Степан Ґамула
На весні 1944 р. більшовики зближалися до Львова і університет мав бути замкнений. Нам, студентам, нічого не оставалося як іти до дивізії і нам обіцяно - що ми скінчимо університет у Німеччині, а потім підемо до дивізії. Зимовий симестер ми скінчили у березні і на книжці викладів вписано посвідчення з дня 24. 3. 44 р. Львів - що студент мед. Степан Ґамула уродж. дня 6.1.15 в Городенці скінчив 9-ий триместер - залучується книжку викладів ч. 690/43 і нічого злого про студента не знано. Підпис: проф. Шульце. Ще у листопаді 1943 р. я дістав особисту виказку (карту) ч. 0942 у німецькій, українській і польській мовах - видана дня 18. 11. 43 і важна до 17. 9. 48 р. Місце замешкання: Городенка, вул. Дубова ч. 9, а зголошений у Львові від 12. 2. 44, при вул. Княжій ч. 35. Була на ній світлина, відтиск пальця і печатка.
При кінці березня 1944 р. ті студенти, що зголосилися до дивізії, покинули Львів, і нас завезли до Нойгаммеру, на Сілезії, до вишкільного табору дивізії. Наш вишкіл тривав всього 3 тижні. Ми мешкали разом і творили окрему групу. Тут запам'яталися такі моменти: присяга всіх рекрутів, татуювання групи крови під лівою пахвою і біля цього табору безчисленні гроби совєтських полонених, померлих з голоду (начислено до 50.000).
В університеті 29. 4. 1944 дістав я книжку викладів (індекс): Степан Ґамула, уродж. 6. 1. 15 Городенка - Генеральне Губернаторство - місце замешкання родичів - Львів (Галичина), що було неправильне. Світлина, підпис і печатка; записаний на літній семестер 1944 ч. 1482, а на зимовий семестер 1944/45 ч. 541. Прийнято його на підставі освіти (свідоцтво матури укр. клясичної гімназії у Коломиї з дня 5. 6.1935).
В університеті ми слухали: курс операції; ортопедії; ракові хвороби; хвороби носа, горла і вуха; шкірні і венеричні хвороби; положництво і гінекологія; курс бадання, медична клініка і поліклініка. На десятім семестрі ще додано: судову медицину; патологічну фізіологію; хірургічну практику; расову гігієну; зубну операцію і науку про соціяльне забезпечення. Приємно, особливо спочатку, доки не було налетів, ми проводили часи вечорами, коли загашено світло. Ми говорили всі до пізньої ночі. Розповідали анекдоти. Найбільше потіхи ми мали з Степана Мандзика, бувшого вояка з польської армії, який подавав себе за військового спеціяліста, хоч на нічім не розумівся, і Богдана Рибаченка, що вдавав оферму.
Пригадую імена хоч список може бути неповний:
Роман Кічун - з Станиславова, перейшов бурхливі часи, по війні був лікарем у Бельгії, Мадаґаскарі, і тепер є у Бельгії.
Лев Кавуля - по війні виїхав до Канади, мав прикрий автомобільний випадок, працює у міністерстві здоров'я в Оттаві.
Володимир Калиток - був лікарем у Чікаґо, помер на удар серця. По війні взяли його французи до полону, пішов до шпиталя на операцію сліпої кишки (хоч її вже не мав) і втік з нього.
Осип Дудас - дуже пильний студент. По війні спеціялізувався у дитячих хворобах у Німеччині, відкрив практику у Чікаґо. Помер на удар серця.
Мурський - тепер у Канаді.
Володимир Колотило - одружився з естонкою, практикує біля Чікаґо.
Мирон Варениця - по війні був у полоні, пізніше приїхав до Ґіссену, де був у шкірній клініці, виїхав до Канади, працює у Едмонтоні у шпиталі для психічно хворих.
Мирон Бойко - ми знайомі ще з теології у Львові, разом були в Ґіссені, по війні теж були разом. Стрінулися знову у Гамільтоні в 1949 р. Має свою практику у Сарнії.
