НА СЛУЖБІ НАРОДУ
(1895 — 1973)
«Шістсот хлопців йде зі мною» Ю. Федькович (Довбуш)
До китиці квітів на останній відмарш пок. сотникові М. Девоссерові від тих колишніх новобранців, які не всилі цеї китиці йому покласти.
За законом асоціяції, мабуть, буває так, що якась подія, яка нас сильніше вражає, стає якби поштовхом і викликає в пам'яті давно пережите і, здавалося б, майже забуте. Тоді минуле з'являється знов живим і свіжим на екрані пам'яти.
Для мене таким поштовхом, який викликав у пам'яті образи давно пережитого, був несподіваний похорон бл. п. сотника УСС інж. Михайла Девоссера.
Не часто приїжджаю з Монтреалу до Торонта та в квітні цього року, прибувши у відвідини до своїх приятелів, я дізнався, що не стало в живих колись такого популярного і любленого всім УСС-трілецтвом сотника М. Девоссера. На панахиду того дня було вже пізно іти. Похорон був визначений на другий день. Не треба говорити, що я вважав своїм обов'язком віддати останню прислугу не тільки визначному старшині УСС, але й співтоваришеві, з яким довелося колись пережити добрі і прикрі часи і події в українському війську, дні слави і бурі, дні спеки і виснажливих маршів і блукань-походів по завіяних сніговіями подільських бездоріжжях.
Під впливом сумної хвилі і прощального слова, що його виголосив сотн. Ст. Булак, проводжаючи Покійного в останній похід, з якого повороту немає, влучна і прецизна характеристика Покійного, викликали у мене ряд образів з минулого, і між ними одну подію з зазбручанського Поділля, з Гайсинщини, яка може служити характеристикою тої частини українських збройних сил, яка звала себе УСС-ами, а зокрема вона теж характеризує сл. п. сотника М. Девоссера.
Коли знеможена, славна УГА перейшла ріку Збруч для з'єднання з Дієвою Армією УНР і зараз включилася у спільний переможний похід проти другого, тим разом московського наїзника, який своєю перевагою вспів вже відтиснути ослаблену геройською обороною Батьківщини українську Дієву Армію до вузького клаптика подільської, вже майже призбручанської території, — з'єднані армії не тільки відкинули ворога з зайнятих і сплюндрованих ним теренів, але бравурними своїми атаками за один місяць зайняли столицю України Київ. На звільнених від ворога теренах, переважно на Поділлі розташувалися запільні частини УГА, в тому і частини славної бригади УСС, яка силою трьох хоробрих полків держала фронт в околицях східної Гайсинщини (Христинівка і околиці). Запасними частинами УСС був Кіш в селі Косинівці б. Нової Ушиці і 15 км на захід в Кам'янеччині, Вишкіл УСС в селі Привороття, в якому колись містилося знане "духовне училище", та в сусідних селах Нефедівці та дещо на захід Вихватнівці.
Вишкіл мав тоді (серпень-вересень 1919 р.) біля шість сотень вже підготованих на фронт стрільців, які зголосилися до УСС добровільно (їх вік 17-20 років) ще в час славної чортківської офензиви. Тому, що ті сотні мали поповнити незабаром фронт, команда почала робити заходи у відповідних державних референтурах УНР про дозвіл на призов добровольців із звільнених теренів України (Поділля, Волинь). Після довгих клопотань, нарешті одержано дозвіл на рекрутацію новобранців на добровільній базі, віком 18-22 років, з застереженням, тільки в районі розташування бригади, зн. у Гайсинщині. Негайно виїхали в терен призовні комісії... і сталося "чудо". Почала спонтанно зголошуватися переважно сільська молодь, навіть старшого віку. Старших віком комісії не приймали з огляду на застереження у виданому дозволі, але обіцяли їм, що вони будуть покликані в додаткових призовах. Дивне воно тим, що Армії УНР призов не вдавався. Призовники просто ігнорували всі заклики до обов'язку військової служби в рядах своєї армії для оборони батьківщини. А тут без ніякого примусу набір пройшов знаменито. Це явище дасться пояснити високими прикметами галицького вояка: зразкова поведінка, безглядна дисципліна, патріотизм, самопосвята, вірність ідеї, для якої він одягнув військовий однострій (хоч тепер тільки клапті з нього), а зокрема стрілецький звичай і традиція від 1914 року.
