ДОКУМЕНТИ З ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

З АРХІВІВ МИНУЛОГО 

 Упорядкував д-р Степан Ріпецький 
(Мова і правопис зберігається з оригіналу) 

            Телеграма Генерального Секретарю по військовим справам

                                  Український військовий комітет надіслав усім штабам фронтів слідуючу телеграму: «В найближчому часі генеральний секретаріят центральної Ради, доповнений представниками національних меншостей мусить бути затвержений правительством, яко вища адміністративна інституція на Україні.

                                   Цю радісну, але й тяжку одповідальність приймає на себе Генеральний секретаріят у той час, коли на фронті розвинулися грізні події. Нашій Україні, нашій волі загрожує загибель. Ворог наступає на наш рідний край, і Україна буде спустошена й зруйнована, коли ми не будемо обороняти її, а також і революції. Закликаю Вас негайно широко сповістити всіх українців на фронті, що в цей страшний час усі наші сили ми мусимо покласти на оборону своєї батьківщини.
                                   Необхідно всіма мірами, згідно бойовим обставинам, підтримувати роспорядження начальства.

                                    Надішліть, куди потрібно, своїх представників, які могли б з'ясувати сучасний стан, та умовити часті негайно йти на оборону рідного краю та волі, здобутої революцією.

                                     Нехай кожен українець, громада, чи часть, на всіх фронтах, знають, що, обороняючи інтереси фронту, вони тим самим обороняють революцію та волю України.

                                      Нехай кожен з них знає, що наше загальне стремління врятувати волю, революцію на Україні може сміливо опертися на українців як на непорушну силу.

                                      Негайно подавайте телеграми про всі прийняті міри.

Генеральний секретар по військовим справам Петлюра. 



                                       Заклик Генерального Секретаря Військових Справ, Симона Петлюри, до українських військових частин Петроградського і Московського гарнізонів — приступити до організації українських ударних батальйонів.

                                       Генеральний Секретар по військових справах надіслав українським частинам Петроградського і Московського гарнізонів таку телеграму.


                                      «Україні в звязку з проривом фронту загрожує велика небезпека, Україна може пропасти, а з нею загине і наша молода воля, для якої ми всі так багато працювали.

                                       Треба зрозуміти всю важливість моменту і все зробити, щоб спасти справу. Треба передовсім ради інтересів України підтримати заходи і розпорядження військового начальства щодо оборони фронту і порядку в тилу. Центральна Рада і її Генеральний Секретаріят закликає всіх Українців до оборони рідного краю.

(«Вістник Українського Військового Генерального Комітету» (Київ), 23 липня 1917 р., ч. 7.)



Заклик Генерального Секретаря Військових Справ, Симона Петлюри, до українців вояків на фронті боронити волю України і революцію.

Од Генерального секретаря по справах військових до  українців вояків на всіх фронтах

                                   Генеральний Секретаріят Української Центральної Ради, поповнений представниками всіх народів, що живуть на Україні, бере в свої руки власть в нашому краю. Отож Генеральний Секретаріят стає найвищою розпорядчою владою України. Ця радісна та тільки й тяжка, одповідальна роля випадає Генеральному Секретаріяту в дуже тяжку добу, а саме тоді, коли фронт прорвали німці і сунуть на нашу землю. Нашій Україні загрожує страшна небезпека. Україна може загинути, а з нею загине і наша молода дорога воля, якої ми всі так довго ждали і во ім'я якої ми всі так багато жертв поклали. Треба всім нам зрозуміти, що настала страшна година, бо ворог може зруйнувати наш край, розділити його на дві частини і розєднати нас, знищити Права наші і покласти край вільному розвитку нашого народу. Щоб запобігти страшному лихові, щоб урятувати нашу Україну, треба захищати її. А для цього перш за все слід зупинити наступання німців і не пускати їх на нашу землю. Треба всіма силами піддержати накази та розпорядження командної військової влади, яка порядкує обороною нашого краю.

                                Українська Центральна Рада і її Генеральний Секретаріят кличе всіх Українців і наказує їм захищати нашу землю і революцію. Як одженемо німців, як зупинимо наступлення їх, то спасемо Україну, спасемо нашу землю, наше хозяйство, наших дітей, батьків і жінок, нашу волю, наше право на вільне життя. Коли ж не будемо нічого робити в цій справі, то неславно загинемо і загубимо Україну. Проклянуть нас діти наші і не признає нас Україна за своїх синів.

(«Вістник Українського Військового Генерального Комітету» (Київ», 23 липня 1917 р., ч. 7.)


                                Кожен українець мусить пам'ятати, що, де б він не був, на який би фронт його не послали, — всюди він захищає Україну і її волю. Як Генеральний Секретар по військових справах, закликаю вас у цю грізну годину допомогти військовому начальству і підтримати його розпорядження всіма силами і способами. Можливо, у нас можна приступити до організації українських ударних батальйонів, які б можна згодом з'єднати в один великий отряд. Як одержите це повідомлення, негайно скличте Раду, виясніть, яка велика небезпека загрожує нам усім. Коли найдете можливим організувати ударні батальйони, то їх треба назвати батальйонами «Рятування України».

                             Негайно переговоріть з командуючим округою і, організувавшись за його дозволом в кілька днів, виступайте по тому маршруту, який призначить штаб.

                             Підтримуйте постійні звязки з Генеральним Комітетом і повідомляйте телеграфом стан річей. Негайно об'явіть цю телеграму Українцям гарнізонів і сусідних городів. Майте на увазі, шо небезпека велика і єдине, що може помогти врятувати Край — це дисципліна, порядок і підлягання начальству. Коли салдатам прийдеться їхати на який інший фронт, то безумовно їхати треба, існує тільки один фронт і Українці на війні всюди захищають революцію і Україну.

                            Українці мусять показати, що вони розуміють всю небезпеку і приложать всіх сил, аби врятувати Україну і рево іюцію».

Генеральний секретар по справах військових Петлюра
(«Вістник Українського Військового Генерального Комітету» (Київ», 23 липня 1917 р., ч. 7.)




                             Відозва Генерального Секретаря Військових Справ, Симона Петлюри, до українців вояків — формувати батальйони «Рятування України».

                                     БАТАЛЬЙОНИ "РЯТУВАННЯ УКРАЇНИ"

                             Відозва Генерального Секретаря військових справ «Верховний Головнокомандуючий дозволив після мого прохання сформувати в Київській військовій окрузі 4 батальони «Рятування України». Згадані батальони комплектуються з числа тих вояків, які є в тилових частинах, або виписуються з шпиталів, а також вільних від військової служби. Батальони формуються по штатові не окремого батальона. По скінченні формування кожен батальон повинен буде відправитись до одної з українізованих дивізій і ввійде цілком в склад одного з полків цих дивізій.

                              Батальони повинні бути сформовані в найближчому часі.

                              Закликаю згадані категорії українців вояків, не воєннооб'язаних вступати до батальонів «Рятування України» і на ділі доказати готовість саможертви для рятування нашого
рідного краю.

                               Україна в небезпеці, в небезпеці революція і здобута нами воля.

                                В ім'я оборони України, в ім'я волі сущих на Україні народів закликаю братів-українців у цей небезпечний час стати під знамена «Рятування України» і, негаючи ні одної хвилини, помогти братам-воякам і офіцерам, які бються з ворогом і чекають від нас помочі.

