Вельмишановний Пане Редакторе!

                      У числі 5-6 "Вістей Комбатанта" за рік 1973 надрукований лист-звернення до Головної Управи Братства 1. Української Дивізії в справі моєї статті в "Українському Самостійнику" під заголовком "З приводу книги про українську дивізію  "Галичина".

                      На підставі розмов з друзями-дивізійниками, п. Михайло Добрянський з Лондону закидає мені однобічність і тенденційність у доборі фактів у згаданій статті. Він запитує, чи не було в Дивізії таких з'єднань, де вояки рятували своїх поранених товаришів, а відтак, торкаючись "Строго довірочного наказу" німців на Словінії розстрілити українських вояків "для прикладу", наївно бідькається: "Це таки важка й серйозна справа, що її не можна залишити невиясненою. Бо вона б'є українців більш, ніж німців  у  дивізії".

                      Ствердивши, що дивізійники дуже добре билися і що Дивізія була позитивом, автор листа-звернення до Головної Управи Братства вимагає: "До конче спростувати цю (мою — В. В.) статтю, зглядно доповнити її позитивними елементами, бо "це потрібне передусім з уваги на справедливість супроти українського вояка", як теж "потрібне й з уваги на чужинецьких експертів, які вивчають українські проблеми".

                      Дух листа-звернення з Лондону можна б схопити в одному нетерпимому півреченні: "Доконче спростувати цю статтю, зглядно доповнити позитивами, бо..."

                      А тимчасом в моїй статті не було однобічности і ані найменшої тенденційности. Я ніде в принципі не намагався принизити відому бойову вартість українського вояка за слушну справу. В негативному, але справедливому, світлі я висловився на адресу одиниць і деяких невдахами проваджених частин Дивізії. Вони мали злий вплив на своє окруження. Вони теж у великій мірі ілюстрували незавидні відносини в другій Дивізії, особливо, коротко перед кінцем війни. Не з нашої вини незавидні відносини, бо ж відомо, що Дивізія брала накази виключно від німецького командування, а її український командний склад був німцями штучно втримуваний на висоті командира сотні. В обох Дивізіях мені були відомі лиш три курінні командири-українці, а про полкових командирів не могло бути й мови. Важкі сотні, курінні і вищі штаби, магазини зі зброєю і всі дивізійні департаменти розвідки й безпеки були під особливою "опікою" німців. Для прикладу, у скрутнім становищі капралеві поліції Мітценґерові дали провадити сотнею, хоч були під рукою молоді українські старшини по школі. Був теж під рукою талановитий, досвідчений і загально люблений чотовий Роман Дражньовський. Мітцінґера, без середньої освіти і без старшинської школи, піднесли у старшини. Дражньовський, з середньою освітою і з доброю підстаршинською школою, такого відзначення не діждався. В такій ситуації годі було творити й виростати власні кадри, а особливо годі було знайти мир з самим собою у сумнівах, що нам вимірили права вояків другої кляси.

                       За словами Вольфа-Дітріха Гайке, лиш частина німців у Дивізії була нависоті завдань. Додамо з практики, що подавляюча більшість з них себе взаємно протеґувала, наживалася і в метушливому ні-фронті ні-запіллі дожидала кінця війни. Відомий німецький наказ роззброїти Дивізію, а ще передтим розстрілювати "для прикладу" не мали нічого спільного з дисципліною. Це був звичайний терор, частинно диктований розвалом німецьких фронтів, а частинно оправданою непевністю за льояльність українців. В моїй статті я згадував про дротом зв'язаного на розстріл провдженого українського вояка. Згадаю теж на Словінії за  дрібну  крадіж розстріляного вояка пор. В. Козака сотні. Подібних розстрілів було багато більше. Їх треба записати на конто мною згаданого німецького таємного наказу. Хіба тільки п. М. Добрянський знає, чому ці розстріли мали б бити українців більш, ніж німців?

