Огляди, рецензії
М. Мироненко
Беручи до уваги, що повість "Огненне коло"Івана Багряного перевидано в Україні, друкуємо рецензію-аналізу цього твору, що появилася в лондонській "Українській думці" 1953 року.
Редакція
Піднаголовок книги "Повість про трагедію під Бродами". Подія, про яку І.Багряний в післяслові пише:
"Пропонуючи цю книгу твоїй увазі, знаю, що вона не є цілком досконала. Але коли б було легко писати досконалі літературні твори, то ми мали б давно книги на всі теми з часів нашої визвольної боротьби - і про Крути, й про Базар, і про Зимові походи, і про Петлюру, й про Коновальця й про нашу партизанську боротьбу, і про Броди. Одначе ми книг на ці теми не маємо, і то не тільки досконалих, а взагалі ніяких.
Ця книга є спробою підняти одну з найтяжчих тем з усієї нашої визвольної боротьби, а саме - тему про трагедію під Бродами. Працюючи над нею, я все тішив себе думкою, що вона не буде залишена читачами без уваги. Успішність бо праці письменника великою мірою залежить від моральної підтримки і зрозуміння його читачами.
Віддаючи тепер цю книгу під твій суд, Читачу, автор звертається до тебе з наступним проханням, а саме:
Прочитавши книгу, зроби свої зауваги до неї, занотуй свої думки й пошли їх авторові на адресу видавництва.
Це буде потрібне авторові при дальшій праці над темою про Броди та при готуванні книги до другого видання".
Справедливо І. Багряний каже, що трагедія під Бродами є "одною з найтяжчих тем з усієї нашої визвольної боротьби", проте в ній є абсолютно ясним і простим одно - в найтяжчих і найскладніших умовах, при майже безвиглядних перспективах, українці вийшли на бій з москалями. Це настільки просте і ясне, що в тих роках і нині ніхто з українців, а передусім з вояків і офіцерів дивізії "Галичина" та інших різноманітних військових формацій, інакше не думав і не думає. Війна України з Москвою привела українську дивізію "Галичина" під Броди. Все інше є несуттєвим - і те, що формування дивізії німцями було для них "хапанням утопаючого за бритву" - використанням національно-визвольних стремлінь української нації, і
політичний авантюризм тодішніх українських політиків, що в той час (коли було безнадійно пізно) цю німецьку авантюру підняли і здійснили, бо без допомоги цих "політиків" німці її не зробили б, і військово-політична безвиглядність цілої ситуації в час цієї затії. Ці обставини хіба тільки увидатнюють ту величезну масову енергію і волю української людини за всіх обставин воювати з ворогом, цебто виказують невиданої сили посвяту, героїзм і напняття волі української людини, вояка. Хіба я неправду скажу, коли буду твердити, що в час минулої війни український вояк виказав найвищу моральну стійкість і волю до війни за визволення України, ніж вояк будьякої іншої армії? Зрештою це показує й сам І.Багряний образками політико-морального заломання німецького вояка.
Кульмінаційним пунктом активного виладовання волі українського вояка до боротьби з Москвою в цілій епопеї дивізії "Галичина" була битва під Бродами.
І під Бродами, за І. Багряним, український вояк не зустрівся з ворогом - Москвою, а розстрілював і вбивав ...українських дівчат. А головний позитивний герой повісті Петро, відкривши, що його ґранати висадили московський танк, в якому він знищив трьох дівчат, в тому свою наречену ..."йшов тиняючись, помалу, потім швидше. Швидше. Йшов, не озираючись. Не бачив нічого перед собою. Майже біг. Йшов з решток своїх сил. В порожнечу. В чорне провалля... Світ за очі.... Утікав від чого не можна втікти".
Через цілу книгу І.Багряний, користаючись засобами художньої суґестії, витворює образ апокаліптичного пекла, бурі пекла вогню, металю і громів, які морально причавили українського вояка незримістю ворога, що це пекло творить, - в свідомість вояка підсовує питання - "де ж той ворог", "дай до нього дорватись", потім перше питання "де ж той ворог" непомітно підмінює другим питанням "хто той ворог", щоб так затуманеному мізкові читача в фіналі показати:
"Петро повів рукою по ніжному, шовковому волосі й його шорсткі пальці заплуталися в тонюньких волосинках...
- Ворог..."
Так ось він, "ворог"...." (підкреслено у І.Багряного, слово ворог взято в лапки теж І. Багряним. М. М.).
І від пізнання цього "ворога" І. Багряний заставляє Петра, цілу українську дивізію, українського вояка, що підняв зброю на Москву "утікати від того, від чого не можна утікти".
І. Багряний "темному" українському воякові, який не знав хто то є його ворог, з яким він воює, відкрив очі на те, що він, мовляв, вбиває не то що брата (ця московська штучка з "братом" вже не бере), а сестру, наречену, українку.
І. Багряний під Бродами українського вояка заставив воювати з українськими дівчатами, нареченими... під Бродами не було війни України з Москвою. Я мушу запитувати довший уривок з книги І. Багряного, щоб наш читач не був здивований наведеними тут мною висновками:
"Рів, у якому опинилися хлопці, находився насупроти кам'яного погреба. А біля того погреба сиділо двоє полонених, зовсім не криючись від бомб й тим дивуючи всіх. Вартові вклякнули в пригребиці, за кам'яним муром, а полонені сиділи так. Вони були навіть без шапок, голови їхні були обстрижені коротко, на совєтський салдатський кшталт, під машинку, і вони тих голів навіть не втягали в плечі. Вони були в брудній виваляній одежі. Сиділи на травичці, простігши ("простігши" і інші того роду словечка замість нормального "простягши", має загравати "под галічан". М.М.) ноги і похиливши голови на тоненьких худющих шиях, і меланхолійно, тихенько співали ...Два дівочих голоси:
"Ой ти земелько,
Ти моя ненько,
Прийми до себе
Моє серденько..."
Це була популярна старовинна дівоча пісня. Пісня про нещасне дівоче кохання, про нещасну сирітську дівочу долю... Петро (головний герой повісті. М. М.) зразу розгубився - що за мана! Два салдати співають по дівочому!...
Коли перебомбило, група салдат (не вояків, не стрільців. М. М.) і Петро з Романом наблизилися до полонених, розглядаючи їх, як не ябияке диво.
Це були дві дівчини. Стрижені. В салдатській одежі. З синцями під очима і скрізь на обличчях. Вони були неймовірно брудні й неймовірно неподібні до дівчат. Побиті й немов би рік не вмивані. Сиділи, посхилявши печально голови, очі їм попідпухали, як у китайців, вони дивились на свої брудні штани чи на репані, аж чорні від бруду й крові руки, покладені на коліна, й мугикали пісню... Українську пісню на добрій, степовій мові.
