ОДНЕ ВИДАННЯ — ДВІ ОПІНІЇ
Василь Верига
Під таким заголовком появилася у видавництві "Смолоскип" книжка-спомини Данила Шумука як передрук самвидавного твору з України. У вступному слові "Від видавництва" сказано, що "Спомини Данила Шумука — це щирі і безпосередні свідчення людини, яка віддала усе своє життя за ідеали, до яких прямувала і які пробувала здійснювати в практичному житті. Вони дають багатющий матеріял до студій і роздумів над нашою новітньою історією молодому поколінню і новій генерації істориків". У цьому твердженні видавництво не помилилося, бо у споминах Шумука дійсно чимало матеріялу, який вимагає ґрунтовної аналізи, свідчень, про деякі із українських політичних діячів на Заході дуже радо забули б і воліли б, щоб про них ніхто не згадував. Як відомо, спомини Шумука це не перший твір з України, який побачив світ на Заході, однак, це перший твір, який заторкує не тільки проблеми сучасної України, але також і визвольну боротьбу під час 2-ої світової війни та методи, якими вона проводилася. І власне якраз ця частина стала причиною нападів на Шумука за його спомини, а головно на Видавництво "Смолоскип" за те, що цей твір опублікувало. У чому ж справа?
Шумук, як це виходить з його споминів, за польських часів був членом комуністичного підпілля, працював у його рядах і був за те засуджений і сидів у польських тюрмах. З тюрми вийшов він з упадком Польщі в 1939 р., а совєтська окупація Західної України визволила його з комуністичного дурману, який фактично служив за серпанок для московського імперіялізму. З вибухом совєтсько-німецької війни, а головно з окупацією України німцями, Шумук відійшов від комунізму, але, як ідеаліст, не зрікся боротьби за краще завтра свого народу. Коли в час війни 1941-1945 усі партії й організації, за виїмком ОУН, самоліквідувалися, Шумук приєднався до тих, що ту боротьбу вели, і якраз доля судила йому опинитися в таборі повстанчих відділів ОУН(р) у ролі політичного інструктора. Маючи до діла з вищими старшинами УПА й час-до-часу стрічаючися із Службою Безпеки, він бачив ряд недотягнень, а то і надужить останньої і тому Шумук не жаліє гірких слів докору на адресу тодішніх провідників підпілля. З тої причини, книжка ще до своєї появи викликала бурю протестів, ба, навіть закидів, що, мовляв, цей твір спрепарований органами КҐБ. Цікавим є ще й та обставина, що тут виступили унісоном не тільки бандерівці, яких Шумук критикує але також і деякі провідні мельниківці. В чому ж справа?
На нашу скромну думку, причина такої однозгідности провідників обох (тепер уже трьох) відламів 0УН є в тому, що вони не можуть погодитися тепер, як і ніколи не призналися до цього в минулому, що ОУН робила помилки. Вони привикли до стверджень, що одинока ОУН була непомильним керівником і рушієм у визвольній боротьбі українського народу в час 2-ої світової війни. До помилок завжди важко признатися, але ще важче признатися до таких, які згадує Шумук.
Про криваві розправи СБ на Волині чуло багато людей, про них писалося тут і там, але проти цих писань тоді також виступала деяка частина української еміґрації, одна — з мотивів самооборони, а друга — з принципу, щоб не компромітувати української визвольної боротьби окремими спорадичними випадками. Одначе, той же сам Шумук дуже яскраво показує, чому діялися речі, які не повинні були мати місця у рядах людей, відданих визвольній боротьбі.
Шумук перебував у рядах УПА аж до кінця війни і остаточно був захоплений большевиками. Описуючи кольоритно свої переживання в УПА, він наводить цілий ряд випадків інфільтрації до Служби Безпеки, де вони виконували большевицьку роботу, винищуючи найбільш свідомий елемент українського народу на Волині і Поліссі.
