Ф. Кордуба
Wolf-Dietrich Heike, SIE WOLLTEN DIE FREIHEIT: Die Geschichte der Ukrainischen Division 1943-k945. PODZUN-Verlag, 1873, Dornheim/H., BRD 265 S. mit Illustrationen u. Skitzen, Preis in Leinen — 28.— DM.
На книжковому ринку у Федеральній Республіці Німеччини поява публікацій неукраїнських авторів, присвячених українським проблемам є рідкістю. До таких рідкісних видань, яке заслуговує на особливу увагу належить вищезатитулована книга. Автор книги майор В.-Д. Гайке, одинокий старшина німецького генерального штабу в складі старшинського корпусу популярно названої "Дивізії Галичина". Ця книга заслуговує на те, щоб її об'єктивно скоментувати та водночас з її появою хоч у загальному віддзеркалити пляни ІІІ-го Райху відносно України. Книга майора Гайке — це воєнно-історичний нарис. Політичний аспект національно-державних стремлінь українського народу є заторкнений автором у вступі, коли йдеться про положення України під час німецької окупації 1941-1944 р. Ця проблема в книжці також порушена.
Автор книги майор Вольф-Дітріх Гайке вже під час другої світової війни закінчив учбовий курс для старшин генерального штабу німецьких збройних сил і 1. 8. 1943 р. був приділений до "Дивізії Галичина", де очолював при дивізійному штабі оперативний відділ 1а. Син пруського дворянина і старшинської родини, після матури став професійним старшиною і учасником походів проти Польщі, західньоевропейських держав і СРСР на постах у фронтових і штабових роботах. Генерал-штабовим старшиною в "Дивізії Галичина" він був від самих початків організації цієї формації аж до капітуляції ІІІ-го Райху в травні 1945 р. Отже він до подробиць обізнаний із цілою драмою "Дивізії Галичина", тому книга є авторитетним свідченням про цю формацію. Майор Гайке не належав до націонал-соціялістичної партії, був фронтовим старшиною у повному змісті цього визначення.
Як авторитетна, критична, вирозуміла людина втішався в "Дивізії Галичина" загальною повагою. Уже в "Дивізії Галичина" виявляв зацікавлення до боротьби українського народу за державне визволення, тому він був, напевно, єдиний старшина-німець, який старався пізнати ментальність, психологію і національну настанову українських вояків, не виявляючи ані погорди до українців, ані германського расизму, ані "культур-треґерства". Під час вишколу і на фронті ніколи не виявляв типових прикмет німецьких СС-фюрерів, тобто бундючности, зарозумілости і вищости. Ця відмінність характеру, а також його шляхетність є віддзеркалені в змісті книги.
Майор Гайке написав цю книгу в англійському полоні в 1947/48 рр., і манускрипт дав 31.8.1948 р. кол. шефові генерального штабу німецьких збройних сил ген.-полк. А. Гальдерові, який звернув увагу на конечність його опублікування, щоб "запевнити Дивізії належне місце в воєнній історії". Щойно в 1973 р. цей манускрипт появився у формі книжки, яку цією статтею коментуємо.
Книга майора Гайке — це історія трагічного самопожертвування передусім української молоді, яка добровільно зголосилася до "Дивізії Галичина", щоб у романтичному підйомі, у військових лавах боротися за державність України. Цієї головної настанови українського вояцтва німецьке командування "Дивізії Галичина" не визнавало, воно стисло придержувалося директив райхсфюрера Г. Гімлера, використати українців як живу силу в боротьбі з большевизмом для досягнення "життєвих просторів" у Східній Европі. Про це у своїй книзі згадує майор Гайке, з докором осуджуючи до безмежности безкритичну й шкідливу для обох сторін політику ІІІ-го Райху. Автор затитулував свою книгу "Вони хотіли свободи", а в піднаголовку — "Історія Української Дивізії 1943-1945". І правильно, — вояцтво цієї дивізії мало на увазі передусім те, щоб спільними воєнними змаганнями проти большевизму здобути для українського народу свободу.