Евген Стецьків - у бараках познайомився з італійською дівчиною, навчився по-італійському говорити; по війні був у французькім полоні, де висох до кости і був би пропав, але одного дня італійські полонені, які їхали додому, зупинилися біля його табору і він зголосився до них як італієць з Верони. Якраз був один жовнір з того міста, який знав ту дівчину, його звільнено і він поїхав з ними до Італії. Згодом дістався до Мюнхену, виїхав до Америки і є лікарем-спеціялістом від анестезії у Тонаванда, біля Боффало.
Степан Мандзик - ми мали з нього найбільше потіхи. Одного разу ми
провадили полонених з роботи, і нам дали гострі набої до крісів. Він несподівано вистрілив (щастя що стріл пішов вгору), а всі полонені впали на землю. Ми його натягали, але він був добряга від серця. Практикує у Америці.
Андрій Мацюрак - разом ми були у Познані, стрінулися у дивізії, мешкали разом у Ґіссені. На Різдво 1945 він зварив наші страви і відсвяткували як годиться. По війні він перебував в таборі у Майц-Кастель; біля Чікаґо працює як анестезіолог.
Адам Якимів - дуже говірливий. Є лікарем в Америці.
Олесь Гаврилюк - трагічна постать, зналися ми ще з гімназії у Коломиї, були ми на теології, за большевиків пішли на медицину, у дивізії попав у нервовий розстрій, і коли ми були на вправах у Штетіні, застрілився при мені.
Федько Налуковий - був від нас старший, і ми його стрінули у Ґіссені. Втік з полону, приїхав до Ліху, де ми були 1945 р. Тут одружився з учителькою Ґундель і виїхав до Австралії.
Богдан Рибачек - відомий пластун перед війною, але безрадний у війську, як дитина. Був жертвою наших дотепів і жертвою інструкторів. На вправах з метання гранатою у Штеттіні тримав її у руці і був би забив нас всіх, але інструктор вихопив її і кинув за високий окіп, де вона вибухла. Він є у Австралії.
Банах - молодий хлопець, попався до французького полону, був виданий полякам і загинув.
На весні 1944 р. більшовики зближалися до Львова і університет мав бути замкнений. Нам, студентам, нічого не оставалося як іти до дивізії і нам обіцяно - що ми скінчимо університет у Німеччині, а потім підемо до дивізії. Зимовий симестер ми скінчили у березні і на книжці викладів вписано посвідчення з дня 24. 3. 44 р. Львів - що студент мед. Степан Ґамула уродж. дня 6.1.15 в Городенці скінчив 9-ий триместер - залучується книжку викладів ч. 690/43 і нічого злого про студента не знано. Підпис: проф. Шульце. Ще у листопаді 1943 р. я дістав особисту виказку (карту) ч. 0942 у німецькій, українській і польській мовах - видана дня 18. 11. 43 і важна до 17. 9. 48 р. Місце замешкання: Городенка, вул. Дубова ч. 9, а зголошений у Львові від 12. 2. 44, при вул. Княжій ч. 35. Була на ній світлина, відтиск пальця і печатка.
При кінці березня 1944 р. ті студенти, що зголосилися до дивізії, покинули Львів, і нас завезли до Нойгаммеру, на Сілезії, до вишкільного табору дивізії. Наш вишкіл тривав всього 3 тижні. Ми мешкали разом і творили окрему групу. Тут запам'яталися такі моменти: присяга всіх рекрутів, татуювання групи крови під лівою пахвою і біля цього табору безчисленні гроби совєтських полонених, померлих з голоду (начислено до 50.000).