"Ой ти, земелько, ти моя ненько!"
Хтось із присутніх не витримав і вигукнув, не то з глумом, не то з щирим зворушенням:
- Диви!... Товариші!...
Тоді одна з дівчат підвела пухле обличчя, глянула на того, хто сказав, побачила німецьку уніформу і раптом блиснула несамовито очима:
Ич ти! Знайшовся товариш!... Шкура!... - і раптом аж затряслася вся, завищала, захлинаючись від сказу: - Шку-у-ра!!! Фашистська ти шку-у-ра!!! ...Своло-оч!...
Хтось за плечима брязнув замком і нагло розрядив автомат... Ніхто не встиг перешкодити. Дівчат в брудній солдатській одежі ніби косою зітнуло.
Хто розрядив автомат?! Хто розрядив автомат?! Німець чи свій?...
Але в загальній метушні й паніці ніколи було вникати в суть справи.
Автомат розрядив зза спини хтось "третій", який, вищий чин, що говорив на трьох мовах...
Що то за дівчата? Чого? Як?...
"Жидо-Большевички"... Одне паристе слово. Коротке й вичерпне пояснення.
- Ну, що ж, таких не жаль, - сплюнув хтось. - Таких не жаль.
Таких не жаль...
Але хіба це ворог? Хіба такий ворог? Хіба від них утікає вермахт і есеси
з трупячими голівками? Ха! Смішно. Ні, це не він, це не ворог. Це просто дівчата. Кажуть, що вони парашутистки?...
Можливо..." (стор. 96-98).
Так цю подію резюмує головний герой Петро.
Так І. Багряний дозами, поступовно, просвічує "темний" мозок Петра. Він спочатку поставив його перед диким й абсурдальним фактом першої зустрічі з "ворогом" (лапки І.Багряного), щоб поступовою, методою нагромадження суґестії, довести його до кризи і заломання:
"І от його (Петра. М. М.) настигла смерть... Думав над тим, що ж то за такий ворог, що так нещадно напосівся, що має стільки злоби й жорстокости й смертельних засобів у своєму розпорядженню, які він вергає немилосердно і безугавно? Яке його обличчя? Ось скільки часу триває це пекло, але він так і не бачив ворога в обличчя, не бачив його зблизька. Не дивився йому в очі. Які в нього очі? Що в тих очах написано?... Як би в ті очі перед смертю глянути! Як би його побачити зблизька, подивитися на нього нещадного і немилосердного! Отак віч-на-віч... (стор. 198-199).
Аж нарешті І. Багряний підводить Петра до цієї останньої хвилини його буття в вигляді совєтського танка "Т-34", який "напевно побачивши Петра ...шалено й тріюмфально заревів, як жива істота, і попер навпростець, з наміром розчавити цього салдата в пошматованій, безбарвній, але такій характеристичній уніформі", (стор. 199).
Петро висаджує танк "панцерфаустом"... Коли все замовкло:
"Тоді Петро" поліз у люк... Він хотів бачити ворога. Він хотів глянути йому в обличчя.
І він глянув. Те, що він побачив струсонуло ним до решти, до мізку костей ...Дві фігури скрючені на підлозі не можна було впізнати, бо обличчя були опалені газом і заюшені чорною закипілою кров'ю... Третя ж фігура припала до стерна, схилилась на нього та так й заклякла, поклавши голову на колесо, ніби від утоми. І риси обличчя її були чисті...
І було те обличчя дівоче...
І було те обличчя знайоме...
"Ата!"...
...Перевів дикий погляд на фігури скрючені на підлозі й аж тепер побачив, що то теж дівчата... Дівчата-танкісти..." (стор. 201).
І від цього "відкриття" Петро, попереду "підготовлений" ситуаціями і сценками вроді цитованої з двома дівчатами-парашутистками, І.Багряним є знищений - він його пускає утікати "Світ за очі", але "від того утекти не можна".
Трагедія Бродів, за І. Багряним, в тому, що українська дивізія "Галичина", український вояк вступив навіть не в братовбивчу, а в сестровбивчу війну з українською дівчиною. За І. Багряним під Бродами проти українського вояка не було Москви. Москва під Бродами цілком відсутня. І це є єдина і найбільша неправда про Броди людини, що ховається за псевдонімом І.Багряний і яка сіє цю неправду художнім словом.
Чи варто розглядати і зважувати мистецькі якости книги, розвиткові лінії сюжету, характеристики героїв, барабанно-деклямативну мову, засмічену москалізмами "поддєливанієм под галічан", історичну правдоподобність ситуаці і т. п., коли стрижень твору зміст трагедії під Бродами - боротьбу України з Москвою І.Багряний зфальшував на трагедію "братовбивчої війни", повторно увипукленої чи звичайної "степнячки".
М. Мироненко
Беручи до уваги, що повість "Огненне коло"Івана Багряного перевидано в Україні, друкуємо рецензію-аналізу цього твору, що появилася в лондонській "Українській думці" 1953 року.
Редакція
Стаття перша: Де і хто ворог?
Недавно ми одержали від автора книжку "Іван Багряний. Огненне коло" з таким на ній написом: "Ред. "Українська Думка", в Англії. В дні, що мали б бути днями національної жалоби, хай цей мій подарунок не буде жадним дивом. І. Багряний. 10. VII. 53".Піднаголовок книги "Повість про трагедію під Бродами". Подія, про яку І.Багряний в післяслові пише:
"Пропонуючи цю книгу твоїй увазі, знаю, що вона не є цілком досконала. Але коли б було легко писати досконалі літературні твори, то ми мали б давно книги на всі теми з часів нашої визвольної боротьби - і про Крути, й про Базар, і про Зимові походи, і про Петлюру, й про Коновальця й про нашу партизанську боротьбу, і про Броди. Одначе ми книг на ці теми не маємо, і то не тільки досконалих, а взагалі ніяких.
Ця книга є спробою підняти одну з найтяжчих тем з усієї нашої визвольної боротьби, а саме - тему про трагедію під Бродами. Працюючи над нею, я все тішив себе думкою, що вона не буде залишена читачами без уваги. Успішність бо праці письменника великою мірою залежить від моральної підтримки і зрозуміння його читачами.
Віддаючи тепер цю книгу під твій суд, Читачу, автор звертається до тебе з наступним проханням, а саме:
Прочитавши книгу, зроби свої зауваги до неї, занотуй свої думки й пошли їх авторові на адресу видавництва.
Це буде потрібне авторові при дальшій праці над темою про Броди та при готуванні книги до другого видання".
