Д-р Роман Дражньовський
28 червня 1944 р. другий курінь 30-го полку Дивізії «Галичина», в тому і наша третя сотня, виїхав на фронт. Командний склад сотні: сотенний — поручник Б. Підгайний, 1-ша чота — дес. Б. Тарнавський, 2-га чота — І. Цибульський, 3-тя чота — Р. Дражньовський. Наша сотня не мала повного складу; тільки одна чота була повна, найслабшою була 2-га, бо начисляла всього 18-19 вояків.
По двох днях їзди ми вже були в Галичині; 30 червня вивантажилися на станції Ожидів і відразу помаршували до недалекого ліску. Там простояли аж до вечора наступного дня, коли прийшов наказ до вимаршу. Далеко не пройшли і знову розтаборилися на ночівлю. На другий день переодягнулися в захисну одежу («тарняки») і вирушили в напрямку фронту. Зайняли становища на підмоклому пасовиську між селами Го-лосковичі і Дуб'є. Я з чотою і відділом тяжких кулеметів, і гранатометів був на лівім крилі сотні. Село Голосковичі було від нас на північний схід. На право від нас були становища 2-ої чоти і частини 1-ої чоти. Решта в запасі.
Б. Підгайний примістив свій командний пункт в районі 1-ої чоти, ближче до Дуб'я, значить зовсім на правому крилі сотні. Група гранатометів і тяжких кулеметів, яка була на моїм лівім крилі, мала, здається, тримати зв'язок з 2-ою сотнею (Березовський). Артилерія була позаду 31 полку, і я не знаю, яка батерія. Наш трос (колона постачання) стояв у селі Кадлубиськах. Нашим завданням було розбудувати становища, і це мала бути друга оборонна лінія. Ми досить багато зробили, але до закінчення було ще далеко, бо бракувало матеріалу. Як я згадав, це був мочар, — все грузло. Крім того ми ходили на облави за сов. парашутистами, і, як звичайно, виставляли стійки. Там ми простояли аж до 14 липня. З 13 на 14 був алярм і ранком ми вирушили на Підгірці. Зараз за Підгідцями, в сторону Сасова, нас почали бомбити, так що марш був неможливий. Щойно вночі ми дійшли до горіючого Сасова і звернули на схід. Марш продовжався без відпочинку, приблизно до 2—3-ої години. Спинилися. Б. Підгайний закликав чотових і ми пішли оглядати нові становища, де мали бути ще німецькі частини. Застали кількох підстаршин і одного поручника, які дали короткий опис становища. Сотня зайняла окопи, досить примітивні, в лісі з дуже злим полем зору. Мій відтинок на правому крилі сотні з завданням нав'язати зв'язок з 2-гим батальйоном 30-го п. п. Частина моєї чоти в лісі, це ліве крило чоти, решта на відкритому мочарі, група, яка мала встановити зв'язок. Провідник групи І. Іванців іде на розвідку і, по повороті, звітує, що на право в окопах нікого нема, — порожні. Щоб забезпечитися на всякий випадок, наказую зробити відгороджувальний окіп (абріґелюнґсштеллюнґ); це пізніше спасло нас від несподіваного наступу совєтів. Тому, що загальне поле зору було погане, Підгайний з першою чотою пішли вперід на горбок. В долині було село Холоїв. Там були сов. танки. Коло 8—9-ої год рано 15 липня вони почали наступ на горбок, де була перша чота. Наша ґранатометна група, яка була між головною лінією і першою чотою багато помогти не могла. Один ґранатомет на самому початку дістав т. зв. «фольтрефер» і був виведений з бойового порядку. Коло 2-ої години під натиском танків і піхоти, — перша чота відступає. Підгайний наказує протинаступ, але вже на самім початку поранено його в коліно. В. Тарнавський ранений також, дістав щось 12 осколків в сидження. Команда сотні переходить на мене. З командним пунктом батальйону, який, до речі, мав бути зараз за нами ніяк не можу встановити зв'язку. Взагалі батальйонного