                      Далі, у статті я належно вирізнив прикладні частини Дивізії, якими й нині не повстидалась би жодна армія. Ці частини я взяв за приклад українського військового потенціялу, і ствердив, що хоч добігала кінця не наша програна війна, очолені якісними старшинами сотні билися добре. Я відкинув каламутні сугестії Вольфа-Дітріха Гайке, мовляв, слов'янської вдачі український вояк не терпить строгої дисципліни. Строгої дисципліни не терплять усі вдачі, включно з німецькою. А хіба без дисципліни можлива армія? А врешті, як же нам потрактувати факт, що з конфронтації останньої світової війни переможньою вийшла таки "слов'янська вдача"?
Згадуючи якісних старшин Дивізії, я згадав Романа Бойцуна, В. Козака і Козачевича-Яворського. В невеликій статті годі було згадати всіх. За замок Ґляйхенберґ поляглого дес. Стасенка і в цьому ж замку окружених Гаврилова, Костіва, Голинського ("Кубу") та небіжчика В. Наконечного. В статті годі було знайти місце для обширнішої згадки про під Будапештом пораненого і у снігу домерзлого Ґрохольського. Не згадано теж Подолинського, Питляра, Кокодинського і незабутнього аристократа з Київщини сот. Залевського. Жодна стаття не в силі їм віддати належне.

                     Ще раз хочу підкреслити думку, що Дивізія могла була куди краще битися. Під час службової поїздки на словацькому фронті я зустрів в одному містечку знайомого німецького підстаршину, керівника курінної канцелярії. Був радий прийняти запросини на нічліг. При котрійсь уже чарці після вечері німець спитав, чи знаю пор. Богдана Підгайного. Не ждавши відповіді, він вийняв з шуфляди полковий рапорт "Ворібер шпріхт ді труппе" і поклав перед мною. У рапорті була мова про настрої українського вояцтва Дивізії "Галичина". Автор рапорту пор. Б. Підгайний.

                     Після стільки років годі докладно пам'ятати текст обширного рапорту. А все таки запам'ятав кілька речень, які в той час не покидали ума української людини. Ось вони: "Українські вояки все ще обурюються фактом, що Німеччина завела надії українського народу, не додержавши обіцянок про самовизначення. В добрій вірі мільйони українців Червоної армії пішли добровільно в німецький полон, щоб відтак загинути голодовою смертю. Вояки розповідають, що відступаючі із Східнього фронту, німці спалили й сплюндрували цілі області України. Кілька разів слухав скарг, що рідних вояків Дивізії німці публічно вішали на ринку Стрия і то в час, коли Дивізія уже перебувала на вишколі..."

                                                                                         ***
                        Українська Дивізія "Галичина" — це вже історія. Відомо, що історій не пишуть на мітах  і ані на припорученнях  "спростувати,  зглядно доповнити..." Ні, пишуть, але не вільні люди. Різнимося з п. М. Добрянським з Лондону тим, що я про Дивізію пишу з власного досвіду, а він її "боронить" на підставі святкових оповідань друзів. Оба ми розходимося теж у виборі, на що покласти акцент. В моїй статті я поклав акцент на психологічному кліматі, у якому повинен був гартуватися характер українського вояка Дивізії. П. М. Добрянський, зате, зажурений фотозняткою негативних виїмків у Дивізії, які можуть не подобатись чужинецьким експертам. Хіба ж ті експерти не розбираються в тому, що лише від вояка під власною командою і на службі власного уряду треба сподіватися найбільшої жертвенности ? І на кінець, чи тільки Дивізія під час останньої світової війни репрезентувала усе, що найкраще в  нашому народі?

                        Здоровлю Вас, Редакторе, вояцьким привітом

                                                                                                                                       В. Вашкович

ДО НАС ПИШУТЬ...

Високоповажаний Пане Редакторе!

                     Моїм листом, поміщенім у "Вістях Комбатанта", ч.1 (1972), я причинився до дискусії на тему положення українського населення в Польщі та про діяльність Українського Культурно-Освітнього Товариства у Варшаві. Відвідавши Польщу вже чотири рази, я завважив, що співжиття поміж польським та українським населенням не є на відповідному рівні, бо давні чвари та урази, які поляки й українці одні одним завдавали, зовсім не заникають. Справа в тому, що володарі Польщі "Людової" підсичують ворожнечу поміж обома групами при помочі публікацій численних книжок з антиукраїнським змістом, фільмів тощо, щоб у той спосіб зогидити українців в очах поляків.

