ДО ІСТОРІЇ 2.УД УНА

(Два   листи)

                        Лист до редакції бунч. О. Корчака-Городиського, поміщений в ч. 3-4 "Вісті Комбатанта" викликав відзов, якого ми сподівалися і ждали, як теж кинув певне насвітлення на деякі не вповні з'ясовані справи. Знаємо випадки, що деякі вояки, які прийшли, як поповнення після Бродів, вважали себе помилково членами 2-ої дивізії.     Редакція

 До
Хвальної Редакції
"Вісті Комбатанта".

                       Бунчужний УЛС і І УД УНА пан О. Корчак-Городиський помістив свої цінні зауваги до моєї статті "Військова Управа у Відні" у 3-4 числі "Вістей Комбатанта", які одначе вимагають певних  пояснень.

                       Пан Корчак-Городиський обстоює думку, що 2-га Дивізія була тільки бригадою під німецьким командуванням, та що її початком не був ніякий український легіон.

                       Фактом є, що в німецькій військовій номенклатурі Друга Українська Дивізія була офіційно ведена, хоча б з причин воєнних дій, тільки її частина, відома під назвою "Проти-панцириа Бригада Вільна Україна", брала участь, як складова частина армійської групи ген. Вернера, в боях на східному фронті. Друга Українська Дивізія була створена заходами Українського Національного Комітету. Перші курені Другої УД складалися з вояків-українців, колишніх полонених, що робили службу у протипожежних відділах. До формування 2 УД зістав покликаний полк. Петро Дяченко, що до цього часу воював зі своїм легіоном (прошу не мішати з Українським Легіоном Самооборони, що постав на Волині) проти большевицьких партизан на терені Польщі. Друга УД формувалася і вишколювалася під Берліном у містечку Німек (Niemegk), де теж находилась українська старшинська школа. З перешколених вояків, підстаршин та старшин зорганізовано протипанцирну Бригаду, яка вже з кінцем лютого 1945 вирушила  на  фронт.


Німецькі  джерела: 

 J.  Thorwald:  Wen  Sie   Verberden Wollen, dop. 416, 474  i  475.

 Українські  джерела:
 
Кость Паньківський: "Від Комітету до Державного Центру". Стор.: 97,  98  і  99.
Полк. Петро Титареико: Протипанцирна Бригада "Вільна Україна".
"Вісті", число 20-21, стор. 3, 4.

                      Добре сталося, що бунчужний УЛС О. Корчак-Городиський подав офіційну назву "Українського Легіону "Самоборони", як теж і блищі дані про українських старшин та душпастирів цього легіону.

                      Може ця наша виміна думок причиниться до цього, що хтось із старшин УЛС напише коротко його історію, зокрема про цього легіону бої з большевнцькнми партизанами на Волині.                   

Роман Крохмалюк

До Хвальної Редакції журналу   "Вісті Комбатанта"

                      Ласкаво прошу помістити у Вашому цінному журналі наступне вияснення:

                       В. ч. 4-5 "Вісті Комбатанта", мабуть з недогляду Вш. Редакції, яка напевно має вірні відомості про всі бойові частини УНАрміі, лист до Редакції, поміщений на стор. 89 про те, що Окрема Протипанцириа Бригада "Вільна Україна" мала німецьку назву і не мала над собою українського командування. Я, як б. Начальник Штабу тої Бригади вияснюю : 

                       1.  Бригаду було  зформовано з полонених українців 6. вояків совєтської армії та  з   допоміжних поліцийиих батальйонів. Приймалося виключно бувших вояків, при чому підстаршинам і старшинам на місці роблено короткі устні іспити. Знаю те тому, що я належав до комісії набору від першого дня організування Бригади. В Бригаді було біля 80% прндніпрянців.

                       2.  Бригада ніколи не мала німецької назви, бо з німцями жодних зносин не мала аж до часу прибуття на фронт в Чехії.

                       3.  Підчас організаційно-вишкільного (Німек) і вишкільного (Ґляц) перійодів Бригаду підпорядковано лише і виключно Командуючому УНА Генералові П. Шаидрукові, який в організаційно-вишкільному часі (час біля 6 тижнів) в Німеку відвідав Бригаду 3 рази.

                       4.  Генерал П. Шандрук призначив був Командиром Бригади Генерального Штабу Полковника П.Дяченка.

                        5.  Етат Бригади уклав Полковник П.Дяченко, а затвердив його Генерал П. Шандрук.

                        6.  Бригада складалася з 3-ох куренів штурмової піхоти, батереї тяжкої протипанцерної зброї, резервного куреня, зв'язкової сотні, сотні саперів, санітарних,  господарських та інших частин разом біля 3,900 осіб.