командира, гауптштурмфюрера Кльоґера, чи Ґльокера я в боях ніколи не бачив, щойно по прориві зустрів його десь під Перемишлянами. До окопів напливають німецькі вояки і фронт дещо стабілізується. Від мого ройового Іванцева дістаю звідомлення, що дорогою зправа від нас їдуть танки і сов. піхота. Значить другий батальйон ще своїх становищ не зайняв і мій відгороджувальний окіп придався. Наказую відкрити огонь з тяжких кулеметів. За хвилину вістка, що на мою другу групу наступають фронтальною атакою. Беру запасну 3-тю групу і недобитків з другої чоти й ідемо на загрожений відтинок. Ворог наступає кількістю посиленого батальйону. Добре, що терен для танків недоступний — самі мочари. Ворожа артилерія стріляє за близько. Стрільна падають перед нашою лінією, часто зовсім не вибухають. Починаємо бити з усеї зброї по наступаючій піхоті. Стає страшно, бо вони лавою нестримно наступають, до того не знаю, яка ситуація з танками на правому крилі, чи наше запілля забезпечене, чи нас вже не окружили. Хлопці б'ють, кулемети починають горіти, маю їх на відтинку дев'ять. Деякі сов. вояки вже дуже близько до наших становищ і мені таки стає моторошно. Нікого нема, щоб порадитися. Між нами і ворогом лишився тільки малий потічок, за яким сов. солдати залягли. Використовую цю хвилю і наказую атаку. Це було наше спасіння. Вони були здесятковані нашим огнем і правдоподібно не мали набоїв. Деякі втікають, деякі здаються в полон. Стає легше на душі, атака відбита. У нас втрати відносно великі 13 убитих, 7 або 9 ранених. Сотня властиво зредукована до доброї чоти, бо і так не мала повного складу. Десь коло 5-ої години з лівого крила чути стрілянину і за якийсь час приходить вістовий, щоб іти 2-ій сотні на поміч. В окопах залишаю свій перший рій і німців, Іванців перебирає команду. З рештою сотні, доповненої німцями йду на поміч. Приходимо до цвинтаря, де дістаємо легкий огонь. Займаємо досить скоро цвинтар і на ліво видніють окопи, де повинна бути 2-га сотня. Вони порожні. Посуваємося обережно гусаком, сподіваючись за кожним закрутом знайти большевиків. Врешті нав'язуємо зв'язок з нашими, але чи це була 2 сотня, чи інша частина не можу пригадати. Під вечір, коли я хотів вертатися на свій відтинок, почався новий наступ. Під натиском ворога нам приходиться відступати. Починає зовсім темніти і це нас рятує. Зовсім несподівано натрапляємо на наш обоз і тут довідуюся, що Іванців недавно з недобитками сюдою відступив. Тут між Опаками і Рудою Колтівською задержуюся до ранку. Над ранком обози від'їздять, а ми маршуємо на північ. Сотня як бойова одиниця перестала існувати. Є тільки деякі хлопці з моєї чоти, і решта з різних частин включно з німцями. По дорозі ломляться перевантажені двоколісні вози. Треба нести амуніцію на плечах. Сонце пражить, і люди і так змучені, починають зовсім знемагати. Під вечір доходимо до битої дороги. Тут починають нас переорганізовувати. Я дістаю яких 40 людей і завдання зайняти ліворуч від дороги становища і за всяку ціну їх вдержати, бо цею дорогою мають витягнути трос і ранених. За яких 800 метрів перед нами ліс і звідтіля сподіваний наступ. Ми лежимо в пшениці. Зустрічаюся з Бородієвичем. Ніч минає спокійно. Ранком дістаємо вогонь. Стріляють теж гранатомети. Є ранені, але позатим виглядає все в порядку. За нами, у віддалі яких 1000 метрів, дорога, якою їдуть наші обози. Гранатомети починають добре докучати, і Бородієвич на заклик сотника Поспіловського зголосився на охотника попровадити розвідку. Знищує один гранатомет, другий з залогою приводить до нас.
