Гриць Маслівець, кол. полк. Армії УНР
Очевидно мова про генерала Юрія Тютюнника. Біографії його не знаю, крім того, що народився він у селі Кирилівці на Київщині, себто в тому самому селі, де народився Тарас Шевченко. Це я чув безпосередньо від нього під час якогось обіду в старшинському зібранні 4-го Київського кінного полку, який належав до 4-ої Київської стрілецької дивізії, командиром якої був ген. Тютюнник. Особисто його я знав від другої половини 1919 р. Про кінець 1919 і цілий 1920 рік не буду писати, бо про те було більше писано і тим, кого хід подій в Україні з того часу цікавить, про те відомо. Відомо також, що головною спружиною, головним чинником і керівником цілого нашого Зимового Походу від його початку до самого кінця в дійсності був Тютюнник. Ім'я ген. М. Омеляновича-Павленка, як командира цілої груп військ УНР, що від 6 грудня до 6 травня 1920 перебувала в Зимовому Поході, нам, учасникам цього Походу стало відоме аж під кінець Походу. До то часу з видатніших наших старшин Зимового Походу ми знали Тютюнника, Загродського, Дяченка, Алмазова, Чорного, Вітка, Вовка, Нельговського, Блащаневича та ще декількох, прізвищ яких вже не пам'ятаю. Про ген. Омеляновича-Павленка я особисто почув — і тоді з ним познайомився — аж у перших днях травня 1920 р. Тоді, як ми проривались через совєтський фронт біля Вапнярки на з'єднання з частинами ген. Удовиченка.
Знаємо також, що десь на початку 1921 р.( тоді, коли ціла Армія УНР була в польських таборах інтернованих, Тютюнник осівся у Львові і звідти налагоджував зв'язки з Україною за Збручем. Восені того ж 1921 р. 4 Київська дивізія за малим винятком та з додатком декількох десятків старшин і козаків з інших дивізій, конспіровано вирушила потягами з табору Олександрів Куявський у два напрямки: більшість на схід у напрямку Корця на Волині, а меншість, саме 4 Київський кінний полк, в напрямку на Копичинці в Галичині. Більша група під командою Тютюнника отримала назву "Волинська", а менша, під командою свого к-ра полку Палія-Сидорянського — "Подільська".
Повертаюся назад: вліті 1920 р., коли ми поруч польської армії тримали фронт вздовж Дністра, до нашого полку прибуло зо штабу дивізії декілька старшин на доповнення. Це були старшини, які, або з різних причин не були з нами в Зимовому Поході і, побувши вже в польському таборі, після підписання Варшавського договору зголосились знову до Армії УНР, або старшини-українці з кол. Денікінської армії, які також уже побували в польських таборах і також приголосились до Армії УНР. У числі їх до нашого полку прибув хор. Петро Заярний. Він кульгав на ногу і з тієї причини його призначено було завідувати полковою зброєю. На тому пості він у нашому полку перебув до 20 листопада 1920. Коли цього дня під тиском червоних ми перейшли Збруч на Захід, хор. Заярного з нами не було. Як виявилось пізніше, він залишився на схід від Збруча і помандрував додому на Київщину. Він також був з Кирилівки і ген. Тютюнник знав його ще звідти.
Про подробиці потраплення Тютюнника в руки червоних довідався я під час другої світової війни, коли Харків був окупований німцями. Заярного знав і добре його пам'ятаю, знав я особисто також дружину Тютюнника. Розумна, гарна і мила жінка. Їхня дитина була єдиною, що перебула у віці немовляти цілий Зимовий Похід з нами. Тютюнника хіба можна пожалувати в його жахливій недолі. Але жаль якось не в'яжеться з його уявою. Я особисто мав до нього та маю й тепер пошану і повне довір'я, а про закінчення його кар'єри та життя можу лише сказати: шкода його, він заслужив на інший, кращий кінець.
