ВІД КЛЯВЗЕВІЦА ДО ЗІЯПА 1

Василь Федорович

 Причинок до історії стратегії

Очевидно, історія стратегії не починається від Клявзевіца, вона значно давніша. Але Клявзевіца важають батьком модерної стратегії і деякі його принципи важні до сьогодні.

Стратегія і тактика

Тактика — це вміння керувати військом у битві. Стратегія — це штука використання битв для остаточної перемоги над ворогом. (Клявзевіц). Те розрізнення між тактикою і стратегією було виразне й актуальне, коли військові сили були малі, а театр війни обмежений. В модерній війні, де входять в рахубу колосальні армії, розташовані на довжезних фронтах, та різниця затирається. До 18 ст. стратегія полягала на хитрощах, якими полководець старався обманути противника і здобути перемогу. Але коли війна і суспільство стали більше скомплікованими, стратегія мусіла взяти до уваги також економічні, технологічні, політичні, моральні і психологічні фактори. Тому стратегія сьогодні є не лише мілітарним поняттям, вона є заразом невід'ємною частиною державного керівництва. Звідси вилонилася стратегія вищого типу, т. зв. велика стратегія, яка об'єднує політику і зброєння так, щоб без війни осягнути намічені цілі; а якщо вже війна необхідна, то починати її тоді, коли є найбільший вигляди на перемогу.

На світанку

Напротязі історії було багато видатних полководців, що своїм стратегічним генієм здобували мілітарні перемоги й будували імперії. Для прикладу назвати хоча б кількох:

Олександер Великий (356-323 рр. перед Хр.) — чи не найбільший полководець античного світу; на 32-ому році свого життя створив імперію, що простягалася від Адріятичного моря до Індійського океана.

Ганнібаль (247-183 рр. перед Хр.) — картагінський полководець, що перший в історії перейшов зі своєю армією Піренеї й Альпи, а звідти вдарив на Італію і здобув непереможний — як здавалося — Рим.

Юлій Цезар (100-44 рр. перед Хр.) — завойовник Ґаллії (нинішньої Франції і західньої частини Німеччини).

Джінґіс-Хан (1167-1227 рр.) — монгольський володар, мілітарний геній. Його армія, з якою вирушив на підбій Европи, складалася в основному з кінноти і відзначалася блискавичною швидкістю та великою ударною силою. В своїй стратегії він стосував деколи відступ і дефензиву, щоб потім несподівано вдарити на ворога.

Наполеон І (1769-1821 рр) — своєю геніяльною стратегією і блискучими перемогами покорив — на коротко, щоправда, — цілу Европу.

Жаль що полководці минулого не залишили записок про свої походи і стратегічні потягнення. Щойно згодом військові письменники та історики — на підставі аналізи боїв великих вождів — встановили основні принципи стратегії.

Від Макіявеллі до Французької Революції (1500-1789)

Першим теоретиком мілітарної стратегії був Макіявеллі ²/ Правда, він більше відомий як державний муж і теоретик політичних наук. Для стратегії важливий його твір "Воєнна штука" ("Arte della guerra", 1513 р.), в якому він виклав принципи стратегії і тактики. Макіявеллі, захоплений античною історією, культурою і цивілізацією, пропонував реформу армії за староримськими зразками. Для нього основою армії, подібно як в Римі, мала бути піхота, організована на підставі загального набору. Це була якраз хиба Макіявеллі, бо середньовічна армія складалася в основному з кінноти (доба лицарства), а крім того мала іншу зброю, ніж римські леґіони.

Все-таки Макіявеллі — перший модерний військовий мислитель. Він звернув увагу на зв'язок військової штуки з політикою. Його твір став мілітарним клясиком і на нього покликувалися ще в 18 ст. Користав з нього нп. пруський король Фридрих II Великий (1712-1786); мав його в своїй бібліотеці американський президент Джефферсон (1743-1826) і також Клявзевіц признавав заслуги Макіявеллі.