                   Пишучи про Українське Культурно-Освітне Товариство, я стверджував, що його діячі в більшості походять зі Сходу і їхнім завданням є тримати українське населення в карбах так, щоб воно більше не хотіло волі, а тимбільше незалежности, та взагалі, щоб українське населення в Польщі не зійшло з дороги,  яку йому накреслив "старший брат".

                  Заторкуючи справу українського населення в Польщі на сторінках "Вістей Комбатанта", я бажав заохотити широкі кола української еміґрації до дискусії, яка можливо зуміла б піддати думку, в який спосіб можна було б вплинути на польських комуністів, щоб вони перестали затроювати життя українському населенню. Так проминув цілий рік і щойно в 1-ому числі "Вістей Комбатанта" за 1973 р. зголосився до дискусії п. Іван Лико, який, як це він каже, недавно прибув з Польщі. Він з місця впровадив таке замішання у започаткованій мною дискусії, що важко було мені зорієнтуватися про що властиво йому йде. З моїх міркувань над положенням українського населення в Польщі п. Лико повернув до полеміки, про що мені зовсім не йшло, бо так українська як і польська преса полемізує на цю тему вже кількадесять років і все ще безуспішно, а п. Лико хоче зачинати те все наново від початку так, як би ми не знали як польсько-українські справи представляються. Знаємо про те, що "Безпека" докучає українцям у Польщі, що слідить за діяльністю УКОТ, знаємо також, що та ж сама "Безпека" поводиться подібно і з польським населенням. П. Лико запевняє нас, що він знає кільканадцять діячів з УКОТ, які не походять зі Сходу, але були виселені з прикордонних районів Польщі. Далі він твердить, що це порядні люди, але тому що за ними слідкує "Безпека", вони провадять свою діяльність "національну за формою, а соціялістичну за змістом". В наступному листі він стверджує, що Польща ще не дійшла до комунізму,  але вона знаходиться у стадії соціялізму. Справді, п. Лико старається вибілити діячів з УКОТ і каже нам, що вони працюють "національно". Сумніваюся, однак, чи йому вдасться вмовити в наївних еміґрантів, що в Польщі є соціялізм, а не комунізм. Ні, пане Лико, в Польщі панує комунізм, може з людським обличчям, але комунізм, і тому даремно шукати між нами дураків, які повірили б у Ваші твердження, бо, як то у нас казали "ідіть, пане, на село людей дурити", а ми вашим запевненням не віримо.

                       В свому останньому листі, поміщеному у "Вістях Комбатанта, ч.1, 1974, п. Лико аж на десять сторінках написав стільки недоречностей, стільки недоговорень і так усе перемішав, що все те можна описати одним афоризмом: "Ліз на грушку, рвав петрушку і каже добра цибуля". Я не збираюся відповідати п. Ликові на його різні і не суттєві, ба навіть провокаційні, питання, щоб не втягатися в ялову дискусію. Як бачу з його писанини, він має один з моїх листів, писаних до Організації Оборони Лемківщини, і тому я мушу, замість обговорювати методи, якими можна б було допомогти українському населенню в Польщі, боронити себе від закидів п. Лика. Те, що п. Лико має в себе листи організації, яка повинна тримати їх для своїх власних потреб, то це пригадує мені поведінку деяких польських біженців з "Людової Польщі". Були в нас такі випадки, що такі "біженці", прибувши на Захід, часом по кілька років користувалися незаслужено довір"ям польських еміґраційних кіл, а потім опинилися вони у Варшаві, звідки, при помочі здобутих документів і листів провадили пропаґанду не тільки проти польських організацій, але також і проти поодиноких осіб. Таке трапилося також і в Українськім Радіо. Згадую про це тільки як пересторогу, щоб українська еміґрація не стрінулася з прикрими несподіванками з боку оборонців соціялістів з УКОТ.