Справедливо І. Багряний каже, що трагедія під Бродами є "одною з найтяжчих тем з усієї нашої визвольної боротьби", проте в ній є абсолютно ясним і простим одно - в найтяжчих і найскладніших умовах, при майже безвиглядних перспективах, українці вийшли на бій з москалями. Це настільки просте і ясне, що в тих роках і нині ніхто з українців, а передусім з вояків і офіцерів дивізії "Галичина" та інших різноманітних військових формацій, інакше не думав і не думає. Війна України з Москвою привела українську дивізію "Галичина" під Броди. Все інше є несуттєвим - і те, що формування дивізії німцями було для них "хапанням утопаючого за бритву" - використанням національно-визвольних стремлінь української нації, і
політичний авантюризм тодішніх українських політиків, що в той час (коли було безнадійно пізно) цю німецьку авантюру підняли і здійснили, бо без допомоги цих "політиків" німці її не зробили б, і військово-політична безвиглядність цілої ситуації в час цієї затії. Ці обставини хіба тільки увидатнюють ту величезну масову енергію і волю української людини за всіх обставин воювати з ворогом, цебто виказують невиданої сили посвяту, героїзм і напняття волі української людини, вояка. Хіба я неправду скажу, коли буду твердити, що в час минулої війни український вояк виказав найвищу моральну стійкість і волю до війни за визволення України, ніж вояк будьякої іншої армії? Зрештою це показує й сам І.Багряний образками політико-морального заломання німецького вояка.
Кульмінаційним пунктом активного виладовання волі українського вояка до боротьби з Москвою в цілій епопеї дивізії "Галичина" була битва під Бродами.
І під Бродами, за І. Багряним, український вояк не зустрівся з ворогом - Москвою, а розстрілював і вбивав ...українських дівчат. А головний позитивний герой повісті Петро, відкривши, що його ґранати висадили московський танк, в якому він знищив трьох дівчат, в тому свою наречену ..."йшов тиняючись, помалу, потім швидше. Швидше. Йшов, не озираючись. Не бачив нічого перед собою. Майже біг. Йшов з решток своїх сил. В порожнечу. В чорне провалля... Світ за очі.... Утікав від чого не можна втікти".
Через цілу книгу І.Багряний, користаючись засобами художньої суґестії, витворює образ апокаліптичного пекла, бурі пекла вогню, металю і громів, які морально причавили українського вояка незримістю ворога, що це пекло творить, - в свідомість вояка підсовує питання - "де ж той ворог", "дай до нього дорватись", потім перше питання "де ж той ворог" непомітно підмінює другим питанням "хто той ворог", щоб так затуманеному мізкові читача в фіналі показати:
"Петро повів рукою по ніжному, шовковому волосі й його шорсткі пальці заплуталися в тонюньких волосинках...
- Ворог..."
Так ось він, "ворог"...." (підкреслено у І.Багряного, слово ворог взято в лапки теж І. Багряним. М. М.).
І від пізнання цього "ворога" І. Багряний заставляє Петра, цілу українську дивізію, українського вояка, що підняв зброю на Москву "утікати від того, від чого не можна утікти".
І. Багряний "темному" українському воякові, який не знав хто то є його ворог, з яким він воює, відкрив очі на те, що він, мовляв, вбиває не то що брата (ця московська штучка з "братом" вже не бере), а сестру, наречену, українку.
І. Багряний під Бродами українського вояка заставив воювати з українськими дівчатами, нареченими... під Бродами не було війни України з Москвою. Я мушу запитувати довший уривок з книги І. Багряного, щоб наш читач не був здивований наведеними тут мною висновками:
"Рів, у якому опинилися хлопці, находився насупроти кам'яного погреба. А біля того погреба сиділо двоє полонених, зовсім не криючись від бомб й тим дивуючи всіх. Вартові вклякнули в пригребиці, за кам'яним муром, а полонені сиділи так. Вони були навіть без шапок, голови їхні були обстрижені коротко, на совєтський салдатський кшталт, під машинку, і вони тих голів навіть не втягали в плечі. Вони були в брудній виваляній одежі. Сиділи на травичці, простігши ("простігши" і інші того роду словечка замість нормального "простягши", має загравати "под галічан". М.М.) ноги і похиливши голови на тоненьких худющих шиях, і меланхолійно, тихенько співали ...Два дівочих голоси:
"Ой ти земелько,
Ти моя ненько,
Прийми до себе
Моє серденько..."
Це була популярна старовинна дівоча пісня. Пісня про нещасне дівоче кохання, про нещасну сирітську дівочу долю... Петро (головний герой повісті. М. М.) зразу розгубився - що за мана! Два салдати співають по дівочому!...
Коли перебомбило, група салдат (не вояків, не стрільців. М. М.) і Петро з Романом наблизилися до полонених, розглядаючи їх, як не ябияке диво.
Це були дві дівчини. Стрижені. В салдатській одежі. З синцями під очима і скрізь на обличчях. Вони були неймовірно брудні й неймовірно неподібні до дівчат. Побиті й немов би рік не вмивані. Сиділи, посхилявши печально голови, очі їм попідпухали, як у китайців, вони дивились на свої брудні штани чи на репані, аж чорні від бруду й крові руки, покладені на коліна, й мугикали пісню... Українську пісню на добрій, степовій мові.
"Ой ти, земелько, ти моя ненько!"
Хтось із присутніх не витримав і вигукнув, не то з глумом, не то з щирим зворушенням:
- Диви!... Товариші!...
Тоді одна з дівчат підвела пухле обличчя, глянула на того, хто сказав, побачила німецьку уніформу і раптом блиснула несамовито очима:
Ич ти! Знайшовся товариш!... Шкура!... - і раптом аж затряслася вся, завищала, захлинаючись від сказу: - Шку-у-ра!!! Фашистська ти шку-у-ра!!! ...Своло-оч!...
Хтось за плечима брязнув замком і нагло розрядив автомат... Ніхто не встиг перешкодити. Дівчат в брудній солдатській одежі ніби косою зітнуло.
Хто розрядив автомат?! Хто розрядив автомат?! Німець чи свій?...
Але в загальній метушні й паніці ніколи було вникати в суть справи.
Автомат розрядив зза спини хтось "третій", який, вищий чин, що говорив на трьох мовах...
Що то за дівчата? Чого? Як?...
"Жидо-Большевички"... Одне паристе слово. Коротке й вичерпне пояснення.
- Ну, що ж, таких не жаль, - сплюнув хтось. - Таких не жаль.
Таких не жаль...
Але хіба це ворог? Хіба такий ворог? Хіба від них утікає вермахт і есеси
з трупячими голівками? Ха! Смішно. Ні, це не він, це не ворог. Це просто дівчата. Кажуть, що вони парашутистки?...