Під час т. зв. "світоглядових викладів" вояцтво Дивізії було інформоване про "Нову Европу", "життєвий простір германської нації", про "германський расизм", "германське культуртреґерство", "чудесну зброю", а про покращання долі українського народу ніколи, ані словечком не було згадки. Україна, як одна з складових частин Райхскомісаріяту Схід мала бути звичайною колонією ІІІ-го Райху. Самозрозуміло дивізійники не знали різних тайних директив Райхсфюрера Гімлера й сьогодні вони їм не є знані. Вправді про деякі згадує майор Гайке натяками, не подаючи їх у повному тексті. З приводу появи цієї книжки та зокрема підкреслення і нап'ятнування рішень ІІІ-го Райху відносно України, пригадаємо дещо з тих документів. Головна квартира Фюрера в дні 16. 7. 1941 р. проголосила тайну директиву відносно націонал-соціялістичної окупації і національної політики. В цій директиві м. ін. сказано:
"Grundsatzliches: Die Bildung einer militarischen Macht west-lich des Urals darf nie wieder in Frage kommen und wenn wir hundert Jahre dariiber Krieg fiihren miissten. Alle Nachfolger des Fiihrers miis-sen wissen: die Sicherheit des Reiches ist nur dann gegeben, wenn westlich des Urals kein fremdes Militar existiere; den Schutz dieses Raumes vor allem eventuellen Grundsatz muss sein und bleiben: Nie darf erlaubt werden, dass ein anderer Waffen tragt, als der Deutsche! Dies ist besonders wichtig, selbst wenn es zunachst leichter erscheint, irgendwelche fremden unterworfenen Volker zur Waffenhilfe heranzu-ziehen, es ist falsch! Es schlagt undebingt und unweigerlich eines Tages gegen uns aus. Nur der Deutsche darf Waffen tragen, nicht der Slawe, nicht der Tscheche, nicht Kosak oder Ukrainer!"
В цьому ж документі особливу увагу звертав автор на: beherrschen, verwalten und ausbeuten! (володіти, управляти й експлуатувати!).
Ще скоріше, 15. 5. 1940 р. райхсфюрер Гімлер проголосив тайну директиву відносно трактування чужих народів на Сході. В "Генеральному пляні Схід" з дня 12. 7. 1942 р. м. ін. вже було запляновано виселити з України 65 відс. українців на Сибір. Крім того окремою тайною директивою було заборонено допускати українську молодь до середніх шкіл. Для неї були призначені тільки народні школи й умілість рахувати до тисячі. Докладніше про ці дивовижні пляни сказано в окремій публікації "Гімлер як ідеолог", яка появилася друком у Німеччині.
Отже на підставі вищезгаданих директив німецьке командування "Дивізії Галичина" мало завдання використати українців тільки як бойову силу, без будь-яких зобов'язань. Про це майор Гайке згадує у своїй книжці, скеровуючи чимало докорів на адресу райхсфюрера Г. Гімлера, райхскомісара Е. Коха та інших відповідальних за наслідки східної політики офіційних чинників ІІІ-го Райху. Під впливом вищезгаданих директив та інших тайних доручень німецькі старшини з "Дивізії Галичина" разом з командиром ген. Ф. Фрайтаґом абсолютно не брали до уваги національних почувань і стремлінь вояків українців. У зв'язку з тим в "Дивізії Галичина" серед вояцтва постійно зростали ненависть і напруження. Цю настанову дивізійників ще більше загострювали різні татарські вістки з України. А було багато випадків, що брата дивізійника ґестапо розстріляло або повісило за "злочин" патріотизму відносно України. Надходили також вістки про розстріл або повішення більшої або меншої кількости закладників-українців. Рівночасно німецька адміністрація переводила грабіж народнього господарства України, виловлюючи й висилаючи українську молодь на примусові роботи до Німеччини. В душах національно свідомих дивізійників закріплювався бунт і жадібність пімсти. Багато дивізійників вичікували нагоди, щоб залишити "Дивізію Галичина", тому під час вишколу в Нойгаммері були здержані відпустки до рідних. Про це майор Гайке згадує у книзі тільки натяками, а фактично внутрішній неспокій і бажання пімсти зокрема на німецьких старшинах, що їм було добре відоме, мабуть послужили за причину доручення райхсфюрера та інших чинників ІІІ-го Райху роззброїти "Дивізію Галичина", коротко перед капітуляцією. Про ці трагічні і вирішальні для "Дивізії Галичина" дні майор Гайке залишив у книжці докладну картину.
Уже від самих початків компетентні чинники ІІІ-го Райху не дозволили, щоб нашу Дивізію назвати українською. Вони надали їй реґіональну назву "Дивізія Галичина", щоб таким чином ця військова формація не мала українського національного характеру. Майор Гайке подає у книжці змінні назви дивізії. Після поразки під Бродами в липні 1944 р. вона одержала назву "14 СС-добровольча ґренадирська дивізія (галицька 1)". Опісля ця назва була змінена на: " 14 ґренадирська дивізія зброї СС (галицька 1)". Ця назва була впроваджена згідно з наказом: "СС-Фірунґсгауптамту з дня 5 серпня 1944. Амт ІІ. Отг. Іа (II Тґб. № 2880/44 г. Клос. Нойавфштеллюнґ дер 14. Ваффен-Ґрен. Дів. СС (ґаліціше № 1)". В цьому наказі м. ін. в т. 6 доручено: "Персональні визначення: а) Див. штаб, полк, штаби, частини зв'язку й окремі завідування Дивізії мають бути обсаджені німецьким персоналом. За вийнятком автоводіїв, конюхів і т. п. При штабах батальйонів згл. дивізіонів, командири, адьютанти й старшини ординанси та дотичний писарський персонал має бути обсаджений німецьким персоналом".