Очевидно мова про генерала Юрія Тютюнника. Біографії його не знаю, крім того, що народився він у селі Кирилівці на Київщині, себто в тому самому селі, де народився Тарас Шевченко. Це я чув безпосередньо від нього під час якогось обіду в старшинському зібранні 4-го Київського кінного полку, який належав до 4-ої Київської стрілецької дивізії, командиром якої був ген. Тютюнник. Особисто його я знав від другої половини 1919 р. Про кінець 1919 і цілий 1920 рік не буду писати, бо про те було більше писано і тим, кого хід подій в Україні з того часу цікавить, про те відомо. Відомо також, що головною спружиною, головним чинником і керівником цілого нашого Зимового Походу від його початку до самого кінця в дійсності був Тютюнник. Ім'я ген. М. Омеляновича-Павленка, як командира цілої груп військ УНР, що від 6 грудня до 6 травня 1920 перебувала в Зимовому Поході, нам, учасникам цього Походу стало відоме аж під кінець Походу. До то часу з видатніших наших старшин Зимового Походу ми знали Тютюнника, Загродського, Дяченка, Алмазова, Чорного, Вітка, Вовка, Нельговського, Блащаневича та ще декількох, прізвищ яких вже не пам'ятаю. Про ген. Омеляновича-Павленка я особисто почув — і тоді з ним познайомився — аж у перших днях травня 1920 р. Тоді, як ми проривались через совєтський фронт біля Вапнярки на з'єднання з частинами ген. Удовиченка.
Знаємо також, що десь на початку 1921 р.( тоді, коли ціла Армія УНР була в польських таборах інтернованих, Тютюнник осівся у Львові і звідти налагоджував зв'язки з Україною за Збручем. Восені того ж 1921 р. 4 Київська дивізія за малим винятком та з додатком декількох десятків старшин і козаків з інших дивізій, конспіровано вирушила потягами з табору Олександрів Куявський у два напрямки: більшість на схід у напрямку Корця на Волині, а меншість, саме 4 Київський кінний полк, в напрямку на Копичинці в Галичині. Більша група під командою Тютюнника отримала назву "Волинська", а менша, під командою свого к-ра полку Палія-Сидорянського — "Подільська".
Повертаюся назад: вліті 1920 р., коли ми поруч польської армії тримали фронт вздовж Дністра, до нашого полку прибуло зо штабу дивізії декілька старшин на доповнення. Це були старшини, які, або з різних причин не були з нами в Зимовому Поході і, побувши вже в польському таборі, після підписання Варшавського договору зголосились знову до Армії УНР, або старшини-українці з кол. Денікінської армії, які також уже побували в польських таборах і також приголосились до Армії УНР. У числі їх до нашого полку прибув хор. Петро Заярний. Він кульгав на ногу і з тієї причини його призначено було завідувати полковою зброєю. На тому пості він у нашому полку перебув до 20 листопада 1920. Коли цього дня під тиском червоних ми перейшли Збруч на Захід, хор. Заярного з нами не було. Як виявилось пізніше, він залишився на схід від Збруча і помандрував додому на Київщину. Він також був з Кирилівки і ген. Тютюнник знав його ще звідти.
Вертаюсь знову до листопада 1921. Листопадовий Похід закінчився для обох груп невдачно. Волинська група при переході польського кордону на Схід мала біля 1,200 людей, а повернулася дещо понад 100 осіб. Подільська, 15 жовтня переходячи Збруч на Схід, мала біля 620 людей, а повернулася з 120 особами. Тютюнник і після Листопадового Походу осівся у Львові і знову почав нав'язувати зв'язки з Наддніпрянщиною. Саме тоді до нього прибув з Київщини ніби зв'язковим від повстанців отой Петро Заярний, що про нього була мова вище. Він отримав від Тютюнника директиви і поїхав назад. У короткому часі отакі приїзди і від'їзди Заярного відбулися декілька разів.