СТУДІЇ У ҐІССЕН 1944/45
Згідно з умовою, після першого вишколу нас завезено до малого міста на горішнім Гессен-Ґіссен. Приїхали поїздом, вийшли з двірця під наглядом сторожі, у старих полинялих мундирах, люди брали нас за полонених. Місто не було знищене і трамвай завіз нас до бараків у лісі, де перебували італійські і чеські робітники. Ми мешкали разом у однім великім бараку, спали на триповерхових ліжках, вранці йшли ми на виклади до університету, а пополудні відбували вишкіл і часом - варту біля полонених.В університеті 29. 4. 1944 дістав я книжку викладів (індекс): Степан Ґамула, уродж. 6. 1. 15 Городенка - Генеральне Губернаторство - місце замешкання родичів - Львів (Галичина), що було неправильне. Світлина, підпис і печатка; записаний на літній семестер 1944 ч. 1482, а на зимовий семестер 1944/45 ч. 541. Прийнято його на підставі освіти (свідоцтво матури укр. клясичної гімназії у Коломиї з дня 5. 6.1935).
В університеті ми слухали: курс операції; ортопедії; ракові хвороби; хвороби носа, горла і вуха; шкірні і венеричні хвороби; положництво і гінекологія; курс бадання, медична клініка і поліклініка. На десятім семестрі ще додано: судову медицину; патологічну фізіологію; хірургічну практику; расову гігієну; зубну операцію і науку про соціяльне забезпечення. Приємно, особливо спочатку, доки не було налетів, ми проводили часи вечорами, коли загашено світло. Ми говорили всі до пізньої ночі. Розповідали анекдоти. Найбільше потіхи ми мали з Степана Мандзика, бувшого вояка з польської армії, який подавав себе за військового спеціяліста, хоч на нічім не розумівся, і Богдана Рибаченка, що вдавав оферму.
Пригадую імена хоч список може бути неповний:
Роман Кічун - з Станиславова, перейшов бурхливі часи, по війні був лікарем у Бельгії, Мадаґаскарі, і тепер є у Бельгії.
Лев Кавуля - по війні виїхав до Канади, мав прикрий автомобільний випадок, працює у міністерстві здоров'я в Оттаві.
Володимир Калиток - був лікарем у Чікаґо, помер на удар серця. По війні взяли його французи до полону, пішов до шпиталя на операцію сліпої кишки (хоч її вже не мав) і втік з нього.
Осип Дудас - дуже пильний студент. По війні спеціялізувався у дитячих хворобах у Німеччині, відкрив практику у Чікаґо. Помер на удар серця.
Мурський - тепер у Канаді.
Володимир Колотило - одружився з естонкою, практикує біля Чікаґо.
Мирон Варениця - по війні був у полоні, пізніше приїхав до Ґіссену, де був у шкірній клініці, виїхав до Канади, працює у Едмонтоні у шпиталі для психічно хворих.
Мирон Бойко - ми знайомі ще з теології у Львові, разом були в Ґіссені, по війні теж були разом. Стрінулися знову у Гамільтоні в 1949 р. Має свою практику у Сарнії.
Евген Стецьків - у бараках познайомився з італійською дівчиною, навчився по-італійському говорити; по війні був у французькім полоні, де висох до кости і був би пропав, але одного дня італійські полонені, які їхали додому, зупинилися біля його табору і він зголосився до них як італієць з Верони. Якраз був один жовнір з того міста, який знав ту дівчину, його звільнено і він поїхав з ними до Італії. Згодом дістався до Мюнхену, виїхав до Америки і є лікарем-спеціялістом від анестезії у Тонаванда, біля Боффало.
Степан Мандзик - ми мали з нього найбільше потіхи. Одного разу ми
провадили полонених з роботи, і нам дали гострі набої до крісів. Він несподівано вистрілив (щастя що стріл пішов вгору), а всі полонені впали на землю. Ми його натягали, але він був добряга від серця. Практикує у Америці.
Андрій Мацюрак - разом ми були у Познані, стрінулися у дивізії, мешкали разом у Ґіссені. На Різдво 1945 він зварив наші страви і відсвяткували як годиться. По війні він перебував в таборі у Майц-Кастель; біля Чікаґо працює як анестезіолог.
Адам Якимів - дуже говірливий. Є лікарем в Америці.