Вже з половини вересня почали прибувати транспорти новобранців через Кіш до Вишколу. Перші новобранці зі східних земель до Леґіону Українських Січових Стрільців.
За які три тижні назбиралося їх 600 добірних хлопців-новобранців. З них створено осібний вишкільний курінь під командою досвідченого вишкільника, тоді поручника М. Девоссера. М. Девоссер зі "старої войни" з 1914 р., інвалід, втратив око у весняній австрійській офензиві 1915 р. на відтинку фронту Гузіїв-Болехів. По виході з лічниці, зі скляною протезою, незважаючи на те, що міг звільнитися з військової служби, голоситься знову до своїх УСС, де його призначено інструктором новобранців, в ранзі хорунжого, у вишколі Коша. Згодом, коли Вишкіл УСС став окремою, на той час (1916 р.) фаховою одиницею, — М. Девоссер переходить туди, де займає пост добірного вишкільника — сотенного в чергуючихся сотнях.
Новобранці-гайсинці скоро зживаються з новим для них військовим ладом. Залюбки присвоюють собі галицько-українську команду, віддані всеціло свому курінному і своїм безпосереднім сотенним та підстаршинам (шкода, що вже забулися їхні прізвища) і з запалом навчаються і воєнної штуки і під час освітніх викладів дізнаються "чиї вони діти" і за що борються. Це все треба приписати тактові, методі навчання і загальному підходові, що їх застосував товарисько-веселий, 24-літній курінний і йому підчинений старшинський і підстаршинський інструкторський штаб. З правдивим ентузіязмом та подивом приглядалося галицьке стрілецтво тим стрійним 4-ом сотням, як вони вранці, йдучи на вправи через село Привороття, або вертаючися рівним військовим маршем співали своїх пісень або вже і стрілецьких, у своїх таки ще домашніх "піджаках" чи кожушках (військових мундирів і взуття було обмаль), у високих чоботях, в кашкетах, селянських шапках, деякі у стрілецьких шапках або шапках "петлюрівках" (за стрілецькими "мазепинками" був тоді попит), — точно вибивали ногами такт. Серце радувалося на вид такого добірного, один в одного, дебело-стрункого вояка. Дійсно "хлопці бо то хлопці як соколи".
Попереду отаман, поручник М. Девоссер, гордий з такого війська, мазепинка у нього збита на правий бік і спідня губа теж з правого боку дещо прикушена. Він підспівує разом зі своїм військом і час до часу відповідає на поздоровлення зустрічним, а коли зустрічають старшин вищої ранґи, то поздоровляє їх ціла сотня, або курінь на команду "в право, чи ліво глянь"... аж земля стогне. Приглядаючися такому видові, мимохіть приходило на думку порівнання з легендарним Довбушем і його безстрашними хлопцями. З таким військом хоч "гори перевертай".
Деяка кількість тих новобранців ще була в Коші, очікувала на військове оформлення і тим часом відбувала вже військовий передвишкіл.
Родилися оптимістичні надії на нове військо, якщо справи рекрутації пішли б таким шляхом далі. Якби влада УНР, замість витрачати гроші на підмогу різним "отаманам" на їхні, мовляв, тисячні (неконтрольовані!) підпільні "геройські армії", які тільки чекають на гасло до загального повстання в запіллі ворога (все це на ділі було далеке від правди), була асигнувала ті суми на цю нову, свіжу, не змучену армію, а для цього були всі дані, як показав приклад призову, переведений УСС-ми, — то до ранньої весни можна вже було б розпочати нову, успішну воєнну кампанію.
Але несподівано сталося щось протилежне і просто незрозуміле. Приплив нових, заповіджених контингентів припинився. Комусь там на верхах державного управління невсмак було, що галицькій частині (УСС) так блискуче і швидко удався такий імпозантний призов квіту добровольців, і це спонукало заборону дальшої рекрутації.
Приблизно за місяць після тієї незрозумілої, фальшивою амбіцією підпертої заборони, прийшов новий удар — листопадова катастрофа обидвох армій, Дієвої і УГА. В обличчі мілітарних і політичних невдач, рішила Дієва Армія піддатися під польський "покров", а УГА під біло-російський. Настав трагічний розбрат.
Галицькі частини одержали наказ концентруватися в околицях полуднево-східного Поділля (Бірзуля-Балта-Ананіїв). В такій ситуації прийшло питання, що робити з майже вже вишколеними гайсинцями, серед яких вже так прийнялася стрілецька ментальність.