До часу Французької Революції (1789 р.) провадилися війни між володарями, а не між народами. Не було національної армії, опертої на загальному наборі. Військо було поділене на дві окремі кляси без спільної ідеї: офіцери, для яких мотивом боротьби була честь, слава, амбіція і клясова свідомість — простих вояків, що трактували війну як ремесло, яким заробляли на життя. Ті вояки рекрутувалися з панщизняників-кріпаків (Австрія, Прусія, Росія); крім того було багато наємників-чужинців (Прусія, Англія). Взагалі у всіх країнах була тенденція набирати до армії людей, що були економічно непродуктивні та належали до найбільш здеґрадованих шарів суспільства. Тому цивільне населення ставилося до військовиків з резервою. Наприклад у Франції, яка мала ще найбільш національну — як на ті часи — армію, в каварнях та інших публічних місцях були написи :"Собаки, лакеї і вояки не бажані". Володарі і аристократи не сподівалися знайти якісь моморальні вартості серед нижчих суспільних верств, з яких рекрутувалися прості вояки. Не очікували від них ані відваги, ані лояльности, ані посвяти. Воякам не довіряли ані як одиницям, ані як групам. В бою вони завжди були під обсервацією офіцерів. Дезертирство було щоденним явищем.

Щоб піднести військового духа і скріпити дисципліну армії, уряди почали згодом опікуватися вояками: будували військові приміщення, забезпечували вояків одягом та лікарською опікою.

Для армії "старого режиму" (перед 1789 р.) професійні вояки були коштовні; вишколені відділи, втрачені в бою, нелегко можна було заступити. З тої причини полководці уникали відкритих фронтових сутичок з ворогом, а воліли здобувати твердині, склади поживи, лінії постачання, причому вживали більше винахідливости і маневрів, ніж сили удару. Таким чином повільна, мало інтенсивна позиційна тактика заступила рухомий фронт. Витворився новий тип т. зв. обмеженої війни, якої стратегія полягала на кумуляції малих успіхів, замість на повному знищенні ворога.

Техніку облоги і здобування фортець опрацював французький військовий інженер Вобан³ (17 ст.), який відкрив для військовиків природні і технічні ресурси та звернув особливу увагу на дисципліну в армії.

Нова доба (1789-1918)

Французька Революція викликала зміни в воєнній стратегії. Наполеонські війни (1792-1815) були короткі, вирішувалися на полі бою і закінчувалися миром (часто примусовим). Ті війни були зворотним пунктом в історії стратегії. Вони закінчили період, що почався приблизно 1500 р., і розпочали нову добу, яка властиво триває до сьогодні. Французька Революція започаткувала ближчі зв'язки між урядом і громадянами, створила нову організацію армії. На підставі закону з 1793 р. всі французи були зобов'язані до військової служби: молоді чоловіки до бою, — жонаті — заготовляти зброю й амуніцію, жінки — шити одяг і шатра та служити в шпиталях, старі чоловіки — заохочувати молодих до боротьби за батьківщину. Це помогло. Франція, якій загрожувала катастрофа, почала офензиву та побідно закінчила війну проти коаліції (Еспанія, Голляндія, Прусія). 

Йоміні

Швайцарський офіцер Антін Йоміні⁴, який був на службі в армії Наполеона, захоплений його воєнними успіхами, почав студіювати воєнне діло і причинився до розвитку стратегії. Його твори про воєнну стратегію були підставою військового виховання впродовж цілого 19 ст. Основні принципи Йоміні такі: сягнути якнайбільші сили на головний театр війни і маневрувати так, щоб почати бій тільки з частиною ворожої армії, при чому треба вдарити несподівано і сильно. Йоміні звертав особливу увагу на плянування воєнних дій та на бистроту ума й інтеліґентність полководця. Він започаткував створення воєнних генеральних штабів і військових академій в Европі.

Фридрих II Великий

Пруський король Фридрих II Великий впровадив новий стиль війни: це війна агресивна з рухомою стратегією; вона мала заступити дотеперішню повільну стратегію облоги. Прикладом такої війни є його похід на Шлеськ в 1740 р. Фридрих Великий давав перевагу кінноті; від армії вимагав дисципліни. Його метою було приневолити ворога до втечі й заняти його позиції. Пізніше він змінив свою думку: замість блискавичної війни, рекомендував війну позиційну, повільну з відповідними маневрами. Але незалежно від того, він любив несподівану офензиву в полі; коли ж мав слабі сили або хотів виграти на часі, вдавася до дефензиви, але активної дефензиви: з укріплень атакував ворожі позиції.

