Торонто.
В ім'я історичної правди прошу помістити в журналі "Вісті Комбатанта" моє спростовання на допис булавного старшого десятника Василя Масника, який (допис) був надрукований у тижневику "Новий Шлях" — Вінніпеґ, в чч. 33 і 34 з дат 18 і 25 серпня 1973 р. під наголовком: "XI Золочівський курінь УГА у визвольних змаганнях 1918 — 1920.) З матеріялів Регіонального Комітету Золочівської Округи)".
Приємно є колишньому учасникові визвольних змагань зустрічати давніх побратимів, або навіть з преси довідуватися про їхнє життя-буття, але дуже прикро вичитувати з преси фантастично-неправдиві історії про воєнні події, а ще до того, коли їх пише людина, яка не мала до тих подій ніякого відношення, і коли на добавок переплітає їх зовсім нікому непотрібними особистими нападами.
Я може й не відповідав би на вищезгаданий допис, але автор допису в одному місці заторкує мене особисто, тому, хоч роблю це нерадо, — але мушу на дещо відповісти і спростувати.
Перше, що належить до сфери фантазій автора допису це та обставина, що він представляє себе як команданта піонерсько-технічного відділу при XI Золочівському курені. Як "командант" того відділу він доконує геройських подвигів тощо, біда лише в тому, що ніякого піонерського, ані технічного відділу при курені не було. Булавний старший десятник Василь Масник перебував весь час при курінному обозі.
Далі він описує завзяті бої Золочівського куреня під командою сотника Заліпського, в другій половині грудня 1918 р. за села, положені на північ від Львова: Сороки, Ляшки Муровані, Малехів і "Френелівку". Приходиться зауважити, що села Френелівки не було тоді і, мабуть, нема і тепер. Форналівка (може дехто перекручував цю назву, вимовляючи "Френелівка") — це були п'ять або шість хат, належали вони до Ляшок Мурованих і були трохи висунені в напрямі до річки Полтви. Були це т. зв. "чвораки", в яких жили фільваркові конюхи-форналі і звідси пішла ця назва, але в ніякому разі це не було село. Автор допису називає себе учасником тих боїв. В часі тих боїв, згідно з дописом п. В. М., мали згинути, крім стрільців, два хорунжі, хор. Віктор Підсонський і хор. Михайлів. Все це непристойна неправда.
Дійсність була така: названі села обсадив у першій половині грудня 1918 р. Радехівський курінь, яким у тому часі командував я. Одним з сотенних командантів Радехівського куреня був поручник Петро Сайкевич тепер лікар у Віндзорі, Онтаріо, який мав у районі опеціяльне призначення і незабаром був приділений до Золочівського куреня і в тому, Золочівському курені, пережив цілу кампанію, аж до його кінця у Східній Україні.
Не пам'ятаю точної дати, але діялося це коло 1 січня 1919 р. Команда Групи Схід з Курович повідомила команду Радехівського куреня, що на днях прийде курінь з Золочева йому на зміну, а Радехівський курінь перейде в район Винник. Рівночасно команду Радехівського куреня перебрав від мене сотник Чолган. Золочівський курінь прибув мабуть третього дня після повідомлення, під командою сотника Заліпського і перебрав готові позиції без одного стрілу.
Молодший брат Віктора Підсонського, Евген Підсонський згинув около 10 січня 1919 року, коли польський полк з батерією артилерії переходив з району Рави Руської через село Малехів до Львова. Про смерть хорунжого Михайлова сотник Заліпський ніколи не згадував (інформація від сотника Заліпського).
Коли Радехівський курінь переходив у район Винник, — я повинен був теж іти разом з куренем, але сотник Заліпський, який знав мене ще з гімназійних часів з Золочева, просив мене перейти до його (Золочівського) куреня для організації кулеметної сотні. Він звернувся в тій справі до команди Групи Схід, і коли його прохання було позитивно полагоджене, — я, мабуть, 17 січня 1919 зголосився до служби в команді Золочівського куреня, зайнявся організацією кулеметної сотні і став заступником команданта.
Далі в дописі ст. десятник досить широко описує бій пробоєвої сотні 13 березня, здобуття 6 кулеметів і 2-ох польових кухонь. Оскільки мені відомо, таких випадів на тому відтинку фронту не було. Були висилані стежі в напрямі села Збоїск, перед яким стояла ворожа застава, яка, звичайно, після перестрілки відступала до Збоїск. Більші стежі під командою чотових висилано в напрямі Лисої Гори, на північ від села Брюхович, яке було весь час в польських руках.
Шістьома "здобутими" кулеметами і двома кухнями старший десятник мабуть вивінував свій технічний відділ, бо курінна кулеметна сотня не бачила ні одного "його" кулемета і ні одної його "здобутої" кухні.
Про початок польської офензиви на відтинку Винник дня 20 квітня 1919 р. п. В. М. пише так якби там був, називаючи напрям нашого відступу й оборонні лінії з назвами місцевостей, але не згадує зовсім про те, як польський літак бомбив осідок команди куреня в Дублянах. Загальний наступ на відтинок нашого куреня назначує на день 29 квітня, тим часом цей наступ мав місце 5 травня 1919 р. Того дня ранним ранком був тяжко поранений сотник Заліпський і я перебрав команду куреня.
