Ген. МИХАЙЛО КРАТ

Серпень 1919 р. був місяцем наступальних дій українських армій. Українська Галицька Армія, спільно із Запорозьким корпусом Армії УНР, успішно наступала на Київ, а 3-тя Залізна дивізія, 2-га Волинська дивізія та ХІ-та бригада УГА з важкими боями посувались на південь — до Одеси і Чорного моря. І згадуючи ті часи, не знаєш, чи тішитись тими літніми перемогами, бодай хвилевими, чи журитись осінніми поразками, відступами, трикутником смерти, безмежними болями і примарами тифозної пропасниці та безупинним рухом похоронних обозів... Але так уже є — лихо швидше забувається, а проблески радощів залишаються в пам'яті — яскраві і незабутні.

Наша 3-тя Залізна дивізія відпочивала після важких завзятих боїв за Вапнярський залізничний вузол. Відносини між українськими арміями і т. зв. Добровольчою армією ген. Денікіна були нез'ясовані. Ми живились здебільша чутками — раз безнадійно чорними, то знову переборщено оптимістичними. Дивізія намагалась упорядкувати й доповнити свої проріджені ряди. Зокрема 8-ий Чорноморський полк у попередніх боях мав величезні втрати. Впав і його командир полк. Царенко. Саме в той час перебрав командування полком полк. Михайло Крат. Про нього в дивізії небагато знали. Хіба лише те, що батько його був генералом російської царської армії, мав маєток десь на Полтавщині, а сам полковник був кадровим професійним вояком, скінчив кадетський корпус і одну з найкращих і найстарших офіцерських шкіл у Петербурзі — Павловське Воєнне Училище, в боях був нагороджений офіцерським Георгієвським хрестом, найвищим орденом за хоробрість у російській армії. Всі приглядались до полк. Крата з певною резервою.

Нарешті із штабу армії прийшли досить сумні інформації про стан переговорів з ген. Денікіним. Наказ диктував тримати демаркаційну лінію постою, але стриматись ще й тепер від бойових акцій. Застави нашого Чорноморського полку були в с. Росоші — це була сотня ХІ-ої бриґади УГА приділена до нас. Ми вже не чекали нічого доброго, і дійсно одної ночі вдосвіта розхрістаний стрілець цієї сотні прибіг до нашого штабу та приніс болючу вістку, що пізно вночі, як вияснилось пізніше, частина Сімферопольського офіцерського полку оточила нашу заставу, котра не боронилась, бо мала наказ не вступати в бій з денікінцями. Денікінці її обезброїли й забрали в полон. Стрілець, що приніс цю вістку втік із Росоші, користаючи з нічної темряви.

І аж тоді ми пізнали справжнього полковника Крата. Його щира, гаряча козацька кров дослівно вибухла вульканом. Десь відразу зникла його урівноваженість і спокій. Після довшої наради з нашим командиром дивізії, тоді ще полковником генштабу О. Удовиченком, полк. Крат таки домігся дозволу найближчої ночі з відділом добровольців з 8-го Чорноморського полку зайняти назад с. Росоші. Треба було бачити, з якою енергією і завзяттям організував полк. Крат свою нічну експедицію. Це вже не був спокійний і зрівноважений "павлон" — (так у російській армії називали випусників Павловської воєнної школи), — це був найзавзятіший український козарлюга, що хотів віддячитись ворогові за образу і воєнну кривду. З властивою йому докладністю і точністю було обмірковано всі дрібниці нічної ескапади. Дух старшин і козаків був бадьорий і певний успіху. Не дарма ж вони були "залізними".

Ніч була тепла, але захмарена і темна. Відділ вирушив перед північчю. Десь вдалині неспокійно брехали пси. Мабуть, у селі був рух. Як полк. Крат і припускав, п'яна від незаслуженої "перемоги" частина денікінських симферопільців "ославлювала" легке здобуття села. Заскочена сотня денікінців була майже без бою оточена, обезброєна і взята в полон, разом із їхнім командиром-капітаном. Наші втрати — двоє легко поранених.

Вже добре розвиднілось коли наші "чорноморці" привели похнюплених полонених симферопільців на чолі з їхнім капітаном до Теплика. Полк. Крат з адьютантом і кількома розвідувачами вже чекав їх біля школи, де містився штаб полку.