                                 Батальони «Рятування України» згідно з командуючим віськом Київської військової округи мають формуватись: два батальони в Києві, один в Чернигові та один на станції Ромодан, Полтавської губ. Формування батальонів згідно з приказом по Штабу Київської військової округи буде провадитися при 1-му Українському запасному полку.

                                 Генеральний Секретар військових справ С. Петлюра. 
(«Вістник Українського Військового Генерального Комітету» (Київ), 30 липня 1917 р. ч. 8.)


                                 Заклик до україниів солдатів і офіцерів стати на оборону населення проти грабунків і руйнування відступаючого московською армією.

                                                                НЕ РОБІТЬ РУЇНИ!

                                З кожним днем надходять до нас застрашаючі відомости про те, що московська армія, одступаючи, руйнує на своєму шляху села, містечка і великі міста. Галичина, по якій пройшла буря війни, знищена не тільки гарматнім огнем, а більше загублена тим, що все навмисне, без потреби спалено, розгромлено, сплюндровано. Калуш, Черновиці і цілу низку містечок і сіл зруйновано і розграблено. В той час, як солдати з переляку одступають перед ворогом, воєнні чиновники і інші урядовці навантажують дорогі зеркала і всяке майно в товарові потяги і везуть. Куди, чиє добро?!.. Везуть до себе додому награблене добро місцевої людности.

                             А темні елементи учиняють погроми, насилля над людністю. І ця, може остання, єгипетська кара з Галичини насувається разом з військом на Волинь, Поділля на Україну.

                             І нашому, українському війську, треба опамятатися, зрозуміти, що робиться навкруги.

                             Одступаючи не палити, грабити і розбивати все треба, а навпаки зберігати добро народне.

                             Українці солдати, офіцери і всі урядовці при одступанні не тільки самі не повинні руйнувати народнього добра і знущатися над своїми ж братами, а навпаки, всі як один, повині стати на оборону цих нещасних людей од грабіжників, які вагонами отправляють чуже добро, які чинять насильства.

                                Треба організовано боротися з насильством, не допускати краю до руїни, бо коли скінчиться війна, то цей край мусить бути нашим, і чим більше його зруйнують, тим гірше і тяжче буде жити і хозяйнувати нашим селянам на сплюндрованих місцях.

                                  Хай це памятає кожен вояк, кожен українець і вживе всіх заходів, аби при примусовому одступанні було найменше зроблено шкоди населенню, народу.

(«Вістник Українського Військового Генерального Комітету» (Київ), 30 липня 1917 р., ч. 8.)




Повідомлення Ген. Секр. Військ. Справ про дозвіл офіцерам українцям переходити з різних частин в військові частини, призначені для українізації.

                         ОД ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРЯ ПО ВІЙСЬКОВИМ СПРАВАМ

                                    Верховний Головнокомандуючий після моєї пропозиції під час перебування у ставці, згодився на те, щоб українці-офіцери поволі переводились з різних частин в ті військові частини, які призначено для українізації з заміною офіцерів неукраїнцями. Відповідну телеграму (11740) Дижурний Генерал Ставки Верховного Головнокомандуючого Кортаці, розіслав Начальникам Штабів Північного, Західного, Південно-західного, Румунського і Кавказького фронтів.

                                      Про згаданий дозвіл Верховного Головнокомандуючого доводжу до відомости українців-офіцерів. Уважаю необхідним одночасно попередити українців-офіцерів, що правом переводу в українські дивізії можна користуватися тільки виконуючи формальні вимоги.

                                    Крім того кожен офіцер українець, що хотів би перевестися до української дивізії, мусить мати відповідне посвідчення від місцевої української військової громади.

                                     Генеральний секретар в справах військових С. Петлюра.
(«Вістник Українського Військового Генерального Комітету (Київ), 30 липня 1917 р., ч. 8.)


                                     13 серпня 1917. Протест Всеукраїнської Ради Військових Депутатів проти провокаційної поведінки ген. Обелешева та домагання усунення його з України.

                                     Всеукраїнська Рада Військових Депутатів на засіданні 13 серпня 1917 року, заслухавши доклад делегації до Наштабу Київського Військового Округа Генерала Оболешова, (яка була у нього по військовим справам), в котрім вона зазначила не можливе поводження Генерала Оболешева, а саме:

                                     1) Делегація була прийнята генералом Оболешевим пів години і то в сінях, а не в кабінеті.

                                      2) Генерал Оболешев під час розмови дозволив собі говорити з делегацією в підвищенім тоні і вживати виразів не гідних генерала революційної армії.

                                       3) Коли делегація зазначила ген. Оболешеву, що В.Р.-В.Д. є інституція правосильно визнана декларацією тимчасового уряду від 3/VІІ біжучого року і це потверджене телеграмою Главноверха г. Брусілова, а також військовим міністром Керенським під час його розмови з президіюмом В.Р.В.Д., то Оболешев відповів, що Генерал Брусілов «уже много напутал в українськім вопросі», а Керенський «говорив вам одне, а нам друге», і приймаючи на увагу відношення генерала Оболешева до «Совєта Солдатских Депутатов Кіевского Воєнного Округа», постановила:

                                      1) Поводження генерала Оболешева з представниками військових революційних організацій вважати невідповідним сучасному ладові, погрожуючим здобуткам революції.

                                       2) Вимагати негайного усунення генерала Оболешева з посади Наштабу К.В.О. без призначення його на якусь посаду на Україні.

                                       3) Вимагати призначення суду над генералом Оболешевим за порушення п.п. 1 і 8 декларації прав солдата.

                                       4) Домагатися від тимчасового уряду призначення ревізії діяльности чинів Штабу К.В.О.

                                       5) Рахуючи, що діяльність ген. Оболешева не могла бути не відомою полковнику Оберучеву, як начальникові Округи, який своїм байдужим відношенням до діяльности ген. Оболешева, не дивлячись на часті уваги комісара «Сов. Солд. Деп. К.В.О.», тим самим дав йому можливість гальмувати роботу революційних військових інституцій, В.Р.В.Д. вбача явне «притворство і поблажку» ген. Оболешеву з боку полк. Оберучева.

                                       6) Звязуючи все з попередніми контрреволюційними подіями в Київській Окрузі, а зокрема в м. Києві, В.Р.В.Д. ще раз підкреслює, що чини Штабу К.В.О. на чолі з полк. Оберучевим, не відповідають своєму високому призначенню, а тому — вимагає негайного їх усунення з посад.

                                         7) Всі ці постанови неодмінно й негайно довести до відому Военєміна, а також усіх Рад Військових Депутатів на Україні закликаючи ці останні до єдности в боротьбі з темними контрреволюційними силами.

(«Вістник Українського Військового Генерального Коміте-/» (Київ), 26 серпня 1917 р., ч. 11.)


18 серпня 1917.   Організаційна Інструкція Українського Військового Генерального Комітету в справі «Вільного Козацтва».

Генеральним Комітетом 18 серпня с. р. розіслано повітовим управам і іншим інституціям слідуюче відношення:

                                     Генеральний Комітет прохає неодмовити сповістити його, чи не організувалось в дорученному вам повіті товариства, громада, або інша організація під назвою «Вільне Козацтво», «Січ», «Народне Ополчення», або якось інакше, яке ставить на меті приблизно такі завдання:

                                  «Культурно-просвітний, політичний розвиток його членів, громадське виховання їх, підтримування порядку та спокою на Україні, боротьба з конрреволюційними та іншими темними дезорганізующими силами. В часі війни боротися з дезертирством, а при демобілізації вільне козацтво вживе всіх заходів, аби був не нарушений порядок та спокій населення, охороняє маєтки та добро мешканців од знищення їх і грабування і взагалі стоїть на сторожі спокою та порядку на Україні.