Задля псевдо-льояльности до руху придніпрянської армії і її польської орієнтації, по довгих нарадах в Начальній Команді УГА (чи може таки в Команді Бригади УСС) вирішено гайсинців здемобілізувати, давши їм вільний вибір, або йти на захід з відділами Дієвої Армії, або вертатися додому.
Настала чиста розпука у всіх гайсинців, стали зі сльозами (дослівно) в очах проситися ділити долю з УСС-ми; попали в розпуку любі соколи.
Переконував своїх зверхників і їхній отаман поручник М. Девоссер і інші старшини, щоб тих вірних хлопців не лишати на поталу, бо ніхто не знає, яка ситуація буде завтра, чи не доведеться ще незадовго УГАрмії віджити, бо і денікінці вже небоєздатні, а як зударяться з большевиками, теж не дуже міцними, то чи одні і другі не розпадуться, а тоді пустити оцих гайсинців на вербункову акцію в їхні околиці, то кожний з них приведе може й сотню таких як сам і то зі зброєю, бо по селах є зброя і "до зброї". Персвазії не помогли, і сумно було дивитися як ті гарні хлопці, вже вояки, гуртами розходилися з жалем, хто куди.
Посумнів і поручник Девоссер. Втратив притаманну йому бадьорість і веселість і, мабуть, цей спомин був йому такий болючий, що він на моє звернення з-перед кількох років, щоб він написав спомин про цю історію, не відповів нічого і не лишив про неї ніде згадки.
Відійшли вже в останній похід свідки історії новобранців УСС-ів зі східнього Поділля і та цікава сторінка кінцевої епопеї Вишколу УСС вже пилом припала. Ніде, мабуть, її не записано, хоч є ще в живих кілька свідків, які про неї знають, як от колишні УСС дир. К. Бородайко (Чікаґо), інж. Вінтоняк (Нью Йорк), дир. І. Поритко (Філядельфія), дир. Б. Яхно (Аргентина). Може я невміло і незугарно її тут представив, але присвячую її щиро пам'яті сотника М. Девоссера від його вірних гайсинців, які певне вкрили б всю його могилу "білим квітом".
Ю. Гарасимів, колишній УСС
(1895 — 1973)
«Шістсот хлопців йде зі мною» Ю. Федькович (Довбуш)
До китиці квітів на останній відмарш пок. сотникові М. Девоссерові від тих колишніх новобранців, які не всилі цеї китиці йому покласти.
За законом асоціяції, мабуть, буває так, що якась подія, яка нас сильніше вражає, стає якби поштовхом і викликає в пам'яті давно пережите і, здавалося б, майже забуте. Тоді минуле з'являється знов живим і свіжим на екрані пам'яти.Для мене таким поштовхом, який викликав у пам'яті образи давно пережитого, був несподіваний похорон бл. п. сотника УСС інж. Михайла Девоссера.
Не часто приїжджаю з Монтреалу до Торонта та в квітні цього року, прибувши у відвідини до своїх приятелів, я дізнався, що не стало в живих колись такого популярного і любленого всім УСС-трілецтвом сотника М. Девоссера. На панахиду того дня було вже пізно іти. Похорон був визначений на другий день. Не треба говорити, що я вважав своїм обов'язком віддати останню прислугу не тільки визначному старшині УСС, але й співтоваришеві, з яким довелося колись пережити добрі і прикрі часи і події в українському війську, дні слави і бурі, дні спеки і виснажливих маршів і блукань-походів по завіяних сніговіями подільських бездоріжжях.
Під впливом сумної хвилі і прощального слова, що його виголосив сотн. Ст. Булак, проводжаючи Покійного в останній похід, з якого повороту немає, влучна і прецизна характеристика Покійного, викликали у мене ряд образів з минулого, і між ними одну подію з зазбручанського Поділля, з Гайсинщини, яка може служити характеристикою тої частини українських збройних сил, яка звала себе УСС-ами, а зокрема вона теж характеризує сл. п. сотника М. Девоссера.