Олесь Гаврилюк - трагічна постать, зналися ми ще з гімназії у Коломиї, були ми на теології, за большевиків пішли на медицину, у дивізії попав у нервовий розстрій, і коли ми були на вправах у Штетіні, застрілився при мені.
Федько Налуковий - був від нас старший, і ми його стрінули у Ґіссені. Втік з полону, приїхав до Ліху, де ми були 1945 р. Тут одружився з учителькою Ґундель і виїхав до Австралії.
Богдан Рибачек - відомий пластун перед війною, але безрадний у війську, як дитина. Був жертвою наших дотепів і жертвою інструкторів. На вправах з метання гранатою у Штеттіні тримав її у руці і був би забив нас всіх, але інструктор вихопив її і кинув за високий окіп, де вона вибухла. Він є у Австралії.
Банах - молодий хлопець, попався до французького полону, був виданий полякам і загинув.
Валь - дуже здібний. Французи видали його полякам і його розстріляли.
Шлюсар - мав високе тиснення крови, помер по війні у Німеччині.
Казьо Ґорчинський - званий Кацьо, мав астму, але був веселий. Розповідав жарти годинами. Був дуже любленим. Живе у Чікаґо.
Кодельський - живе в Америці.
Степан Ґамула - у Канаді.
По закінченні літнього семестру нашу групу вислано до Штеттіну на дальший військовий вишкіл, який дався нам добре взнаки. Гонили нас, як псами, їли лише картоплю і редьку, голод допікав добре. Копали ми рови і ями на бункри, а часом брали нас до міста на чищення доріг по летунських налетах. Місто було дуже знищене. У одній пивниці лежала.молода мертва мама, а маленька дівчинка тулилася до мертвого тіла. Налети були страшні, жорстокі, що неможливо описати, справжнє пекло на землі.
По ночах ми робили вправи на полях, збирали яблука по садах і напихали вічно голодний шлунок. Бойко, Ґорчинський і я творили останню трійку і ми розповідали собі жарти, бо провідник нас не видів. Як я згадував, тут застрілився Гаврилюк.
Після вишколу ми приїхали назад до Ґіссену і ходили на виклади 11-го семестру. Наші бараки були за містом, у лісі. Там мешкала більша група, а нас кількох пішли на приватні помешкання. До грудня не було налетів на Ґіссен, бо там не було жодних фабрик і більших касарень, а в половині грудня 1944, коли ми були всі на вечері у бараках, налетіли альянтські літаки. Наперед освітили місто світляними бомбами, а тоді кинули запальні і розривні бомби. Ми тулилися у малих протилетунських ровах до землі, яка дрижала від розривів, і ждали на кінець. На щастя, літаки кидали бомби тільки на місто, яке було знищене на 80%, згинило до 3.000 людей. Дитяча і жіноча клініки були знищені з пацієнтами, а медична і хірургічна були дуже пошкоджені. Хірургічну клініку перенесено до замку Ліх, біля Ґіссен; жіночу - до монастиря Арсенбурґ, а медичну - до Лявбах.
Моє помешкання згоріло разом з цивільним одягом і документами. Не було чим підголитися і чистити зуби. Знову треба було роздобувати потрібні речі. Ми з Мацюраком перенеслися на вул. Колійову 6, де знайомі німці передали нам дім, а самі виїхали на село. Тепер нам жилося ліпше - у пивниці були залишені харчі, а вугілля ми роздобували у знищених домах і возили візком до хати. У лютому, коли Берлін був майже знищений, а москалі приходили ближче, мій брат Петро покинув Берлін і приїхав до мене. У лютому 1945 ми мали останні іспити і 29. 2. 45 я дістав посвідку від університету, що здав всі іспити. Якраз американці були вже недалеко Ґіссену, в якому не стало ні поліції, ні адміністрації. Люди розбивали крамниці, на двірці розбито вагони з всяким добром, Петро і я пішли з візком. Брали все, що могли, а великі колеса сира ми котили додому, бо не було далеко. Так ми забезпечилися на перші часи.