                                Якщо заснувалось — то в якому місті, хто керує ним, чи вироблені устав, або інструкції і які (бажано було мати їх в копії), яка кількість членів, який склад членів, чи приймаються в члени організації жінки і мешканці повіту не української народности, чи входять в склад членів організації офіцери і козаки, скільки їх, чи є зброя, яка і в якій кількости. Яке відношення місцевого населення до організації, ваш погляд на неї, які достатки і недостатки? Яка почтова і телеграфна адреса організації?

                                Якщож нема в повіті указаних організацій, то як ви дивитесь на засновання їх? Чи можливо заснувати таку організацію в вашому повіті і чи зустріне вона прихильне відношення населення повіту?

                               Відповіді потрібно Генеральному Комітетові для докладу Комітету Генеральному Штабу, Військовому Міністру і Українській Центральній Раді, а також як матеріял для розроблення статуту і інструкції. Бажано було б відповідь получити якможна в короткий час.

Завідуючий по формуванню вільного козацтва на Україні, Член Комітету Певний.

(«Вістник Українського Військового Генерального Комітету» (Київ), 26 серпня 1917 р., ч. 11.)

ЛЮБОВ ЧОЛКАН

                           Колишня старша медсестра 1-ої УД УНА Любов Чолкан народилася в Києві 1924 року, де працювала в шпиталі як рентґенівський технік. При відступі, німці вивезли ввесь персонал шпиталю на Холмщину. Звідти вона вступила до Української Дивізії, де повнила службу в дивізійному шпиталі. Пройшла весь бойовий шлях Дивізії та полон в Італії й Англії. По звільненні з полону, працювала по своєму фаху в шпиталях Південної Англії, звідки переїхала до Канади, і поселилася в Торонті. Тут вийшла заміж, щоб заложити свою родину, й була довголітнім членом управи Станиці Братства кол. Вояків 1-ої УД.

ІВАН РУБИЧ

                           На фото — хорунжий Іван Рубич (Ясько) в часі перебування в таборі Ріміні. 


                               Життьовий шлях Івана почався у рідній надпрутянській Коломиї, а звідтіля пішов він широкими, як море, і далекими, як тепер наша Україна, шляхами у життя, яке почерез воєнне лихоліття Другої світової війни, почерез німецькі касарні Нойгаммеру, почерез тяжкі бої в Альпейських горах та почерез побут у таборах воєннополонених в італійському Ріміні. В цьому таборі він виявив себе видатним і знаменитим організатором. Він був обраний спортовим референтом табору Ріміні, в короткому часі зорганізував наступні ділянки спорту: копаний м'яч, відбиванка, кошиківка, бокс, столовий теніс, гокей на траві та ін. Зорганізування спорту найбільше допомогло піднести моральний стан вояцтва у безвиглядному таборовому житті. Немає таборовика-рімінця, який не згадував би Івана з пошаною і признанням за його віддану для спорту працю. Крім того Іван Рубич проводив у таборі референтурою праці, в якій показався так-само незлим організатором, як і в спорті.

                           

ОСИП НАВРОЦЬКИЙ

                        Колишній сотник УГА, видатний український культурний і громадський діяч, Осип Навроцький народився 24 березня 1890 р. в селі Голгочі, Західня Україна. У рр. 1900-1908 скінчив гімназію в Бережанах, у рр. 1909-1913 закінчив правничий факультет університету у Львові, склавши всі приписані іспити. Був третім з черги головою, заснованого у 1910 році, Українського Студентського Союзу. Був членом Комітету Української Молоді, який керував боротьбою за український університет у Львові. Брав участь у великій демонстрації українських студентів 1 липня 1910 р. Від 1912 року був членом Головної Управи Української Радикальної Партії. У серпні 1914 р. зголосився до Леґіону Українських Січових Стрільців і разом з ними перебув кампанію в Карпатах. У травні 1915 р. дістав призначення на хорунжого, у липні 1915 на четаря. Від 1 листопада 1918 р. був командантом етапу Бібрка Української Галицької Армії й інтендантом 4-ої Коломийської бриґади. 1 січня 1919 р. став поручником, 1 березня 1919 сотником. Від лютого до квітня 1920 р. був заступником інтенданта III корпусу УГА, від травня до липня 1920 інтендантом Херсонської дивізії Армії УНР.

                                   У вересні 1920 року став одним із засновників і одним із трьох членів Начальної Колегії підпільно-революційної Української Військової Організації до часу приїзду до Львова полк. Євгена Коновальця та членом Начальної Команди УВО до травня 1926 р. Від 1920, на весь час головування д-ра Лева Бачинського, був генеральним секретарем УРадикальної партії, за головування д-ра Івана Макуха — заступником генерального секретаря. Виступив з УРадикальної партії і став безпартійним 1 січня 1934 р. Був членом засновником і головним директором за весь час існування Військово-історичного Видавництва "Червона Калина" у Львові, від 1920 до 1939 р. Був членом Головного Виділу "Просвіта" і членом Головної Управи Т-ва "Рідна Школа" у Львові. Від березня 1940 до кінця 1942 р. був головою Українського Допомогового Комітету в Криниці. Від 20 квітня 1943 до квітня 1945 року був начальником Військової Канцелярії Української Військової Управи — Української Дивізії. Був кількакратно арештований і сидів кількакратно по кілька місяців у польських в'язницях. Після переїзду з Німеччини до Канади працював спершу як фабричний робітник, а від грудня 1948 до кінця 1964 р. у канцелярії КУК у Вінніпезі. Уряд УНР на еміграції підвищив його до ступня майора.

КАЛЕНДАР

КОЖНОМУ СЛОВО

                               На початку 1972-го року мені попав до рук журнал "Вісті Комбатанта" ч. 6 за 1971 рік.

                              Я з приємністю прочитав його від початку до кінця, бо знайшов в ньому статті, які повинні зацікавити кожного колишнього українського вояка. На жаль, в деяких статтях багато є подій, які не відповідають дійсності і мають в собі більше фантазії як правди. Особливо фантазуємо на різних ювілеях наших заслужених діячів, або військовиків, роблячи з них надзвичайних політиків, або Наполеонів.

                             На ювілейному принятті п. сот. Гуляка п. інж. Підгайний побив рекорд, вихвалюючи Ювілята, бо подав факти, які не відповідають дійсності, а це шкодить нам всім українцям, а в першу чергу п. сот. Гулякові. Наводимо тут винятки з поромови п. інж. Підгайного: після скінчення школи підстарший в Ченстохові, Ювілят вступає до старшинської школи в Бидґощі, яку закінчує в ранзі підпоручника. Вбачаючи в молодому старшині здібного учня військового діла і потенціяльного майбутнього командира, запропонували йому нагоду дальших студій у Військовій академії під умовою переходу на римо-католицизм, умова була не до приняття і принижуюча, тому Ювілят її відкинув...

