоді було загально принято — могли нанести державі великої шкоди; звичайними злочинцями з точки зору екстрадиції менше цікавилися, бо вони шкодили тільки приватним особам і не були загрозою для держави.

В історії розвитку інституції екстрадиції можна відмітити чотири періоди:

а)  Від античної доби до 17 ст., коли видачі підлягали тільки політичні і релігійні проступники.

б)  Період від 18 до половини 19 ст. — це доба договорів про видачу воєнних злочинців.

в)  Від половини 19 ст. до закінчення Другої світової війни — це період загального поборювання звичайних злочинів.

г)  Починаючи від 1948 р., звертаюється особливу увагу на охорону людських прав та на дотримування міжнародного права в міждержавних відносинах.

Сучасна практика екстрадиції спирається на трьох легальних основах, а саме: на внутрішньому законодавстві, па міждержавних договарах і на міжнародному праві.

Піонером у законодавстві про екстрадицію була Бельгія, яка вже в 1833 р. видала екстрадиційний закон. В ньому вичислено сім провин, за які можна було домагатися видачі злочинця, а заразом подано ряд умов, що їх треба було включити до майбутнього договору про екстрадицію. Той закон змінено в 1874 р. і доповнено список злочинів, що зумовлюють видачу. В ЗСА ухвалено закон про екстрадицію в 1848 р. Він подає тільки загальні рамові постанови, з зазначенням, що докладніші умови видачі мають бути окреслені в екстрадиційних договорах з поодинокими державами. В законі виразно зазначено, що видача можлива тільки в випадках, передбачених окремим договором. Велика Брітанія видала закон про екстрадицію в 1870 р. Він передбачує заключення окремих екстрадиційних договорів, окреслює, зглядно вичисляє провини, що зумовлюють видачу, встановлює процедуру видачі та окреслює можливі обмеження й вийнятки. Той закон з пізнішими змінами її доповненнями, обов'язує в Англії та її домініях. Канада має власний екстрадиційний закон з 1877 р. (базований на британському законі з 1870 р.). Подібні закони мають також інші держави, наприклад, Швайцарія — 1892, Франція — 1927, Німеччина — 1929.

Другою легальною, по суті єдиною, підставою екстрадиції є міждержавні договори (двосторонні або багатосторонні). В усіх двосторонніх договорах, крім загальних стандартних постанов про екстрадицію, є ще окремі клявзулі, обмеження, винятки, які різняться в залежності від країни. Найважливіші застереження такі:

1. Питання власних громадян

Впродовж останніх 100 років більшість держав відмовляла й забороняла видавати власних громадян. Деякі держави поміщували цю постанову у своїх конституціях, наприклад, Бразілія, Нідерлянди, Західня Німеччина. Інші включали таке застереження до законів про екстрадицію, наприклад, Бельгія, Франція, Швайцарія. Італійська конституція дозволяє видавати власних громадян, але тільки в випадках, виразно погоджених у міжнародних конвенціях. З другої сторони, деякі держави, як наприклад, Велика Брітанія, ЗСА, Арґентіна, не мають окремих заборон видавати власних громадян; отже, в тих країнах в основному можна видавати власних громадян, але тільки тоді, коли двосторонній договір того вимагає або на те дозволяє. Якщо такого договору нема, то громадян не видається. Так, наприклад, Верховний суд ЗСА в 1936 р. відмовив видачі свого громадянина до Франції тому, що дотичний французько-американський договір не передбачував такої можливости.

2. Політичні провини

В модерному міжнародному праві є загальнопринятий принцип азилю для політичних проступників, які з тої причини не підлягають видачі. Давніше, аж до часу французької революції (1789), з правила видавали політичних злочинців. Змінилося це в 19 ст. Перша Бельгія в своєму екстрадиційному законі з 1833 р. помістила постанову про невидачу політичних проступників. Її слідом пішли також інші держави, які поміщували подібні постанови в своїх конституціях, екстрадиційних законах та в окремих міждержавних договорах. Нез'ясоване тільки саме поняття політичних злочинів,*** нема якогось устійненого міжнародного критерія; тому поодинокі держави стосують різну інтерпретацію і відповідно до неї поступають у кожному індивідуальному випадку, наприклад, Нідерлянди після Першої світової війни не видали альянтам німецького кайзера Вільгельма II, а в 1957 р. Апеляційний суд в ЗСА, після 9-річного процесу, відмовив видачі колишнього югославського громадянина, Андрія Артуковича, обвинуваченого в воєнних злочинах і масових вбивствах під час Другої світової війни, вважачи, що це був політичний злочин.