                         7.  8 квітня 45 р. Бригада склала присягу, яку уклав Генерал П. Шандрук, на   вірність українському народові і українській державі. Підчас промови до Бригади в той час Генерал П. Шандрук підкреслив, що — мовляв — честь Вам, бо Ви є перша бойова частина УНА, яка складає присягу на вірність Україні! Підчас того святкування гостювала у нас Капеля   Бандуристів ім. Т. Г. Шевченка під  керівництвом маєстра  Гр. Китастого. Присягу перевів о.  Митрат Ф. Білецькнй.

                          8.  При Бригаді чи в Бригаді не було жодного німця, навіть зв'язкового, одного  разу з Генералом П. Шандруком приїздив до Бригади німецький полковник Л. Вольф, який мав   перевірити забезпечення Бригади харчами. Харчі довозилися до Бригади німецьким транспортом, але розподіляли їх виключно наші старшини. Крім того команда впоряду та бойових вправ подавалась лише в українській мові.

                        9.  Для листування зі Штабом УНА вживалося українського штампу "Штаб    Окремої Протипанцирної Бригади УНА" і тому, — мені  здавалося,  що кожному підстаршині з стажем є відомо, що Окрема Бригада рівняється Дивізії.

                       10.  Бригада пересилала свої справоздання до Штабу УНА і я часто, навіть кілька  разів в тижні, зголошувався особисто в різних справах в Штабі УНА.

                       11.  Внаслідок заходів Генерала П. Шандрука, Бригаду було приділено до Групи  Армій Нім. Середнього Фронту, яким командував Фельдмаршал Шернер, а безпосередньо до Панцирного Корпусу Генерала Графа фон Штрахвіца і там Бригаду в повній мірі забезпечено технічними матеріялами.

                      12. Так само, під час перебування Бригади на фронті, до неї не було приділено жодних німецьких зв'язкових, бо командири куренів і сотень та всі старшини на відповідальних становищах говорили бездоганно німецькою мовою.

                       А дальше, 27 квітня 45 р. Бригаду було введено в тяжкі бої за Бавцен проти червоних сил, який (Бавцен) наша Бригада відбила. Пізніше перекинено наші частини на північ проти комуністичної польської Дивізії ім. Косцюшки, якій ми завдали великих втрат, беручи сотні вояків в полон, здобуваючи маси зброї та різного воєнного "добра" проломивши фронт і посуваючись вперід, при порівнюючи малих втратах. Та сусідні німецькі частини, морально вже заломані, почали відступати і довелось давати наказ відступу.

                       Перед нашою Бригадою ворог був розбитий, не був в силі нас переслідувати і відступ був майже без втрат. Змучені боями, безсонням і відступом приступлено до будовання нових оборонних становищ. Полковник П. Дяченко виїхав по виклику до Штабу Корпусу і якраз в час його неприсутности проголошено капітуляцію Німеччини.

                       Німці панічно кидали зброю. Штаб Бригади дав наказ частинам відступати на захід в прямому напрямі до ріки Ельби. В той час наш Штаб ще мав точні інформації про рух ворожих сил. Всім командирам частин переслано точні інформації про ситуацію.

                       Відмарш на захід був дуже тяжкий, хоч ворог нас не переслідував. Він старався всі там військові частини окружити і не допустити вислизнутись з їхніх рук. Тому, щоб сповільнити наш відступ і віддячитися за Дивізію Косцюшки, большевицькі літаки, ескадра за ескадрою, низькими полетами на протязі цілого дня шматували наше помучене вояцтво. Там Бригада понесла 60% знищення в людях і матеріалі. Ніч була спокійна і по короткому відпочинкові дальше форсованим маршем відходили ми на захід. Треба було занятися раненими та вбитими. При тому вже тут багато вояків зникало, перебираючись в реквіроване у німців цивільне вбрання і губилось серед населення.

                      В 4-ій годині ранком ще наші санітарні вози (це все що нам залишилося) переїхали з раненими через Ельбу. Коли ж наші частини — розбитки добились туди вже в 8-ій годині ранку, то вже всі мости були обставлені большевнкамн. Ми в окруженні!

                      Скрившись в глибоких лісах, ми провели розвідку над Ельбою і на підставі зібраних інформацій рішили залишки Бригади розділити на групи по кілька осіб (один, що знає німецьку мову) і самостійно кожна група мала пробиватись до американців. Я особисто відійшов з останньою групою.