                            Якби ця промова дісталася до рук к. польського старшини, то він напевно щиро посміявся би і назвав би українців жартівниками або фантастами. Я, як колишній старшина польської армії, обізнаний стопроцентово з військовою справою і практикою в польській армії, бо сам закінчив 3-літню школу старшин, пізніше стрілецькі курси, кулеметні курси і нарешті Військову академію. Через мої руки перейшли сотки "потенціяльних будучих командирів". І я дуже мало знайшов між ними здібних командувати чотою. В Бидґощі було 3 старшинські школи, одна школа старшин кінноти, одна школа старшинська піхоти для кадрових підстаршин польської армії, третя школа підхорунжих. По скінченню перших двох шкіл діставалося ранґу підпоручника, а по скінченню школи підхорунжих надавався титул підхорунжий резерви.

                              Допіро після літнього перевишколу підхорунжого в полку, надавалося йому ранґу підпоручника, якщо командир його сотні дав про нього добру опінію. З вищезгаданих шкіл п. сот. Гуляк міг лише закінчити школу підхорунжих з титулом підхорунжого резерви. Щодо пропозицій йому з боку поляків дальших студій у Військовій академії, то це нонсенс, бо до академії приймали лише кадрових старшин найменше в ранзі поручника і принаймні з п'ятилітньою військовою службою в полку. Старшина резерви не мав жадних виглядів дістатися на кадрового старшину, а що вже говорити про академію. В мойому полку був разом зі мною тодішній сот. Побігущий, дуже добрий старшина, часто мав висловлення йому похвал в дивізійному наказі, однак він не міг дістатися до військової академії, навіть йому не пропоновано змінити релігію.

                             В дальшій своїй промові п. інж. Підгайний каже так: Ювілят після переформування дивізії в Нойгаммер, стає на чолі 3-ої сотні Фюзилерів і у вересні 1944 року виїжджає до Словаччини для поборювання большевицьких партизанів у районі Банської-Бистриці. Це не відповідає дійсності, бо у вересні 1944 року для поборювання партизанів в районі Банської-Бистриці виїхав курінь підполковника Вільднера в складі: 9, 10, 11, 12 сотень. 10 сотнею командував автор цього допису, 11 сотнею тодішній поручник Козак, а 9 і 12 командували німецькі старшини, жадної 3-ої сотні і жадного сот. Гуляка там не було. Цей курінь разом з іншими німецькими частинами воював проти комуністичних партизанів аж до їх знищення і до приходу цілої нашої дивізії на Словаччину, в район Мендзиброди і сполучення з нею нашого куреня. Опріч нашого куреня, який поборював партизанів, не було жадних інших українських частин. Хто цікавиться цими справами, то може прочитати в споминах автора, під заголовком "Під чотирма прапорами", Розділ 21, Боротьба групи ппол. Вільднера проти червоних партизанів на Словаччині.

                               На цьому можна було б і закінчити цей допис, однак, на нашу думку, треба ще додати дещо до порушеної справи о. Левенцем. Факти, які наводить о. Левенець, відповідають дійсності і з них можна лише засудити биття німцями наших вояків в дивізії, що ж до крику на старшин у присутності вояків, то це траплялось в к. московській армії, польській, а також і в німецькій, це залежало від культури й інтеліґенції старшого старшини. Добрі взаємовідносини між українськими старшинами і німецькими в багатій мірі залежали і від нас самих, але, на жаль, українські старшини, за винятком одиниць, не мали даних, щоб заімпонувати німцям. Як ми могли вимагати від німців, щоб вони до нас ставилися як рівний до рівного, коли часто рапорт старшому німецькому старшині здавав рапорт німецький підстаршина, а українські старшини стояли на правому крилі, чому вони не вийшли з фронту і не запротестували проти цього?

                                 Після скінчення боїв з партизанами, до 9 сотні, якою командував німецький фаненюнкер, приділили українського підпоручника, я покликав до себе того підпоручника і порадив йому просити про перенесення до іншої сотні, бо він не може підлягати молодшому. Я був свідком, коли до штабу ген. Шандрука прийшов німецький гавпштурмфюрер, то пан генерал кинувся шукати стільця для такого "високого гостя". Це все виказує, що ми почувалися меншевартісними. Скидати вину за такий стан на всіх к. старшин Армії УНР або УГА, які були в дивізії, не можна, бо трудно від них вимагати, щоби вони після 20-літньої перерви по паромісячному перевишколі стали повноцінними старшинами. Це можна вимагати від тих, які довгі літа носили військовий однострій і були фахівцями військового діла. Від старшини будь-якої армії вимагалося не тільки знання військової справи, але і відповідного старшинського поведення, почуття чести, цивільна відвага і т. д. Ще перед тим, як мене перенесли до дивізії, я був нібито командиром сотні, бо фактично був німець в шуцманшафті Ч. 204. На першій збірці моєї сотні, німецький підстаршина, побачивши, що до сотні зближається німецький сотник, крикнув мені, щоб я став на правім крилі, бо він буде здавати німецькому старшині рапорт. Я зіґнорував німецького підстаршину і на праве крило не став. Після рапорту я пішов до німецького майора і просив його звільнити мене з куреня. На його питання, чому я хочу звільнитися, я відповів, що в цьому курені німецькі підстаршини мають більші права, як українські старшини. Після цього майор зарядив, що рапорт має здавати старший старшина, не дивлячись, чи він німець чи українець, а німецьким підстаршинам дав наказ віддавати пошану українським старшинам так само, як і німецьким. Того ж самого дня мене зустрів старший німецький підстаршина і мені не засолював, я його запитав, чому він мені не салютує і на це він відповідає: "Я маю вам салютувати, ні, ніколи!" Я знову пішов до майора і замельдував про цей випадок, наслідок був такий, що за 3 дні підстаршину відправили на фронт. Це був добрий приклад для решти підстаршин, бо вони всі боялися фронту. В курені німецькі старшини довго придивлялися до мене і коли мене добре пізнали, то всі без винятку випили зі мною "брудершафт", у тому числі і майор Кляйков, який пізніше був перенесений так само, як і я, до дивізії. В дивізії вже не було того, щоб підстаршини здавали рапорт, натомість траплялося, що здавати рапорт курінному виходив поручник-німець, такому поручникові я давав наказ повернутися до строю, а сам як найстарший здавав рапорт. Під час боїв з червоними партизанами на Словаччині моя сотня завчасу висунулася з лісу. Це побачив ад'ютант ппол. Вільднера, приїхав до сотні і почав лаяти старшин і підстаршин. Коли я почув цю лайку, то під'їхав до сотні і питаю одного підстаршину, що це за галас, підстаршина відповідає, що це лається ад'ютант куреня. Я казав попросити до себе ад'ютанта, він під'їхав до мене і далі лаявся, тоді я йому сказав, якщо він і далі буде лаятися, то я накажу воякам прогнати його багнетами. За це він поскаржився курінному, який при нагоді порадив мені не дуже з ним сваритися, бо той ад'ютант є одночасно оком ґестапо. Після долучення куреня до дивізії, того ж дня мене зустрінув к-р полку і при всіх старшинах поздоровив з отриманням "Залізного Хреста" і при цьому зі мною поцілувався. Зі своїм курінним я жив дуже добре і тому мене здивувало, коли я прочитав в дописі о. Левенця, що німецький курінний, увійшовши на залю, подав руку німецьким старшинам, а присутньому сотникові Татарському не подав. Після повернення куреня до дивізії я на власне прохання був перенесений до Запасового полку, яким командував полковник Маркс. По декількох тижнях він сказав мені дослівно так: "Пане сотнику, я бачу що і українці можуть бути добрими старшинами, нічим не гіршими від німецьких". Цей вислів вищого німецького старшини підтверджує моє твердження, що до поганих взаємовідносин між українськими і німецькими старшинами причинились не тільки німці, але і ми, українці.