І сталось щось неочікуване. Полк. Крат і полонений денікінський капітан пізнали один одного — на їхніх френчах виблискувала та сама відзнака Павловської воєнної школи. Вони затримались на хвилину, відсалютували один одному. Коротка розмова. Мабуть, у денікінського капітана збудилась надія на звільнення. Але за хвилину впав короткий наказ полк. Крата: "Тепер одведіть усіх полонених до штабу дивізії". — Колона рушила. Тепер чорноморці знали, якого "сокола-полковника" вони мали.

Зауваження

Після смерти обох генералів в українській пресі поміщено деякі неточності в посмертних згадках чи вкралися "друкарські чортики" в повідомленнях. Наприклад, генерал Павло Шандрук не командував 3-ою Залізною дивізією Армії УНР, ані не був українським генералом бриґади, бо такої ранґи в нашій армії не було (див. "Вісті комбатанта", ч. 2(1979) 100: "Пам'яті генерала Павла Шандрука", ст. 60). В некролозі, поміщеному у "Свободі" ч. 187 про генерала Михайла Крата подано, що він "виконував обов'язки начальника штабу 3-ої Запорізької Залізної дивізії", а в дійсності він був начальником штабу 3-ої Залізної дивізії аж до катастрофи під Животовом, а після цього він виконував обов'язки начальника штабу Запорізької дивізії.

кол. сотник 3-ої залізної гарматної бригади інж. Леонід Романюк

Ген. ПАВЛО ШАНДРУК

Леонід Романюк

Генштабу генерал-полковник Павло Шандрук, в 1919 р. ще полковник, був у 3-ій Залізній дивізії короткий час — лише від 8 червня до 13 липня 1919 р. Він командував того часу 9-им Стрілецьким полком. Але й за той час я його собі добре запам'ятав, бачивши його часто в польовім штабі дивізії. Високий, статний старшина, з чудовою поставою і виправкою, завжди з підкрученими догори білявими вусами (як ми казали, "мов німецький кайзер"), він був взірцем вояка. Його бойові кваліфікації були якнайкращі. Командир 3-ої дивізії згадує його і його 9-ий Стрілецький полк, звітуючи про бої в першій половині червня 1919 р. біля м. Міньківці і м. Нової Ушиці: "Почавши від командира полк. Шандрука, який дуже вміло керував боєм полку, старшини і стрільці полку, всі разом задемонстрували найкращі якості бійців...". Полк. Шандрук і його полк відзначився й далі, зокрема при здобутті м. Могилева. На жаль, з нашої дивізії полк. Шандрука було перенесено до Кам'янця-Подільського, здається для командування запасною частиною для поповнення Армії УНР.

Минали роки... Чув я, що полк. Шандрук закінчив військову освіту в польській Академії генерального штабу та служив, як договірний штабовий старшина у польській армії. Я закінчив свою освіту в українській політехніці в Подєбрадах, ЧСР, та працював у Карпатській Україні. Аж ось зірвалась хуртовина 2-ої світової війни і несподівано розметала наше, здавалось би, налагоджене життя. Місяці закінчення війни в 1945 р. застали мене в Німеччині в с. Блонгофен у Швабії, де опинилась велика група нашої еміґрації. Ще за німецьких часів з газет ми знали, що генерал П. Шандрук погодився очолити новозаснований Український Національний Комітет, а пізніше став начальним командиром Української Національної Армії. Я знав, що це був наш "залізний" Шандрук.

Химерна доля схотіла, щоб я ще раз зустрівся з ним. Десь на початку травня 1945 р. група українських парляментаристів була у стадії організування репрезентативного українського громадського органу, замість попереднього Українського Центрального Комітету під головуванням д-ра Кубійовича. Цю акцію заініціював і провадив кол. віце-президент польського сойму у Варшаві Василь Мудрий. Я, як кол. посол до сойму Карпатської України і секретар його мав очолювати організаційний відділ цього новотвору.