"14. СС-дивізіон зв'язку дивізії в 60 відс. має бути обсаджений німецьким персоналом".
Майор Гайке вправді цього наказу в книзі не цитує, але про нього згадує. Цитований наказ не вимагає ніяких коментарів. Він доказує, що українці в "Дивізії Галичина" вважалися за звичайне гарматне м'ясо, бо фактично до старшин-українців не було довір'я. Положення не змінилося, коли в квітні 1945 р. прибув до "Дивізії Галичина" ген. П. Шандрук, голова Українського Національного Комітету і головнокомандувач усіми українськими частинами при німецьких збройних силах. Він надав цій формації назву 1 Українська Дивізія Української Національної Армії (1 УД УНА). В той час присяга зложена Гітлерові не була відкликана, вона далі зобов'язувала. Незважаючи на це, ген. П. Шандрук перевів окрему присягу з малою частиною Дивізії. В той час не було ані одної іншої частини при німецьких збройних силах, щоб підлягала ген. П. Шандрукові. Дивізія до капітуляції ІІІ-го Райху підлягала командирові ген. Ф. Фрайтаґові, який виконував доручення: Райхсфюрера Г. Гімлера, Польової командної квартири Райхсфюрера, Начального командування армії оперативний відділ, Начального командування армії (ген. квартимайстер), Командування армійської групи "Південь", Командування армійської групи "Південний схід", Командування воєнної округи XVІІІ, Начального командування армії 2 і Командування армії 6. Ці командування були вирішальними щодо роззброєння "Дивізії Галичина", про що майор Гайке докладні дані подає на стор. 194 і дальших. Фактично до капітуляції ІІІ-го Райху офіційною назвою цієї дивізії була "14 ґренадирська дивізія зброї СС (галицька № 1)". А назва 1 УД УНА була неофіційною, про що згадує також майор Гайке у своїй книжці на стор. 256.
Автор затитулував свою книжку "Вони хотіли свободи", а в підзаголовку — "Історія Української Дивізії 1943-1945". І правильно, — незважаючи на назву цієї військової формації, її вояцтво добровільно зголосилося, щоб, натхненне романтикою, зі зброєю в руках разом з німецькими вояками боротися з большевизмом. Українські вояки були впевнені в тому, що вони боротьбою засвідчать свою зрілість до національної волі, свободи, яку звичайно здобувається зброєю. Дуже велика данина крови під Бродами, в Стирії, на жаль, не здійснила цього самовпевнення. Залишився лише історичний факт існування і участи в другій світовій війні також української військової формації — "Дивізії Галичина" — 1 УД УНА, що у своїй книзі підкреслив автор.
Майор Гайке у книзі зафіксував, без застережень, вірну картину тактичних операцій "Дивізії Галичина" під Бродами, в Словаччині в районі Жіліни і в Стирії проти партизан. Під час Львівсько-сандомирської операції військ і Українського Фронту під командою маршала І. Конєва проти німецької групи армій "Північна Україна", особливо проти XIІІ Армійського Корпусу під командою ген. Й. Гауффе було скерованих коло 33 піхотних і 6 панцерних і моторизованих дивізій. Радянські війська започаткували офензиву 13. 7. 1944 р. в напрямку на Раву Руську, проламуючи 2 німецькі оборонні лінії і далі розвиваючи атаку на захід. 60 армія, команд, ген. П. Курочкін і 36 армія, команд, ген. К. Москаленко 1 Українського Фронту, оперуючи на львівському напрямку, впровадивши додатково 3 панц. ґвард. армії (ген. П. Рибалко) та опісля 4 панц. армію (ген. Л. Лелюшенко), при дуже сильній підтримці летунства ранком 18. 7. 1944 р. проломили німецькі оборонні лінії, вийшовши на лінію Буськ-Ольшаниця-Івачів-Зборів. Під час дальших операцій радянські війська окружили на південь від Котлова 6 німецьких дивізій, які 22. 7. 1944 р. були ліквідовані. До тих дивізій належала також дивізія "Галичина". Таким чином радянські війська проломили оперативну глибину оборони німецьких з'єднань, що дало спроможність рад. армії продовжувати погоню за відступаючими нім. військами. Про цю операцію в СРСР вже появилася окрема публікація, якої мабуть майор Гайке не посідає. Як відомо, документація з цієї операції нім. дійових штабів під час окруження була знищена, тому коментована книга залишиться одним з важливих документів воєнних дій німецьких армій в липні 1944 р.