В. Татарський
ген. штабу полковник

ПРО САНІТАРНО-МЕДИЧНУ СЛУЖБУ В УНР

Проф. д-р Яків Зозуля

                                  В журналі "Вісті Комбатанта" ч. І за 1972 р. появилася стаття Вол. Трембіцького: "Основи санітарно-медичної служби УНР".

                                  Тема дуже фахова і можна було б подумати, що її автор є відомим українській громаді фахівцем і авторитетом у цій галузі. На жаль, він не був українським вояком, а тим більше медиком. Він, як відомо, є професором економії і не може об'єктивно говорити про військову медицину, яка була під московським режимом в Україні.

                                 Йому, мабуть, не відомо, що перед першою світовою війною не існувало міністерство здоров'я ні в Росії, ні в Австро-Угорщині. Правда, в Австро-Угорщині тільки в 1918 р. був призначений на міністра здоров'я український лікар, проф. Іван Горбачевський. Але те призначення не мало вже особливого значення, бо слідом за цим Австро-Угорщина перестала існувати. Медично-санітарна служба тоді полагоджувалася в Росії й Австро-Угорщині, як військова справа, міністром військових справ, або, як цивільна медицина, міністерством внутрішніх справ.

                                 Проф. Трембіцький видно не знає й того, що колишнє фахове звання "фельдшер" було в Росії на початку революції 1917 р. заборонене Тимчасовим Урядом, як образливе для багатьох медиків (воно було взяте з німецької мови) й заступлене званням "лікарський помічник".

                               Також усі військові ранґи й титули були скасовані.

                               Саме брак фахового знання привела п. Трембіцького до ширення сумнівних тверджень, як напр., інформації пані Совачевої, вдови по давно померлому лікареві, про те, що тоді "шпитальна служба була в повному занепаді чи краще безладі" (стор. 32). Є там ще багато інших тверджень, які кривдять, як уже померлих людей, так і цілу добу Українських Визвольних Змагань. Зокрема, це стосується до відомого й заслуженого українського хірурга д-ра Мортирія Галина, якому поставлено обвинувачення у тому, що він відмовився прийняти призначення від Української Центральної Ради на становище Командуючого військово-санітарною Управою в Україні, подаючи за причину те, що "українці ще не здатні успішно перевести таке діло" (стор. 30).
                             Такого становища тоді взагалі не існувало. Центральна Рада в той час нікого не звільняла з посад, але тільки брала під свій догляд деякі військові установи, якими керували особи неукраїнського походження. В конкретному випадку ходило про окружного військового санітарного інспектора, генерала, московського походження. До нього намічалося вислати д-ра М. Галина, як українського комісаря. Він, одначе, того посту не прийняв, подавши дуже слушну причину: йому бракувало пів року активної військової служби до набуття права на пенсію. Центральна Рада прийняла його пенсійний аргумент до відома, як важливу перешкоду до намічуваного призначення, з якого виникав риск для військового службовця у випадку невдачі української революції проти Росії. Д-р М. Галин був серед українців визначною особою, лікарем хірургом, в ранзі майже генерала (рос. "статский советник"), науковець, бо тоді написав і видав "Українсько-російський медичний словник" (цю назву подаю з пам'яті), говорив завжди українською мовою і користався безсумнівним лікарським авторитетом.

                            З цього виникала пекуча потреба знайти кандидата на його місце. В умовах війни з Москвою не було багато можливостей до вибору. Центральна Рада вирішила це питання призначенням на такого заступника свого члена Якова Зозулю. Не становище лікарського помічника (фельдшера), як думає п. Трембіцький, було рішальною причиною для того призначення, що ніби дратувало лікарів, але активна військова кар'єра, яка вже тривала від 1911 р., і становище члена українського революційного парляменту.

                            Цими днями, певно після прочитання статті п. В. Трембіцького, звернувся до мене один молодий американський інженер з таким запитом: "Я свідомий українець і читаю українську літературу. Знаю, що три роки існувала Українська Держава, але Ви її завалили. Скажіть, що Ви тоді робили?"

                             Цей інженер має не більше 26 років, був народжений в Польщі, а вивчений уже в Америці. Він є типовим представником української молоді. Його не цікавило питання,. хто й коли творив українську державу, але його цікавило тільки питання: чому нема нашої держави і хто її завалив?

                             Цей запит є одним з мотивів до написання цього листа, бо треба спинити ширення баламуцтва.

                               Молодь нічого не знає про те, що Московщина далі знаходиться в стані війни з Україною. Вона від грудня місяця 1917 року, отже протягом 55 років, намагається знищити Україну. Московське військо з того часу три рази перемагало нашу оборону і встановляло свою окупацію України, аж поки не завело совєтської влади, спочатку в Харкові, а пізніше (і тепер) в Києві. Україна через війну з Московщиною не мала часу, щоб свої сили й засоби ужити на розбудову своєї держави. Московщина є на наших землях звичайним окупантом. Отож, не українці, але московські окупанти перошкоджають українцям мати свою державу.

                               Порушена проф. Трембіцьким справа санітарно-медичної служби в Україні мала місце ще перед тим, як Українська Центральна Рада проголосила 4-им універсалом самостійність і незалежність України з 22 січня 1918 року. Це було ще за московської влади в Україні, коли українські люди були тільки виконавцями чужої волі. У своїй праці: "Кінець російської влади в Україні" я описав події, які саме тоді відбувалися. Большевики зробили тоді в Петрограді державний переворот проти Тимчасового Уряду. Було це, як відомо, 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. Центральна Рада відмовилася той переворот признати. Натомість вона закликала московське військо, яке стояло на українській території, признати над собою зверхність Центральної Ради, як верховної влади в Україні. У відповідь на це звернення Ставка південно-західнього фронту визнала Уряд України — Генеральний Секретаріят — верховною владою в Україні. Протягом кількох днів Центральна Рада ухвалила свій 3-ий Універсал з 7/20 листопада 1917 р., яким законним шляхом оформила українську державність, як Українську Народню Республіку, яка одначе не поривала свого зв'язку з московською державою.

                              Це оформлення проходило доволі тяжко. Московські люди всюди намагалися той державний розвиток України саботувати. Навіть в столиці України в Києві, штаб військової округи не бажав признати вимог Центральної Ради й арештував перших її уповноважених, висланих до деяких військових установ з контрольними функціями. Тільки одному з них, а саме підписаному Я. Зозулі пощастило оминути арештування. Він добровільно залишив призначене для нього контрольне місце при окружному військово-санітарному інспекторі в Києві на Банковій вулиці й повернувся до будинку Центральної Ради. Тут Президія Центральної Ради наказала йому самому стати окружним санітарно-військовим інспектором, а не його контрольором. Секретаріят Ради приділив для його урядування одно крило будинку, дав телефони й обслугу. Можливо, що не пройшло ні одної години, як пішли телефонічні накази до шпиталів про стан військового поготівля.

