Гаврило Гордієнко
А. А. Гречко, Маршал СССР. Видання В-ва Міністерства Оборони СССР. Ст. 483.
Мапа і 14 схем на окремих вкладках. В тексті численні фотографії учасників подій і воєнні сцени. Книга видана накладом 100,000 примірників. Москва, 1972.
Особа автора цієї воєнно-історичної монографії, тоді генерала-полковника, а тепер маршала і міністра оборони СССР, та назва монографії викликають інтерес до неї, бо ж ідеться про поважну частину Другої світової війни, коли совєтські війська у складі 4-го "Українського" фронту здобули перехід через таку поважну природню перешкоду, як хребет Українських Карпат, яка була, ще підсилена могучими укріпленнями мадярськими на Закарпатті та німецькими на Словаччині.
Автор дякує за поміч і вказівки шістьом генералам, десятьом полковникам і двом підполковникам, які, очевидно, й виконали цю монографію, бо вже побудована на численних воєнних документах, які тепер переховуються в Архіві військового міністерства СССР.
Сам автор обмежився, мабуть, тільки до передмови, в якій він описав спроби царської армії перейти Карпати в роках 1914-15. Ті спроби царської армії не вдалися внаслідок німецького прориву біля Горлиць. А теперішня совєтська армія подолала усі перешкоди, здобула Карпати й перейшла їх на фронті довжиною 275 км. Себто совєтська армія виявила більші здібності, ніж її попередниця царська армія.
Ціла монографія цікава, багата змістом і стала джерельним матеріялом для істориків Другої світової війни на Заході. Всю монографію нема як переказувати, тому зверну тільки увагу на деякі моменти.
Так, напр., повний безпорядок у топографічних назвах, бо на ті самі місцевості вживаються назви і російські й польські, мадярські, чеські, а також і часом українські. Видно, що совєтські штабовики користувалися мапами різного походження.
Вступивши на територію Західньої України, совєтське командування освідомило, що населення Західьної України не розуміє російської мови, тому тримало при собі певну кількість осіб, які знали українську мову й по можливості зверталося до місцевого населення друками українською мовою.
Використовуючи попередній досвід совєтської армії в гірських боях в горах Кавказу й Криму, совєтська армія широко використовувала той досвід в боях за перехід Карпат. Мабуть, один із тих досвідів була підготова до місцевих ударів, до проривів, до наступу, коли поміж вояків на три-чотири вояки давали по одному, або комуністові, або комсомольцеві, або співчуваючому! Себто ті три-чотири вояки, непартійці, не мали вибору, не могли ані відстати, ані відхилитися вбік, ані піти вперед у полон, єдине, що їм лишалося, це тільки пробиватися вперед у наказаному напрямкові. А роля оцих додатків до трьох-чотирьох вояків називалася "для політичної підготови"!
Ворожі міста й території совєтські війська "здобували", як, наприклад, Будапешт і Відень "здобували", а Братиславу, Прагу "визволяли". Коли совєтські війська наблизилися до колишньої чехословацької границі, то старшинські, підстаршинські й політичні чинники провели з вояками спеціяльні години повчання, що, вступаючи на територію заприязнених народів, треба поводитися, як з приятелями, а не як з ворогами!
Ця наука совєтських вояків не дуже взялася, бо мені особисто відомий випадок, коли в "заприязненій" Мораві совєтський вояк знасилував чешку, 82-х літню старушку. А скільки тих випадків замовчано?!
Цілком слушно автор може хвалитися, що совєтська воєнна техніка своїм лише тягарем доказала чудес, поки перейшла через гори, звори, потоки, все завалене понищеними мостами й спеціяльно поваленими лісами.
Але в артилерійській підготові майже завжди так мало було амуніції, що така підготова тільки давала ворогові знати, що ми, мовляв, будемо на вас наступати там а там. І мадярські війська й навіть німецькі відділи завзято боронили верхи Карпат і тільки швидший поступ совєтських військ з Надвірної через Яблонівський перевал на Хуст і далі на Мукачів примусив німецьку й мадярську оборону поспішно відходити з Лавочного, Верецьких, Ужоку й пізніше з Дуклі, де ще був поважний спротив німецьких військ.
Капітуляція Румунії й Мадярщини, до деякої міри словацьке повстання в Банській Бистриці, великою мірою сприяли успіхам 4-го "Українського" фронту, який переважно й виніс на своїх плечах головний тягар операцій боротьби за Карпати й за "визволення" Чехословаччини. Трохи помагав на Півночі 1-й "Український" фронт, а на Півдні 2-й "Український" фронт.
В Прагу совєтські війська "увірвалися", це згідно з їхньою улюбленою термінологією. А про РОА, про Власова й власівців ані згадки.
За різні успішні бої совєтські вояки одержували численні нагороди, а їхні частини одержували почесні назви від здобутих, чи "визволених" міст, як напр., "празька", "братиславська" й т. п.
Ще один цікавий момент треба згадати: серед заслужених учасників 4-го "Українського" фронту численні українські прізвища, навіть на високих постах, як генерали Гречко (автор цієї монографії), Москаленко, Головня, Грінченко, Петренко, Доценко, Андрієнко та численні інші.
Генерала А. І. Єременка, героя Сталінграду, зразу ж за успіхи під Сталінградом відсунули від командування й тримали його в тіні. Давній спосіб не дати висунутися на перший плян і тільки 26 березня 1945 року його привернули "на світло денне" — назначили командуючим 4-им Українським фронтом. Це досить поважне відзначення, але трошки пізнувато воно наступило. Монографія буде прегарним підручником усім тим, хто в майбутньому захоче переходити Карпати в той, чи в інший бік!