Одного вечора прибіг до мене задиханий Музика, що був нашим зв'язковим і сказав мені, щоб я зараз же прийшов до голови Мудрого, бо до нього приїхав український генерал. Я не розпитував багато, і, вхопивши шапку, подався до квартири Мудрого. Там я дійсно застав генерала у повній сіро-блакитній уніформі з українськими відзнаками і тризубом на лівому рукаві. Ми привітались і я почув знайоме прізвище генерала Шандрука. І дійсно, — це був наш "залізний" Шандрук, старший на півтора десятка років, з коротшими підстрижиними вусами і сивиною на скронях, але інакше — той самий вроджений вояк. При знайомленні, я не міг стриматися, щоб не сказати, що ми знаємось уже давніше - десь від Нової Ушиці до Копайгороду і Могилева в 1919 р. з 3-ої Залізної дивізії, де я був адьютантом гарматньої бригади. Генерал пригадав собі мене. Коротка розмова і теплі запити про спільних бойових побратимів та оповідання про його пригоди і митарства забрали деякий час, а тоді генерал перейшов до цілі свого приїзду. Десь біля Мюнхену перебувала в полоні частина українських старшин і стрільців. Оскільки відношення американців до українців було ще не з'ясоване і кружляли чутки, що полонених українських вояків можуть видати, генерал хотів засягнути в Мудрого певніших інформацій в цій справі. Ген. Шандрук уже чув, що в Блонгофені почала діяти українська громадська організація на чолі з В. Мудрим (пізніше ЦПУЕН), отже, він хотів, щоб ця організація зв'язала його з американською військовою владою та взагалі перебрала на себе вияснення справи наших полонених. Ми вже раз відвідали американського коменданта в Кауфбойрені і через нашого перекладача, інж. Гойдиша, відбули інформативну конференцію про становище українців, як політичних еміґрантів, та подали відповідний меморандум. В. Мудрий, що спочатку вагався, після деякого часу погодився супроводити генерала до Кауфбойрена. Генерал ночував у мене.

На другий день, біля 9-ої ранку, ми зібрались знову в Мудрого. Генерал Шандрук був у своїй генеральській уніформі. Зав'язалась жвава дискусія. Мудрий уважав, що генералові слід було б їхати в цивільному одязі. Не слід дратувати американські військові чинники, а уніформа генерала занадто нагадує німецьку. Генерал Шандрук рішуче спротивився. Він міркував, що ми хочемо довести американцям, що українці і їхні вояки — не їхні вороги, але союзники. Він рішуче відмовився скинути уніформу, бо інакше виглядало б, що він або боїться виступити в уніформі або не хоче себе нею скомпромітувати. Мудрий побоювався, що американці можуть генерала заарештувати і почнуть трактувати, як воєннополоненого. "Командирові не буде соромно перебувати зі своїми вояками в полоні. А до того я бодай буду в сталому контакті з ними і американцями, а ви чей же не лишите нас на поталу", — казав він. Мужність і відвага генерала мені заімпонували, — це ж було виконання військової заповіді: "Командире, не бійся ділити долю своїх підлеглих". Зрештою і Мудрий погодився з рішенням і аргументами Шандрука.

Візита в американського коменданта, капітана, пройшла несподівано гладко, він був дуже чемний, зателефонував до своєї вищої інстанції, посередничив побачення для нас і генерала з нею та видав перепустку на поїздку туди. Таким я пам'ятаю генерала Шандрука — рішучим, мужнім і вірним своїм підлеглим побратимам-воякам. Таким був він, тоді ще полковник, у 3-ій Залізній дивізії Армії УНР, як командир славного 9-го Стрілецького полку.

ВІРНІ ПРИСЯЗІ

 

С.М.                                        

Вставав сірий, листопадовий день. Низько пливучі, темні клубища хмар віщували недалекий дощ.

Була неділя. Переночувавши у добрих людей, котрим я розповів про все, що чув і бачив впродовж останніх днів у Львові, подякувавши за хліб та сіль, я тепер поволі пішов в напрямі рідного села. Тих сто кілька кілометрів пішки до Львова і назад я чув уже таки добре в ногах.

"Куренда", що її кілька днів тому приніс у село спеціальний післанець-кур'єр із недалекого містечка, яку негайно передавалося дальше і дальше, від села до села, сповіщала всій Галицькій землиці про смерть Митрополита і закликала духовенство й вірних, щоб віддати останній поклін Великому Пастиреві й Громадянинові.

Воєнні дії, які нещодавно перейшли через Галичину, залишили по собі великі знищення, зокрема комунікаційних споруд усіх видів. Не діяли залізниця, пошта, телеграф. Восени наладнано сяк-так тільки залізничу лінію з Бродів через Львів у напрямі прифронтового ще тоді Перемишля. Всі інші залізничі шляхи вщент знищені відступаючими літом німцями, ще довго залишилися  недіючими, поростаючи бур'яном та ржавіючи.