                             Проф. Трембіцький представляє справу з відходом Зозулі з Банкової вулиці, як вимушення москалів над українським уповноваженим та їх нехіть підпорядкуватися новому начальникові, який своїм званням фельдшера не знаходив поваги у лікарів (стор. 30).  

                                Фактично справа мала інший характер. Поява Зозулі у Військово-Санітарному Управлінні була прийнята всіма підлеглими службовцями (коло 50 осіб) майже з ентузіязмом. Як лікарі, так і лікарські помічники та писарі були раді мати за комісаря свого приятеля, якого знали вже коло десятка років. Лише окружний військово-санітарний інспектор і його прибічна рада (3-5 осіб), не заперечуючи своєї охоти до співпраці, мали сумнів, чи Центральна Рада має право призначувати своїх уповноважених до військових установ? Начальник, генерал-лікар, висловлюючи такий сумнів, натякнув на те, що це може бути військовим бунтом. Тому він просив дати йому ще нагоду телефонічно порозумітися з командуючим військами округи, який був для нього прямим військовим начальником. Не заперечуючи висловленого бажання генерала, для Зозулі було ясно, що скоро прийде наказ про його арештування. Але він випередив це в той спосіб, що сам добровільно відійшов з окружного військово-санітарного управління до будинку Центральної Ради.

                                Довідавшись про цю подію, генерал, москаль з походження, перестав противитись українській контролі і дав від себе підлеглим особам і установам телефонічне розпорядження визнати цю зміну.

                                 В міжчасі Центральна Рада досягла признання своєї зверхности штабом (ставкою) південно-західнього фронту, якому підлягав також командувач київської військової округи. Українські уповноважені (комісарі), що їх той командувач арештував був, негайно були звільнені з арешту й приступили до виконання своїх контрольних функцій.

                                  Одначе Зозуля не повернувся до окружного військово-санітарного управління; він просив Центральну Раду звільнити його з того посту з причини колізії, яка наступила тому, що він займав уже відповідальний пост Секретаря Всеукраїнської Ради Військових Депутатів, що була військовим сектором Центральної Ради, в складі коло 150 членів.

                                 Центральна Рада вирішила справу в той спосіб, що знайшла й призначила для Зозулі заступника в окружному військово-санітарному управлінні, заурядлікаря Іскру. Тут не було вже спішности. Заурядлікар Іскра виконував свою службу в окружному військово-санітарному управлінні, мабуть, до моменту окупації Києва совєтською армією. Проголошення самостійности України, яке наступило 22 січня 1918 р., не припинило наступу большевиків й не спинило війни, яку вони розпочали 3/17 грудня 1917 р. надсилкою радіо-телеґрами большевицького верховного головнокомандуючого прапорщика Криленка. Совєтські війська розпочали війну наступом на Харків, який окупували вже 26 грудня (н. с), слідом за тим Полтаву і Катеринослав.                                  

                                    Від 2 грудня 1917 р. розпочалися мирові переговори з Німеччиною. Україна також включилася в ті переговори. Одначе большевики продовжували свій наступ проти України й захоплювали українські землі.                                                                                                                                                                                                                                            

                                   З моментом приходу до Києва московських большевиків всі українські установи припинили свою діяльність. Центральна Рада, Український Уряд і військові частини вийшли з Києва 27 січня 1918 р., відступаючи в напрямі Житомира на Волинь і далі до фронтової лінії з першої світової війни. Вона лежала недалеко стації Сарни і Маневичі.

                                     В Україні була військова окупація. Вона на цей раз була короткою, всього 20 днів, рахуючи з 27 січня, коли був захоплений Київ, до 1-го березня 1918 р., коли українська армія повернулася до Києва. (В цьому часі була зміна юліянського календаря на григоріянський. Тому місяць лютий мав всього 15 днів, а 16-е лютого було законом проголошене за 1-е березня 1918 р.).

                                    Українська делегація в Бересті-Литовському старалася про найскорше закінчення світової війни й рівночасно дбала про звільнення з полону українців, які очікували на поворот додому. Українська влада сподівалася, що вони допоможуть вигнати з України большевиків.                                                                                                                                                           

                                   Українська територія сягала тоді на заході до Збруча та Случі, за якими стояли армії Німеччини та Австро-Угорщини.

                                    Центральна Рада і Уряд доїхали залізницею до стації Сарни, де й підготовлявся протинаступ української армії.

                                     На стацію Маневичі прибув з Берестя-Литовського міністер В. Голубович, який був головою нашої мирової делегації, і він поінформував, що німці рішили відновити війну з Москвою і мали розпочати свій наступ на большевиків саме на волинському відтинку.

                                     В той час українська влада призначила заступника військового міністра Олександра Жуковського головнокомандуючим української армії. Він цю армію тут же почав творити з військовиків, які знайшлися в Сарнах і околиці та переводити мобілізацію молодих людей на селах. З цього моменту почала відновлюватися Українська Армія; з нею також українська влада, центральна і місцева.

                                      У Сарнах Жуковський зустрів члена Центральної Ради Я. Зозулю і призначив його керівником медичної частини армії з правом мобілізації медичного персоналу. Ніякого спеціяльного титулу й ранги для нього не було визначено. Уважалося, що все це непотрібне.  

                                       На підставі цього призначення Я. Зозуля зформував санітарний потяг, запросивши до нього залізничників, які зібрали покинуті московськими вояками вагони й обладнання санітарних потягів. В покинутих москалями санітарних потягах знайшлися шпитальні ліжка, операційні інструменти і ліки. Зозуля знайшов і призначив на коменданта потягу члена Центральної Ради поруч. Атанасія Ліхнякевича. Одначе бракувало медичного персоналу. Залізничники поінформували його, що в містечку Сарни діє медичний лікарський пункт (шпиталик), належний до волинського земства. Зозуля негайно пішов зі стації до недалекого містечка і там розшукав той шпиталик. Знайшов у ньому лікарського помічника на ім'я Сорока, і лікарку, жидівку з якогось швайцарського університету, але без нострифікації диплому в Росії. Зозуля тут же написав і вручив їм обом мобілізаційні накази. Лікарка була призначена головним лікарем санітарного потягу, а фельдшер, тепер лікарський помічник, його заступником, старшим лікарським помічником потягу та рівночасно і аптекарем.

                                       Всі троє прийшли на стацію і Зозуля представив комендантові його нових службовців — головного лікаря і його заступника.

                                        Комендант у міжчасі знайшов охотників на санітарів, найняв обслугу з селян й зорганізував кухню. Ці заходи коменданта Зозуля схвалив, як керівник медичної частини армії.

                                        По закінченні організації потягу Зозуля склав звіт Жуковському, а цей дав наказ вирушити на фронт, який був коло стації Олевськ (на залізничні лінії між Сарнами і Коростенем).

                                         Ніхто ніяких грошей не одержував і не вимагав. Потяг їхав слідом за Армією до Києва, де він був прийнятий військовим міністерством на обрахунок, а персонал одержав належну платню, від дня поступлення до служби. Всі формальності в Києві були полагоджені за пару днів. Потяг вирушив слідом за українським військом, яке вже перейшло Дніпро, на чолі з комендантом Ліхнякевичем і головним лікарем, жінкою-жидівкою. Її дівоче ім'я й прізвище відомі для історії, але дотепер не оголошувалося в пресі з огляду на родинні зв'язки в Україні.