Коли знеможена, славна УГА перейшла ріку Збруч для з'єднання з Дієвою Армією УНР і зараз включилася у спільний переможний похід проти другого, тим разом московського наїзника, який своєю перевагою вспів вже відтиснути ослаблену геройською обороною Батьківщини українську Дієву Армію до вузького клаптика подільської, вже майже призбручанської території, — з'єднані армії не тільки відкинули ворога з зайнятих і сплюндрованих ним теренів, але бравурними своїми атаками за один місяць зайняли столицю України Київ. На звільнених від ворога теренах, переважно на Поділлі розташувалися запільні частини УГА, в тому і частини славної бригади УСС, яка силою трьох хоробрих полків держала фронт в околицях східної Гайсинщини (Христинівка і околиці). Запасними частинами УСС був Кіш в селі Косинівці б. Нової Ушиці і 15 км на захід в Кам'янеччині, Вишкіл УСС в селі Привороття, в якому колись містилося знане "духовне училище", та в сусідних селах Нефедівці та дещо на захід Вихватнівці.
Вишкіл мав тоді (серпень-вересень 1919 р.) біля шість сотень вже підготованих на фронт стрільців, які зголосилися до УСС добровільно (їх вік 17-20 років) ще в час славної чортківської офензиви. Тому, що ті сотні мали поповнити незабаром фронт, команда почала робити заходи у відповідних державних референтурах УНР про дозвіл на призов добровольців із звільнених теренів України (Поділля, Волинь). Після довгих клопотань, нарешті одержано дозвіл на рекрутацію новобранців на добровільній базі, віком 18-22 років, з застереженням, тільки в районі розташування бригади, зн. у Гайсинщині. Негайно виїхали в терен призовні комісії... і сталося "чудо". Почала спонтанно зголошуватися переважно сільська молодь, навіть старшого віку. Старших віком комісії не приймали з огляду на застереження у виданому дозволі, але обіцяли їм, що вони будуть покликані в додаткових призовах. Дивне воно тим, що Армії УНР призов не вдавався. Призовники просто ігнорували всі заклики до обов'язку військової служби в рядах своєї армії для оборони батьківщини. А тут без ніякого примусу набір пройшов знаменито. Це явище дасться пояснити високими прикметами галицького вояка: зразкова поведінка, безглядна дисципліна, патріотизм, самопосвята, вірність ідеї, для якої він одягнув військовий однострій (хоч тепер тільки клапті з нього), а зокрема стрілецький звичай і традиція від 1914 року.
Вже з половини вересня почали прибувати транспорти новобранців через Кіш до Вишколу. Перші новобранці зі східних земель до Леґіону Українських Січових Стрільців.
За які три тижні назбиралося їх 600 добірних хлопців-новобранців. З них створено осібний вишкільний курінь під командою досвідченого вишкільника, тоді поручника М. Девоссера. М. Девоссер зі "старої войни" з 1914 р., інвалід, втратив око у весняній австрійській офензиві 1915 р. на відтинку фронту Гузіїв-Болехів. По виході з лічниці, зі скляною протезою, незважаючи на те, що міг звільнитися з військової служби, голоситься знову до своїх УСС, де його призначено інструктором новобранців, в ранзі хорунжого, у вишколі Коша. Згодом, коли Вишкіл УСС став окремою, на той час (1916 р.) фаховою одиницею, — М. Девоссер переходить туди, де займає пост добірного вишкільника — сотенного в чергуючихся сотнях.
Новобранці-гайсинці скоро зживаються з новим для них військовим ладом. Залюбки присвоюють собі галицько-українську команду, віддані всеціло свому курінному і своїм безпосереднім сотенним та підстаршинам (шкода, що вже забулися їхні прізвища) і з запалом навчаються і воєнної штуки і під час освітніх викладів дізнаються "чиї вони діти" і за що борються. Це все треба приписати тактові, методі навчання і загальному підходові, що їх застосував товарисько-веселий, 24-літній курінний і йому підчинений старшинський і підстаршинський інструкторський штаб. З правдивим ентузіязмом та подивом приглядалося галицьке стрілецтво тим стрійним 4-ом сотням, як вони вранці, йдучи на вправи через село Привороття, або вертаючися рівним військовим маршем співали своїх пісень або вже і стрілецьких, у своїх таки ще домашніх "піджаках" чи кожушках (військових мундирів і взуття було обмаль), у високих чоботях, в кашкетах, селянських шапках, деякі у стрілецьких шапках або шапках "петлюрівках" (за стрілецькими "мазепинками" був тоді попит), — точно вибивали ногами такт. Серце радувалося на вид такого добірного, один в одного, дебело-стрункого вояка. Дійсно "хлопці бо то хлопці як соколи".
