ПОСВЯЧЕННЯ ВІЙСЬКОВОГО ЦВИНТАРЯ У САНКТ ВАЙТ БІЛЯ КЛЯҐЕНФУРТУ В КАРИНТІЇ

РЕПОРТАЖ

Андрій Гавірко
Дарби, Англія.


В Австрії як і в Німеччині існує окреме товариство відоме під назвою Чорний Хрест, яке опікується військовими цвинтарями. І це товариство заплянувало посвятити ще один цвинтар у місцевості Санкт Вайт у Каринтії, на якому спочиває також 15 вояків Української Дивізії "Галичина" та одна жінка українка, яка загинула від бомби. З уваги власне на цього півтора десятка поляглих вояків українців президент Австрійського Чорного Хреста, разом із посадником міста Санкт Вайт, запросив автора цього репортажу взяти участь у заплянованих торжествах, як представника Головної Управи Об'єднання бувших Вояків Українців у Великій Британі. Тому, що я вже давніше мав до діла із цими людьми з Чорного Хреста, вони прислали це запрошення на мою адресу.

Порозумівшись із екзекутивою Головної Управи ОбВУ, я взяв на себе обов'язок поїхати на ці посвячення, щоб зложити поклін упавшим друзям з нашої Дивізії. У четвер 16 вересня 76 р. я виїхав з Лондонського летовища до Австрії і через кілька годин, я щасливо приземлився у Кляґенфурті. Місто поринало в чудово заквітчаній осінню долині, довкруги якої маєстатично піднімалися високо гори. На другий день я вже був у місті Санкт Вайт, яке готувалося до великого торжества, що мало відбутися в суботу 18 вересня. Місто заквітчалося немов дівчина, що сподівалася вітати далеких і рідних гостей. Всюди повівали прапори, а містом їздили автомашини, що привозили гостей та проходило чимало австрійського  війська.

В п'ятницю вечером, на площі перед будинком магістрату військова оркестра влаштувала величавий концерт, чим немало спричинилася до духового піднесення учасників завтрішнього торжества. На концерті були приявні представники державної і місцевої влади, а між ними і міністер оборони австрійського уряду бриґадир Лютґендорф, штабові старшини армії, представники австрійського й німецького Чорного Хреста, комбатантських організацій та велика кількість міщан.

Після концерту посадник міста гостив у себе членів делегацій, поміж якими знайшовся і я, репрезентант українських комбатантів. При цій нагоді я познайомився з багатьома представниками австрійського та німецького комбатантського життя. З  приємністю хочу ствердити, що так із їх розмов зі мною, як і взагалі у їхній поведінці, я відчув їхнє щире та ввічливе відношення до нас — українців.

В суботу рано відбулося врочисте посвячення військового цвинтаря, який знаходиться не більше одного кілометра за містом Санкт Вайт на розлогій рівнині поміж високими верхами гір покритих зеленим лісом. На передному плані цвинтаря стоїть масивний з чорного граніту хрест, а за ним ряди могил спочиваючих там воїнів з низькими хрестами та написами. Цілий цвинтар потопав у цвітах не тільки тому, що вздовж рядами росли дерева та кущі рож, але також завдяки шкільній молоді, яка заквітчала могили різнобарвними китицями квітів.

Посвячення довершили два католицькі та один протестантський священики при співучасті міністра оборони, делегацій з різних організацій з прапорами та великої кількости гостей. Після богослуження президент австрійського Чорного Храста зложив звіт міністрові оборони, зголошуючи, що на цвинтарі спочивають тлінні останки 1193 вояків.

Міністер Оборони Лютґендорф подякував за звіт і в короткому слові підкреслив героїзм упавших воїнів, що віддали своє життя в обороні батьківщини. При тому він підкреслив, що поміж ними спочиває також і один молоденький вояк, якому не сповнилось було ще навіть 16 років. "Ми, ті що остались у живих, — говорив міністер, —як і молодші покоління, повинні завжди пам'ятати про тих, що впали в обороні нашого краю". Згадка про молоденького воїна викликала сльози в багатьох учасників цього торжества. Не забув при цьому міністер згадати також і про той факт, що на цьому цвинтарі спочивають не тільки австрійці й німці, але також й українці, 15 вояків членів першої Української Дивізії, які боролися проти своїх ворогів на австрійській землі.