Можливо..." (стор. 96-98).
Так цю подію резюмує головний герой Петро.
Так І. Багряний дозами, поступовно, просвічує "темний" мозок Петра. Він спочатку поставив його перед диким й абсурдальним фактом першої зустрічі з "ворогом" (лапки І.Багряного), щоб поступовою, методою нагромадження суґестії, довести його до кризи і заломання:
"І от його (Петра. М. М.) настигла смерть... Думав над тим, що ж то за такий ворог, що так нещадно напосівся, що має стільки злоби й жорстокости й смертельних засобів у своєму розпорядженню, які він вергає немилосердно і безугавно? Яке його обличчя? Ось скільки часу триває це пекло, але він так і не бачив ворога в обличчя, не бачив його зблизька. Не дивився йому в очі. Які в нього очі? Що в тих очах написано?... Як би в ті очі перед смертю глянути! Як би його побачити зблизька, подивитися на нього нещадного і немилосердного! Отак віч-на-віч... (стор. 198-199).
Аж нарешті І. Багряний підводить Петра до цієї останньої хвилини його буття в вигляді совєтського танка "Т-34", який "напевно побачивши Петра ...шалено й тріюмфально заревів, як жива істота, і попер навпростець, з наміром розчавити цього салдата в пошматованій, безбарвній, але такій характеристичній уніформі", (стор. 199).
Петро висаджує танк "панцерфаустом"... Коли все замовкло:
"Тоді Петро" поліз у люк... Він хотів бачити ворога. Він хотів глянути йому в обличчя.
І він глянув. Те, що він побачив струсонуло ним до решти, до мізку костей ...Дві фігури скрючені на підлозі не можна було впізнати, бо обличчя були опалені газом і заюшені чорною закипілою кров'ю... Третя ж фігура припала до стерна, схилилась на нього та так й заклякла, поклавши голову на колесо, ніби від утоми. І риси обличчя її були чисті...
І було те обличчя дівоче...
І було те обличчя знайоме...
"Ата!"...
...Перевів дикий погляд на фігури скрючені на підлозі й аж тепер побачив, що то теж дівчата... Дівчата-танкісти..." (стор. 201).
І від цього "відкриття" Петро, попереду "підготовлений" ситуаціями і сценками вроді цитованої з двома дівчатами-парашутистками, І.Багряним є знищений - він його пускає утікати "Світ за очі", але "від того утекти не можна".
Трагедія Бродів, за І. Багряним, в тому, що українська дивізія "Галичина", український вояк вступив навіть не в братовбивчу, а в сестровбивчу війну з українською дівчиною. За І. Багряним під Бродами проти українського вояка не було Москви. Москва під Бродами цілком відсутня. І це є єдина і найбільша неправда про Броди людини, що ховається за псевдонімом І.Багряний і яка сіє цю неправду художнім словом.
Чи варто розглядати і зважувати мистецькі якости книги, розвиткові лінії сюжету, характеристики героїв, барабанно-деклямативну мову, засмічену москалізмами "поддєливанієм под галічан", історичну правдоподобність ситуаці і т. п., коли стрижень твору зміст трагедії під Бродами - боротьбу України з Москвою І.Багряний зфальшував на трагедію "братовбивчої війни", повторно увипукленої чи звичайної "степнячки".
І. Багряний за мотто своєї книжки на першій сторінці вмістив слова з св. Євангелії св. Іоанна, г. 15,13 "Ніхто більшої любови не має над ту, як хто власне життя покладе за друзів своїх". Зловживання цитатами з св. Письма стало в останніх часах методою спекуляції і маскуванням річей, які нічого спільного не мають з заповітами і наукою Євангелія. Так і в цьому випадку - головний герой повісті Багряного, Петро, в інтерпретації Багряного виявляє акт найбільшого милосердя і дружньої присвяти, коли дає в руки свойого, тяжко раненого друга Романа пістолю, аби той дострілився. Роман, слабіючою рукою пускає собі в рот набій пістолі, яку всунув йому в руку Петро (стор. 189-190). Подібного характеру сцен і ситуацій в повісті є більше. Що вони мають спільного з наукою Євангелія про страждання, милосердя і любов до
брата?
Я думаю, що поразка під Бродами і ціла справа української дивізії по боці німців була політичною помилкою активізування й урухомлення в активній дії правильного і постійного настановлення української нації до війни з Москвою за своє визволення, цебто є помилкою політичної стратегії. І. Багряний в свойому творові доводить, що поразка під Бродами є національною трагедією братовбивчої війни. Політичні помилки можна направити, вибираючи влучніший час і виставляючи під чергові Броди, чи радше наступні Конотопи, не окремі дивізії, а корпуси й армії, підсовуваної ж нам трагедії "братовбивчої війни" направити інакше не можна, як відмовившись кидати "панцерфауст" під танк "Т-34", бо, як в тому переконує І.Багряний, український вояк висадить в повітря сестру, наречену, не кажучи вже про брата.
Не приймаємо цього дарунка, що нам подала людина в масці. Цей подарунок не є пам'ятником братам нашим під Бродами поляглим, а осиковим кілком в їх могили. Про це, зрешто, з глумом пише й І.Багряний, вкладаючи в уста смертельно раненого вояка (Романа):
"От... Ну, от... знаєш, я думав... колись люди в Україні ...матимуть приказку - "загинув, як під Бродами!..."
Павза.
- Цебто, замість отого... "як сірко в ярмаку".
Павза.
- Значить... ні за нюх табаки".
І. Багряний, правда, зараз же це твердження відкликає, вкладаючи в уста Романа "Я мелю зовсім не те...". Але "слово сказане" - "пропали під Бродами, як сірки в ярмаку" і кілька разів тут цитована втеча Петра від того, "від чого втекти не можна", саме й стверджує те, що жертва Бродів є "пропалі Сірки в ярмарку", бо інакше б від неї Петро не "втікав у світ за очі" і може б залишився, не глядючи ні на що, при умираючому від рани Романові, а не всунув би йому в руку пістолю, аби той докінчив своє "сіркове життя".
"Чи варто розглядати і зважувати мистецькі якости книги, розвиткові лінії сюжету, характеристики героїв, барабанно-декламативну мову, засмічену москалізмами, "поддєливанієм под галічан", історчну правдоподібність ситуацій і т.п., коли стрижень твору - замість трагедії під Бродами - боротьби України з Москвою І. Багряний зфальшував на трагедію "братовбивчої війни", повторно увипукленої в убивстві братом сестри чи нареченої чи звичайної "степнячки".