У Карльсбаді не знали, що зі мною робити, і дали мені папери їхати до Берліну, до головного уряду СС, щоб мене підвищити у ранзі і дати нові папери. Тут я стрінув Мацюрака і Дудаса. Я вистарався їм папери до Інсбруку, бо вони ще не скінчили студій, і вони так урятувалися від біди. Я приїхав до Берліну й пішов до СС-уряду. Там дали мені нову уніформу й підвищили мені рангу до обершарфюрера (старшого десятника). Я дістав перепустку до Ґрацу, де була дивізія. Коли я прийшов на Ангальтер двірець, то відходив останній поїзд на Прагу, і нікого не пускали до нього. Поїзд був уже у русі. Я відіпхнув залізничника, дігнав його, щасливо впхав одну ногу і зачіпився рукою за вагон, а люди обсіли його, як мухи. У Судетах поїзд зупинився на одній станції. Військова жандармерія зібрала нас у лави і провадила до міста, щоб післати на східний фронт.
На пероні стояв поїзд на Прагу. Коли сторожа не дивилася у мою сторону, я скочив до того поїзду, сів біля вікна й почав читати газету. Багато виділо, що я зробив, але всі мовчали. Ми не доїхали до Праги, бо там вибухло чеське повстання. Я дочепився до тягарового авта, і знову через Карльсбад заїхав до Мюнхену. Тут мені видано нову перепустку до дивізії, і я вже не спішився, бо війна доходила до кінця. Насамперед я заїхав до Інсбруку, віднайшов Мацюрака і Дудаса, і був у них кілька днів. Дальше було небезпечно, бо всюди була поліція. Я пішки і автами їхав через Альпи цілий тиждень і дістався до Кляґенфурту, де була наша станиця. Мене післано до Фельдбаху і приділено до 29-го полку, до лікаря Чернявського. Я був у дивізії лише один останний тиждень. Санітарний пункт був у селі Ст. Штефан, недалеко від замку Ґляйхенберґ. Мені жилося задобре: я дістав цілу хату і джуру лемка, який держав усе в найкращому порядку. На пункті санітар голосив, скільки є хворих, яких я переглядав, підписував книжку звітів. В другій кімнаті приймав нових хворих. Найбільше стрільці хорували на перестуду, шкірні хвороби. Найгірше малися тяжко поранені, лежали на соломі, покалічені, з отвореними чашками і черевами. Не було спеціалістів до них, ні відповідного місця, ні ліків, і смертність була завелика. Не можна було на них дивитися, як вони вмирали непотрібно.
Дня 8. 5. 45 Німеччина скапітулювала і наша частина по полудні відступила. Коло півночі ми були недалеко Ґрацу, але спрямували в сторону Кляґенфурту. Дороги були затарасовані. Я пішов пішки, присідав на якунебудь фіру. Наступного дня партизани Тіта заступили дорогу, обстрілювали нас, головно з літаків. Коли налет скінчився, я вхопився якогось авта до Юденбурґу перед приходом совєтів. Звідти, вздовж ріки Мур, я дістався до до Мурав, а за містом я попав у англійський полон.
Шлюсар - мав високе тиснення крови, помер по війні у Німеччині.
Казьо Ґорчинський - званий Кацьо, мав астму, але був веселий. Розповідав жарти годинами. Був дуже любленим. Живе у Чікаґо.
Кодельський - живе в Америці.
Степан Ґамула - у Канаді.
По закінченні літнього семестру нашу групу вислано до Штеттіну на дальший військовий вишкіл, який дався нам добре взнаки. Гонили нас, як псами, їли лише картоплю і редьку, голод допікав добре. Копали ми рови і ями на бункри, а часом брали нас до міста на чищення доріг по летунських налетах. Місто було дуже знищене. У одній пивниці лежала.молода мертва мама, а маленька дівчинка тулилася до мертвого тіла. Налети були страшні, жорстокі, що неможливо описати, справжнє пекло на землі.
По ночах ми робили вправи на полях, збирали яблука по садах і напихали вічно голодний шлунок. Бойко, Ґорчинський і я творили останню трійку і ми розповідали собі жарти, бо провідник нас не видів. Як я згадував, тут застрілився Гаврилюк.