3.  Принцип подвійної злочинности

Екстрадиція дозволена тільки тоді, коли вчинок, за який вимагається видачі, є каральний не тільки згідно з законодавством вимагаючої держави, але також і тої держави, в якій проступник перебуває, зглядно від якої вимагається видачі. Як приклад може послужити випадок Ґергарда Айзлера, колишнього німецького комуніста, якого американський суд в 1949 р. заочно засудив за фальшиві зізнання, зроблені в заяві про дозвіл на виїзд з ЗСА; він виїхав на польському кораблі до Англії і тут його арештовано на вимогу американських властей. Англійський суд звільнив його і відмовив видачі, бо вчинок, за який ЗСА його вимагали, не був у розумінню брітанських законів кривоприсягою і не підлягав покаранню.

4.  Інші застереження

Екстрадиційні договори й закони часто зазначують, що вимагаюча держава не може карати виданого правопорушника за іншу провину, ніж ту, за яку його видається. Крім того, вміщують застереження, що виданого злочинця не можна засудити на кару смерти (якщо, очевидно, в даній державі є кара смерти), тільки на кару в'язниці.

До кожного екстрадиційного договору є долучений список злочинів, які зумовлюють видачу, і тільки за такі злочини можна видати правопоришника. Приклад екстрадиційних злочинів: вбивство, пошкодження тіла, ґвалтування, кривоприсяга, бігамія, викрадання людей ("кіднеппінґ"), торгівля наркотиками і т. п.

Крім того можуть бути окремі постанови щодо воєнних злочинів,**** геноциду і др.

Більшість держав, що їх законодавство основане на англо-саксонському праві (Common Law), як наприклад, Велика Брітанія, ЗСА, Канада вимагають для екстрадиції обов'язково окремого договору. Практика брітанських судів вже від 1815 р. постійно підкреслює, що тільки формальний міждержавний договір (очевидно, крім внутрішнього державного закону) є передумовою екстрадиції. Подібно і в ЗСА Верховний суд вже в 1842 р. висловив принцип, що тільки договір накладає на державу обов'язок видачі*****; цей принцип обов'язує в ЗСА донині.

У відрізненій від тої практики, держави т. зв. цивільного права, законодавство яких базується на колишньому римському праві, як наприклад, Франція, Італія, Німеччина, виявляють більшу схильність видавати правопорушників заінтересованим державам без формального договору про екстрадицію. Все-таки більшість держав (в тому й держав цивільного права) мають договори про екстрадицію, наприклад, Велика Брітанія під сучасну пору має 44 договори, ЗСА — 88. Є це в більшості двосторонні договори, хоч є загальна думка, що для уніфікації міжнародної практики було б корисніше мати одну універсальну конвенцію про екстрадицію. Та покищо держави не дійшли ще до такого порозуміння; зате вже існують деякі обласні чи радше регіональні конвенції про екстрадицію. Важливіші з них такі:

1.  Конвенція Арабської Ліґи, заключена в 1952 р.; її підписали Єгипет, Ірак, Йорданія, Ливан, Савді Арабія, Сирія.

2.  Конвенція країн Бенелюксу, заключена в 1962 р. між Бельґією, Нідерляндами і Люксембурґом.

 3. Европейська конвенція про екстрадицію з 1957 р. Її підписали держави, які є членами т. зв. Европейської Ради (Данія, Греція, Ірляндія, Італія, Швайцарія). До неї можуть приступити також позаєвропейські країни.

Окрема екстрадиційна угода між країнами Британського Коммопвелту заключена в Лондоні в  1966 р.

Конвенція нордійських або північних держав, заключена в 1962 р. між Швецією, Норвегією, Ісляндією, Фінляндією.

Новопосталі африканські держави, що були колись французькими колоніями, мають свою екстрадиційпу конвенцію, заключену в 1961 р.

Є ще кілька міжамериканських конвенцій, заключених між державами Південної Америки. Перша з них була підписана в Монтевідео, Уруґвай, в 1889 р. До неї приступило п'ять держав. Другу конвенцію підписано в Мехіко в 1902 р. До неї приступило 17 держав. Ті конвенції змінювано й доповнювано в пізніших роках; остання зміна була в 1957 р.

Вкінці треба ще згадати двосторонні договори соціялістичних країн Східньої Европи. Всі вони стандартні, майже ідентичні. Головна постанова така: Договірні сторони годяться видавати одна одній правопорушників, обвинувачених або засуджених за кримінальні вчинки. Цікаве те, що соціялістичні країни приняли "буржуазну" постанову не видавати власних громадян; але при тому вони взяли на себе обов'язок притягнути винуватців у себе до кримінальної відповідальности та повідомити про судове рішення країну, в якій заподіяно злочин.

Канадська практика

Як уже згадано, підставою екстрадиції в Канаді с закон з 1877 р. з пізнішими змінами й доповненнями та окремі договори з поодинокими державами.****** До договорів долучені списки злочинів, за які можна вимагати видачі. Очевидно, виключені від видачі політичні злочини. Не вважаються політичними т. зв. воєнні злочини, геноцид, літакові злочини  ("гайджекінґ"); також тероризм  щораз менше зараховують до політичних злочинів.