Проте кілька приятелів, які прочитали попередню статтю перед її друком, порадили її доповнити показом неправди І. Багряного про тих, які загинули "як під Бродами". Вони мають рацію, бо І. Багряний, з одного боку, замість ворога показав "братовбивство", а з другого боку, тих, що загинули "як під Бродами", вивів спотвореними і фальшивими до непізнання.
Історична правдоподібність образу війни І. Багряним викривлена до невпізнання. Марш німців від Карпат до Волги і Кавказу через всю Україну продовжувався від 22 червня 1941 року до липня-серпня 1942 року, цебто трохи більше одного року, зворотній марш-відступ почався у кінці 1942 року і бій під Бродами відбувся у липні 1944 року, цебто зворотній рух, відступ німців, на коротшу віддаль продовжувався більше півтора року. Отже загальна інтенсивність, нагальність, концетрованість темпу війни була без всякого порівнання меншою, ніж перша фаза війни. Коли перша фаза війни була до певного ступеня "апокаліптичним пеклом вогню, металю і громів", то друга її фаза вже того враження не робила. До неї "звикли", війна стала тяжкими, виснажуючими і страшними, але буднями.
Я не був під Бродами, але був в кількох інших місцях і ситуаціях, коли хоч ми живого ворога віч-на-віч майже не бачили, проте протягом пари тижнів і частини, в якій я був, вибуло понад половину людей вбитими і раненими, а з сусіднього полку протягом цих двох тижнів цілий склад полку вибув і обновився щоденним поповненням новими людьми. З особистого досвіду знаю, що це таке оточення і обвішання уночі всього неба "паникадилами" та засипання всього простору "морем вогню і металю", проте в усіх цих ситуаціях реальні, а не фальсифіковані чи вифантазовані, люди залишаються людьми, знаю випадок, коли з сусідської сотні нашого куреня з переднього краю оборони політрук ніби то збожеволів, все скинув з себе і в одній білизні втік назад в запілля. Там його упіймали і розстріляли, але цей чи подібні факти масою вояків зовсім не сприймався так, як це І. Багряний описує:
"Боже, яка то жастка річ страх. Страх що параліжує розум" (стор. 65). Вухами слухав залізний рев, викоченими (чому не виряченими? М.М.) очима дивився просто в грудку землі й напевне тієї грудки не бачив, а посинілими губами вимовляв благанні слова до Вищої сили без всякого ладу. Кадик йому шарпався спазматично, - чи він ковтав сльози, чи ковтав слину, якої в роті не було..." (стор. 64).
З власного досвіду та особистого спостереження людей знаю, бо бачив, що люди в пеклі минулої війни зі страху не "викочували очей і не гризли землі", хоч, рятуючись, намагалися врости в цю землю, припадаючи до неї чи криючись в ямках в ній, але ж це щось інше, ніж вирячити очі на грудку і не бачити її.
Знаю з історії бою під Бродами, що й там було не інакше. Прикладом, коли в одного з старшин було вбито його рідного сина, молодого юнака, що служив під командою батька, то батько сина, разом з своєю частиною, поховав, як вояка. Вже цей один факт свідчить проти неправди І. Багряного тим, що під Бродами, як скрізь, були люди і вояки і себе відповідно, по-людськи (зовсім цим не суґерую ідеї фальшивої декламативности героїзму і т.п.) себе вели.
І. Багряний загальний образ бою подав, як депримуюче і психоморально знищуюче людину, пекло "вогню, металю і грому", в якому людина перестає бути людиною і перетворюється в очманілу від жаху тварину, безсилу, безвольну і безпомічну. І це є неправда. Кожний вояк, що був в подібному положенню, незалежно від того, як він себе вів, може розказати про кожний свій чин і кожний, найменший і найпотаєнніший відрух душі, а це значить, що він увесь час панував над своєю свідомістю, цебто не переставав ні на мить бути людиною.
І. Багряний пекло вогню, металю і грому зробив підметом події, а людину її предметом. Це є генерально неправдою, а стосовно минулої війни і битви під Бродами особливо, бо минула війна, доведена до небаченої концентрації і нагромадження техніки, якраз довела, що не техніка, а людина вирішує той або інший напрямок розвитку подій. Крах найдосконалішої німецької техніки і механіки організації саме тому і став таким всеобіймаючим, що німці неґацію людини довели до заперечення її єства.
Центральною постаттю повісті - її головним героєм є Петро, колишній старшина мотомеханізованої артилерії совєтської московської армії, якого пересадили в дивізії "Галичина" на командування батареєю кінної артилерії. Через всю повість протягнуто в свідомості Петра нитку його "падіння з мотора на коня", як факту негативного, що його, Петра, і цілу справу, яка його поставила "з цього боку", зіпхнула назад і ніби прирекла згори на поразку, поразку "відсталости". Але цю бічну тему залишу збоку.
Петро є врізцем всіх чеснот вояка, так як їх розуміє І.Багряний, списуючи їх з позитивних зразків московської совєтської літератури - чесний майстер своєї справи, але він його наділює, знову за тими ж зразками, повною несвідомістю відносно того, хто і яким є ворогом. Петро, колишній артилерійський старшина московської совєтської армії, за І. Багряним, не знає цієї армії.
В попередній статті я показав виведену І.Багряним "трагедію" Петра, що через всю брідську епопею мучився намаганням "побачити ворога", бо будучи в московській армії він його не пізнав.
І. Багряний в типові Петра хоче нас переконати, що Петро, артилерійський старшина-українець, не знав того, що він на цілий артилерійський полк чи бригаду, в якій служив, був лише одним, в ліпшому випадку двома, старшинами українцями з походження, а решта були москалі, що Петра товариші-москалі, в "доброму гуморі, жартуючи", не називали "хахол-мазніца", що Петро не знав того, що на фінську війну було кинуто передусім змобілізовану київську військову округу, українців, але майже не зачеплено ближчої до Фінляндії московської військової округи, москалів, що сам Петро служив десь на Далекому сході чи Центральній Азії, а в його рідному місті чи селі в мирний час стояли ґарнізони, укомплектовані з москалів і т.п.
Нічого цього Петро, за І.Багряним, не знає, бо інакше Петро не шукав би пізнання ворога під Бродами. Більше того, як це я показав у першій статті, в образі двох дівчат-парашутисток, що співають "чистими степовими голосами старовинних українських сирітсько-дівочих пісень" та трьох танкісток з "підстриженим по студентські волосям" нам суґерується ідея про те, що в російській армії українські дівчата є московськими Жаннами д'Арк і це Петро, колишній совєтський старшина, пізнає лише під Бродами.