                       Якщо йдеться про листи, які має п. Лико, то я можу тільки підтвердити, що я писав багато листів до Головної Управи Організації Оборони Лемківщини і редакції "Лемківських Вістей". З лемківським питанням я познайомився в 1987 р., коли в серпневому числі "Лемківських Вістей", тоді ще під редакцією Юліяна Тарновича, появилася коротка нотатка якогось Крупського п. н. "До ґрунту гнила сучасна Польща". Під тою нотаткою редактор "Лемківських Вістей" додав свою замітку такого змісту: "Нічогісінько не навчила історія поляків. Вони своїм гнилим шовінізмом біду готують на свої голови, бо напевне прийде час, що будуть утікати поляки за Вислу так, як ганебно втікав Ридз-Сміґли з залишками своєї "валєчної" польської армії, гублячи по дорозі свої мацєювкі і заджюнджюричені ожелки". І так одним замахом обкидано болотом не тільки Польщу, але і польського вояка. Пан Крупський, виходить, не розуміє, що слово "Польща" то не тільки польські комуністи, котрих п. Крупський не любить так само як і ми поляки не-комуністи, але "Польща" — то цілий польський нарід і земля, на якій він мешкає. Не знаю, чи п. Крупському подобалося б, якщо б хтось із поляків написав у польському часописі "До ґрунту гнила сучасна Україна", заторкуючи якусь українську справу. Редактор "Лемківських Вістей" Юліян Тарнович, вель Бескид, вихвалявся на сторінках свого часопису, що він воює не тільки з червоною Польщею, але також і з біло-червоною, на що він зрештою дав багато доказів.

                      Дописка редактора "Лемківських Вістей" вразила до живого кола польських комбатантів і тому треба було якось зареаґувати на таку, пробачте за слово, провокацію. Тоді я сам написав до поважніших редакцій польських та українських часописів листа із запитом, якби зареаґувала українська еміґрація, а зокрема українські ветерани, на дописку в польській газеті такого змісту: "Українців історія нічого не навчила. Вони своїм зогнилим шовінізмом приготовляють нещастя на свою голову, бо напевно прийде час, коли вони будуть утікати за Дніпро так, як отаман Петлюра утікав на чолі недобитків "геройської" української армії, гублячи подорозі мазепинки і заджюнджюричені тризуби".

                      Польські часописи помістили мій лист повністю і без коментарів, а з українських тільки "Вільне Слово", що виходить у Торонті, засудило недоречний вибрик "Лемківських Вістей". Можу сміло заявити, що жоден поляк чи польський часопис не помістили б щось такого образливого на адресу української армії чи її головного отамана Симона Петлюру. Чейже, наш вождь Юзеф Пілсудський й український Головний Отаман С. Петлюра є постатями, про яких поляки висловлюються з найбільшою пошаною. Головного Отамана Петлюру ми вважали за вождя і політика на європейську міру, жалко тільки, що він жив і працював серед неевропейців. Власний нарід не дав йому підтримки саме тоді, коли він її найбільше потребував. Ніхто з поляків не забуде тих відважних українських вояків, що маршували рам'я в рам'я з нами на Київ. І якщо хтось сьогодні посуджує сл. п. Гол. Отамана Петлюру за те, що він погодився, щоб Галичина залишилася в кордонах Польщі, то робить це неслушно. Ми ще добре пам'ятаємо, як отаман Петлюра кидався на всі боки, щоб рятувати Україну тоді, коли довкруги нього все валилося, отже, маючи на горлі ніж, він робив так, як це слід робити державному мужові. А як було в Україні в той час, то про це пише П. К. Барановський у книжці: "Внутрішня українська політика", виданій у Женеві в 1947 р. Там, між іншим, читаємо: "Вже в листопаді 1919 р., в найбільш критичному для українського народу й держави моменті, коли треба було однодушно, разом спільними силами солідарно виступити проти ворогів, або в найгіршому випадку погодитися з одним, щоби провадити дальше успішну боротьбу проти другого, в тім, як кажемо, критичному і трагічному положенні "дві України", "два уряди", "дві армії" помимо акту соборности не могли погодитися, у висліді чого одні пішли на угоду з одним ворогом, а другі з другим".