                                         Ні мені, ні українському головнокомандуючому нічого не було відомо про якесь формування київської санітарної управи, яку мав би очолювати д-р Совачов, про що пише проф. Трембіцький. Можливо, що це було під владою большевиків, або під час утечі їх з Києва під натиском української армії.

П. С.

                                       Д-р проф. В. Трембіцький робить мені закид у тому, що я у вище згадуваній праці "не подав прізвищ можливих фахівців, які могли б у той час перебрати управління санітарно-медичними справами в Україні" (стор. 30). Цей закид міг би здаватися слушним, коли б справді треба було ставити українців до керування тим управлінням. Але ж такого ставлення не було. Крім цього не треба забувати, що в московській армії всі вояки стояли під загрозою військового суду "за бунт у війську". Вся "влада в Україні до цього часу була в руках Москви. Згадка про таких людей, якщо вони ще живуть, могла би бути небезпечною.

                                       Минуло вже багато років від того часу. Тай я сам уже віддавна перестав бути медиком. Обставини зробили з мене правника, хоч дехто ще згадує про мене за старим фахом. За той час деякі з моїх співробітників з санітарного потягу проявили себе, як справжні герої.

                                          Зголосився до мене, уже на еміграції, також лікар санітарного потягу, якого проф. Трембіцький назвав словами: "невідомий нам досі київський лікар жидівської національности" (стор. 32-33). Це була лікарка, яка знайшла мене в Празі у Чехословаччині в 1928 чи 1929 році після закінчення правничого факультету. Тоді вона була вже в Палестині під бритійською зверхністю. Звідти вона запросила до себе мого товариша дитинства, українського старшину, з яким пізніше одружилася. По 25 роках свого побуту в Палестині-Ізраїлі він помер і там був похований. Не знаю, чи його дружина, лікарка тепер ще живе. Від 1957 року я вже не маю з нею зв'язку.

                                         Комендант того потягу Ліхнякевич опинився був у Аргентині, як учитель і співак. Перед кількома роками він переїхав до одної з держав Середньої Америки і були неперевірені вістки, що він там помер.

2 травня 1972 р.      

  Яків Зозуля

УША СОБКО — ФАЙНИЙ ХЛОП

С. Музичка

                                  Наказ Уша Собка мусів завжди пройти через три різні фази, щоб дехто його вкінці виконав. Так воно було навіть у найменших дрібницях. Перша фаза — падав наказ. Ми, здавалося, нічого не чули. Друга фаза — Уша Собко повторив наказ кілька разів. Ми починали розуміти. Якогось дідька чоловік хоче!.. Вмить наступала третя фаза — дуло його пістолі було тобі перед носом!.. Усі на ногах. Наказ виконується. В перших днях мій товариш Гречух це мені докладно пояснив. На початку, казав він, старий, як тато... Потім колега і поговорити з ним можна. На кінець собачий син. Я скоро переконався, що так воно справді було.

                                  Коли Уша Собко мав службу, для мене це була забава. Я слідкував за кожною фазою. Спимо у великій залі на підлозі. Без сінників, лише на коці. Хоч твердо, все таки спиться. Нагло чути назовні свисток. Фііі... Фііі... Фііі... Хто лише чує, знає, що це Уша Собко йде нас будити. Вже чути його кроки по сходах. Дальше свисток і вкінці сам голос Уша.

                                  — Алєс равстретен!.. На збірку всьо! Всьо, що жиє! Ще раз кажу, всьо, що жиє!..

                                 А ми лежимо, а щоб хтось і ворухнувся!.. Уша вже в кімнаті. Швидко обійшов довкруги, ми наче побиті, лежимо попід стінами. Наступає друга фаза. Він зупиняється перед кожним і свище йому до вуха...

                                — Я кажу — равстретен!.. То значить на збірку всьо!.. Що жиє. Дехто підвівся і... сів. Хтось преспокійно закурив. Свисток Уша стає нервовий. То скаля вище, то скаля нижче.

                                 — Всьо на збірку!.. То значить равстретен!.. Бійтесь Бога, хлопці!..

                               Ефект ніякий. Кожний дивиться на Уша Собка, як на якогось інтруза. Вмить приходить третя фаза... В руці Уша Собка пістоля!.. Відбезпечив і до першого. — То шляк би тебе ясний трафив!.. Чи я твій дурень?! Застрілю на місці!..

                                Хлопців, наче б воскресив. Усі на ногах. Метушня. Готові на збірку. Лише тут і там хтось негодує. Мова пістолі недвозначна. Уша свище дальше, але тим разом тріюмфально. Ми за ним, як ті діти.

                               Оскільки я пригадую, так було завжди. Без пістолі, кажи забудь. Я нераз думав... Чи справді Уша Собко такий бойовий? Чи справді він застрілив би? Що було б, як би хлопці все одно лежали, не слухали?.. Це мене інтриґувало. Питав колегів і казали мені те саме, що Гречух. Ти не знаєш старого... Він добрий, але може бути с... сином. Він виглядав бойово, хоч п'ятдесятка була йому на плечах. Був в австрійському війську і з першою дивізією під Бродами був... Коли я більше з ним познайомився, я його запитав:

                                — Чи ви направду застрілили б за не виконання наказу?

                                — Присяй Богу, Музичка, що застрілив би. Ти ще мене не знаєш. Не виконав хлоп бефелю, трупом паде, як книжка пише... Хотілося вірити і не хотілося. Все ж таки кожний день доказував, що так.

                                 Ми дуже часто йшли на варту біля батальйону. Уша Собко був командантом, я його заступником. Моє завдання було зробити розклад варти: — хто, куди і в котрій годині. Звичайно починалося негодуванням зі сторони деяких, а то і сваркою. Уша витягав пістолю, все затихало і починалася наша служба. Без пістолі ніколи не обійшлося. Тоді звичайно він мене залишав. Я знав куди він ішов. Мав якусь знайому вдовичку...

                                   Одного разу над ранком заалярмував мене стрілець Климків. Уша Собка ще не було з його нічної «виправи»... Климків наглив. Поважна справа. Він щойно повернувся з варти і хотів вступити до лазнички та господиня дому, де містився наш вартовий льокаль, сказала йому «ферботен»... У чому справа? Я негайно пішов розвідати. А Климків наглив... Йому було ніяк чекати!.. Господиня стояла перед лазничкою, крім цього на дверях картка: «Тим, які не вміють вживати цього місця, вступ заборонений»...

                                   Ось вам і проблема. Хоч клич Уша Собка, щоб скоро витягав пістолю до господині... Климків ступав з ноги на ногу. Я переговорював. Ми можемо вживати, казала вона, однак хто це зробив, мусить «завбер махен»... Що зробив? Пробачте, хтось залишив по собі слід на дошці... Климкові в очах чорніло. Господиня ні на крок. Перше «завбер махен». Я порадив йому, щоб кудись інде шукав розради. Але куди? То було місто і кукурудзи не знайдеш ніде... А що далі? Я рішив зачекати на Уша Собка. Він командант варти.

                                   Він з'явився і мені легше стало. Господиня все одно стояла на сторожі. Я зголосив, як звелено за військовим звичаєм. Я в шоломі, він в шоломі, я на струнко, він на струнко!..