Будь-яка подорож у той час була неабиякою проблемою, котру могли розв'язати тільки власні ноги. Люди сиділи вдома, ніде, як кажуть, не рипалися а ті, що їх гнала куди-небудь якась надзвичайна потреба, добирали собі вигідні черевики, що після п'яти років війни були ще "на ходу" і, перехрестившись тричі та віддавши себе під опіку свого Ангела-Хоронителя, мандрували в невідоме.

Так зробив і я, подавшись до Львова на похорон.

Від серпня Галичина була "визволена" і люди почали вже звикати до "нового стилю".

Наближаюсь до невеличкого ліска, що від сторони гостинця трикутником врізувався в поля. От такий собі лісок, яких багато в Галичині. Якісь дуби, клени, явори. Така собі мішанина, що її природа любить дарувати людині. Золотаве, осіннє листя вже давно позлітало на землю і тепер шелестить під ногами, застеляючи стежку. На дубах, що найпізніше розвиваються і найпізніше  скидають з себе літню прикрасу, ще де-не-де тримаються купки сухого, пожовклого листя, яке при подиху вітерця якось так дивно шепоче, ніби остерігало перед чимсь або кимсь. Загадкові розмови веде ліс... Нагло вискочило із-за дерев кілька солдатів у знайомих з крою кашкетах із зірками та в пом'ятих уніформах невизначеного кольору.

—  Стой!! Рукі вверх!

І я неочікувано зударяюся віч-на-віч з трьома червоноармійцями, що вискочили на дорогу з готовими до стрілу автоматами. З них аж двоє має вигляд азіятів. Помічаю, що в глибині лісу стоїть ще кільна озброєних, націливши на мене свої кріси з багнетами.

Зніяковівши, виконую наказ. Значить, напоровся на якусь засідку, либонь, облаву чи що таке? —  подумалось...

В глибині щось завмерло. Якісь страхи нуртують усередині. До горла підходить якийсь клубок.   Боягузтво? Може.

Мої нові "знайомі" роблять швидко, виразно нервово особистий обшук.

—   Ступай вперьод!

Іду. Бозна, куди мене ведуть і чим це все закінчиться. Але прикази, що їх дають ідучі за мною солдати: Правєй, лєвєй, прямо! — кажуть доглупуватись, що прямуємо в село.

Ступаю поволі. Спішитися нічого. Минаємо ще досі незорані золотаві стерні. На деяких пасуться корови. Але пастухів не видно. Дивне.

Щораз ближче наближаємося до села. Минаємо заставу, зложену з кількох червоноармійців, що окопалися із своїм скорострілом побіч дороги, добре замаскувавши свою позицію.

Над селом якась дивна тиша, ніби вимерло. Навіть собаки не брешуть, ні гуси не ґеґочуть, хоч є їх у селі цілі стада. Якось уціліли перед відступаючими німцями.

Раптом від сторони села виразно чую кілька серій, вигорнених з автоматів, які наче б вели якусь перестрілку між собою, або періщили по кімсь із двох-трьох стрілецьких пунктів. Із-за горбка, за яким криється моє село, вверчується в небо стовп чорного диму. Пожар? Через якийсь час долітають до нас якісь вибухи: один, другий...

Сходимо з горбка і прямуємо в середину села. Над покрученим гадюкувато невеличким потічком — ряд старих, порохнявих верб. Переходимо через перекинуту над потічком вузесеньку розгойдану кладку.

Щойно тепер помічаю, що за річкою стоїть юрба селян, чоловіків і жінок у похилому віку. Молодих — ні сліду. Вони або в Німеччині на каторжних роботах ще від 1941 року, або в лісі, в повстанцях, в "Службі Україні", як мовилось популярно. З молодих залишився в селі лише придуркуватий Гнат, але і його згодом вбили "істрєбкі", коли почав на них вигукувати "займай-кради,  кради-займай".

Юрба окружена червоноармійцями та горезвісними "істрєбками" зі зброєю напоготові. Перед юрбою двоє офіцерів: майор і лейтенант. Обидва енкаведисти.

Затримуємося. Один з моїх "хоронителів" підходить до майора, щось шепче йому до вуха, повертаючи голову в мій бік. По хвилині вертається і каже  мені стати побіч гурту.

Голови всіх спрямовані в сторону садиби Миколи П., яка стоїть по цей бік річки під горою. Трохи дальше — ліс.