На нашу думку, фактів інфільтрації большевицьких аґентів у ряди підпілля не вдасться заперечити, бо вони є складовою частиною кожного підпілля. З другого боку, наочні свідки наводять цілий ряд випадків, де колишні "працівники" Служби Безпеки, зокрема ті, які дуже віддано нищили "зрадників" українського народу, сьогодні віддано працюють для КҐБ навіть у тих же самих районах, де вони колись виявляли свою "національну" турботу. Нам здається, що Шумук достарчає доволі багато матеріялів, які майбутній історик Служби Безпеки повинен використати для вияснення багато чого неясного. Безперечно, що такий стан вдаряє по амбіціях провідників ОУН(р), що вони не були досить обережні у наборі нових членів. З другого ж боку це також є самозрозумілим, коли візьмемо під увагу, що провід (ОУН(р) намагався стати масовою організацією, щоб доказати, що за ним народ, а за мельниківцями тільки "інтеліґенти-опортуністи".
Більшість споминів Шумука відноситься до совєтського побуту в концентраційних таборах, тільки дуже незначна частина до життя на "волі", але й тут він робить дуже характеристичні помічення. Назагал можна сказати, що у споминах Шумука немає нічого ревеляційного, але є тільки підкреслення того, про що вже писали інші. Про жалюгідні події в лісах і селах Волині писали вже М. Скорупський, М. Даниляк та інші, а про совєтські умови в концтаборах писало уже чимало наших і чужих авторів. Новим у Шумука є хіба те, що цей твір появився наперед у Самвидаві в Україні і його там також читають і роблять відповідні висновки.
Іншим закидом на адресу Шумука є те, що він зображує себе як центральну постать руху спротиву в концентраційних таборах Совдепії. Можливо, що критики мають рацію, але, беручи під увагу умовини, серед яких живуть совєтські в'язні, де все конспірується, то й не легко розписуватися про людей, які ще вірять, що колись будуть на волі. Зрештою, подібні випадки зустрічаються і тут на еміґрації. Досить прочитати спомини Я. Стецька "30 червня", щоб переконатися, як можна не бачити своїх найближчих співробітників.
Закид, що, мовляв, "книжку спрепарувало КҐБ", видається неправдоподібним, хочби й тому, що такі обвинувачення кидалися і на книжку Чорновола "Лихо х розуму", і на інші, ба, навіть і на деяких наших церковних достойників, яким роблено закиди, мовляв, "аґенти в митрополичій рясі". Далі, книжка не могла сподобатись деяким хочби й тому, що вона є зрештою уже зайвим доказом про шкідливість монопартійности в суспільстві взагалі, а беззастережного послуху провідникам, мовляв, "провідник знає, що робить" зокрема. В міру складних обставин підпільної боротьби у нас засвоєно було чимало практик, запозичених від інших тоталітарних організацій, а зокрема від самих комуністів, які клали перебільшений натиск на беззастережний послух. Це може правильне на низах, але, з другого боку, кожний, хто дає накази, мусить завжди перед кимось відповідати, а головно перед народом та історією. Як воно не прикро, але історія нічого не забуває і тому її обдурити важко, а то й неможливо. Зрештою, Шумук має право на свої власні погляди та оцінку подій, в яких він брав участь чи їх обсервував. Писати про наші помилки не є "національним" гріхом і не є ворожою пропаґандою чи провокацією і краще, якщо ми самі будемо про них писати і робити з того відповідні висновки, чим це мають зробити за нас наші вороги з відповідним їм насвітленням. На помилках минулого ми повинні вчитися, щоб їх не повторяти в майбутньому.
В передмові книжки говориться, що "деякі наведені розповіді про українсько-визвольний рух в часі другої світової війни і зроблені висновки в діялогах не відповідають історичній дійсності?" Чому не відповідають, про це редактор нічого не каже. Якщо так, то треба було твердження автора сконфронтувати з "історичною дійсністю", в противному разі окреслення "деякі", кожний може підтягати під нелюбі йому особисто ствердження.
Тоді, коли з твердженнями автора про ті чи інші події і з його філософічними міркуваннями можна погодитися або й не погодитися, що залежить від самого читача, то з редакційною працею над книжкою зовсім не можна погодитися. У тому ж таки вступному слові говориться, що "стиль і мову твору видавництво залишило незмінним". На нашу думку, це неправильно, бо у книжці чимало москалізмів, які сьогодні в Україні вже включено в українську мову згідно з політикою "злиття мов" і, друкуючи їх беззастережно тут на Заході, ми надаємо їм права громадянства в українській мові. Наприклад, майже в кожному випадку, коли автор пише про околиці чи район міста Рівне на Волині, всюди виступає назва "Ровенщина", тобто від російської назви "Ровно", а не від української "Рівне", "митець", а не "мистець" і т.п.