На марґінесі обговорення книги май. Гайке, автор цієї статті, учасник боїв у цьому районі мав нагоду чути від підстаршин вермахту, що 17. 7. 1944 р. був доконаний атентат на Гітлера, під час якого він згинув, німецькі з'єднання у Зах. Европі демобілізовані. Ця поголоска була поширена під час окруження XIІІ Армійського Корпусу. З цього приводу мабуть були доконані саботажі, зокрема з пальним, якого забракло було моторизованим частинам дивізії "Галичина" ще перед окруженням. У загальному Вермахт на цьому відтинку фронту був наставлений "нах гаймат", він уже не був настільки боєздатний, щоб протиставитися переважаючим силам радянських армій. Вермахт утратив мораль і був опанований дефетизмом. Тільки "Дивізія Галичина", яку вермахтівці називали "тойфель дівізон", на різних відтинках фронту, не скупчено, але порозривано, була змушена здержувати атаки радянських переважаючих сил, прислонюючи відворот німецьких з'єднань. Були випадки передчасного залишення вермахтом оборонних ліній, а ті позиції частини "Дивізії Галичина" були змушені силою здобувати, замість того, щоб їх без втрат замінити. Коли ніччю з 16/17 7. 44. ІV-ий дивізіон тяжкої артилерії під командою одного з найкращих українських старшин, май. Палієнка змінив свої становища залишивши під Ясеновом та розбудувавши нові поблизу Бродів, уже о год. 11 16. 7. 44 р. з висуненого обсерваційного пункту телефоном повідомлено май. Палієнка, що в першій прислонюючій лінії немає ані одного вояка. Вермахт потайки залишив цілу лінію. Тоді не залишалося нічого іншого тільки чимскоріше пересунутися цілому дивізіонові або на залишені позиції під Ясеновом, які вже були загрожені ворожими атаками, або під Білу Гору за Олеськом. Рішення запало під Білу Гору і завдяки зливному дощеві, який перешкодив операціям радянського летунства, вдалося з великим трудом (розмоклі польові дороги) перетягнути тяжкими кіньми гармати й обоз під Білу Гору. Звідтіля вже 17. 7. 44 вистріляно амуніцію до останнього стрільна. В той час вже не було скоординованого дивізійного командування, кожна частина "Дивізії Галичина" прислонювала перед атаками радянських військ відворот німецьких з'єднань. Самозрозуміло, це коштувало "Дивізії Галичина" багато жертв убитими і раненими. Ранених уже не було спроможности рятувати. Мабуть вищезгаданий, один з багатьох епізодів, авторові книжки є відомий. Ця пригадка мабуть призначена для читачів, щоб краще зобразити тяжке положення під час Львівсько-сандомирської операції радянських військ.
З великим зацікавленням, студіюючи книгу май. Гайке, напрошується багато різних, нерозгаданих, укритих тайною питань. Одним з таких питань є, що сталося з май. Дмитром Палієвим? Чейже він з окруження вийшов живим, автор цих рядків бачив його в Ходорові. В тому ж самому містечку мені судилося бачити також командира "Дивізії Галичина" ген. Ф.Фрайтаґа, босоніж, з перевішеними через рам'я чобітьми, разом з чотирма нім. старшинами. Багато де-хто твердить, що май. Дмитра Палієва на наказ ген. Фрайтаґа розстріляли в Ходорові або під час маршу з Ходорова на Стрий. Можливо, що май. Гайке щось знає про це? В той час ген. Фрайтаґ, який після окруження розгубився, усю вину за поразку XIІІ корпусу зложив на дивізію "Галичина". Він був рішений здесяткувати рештки українських дивізійників, які видісталися з окруження. Тому ген. Фрайтаґ відмовився був далі очолювати "Дивізію Галичина". Також кружляли вперті поголоски, що ген. Фрайтаґ після виходу з окруження зложив Гімлерові звіт, в якому представив дивізію "Галичина" в якнайчорніших барвах. Але завдяки звітові якогось воєнного звітодавця, який на власні очі бачив цілу трагедію дивізії "Галичина" під Бродами, райсхфюрер Гімлер не одобрив звіту ген. Фрайтаґа, тому наказав організувати нову дивізію (галицьку 1).
В загальному книга май. Гайке заслуговує на увагу не тільки своїм об'єктивним змістом, але також стилем. Книгу читається з зацікавленням, а учасники дивізії "Галичина" під час читання напевне побачать в уяві факти трагічного минулого. Майорові Гайке належиться признання і подяка за історичний документ, яким залишиться його книга "Вони хотіли свободи".