28 червня 1944 р. другий курінь 30-го полку Дивізії «Галичина», в тому і наша третя сотня, виїхав на фронт. Командний склад сотні: сотенний — поручник Б. Підгайний, 1-ша чота — дес. Б. Тарнавський, 2-га чота — І. Цибульський, 3-тя чота — Р. Дражньовський. Наша сотня не мала повного складу; тільки одна чота була повна, найслабшою була 2-га, бо начисляла всього 18-19 вояків.
По двох днях їзди ми вже були в Галичині; 30 червня вивантажилися на станції Ожидів і відразу помаршували до недалекого ліску. Там простояли аж до вечора наступного дня, коли прийшов наказ до вимаршу. Далеко не пройшли і знову розтаборилися на ночівлю. На другий день переодягнулися в захисну одежу («тарняки») і вирушили в напрямку фронту. Зайняли становища на підмоклому пасовиську між селами Го-лосковичі і Дуб'є. Я з чотою і відділом тяжких кулеметів, і гранатометів був на лівім крилі сотні. Село Голосковичі було від нас на північний схід. На право від нас були становища 2-ої чоти і частини 1-ої чоти. Решта в запасі.
Б. Підгайний примістив свій командний пункт в районі 1-ої чоти, ближче до Дуб'я, значить зовсім на правому крилі сотні. Група гранатометів і тяжких кулеметів, яка була на моїм лівім крилі, мала, здається, тримати зв'язок з 2-ою сотнею (Березовський). Артилерія була позаду 31 полку, і я не знаю, яка батерія. Наш трос (колона постачання) стояв у селі Кадлубиськах. Нашим завданням було розбудувати становища, і це мала бути друга оборонна лінія. Ми досить багато зробили, але до закінчення було ще далеко, бо бракувало матеріалу. Як я згадав, це був мочар, — все грузло. Крім того ми ходили на облави за сов. парашутистами, і, як звичайно, виставляли стійки. Там ми простояли аж до 14 липня. З 13 на 14 був алярм і ранком ми вирушили на Підгірці. Зараз за Підгідцями, в сторону Сасова, нас почали бомбити, так що марш був неможливий. Щойно вночі ми дійшли до горіючого Сасова і звернули на схід. Марш продовжався без відпочинку, приблизно до 2—3-ої години. Спинилися. Б. Підгайний закликав чотових і ми пішли оглядати нові становища, де мали бути ще німецькі частини. Застали кількох підстаршин і одного поручника, які дали короткий опис становища. Сотня зайняла окопи, досить примітивні, в лісі з дуже злим полем зору. Мій відтинок на правому крилі сотні з завданням нав'язати зв'язок з 2-гим батальйоном 30-го п. п. Частина моєї чоти в лісі, це ліве крило чоти, решта на відкритому мочарі, група, яка мала встановити зв'язок. Провідник групи І. Іванців іде на розвідку і, по повороті, звітує, що на право в окопах нікого нема, — порожні. Щоб забезпечитися на всякий випадок, наказую зробити відгороджувальний окіп (абріґелюнґсштеллюнґ); це пізніше спасло нас від несподіваного наступу совєтів. Тому, що загальне поле зору було погане, Підгайний з першою чотою пішли вперід на горбок. В долині було село Холоїв. Там були сов. танки. Коло 8—9-ої год рано 15 липня вони почали наступ на горбок, де була перша чота. Наша ґранатометна група, яка була між головною лінією і першою чотою багато помогти не могла. Один ґранатомет на самому початку дістав т. зв. «фольтрефер» і був виведений з бойового порядку. Коло 2-ої години під натиском танків і піхоти, — перша чота відступає. Підгайний наказує протинаступ, але вже на самім початку поранено його в коліно. В. Тарнавський ранений також, дістав щось 12 осколків в сидження. Команда сотні переходить на мене. З командним пунктом батальйону, який, до речі, мав бути зараз за нами ніяк не можу встановити зв'язку. Взагалі батальйонного командира, гауптштурмфюрера