Після вишколу ми приїхали назад до Ґіссену і ходили на виклади 11-го семестру. Наші бараки були за містом, у лісі. Там мешкала більша група, а нас кількох пішли на приватні помешкання. До грудня не було налетів на Ґіссен, бо там не було жодних фабрик і більших касарень, а в половині грудня 1944, коли ми були всі на вечері у бараках, налетіли альянтські літаки. Наперед освітили місто світляними бомбами, а тоді кинули запальні і розривні бомби. Ми тулилися у малих протилетунських ровах до землі, яка дрижала від розривів, і ждали на кінець. На щастя, літаки кидали бомби тільки на місто, яке було знищене на 80%, згинило до 3.000 людей. Дитяча і жіноча клініки були знищені з пацієнтами, а медична і хірургічна були дуже пошкоджені. Хірургічну клініку перенесено до замку Ліх, біля Ґіссен; жіночу - до монастиря Арсенбурґ, а медичну - до Лявбах.
Моє помешкання згоріло разом з цивільним одягом і документами. Не було чим підголитися і чистити зуби. Знову треба було роздобувати потрібні речі. Ми з Мацюраком перенеслися на вул. Колійову 6, де знайомі німці передали нам дім, а самі виїхали на село. Тепер нам жилося ліпше - у пивниці були залишені харчі, а вугілля ми роздобували у знищених домах і возили візком до хати. У лютому, коли Берлін був майже знищений, а москалі приходили ближче, мій брат Петро покинув Берлін і приїхав до мене. У лютому 1945 ми мали останні іспити і 29. 2. 45 я дістав посвідку від університету, що здав всі іспити. Якраз американці були вже недалеко Ґіссену, в якому не стало ні поліції, ні адміністрації. Люди розбивали крамниці, на двірці розбито вагони з всяким добром, Петро і я пішли з візком. Брали все, що могли, а великі колеса сира ми котили додому, бо не було далеко. Так ми забезпечилися на перші часи.
НА ФРОНТ
Я не знав що робити, боявся перебратися у цивільне, бо ще були німці у місті, а "фольксштурм" (народне ополчення) мав його боронити, дезертирів розстрілювано. Я взяв ровер від сусіда і поїхав до бараків, щоб бути разом з товаришами. Нікого не застав - чехи ходили по бараках, все розбивали. Всі зникли, як у воду, згодом довідався, що вони були у Ґіссені, де поховалися у копальнях, які служили за схоронища. Я знав, що два мої товариші були у Ліху у клініці, і я поїхав туди. Біля Ліху зустрінув розбиту німецьку частину. Один вояк з перев'язаним оком чогось пристав до мене і радив утікати з частиною на Кассель, а пізніше до нього, бо він мешкав за Ваймаром. Так я через нього попав на фронт і кінчив війну у Австрії у дивізії. По дорозі на Кассель нас обступили американські танки і почали стріляти просто на нас. За хвилину всі авта горіли, люди і коні побиті, я хотів їм помогти, але він сказав утікати. Ми їхали цілу ніч на роверах на Ваймар й уникнули американського полону. У Ваймарі німецька військова жандармерія нас задержала. Його забрала на фронт, а мені дала папери до дивізії до Карльсбаду.У Карльсбаді не знали, що зі мною робити, і дали мені папери їхати до Берліну, до головного уряду СС, щоб мене підвищити у ранзі і дати нові папери. Тут я стрінув Мацюрака і Дудаса. Я вистарався їм папери до Інсбруку, бо вони ще не скінчили студій, і вони так урятувалися від біди. Я приїхав до Берліну й пішов до СС-уряду. Там дали мені нову уніформу й підвищили мені рангу до обершарфюрера (старшого десятника). Я дістав перепустку до Ґрацу, де була дивізія. Коли я прийшов на Ангальтер двірець, то відходив останній поїзд на Прагу, і нікого не пускали до нього. Поїзд був уже у русі. Я відіпхнув залізничника, дігнав його, щасливо впхав одну ногу і зачіпився рукою за вагон, а люди обсіли його, як мухи. У Судетах поїзд зупинився на одній станції. Військова жандармерія зібрала нас у лави і провадила до міста, щоб післати на східний фронт.