Але найгіршою хибою є брак розділів у книжці. Коли це можна дарувати самвидавові, де йдеться головно про зміст, то видавництву в Америці цей недогляд не можна вибачити.
Читати книжку на 447 сторін без одного розділу важко. Тут аж напрошувалися шість розділів: 1. В рядах УПА; 2. В совєтських тюрмах; 3. Концентраційний табір...; 4. Страйк у таборі...; 5. Враження з волі, та 6. Знову в тюрмі. Могли б бути ще й менші підрозділи, які влегшували б читання. З другого ж боку, якщо ця праця має послужити для майбутнього історика як джерело інформації (усі спомини зачисляються до джерельних матеріялів), де наведено цілий ряд імен і фактів, то видавництво повинно було доложити ще трохи зусилля і грошей приготовити відповідний індекс — покажчик щонайменше прізвищ, якщо вже не двох, поіменного і географічного покажчиків. У нас чомусь не звертається уваги на такі важливі моменти в оформленні книжки, як добре продумані назви розділів та поіменні покажчики. Такий спосіб видавання знеохочує чужинців користуватися українськими книжками, бо ними важко послуговуватися.
Незважаючи на технічні недоліки, за які відповідає видавництво, книжку "За східнім обрієм" повинні прочитати всі ті, що коли-небудь мали до діла з українським визвольним рухом під час другої світової війни. Ба, не тільки прочитати, але також дати свої коментарі спокійно і без пристрастей, щоб показати, в чому і де висновки автора "не відповідають історичній дійсності". Це ще й тим важливіше, що історик, який працюватиме над періодом другої світової війни, ледве чи зможе поминути спомини Данила Шумука, якщо його праця мала б відображати дійсність другої світової війни з усіма її жорстокостями, терпіннями українського народу за часів німецької окупації, а опісля большевицького режиму.
Василь Верига
Під таким заголовком появилася у видавництві "Смолоскип" книжка-спомини Данила Шумука як передрук самвидавного твору з України. У вступному слові "Від видавництва" сказано, що "Спомини Данила Шумука — це щирі і безпосередні свідчення людини, яка віддала усе своє життя за ідеали, до яких прямувала і які пробувала здійснювати в практичному житті. Вони дають багатющий матеріял до студій і роздумів над нашою новітньою історією молодому поколінню і новій генерації істориків". У цьому твердженні видавництво не помилилося, бо у споминах Шумука дійсно чимало матеріялу, який вимагає ґрунтовної аналізи, свідчень, про деякі із українських політичних діячів на Заході дуже радо забули б і воліли б, щоб про них ніхто не згадував. Як відомо, спомини Шумука це не перший твір з України, який побачив світ на Заході, однак, це перший твір, який заторкує не тільки проблеми сучасної України, але також і визвольну боротьбу під час 2-ої світової війни та методи, якими вона проводилася. І власне якраз ця частина стала причиною нападів на Шумука за його спомини, а головно на Видавництво "Смолоскип" за те, що цей твір опублікувало. У чому ж справа?
Шумук, як це виходить з його споминів, за польських часів був членом комуністичного підпілля, працював у його рядах і був за те засуджений і сидів у польських тюрмах. З тюрми вийшов він з упадком Польщі в 1939 р., а совєтська окупація Західної України визволила його з комуністичного дурману, який фактично служив за серпанок для московського імперіялізму. З вибухом совєтсько-німецької війни, а головно з окупацією України німцями, Шумук відійшов від комунізму, але, як ідеаліст, не зрікся боротьби за краще завтра свого народу. Коли в час війни 1941-1945 усі партії й організації, за виїмком ОУН, самоліквідувалися, Шумук приєднався до тих, що ту боротьбу вели, і якраз доля судила йому опинитися в таборі повстанчих відділів ОУН(р) у ролі політичного інструктора. Маючи до діла з вищими старшинами УПА й час-до-часу стрічаючися із Службою Безпеки, він бачив ряд недотягнень, а то і надужить останньої і тому Шумук не жаліє гірких слів докору на адресу тодішніх провідників підпілля. З тої причини, книжка ще до своєї появи викликала бурю протестів, ба, навіть закидів, що, мовляв, цей твір спрепарований органами КҐБ. Цікавим є ще й та обставина, що тут виступили унісоном не тільки бандерівці, яких Шумук критикує але також і деякі провідні мельниківці. В чому ж справа?
