Серпень 1919 р. був місяцем наступальних дій українських армій. Українська Галицька Армія, спільно із Запорозьким корпусом Армії УНР, успішно наступала на Київ, а 3-тя Залізна дивізія, 2-га Волинська дивізія та ХІ-та бригада УГА з важкими боями посувались на південь — до Одеси і Чорного моря. І згадуючи ті часи, не знаєш, чи тішитись тими літніми перемогами, бодай хвилевими, чи журитись осінніми поразками, відступами, трикутником смерти, безмежними болями і примарами тифозної пропасниці та безупинним рухом похоронних обозів... Але так уже є — лихо швидше забувається, а проблески радощів залишаються в пам'яті — яскраві і незабутні.
Наша 3-тя Залізна дивізія відпочивала після важких завзятих боїв за Вапнярський залізничний вузол. Відносини між українськими арміями і т. зв. Добровольчою армією ген. Денікіна були нез'ясовані. Ми живились здебільша чутками — раз безнадійно чорними, то знову переборщено оптимістичними. Дивізія намагалась упорядкувати й доповнити свої проріджені ряди. Зокрема 8-ий Чорноморський полк у попередніх боях мав величезні втрати. Впав і його командир полк. Царенко. Саме в той час перебрав командування полком полк. Михайло Крат. Про нього в дивізії небагато знали. Хіба лише те, що батько його був генералом російської царської армії, мав маєток десь на Полтавщині, а сам полковник був кадровим професійним вояком, скінчив кадетський корпус і одну з найкращих і найстарших офіцерських шкіл у Петербурзі — Павловське Воєнне Училище, в боях був нагороджений офіцерським Георгієвським хрестом, найвищим орденом за хоробрість у російській армії. Всі приглядались до полк. Крата з певною резервою.
Нарешті із штабу армії прийшли досить сумні інформації про стан переговорів з ген. Денікіним. Наказ диктував тримати демаркаційну лінію постою, але стриматись ще й тепер від бойових акцій. Застави нашого Чорноморського полку були в с. Росоші — це була сотня ХІ-ої бриґади УГА приділена до нас. Ми вже не чекали нічого доброго, і дійсно одної ночі вдосвіта розхрістаний стрілець цієї сотні прибіг до нашого штабу та приніс болючу вістку, що пізно вночі, як вияснилось пізніше, частина Сімферопольського офіцерського полку оточила нашу заставу, котра не боронилась, бо мала наказ не вступати в бій з денікінцями. Денікінці її обезброїли й забрали в полон. Стрілець, що приніс цю вістку втік із Росоші, користаючи з нічної темряви.
І аж тоді ми пізнали справжнього полковника Крата. Його щира, гаряча козацька кров дослівно вибухла вульканом. Десь відразу зникла його урівноваженість і спокій. Після довшої наради з нашим командиром дивізії, тоді ще полковником генштабу О. Удовиченком, полк. Крат таки домігся дозволу найближчої ночі з відділом добровольців з 8-го Чорноморського полку зайняти назад с. Росоші. Треба було бачити, з якою енергією і завзяттям організував полк. Крат свою нічну експедицію. Це вже не був спокійний і зрівноважений "павлон" — (так у російській армії називали випусників Павловської воєнної школи), — це був найзавзятіший український козарлюга, що хотів віддячитись ворогові за образу і воєнну кривду. З властивою йому докладністю і точністю було обмірковано всі дрібниці нічної ескапади. Дух старшин і козаків був бадьорий і певний успіху. Не дарма ж вони були "залізними".
Ніч була тепла, але захмарена і темна. Відділ вирушив перед північчю. Десь вдалині неспокійно брехали пси. Мабуть, у селі був рух. Як полк. Крат і припускав, п'яна від незаслуженої "перемоги" частина денікінських симферопільців "ославлювала" легке здобуття села. Заскочена сотня денікінців була майже без бою оточена, обезброєна і взята в полон, разом із їхнім командиром-капітаном. Наші втрати — двоє легко поранених.
Вже добре розвиднілось коли наші "чорноморці" привели похнюплених полонених симферопільців на чолі з їхнім капітаном до Теплика. Полк. Крат з адьютантом і кількома розвідувачами вже чекав їх біля школи, де містився штаб полку.
І сталось щось неочікуване. Полк. Крат і полонений денікінський капітан пізнали один одного — на їхніх френчах виблискувала та сама відзнака Павловської воєнної школи. Вони затримались на хвилину, відсалютували один одному. Коротка розмова. Мабуть, у денікінського капітана збудилась надія на звільнення. Але за хвилину впав короткий наказ полк. Крата: "Тепер одведіть усіх полонених до штабу дивізії". — Колона рушила. Тепер чорноморці знали, якого "сокола-полковника" вони мали.
Зауваження
Після смерти обох генералів в українській пресі поміщено деякі неточності в посмертних згадках чи вкралися "друкарські чортики" в повідомленнях. Наприклад, генерал Павло Шандрук не командував 3-ою Залізною дивізією Армії УНР, ані не був українським генералом бриґади, бо такої ранґи в нашій армії не було (див. "Вісті комбатанта", ч. 2(1979) 100: "Пам'яті генерала Павла Шандрука", ст. 60). В некролозі, поміщеному у "Свободі" ч. 187 про генерала Михайла Крата подано, що він "виконував обов'язки начальника штабу 3-ої Запорізької Залізної дивізії", а в дійсності він був начальником штабу 3-ої Залізної дивізії аж до катастрофи під Животовом, а після цього він виконував обов'язки начальника штабу Запорізької дивізії.
кол. сотник 3-ої залізної гарматної бригади інж. Леонід Романюк
Немає коментарів:
Дописати коментар