Клявзевіц

Клявзевіц виложив свої стратегічні принципи в творі " Про війну" (Vom Kriege). Згідно з його твердженням, війна є засобом для осягнення політичних цілей; тому війна є продовженням державної політики, тільки іншими засобами (замість дипломатичних нот — зброя). Для Клявзевіца війна є актом насильства; в ній нема місця на гуманність, поміркованість; основне — це фізична сила. Метою війни є приневолити ворога сповнити нашу волю, а він сповнить її тоді, коли його остаточно буде розброєно, або поставлено в таку ситуацію, що роззброєння буде неминуче.

Окрема проблема — це війна з коаліцією. Треба заздалегідь рішитися, котрого з союзників вдарити раніше  -  сильнішого чи слабшого; незалежно від децизії, треба за всяку ціну розбити коаліцію.

Важливою є в стратегії т. зв. точка тяготи, на яку слід скерувати головний удар. Точки тяготи — різні. Звичайно є нею армія, яку треба знищити. Коли територія роз'єднана цивільною незгодою, точкою тяготи є столиця. У випадку війни з коаліцією, точкою тяготи є сильніша армія або спільність інтересів між альянтами. В національних війнах, публічна опінія є важливим центром ваги. Тут Клявзевіц заторкує модерну концепцію психологічної війни, яка попереджує або супроводить чи заступає фактичний бій.

Найкращою стратегією, в розумінні Клявзевіца є завжди бути дуже сильним, а особливо в рішальній хвилині.

Клявзевіц розрізняє два роди війни:

1) необмежену, яка має за завдання знищити ворога і в ній числиться тільки кінцевий вислід,

2) обмежену, яка має на меті здобути деякі пограничні частини ворожої території на те, щоб затримати їх для себе назавжди або вжити її як козир при торгах за мир. Таку обмежену війну ведеться тоді, коли політичне напруження й політичні завдання є малі, або коли військові сили є такі, що ними не можна ворога знищити, а тільки послабити.

Загальнопринято в військовій стратегії, що офензива є основним чинником для перемоги над ворогом, бо атакуючий має ініціятиву й перевага є по його боці. Клявзевіц ставиться скептично до такого твердження і кладе велику вагу на дефензиву (військовики 19 ст. вважають це "чорною плямою" його стратегії), яку вважає сильнішою формою війни. Заатакований має — на думку Клявзевіца — по своїй стороні політичні симпатії і моральну підтримку; він має до своєї диспозиції цілий театр війни, укріплення, позиції, терен; користає з часу і всіх непередбачених подій, як, наприклад, втома ворожих військ. Але дефензива має бути активна, бо пасивна дефензива доводить до поразки.

Клявзевіц підкреслює також моральний і психологічний фактори. Командир має відзначатися відвагою, інтеліґентністю та рівновагою духа у всіх ситуаціях. Сильний характер перемагає природні сумніви й паніку. Важливий є "дух армії", а не тільки хоробрість. Головний боєвий удар має вбити відвагу противника, а не його вояків. Деякі завваги Клявзевіца про моральний чи духовий стан армії можуть його твердження про перевагу духовости над матеріялізмом не стратили ваги донині; той принцип можна стосувати до сучасної змеханізованої чи змоторизованої армії так само, як сто років тому до піхоти чи кінноти, бо "фізична сила це дерев'яна рукоять, а моральна сила — лискуче лезо меча".

На твір Клявзевіца ("Про війну") покликувалися всі мілітаристи впродовж цілого 19 ст. і пізніше аж до Першої світової війни включно. Послідовниками його теорії були передусім прусько-німецькі генерали Мольтке, Шліфен, Людендорф⁵. Покликувались на Клявзевіца також французькі військовики, хоч вважали його представником "прусіянізму і воєнної манії" 19 ст. та "найбільш німецьким" з усіх німців. Щобільше, покликувалися на нього також "миролюби" Маркс і Енгельс, які додали ще принцип тотальної війни ("нація під зброєю").

В 19 ст. багато економічних та суспільно-політичних політичних подій і перемін, як: повстання національних держав, експансія європейської цивілізації по цілому світі, індустріяльна революція, постійний поступ мілітарної технології, зріст військового потенціялу. Уряди контролюють експорт та імпорт, зберігають запаси металю, будують кораблі, споруджують військові бази і склади, здобувають колонії для допомоги материкові, заохочують приріст населення для збільшення військової сили. Завважується тенденцію до механізації армії, збільшення кількости війська, мілітаризацію населення, посилення воєнних операцій.