На нашу скромну думку, причина такої однозгідности провідників обох (тепер уже трьох) відламів 0УН є в тому, що вони не можуть погодитися тепер, як і ніколи не призналися до цього в минулому, що ОУН робила помилки. Вони привикли до стверджень, що одинока ОУН була непомильним керівником і рушієм у визвольній боротьбі українського народу в час 2-ої світової війни. До помилок завжди важко признатися, але ще важче признатися до таких, які згадує Шумук.
Про криваві розправи СБ на Волині чуло багато людей, про них писалося тут і там, але проти цих писань тоді також виступала деяка частина української еміґрації, одна — з мотивів самооборони, а друга — з принципу, щоб не компромітувати української визвольної боротьби окремими спорадичними випадками. Одначе, той же сам Шумук дуже яскраво показує, чому діялися речі, які не повинні були мати місця у рядах людей, відданих визвольній боротьбі.
Шумук перебував у рядах УПА аж до кінця війни і остаточно був захоплений большевиками. Описуючи кольоритно свої переживання в УПА, він наводить цілий ряд випадків інфільтрації до Служби Безпеки, де вони виконували большевицьку роботу, винищуючи найбільш свідомий елемент українського народу на Волині і Поліссі.
На нашу думку, фактів інфільтрації большевицьких аґентів у ряди підпілля не вдасться заперечити, бо вони є складовою частиною кожного підпілля. З другого боку, наочні свідки наводять цілий ряд випадків, де колишні "працівники" Служби Безпеки, зокрема ті, які дуже віддано нищили "зрадників" українського народу, сьогодні віддано працюють для КҐБ навіть у тих же самих районах, де вони колись виявляли свою "національну" турботу. Нам здається, що Шумук достарчає доволі багато матеріялів, які майбутній історик Служби Безпеки повинен використати для вияснення багато чого неясного. Безперечно, що такий стан вдаряє по амбіціях провідників ОУН(р), що вони не були досить обережні у наборі нових членів. З другого ж боку це також є самозрозумілим, коли візьмемо під увагу, що провід (ОУН(р) намагався стати масовою організацією, щоб доказати, що за ним народ, а за мельниківцями тільки "інтеліґенти-опортуністи".
Більшість споминів Шумука відноситься до совєтського побуту в концентраційних таборах, тільки дуже незначна частина до життя на "волі", але й тут він робить дуже характеристичні помічення. Назагал можна сказати, що у споминах Шумука немає нічого ревеляційного, але є тільки підкреслення того, про що вже писали інші. Про жалюгідні події в лісах і селах Волині писали вже М. Скорупський, М. Даниляк та інші, а про совєтські умови в концтаборах писало уже чимало наших і чужих авторів. Новим у Шумука є хіба те, що цей твір появився наперед у Самвидаві в Україні і його там також читають і роблять відповідні висновки.
Іншим закидом на адресу Шумука є те, що він зображує себе як центральну постать руху спротиву в концентраційних таборах Совдепії. Можливо, що критики мають рацію, але, беручи під увагу умовини, серед яких живуть совєтські в'язні, де все конспірується, то й не легко розписуватися про людей, які ще вірять, що колись будуть на волі. Зрештою, подібні випадки зустрічаються і тут на еміґрації. Досить прочитати спомини Я. Стецька "30 червня", щоб переконатися, як можна не бачити своїх найближчих співробітників.