Знову мушу повернутись назад до часів Зимового Походу. Цей Похід був суцільним і безперервним рухом усіх складників війська впродовж 5 місяців. Зупинки на ніч траплялися досить часто, на день — рідше, а на 2 дні зовсім рідко. Терен — Поділля, Київщина, на короткий час Полтавщина, знову Київщина, знову Поділля, Херсонщина і на закінчення знову Поділля. Ціла зима і половина весни. В цьому русі поодинокі частини займали для свого маршу то ширший, то часом вужчий, зустрічалися, розминалися, або йшли тим самим шляхом. У цьому безнастанному русі в силу обставин найрухливішою була кіннота, повільнішими піхота та артилерія з обозами. Піхота пересувалася на возах, або санях, залежно до обставин. Обоз так само, а кіннота й гарматники мали своїх коней. Отже в тому русі майже щодня доводилося бачити на одних санях чи возі молоду жінку з немовлятком. Це була дружина ген. Тютюнника. Для нас — кінного полку — місце знаходження в колоні під час маршу саней чи воза з дружиною Тютюнника було наче "барометром" ситуації щодо ближчої чи дальшої присутности ворога. Коли сані з Тютюнничкою, як ми самі між собою коротко висловлювались, були на марші десь між саньми обозними, піхотними чи гарматними — значить ворога близько немає; коли ж сані з Тютюнничкою тримач лись хвоста останнього верхівця нашого полку, ворог був безпосередньо близько. А до того ще, коли в русі по тій самій дорозі в той самий час неперед ішов наш полк, в голові його на коні був Тютюнник, а за бунчужним 4-ої сотні були сані з Тютюнничкою, небезпека була спереду, якщо ж наш полк посувався за піхотою, обозом і гарматниками та з Тютюнником на чолі полку, а сані з Тютюнничкою, що завжди мала в руках загорнене в кожух немовля, посувалися за останньою гарматою перед нашим полком — небезпека напевно позаду. Ще інша можливість — Тютюнник разом із дружиною і немовлям у санях, верховий його кінь біля тих саней і сані ці посуваються десь за нашим доглядом у колоні — небезпеки нема з жадного боку. Отже сані чи віз із дружиною генерала Тютюнника ясно і виразно нам промовляли про ситуацію. Такий "барометр" нам був потрібний, бо Тютюнник самий був скупий на слово, писаних наказів і розпоряджень не було можливости видавати і рух відбувався за усними наказами Тютюнника, якого часто доводилось бачити з мапою в руках. На коні, на санях, на возі чи вночі, в метелицю, він розглядав мапу під полою кожуха тоді, як дехто інший присвічував йому сірником.
Напевно не пам'ятаю коли, але провдоподібно під час відступу від Жмеринки в другій половині жовтня 1920 р., вже після Зимового Походу і після закінчення польського перемир'я з червоними, дружина Тютюнника з дитиною та з деякими нашими обозами опинилась у руках червоних. Мабуть, це було саме тоді, коли якась більша кінна частина червоних — чи не Котовський — знову — на короткий час вдерлася в наш фронт і відрізала сполучення дивізії зо штабом Армії, що був тоді в Проскурові. До штабу Армії саме перед тим був викликаний на нараду Тютюнник. Отже дивізія була на короткий час відрізана і від штабу Армії, і від свого командира. Мабуть тоді пані Тютюнник з дитиною попала в руки червоних. Факт є, що Тютюнник був знову з нами, але її не було... Так минув кінець 1920 р. і цілий 1921 рік: він тут, а вона десь там.
Продовжую — після нещасливого Листопадового Походу до Тютюнника у Львів крім Заярного приїздили і від'їздили назад зв'язкові від повстанців з України (Львів тоді був під Польщею) і настирливо домагалися приїзду до них Тютюнника. Тютюнник ставився обережно і з недовірою до цих вимог. Свої вимоги "зв'язкові" мотивували тим, що вся Київщина і Поділля є вповні готові до нового повстання проти москалів. Бракує лише самого Тютюнника і його наказів. Тютюнник і вірив, і не вірив, він вагався. Тоді знову приїхав Заярний з власноручним листом від дружини Тютюнника. Повторювала те саме, про що його повідомляли "зв'язкові" і закликала вірити і приїздити негайно. Тютюнник повірив...
