Спомини
Людмила Яцина
Майже кожного дня і ночі групи москалів, очолювані офіцером Мазановим, нишпорили по селах та лісах, шукаючи бандерівців. І що ж вони зробили? Забрали з мого стола одну книгу, так щоб я не бачила. Книжка пропала. Пройшов певний час - і мене викликає сам Мазанов на допит. Починає здалеку, чи я не бачила, чи не чула, що до мого господаря приходили бандерівці, чи вони не приходили і до мене. Я, звичайно, все заперечувала. Тоді кадебіст іде на шантаж - кладе передо мною бібліотечну книжку і каже, що її вони знайшли у бандерівській криївці, що цю книжку я брала для них. Не пам'ятаю, що то була за книжка, назва забулася, але знаю добре, що твір про війну. І тут я зрозуміла підступність ворога і теж пішла у наступ. Я сказала йому в очі, що ту книгу вкрали у мене його солдати, а так воно і було, а може, і він сам вкрав, бо коли я на роботі у школі, то солдати трясуть у всіх хатах. Не знаю, що мене врятувало, мабуть, сам Господь Бог стояв у мене за плечима. І кадебіст вернув мені ту книгу, а я віддала її у бібліотеку. На тому все й закінчилося. Мене більше не тягали на допити, а в скорім часі я вийшла заміж і виїхала з того села, а згодом і з району. Таким підступними методами працювали наші "визволителі".
У мене було вже двоє дітей, вдалося переїхати з сім'єю на працю до Львова. Брат мій у той час закінчив інститут (англійська філологія) і поїхав по відрадженню у Закарпаття. В Радехові він залишив свою хату, тому час від часу з жінкою приїздили до її родини.
Одного разу, а це було у 1958 році, коли брат з дружиною приїхали відвідати її родичів, їхній сусід згадав, що отримав листа з Америки, в якому незнайомі люди розпитують про Стефу та її чоловіка. Стефа - це моя братова. Брат просив знайти того листа, і коли побачив його - упізнав письмо матері, але прізвище було чуже. Моя мати з вітчимом пройшли "добру совєтську школу життя", тому не хотіли наробити нам, своїм дітям, біди, і написали вигадане прізвище. Так почалося наше листування і навіть невелика матеріяльна поміч, яку надавала мені мати, щоб легше було виховувати дітей, адже у мене не було ніякого батьківсько-материнського спадку. Усе розпочали з нуля. Так моя сім'я трохи стала на ноги. Мені дуже хотілося зустрітися з матір'ю, про що вона писала в кожному листі. А тут настала "хрущовська відлига". Мати вислала мені запрошення - і я почала писати по всіх інстанціях, щоб дозволили мені поїхати до неї. Писала про те, що мати стара та хвора, а я хочу забрати її до себе "на родіну".
І мені вдалося добитися дозволу - було це в 1966 році. Коли моя мати виробляла для мене запрошення, то юрист показав їй цілу купу документів і сказав, що все це він відсилав на Україну, але ще ніхто з тих людей не приїхав до Америки. То також було якесь Боже провидіння, що я зустрілася з матір'ю, адже я пішла від неї дитиною в неповних 14-ть літ, і пройшло вже 22 роки. Я вважаю, що я є щасливою людиною, бо багато людей, пройшовши страшні роки війни, не побачили своїх родин.
Отож у 1966 році я готуюся їхати в Америку до Рочестеру, де проживала в той час моя мати з вітчимом. Я вже писала; що вона працювала в суботній українській школі. Та перед поїздкою КДБ не забуло мене викликати до себе на інструктаж. Мене застерігали, щоб я була дуже обережна, щоб не вступала "в зв'язок" з незнайомими людьми, бо "українські буржуазні націоналісти" так і шукають нагоду, щоб когось завербувати до своєї підривної роботи проти України. А ще щоб я, як буду проїздити по території США, запам'ятовувала усі військові бази, ніби-то я розбираюся - де є яка база.
Я побувала в США у березні-квітні 1966 року. В тому році був у квітні Великдень, то ж я разом з родичами побувала в церкві, не криючись, що хтось побачить та донесе. Ще поїздила з ними по кількох штатах, подивилась на американське життя, була також на Ніяґарському водоспаді, дивилася у спеціяльний пристрій через окуляри на Канаду, так що Канаду бачила "майже зблизька". Перед поїздкою до Америки я серед навчального року попросила безоплатну відпустку на один місяць, і директорка школи не заперечувала, та коли я вернулася і дала їй не дуже дорогий дарунок, то почалося цькування - пропагує американський спосіб життя (я перевіряла учнівські зошити трьохколірною американською кульковою ручкою). Це все пішло у партійні органи і мало неабиякий негативний вплив навіть на імідж мого чоловіка - йому повністю закрили всі шляхи до професійного росту (він також учитель).