В дальшому описі відступу нісенітниця гонить нісенітницю. Ст. десятник всюди уживає слово "ми" і послуговується висказами, які повинні натякати будь-то би він був курінним значковим (адьютантом); наприклад, "команда куреня дістала наказ" і т. п., називає місцевості, яких я собі не пригадую, мабуть обоз переїжджав через них.
Дальшим накопиченням небилиць його опису про відворот куреня, просто нема потреби займатися, але не можу поминути мовчанкою наклепу на мою особу, в той час вже команданта 8 полку ІV-ої Золочівської бриґади.
П. В. Масник пише: "Через Дунаїв, Поморяни дійшли ми (знову "ми") до Саранчук над Золотою Липою. Дивно було, що команда не казала знищити моста на Золотій Липі біля млина, хоч я, як командант технічного відділу звертав увагу сотникові Іванову". Це вже вершок забріханости, бо він мені "звертав увагу", а я його на очі не бачив.
А оправді було так: Я мав наказ іти на Потутори й обсадити відтинок фронту коло Потутор. Полк прийшов до Потутор вже по заході сонця. Щойно тут наказ змінено і мені наказано іти до Саранчук. Полк прийшов туди вже по півночі, коли на другому боці ріки були вже поляки. Якби був наказ іти просто до Саранчук, полк був би прийшов туди далеко перед заходом сонця, був би перейшов через міст і без поради "команданта технічного відділу", був би підпалив його, як це роблено з десятками мостів, чи містків під час відвороту. Заявляю, що я як командант куреня, чи пізніше як командант полку ніде й ніколи не зустрічав, ані навіть на віддаль не бачив булавного старшого десятника Василя Масника. Не знаю де й коли він залишив курінний обоз, але певно знаю, що річка Збруч коло міста Скали була для нього мабуть заглибока, бо там він її не перейшов і не нищив моста, який без нього, як багато інших мостів, був спалений, що відбулося вночі з 15 на 16 червня, а не 17, як це пише старший десятник.
Дивним дивом з високопарної дописки під наголовком спомину п. Масника "З матеріялів Регіонального Комітету Золочівської Округи" ніяких цитат не було. Не доведено також історії XI Золочівського куреня до 1920 року.
Павло Іванів, кол. сотник УГАрмії, Торонто, Канада.
В ім'я історичної правди прошу помістити в журналі "Вісті Комбатанта" моє спростовання на допис булавного старшого десятника Василя Масника, який (допис) був надрукований у тижневику "Новий Шлях" — Вінніпеґ, в чч. 33 і 34 з дат 18 і 25 серпня 1973 р. під наголовком: "XI Золочівський курінь УГА у визвольних змаганнях 1918 — 1920.) З матеріялів Регіонального Комітету Золочівської Округи)".
Приємно є колишньому учасникові визвольних змагань зустрічати давніх побратимів, або навіть з преси довідуватися про їхнє життя-буття, але дуже прикро вичитувати з преси фантастично-неправдиві історії про воєнні події, а ще до того, коли їх пише людина, яка не мала до тих подій ніякого відношення, і коли на добавок переплітає їх зовсім нікому непотрібними особистими нападами.
Я може й не відповідав би на вищезгаданий допис, але автор допису в одному місці заторкує мене особисто, тому, хоч роблю це нерадо, — але мушу на дещо відповісти і спростувати.
Перше, що належить до сфери фантазій автора допису це та обставина, що він представляє себе як команданта піонерсько-технічного відділу при XI Золочівському курені. Як "командант" того відділу він доконує геройських подвигів тощо, біда лише в тому, що ніякого піонерського, ані технічного відділу при курені не було. Булавний старший десятник Василь Масник перебував весь час при курінному обозі.
Далі він описує завзяті бої Золочівського куреня під командою сотника Заліпського, в другій половині грудня 1918 р. за села, положені на північ від Львова: Сороки, Ляшки Муровані, Малехів і "Френелівку". Приходиться зауважити, що села Френелівки не було тоді і, мабуть, нема і тепер. Форналівка (може дехто перекручував цю назву, вимовляючи "Френелівка") — це були п'ять або шість хат, належали вони до Ляшок Мурованих і були трохи висунені в напрямі до річки Полтви. Були це т. зв. "чвораки", в яких жили фільваркові конюхи-форналі і звідси пішла ця назва, але в ніякому разі це не було село. Автор допису називає себе учасником тих боїв. В часі тих боїв, згідно з дописом п. В. М., мали згинути, крім стрільців, два хорунжі, хор. Віктор Підсонський і хор. Михайлів. Все це непристойна неправда.
Дійсність була така: названі села обсадив у першій половині грудня 1918 р. Радехівський курінь, яким у тому часі командував я. Одним з сотенних командантів Радехівського куреня був поручник Петро Сайкевич тепер лікар у Віндзорі, Онтаріо, який мав у районі опеціяльне призначення і незабаром був приділений до Золочівського куреня і в тому, Золочівському курені, пережив цілу кампанію, аж до його кінця у Східній Україні.