Див. також: "Українська Дивізія “Галичина”. Історія формування і бойових дій у 1943–1945 роках", Гайке Вольф-Дітріх
Див. також: "Генерал Павло Шандрук і антигітлерівська військова опозиція", Середницький Ярослав Антонович
Wolf-Dietrich Heike, SIE WOLLTEN DIE FREIHEIT: Die Geschichte der Ukrainischen Division 1943-k945. PODZUN-Verlag, 1873, Dornheim/H., BRD 265 S. mit Illustrationen u. Skitzen, Preis in Leinen — 28.— DM.
На книжковому ринку у Федеральній Республіці Німеччини поява публікацій неукраїнських авторів, присвячених українським проблемам є рідкістю. До таких рідкісних видань, яке заслуговує на особливу увагу належить вищезатитулована книга. Автор книги майор В.-Д. Гайке, одинокий старшина німецького генерального штабу в складі старшинського корпусу популярно названої "Дивізії Галичина". Ця книга заслуговує на те, щоб її об'єктивно скоментувати та водночас з її появою хоч у загальному віддзеркалити пляни ІІІ-го Райху відносно України. Книга майора Гайке — це воєнно-історичний нарис. Політичний аспект національно-державних стремлінь українського народу є заторкнений автором у вступі, коли йдеться про положення України під час німецької окупації 1941-1944 р. Ця проблема в книжці також порушена.
Автор книги майор Вольф-Дітріх Гайке вже під час другої світової війни закінчив учбовий курс для старшин генерального штабу німецьких збройних сил і 1. 8. 1943 р. був приділений до "Дивізії Галичина", де очолював при дивізійному штабі оперативний відділ 1а. Син пруського дворянина і старшинської родини, після матури став професійним старшиною і учасником походів проти Польщі, західньоевропейських держав і СРСР на постах у фронтових і штабових роботах. Генерал-штабовим старшиною в "Дивізії Галичина" він був від самих початків організації цієї формації аж до капітуляції ІІІ-го Райху в травні 1945 р. Отже він до подробиць обізнаний із цілою драмою "Дивізії Галичина", тому книга є авторитетним свідченням про цю формацію. Майор Гайке не належав до націонал-соціялістичної партії, був фронтовим старшиною у повному змісті цього визначення.
Як авторитетна, критична, вирозуміла людина втішався в "Дивізії Галичина" загальною повагою. Уже в "Дивізії Галичина" виявляв зацікавлення до боротьби українського народу за державне визволення, тому він був, напевно, єдиний старшина-німець, який старався пізнати ментальність, психологію і національну настанову українських вояків, не виявляючи ані погорди до українців, ані германського расизму, ані "культур-треґерства". Під час вишколу і на фронті ніколи не виявляв типових прикмет німецьких СС-фюрерів, тобто бундючности, зарозумілости і вищости. Ця відмінність характеру, а також його шляхетність є віддзеркалені в змісті книги.
Майор Гайке написав цю книгу в англійському полоні в 1947/48 рр., і манускрипт дав 31.8.1948 р. кол. шефові генерального штабу німецьких збройних сил ген.-полк. А. Гальдерові, який звернув увагу на конечність його опублікування, щоб "запевнити Дивізії належне місце в воєнній історії". Щойно в 1973 р. цей манускрипт появився у формі книжки, яку цією статтею коментуємо.
Книга майора Гайке — це історія трагічного самопожертвування передусім української молоді, яка добровільно зголосилася до "Дивізії Галичина", щоб у романтичному підйомі, у військових лавах боротися за державність України. Цієї головної настанови українського вояцтва німецьке командування "Дивізії Галичина" не визнавало, воно стисло придержувалося директив райхсфюрера Г. Гімлера, використати українців як живу силу в боротьбі з большевизмом для досягнення "життєвих просторів" у Східній Европі. Про це у своїй книзі згадує майор Гайке, з докором осуджуючи до безмежности безкритичну й шкідливу для обох сторін політику ІІІ-го Райху. Автор затитулував свою книгу "Вони хотіли свободи", а в піднаголовку — "Історія Української Дивізії 1943-1945". І правильно, — вояцтво цієї дивізії мало на увазі передусім те, щоб спільними воєнними змаганнями проти большевизму здобути для українського народу свободу.