                       Багатьох большевнки виловили, багатьох розстріляли, напевно сотні заслані в табори. Частина дісталась до Баварії. Там вояки Бригади не тільки, що вдержували між собою зв'язок, але взаїмно допомагали собі пролазити різні "скринінґи". Включилися активно в роботу  Військового Центру при ЗП УГВР, а після того працювали в різних військових референтурах, військовими референтами і інструкторами на різних військових вишколах. А дальше вояки Окремої Панцирної Бригади виїхали до Австралії, Арґентини і Америки та включилися активно в інші наші комбатантські організації.

                       Підчас перебування Бригади в резерві Панцирного Корпусу, Полковник П. Дяченко одержав наказ від Генерала П. Шандрука переіменувати Бригаду на 2. Українську Дивізію. Наказ був відчитаний під час вечірного апелю в сотнях. Мені відомо, що Ген. П. Шандрук особисто таємно наказав Полковникові П. Дяченкові використати всі можливості і не втягатися в бій, та при першій нагоді відтягти цілу частину на захід, але — на жаль — такої можливости не було.

                        Підготовано вже багато цікавого матеріалу про 2. УД УНА, дальше його підготовляємо і в свій час появиться все друком. А коли йде про зв'язок з Командиром, який в 1965 році відійшов у вічність, фізично це прямо неможливо! Багато з нас майже що кілька тижнів відвідуємо Його могилу на Цвинтарі-Пам'ятникові в Баунд Брук і складаємо Йому наш салют!

                        Не хочеться вірити, що п. бунчужний Городиський, який не мав нічого спільного з 2. УД УНА, так з легкої руки не тільки ображує почуття вояків цеї Дивізії, але й міною знавця відбирає право бути 2. УД УНА тим, чим  вона насправді була.

Майор В. Гладич

ЗАПИСКИ ФРОНТОВИКА З ЗАПІЛЛЯ

                         Це що я почав писати багатьом на злість, не сталося з моєї вини. Завинили ті, що мене підвищили в ранзі і мої приятелі, які замість справити мені бучу — зробили несподіванку.

                          Раділи мої товариші, радіти мусіла й ціла громада, що дістала ще одного старшину, бо часи непевні. Ану ж китайський смок пічне кусатися з московським ведмедем. Так хоч будемо мати вже готових старшин. В часі несподіванки — чарка по чарці, а за нею ще одна чарка і прийшло до патріотичних дискусій, опісля ще більш патріотичних пісень... Закінчено імпровізований концерт унісоном піснею «Бодай ся когут знудив...»  Тоді порішено, що я повинен списати свої переживання.

                         Як писати — то писати. Купив я собі писальну машину і почав пальцем вистукувати літеру за літерою, навіть пальця не треба слинити. Літери виходили прямі так, що ніхто не потребує сліпати над незугарними закарлючками. Характер письма не зраджує чи я гуцул, лемко або інший галичанин-самоук.

                          Щоби увіковічнити своє ім'я, слід писати з початку, систематично. Отже менш-більше перед 50-ти роками з шумом-криком прийшов на світ незамінимий «патріота», себто я. А що від самого народження я був дуже голосний, всі передсказували мені світле майбутнє: якщо не стану якимсь прем'єром, то принаймні «ксьондзом». Якщо свідки мого народження були б жили напримір тепер, то гідний чи негідний, а може були б предсказали мені вскочити в «біскупи».

                           Спочатку називали мене бубном, опісля тромбою, а вкінці фуярою. І так фуярою покликала мене вже на тиждень перед вибухом війни моцарствова Польща рятувати її від Гітлера. Цілу польсько-німецьку кампанію перебув я в першій лінії — цілих 17 днів утікав. Десь на другий або на третій день я дістав першу командну функцію. Мені дано під команду віз, запряжений у дві шкапи, а третя, сумно зітхаючи за пропадаючою на наших очах ойчизною, тягнула ноги за возом.

                            Чим ближче дому, мене почало щораз більше огортати зовсім виправдане невдоволення, що я цілий час на фронті, а готовий додому вернутися фуярою без ніяких відзнак. Так роздумуючи, я і не счувся, як мені саме щастя впхалося в руки. По дорозі якийсь лицарський «оброньца» зложив на моїм возі свою військову блюзу (то так, щоби відтяжити свою душу), на якій я врешті завважив три срібні паски. Я логічно «вифігурував», що це саме для мене, бо якщо силу одної шкапи числити щонайменше за силу трьох вояків (розуму на фронті шкапам не треба), то мені належиться щонайменше десятника. При найближчій нагоді в малому містечку на всякий випадок ще зробив собі фотографії для увіковічнення моєї заслуженої шаржі, а тоді проміняв блюзу за бохонець чорного хліба, який підсилив мої патріотичні почування, що я ані ґудзика не віддав даром. З заходу йшли німецькі, а з сходу московські визволителі. Маючи до вибору між чортом а дідьком, я вибрав чорта і приліпився до заходу.

