Богдан Маців
Багато людей уважає, що їхні пережиття в час війни маловажні і не варто про них згадувати. Такий підхід до справи не оправдує жодного з нас. Одне оправдання, яке часто можна почути, це: «Ще не час про те чи інше писати». Запитаймося самі себе: «А коли прийде той час?». Може прийде, як нас вже не буде між живими, інше втерте оправдання, яке часто чуємо, це: «Я не вмію писати і не знаю, як забиратися до писання спогадів». Це може і правда, але ми живемо в часах, де не є конечним виливати все на папір. Сьогоднішня техніка дозволяє нам сісти собі вигідно у фотелі, поставити звукозаписувач і записати наш спогад на магнітній стрічці. Свої пережиття можна записати у формі розповіді для своїх дітей чи онуків. Така форма запису збуджує зацікавлення в слухачів. Такий запис буде більше вартісним, бо через запити пригадається дещо з минулого, що може вже приспане. Якщо ми цього самі не зробимо, то хто інший може це за нас зробити?
Візьмім собі приклад з колишніх вояків Першої світової війни, Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії, Армії Української Народної Республіки, Армії гетьмана Скоропадського. Всі вони зуміли записати свої спомини та переживання.
Під час Другої світової війни вояки Української Повстанської Армії боролися проти німецьких і більшовицьких окупантів. На Заході опинилася відносно мала скількість вояків УПА, але вони зуміли тепер видати 17 томів «Літопису УПА», і продовжують далі свою видавничу працю. Літопис УПА — це монюментальний твір, який уже став джерелом для науковців.
Про участь канадців українського походження у Другій світовій війні, на жаль, дуже мало написано. Дві праці появилося про участь українців в канадській армії. Покійний сотник Богдан Панчук написав книжку під заголовком «Heroes of Their Day», а видавництво «Кленовий Листок і Тризуб» видало книжку Т.М. Приймака під заголовком «The Ukrainian Canadians During the Second World War». Можливо так мало тому, що українці в канадській армії не були зформовані в окрему одиницю, а були розпорошені по всіх частинах. Багато з них поклали свої голови на побережжях Нормандії і на інших фронтах. Багато спогадів є у тих, що ще лишилися живими, і їх варто було б записати, щоб все не пропало.
Не менше пережили українці, які боролися в лавах Армії генерала Андерса, їх шлях через Іран аж до підніжжя гори Монте-Касіно — це велика одісея переживань українського воїна. Чому ми мовчимо про ті речі? Чи ми думаємо, що хтось інший про нас буде розповідати і запише це для нашої історії?
А де є спогади колишніх вояків 1-ої Української дивізії? Відносно мало є видань про Українську дивізію. Дві історії Дивізії написали чужинці. Перша історія Дивізії вийшла в українській мові в 1970-му році, автором якої був шеф штабу Дивізії майор Вольф-Дітріх Гайке. Книжку він написав в роках 1945-46, перебуваючи в англійському полоні. Він передав манускрипт представникам Братства колишніх вояків 1-ої Української Дивізії, і її почали частинами публікувати у «Вістях» в Німеччині. Щойно в 1970-му році праця майора Гайкого появилася книжкою під заголовком «Українська Дивізія Галичина» заходами Братства фінансову дотацію в сумі 3.000 долярів, ця праця вийшла у німецькій мові під заголовком «Вони прагнули волі». В час діяння «Комісії судді Дешена», ця книжка стала важливим джерелом інформацій для самої Комісії, бо дослідувачі Комісії знали німецьку мову. Щойно після закінчення праць «Комісії Дешена», в 1988 р., рішено цю працю видати в англійській мові. У березні 1989 р. книжка, під заголовком «The Ukrainian Division, 1943-45 a Memoir» побачила світ.
Друга книжка, появилася англійською мовою, під заголовком «Fighting For Freedom», автором якої був Richard Landwehr. На жаль, це єдині книжки, які появилися англійською мовою. Про Дивізію появилося ще кілька книжок в українській мов, але їх можна порахувати на пальцях одної руки.
Український народ дуже багато пережив за останніх 60 років. Однак про цей час, а головно збройну боротьбу нашого народу, (за вийнятком «Літопису УПА») дуже мало документації у формі спогадів очевидців. Нам забрало 50 років, щоб ми почали говорити про лихоліття 30-тих років, але про інші події ми ще далі мовчимо.
Тому всім нам, бувшим воякам різних формацій і армій, пора згадати про нашу минувшину, задокументувати важні події з нашого життя, щоб грядучі покоління знали історичні факти і мали документи для використання, коли вони будуть писати історію українських вояків.
Українсько-Канадський Дослідчий і Документаційний Центр, що виготовив фільм «Жнива розпачу», збирає матеріяли для виготовлення нового документального фільму під заголовком «Україна в Другій світовій війні». Члени Документаційного Центру переводять інтерв'ю і роблять звукозаписи. З тих звукозаписів вони вибирають матеріяли, які можна буде вжити для фільму.
Дослідчий і Документальний Центр звертається до всіх колишніх вояків які зацікавлені у цьому проекті з проханням, щоб вони дали інтерв'ю і документували свої спогади. Всіх зацікавлених людей, готових дати інтерв'ю, просимо зголоситися до голів своїх організацій.