Між двома Світовими Війнами 

Гітлер

В періоді нацизму німці розвинули теорію Клявзевіца в тому напрямі, що в модерній війні треба мобілізувати всі матеріяльні і моральні засоби нації. Крім того нацисти "винайшли ідеологічне оправдання війни: расова вищість німецького народу і право природи, яке зберігає землю для людей, що мають енергію і волю її здобути та управляти. Щоб забезпечити успіх нової "блискавичної" війни, Гітлер перевів реорганізацію німецької армії. Від офіцерів вимагалося технологічних вмілостей і фізичної справности. Не бралося до уваги соціяльного стану, як це було за кайзера. Введено загальну військову службу і знесено привілей коротшої служби для студентів. Ця демократизація армії збільшила компетентність офіцерів. Не прийнялася тільки ідея Людендорфа про начальну позицію генерала і німецькі генерали перейшли під команду партії, яку очолював "капраль".

Гітлер звернув особливу увагу на моторизацію армії: звідси автостради, швидкі авта, літаки...

Успіхи Гітлера в Польщі, Норвегії, Голляндії, Франції були наслідком його ефективної комбінації мілітарної і політичної стратегії. Всередині держави він змагав до уніфікації німецького народу через безпощадне винищування опозиції, через пропаганду в радіо і пресі, через заклики до національної гордости,   мілітаризму,   пангерманізму, расової вищости, повага до держави. Така психологічна й емоційна мобілізація народу розбуджували волю до боротьби. Щоб здобути на Сході Европи "Lebensraum", Гітлер мусів забезпечити собі західні кордони. На його думку, в континентальній Европі може бути тільки одна потуга — Німеччина, а Франція — найбільший ворог Німеччини, мусить бути знищена. Щоб здобути гегемонію в Европі, Гітлер мусів дійти до порозуміння з Англією та Італією; боявся воєнного потенціялу Америки, але сподівався зневтралізувати його при помочі Англії. Це була суть Гітлерової політичної стратегії. Гітлер старався роз'єднувати своїх противників, ширив між ними дефетизм, застрашував їх силою свого літунства, яке радо показував закордонним дипломатам.

Мілітарно Гітлер заскочував своїх противників несподівано, по одному: Польща, Бельгія, Голляндія, Франція. Кампанія проти Норвегії — один з найблискучіших мілітарних операцій в модерній історії — забезпечила північне крило Німеччини та завдала серйозного удару бритійським морським силам. Правда, удар не був смертельний, але значно утруднював боротьбу проти німецьких підводних човнів.

Сталін

Також Сталін стосував під час Другої Світової війни стратегію Клявзевіца, а зокрема його принцип активної дефензиви. Зараз на початку війни він видав наказ, щоб на випадок відвороту армії:

1)  евакувати увесь рухомий інвентар, не залишити ворогові ані одної льокомотиви, ані одного вагона, ані одного фунта зерна, ані одної літри безини;

2)  колгоспники мають забрати всю худобу, а запаси збіжжя передати державним органам для відтранспортування вглиб країни; все, чого не можна вивезти — знищити;

3)  на теренах, занятих ворогом, формувати партизанські загони й диверсійні відділи, щоб бити ворога, нищити мости й дороги, пошкоджувати телефони й телеграфи, підпалювати ліси, військові склади, транспорт;

4)  на окупованій території створювати умовини, нестерпні для ворога та його співробітників; їх треба винищувати безпощадно на кожному кроці.

Літунство

В останній світовій війні широке застосування мало літунство. Повітряні бої мали вирішальне значення. Ще на переломі 19 і 20 ст. два військовки, італієць Ю. Дугет і американець В. Мічел ⁶  передбачували велику ролю літунства в майбутній війні. Згідно з їх поглядом, літунство це дуже сильний засіб офензиви, а оборона перед ним майже неможлива. Крім того, внаслідок інтенсивного бомбардування підупадає мораль і дух спротиву цивільного населення. Отже, вони рекомендували:

1)  на випадок війни здобути перевагу в повітрі;

2)  вороже літунство включно з літунськими інсталяціями знищити на землі, а не чекати на повітряний бій;

3)  бомбардувати, крім військьових споруд, також центри індустрії і цивільного населення поза боєвою лінією;

4)  завданням суходільного війська має бути дефензива; воно має тримати фронт і не допускати ворога до офензиви.