                             Коли мене мадяри зловили в кукурудзах і впевнили мене, що я є «добровольцем» до українського війська, я нагадав собі, що в мене були ще від дитинства музикальні нахили. Коли поліція запровадила мене до набірної комісії, я «добровільно» зголосився і як документ тицьнув свою фотографію в мундурі з трьома срібними пасками, що викликало поважне враження. Зголосився я до оркестри, обраховуючи в своїй голові, що це найбільш безпечна бойова частина, а що я був завжди голосний, приділили мені бубон.

                             Мабуть в нас (себто в мене і в бубна) були ідеологічні розходження, бо він завжди вдаряв тоді, коли не було потрібне, не «під крок», то незабаром дали нам розвід (за фактами не треба було шукати, про них всі знали) і післали мене до сотні якихсь «фризієрів», чи як там їх називали. І так я їхав у напрямі на Броди. Але мабуть судьба готовила щось іншого, бо мене під Бродами вже не було потрібно, самі без мене втікали, коли ванька пригрів катюшами, яких звук не сприймали ні моє музикальне вухо, ні мої штани.

                              Як давнього «десятника» мене призначено на підстаршинський вишкіл і я собі міркував, що краще сидіти в лавці і слухати (або дрімати) викладів, як сидіти в рові і слухати реву гармат, А що наші хлопці не дуже рвалися на вишколи, а я відчув в собі військову жилку, тож на вишколах я дочекався майже кінця війни. Був раз «ранений» і щось два дні ходив з розпухлим носом і розтятою горішньою губою, що надавало мені бойового вигляду. Так закінчив я цілу німецьку кампанію на сході.

                               У Риміні записався до школи, але там мав таких обмежених учителів, що мене нічого не могли навчити і по приїзді до ЗСА, де процвітає і буяє бойовий дух, вписався з місця до Братства Дивізійників. Швидко зорієнтувавшися, що там нічого не дочекаюся, хіба якогось «бєфелю» знову під якісь броди, я почав записуватися до всіх комбатантських організацій (безплатно покищо, бо людину не вистачить всюди платити!) бо відчув, що військо — це моя одинока професія. В кожній організації подавав зовсім правильно вищий військовий ступінь, покликуючись на мій ступінь з попередньої організації. Добрі приятелі не радили мені подавати перед своїм прізвищем мій останній військовий ступінь, бо ану ж за рік дістану підвищення і тоді може наступити непорозуміння. Вперше від 1939 р. в мене виринула поважна проблема. Як так піде з тими авансами далі, то заки Китай рушиться на совєтів, я можу бути в ранзі генерала, а це вже не те саме, що командувати двома охлялими шкапами. А що тоді?        

      Іван Тромба

ПРОТОКОЛ*)

З АРХІВУ МИНУЛОГО

Засідання Української Дипломатичної Місії до Польщі відбувшогося в Варшаві дня 16 падолиста 1919 р.

                     Присутні: Голова Місії — Андрій Лівицький, 1 уповн. голови — Леонід Михайлів, 2 уповн. голови д-р Стефан Витвицький, Прокіп Понятенко, д-р Антін Горбачевський, д-р Мих. Новиковський, Петро Мшанецький і Борис Ржепецький. Запрошені: д-р Кирило Студинський, д-р Крипякевич, міністер Ковалевський.

                     Проводить голова Місії Андрій Лівицький і протоколує д-р Горбачевський.
                
                     Початок в 11 год. перед полуднем.

                    Справа установлення основ для польсько-українських взаємовідносин:

                    Голова Місії Андрій Лівицький, відкриваючи засідання, з'ясовує домагання ставлені польським урядом для нав'язання прихильних взаємовідносин. Обіймають вони три точки:

                    1.  Українська держава зрікається своїх суверенних прав на Галичину;

                    2.  Кордони межи Польщею і Сх. Україною установлюються в той спосіб, що гранична лінія проходить на схід від Буга — при чім Холмщина припадає Польщі;

                    3.  Земельне питання буде розглянено в установчім парляменті, а до того часу признані будуть за земельними власниками юридичні права звязані з посіданням землі.