Коли мій вітчим вийшов на пенсію, мати з ним виїхала з Рочестеру на Флориду у Форт Лаудердейл, де в 1974 році помер вітчим, а в 1975 році померла і моя матір. Звичайно, я вже не насмілилася просити дозволу, щоб поїхати доглядати стару хвору матір, бо знала наперед, що буде мені відмовлено. За нею доглядали її знайомі-опікуни, які і виконали її останню волю, похоронили разом з чоловіком. Ми ж побачили з похорону лише фотографії. Це все, що залишилося на спомин для внуків.
П.С. Я навела зв'язки з ветеранами 1 УД УНА, старалася в силу своїх можливостей бути в курсі всіх новин з життя дивізійників, а 22 липня минулого року ми їздили на братський цвинтар біля села Княже, де споруджається каплиця-пам'ятник загиблим комбатантам.
Дуже Вас прошу передати мені особисто хоч два примірники "Вістей комбатанта", в яких будуть друкуватися мої спогади. Я та моя сім'я з великим задоволенням читаємо Ваш часопис, якщо вдається його отримати навіть із великим запізненням. У цьому мені допомагає п. Василь Гудзій, за що я йому дуже вдячна.
З пошаною, Людмила Яцина
Людмила Яцина
Частина друга
Восени 1945 року я вернулася додому, до Радехова. Брат мій в цей час перебував у совєтській армії, та взимку його звільнили, і він вернувся також. Брат розумів, що мені потрібна освіта, і відправив мене в школу, яку я закінчила в 1949 році, а директор школи допоміг мені (як сироті) пройти курси вчителів молодших клясів. Так я, помимо свого бажання (виходу іншого не було), стала вчителькою, а згодом закінчила інститут по спеціяльності - українська філологія. Працювала у селі Куликів колишнього Лопатинського району. Було дуже тяжко, бо недремне око КДБ неухильно стежило за кожним кроком. Вони ніби щось нюхом чули про моє перебування в Юначках, але не знаходили зачіпки. Одного разу кадебісти пішли навіть на підступ. В той час я вчилася і потребувала багато літератури, то приходилось книги позичати у районній бібліотеці. Ці книги лежали у мене на столі в хаті мого господаря Семенюка Андрія, де я в той час квартирувала.
Майже кожного дня і ночі групи москалів, очолювані офіцером Мазановим, нишпорили по селах та лісах, шукаючи бандерівців. І що ж вони зробили? Забрали з мого стола одну книгу, так щоб я не бачила. Книжка пропала. Пройшов певний час - і мене викликає сам Мазанов на допит. Починає здалеку, чи я не бачила, чи не чула, що до мого господаря приходили бандерівці, чи вони не приходили і до мене. Я, звичайно, все заперечувала. Тоді кадебіст іде на шантаж - кладе передо мною бібліотечну книжку і каже, що її вони знайшли у бандерівській криївці, що цю книжку я брала для них. Не пам'ятаю, що то була за книжка, назва забулася, але знаю добре, що твір про війну. І тут я зрозуміла підступність ворога і теж пішла у наступ. Я сказала йому в очі, що ту книгу вкрали у мене його солдати, а так воно і було, а може, і він сам вкрав, бо коли я на роботі у школі, то солдати трясуть у всіх хатах. Не знаю, що мене врятувало, мабуть, сам Господь Бог стояв у мене за плечима. І кадебіст вернув мені ту книгу, а я віддала її у бібліотеку. На тому все й закінчилося. Мене більше не тягали на допити, а в скорім часі я вийшла заміж і виїхала з того села, а згодом і з району. Таким підступними методами працювали наші "визволителі".
У мене було вже двоє дітей, вдалося переїхати з сім'єю на працю до Львова. Брат мій у той час закінчив інститут (англійська філологія) і поїхав по відрадженню у Закарпаття. В Радехові він залишив свою хату, тому час від часу з жінкою приїздили до її родини.
Одного разу, а це було у 1958 році, коли брат з дружиною приїхали відвідати її родичів, їхній сусід згадав, що отримав листа з Америки, в якому незнайомі люди розпитують про Стефу та її чоловіка. Стефа - це моя братова. Брат просив знайти того листа, і коли побачив його - упізнав письмо матері, але прізвище було чуже. Моя мати з вітчимом пройшли "добру совєтську школу життя", тому не хотіли наробити нам, своїм дітям, біди, і написали вигадане прізвище. Так почалося наше листування і навіть невелика матеріяльна поміч, яку надавала мені мати, щоб легше було виховувати дітей, адже у мене не було ніякого батьківсько-материнського спадку. Усе розпочали з нуля. Так моя сім'я трохи стала на ноги. Мені дуже хотілося зустрітися з матір'ю, про що вона писала в кожному листі. А тут настала "хрущовська відлига". Мати вислала мені запрошення - і я почала писати по всіх інстанціях, щоб дозволили мені поїхати до неї. Писала про те, що мати стара та хвора, а я хочу забрати її до себе "на родіну".