Під час т. зв. "світоглядових викладів" вояцтво Дивізії було інформоване про "Нову Европу", "життєвий простір германської нації", про "германський расизм", "германське культуртреґерство", "чудесну зброю", а про покращання долі українського народу ніколи, ані словечком не було згадки. Україна, як одна з складових частин Райхскомісаріяту Схід мала бути звичайною колонією ІІІ-го Райху. Самозрозуміло дивізійники не знали різних тайних директив Райхсфюрера Гімлера й сьогодні вони їм не є знані. Вправді про деякі згадує майор Гайке натяками, не подаючи їх у повному тексті. З приводу появи цієї книжки та зокрема підкреслення і нап'ятнування рішень ІІІ-го Райху відносно України, пригадаємо дещо з тих документів. Головна квартира Фюрера в дні 16. 7. 1941 р. проголосила тайну директиву відносно націонал-соціялістичної окупації і національної політики. В цій директиві м. ін. сказано:
"Grundsatzliches: Die Bildung einer militarischen Macht west-lich des Urals darf nie wieder in Frage kommen und wenn wir hundert Jahre dariiber Krieg fiihren miissten. Alle Nachfolger des Fiihrers miis-sen wissen: die Sicherheit des Reiches ist nur dann gegeben, wenn westlich des Urals kein fremdes Militar existiere; den Schutz dieses Raumes vor allem eventuellen Grundsatz muss sein und bleiben: Nie darf erlaubt werden, dass ein anderer Waffen tragt, als der Deutsche! Dies ist besonders wichtig, selbst wenn es zunachst leichter erscheint, irgendwelche fremden unterworfenen Volker zur Waffenhilfe heranzu-ziehen, es ist falsch! Es schlagt undebingt und unweigerlich eines Tages gegen uns aus. Nur der Deutsche darf Waffen tragen, nicht der Slawe, nicht der Tscheche, nicht Kosak oder Ukrainer!"
В цьому ж документі особливу увагу звертав автор на: beherrschen, verwalten und ausbeuten! (володіти, управляти й експлуатувати!).
Ще скоріше, 15. 5. 1940 р. райхсфюрер Гімлер проголосив тайну директиву відносно трактування чужих народів на Сході. В "Генеральному пляні Схід" з дня 12. 7. 1942 р. м. ін. вже було запляновано виселити з України 65 відс. українців на Сибір. Крім того окремою тайною директивою було заборонено допускати українську молодь до середніх шкіл. Для неї були призначені тільки народні школи й умілість рахувати до тисячі. Докладніше про ці дивовижні пляни сказано в окремій публікації "Гімлер як ідеолог", яка появилася друком у Німеччині.
Отже на підставі вищезгаданих директив німецьке командування "Дивізії Галичина" мало завдання використати українців тільки як бойову силу, без будь-яких зобов'язань. Про це майор Гайке згадує у своїй книжці, скеровуючи чимало докорів на адресу райхсфюрера Г. Гімлера, райхскомісара Е. Коха та інших відповідальних за наслідки східної політики офіційних чинників ІІІ-го Райху. Під впливом вищезгаданих директив та інших тайних доручень німецькі старшини з "Дивізії Галичина" разом з командиром ген. Ф. Фрайтаґом абсолютно не брали до уваги національних почувань і стремлінь вояків українців. У зв'язку з тим в "Дивізії Галичина" серед вояцтва постійно зростали ненависть і напруження. Цю настанову дивізійників ще більше загострювали різні татарські вістки з України. А було багато випадків, що брата дивізійника ґестапо розстріляло або повісило за "злочин" патріотизму відносно України. Надходили також вістки про розстріл або повішення більшої або меншої кількости закладників-українців. Рівночасно німецька адміністрація переводила грабіж народнього господарства України, виловлюючи й висилаючи українську молодь на примусові роботи до Німеччини. В душах національно свідомих дивізійників закріплювався бунт і жадібність пімсти. Багато дивізійників вичікували нагоди, щоб залишити "Дивізію Галичина", тому під час вишколу в Нойгаммері були здержані відпустки до рідних. Про це майор Гайке згадує у книзі тільки натяками, а фактично внутрішній неспокій і бажання пімсти зокрема на німецьких старшинах, що їм було добре відоме, мабуть послужили за причину доручення райхсфюрера та інших чинників ІІІ-го Райху роззброїти "Дивізію Галичина", коротко перед капітуляцією. Про ці трагічні і вирішальні для "Дивізії Галичина" дні майор Гайке залишив у книжці докладну картину.
Уже від самих початків компетентні чинники ІІІ-го Райху не дозволили, щоб нашу Дивізію назвати українською. Вони надали їй реґіональну назву "Дивізія Галичина", щоб таким чином ця військова формація не мала українського національного характеру. Майор Гайке подає у книжці змінні назви дивізії. Після поразки під Бродами в липні 1944 р. вона одержала назву "14 СС-добровольча ґренадирська дивізія (галицька 1)". Опісля ця назва була змінена на: " 14 ґренадирська дивізія зброї СС (галицька 1)". Ця назва була впроваджена згідно з наказом: "СС-Фірунґсгауптамту з дня 5 серпня 1944. Амт ІІ. Отг. Іа (II Тґб. № 2880/44 г. Клос. Нойавфштеллюнґ дер 14. Ваффен-Ґрен. Дів. СС (ґаліціше № 1)". В цьому наказі м. ін. в т. 6 доручено: "Персональні визначення: а) Див. штаб, полк, штаби, частини зв'язку й окремі завідування Дивізії мають бути обсаджені німецьким персоналом. За вийнятком автоводіїв, конюхів і т. п. При штабах батальйонів згл. дивізіонів, командири, адьютанти й старшини ординанси та дотичний писарський персонал має бути обсаджений німецьким персоналом".