                    Мін. Микола Ковалевський інформує про скрутне положення військове. Частини Галицької Армії перейшли з ген. Тарнавським до Денікіна а решта війська неспосібна до бою бо 75% жовнірів хорі. Треба згодитися на домагання польської сторони бо се одинокий спосіб рятовання України.

                    Проф. д-р Студинський висказує(ть)ся рішучо проти зречення щодо Галичини.

                     Д-р Ст. Витвицький домагається вилучення справи Східної Галичини з теперішніх переговорів з тим що вирішення сеї має наступити пізніше.

                      Леонід Михайлів полемізує з Витвицьким, домагається приняття польської формули бо інакше наражене на небезпеку держав, питання України.

                      Мих. Новаковськнй обстоює становище д-ра Витвицького.

                     Андр. Лівицький стараєся в довшім виводі ви(к)ладати користи для України з заключення з Польщею договору. Зречення суверенности на Галичину не буде мати значення на коли буде застережена для Галичини широка автономія. Коли нас зліквідують — то не буде кому боронити інтересів Галичини.

                      Проф.Студинський реплікує виводи Лівицького а Ковалевський підпирає сі виводи (тобто Лівицького).

                       Понятенко вказує на се що для України порозуміння з Московщиною з огляду на централізм є неможливе і тому треба опертися на Польщу яка має в порозумінню з Україною інтерес свого економічного розвитку.

                        Крипякевич вказує на те, що пропоновані поляками межі на схід від Буга (отже по Горині) криють у собі небезпеку бо відкривають ніким не боронену дорогу до Києва.

                         На тім засідання перервано та відложено дальшу дискусію о 4. годині по полудні до 6-ої години вечером.

                          Продовження
починається о годині 6.45 вечер. при участи тих самих осіб що й попередньо з виїмком проф. д-ра Студйнського.

                          Проводить Голова Місії Андр. Мих. Лівицький, — протоколує д-р  Горбачевський.

                          Д-р Витвицький звертає увагу, що поляки використають заяву на шкоду України а зокрема Галичини. Дипломатична Місія не має компетенції складати в справі Галичини заяви без виразного поручення правительства 3. О. У. Н. Р. в так важкій справі вказане є ... (не читке) порозуміння з загалом громадянства Галичини а се, покищо, неможливе.

                         Андрій Лівицький пропонує стілізацію деклярації щодо кордонів у той спосіб що кордон межи Україною і Польщею проходить по давнім кордоні межи б. Австрією і Росією.
Мшанецький заявляє що буде голосувати проти пропонованої деклярації бо не бачить передумов, які оправдують таку велику жертву з боку України і не має певности що сповнення сего що бажають поляки принесе позитивні успіхи.

                          Л. Михайлів інформує щодо теперішнього стану військового на фронті Шепетівка-Проскурів, а се становище принаглює до вирішення справи політичної деклярації по думці бажань польського уряду.

                          По замітках д-ра Витвицького і Понятенка на тему наслідків з приводу подання або зачекання подання деклярації відповідаючої бажанням польського уряду ставить голова місії деклярацію на голосовання: а) уступ деклярації відносячійся до земельного питання в стилізації: «Земельне питання вирішене буде українським парляментом... До того часу за був. землевласниками лишаються юридичні відносини до землі, яка перейшла в користування селян»

                          —  з'єднав у голосуванні 4 голоси — проти 3 —

                           б)  уступ щодо кордонів у тім розумінню, що кордон межи Польщею і Україною  має проходити по р. Стир.

                            — з'єднав за собою 4 голоси, проти цего заявилося 3 голоси.

                          в)   За  уступом деклярації  в справі становища Галичини сформуловано: «Справа устрою Галичини буде вирішена на основі широкої територіяльно-національної автономії»...

                          —  заявилося (з дочисленням голосу Голови) 4 голоси а за відкинення цього уступу цілком — 4 голоси.

                           г)  Пропозиція щодо Галичини делегатів в стилізації: «Справу Східної Галичини  передається до вирішення Мирової Конференції...»

                           —  осягнула в голосованню — 4 голоси; проти — 4 — які заявилися проти неї.
Понятенко домагаєся поновного голосовання і підання цілої деклярації «ен блок» під рішення.

                           Голова заряджує поновне голосовання і ставить під рішення всі три уступи: а, б, в нараз.

                          —   Вислід голосовання:  за приняттям  (разом  з головою) — 4 голоси, — проти — 4 голоси.

                           На тім засідання закінчено дня 17. падолиста 1919 р. в год. 5-ій рано.

др. Антін Горбачевський

__________________
*) 3 оригіналу збереженого в приватнім архіві родини Др. Горбачевського.