                          Трагедія лемків відбилася голосною луною по цілому світі, де перебували поляки й українці. Польська преса в Канаді та ЗСА гостро запротестувала проти польських комуністів,   обвинувачуючи їх у безправному виселенню лемків з їніх прадідівських земель на західні землі Польщі. Тут же ж пригадувалося, що лемкам сталася кривда, бо вони не брали ніякої участи в боях УПА на Лемківщині, хіба що під примусом допомагали УПА. Польських комуністів обвинувачено було також за те, що вони виселили лемків на західні землі пляново, щоб їх якнайскорше спольонізувати. Одним словом, використано всі засоби, щоб якнайсильніше ударити польських комуністів. Шкода, що в тому часі не було між нами п. Лика, бо тоді ми краще були б зрозуміли цілу ту правду і, можливо, що ми були б підійшли до лемківського питання дещо інакше.

                        Пан Лико, стаючи в обороні УПА, стверджує у свому листі, що то неправда, що УПА наїхала на пограниччя Польщі, бо "УПА не шукала власної форми незалежности в Варшаві, не доконала "наїзду" на польське пограниччя, не прямувала до зміни суспільного ладу, чи політичного устрою Польщі, але була сформована в переважаючій масі з місцевого населення (очевидно при помочі ОУН, якої члени рекрутувалися з західніх, а також і східніх, земель Совєтської України і з місцевого населення — І. Л.), для ведення боротьби проти насильства і терору, стосованого польським комуністичним урядом за посередництвом військових з'єднань, уряду безпеки і міліції, при активній помочі різного роду  цивільних  банд  шовіністично   наставлених   до  українців".

                      Сподіваюсь, що українські історики скористають з коректи п. Лика і пороблять відповідні спостереження в історії УПА і взагалі в історії України. На протязі кількадесять років ми були свято переконані, що лемки не брали активної участи в боях УПА з армією Людової Польщі, хіба що під примусом, і тому ми вважали, що їх виселення було безправним і варварським актом польських комуністів. Орган польських соціялістів на чужині "Роботнік" так писав про лемків: "Дурне варварське виселення лемків зі східніх Бескидів залишила на мапі компромітуючу пляму трагічного вислову. Розправа з лемками, серед яких знаходили притулок відділи УПА, часто під примусом, переведена совєтськими методами, стасованими супроти кримських татарів чи кавказьких племен, притемнила своєю жорстокістю і розмірами пацифікації Складковського у Східній Галичині". Постава поляків ясна і недвозначна, на що однак не міг здобутися п. Лико.

                      Моя власна стаття на тему лемківської траґедії, надрукована у польському тижневику "Звйонзковєц", 10 січня 1968 р. п. н.: "Траґедія лемків" мала таке закінчення: "З лемками історія зовсім інша, ніж з татарами. Лемків нема з чого реабілітувати, бо якщо вони навіть і співпрацювали з УПА, то мусіли, бо не мали іншого виходу. Навіть книжка Яна Ґєргарда "Луни в Бєщадах" не обвинувачує лемків за діла УПА, отже, чому тоді не дозволити лемкам повернутися на їхні батьківські землі і загосподарити їх наново? Хто знає, чи за кілька років Лемківщина не стала б туристичною атракцією для чисельних польських та українських прогулянок з ЗСА та Канади?"

                       Про лемківську траґедію я написав масу статтей в польській та українській пресі. В статті "На польсько-українські теми" ("Вільне Слово", з дня 15 листопада 1969) я так писав: "Уважаю, що виселення лемків з їх улюблених гір було варварством і безправністю. Коли одначе вже так сталося, що Лемківщина залишилася в границях Польщі, то не належало виселювати її мешканців". А тим часом лемківська преса на еміґрації виливала помиї на владу "Людової Польщі", обкидала її болотом, відмовляла їй пошани й довір'я, вимагаючи дозволу на поворот лемків в їхні родинні сторони, підкреслюючи, що лемкам зроблено кривду, бо вони не брали участи у боротьбі УПА на пограниччю. Взагалі, лемківські діячі в Канаді і ЗСА поводилися так, як той клієнт, що, бажаючи дістати позичку в банку і стрінувши директора, вимірив йому декілька гарячих поличників, а після того просить позичити йому гроші.