Ціле Миколине обійстя: хата, невеличка стоділка і хлівець у тріскучому полум'ї. В небо стовбур жовтаво-фіолетового полум'я, а по боках того стовбища сіріє дим. Чути запах спаленини.

Очі всіх вдивляються в місце, де ще перед годиною стояла чепурненька хата, яка в тій хвилі вже дотліває на купищі якихось решток недопаленого дерева, перемішаного зі сніпками з пошиття даху.

У одних обличчя зелені, у других білі, а ще у інших бурячано-сірі. Сумні, вибляклі очі стариків дивляться втомлено. Жінки потягають носами, деякі виразно плачуть, витираючи очі запасками. "Будь воля Твоя", — шепоче якась жінка і щоразу хреститься.

Поблизу майора стоїть Микола з жінкою. По одежі видно, що обоє нагло залишили хату в тому, в чому застало їх нещастя. Було холодно. Хтось накинув на плечі Марії якусь ряднину.

Приглядаюся обом. У Миколи лице блідо-жовте, вуста затиснені. Вузенькі шпарки очей вліплені с купу горіючого дерева і соломи. Тендітної будови, немолода вже Марія ціла трясеться. Її зеленкуваті очі дивляться в один пункт. По посірілому лиці стікають сльози. Там, у тих згарищах валяються тіла її одиноких синів-близнюків Василя та Івана.

Що сталося? Виявилося, що обидва хлопці ще з 1943 року були в лісі, в повстанцях. Вчора увечір прийшли додому, щоб змінити білизну та до ранку трохи відпочити у родинному гнізді. Та лихе не спить. Десь над ранком, несподівано наїхала в село експедиція НКВД і щільно обсадила міцними заставами все село. Інші групи увійшли в село і почали робити дуже докладні обшуки, йдучи від хати до хати. Підійшли також під Миколину хату й почали стукати  в двері, горляючи:   "Аткрьівай!"

Хлопці зірвалися зі сну, схопили автомати й скочили на горище. Микола відчинив двері. Один із солдатів поліз по драбині вгору. Ну, і почалося...

З горища посипалися стріли. "Істрібкі", що обступили ціле обійстя, відскочили й заховалися за стодолу, звідки відкрили вогонь.

Стріха загорілася. Вогонь швидко поширився на цілий дах. Ще понеслося кілька коротких серій з автоматів у бік червоноармійців, що надбігали звідусіль в напрямі стрілянини, а по хвилині з горіючої хати пролунало кілька вибухів. Це обидва хлопці, як опісля виявилося — розірвали себе гранатами.

—   Фанатікі? — спитав  майора лейтенант.

—  Нєт, ґерої, — відповів якось дивно майор.

Люди поволесеньки розходилися. Миколу з жінкою і мене женуть під штиками в канцелярію сільради. Тут задержали нас аж до вечора. Миколу з Марією повезли в місто і вони вже ніколи не повернулися в рідне село. Мене звільнили на поруки голови сільради. Він знав, що я повернувся з-під Бродів.

Мав у собі багато відваги. Пізніше заплатив за це життям десь в шахтах Донбасу.

Стемніло. На погорищі то тут, то там зміяться ще синенькі язички. Це дотліває купа якихось дощок, кроквів, в'язьби тощо. Дим поволі розвівається з вітром.

Там, під тим тліючим ще згарищем спочивають рештки недопалених тіл братів-близнюків:  Василя та Івана.

Їхні останки щойно завтра вигребуть сусіди з попелу й похоронять на недалечкому кладовищі.

Миколу знав я ще з дитинства. Ми жили недалечко від себе. Пригадую собі, як то восени 1918 року його призвали в українську армію. Він пішов, але вже тиждень пізніше залишив десь під Львовом свою частину і з'явився дома. Через кілька днів прийшла по нього польова жандармерія, а не заставши його дома, бо в пору втік у ліс, отже жандарми забрали одиноку корівку і погнали в місто. На наступний день Микола манджав у місто зі своїм батьком. Микола залишався в комендантурі й найблищим транспортом їхав під Львів, а тато волік корову домів. Не минав навіть тиждень, як Микола появлявся знову в селі і ціла процедура повторялася від початку.

Яка ж велика різниця в поставі двох поколінь! Батько і сини. Що думав Микола, придивляючись геройській смерті своїх любих хлопців?