Закид, що, мовляв, "книжку спрепарувало КҐБ", видається неправдоподібним, хочби й тому, що такі обвинувачення кидалися і на книжку Чорновола "Лихо х розуму", і на інші, ба, навіть і на деяких наших церковних достойників, яким роблено закиди, мовляв, "аґенти в митрополичій рясі". Далі, книжка не могла сподобатись деяким хочби й тому, що вона є зрештою уже зайвим доказом про шкідливість монопартійности в суспільстві взагалі, а беззастережного послуху провідникам, мовляв, "провідник знає, що робить" зокрема. В міру складних обставин підпільної боротьби у нас засвоєно було чимало практик, запозичених від інших тоталітарних організацій, а зокрема від самих комуністів, які клали перебільшений натиск на беззастережний послух. Це може правильне на низах, але, з другого боку, кожний, хто дає накази, мусить завжди перед кимось відповідати, а головно перед народом та історією. Як воно не прикро, але історія нічого не забуває і тому її обдурити важко, а то й неможливо. Зрештою, Шумук має право на свої власні погляди та оцінку подій, в яких він брав участь чи їх обсервував. Писати про наші помилки не є "національним" гріхом і не є ворожою пропаґандою чи провокацією і краще, якщо ми самі будемо про них писати і робити з того відповідні висновки, чим це мають зробити за нас наші вороги з відповідним їм насвітленням. На помилках минулого ми повинні вчитися, щоб їх не повторяти в майбутньому.
В передмові книжки говориться, що "деякі наведені розповіді про українсько-визвольний рух в часі другої світової війни і зроблені висновки в діялогах не відповідають історичній дійсності?" Чому не відповідають, про це редактор нічого не каже. Якщо так, то треба було твердження автора сконфронтувати з "історичною дійсністю", в противному разі окреслення "деякі", кожний може підтягати під нелюбі йому особисто ствердження.
Тоді, коли з твердженнями автора про ті чи інші події і з його філософічними міркуваннями можна погодитися або й не погодитися, що залежить від самого читача, то з редакційною працею над книжкою зовсім не можна погодитися. У тому ж таки вступному слові говориться, що "стиль і мову твору видавництво залишило незмінним". На нашу думку, це неправильно, бо у книжці чимало москалізмів, які сьогодні в Україні вже включено в українську мову згідно з політикою "злиття мов" і, друкуючи їх беззастережно тут на Заході, ми надаємо їм права громадянства в українській мові. Наприклад, майже в кожному випадку, коли автор пише про околиці чи район міста Рівне на Волині, всюди виступає назва "Ровенщина", тобто від російської назви "Ровно", а не від української "Рівне", "митець", а не "мистець" і т.п.
Але найгіршою хибою є брак розділів у книжці. Коли це можна дарувати самвидавові, де йдеться головно про зміст, то видавництву в Америці цей недогляд не можна вибачити.
Читати книжку на 447 сторін без одного розділу важко. Тут аж напрошувалися шість розділів: 1. В рядах УПА; 2. В совєтських тюрмах; 3. Концентраційний табір...; 4. Страйк у таборі...; 5. Враження з волі, та 6. Знову в тюрмі. Могли б бути ще й менші підрозділи, які влегшували б читання. З другого ж боку, якщо ця праця має послужити для майбутнього історика як джерело інформації (усі спомини зачисляються до джерельних матеріялів), де наведено цілий ряд імен і фактів, то видавництво повинно було доложити ще трохи зусилля і грошей приготовити відповідний індекс — покажчик щонайменше прізвищ, якщо вже не двох, поіменного і географічного покажчиків. У нас чомусь не звертається уваги на такі важливі моменти в оформленні книжки, як добре продумані назви розділів та поіменні покажчики. Такий спосіб видавання знеохочує чужинців користуватися українськими книжками, бо ними важко послуговуватися.
Незважаючи на технічні недоліки, за які відповідає видавництво, книжку "За східнім обрієм" повинні прочитати всі ті, що коли-небудь мали до діла з українським визвольним рухом під час другої світової війни. Ба, не тільки прочитати, але також дати свої коментарі спокійно і без пристрастей, щоб показати, в чому і де висновки автора "не відповідають історичній дійсності". Це ще й тим важливіше, що історик, який працюватиме над періодом другої світової війни, ледве чи зможе поминути спомини Данила Шумука, якщо його праця мала б відображати дійсність другої світової війни з усіма її жорстокостями, терпіннями українського народу за часів німецької окупації, а опісля большевицького режиму.
Немає коментарів:
Дописати коментар