А. А. Гречко, Маршал СССР. Видання В-ва Міністерства Оборони СССР. Ст. 483.
Мапа і 14 схем на окремих вкладках. В тексті численні фотографії учасників подій і воєнні сцени. Книга видана накладом 100,000 примірників. Москва, 1972.
Особа автора цієї воєнно-історичної монографії, тоді генерала-полковника, а тепер маршала і міністра оборони СССР, та назва монографії викликають інтерес до неї, бо ж ідеться про поважну частину Другої світової війни, коли совєтські війська у складі 4-го "Українського" фронту здобули перехід через таку поважну природню перешкоду, як хребет Українських Карпат, яка була, ще підсилена могучими укріпленнями мадярськими на Закарпатті та німецькими на Словаччині.
Автор дякує за поміч і вказівки шістьом генералам, десятьом полковникам і двом підполковникам, які, очевидно, й виконали цю монографію, бо вже побудована на численних воєнних документах, які тепер переховуються в Архіві військового міністерства СССР.
Сам автор обмежився, мабуть, тільки до передмови, в якій він описав спроби царської армії перейти Карпати в роках 1914-15. Ті спроби царської армії не вдалися внаслідок німецького прориву біля Горлиць. А теперішня совєтська армія подолала усі перешкоди, здобула Карпати й перейшла їх на фронті довжиною 275 км. Себто совєтська армія виявила більші здібності, ніж її попередниця царська армія.
Ціла монографія цікава, багата змістом і стала джерельним матеріялом для істориків Другої світової війни на Заході. Всю монографію нема як переказувати, тому зверну тільки увагу на деякі моменти.
Так, напр., повний безпорядок у топографічних назвах, бо на ті самі місцевості вживаються назви і російські й польські, мадярські, чеські, а також і часом українські. Видно, що совєтські штабовики користувалися мапами різного походження.
Вступивши на територію Західньої України, совєтське командування освідомило, що населення Західьної України не розуміє російської мови, тому тримало при собі певну кількість осіб, які знали українську мову й по можливості зверталося до місцевого населення друками українською мовою.
Використовуючи попередній досвід совєтської армії в гірських боях в горах Кавказу й Криму, совєтська армія широко використовувала той досвід в боях за перехід Карпат. Мабуть, один із тих досвідів була підготова до місцевих ударів, до проривів, до наступу, коли поміж вояків на три-чотири вояки давали по одному, або комуністові, або комсомольцеві, або співчуваючому! Себто ті три-чотири вояки, непартійці, не мали вибору, не могли ані відстати, ані відхилитися вбік, ані піти вперед у полон, єдине, що їм лишалося, це тільки пробиватися вперед у наказаному напрямкові. А роля оцих додатків до трьох-чотирьох вояків називалася "для політичної підготови"!
Ворожі міста й території совєтські війська "здобували", як, наприклад, Будапешт і Відень "здобували", а Братиславу, Прагу "визволяли". Коли совєтські війська наблизилися до колишньої чехословацької границі, то старшинські, підстаршинські й політичні чинники провели з вояками спеціяльні години повчання, що, вступаючи на територію заприязнених народів, треба поводитися, як з приятелями, а не як з ворогами!
Ця наука совєтських вояків не дуже взялася, бо мені особисто відомий випадок, коли в "заприязненій" Мораві совєтський вояк знасилував чешку, 82-х літню старушку. А скільки тих випадків замовчано?!
Цілком слушно автор може хвалитися, що совєтська воєнна техніка своїм лише тягарем доказала чудес, поки перейшла через гори, звори, потоки, все завалене понищеними мостами й спеціяльно поваленими лісами.
Але в артилерійській підготові майже завжди так мало було амуніції, що така підготова тільки давала ворогові знати, що ми, мовляв, будемо на вас наступати там а там. І мадярські війська й навіть німецькі відділи завзято боронили верхи Карпат і тільки швидший поступ совєтських військ з Надвірної через Яблонівський перевал на Хуст і далі на Мукачів примусив німецьку й мадярську оборону поспішно відходити з Лавочного, Верецьких, Ужоку й пізніше з Дуклі, де ще був поважний спротив німецьких військ.
Капітуляція Румунії й Мадярщини, до деякої міри словацьке повстання в Банській Бистриці, великою мірою сприяли успіхам 4-го "Українського" фронту, який переважно й виніс на своїх плечах головний тягар операцій боротьби за Карпати й за "визволення" Чехословаччини. Трохи помагав на Півночі 1-й "Український" фронт, а на Півдні 2-й "Український" фронт.
В Прагу совєтські війська "увірвалися", це згідно з їхньою улюбленою термінологією. А про РОА, про Власова й власівців ані згадки.
За різні успішні бої совєтські вояки одержували численні нагороди, а їхні частини одержували почесні назви від здобутих, чи "визволених" міст, як напр., "празька", "братиславська" й т. п.
Ще один цікавий момент треба згадати: серед заслужених учасників 4-го "Українського" фронту численні українські прізвища, навіть на високих постах, як генерали Гречко (автор цієї монографії), Москаленко, Головня, Грінченко, Петренко, Доценко, Андрієнко та численні інші.
Генерала А. І. Єременка, героя Сталінграду, зразу ж за успіхи під Сталінградом відсунули від командування й тримали його в тіні. Давній спосіб не дати висунутися на перший плян і тільки 26 березня 1945 року його привернули "на світло денне" — назначили командуючим 4-им Українським фронтом. Це досить поважне відзначення, але трошки пізнувато воно наступило. Монографія буде прегарним підручником усім тим, хто в майбутньому захоче переходити Карпати в той, чи в інший бік!
Немає коментарів:
Дописати коментар