Далі відбулася парада складання вінків, які несли вояки австрійської армії, а за ними йшли делегати від поодиноких організацій чи груп. Складання кожного вінка попереджувало проголошення хто даний вінок складає і в міжчасі лунає: "Вінок від 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії". Вояки зложили вінок з дубового листя й малинових рож, прикрашений синьо-жовтою та чорною шарфою з написом. Я схилив голову на пошану впавшим друзям дивізійиикам, що віддали своє молоде життя ген, далеко від рідної України.

В загальному було зложено понад 20 вінків, а наш був сьомий з черги. Військові сурмачі відіграли молитву "На вічний спочинок" і австрійський гимн і цвинтар почала огортати тиша. Хвилевий шум, що потурбував тишу цвинтаря проминув і настав час рефлексії.

Оставшись на самоті, я перейшов поміж гробами наших стрільців, повідчитував написи на них й устійнив, що не всі вони впали тоді, коли формально шаліла війна на фронті, деякі з них загинули вже по закінченні війни. Ці могили — це німі свідки безприкладного героїзму воїнів України у боротьбі з відвічним ворогом нашим — Москвою. Ми, всі ті, що остали при життю, повинні дбати про могили наших поляглих друзів та плекати пошану до тих, що впали на полі бою за краще завтра свого народу.

Для інформації, як і для самого реєстру, подаю список усіх тих, що спочили на військовому цвинтарі у Санкт Вайт, Каринтія:

1.  Число гробу:  11  Гадубяк Володимир — помер в шпиталі.
2.  Число гробу:  67 Марчинюк Степан — убитий партизанами.
3.  Число гробу:  68 Міськів Михайло — убитий партизанами.
4.  Число гробу: 72 — Незнаний Український воїн — убитий партизанами.
5.  Число  гробу: 128  Краєцький Михайло — убитий  партизанами.
6.  Число гробу:  129 Костюк Микола — убитий партизанами.
7.  Число гробу:  157 Шмігельський Петро — помер у шпиталі.
8.  Число гробу:  472  Барановський  Михайло — згинув в боях.
9.  Число гробу: 583 Коломиєць Михайло — укр. пол. помер в шпиталі.
10.Число гробу: 614 Калинюк Євдохія — українка загинула від бомби.
11.Число гробу:  640 Денисенко Іван — помер в шпиталі.
12.Число гробу: 669 Голодриґа Петро — помер у шпиталі.
13. Число гробу:  683 Ковальський  Володимир — помер  в  шпиталі.
14. Число гробу:  695  Буйновський  Йордан — убитий  партизанами.
15. Число гробу: 696 Тимчук Степан — помер в шпиталі.
16. Число гробу:  762 Юрцишин Іван — помер в шпиталі.

В часі, коли впорядковувалися могили на цьому цвинтарі при тлінніх останках Володимира Ковальського (гріб ч. 683), знайдено також маленьку підківку, яка мабуть мала принести йому щастя. Цю підківку передано мені і я можу передати її комусь із його рідні, якщо така знаходиться на заході. В. Ковальський нар. 29 січня 1927 р. у Львові. Відступаючи зі Стирії до Каринтії, він наступив на міну в селі Прайтенеґґ (на Паккерштрасе), яка обірвала йому обидві ноги. Його забрали до шпиталю, але він там помер 10 травня 1945 р. від упливу крови. Його тлінні останки зідентифіковано щойно 15 жовтня 1975 при помочі т. зв. "Розпізнавальної таблички" (Еркенунґсмерке).

Поблизу Кляґенфурту у Каринтії, є ще один військовий цвинтар у місцевості Фельден, на якому спочивають три вояки українці, які померли були у шпиталі, а саме: Микола Рудків, Дмитро Кукурудза та Стефан Тужик.

Для заінтересованих подаємо також адресу у Санкт Вайт:

Soldatenfriedhof 

St. Veit/Glan 

Kärnten,  AUSTRIA

Як бачимо культурні народи шанують могили своїх воїнів, а навіть і воїнів з ворожих армій, які лежать на їхніх територіях, бо як то кажуть "мертвим не болить", і смерть усунула всяку і ворожнечу і дружбу, а те, що було, належить уже до історії. Тільки москалі не можуть того зрозуміти і мстяться навіть на могилах покійників, не тільки тих, що проти них воювали, але й тих, які не були їхніми потенціяльними ворогами.