Не є темою цієї статті займатися питанням, що таке є жінка чи дівчина в армії. Олександер Македонський колись кожного вояка, що був упійманий в час походу на залицянні до дівчат, карав смертю. Як це питання стояло у наших козаків кожен знає, і цього я тут повторювати не буду. Німці у час минулої війни у кожному ґарнізоні для армії організували "пуфи" (люпанари). В царській ще літературі один письменник (зараз не пригадую автора) змалював образ інтеліґентної медичної сестри, що раненим у шпиталю прислужувала не тільки медичною обслугою, а й віддала "себе всю". І це подано в позитивному пляні абсолютного служіння і виконання обов'язку. В сучасній московській армії, зокрема в часи минулої світової війни, дівчина і жінка в армії, як загальне явище, незалежно від посад і постів, які вона формально виконувала чи посідала, була тим, що на папері не прийнято називати. І кожен вояк московської совєтської армії та її старшини це дуже добре знають. Чи могли бути в московській червоній армії Жани д'Арк? Могли. Але чи вони творили зміст явища, що зветься "жінка в московській армії"? Ні. І тільки І. Багряний через свойого героя Петра це явище генералізує, як "Жано д'Арківство".
Головного героя Петра, колишнього старшину мовсковської совєтської армії, перемогла і знищила з пальця виссана московська Жанна д'Арк, українка з крови, кости і духа.
Другий герой, своєрідний "молодший друг" Петра, галичанин Роман, поданий в постаті безнадійного романтика, якому Броди в душі зруйнували "гарненьку" хатку. Ось як про це пише І. Багряний:
"Але дедалі люди все більше нервово і фізично вичерпувалися й навіть й найтвердіші вже починали впадати в розпач, психічно заломлюватися. Найкраще Петро спостерігав це на Романові. Запал Романів танув. Вивітрювався геть. Його заступав відчай. Та який відчай! Бідолашний хлопчина не те, що вимучився фізично, не те, що потерпав від страху, - ні він вичерпався, душевно, бо переживав велику внутрішю кризу..." Це ремарка від автора, а ось зміст цієї кризи, як він виглядає в словах Романа і Петра:
"... От була у мене гарненька хатка в душі. Така гарна-гарна хатка! І от розвалилася. Збомбило її до чорта. І тепер там так порожньо стало, ух! ...А яка була гарненька хатка! Хатка, що її мені збудували змалку ріжні вишивані "дядьки"... Знаєш, хатка з "воріженьків", шароварів широких, як Чорне море, з "гаківниць", з "оселедців"... "Воріженьки" такі були милі й безобидні а війни, власне, ніякої не було, був тільки "герць", така парада, гулянка. "Козаченьки" йшли на "герць погуляти" з "воріженьками"... А тим часом... Бач! Господи, як далеко оце все від того, чим нас напихали змалку ріжні вишивані дядьки та панії. Тим часом діють не цукеркові "воріженьки" й не цукеркових "козаченьків" тут треба, і не цукеркових душ, напханих розвезеним нашим, солоденьким розмріяним примітивізмом, тут треба.. Іншого тут треба! Бо не "воріженьки" діють проти нас, а діє математика! Діє ворог, озброєний математикою! Еге ж! А математики нас якраз і не вчили"
брата?
Я думаю, що поразка під Бродами і ціла справа української дивізії по боці німців була політичною помилкою активізування й урухомлення в активній дії правильного і постійного настановлення української нації до війни з Москвою за своє визволення, цебто є помилкою політичної стратегії. І. Багряний в свойому творові доводить, що поразка під Бродами є національною трагедією братовбивчої війни. Політичні помилки можна направити, вибираючи влучніший час і виставляючи під чергові Броди, чи радше наступні Конотопи, не окремі дивізії, а корпуси й армії, підсовуваної ж нам трагедії "братовбивчої війни" направити інакше не можна, як відмовившись кидати "панцерфауст" під танк "Т-34", бо, як в тому переконує І.Багряний, український вояк висадить в повітря сестру, наречену, не кажучи вже про брата.
Не приймаємо цього дарунка, що нам подала людина в масці. Цей подарунок не є пам'ятником братам нашим під Бродами поляглим, а осиковим кілком в їх могили. Про це, зрешто, з глумом пише й І.Багряний, вкладаючи в уста смертельно раненого вояка (Романа):
"От... Ну, от... знаєш, я думав... колись люди в Україні ...матимуть приказку - "загинув, як під Бродами!..."
Павза.
- Цебто, замість отого... "як сірко в ярмаку".
Павза.
- Значить... ні за нюх табаки".
І. Багряний, правда, зараз же це твердження відкликає, вкладаючи в уста Романа "Я мелю зовсім не те...". Але "слово сказане" - "пропали під Бродами, як сірки в ярмаку" і кілька разів тут цитована втеча Петра від того, "від чого втекти не можна", саме й стверджує те, що жертва Бродів є "пропалі Сірки в ярмарку", бо інакше б від неї Петро не "втікав у світ за очі" і може б залишився, не глядючи ні на що, при умираючому від рани Романові, а не всунув би йому в руку пістолю, аби той докінчив своє "сіркове життя".
Стаття друга: Хто і як загинув "як під Бродами"?
Я не мав заміру писати цієї другої частини статті, вважаючи це за зайве, бо, як я писав в попередній статті:"Чи варто розглядати і зважувати мистецькі якости книги, розвиткові лінії сюжету, характеристики героїв, барабанно-декламативну мову, засмічену москалізмами, "поддєливанієм под галічан", історчну правдоподібність ситуацій і т.п., коли стрижень твору - замість трагедії під Бродами - боротьби України з Москвою І. Багряний зфальшував на трагедію "братовбивчої війни", повторно увипукленої в убивстві братом сестри чи нареченої чи звичайної "степнячки".
Проте кілька приятелів, які прочитали попередню статтю перед її друком, порадили її доповнити показом неправди І. Багряного про тих, які загинули "як під Бродами". Вони мають рацію, бо І. Багряний, з одного боку, замість ворога показав "братовбивство", а з другого боку, тих, що загинули "як під Бродами", вивів спотвореними і фальшивими до непізнання.
Історична правдоподібність образу війни І. Багряним викривлена до невпізнання. Марш німців від Карпат до Волги і Кавказу через всю Україну продовжувався від 22 червня 1941 року до липня-серпня 1942 року, цебто трохи більше одного року, зворотній марш-відступ почався у кінці 1942 року і бій під Бродами відбувся у липні 1944 року, цебто зворотній рух, відступ німців, на коротшу віддаль продовжувався більше півтора року. Отже загальна інтенсивність, нагальність, концетрованість темпу війни була без всякого порівнання меншою, ніж перша фаза війни. Коли перша фаза війни була до певного ступеня "апокаліптичним пеклом вогню, металю і громів", то друга її фаза вже того враження не робила. До неї "звикли", війна стала тяжкими, виснажуючими і страшними, але буднями.