"14. СС-дивізіон зв'язку дивізії в 60 відс. має бути обсаджений німецьким персоналом".
Майор Гайке вправді цього наказу в книзі не цитує, але про нього згадує. Цитований наказ не вимагає ніяких коментарів. Він доказує, що українці в "Дивізії Галичина" вважалися за звичайне гарматне м'ясо, бо фактично до старшин-українців не було довір'я. Положення не змінилося, коли в квітні 1945 р. прибув до "Дивізії Галичина" ген. П. Шандрук, голова Українського Національного Комітету і головнокомандувач усіми українськими частинами при німецьких збройних силах. Він надав цій формації назву 1 Українська Дивізія Української Національної Армії (1 УД УНА). В той час присяга зложена Гітлерові не була відкликана, вона далі зобов'язувала. Незважаючи на це, ген. П. Шандрук перевів окрему присягу з малою частиною Дивізії. В той час не було ані одної іншої частини при німецьких збройних силах, щоб підлягала ген. П. Шандрукові. Дивізія до капітуляції ІІІ-го Райху підлягала командирові ген. Ф. Фрайтаґові, який виконував доручення: Райхсфюрера Г. Гімлера, Польової командної квартири Райхсфюрера, Начального командування армії оперативний відділ, Начального командування армії (ген. квартимайстер), Командування армійської групи "Південь", Командування армійської групи "Південний схід", Командування воєнної округи XVІІІ, Начального командування армії 2 і Командування армії 6. Ці командування були вирішальними щодо роззброєння "Дивізії Галичина", про що майор Гайке докладні дані подає на стор. 194 і дальших. Фактично до капітуляції ІІІ-го Райху офіційною назвою цієї дивізії була "14 ґренадирська дивізія зброї СС (галицька № 1)". А назва 1 УД УНА була неофіційною, про що згадує також майор Гайке у своїй книжці на стор. 256.
Автор затитулував свою книжку "Вони хотіли свободи", а в підзаголовку — "Історія Української Дивізії 1943-1945". І правильно, — незважаючи на назву цієї військової формації, її вояцтво добровільно зголосилося, щоб, натхненне романтикою, зі зброєю в руках разом з німецькими вояками боротися з большевизмом. Українські вояки були впевнені в тому, що вони боротьбою засвідчать свою зрілість до національної волі, свободи, яку звичайно здобувається зброєю. Дуже велика данина крови під Бродами, в Стирії, на жаль, не здійснила цього самовпевнення. Залишився лише історичний факт існування і участи в другій світовій війні також української військової формації — "Дивізії Галичина" — 1 УД УНА, що у своїй книзі підкреслив автор.
Майор Гайке у книзі зафіксував, без застережень, вірну картину тактичних операцій "Дивізії Галичина" під Бродами, в Словаччині в районі Жіліни і в Стирії проти партизан. Під час Львівсько-сандомирської операції військ і Українського Фронту під командою маршала І. Конєва проти німецької групи армій "Північна Україна", особливо проти XIІІ Армійського Корпусу під командою ген. Й. Гауффе було скерованих коло 33 піхотних і 6 панцерних і моторизованих дивізій. Радянські війська започаткували офензиву 13. 7. 1944 р. в напрямку на Раву Руську, проламуючи 2 німецькі оборонні лінії і далі розвиваючи атаку на захід. 60 армія, команд, ген. П. Курочкін і 36 армія, команд, ген. К. Москаленко 1 Українського Фронту, оперуючи на львівському напрямку, впровадивши додатково 3 панц. ґвард. армії (ген. П. Рибалко) та опісля 4 панц. армію (ген. Л. Лелюшенко), при дуже сильній підтримці летунства ранком 18. 7. 1944 р. проломили німецькі оборонні лінії, вийшовши на лінію Буськ-Ольшаниця-Івачів-Зборів. Під час дальших операцій радянські війська окружили на південь від Котлова 6 німецьких дивізій, які 22. 7. 1944 р. були ліквідовані. До тих дивізій належала також дивізія "Галичина". Таким чином радянські війська проломили оперативну глибину оборони німецьких з'єднань, що дало спроможність рад. армії продовжувати погоню за відступаючими нім. військами. Про цю операцію в СРСР вже появилася окрема публікація, якої мабуть майор Гайке не посідає. Як відомо, документація з цієї операції нім. дійових штабів під час окруження була знищена, тому коментована книга залишиться одним з важливих документів воєнних дій німецьких армій в липні 1944 р.