Попереду отаман, поручник М. Девоссер, гордий з такого війська, мазепинка у нього збита на правий бік і спідня губа теж з правого боку дещо прикушена. Він підспівує разом зі своїм військом і час до часу відповідає на поздоровлення зустрічним, а коли зустрічають старшин вищої ранґи, то поздоровляє їх ціла сотня, або курінь на команду "в право, чи ліво глянь"... аж земля стогне. Приглядаючися такому видові, мимохіть приходило на думку порівнання з легендарним Довбушем і його безстрашними хлопцями. З таким військом хоч "гори перевертай".
Деяка кількість тих новобранців ще була в Коші, очікувала на військове оформлення і тим часом відбувала вже військовий передвишкіл.
Родилися оптимістичні надії на нове військо, якщо справи рекрутації пішли б таким шляхом далі. Якби влада УНР, замість витрачати гроші на підмогу різним "отаманам" на їхні, мовляв, тисячні (неконтрольовані!) підпільні "геройські армії", які тільки чекають на гасло до загального повстання в запіллі ворога (все це на ділі було далеке від правди), була асигнувала ті суми на цю нову, свіжу, не змучену армію, а для цього були всі дані, як показав приклад призову, переведений УСС-ми, — то до ранньої весни можна вже було б розпочати нову, успішну воєнну кампанію.
Але несподівано сталося щось протилежне і просто незрозуміле. Приплив нових, заповіджених контингентів припинився. Комусь там на верхах державного управління невсмак було, що галицькій частині (УСС) так блискуче і швидко удався такий імпозантний призов квіту добровольців, і це спонукало заборону дальшої рекрутації.
Приблизно за місяць після тієї незрозумілої, фальшивою амбіцією підпертої заборони, прийшов новий удар — листопадова катастрофа обидвох армій, Дієвої і УГА. В обличчі мілітарних і політичних невдач, рішила Дієва Армія піддатися під польський "покров", а УГА під біло-російський. Настав трагічний розбрат.
Галицькі частини одержали наказ концентруватися в околицях полуднево-східного Поділля (Бірзуля-Балта-Ананіїв). В такій ситуації прийшло питання, що робити з майже вже вишколеними гайсинцями, серед яких вже так прийнялася стрілецька ментальність.
Задля псевдо-льояльности до руху придніпрянської армії і її польської орієнтації, по довгих нарадах в Начальній Команді УГА (чи може таки в Команді Бригади УСС) вирішено гайсинців здемобілізувати, давши їм вільний вибір, або йти на захід з відділами Дієвої Армії, або вертатися додому.
Настала чиста розпука у всіх гайсинців, стали зі сльозами (дослівно) в очах проситися ділити долю з УСС-ми; попали в розпуку любі соколи.
Переконував своїх зверхників і їхній отаман поручник М. Девоссер і інші старшини, щоб тих вірних хлопців не лишати на поталу, бо ніхто не знає, яка ситуація буде завтра, чи не доведеться ще незадовго УГАрмії віджити, бо і денікінці вже небоєздатні, а як зударяться з большевиками, теж не дуже міцними, то чи одні і другі не розпадуться, а тоді пустити оцих гайсинців на вербункову акцію в їхні околиці, то кожний з них приведе може й сотню таких як сам і то зі зброєю, бо по селах є зброя і "до зброї". Персвазії не помогли, і сумно було дивитися як ті гарні хлопці, вже вояки, гуртами розходилися з жалем, хто куди.
Посумнів і поручник Девоссер. Втратив притаманну йому бадьорість і веселість і, мабуть, цей спомин був йому такий болючий, що він на моє звернення з-перед кількох років, щоб він написав спомин про цю історію, не відповів нічого і не лишив про неї ніде згадки.
Відійшли вже в останній похід свідки історії новобранців УСС-ів зі східнього Поділля і та цікава сторінка кінцевої епопеї Вишколу УСС вже пилом припала. Ніде, мабуть, її не записано, хоч є ще в живих кілька свідків, які про неї знають, як от колишні УСС дир. К. Бородайко (Чікаґо), інж. Вінтоняк (Нью Йорк), дир. І. Поритко (Філядельфія), дир. Б. Яхно (Аргентина). Може я невміло і незугарно її тут представив, але присвячую її щиро пам'яті сотника М. Девоссера від його вірних гайсинців, які певне вкрили б всю його могилу "білим квітом".
Ю. Гарасимів, колишній УСС
Немає коментарів:
Дописати коментар