І мені вдалося добитися дозволу - було це в 1966 році. Коли моя мати виробляла для мене запрошення, то юрист показав їй цілу купу документів і сказав, що все це він відсилав на Україну, але ще ніхто з тих людей не приїхав до Америки. То також було якесь Боже провидіння, що я зустрілася з матір'ю, адже я пішла від неї дитиною в неповних 14-ть літ, і пройшло вже 22 роки. Я вважаю, що я є щасливою людиною, бо багато людей, пройшовши страшні роки війни, не побачили своїх родин.
Отож у 1966 році я готуюся їхати в Америку до Рочестеру, де проживала в той час моя мати з вітчимом. Я вже писала; що вона працювала в суботній українській школі. Та перед поїздкою КДБ не забуло мене викликати до себе на інструктаж. Мене застерігали, щоб я була дуже обережна, щоб не вступала "в зв'язок" з незнайомими людьми, бо "українські буржуазні націоналісти" так і шукають нагоду, щоб когось завербувати до своєї підривної роботи проти України. А ще щоб я, як буду проїздити по території США, запам'ятовувала усі військові бази, ніби-то я розбираюся - де є яка база.
Я побувала в США у березні-квітні 1966 року. В тому році був у квітні Великдень, то ж я разом з родичами побувала в церкві, не криючись, що хтось побачить та донесе. Ще поїздила з ними по кількох штатах, подивилась на американське життя, була також на Ніяґарському водоспаді, дивилася у спеціяльний пристрій через окуляри на Канаду, так що Канаду бачила "майже зблизька". Перед поїздкою до Америки я серед навчального року попросила безоплатну відпустку на один місяць, і директорка школи не заперечувала, та коли я вернулася і дала їй не дуже дорогий дарунок, то почалося цькування - пропагує американський спосіб життя (я перевіряла учнівські зошити трьохколірною американською кульковою ручкою). Це все пішло у партійні органи і мало неабиякий негативний вплив навіть на імідж мого чоловіка - йому повністю закрили всі шляхи до професійного росту (він також учитель).
Коли я попрощалася з матір'ю, то вже знала, що прощаюся назавжди, що вже більше нам не прийдеться зустрітися, адже той режим не дасть себе обдурити вдруге, бо я не забрала своєї матері з капіталістичного "пекла" у "совєтський рай".
Коли мій вітчим вийшов на пенсію, мати з ним виїхала з Рочестеру на Флориду у Форт Лаудердейл, де в 1974 році помер вітчим, а в 1975 році померла і моя матір. Звичайно, я вже не насмілилася просити дозволу, щоб поїхати доглядати стару хвору матір, бо знала наперед, що буде мені відмовлено. За нею доглядали її знайомі-опікуни, які і виконали її останню волю, похоронили разом з чоловіком. Ми ж побачили з похорону лише фотографії. Це все, що залишилося на спомин для внуків.
Тепер настали інші часи, можна їхати, куди хто хоче, але ми вже не можемо відвідати рідні могили, бо пенсіонери, а пенсії не вистачає навіть на прожиття, про подорожі шкода і думати, а дуже хочеться віддати їм останню шану. Та ми щасливі тим, що дочекались своєї держави, нам, старим, багато вже не треба, а діти та внуки нехай працюють і будують нашу державу, а як пройде час, я вірю, що вону будуть жити по-іншому, краще від нас, будуть жити в багатій незалежній Україні, за яку боролись і віддавали своє життя кращі сини та дочки українського народу. Мені здається, що і я внесла невеличку часточку у цю перемогу, тому тепер я дуже цим горджуся.
П.С. Я навела зв'язки з ветеранами 1 УД УНА, старалася в силу своїх можливостей бути в курсі всіх новин з життя дивізійників, а 22 липня минулого року ми їздили на братський цвинтар біля села Княже, де споруджається каплиця-пам'ятник загиблим комбатантам.
Дуже Вас прошу передати мені особисто хоч два примірники "Вістей комбатанта", в яких будуть друкуватися мої спогади. Я та моя сім'я з великим задоволенням читаємо Ваш часопис, якщо вдається його отримати навіть із великим запізненням. У цьому мені допомагає п. Василь Гудзій, за що я йому дуже вдячна.
З пошаною, Людмила Яцина
Немає коментарів:
Дописати коментар