Не пам'ятаю точної дати, але діялося це коло 1 січня 1919 р. Команда Групи Схід з Курович повідомила команду Радехівського куреня, що на днях прийде курінь з Золочева йому на зміну, а Радехівський курінь перейде в район Винник. Рівночасно команду Радехівського куреня перебрав від мене сотник Чолган. Золочівський курінь прибув мабуть третього дня після повідомлення, під командою сотника Заліпського і перебрав готові позиції без одного стрілу.
Молодший брат Віктора Підсонського, Евген Підсонський згинув около 10 січня 1919 року, коли польський полк з батерією артилерії переходив з району Рави Руської через село Малехів до Львова. Про смерть хорунжого Михайлова сотник Заліпський ніколи не згадував (інформація від сотника Заліпського).
Коли Радехівський курінь переходив у район Винник, — я повинен був теж іти разом з куренем, але сотник Заліпський, який знав мене ще з гімназійних часів з Золочева, просив мене перейти до його (Золочівського) куреня для організації кулеметної сотні. Він звернувся в тій справі до команди Групи Схід, і коли його прохання було позитивно полагоджене, — я, мабуть, 17 січня 1919 зголосився до служби в команді Золочівського куреня, зайнявся організацією кулеметної сотні і став заступником команданта.
Далі в дописі ст. десятник досить широко описує бій пробоєвої сотні 13 березня, здобуття 6 кулеметів і 2-ох польових кухонь. Оскільки мені відомо, таких випадів на тому відтинку фронту не було. Були висилані стежі в напрямі села Збоїск, перед яким стояла ворожа застава, яка, звичайно, після перестрілки відступала до Збоїск. Більші стежі під командою чотових висилано в напрямі Лисої Гори, на північ від села Брюхович, яке було весь час в польських руках.
Шістьома "здобутими" кулеметами і двома кухнями старший десятник мабуть вивінував свій технічний відділ, бо курінна кулеметна сотня не бачила ні одного "його" кулемета і ні одної його "здобутої" кухні.
Про початок польської офензиви на відтинку Винник дня 20 квітня 1919 р. п. В. М. пише так якби там був, називаючи напрям нашого відступу й оборонні лінії з назвами місцевостей, але не згадує зовсім про те, як польський літак бомбив осідок команди куреня в Дублянах. Загальний наступ на відтинок нашого куреня назначує на день 29 квітня, тим часом цей наступ мав місце 5 травня 1919 р. Того дня ранним ранком був тяжко поранений сотник Заліпський і я перебрав команду куреня.
В дальшому описі відступу нісенітниця гонить нісенітницю. Ст. десятник всюди уживає слово "ми" і послуговується висказами, які повинні натякати будь-то би він був курінним значковим (адьютантом); наприклад, "команда куреня дістала наказ" і т. п., називає місцевості, яких я собі не пригадую, мабуть обоз переїжджав через них.
Дальшим накопиченням небилиць його опису про відворот куреня, просто нема потреби займатися, але не можу поминути мовчанкою наклепу на мою особу, в той час вже команданта 8 полку ІV-ої Золочівської бриґади.
П. В. Масник пише: "Через Дунаїв, Поморяни дійшли ми (знову "ми") до Саранчук над Золотою Липою. Дивно було, що команда не казала знищити моста на Золотій Липі біля млина, хоч я, як командант технічного відділу звертав увагу сотникові Іванову". Це вже вершок забріханости, бо він мені "звертав увагу", а я його на очі не бачив.
А оправді було так: Я мав наказ іти на Потутори й обсадити відтинок фронту коло Потутор. Полк прийшов до Потутор вже по заході сонця. Щойно тут наказ змінено і мені наказано іти до Саранчук. Полк прийшов туди вже по півночі, коли на другому боці ріки були вже поляки. Якби був наказ іти просто до Саранчук, полк був би прийшов туди далеко перед заходом сонця, був би перейшов через міст і без поради "команданта технічного відділу", був би підпалив його, як це роблено з десятками мостів, чи містків під час відвороту. Заявляю, що я як командант куреня, чи пізніше як командант полку ніде й ніколи не зустрічав, ані навіть на віддаль не бачив булавного старшого десятника Василя Масника. Не знаю де й коли він залишив курінний обоз, але певно знаю, що річка Збруч коло міста Скали була для нього мабуть заглибока, бо там він її не перейшов і не нищив моста, який без нього, як багато інших мостів, був спалений, що відбулося вночі з 15 на 16 червня, а не 17, як це пише старший десятник.
Дивним дивом з високопарної дописки під наголовком спомину п. Масника "З матеріялів Регіонального Комітету Золочівської Округи" ніяких цитат не було. Не доведено також історії XI Золочівського куреня до 1920 року.
Павло Іванів, кол. сотник УГАрмії, Торонто, Канада.
Немає коментарів:
Дописати коментар