Зіяп

Під час війни у В'єтнамі (1945-1975) розвинувся окремий рід стратегії. її винахідником і реалізатором був ген. Зіяп. Його думки такі:

Воєнна штука — це боєва настанова цілого народу, його політична свідомість, його духова мобілізація. Нарід, який хоче здобути незалежність, мусить воювати всіма засобами. Ворога треба винищувати, атакувати його рішуче, без перерви, у всіх місцях, всіма силами. Важливий тут моральний чинник, відвага, винахідливість. Вміти малими силами перемогти ворога з великим економічним і мілітарним потенціялом. Старатися піднести до максимум боєздатність своєї армії, а рівночасно не дозволити ворогові поповнити свої сили. Устабілізуватися в сільських районах, а розвивати офензиву проти ворога всюди — в горах, долинах, містах. Завжди бути в офензиві й постійними атаками ослаблювати поодинокі відтинки ворожого фронту. Стосувати стратегію довготривалої війни, бо вона деморалізує ворога й вичерпує його сили. Покладатися на власні сили, але незалежно від того, шукати зовнішньої допомоги.

Зіяп присвячує особливу увагу партизанській війні. В його розумінні, партизанка — це народна війна малої й економічно відсталої країни проти добре вивінуваної армії. Партизанка сповняє своє завдання тільки в початковій стадії війни. Пізніше входить в дію регулярна армія, бо тільки вона взмозі знищити ворога й вибороти незалежність.

У В'єтнамі Зіяп впродовж років стосував змінну стратегію. Він знав, що було б нерозумно провадити стандартну позиційну війну проти американської переваги в вогнепальній зброї. Тому він уникав сутички з великими американськими силами, а тільки несподіваними нападами старався надщербити сили ворога. Коли американці заміряли повести офензиву, щоб прочистити терен, то в'єтнамські відділи, користаючи зі своєї розвідки, просто "зникали". Це була т. зв. укрита оборона. Виняток від тої практики був у 1968 р., коли Північний В'єтнам розпочав офензиву проти 36 провінційних столиць. Ця операція була під оглядом мілітарним невдала, але політично успішна. Вона викликала в Америці противоєнні настрої та переконання, що Америка тої війни не виграє. Зіяп знову повернув до малих атак на американську армію, а зате сильніше почав атакувати південно-в'єтнамські війська. Друга масова офензива в 1972р. приневолила армію Південного В'єтнаму до відступу.

Нові течії

Спираючись на історичному досвіді і різних теоріях, сучасні військовики встановили певні принципи модерної стратегії. Найважливіші з них:

1)  Головною метою стратегії є виграти війну і заключити мир. Завдання армії — знищити сили ворога або тільки його волю спротиву.

2)  Тільки офензива приносить позитивні результати; в офензиві командир має ініціятиву, свободу дії, накидує ворогові свою волю й унеможливлює йому перехід до атаки. Більше того, офензива збуджує в армії войовничий дух. Дефензива — в найкращому випадку може відвернути поразку; продовжена дефензива породжує неспокій, знижує моральний стан армії, створює дефетизм. Ті психологічні ефекти переносяться в запілля й послаблюють інтерес та енергію до війни. З другого боку, було б нерозумно стосувати офензиву в умовах, коли нема виглядів на перемогу. Тому деколи вказана дефензива, особливо коли треба приготовити сили до наступу. Отже, дефензива є тільки тимчасовим стратегічним засобом для виграння на часі. На всякий випадок уникати пасивної дефензиви, а навпаки — турбувати ворога в обмежених атаках і рейдах та створювати ситуацію пригожу до офензиви.

3)  Єдність команди забезпечує гармонію воєнних дій.

4)  Концентрація військових сил в відповідному місці й часі, щоб завдати ворогові рішального удару. Приклад: концентрація в Англії великих аліянтських сил —  суходільних, морських і повітряних — для інвазії Европи в часі Другої світової війни.

5)  Маневрування — воно саме по собі не дає рішальних результатів, але поєднане з вогнепальною зброєю, добрим проводом і військовим запалом може перемогти більші сили ворога. Наполеон казав: "Коли я з малими силами стояв проти великої армії, то скоро перегруповував своє військо і блискавично вдаряв на одне вороже крило і нищив його. Користаючи з тимчасового замішання ворога, спричиненого моїм маневром, я вдаряв на інший ворожий пункт з цілою силою і розбивав його". В Другій світовій війні німці маневрами окружили великі армії СРСР під В'язмою, Брянськом і Києвом.