Я не був під Бродами, але був в кількох інших місцях і ситуаціях, коли хоч ми живого ворога віч-на-віч майже не бачили, проте протягом пари тижнів і частини, в якій я був, вибуло понад половину людей вбитими і раненими, а з сусіднього полку протягом цих двох тижнів цілий склад полку вибув і обновився щоденним поповненням новими людьми. З особистого досвіду знаю, що це таке оточення і обвішання уночі всього неба "паникадилами" та засипання всього простору "морем вогню і металю", проте в усіх цих ситуаціях реальні, а не фальсифіковані чи вифантазовані, люди залишаються людьми, знаю випадок, коли з сусідської сотні нашого куреня з переднього краю оборони політрук ніби то збожеволів, все скинув з себе і в одній білизні втік назад в запілля. Там його упіймали і розстріляли, але цей чи подібні факти масою вояків зовсім не сприймався так, як це І. Багряний описує:
"Боже, яка то жастка річ страх. Страх що параліжує розум" (стор. 65). Вухами слухав залізний рев, викоченими (чому не виряченими? М.М.) очима дивився просто в грудку землі й напевне тієї грудки не бачив, а посинілими губами вимовляв благанні слова до Вищої сили без всякого ладу. Кадик йому шарпався спазматично, - чи він ковтав сльози, чи ковтав слину, якої в роті не було..." (стор. 64).
З власного досвіду та особистого спостереження людей знаю, бо бачив, що люди в пеклі минулої війни зі страху не "викочували очей і не гризли землі", хоч, рятуючись, намагалися врости в цю землю, припадаючи до неї чи криючись в ямках в ній, але ж це щось інше, ніж вирячити очі на грудку і не бачити її.
Знаю з історії бою під Бродами, що й там було не інакше. Прикладом, коли в одного з старшин було вбито його рідного сина, молодого юнака, що служив під командою батька, то батько сина, разом з своєю частиною, поховав, як вояка. Вже цей один факт свідчить проти неправди І. Багряного тим, що під Бродами, як скрізь, були люди і вояки і себе відповідно, по-людськи (зовсім цим не суґерую ідеї фальшивої декламативности героїзму і т.п.) себе вели.
І. Багряний загальний образ бою подав, як депримуюче і психоморально знищуюче людину, пекло "вогню, металю і грому", в якому людина перестає бути людиною і перетворюється в очманілу від жаху тварину, безсилу, безвольну і безпомічну. І це є неправда. Кожний вояк, що був в подібному положенню, незалежно від того, як він себе вів, може розказати про кожний свій чин і кожний, найменший і найпотаєнніший відрух душі, а це значить, що він увесь час панував над своєю свідомістю, цебто не переставав ні на мить бути людиною.
І. Багряний пекло вогню, металю і грому зробив підметом події, а людину її предметом. Це є генерально неправдою, а стосовно минулої війни і битви під Бродами особливо, бо минула війна, доведена до небаченої концентрації і нагромадження техніки, якраз довела, що не техніка, а людина вирішує той або інший напрямок розвитку подій. Крах найдосконалішої німецької техніки і механіки організації саме тому і став таким всеобіймаючим, що німці неґацію людини довели до заперечення її єства.
Центральною постаттю повісті - її головним героєм є Петро, колишній старшина мотомеханізованої артилерії совєтської московської армії, якого пересадили в дивізії "Галичина" на командування батареєю кінної артилерії. Через всю повість протягнуто в свідомості Петра нитку його "падіння з мотора на коня", як факту негативного, що його, Петра, і цілу справу, яка його поставила "з цього боку", зіпхнула назад і ніби прирекла згори на поразку, поразку "відсталости". Але цю бічну тему залишу збоку.
Петро є врізцем всіх чеснот вояка, так як їх розуміє І.Багряний, списуючи їх з позитивних зразків московської совєтської літератури - чесний майстер своєї справи, але він його наділює, знову за тими ж зразками, повною несвідомістю відносно того, хто і яким є ворогом. Петро, колишній артилерійський старшина московської совєтської армії, за І. Багряним, не знає цієї армії.
В попередній статті я показав виведену І.Багряним "трагедію" Петра, що через всю брідську епопею мучився намаганням "побачити ворога", бо будучи в московській армії він його не пізнав.
І. Багряний в типові Петра хоче нас переконати, що Петро, артилерійський старшина-українець, не знав того, що він на цілий артилерійський полк чи бригаду, в якій служив, був лише одним, в ліпшому випадку двома, старшинами українцями з походження, а решта були москалі, що Петра товариші-москалі, в "доброму гуморі, жартуючи", не називали "хахол-мазніца", що Петро не знав того, що на фінську війну було кинуто передусім змобілізовану київську військову округу, українців, але майже не зачеплено ближчої до Фінляндії московської військової округи, москалів, що сам Петро служив десь на Далекому сході чи Центральній Азії, а в його рідному місті чи селі в мирний час стояли ґарнізони, укомплектовані з москалів і т.п.
Нічого цього Петро, за І.Багряним, не знає, бо інакше Петро не шукав би пізнання ворога під Бродами. Більше того, як це я показав у першій статті, в образі двох дівчат-парашутисток, що співають "чистими степовими голосами старовинних українських сирітсько-дівочих пісень" та трьох танкісток з "підстриженим по студентські волосям" нам суґерується ідея про те, що в російській армії українські дівчата є московськими Жаннами д'Арк і це Петро, колишній совєтський старшина, пізнає лише під Бродами.
Не є темою цієї статті займатися питанням, що таке є жінка чи дівчина в армії. Олександер Македонський колись кожного вояка, що був упійманий в час походу на залицянні до дівчат, карав смертю. Як це питання стояло у наших козаків кожен знає, і цього я тут повторювати не буду. Німці у час минулої війни у кожному ґарнізоні для армії організували "пуфи" (люпанари). В царській ще літературі один письменник (зараз не пригадую автора) змалював образ інтеліґентної медичної сестри, що раненим у шпиталю прислужувала не тільки медичною обслугою, а й віддала "себе всю". І це подано в позитивному пляні абсолютного служіння і виконання обов'язку. В сучасній московській армії, зокрема в часи минулої світової війни, дівчина і жінка в армії, як загальне явище, незалежно від посад і постів, які вона формально виконувала чи посідала, була тим, що на папері не прийнято називати. І кожен вояк московської совєтської армії та її старшини це дуже добре знають. Чи могли бути в московській червоній армії Жани д'Арк? Могли. Але чи вони творили зміст явища, що зветься "жінка в московській армії"? Ні. І тільки І. Багряний через свойого героя Петра це явище генералізує, як "Жано д'Арківство".