                      Не залежно від статтей в польській та українській пресі, я започаткував практичний підхід до лемківського питання. Я не цікавився тим, чи лемки брали участь у діях УПА, а якщо так, то чи добровільно, як це твердить п. Лико, чи під примусом, бо я уважав і про те писав, що від виселення лемків проминуло вже багато років і, якщо воно було вимогою військової стратегії того часу, то сьогодні вже найвищий час, щоб дозволити лемкам повернутися в рідні сторони. У зв'язку з тим, я написав до редактора паризької "Культури", п. Юрія Ґедройца, листа із запитом, чи він не хотів би помістити на сторінках "Культури" статтю на тему лемківської траґедії. На автора я запропонував відомого приятеля українців п. Юзефа Лободовського, але з того нічого не вийшло, бо п. Лободовський був тоді хворий. Тоді я, щоб не тратити часу, запропонував на автора д-ра Івана Гвозду, голову Організації Оборони Лемківщини, додаючи, що він є професором політичних наук в Коледжі в Абурн, Н.Й., пише добрі статті в свому часописі "Лемківські Вісті" і є тим українцем, з яким поляки зуміють договоритися. (Мушу вдаритися в груди, бо я помилився).

                    Не залежно від моїх старань в редактора Ґедройца, я звернувся до дирекції польських радіомовлень "Вільна Европа" з запитом, чи радіо-висильня не була б згідна передати актуальну авдицію до Польщі на тему лемківської траґедії. У відповідь на ці заходи я одержав згоду і від редактора "Культури" і директора польських радіомовлень "Вільна Европа". Здавалося, що найбільші труднощі були за мною і, маючи згоду обох цих людей на руках, я післав ориґінальний лист до д-ра Гвозди з проханням, щоб він написав статтю про лемківську траґедію і вислав її прямо до редактора "Культури" п. Ґедройца, при чому я подав йому адресу останнього. Одночасно я поінформував д-ра Гвозду про можливості передання окремої авдиції на ту тему до Польщі на програмі польського радіомовлення "Вільної Европи". Але ось проминуло уже три роки, а д-р Гвозда не відгукнувся ані словом ані до "Культури", ані до мене. Я уважав, що його стаття в "Культурі" послужила б для окремої авдиції, призначеної для Польщі, завдяки чому поляки в краю, а навіть і володарі "Людової" Польщі, довідаються про лемківське питання, а польські комуністи, побачивши, що справа лемків набирає щораз то більше розголосу в світі, будуть змушені зареаґувати так, або інакше. Ба, що більше, не залежно від радіопередачі до Польщі, зміст авдиції був би поміщений також і в місячнику "На Антенє", що дало би нагоду також полякам у вільному світі зазнайомитися з лемківською справою. На жаль, усі мої заходи не увінчалися успіхом, а п. Лико страшить мене листами до Організації Оборони Лемківщини. Добре, що п. Лико розгрішив польських комуністів від закиду несправедливого виселення лемків, стверджуючи, що комуністи мали для того підстави, бо то лемки творили УПА, а не хто інший. За такі "докази" в Людовій Польщі влада нераз дає навіть медалі.

                      Пан Лико запитує мене, на кого я особисто складаю вину за морди цивільного населення білоруського на Білосточчині, а я запитаю його, на кого він складе вину за вимордування десяток тисяч населення Галичини і то передовсім українського. В мому селі — Поточиськах, Городенського повіту, дня 10 жовтня 1944 р. замордовано 52 т. зв. "латинників", які, до речі, не були поляками. Цього морду не доконали ані німці ані москалі, а таки свої. Про те українська і польська преса валкувала уже тисячі разів і тому не варто зачинати все те наново. Жахливі речі діялися в тих трагічних роках, яких у Галичині, Волині й на Холмщині доконували не тільки поляки на українцях, а українці на поляках, але також не мало було й таких, що їх доконували самі українці на своїх людях під різним претекстом, — усе це безправно. Не зачинаймо цієї безхосенної дискусії наново, бо вона нам боком вилазить і ми хотіли б забути про те раз назавжди. Кінчаючи мого листа, стверджую, що заклик п. Лика до згоди поміж поляками й українцями ніколи не здійсниться, якщо українську сторону будуть репрезентувати такі "дипломати", як він.              

    З належною пошаною                                                                                                                        
                                                                                                                   Владислав Баськевіч