На марґінесі обговорення книги май. Гайке, автор цієї статті, учасник боїв у цьому районі мав нагоду чути від підстаршин вермахту, що 17. 7. 1944 р. був доконаний атентат на Гітлера, під час якого він згинув, німецькі з'єднання у Зах. Европі демобілізовані. Ця поголоска була поширена під час окруження XIІІ Армійського Корпусу. З цього приводу мабуть були доконані саботажі, зокрема з пальним, якого забракло було моторизованим частинам дивізії "Галичина" ще перед окруженням. У загальному Вермахт на цьому відтинку фронту був наставлений "нах гаймат", він уже не був настільки боєздатний, щоб протиставитися переважаючим силам радянських армій. Вермахт утратив мораль і був опанований дефетизмом. Тільки "Дивізія Галичина", яку вермахтівці називали "тойфель дівізон", на різних відтинках фронту, не скупчено, але порозривано, була змушена здержувати атаки радянських переважаючих сил, прислонюючи відворот німецьких з'єднань. Були випадки передчасного залишення вермахтом оборонних ліній, а ті позиції частини "Дивізії Галичина" були змушені силою здобувати, замість того, щоб їх без втрат замінити. Коли ніччю з 16/17 7. 44. ІV-ий дивізіон тяжкої артилерії під командою одного з найкращих українських старшин, май. Палієнка змінив свої становища залишивши під Ясеновом та розбудувавши нові поблизу Бродів, уже о год. 11 16. 7. 44 р. з висуненого обсерваційного пункту телефоном повідомлено май. Палієнка, що в першій прислонюючій лінії немає ані одного вояка. Вермахт потайки залишив цілу лінію. Тоді не залишалося нічого іншого тільки чимскоріше пересунутися цілому дивізіонові або на залишені позиції під Ясеновом, які вже були загрожені ворожими атаками, або під Білу Гору за Олеськом. Рішення запало під Білу Гору і завдяки зливному дощеві, який перешкодив операціям радянського летунства, вдалося з великим трудом (розмоклі польові дороги) перетягнути тяжкими кіньми гармати й обоз під Білу Гору. Звідтіля вже 17. 7. 44 вистріляно амуніцію до останнього стрільна. В той час вже не було скоординованого дивізійного командування, кожна частина "Дивізії Галичина" прислонювала перед атаками радянських військ відворот німецьких з'єднань. Самозрозуміло, це коштувало "Дивізії Галичина" багато жертв убитими і раненими. Ранених уже не було спроможности рятувати. Мабуть вищезгаданий, один з багатьох епізодів, авторові книжки є відомий. Ця пригадка мабуть призначена для читачів, щоб краще зобразити тяжке положення під час Львівсько-сандомирської операції радянських військ.
З великим зацікавленням, студіюючи книгу май. Гайке, напрошується багато різних, нерозгаданих, укритих тайною питань. Одним з таких питань є, що сталося з май. Дмитром Палієвим? Чейже він з окруження вийшов живим, автор цих рядків бачив його в Ходорові. В тому ж самому містечку мені судилося бачити також командира "Дивізії Галичина" ген. Ф.Фрайтаґа, босоніж, з перевішеними через рам'я чобітьми, разом з чотирма нім. старшинами. Багато де-хто твердить, що май. Дмитра Палієва на наказ ген. Фрайтаґа розстріляли в Ходорові або під час маршу з Ходорова на Стрий. Можливо, що май. Гайке щось знає про це? В той час ген. Фрайтаґ, який після окруження розгубився, усю вину за поразку XIІІ корпусу зложив на дивізію "Галичина". Він був рішений здесяткувати рештки українських дивізійників, які видісталися з окруження. Тому ген. Фрайтаґ відмовився був далі очолювати "Дивізію Галичина". Також кружляли вперті поголоски, що ген. Фрайтаґ після виходу з окруження зложив Гімлерові звіт, в якому представив дивізію "Галичина" в якнайчорніших барвах. Але завдяки звітові якогось воєнного звітодавця, який на власні очі бачив цілу трагедію дивізії "Галичина" під Бродами, райсхфюрер Гімлер не одобрив звіту ген. Фрайтаґа, тому наказав організувати нову дивізію (галицьку 1).
В загальному книга май. Гайке заслуговує на увагу не тільки своїм об'єктивним змістом, але також стилем. Книгу читається з зацікавленням, а учасники дивізії "Галичина" під час читання напевне побачать в уяві факти трагічного минулого. Майорові Гайке належиться признання і подяка за історичний документ, яким залишиться його книга "Вони хотіли свободи".
Див. також: "Українська Дивізія “Галичина”. Історія формування і бойових дій у 1943–1945 роках", Гайке Вольф-Дітріх
Див. також: "Генерал Павло Шандрук і антигітлерівська військова опозиція", Середницький Ярослав Антонович
Немає коментарів:
Дописати коментар