Головного героя Петра, колишнього старшину мовсковської совєтської армії, перемогла і знищила з пальця виссана московська Жанна д'Арк, українка з крови, кости і духа.
Другий герой, своєрідний "молодший друг" Петра, галичанин Роман, поданий в постаті безнадійного романтика, якому Броди в душі зруйнували "гарненьку" хатку. Ось як про це пише І. Багряний:
"Але дедалі люди все більше нервово і фізично вичерпувалися й навіть й найтвердіші вже починали впадати в розпач, психічно заломлюватися. Найкраще Петро спостерігав це на Романові. Запал Романів танув. Вивітрювався геть. Його заступав відчай. Та який відчай! Бідолашний хлопчина не те, що вимучився фізично, не те, що потерпав від страху, - ні він вичерпався, душевно, бо переживав велику внутрішю кризу..." Це ремарка від автора, а ось зміст цієї кризи, як він виглядає в словах Романа і Петра:
"... От була у мене гарненька хатка в душі. Така гарна-гарна хатка! І от розвалилася. Збомбило її до чорта. І тепер там так порожньо стало, ух! ...А яка була гарненька хатка! Хатка, що її мені збудували змалку ріжні вишивані "дядьки"... Знаєш, хатка з "воріженьків", шароварів широких, як Чорне море, з "гаківниць", з "оселедців"... "Воріженьки" такі були милі й безобидні а війни, власне, ніякої не було, був тільки "герць", така парада, гулянка. "Козаченьки" йшли на "герць погуляти" з "воріженьками"... А тим часом... Бач! Господи, як далеко оце все від того, чим нас напихали змалку ріжні вишивані дядьки та панії. Тим часом діють не цукеркові "воріженьки" й не цукеркових "козаченьків" тут треба, і не цукеркових душ, напханих розвезеним нашим, солоденьким розмріяним примітивізмом, тут треба.. Іншого тут треба! Бо не "воріженьки" діють проти нас, а діє математика! Діє ворог, озброєний математикою! Еге ж! А математики нас якраз і не вчили"
Так виставивши кризу Романа, І. Багряний коментує:
"Петро був страшенно здивований Романовою мовою, що прозраджувала і не абиякий розумовий баґаж в цього хлопця, а головне, що ця русява голова вміє думати й багато, видно, думала...".
Як у першій статті я вказав, тяжко ранений Роман викінчує себе всуненим йому в руку Петром пістолетом, переходячи в інший світ з зруйнованою хаткою, яку йому збудували в душі "вишивані дядьки".
Я не хочу тут нагадувати І.Багряному про його попередні писання про "вишиваного дядька", коли він разом з Хвильовим до "вишиваних дядьків" залічує й Т. Шевченка, проте методою зближеного наподібнення тут подається глумлення над його заповітом "В своїй хаті - своя правда" і підмінюється цей заповіт "математикою". Але не буду про це говорити ширше, розгляну цей безпосередній випадок. Чи є в нас епігонада і шарж на "свою хату по своїй правді" на "хатиночку"? Безперечно є. Але чи Роман як збірний образ західних українців міг мати чи мав в своїй душі, замість шевченкової "хати по своїй правді", причіплену йому І. Багряним "хатку". Я відповідаю, що ні - "хатки", збудовано її "вишиваними дядьками" Роман не мав і мати не міг. І ось чому - ціла історія відносин між двома світовими війнами на західних землях України це було безперервне знищення в свідомості і душах цілої ґенерації викривленої епігонади "воріженьків", "козаченьків" і "хаток". Це завершилось масовою збройно-революційною боротьбою націоналістичного руху і славною епопеєю УПА. В політико-моральному відношенні дивізія "Галичина" була лише невеликим скравком цього єства процесу, що відбувся в Галичині ще до початку другої світової війни. Польські шибениці, Береза-Картузька, московська окупація західних земель України в 1939-41 роках і всі з тим пов'язані практики, три повних роки другої світової війни, що передували Бродам, у висліді якої не залишилось жодної людини в західній Україні, що не була б зачеплена і практично навчена (коли їй чого бракувало до пізнання) цими досвідами виведену І. Багряним постать романтика Романа, що лише під Бродами позбувся своєї фікції "хатки", роблять наскрізь фальшивою. Ні Роман, ні інші "хлопці" в дивізії "Галичина" не переживали жодних криз "розвалення хаток, збудованих в їх душах вишиваними дядьками", бо вони прекрасно володіли наймодернішою "математикою", коли говорити словами І. Багряного, в технічному розумінню "і ворожою злою кров'ю волю окропіте" в духовному, душевному розумінню.
Кілька років тому Ю. Шерех написав філософічну статтю-похвалу на вість московського аґента Ю. Косача "Еней і життя інших", в яких - повісті Ю. Косача і розправі Ю. Шереха "Криза людини визвольного руху" - виписано духовну смерть людині визвольного руху, українській людині і нації, що борються за своє визволення. Нині те саме написав І. Багряний - "східняк" Петро, післаний І. Багряним, повіявся у світ, втікаючи "від того, від чого не можна втікти" - від сестро-братовбивства, "західняк" Роман дострілився тому, що в його душі зруйнувалась "хатка", вибудувана "вишиваними дядьками" і що не навчився московської "математики".
Насправді ж справа є дуже простою - нас під Бродами (і в інших місцях) побили, може й дуже боляче, але завтра ми їх, її, Москву поб'ємо, як бувало вже й били (хоч мало і не досить наполегливо - тому й є досі в неволі). І як би наша література нам показувала, як нас побили і як ми битими виглядали, то це було б добре. На тому ми вчились би, як завтра ворога побивати. Нам натомість підсовують літературу, яка змагає в нас живих, що залишились після Бродів, душі вбити, аби ми другий раз на ті битви не підіймались.
Я думаю, що чим нас більше б'ють, тим більше ми стаємо упертими і непримиреними і ніяких криз в наших душах на відбувається. Ми знаємо, що наші жертви, страждання і втрати у висліді того, що в порівнянню з ворогом ми є гірше організаційно озброєні, є й будуть великими і на перших початках кожного бою чи битви більшими, ніж ворожі. Збірна душа нації, як квалітативне висловлення єства одиниць, що націю творять, є річ дуже довго тривала, коли практично можна говорити про незмінність душі і психо-морального образу типової людини нації, і душевні кризи і заломання, які нам з кожного кутка підсовуються, є глупотою або московською брехнею тієї самої природи, що й московська байка про перетворення психіки української нації на "совєтський народ".
Над ними переходимо до порядку денного. Так, як і над книжкою підсуненою нам людиною у багряній масці "Огненне коло". □
28 липня 1953 року
Немає коментарів:
Дописати коментар