Вночі Тютюнник був у домовлений час на місці на західньому березі Збруча. З другого боку підплив човен, Тютюнник увійшов до нього... і замість повстанців опинився в руках Чрезвичайки. "Зв'язкові" і лист Тютюнникової — все було виконане під наганами червоних, Заярного тримали "в шаху" — не виконаєш і не вернешся — твоя жінка і рідня будуть розстріляні. Заярний встиг одружитись за той час, що ми були в таборах інтернованих та в Листопадовому Поході. Далі про Тютюнника знаємо, що червоні приневолили його викладати в старшинській школі і навчати слухачів про його принципи ведення партизанської війни. В цьому большевики вважали Тютюнника авторитетом. До його викладів фільмували інсценізації. Це все діялося так довго, доки не витягли від нього все їм потрібне. Потім замкнули його у Харкові до в'язниці, пізніше перевезли його до московської Луб'янки. Там, мабуть, його і застрілили, нікуди далі не вивозячи. Дружина відвідувала його і в харківській і в московській в'язницях, аж доки при наступних призначених відвідинах дістала повідомлення, що "таково в спісках заключонних у нас нєт".
Тютюнник не був говіркий, я ніколи не бачив, щоб він сміявся. Завжди був насуплений. Холодний, сміливий, рішення приймав швидко. Вимагав скорого і точного виконання : наказів. Але не бачив я проявів суворости, або жорстокости. Своєю замкнутістю й мовчазністю він очевидно не викликав теплої прихильности, але самою своєю присутністю ширив до себе незламне довір'я і певність. Товариства не цурався, але в товаристві при столі, за їжою та чаркою був, як усе, мовчазний. Це мабуть викликало в свою чергу враження, що він надутий. Я цього не сказав би; мав він свою тверду мету і свою і власну думку, як ту мету осягнути. Накази від свого начальства виконував, але завжди старався вигородити для себе максимум можливостей для власної ініціятиви.Вночі Тютюнник був у домовлений час на місці на західньому березі Збруча. З другого боку підплив човен, Тютюнник увійшов до нього... і замість повстанців опинився в руках Чрезвичайки. "Зв'язкові" і лист Тютюнникової — все було виконане під наганами червоних, Заярного тримали "в шаху" — не виконаєш і не вернешся — твоя жінка і рідня будуть розстріляні. Заярний встиг одружитись за той час, що ми були в таборах інтернованих та в Листопадовому Поході. Далі про Тютюнника знаємо, що червоні приневолили його викладати в старшинській школі і навчати слухачів про його принципи ведення партизанської війни. В цьому большевики вважали Тютюнника авторитетом. До його викладів фільмували інсценізації. Це все діялося так довго, доки не витягли від нього все їм потрібне. Потім замкнули його у Харкові до в'язниці, пізніше перевезли його до московської Луб'янки. Там, мабуть, його і застрілили, нікуди далі не вивозячи. Дружина відвідувала його і в харківській і в московській в'язницях, аж доки при наступних призначених відвідинах дістала повідомлення, що "таково в спісках заключонних у нас нєт".
Про подробиці потраплення Тютюнника в руки червоних довідався я під час другої світової війни, коли Харків був окупований німцями. Заярного знав і добре його пам'ятаю, знав я особисто також дружину Тютюнника. Розумна, гарна і мила жінка. Їхня дитина була єдиною, що перебула у віці немовляти цілий Зимовий Похід з нами. Тютюнника хіба можна пожалувати в його жахливій недолі. Але жаль якось не в'яжеться з його уявою. Я особисто мав до нього та маю й тепер пошану і повне довір'я, а про закінчення його кар'єри та життя можу лише сказати: шкода його, він заслужив на інший, кращий кінець.
22 червня 1966
Немає коментарів:
Дописати коментар