6)  Несподіваний напад — це найбільш ефективна і сильна зброя. Полягає на тому, щоб вдарити на ворога в часі, місці та в спосіб, до якого він не приготований. Роди несподіванки різні:   швидкість, секретність, обман щодо розташування війська та його плянів, змінливість методів і засобів боротьби, введення нової зброї, техніки.

7)  Безпека власного війська перед несподіваним ударом ворога. До того потрібна добра розвідка.

8)  В мілітарних операціях модерної війни бувають різні ускладнення, які утруднюють виконання військових планів. Тому вимога: пляни не сміють включати непотрібних заплутань, а накази мають бути прості, ясні і дефінітивні.

9)  Наполеон цінив понад усе моральний стан армії. Військо, позбавлене ідей, несвідоме свого завдання, не виправдує покладених на нього надій. Передумовою успіху є висока мораль, боєвий дух, довір'я до командира, дисципліна.

10) Розбиті ворожі сили можуть переорганізуватись і вступити знову в бій. Щоб до того не допустити, треба йти за ворогом в погоню і знищити його або взяти в полон.

Нуклеарна доба

Введення в дію нуклеарної зброї вплинуло до деякої міри на стратегію. Сила тої зброї така велика, а засяг її нищівности такий колосальний, що рішення про її застосування є справою державної політики, а не тільки самої мілітарної стратегії. Важливим елементом у війні є знищення зв'язку, як нпр. ліній комунікації, постачання, та фабрик зброї, літунських і морських баз. Для того в Другій світовій війні треба було, наприклад, около 200 літаків, щоб скинути 20.000 тон тонн вибухових матеріялів. На Гірошіму один літак скинув тільки одну атомову бомбу...

Нуклеарна зброя збільшила ударну силу армії та її спроможність знищити ворожі сили. Але покищо нема познак, що вона усуне принципи мілітарної стратегії. Можливо, що вона зліквідує деякі проміжні завдання армії й буде прямувати відразу до кінцевої мети — знищити ворожі сили і його волю спротиву. Потреба "розосередження", як засіб охорони перед нуклеарною атакою, та швидка зміна умов бою, а враз із тим конечність скорої децизії, — підкреслює принцип нескладности і єдности команди. Офензива є суттєва; нуклеарна зброя дає армії більше нагод до наступу. Пасивна дефензива в нуклеарній війні — фатальна. Маневрування і несподівані атаки — дальше важливі. Провідною думкою сучасної стратегії є здібність маневрувати розкиненими силами та концентрувати їх до атаки в означеному часі й місці, а потім знов, після виконання завдання, "розпорошити" їх, щоб не ставити їх на прицілу для нуклеарної зброї.

Є голоси, що в нуклеарній добі — в наслідок страшної сили нової зброї — великі з'єднання регулярної армії будуть непотрібні. Малоправдоподібне, щоб майбутні війни вирішувалися тільки нуклеарною зброєю; людський елемент завжди необхідний. На всякий випадок, армія, її озброєння, вишкіл і техніка мусять бути змодернізовані відповідно до вимог нової доби.


Література

1)  Clausewitz, C. On War. London, 1966.
2)  Earle, E. M., Makers of modern strategy. Princeton, 1944.
3)  General Vo Nguyen Giap:
      a)  Guerre de liberation. Paris, 1970.
      b)  Guerre du peuple, armee du peuple. Paris, 1972.

_____________________
¹  (Carl von Clausewitz, 1780-1831) — пруський генерал і теоретик воєнної стратегії. Зіяп (Vo Nguyen Giap, 1911 -) — північно-в'єтнамський міністер оборони і генерал, один із визначніших азійських стратегів, провадив успішно війну проти Франції, Південного В'єтнаму і Америки.

²  Макіявеллі (Nicolo Machiavelli, 1469-1527) — італійський державний муж і письменник. Його головний політичний твір "Монарх" ("II principe").

³   Вобан (Vauban, Sebastien Le Prestre de, 1633-1707) — французький маршал, визначний військовий інженер.

⁴  Йоміні (Antoine, Henri Jomini, 1779-1869) — генерал французької армії під час наполеонських воєн, військовий історик і критик.

⁵  Мольтке (Moltke, Helmuth Johannes Ludwig von, 1848-1916); Шліфен Schliffen, Alfred Graf von, 1833-1913);  Людендорф  (Ludendorf, Erich), 1865-1937).

⁶   Дугет (Douhet, Giulio, 1869-1930); Мічел (Mitchell, William, 1879-1936).