Кльоґера, чи Ґльокера я в боях ніколи не бачив, щойно по прориві зустрів його десь під Перемишлянами. До окопів напливають німецькі вояки і фронт дещо стабілізується. Від мого ройового Іванцева дістаю звідомлення, що дорогою зправа від нас їдуть танки і сов. піхота. Значить другий батальйон ще своїх становищ не зайняв і мій відгороджувальний окіп придався. Наказую відкрити огонь з тяжких кулеметів. За хвилину вістка, що на мою другу групу наступають фронтальною атакою. Беру запасну 3-тю групу і недобитків з другої чоти й ідемо на загрожений відтинок. Ворог наступає кількістю посиленого батальйону. Добре, що терен для танків недоступний — самі мочари. Ворожа артилерія стріляє за близько. Стрільна падають перед нашою лінією, часто зовсім не вибухають. Починаємо бити з усеї зброї по наступаючій піхоті. Стає страшно, бо вони лавою нестримно наступають, до того не знаю, яка ситуація з танками на правому крилі, чи наше запілля забезпечене, чи нас вже не окружили. Хлопці б'ють, кулемети починають горіти, маю їх на відтинку дев'ять. Деякі сов. вояки вже дуже близько до наших становищ і мені таки стає моторошно. Нікого нема, щоб порадитися. Між нами і ворогом лишився тільки малий потічок, за яким сов. солдати залягли. Використовую цю хвилю і наказую атаку. Це було наше спасіння. Вони були здесятковані нашим огнем і правдоподібно не мали набоїв. Деякі втікають, деякі здаються в полон. Стає легше на душі, атака відбита. У нас втрати відносно великі 13 убитих, 7 або 9 ранених. Сотня властиво зредукована до доброї чоти, бо і так не мала повного складу. Десь коло 5-ої години з лівого крила чути стрілянину і за якийсь час приходить вістовий, щоб іти 2-ій сотні на поміч. В окопах залишаю свій перший рій і німців, Іванців перебирає команду. З рештою сотні, доповненої німцями йду на поміч. Приходимо до цвинтаря, де дістаємо легкий огонь. Займаємо досить скоро цвинтар і на ліво видніють окопи, де повинна бути 2-га сотня. Вони порожні. Посуваємося обережно гусаком, сподіваючись за кожним закрутом знайти большевиків. Врешті нав'язуємо зв'язок з нашими, але чи це була 2 сотня, чи інша частина не можу пригадати. Під вечір, коли я хотів вертатися на свій відтинок, почався новий наступ. Під натиском ворога нам приходиться відступати. Починає зовсім темніти і це нас рятує. Зовсім несподівано натрапляємо на наш обоз і тут довідуюся, що Іванців недавно з недобитками сюдою відступив. Тут між Опаками і Рудою Колтівською задержуюся до ранку. Над ранком обози від'їздять, а ми маршуємо на північ. Сотня як бойова одиниця перестала існувати. Є тільки деякі хлопці з моєї чоти, і решта з різних частин включно з німцями. По дорозі ломляться перевантажені двоколісні вози. Треба нести амуніцію на плечах. Сонце пражить, і люди і так змучені, починають зовсім знемагати. Під вечір доходимо до битої дороги. Тут починають нас переорганізовувати. Я дістаю яких 40 людей і завдання зайняти ліворуч від дороги становища і за всяку ціну їх вдержати, бо цею дорогою мають витягнути трос і ранених. За яких 800 метрів перед нами ліс і звідтіля сподіваний наступ. Ми лежимо в пшениці. Зустрічаюся з Бородієвичем. Ніч минає спокійно. Ранком дістаємо вогонь. Стріляють теж гранатомети. Є ранені, але позатим виглядає все в порядку. За нами, у віддалі яких 1000 метрів, дорога, якою їдуть наші обози. Гранатомети починають добре докучати, і Бородієвич на заклик сотника Поспіловського зголосився на охотника попровадити розвідку. Знищує один гранатомет, другий з залогою приводить до нас.