На пероні стояв поїзд на Прагу. Коли сторожа не дивилася у мою сторону, я скочив до того поїзду, сів біля вікна й почав читати газету. Багато виділо, що я зробив, але всі мовчали. Ми не доїхали до Праги, бо там вибухло чеське повстання. Я дочепився до тягарового авта, і знову через Карльсбад заїхав до Мюнхену. Тут мені видано нову перепустку до дивізії, і я вже не спішився, бо війна доходила до кінця. Насамперед я заїхав до Інсбруку, віднайшов Мацюрака і Дудаса, і був у них кілька днів. Дальше було небезпечно, бо всюди була поліція. Я пішки і автами їхав через Альпи цілий тиждень і дістався до Кляґенфурту, де була наша станиця. Мене післано до Фельдбаху і приділено до 29-го полку, до лікаря Чернявського. Я був у дивізії лише один останний тиждень. Санітарний пункт був у селі Ст. Штефан, недалеко від замку Ґляйхенберґ. Мені жилося задобре: я дістав цілу хату і джуру лемка, який держав усе в найкращому порядку. На пункті санітар голосив, скільки є хворих, яких я переглядав, підписував книжку звітів. В другій кімнаті приймав нових хворих. Найбільше стрільці хорували на перестуду, шкірні хвороби. Найгірше малися тяжко поранені, лежали на соломі, покалічені, з отвореними чашками і черевами. Не було спеціалістів до них, ні відповідного місця, ні ліків, і смертність була завелика. Не можна було на них дивитися, як вони вмирали непотрібно.
Дня 8. 5. 45 Німеччина скапітулювала і наша частина по полудні відступила. Коло півночі ми були недалеко Ґрацу, але спрямували в сторону Кляґенфурту. Дороги були затарасовані. Я пішов пішки, присідав на якунебудь фіру. Наступного дня партизани Тіта заступили дорогу, обстрілювали нас, головно з літаків. Коли налет скінчився, я вхопився якогось авта до Юденбурґу перед приходом совєтів. Звідти, вздовж ріки Мур, я дістався до до Мурав, а за містом я попав у англійський полон.
По дорозі я зустрів Поповича з Городенки, який був у дивізії. Я давно скинув уніформу, сховав військові папери у черевик, а мав при собі цивільну посвідку і посвідку, що я є лікар. Коли нас задержали англійці, то Поповича спрямували до збірного пункту, де вже були наші вояки. Я подався за робітника, і мені дозволили іти, але Попович вихопився в останній хвилині і сказав, що я є вояк. Мене завернули і так я попав у полон. Ми зайняли площу біля ріки Муру, за дротами. У горах було зимно, ми не мали ні кухні, ні плащів, спали на голій землі плече до плеча. Ні їсти, ні пити не давали два дні. Від мене забрали англійці зламаний годинник, вони забирали все, що було вартісне, крали, як могли. Тільки здорові могли витримати і перейти ті часи щасливо. По зимній і голодній ночі рано уставили колону і переводили до Філлях, де вже була більша частина нашої дивізії. Сказали, що генерал Шандрук збирає дивізію, щоб піти проти совєтів, і щоб ми не розходилися. Мені було досить полону. Як тільки колона почала йти, я з останнього ряду скочив через дорогу до німців, замішався між ними, дістав їсти і пішов дорогою на Бішофсгофен і Галляйн. Після різних пригод я щасливо добрався до Ґіссену до хати на вул. Колійові в ч. 6. Якраз мій брат Петро сидів у вікні, і, як мене побачив, то мало не впав з вікна, бо думав що я пропав. Нарешті два Ґамули зійшлися разом по війні здорові, однак ми ще не мали вістки про нашого брата Михайла.
Немає коментарів:
Дописати коментар