Багато людей уважає, що їхні пережиття в час війни маловажні і не варто про них згадувати. Такий підхід до справи не оправдує жодного з нас. Одне оправдання, яке часто можна почути, це: «Ще не час про те чи інше писати». Запитаймося самі себе: «А коли прийде той час?». Може прийде, як нас вже не буде між живими, інше втерте оправдання, яке часто чуємо, це: «Я не вмію писати і не знаю, як забиратися до писання спогадів». Це може і правда, але ми живемо в часах, де не є конечним виливати все на папір. Сьогоднішня техніка дозволяє нам сісти собі вигідно у фотелі, поставити звукозаписувач і записати наш спогад на магнітній стрічці. Свої пережиття можна записати у формі розповіді для своїх дітей чи онуків. Така форма запису збуджує зацікавлення в слухачів. Такий запис буде більше вартісним, бо через запити пригадається дещо з минулого, що може вже приспане. Якщо ми цього самі не зробимо, то хто інший може це за нас зробити?
Візьмім собі приклад з колишніх вояків Першої світової війни, Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії, Армії Української Народної Республіки, Армії гетьмана Скоропадського. Всі вони зуміли записати свої спомини та переживання.
Під час Другої світової війни вояки Української Повстанської Армії боролися проти німецьких і більшовицьких окупантів. На Заході опинилася відносно мала скількість вояків УПА, але вони зуміли тепер видати 17 томів «Літопису УПА», і продовжують далі свою видавничу працю. Літопис УПА — це монюментальний твір, який уже став джерелом для науковців.
Про участь канадців українського походження у Другій світовій війні, на жаль, дуже мало написано. Дві праці появилося про участь українців в канадській армії. Покійний сотник Богдан Панчук написав книжку під заголовком «Heroes of Their Day», а видавництво «Кленовий Листок і Тризуб» видало книжку Т.М. Приймака під заголовком «The Ukrainian Canadians During the Second World War». Можливо так мало тому, що українці в канадській армії не були зформовані в окрему одиницю, а були розпорошені по всіх частинах. Багато з них поклали свої голови на побережжях Нормандії і на інших фронтах. Багато спогадів є у тих, що ще лишилися живими, і їх варто було б записати, щоб все не пропало.
Не менше пережили українці, які боролися в лавах Армії генерала Андерса, їх шлях через Іран аж до підніжжя гори Монте-Касіно — це велика одісея переживань українського воїна. Чому ми мовчимо про ті речі? Чи ми думаємо, що хтось інший про нас буде розповідати і запише це для нашої історії?
А де є спогади колишніх вояків 1-ої Української дивізії? Відносно мало є видань про Українську дивізію. Дві історії Дивізії написали чужинці. Перша історія Дивізії вийшла в українській мові в 1970-му році, автором якої був шеф штабу Дивізії майор Вольф-Дітріх Гайке. Книжку він написав в роках 1945-46, перебуваючи в англійському полоні. Він передав манускрипт представникам Братства колишніх вояків 1-ої Української Дивізії, і її почали частинами публікувати у «Вістях» в Німеччині. Щойно в 1970-му році праця майора Гайкого появилася книжкою під заголовком «Українська Дивізія Галичина» заходами Братства фінансову дотацію в сумі 3.000 долярів, ця праця вийшла у німецькій мові під заголовком «Вони прагнули волі». В час діяння «Комісії судді Дешена», ця книжка стала важливим джерелом інформацій для самої Комісії, бо дослідувачі Комісії знали німецьку мову. Щойно після закінчення праць «Комісії Дешена», в 1988 р., рішено цю працю видати в англійській мові. У березні 1989 р. книжка, під заголовком «The Ukrainian Division
Друга книжка, появилася англійською мовою, під заголовком «Fighting For Freedom», автором якої був Richard Landwehr. На жаль, це єдині книжки, які появилися англійською мовою. Про Дивізію появилося ще кілька книжок в українській мов, але їх можна порахувати на пальцях одної руки.
Український народ дуже багато пережив за останніх 60 років. Однак про цей час, а головно збройну боротьбу нашого народу, (за вийнятком «Літопису УПА») дуже мало документації у формі спогадів очевидців. Нам забрало 50 років, щоб ми почали говорити про лихоліття 30-тих років, але про інші події ми ще далі мовчимо.
Тому всім нам, бувшим воякам різних формацій і армій, пора згадати про нашу минувшину, задокументувати важні події з нашого життя, щоб грядучі покоління знали історичні факти і мали документи для використання, коли вони будуть писати історію українських вояків.
Українсько-Канадський Дослідчий і Документаційний Центр, що виготовив фільм «Жнива розпачу», збирає матеріяли для виготовлення нового документального фільму під заголовком «Україна в Другій світовій війні». Члени Документаційного Центру переводять інтерв'ю і роблять звукозаписи. З тих звукозаписів вони вибирають матеріяли, які можна буде вжити для фільму.
Дослідчий і Документальний Центр звертається до всіх колишніх вояків які зацікавлені у цьому проекті з проханням, щоб вони дали інтерв'ю і документували свої спогади. Всіх зацікавлених людей, готових дати інтерв'ю, просимо зголоситися до голів своїх організацій.
Немає коментарів:
Дописати коментар