За моїм підрахунком це повинен бути 17-тий день липня. Знову ніч проходить спокійно. Під полуднє 18. 7. дістаємо сильний вогонь зпереду і з правого крила. Наказ відступати до дороги. Там знову реорганізація і розстрільною ідемо через ліси в сторону Підгірців. Я з своєю групою вийшов по південному боці Підгірців. Тут на дорозі рух; знов організують лінію оборони, тим разом по обидвох боках дороги в сторону Підгірців. Ніч спокійна, крім кількох алярмів і стрілів. Ранком 19-го липня зустрічаю деяких з нашого обозу і довідуюся, що сотник Поспіловський згинув десь під Підгірцями. Ніхто нічого точно не знає. Також говорять, що сотник Березовський був ранений тяжко в руку, десь під цвинтарем, де я ішов на допомогу. Тоді я його там не бачив, мабуть вже були взяли його до тилу. Від сторони Підгірців чути розриви. Наступають танки. Зустрічаю «ушу» Вовка з піонерів і ще одного знайомого; затямилося тільки його ім'я Гілярко (?), але прізвища не пригадую. Поволі відступаємо в сторону Сасова. Несподівано на закруті дороги, там здається мені був млин, совєтські танки. Уша Вовк одного «кропнув макогоном», два інші завернули. Ми залягли обабіч дороги і ждемо, що буде далі. Так проминув день. Під вечір стрілянина з того лісу, куди ми недавно пройшли.
Ніч минула без наступу. З досвітку 20 липня починається пекло, налети, танки, артилерія. Приходить наказ відступати на Сасів. Недалеко від Сасова місток і два совєтські танки зариті носами в землю. На одному з них вапном, чи білою фарбою напис «За Родину». Звертаємо на право в сторону Білого Каменя. По обіді доходимо до цілі, тут жахливе безголов'я, все впереміш. Я вийшов на дорогу до Почап. Налет. Недалеко, праворуч дороги стріляє тяжка протилетунська гармата. Нараз пронизливий свист, вибух і на місці гармати чорна яма. Трохи приголомшений підводжуся і йду далі; за хвилину знову налет. Під вечір я добився до перших хат у Почапах, і це всього п'ять кілометрів. Тут знов організують бойові групи. Дістаю коло 20 зовсім чужих селепків з завданням зайняти становище на схід від дороги Білий Камінь — Почапи. В Почапах зірваний міст на потоці і його хочуть за ніч направити, щоб витягнути авта з раненими. Вночі відбиваємо кілька ворожих наступів. Починає світати (21 липня) і ми дістаємо наказ відійти. Переходимо новий міст і йдемо дорогою до Хильчич. По дорозі зустрічаємо два знищені ворожі танки. Перед селом нас обстрілюють з артилерії. Залягаю під огорожею і тут стрічаю сотника Рожанця. Він дає інформації щодо терену і напрямку. Наказ — вперід. Переходжу село. Тут розгортається розстрільна. Завдання: наступ у сторону Ясенівці — Золочів. Ідемо кількакратно в наступ і кожний раз я мушу завертати. Врешті попадаю з групою до якогось сільця. Тут самі німецькі частини, а нас приблизно 70—100. По обіді організується наступ. Але нас скоріше заатакували і все спонтанно з підтримкою двох танкеток і одного танка пішло в протинаступ. Це був початок наступу за прорив. Пройшовши це пекло, включно з «долиною смерти», я десь між год. 1—3 ранку 22 липня 1944 року опинився на горі. Перстень окруження був прорваний, але небезпека попасти знову в окруження все ще була велика.
Немає коментарів:
Дописати коментар