Канадське законодавство — згідно з загальними нормами міжнародного права — передбачує докладно окреслену екстрадиційну процедуру. При видачі проступника з Канади, консуль чужої держави звертається до канадської поліції з домаганням, тимчасово арештувати підозрілу особу; при тому він зобов'язаний назвати провину, за яку домагається видачі, та пред'явити наказ своєї держави на арешт здогадного проступника. Внаслідок тої вимоги, підозрілого доставляють до найближчого судді, який після ствердження, що

а)  консуль має повновласть свого уряду домагатися видачі,

б)  нема сумніву щодо ідентичности особи правопорушника,

в)  докази вини є достатні для судового справування — дає наказ арештування. Тоді дипломатична місія вимагаючої держави в Оттаві предкладає канадському міністрові закордонних справ формальне домагання видачі, долучуючи до того потрібні докази, як: відписи протоколів слідства за кордоном, відтиски  пальців, наказ арешту та інші наявні документи. Міністер закордонних справ пересилає ті документи міністрові справедливости, який з черги повідомляє прокуратуру провінції, де живе підозрілий. На внесення прокуратури, екстрадиційний суддя починає переслухання. Заінтересована держава посилає на те переслухання свого правного заступника, який заступає справу перед судом і пред'являє докази, що на них спирається вимога видачі. Ексрадиційний суддя після переслухання або звільняє підозрілого, або наказує арештувати. Впродовж 15-ти днів від наказу арешту підозрілий має право внести  відклик до Федерального суду в Оттаві, який остаточно вирішує справу. Після 15-ти днів, зглядно після негативного рішення  Федерального суду, міністер  справедлнвости, на підставі копії протоколу переслухання, видає наказ видачі провопорушника чужій державі. Той наказ передається міністрові закордонних справ, який пересилає його голові дипломатичної місії вимагаючої держави в Оттаві. З тим моментом жертва екстрадиції переходить під повну "опіку матірної держави".

Без сумніву, екстрадиція потрібна,в першу чергу для притягнення до кримінальної відповідальности власних злочинців, яким удалося втекти до другої держави, а дальше для видалення з країни чужих злочинців та для збереження внутрішньої безпеки і правопорядку. Але при тому можуть бути надужиття. Відомо, що світ сьогодні поділений на кілька різних таборів, з різними політичними ідеологіями, з різними поглядами на суть злочину, головно політичного. В деяких країнах політичні зміни можливі тільки при помочі насильства і саме в таких випадках маємо до діла з політичними злочинами, які друга сторона окреслює як звичайні злочини.

А тепер ще про Візенталя. Канадський журналіст П. Вортінґтон слушно завважує, що в деяких випадках у Візенталя, замість шукання справедливости, проявляється якась хвороблива одержимість. Той же Вортінґтон твердить далі, що вся та затія має своє джерело в Кремлю, який обвинувачує постійно своїх західніх противників у переховуванні нацистів, тоді коли він сам ховає тих нацистів, які пішли на його службу.*******

Використані джерела

1.  Shearer, I. A. Extradition in international  law.  1971.

2.  Bassiouni, M. Ch. International extradition and world public order. 1974.

3.  Bedi, S. D. Extradition in international  law.  1960.

4.  La Forest, G. V. Extradition to and from Canada. 1977.

5. Lee, E. E. Extradition of fugitives, Canadian procedure. In 37 Canadian

Bar review, 1959, p. 377-381.

___________________________

*   "Globe and Mail";  "The Toronto  Sun", 21.3.1980.  

**   "Свобода" з 19. 4, 1980.

*** Загальнополітичним злочином вважають акт, звернений проти політичного устрою держави, її цілости і безпеки, наприклад, зрада, шпіонажа, заклик до бунту. Ті акти нарушують тільки публічні права і не мають знамен звичайного злочину.

Деколи звичайні злочини можна вважати політичними, якщо вони тісно пов'язані з політичними намірами й подіями.

****   Резолюція Об'єднаних Націй з 1946 р. зобов'язує держави арештувати воєнних злочинців і відсилати їх до країни їхнього походження.

*****   Прикладом є т. зв. Креольський випадок з 1842  р. Невільники американського судна збунтувалися, вбили капітана і одного пасажира та втекли на Багамські острови   (британська колонія).  Велика Брітанія відмовила видачі, бо не мала тоді ще договору з ЗСА.

****** Канада має коло 40 екстрадиційних договорів. Між іншими, договір а ЗСА заключений в 1971 р. і доповнений в 1976 р.; договори з Німеччиною, Австрією та Ізраїлем заключено в 1967 р. З СССР Канада не має договору; колишній договір з царською Росією, що його заключила  Велика  Брітанія ще в 1886  р., сьогодні недійсний.

*******The Toronto Sun", 22. 4, 1980.