                                   — Музичка, біда... То скандал!.. Що подумають про нас ті австрійці? У першій війні ми мали таку добру опінію... Заки я міг щось сказати, Уша на весь голос заверещав: — Хлопці алярм!... Алярм! Все встає... Все, що жие! Авфштеген! Тим разом пістоля була в руках таки від початку. Хлопці, сердеги, що вночі вартували, зірвалися з марів. Шолом на голові, гранати за пасом і кріс у руках!.. Кожний дещо схвильований, може й переляканий. Алярм, панове, не жарти. Це слово страшне! Група стояла на струнко перед Уша і чекала на наказ. Кожний, як згодом я довідався, думав різне... Може англійські парашутисти, може большевики прорвалися... Різне.

                                 Уша Собко з підстолею в руках стояв перед нами грізний, наче перед наступом.

                                  — Хлопці! — гукнув він. — Котрий песький син напаскудив на дошку?!

                                   — А най мене ясний шляк трафит з таким алярмом! — обізвався стрілець Грицюк... — То ви нас, тату, через таку дурничку збудили?

                                    Уша був грізний. Йому не було до жартів.

                                  — Грицюк, замкнися! Кажи, ти наробив на дошку?

                                  — Ні, пане Уша...

                                  — Кубик?

                                  — Ні, пане Уша...

                                   — Зозуляк?

                                    — Та чим, пане Уша?..

                                  Уша був лютий. Він пильно глянув на кожного ще раз.

                                   — Я також ні!.. Музичка ні! Який дідько тоді?

                                  Я пригадав Уша, що господиня настоювала... «Завбер махен зофорт», інакше вона готова і до самого Фрайтаґа піти... Уша знав своє діло.

                                   — Горбусяк! Бери ведро і йди чистити.

                                   — А чому я? Хай іде той, хто намазався на дошку!

                                   — Зозуляк, іди ти...

                                   — Як Горбусяк не йде, то чому я?..

                                   — Їжик!... Бери ведро й бігом!

                                   — А ви думаєте, що я фраєр!..

                                   Я знав, що прийде тепер криза. І так сталося. Дуло пістолі Уша Собка торкнулося чола Їжика.

                                    — Ти, Їжик, підеш витерти..., або тебе ясний грім спече!

                                   Це не були жарти. Старий почервонів, але Їжик ані моргнув. Стояв на струнко.

                                    — Стріляйте, пане Уша, я не піду!..

                                    Я вже хотів сам просити Їжика, щоб не жартував... Собка це заскочило. Мовляв, стріляйте... Він не піде.

                                    — Гм... То ти, Їжик, такий герой? За глупе «ґ» хочеш трупом упасти? Не будь фіфаком! На, маєш два папіроси, один на тепер, а другий на потім... Іди чистити.

                                      Хвилина мовчанки. Пістоля Уша з чола пішла на груди Їжика...

                                       — Якщо дасьте папіроси, то піду...

                                        Ми всі легко відідхнули. Пістоля опинилося в кобурі. Хлопці полізли на мари, шлякуючи при тому і згадуючи предків невідомого «злочинця»... Уша поручив мені, щоб згодом перевірив операцію Їжика. А він? Зразу закурив і наче б медалю йому причепили!.. Пішов за ведром і ще якусь пісню почав співати...

                                        Ой пусти ми моя мати,
                                         пусти ми по воду...

                                      Незабаром усе було в порядку. Їжик припалив другу папіроску і задоволено сів біля мене.

                                    — Ти не боявся, кажу йому, що старий міг був тебе застрілити?

                                     — Не грай варята! — Їжик щиро засміявся. — Уша Собко файний хлоп!

                                                                            ***

У ЧЕХО-СЛОВАЦЬКОМУ КОРПУСІ*)

Павло Бабець  

                                  Я народився на Закарпатті і в 1935 р. вступив до реальної гімназії в Хусті, де я також став членом молодечої організації "Пласт". У бурхливі роки 1938-39, коли закарпатська вітка українського народу ставала до самостійного життя, середньо-шкільна молодь горнулася в ряди оборонців свого краю і в січні 1939 р. я вступив до молоді "Карпатської Січі". В березні 1939 р. ми, молодь Карпатської України, взяли активну участь зі зброєю в руках проти мадярських наїзників. Сили були надто нерівні і в короткому часі мадяри жорстоко зліквідували державність Карпатської України та повели жорстоку політику переслідування українського національного руху. Вже в 1940 р. вони позвільнювали з урядів та виключили зі шкіл усіх, кого вважали своїми ворогами.

                                 В цей час західньо-українські землі, які безпосередньо межували з територією Карпатської України, знаходилися вже в складі Української Радянської Соціялістичної Республіки, яка мала бути державою українського народу. Мадярські переслідування доводили до розпачі свідомих українців і багато з них, не знаючи дійсного стану на північ від Карпат, сподівалися, що там хоч і комуністична, але всеж таки українська влада, яка зрозуміє незавидне становище недавніх борців за українську державу на Закарпатті. У висліді цього більш активні українці, головно молодь, почали втікати із Закарпаття до Галичини, яких разом назбиралося біля 80,000 осіб. Вони переходили кордон переважно в околиці Ясіня, Рахова-Богдану, Синьовирська Поляна та Воловець у Карпатах.

                                Але усіх нас українських втікачів з Мадярщини виловили совєтські пограничні війська та передали в руки НКВД, яке нас потрактувало як шпигунів і тому допитували нас днями і ночами. Коли ми в голоді перебували в в'язницях НКВД в Ворохті, Надвірній, Станиславові та у Львові, не обійшлося без побоїв. Нам усім енкаведисти закидали, що ми шпигуни, диверсанти або взагалі скриті вороги Совєтського Союзу. Їх соціялістична "мораль" дозволяла їм нас побивати, катувати, вбивати або в кращому випадку вислати на Сибір, що й врешті сталося з нами.

                               Вивезли нас до концентраційного табору в Старобільську, Луганської області. Ніякого, очевидно, суду над нами не було, бо нас українців Закарпаття, які шукали волі в Радянській Україні, що мала б бути державою українського народу, Москва засудила заочно, присуджуючи кожному з нас від трьох до сім років. В Старобільську нас тільки приводили сотнями в велику кімнату, щоби відчитати, скільки років кому присуджено та подали напрям нашого заслання: Воркута або Кулґуєв-Вайґач над берегами Північного моря.

                               Московське "правосуддя", з огляду на те, що я був тоді ще малолітнім (у 1941 р. було мені 16 років) присудило мені "тільки"... три роки "трудової колонії" в Карело-Фінській ССР, у місцевості Надвойцев на північ від Петрозаводська. Цей табір був окружений з трьох боків малими озерами, які сполу чає Біломорський канал, що його копали в'язні в 1930-36 роках. Тут згинуло тоді біля чверть мільйона людей від голоду і цинги. Молодь, яка перебувала у цьому таборі, працювала від шостої години ранку до другої по обіді на лісопильному заводі. Від третьої години до сьомої перебувала у школі, у таборовій десятирічці.

                              У цьому таборі ми не мали навіть часу добре розглянутися та побачити, як тече вода в Біломорському каналі, з якого одна з застав (шлюз) була таки близько нашого табору, коли почалася німецько-совєтська війна. В околиці каналу почали налітати німецькі та фінляндські літаки, намагаючись знищити шлюзу. Зараз же після першого бомбардування НКВД поспішно зібрало нас усіх молодих, що їх там знаходилося кілька соток і пішком погнали нас на схід у сторону гір Уралу й дальше уральським хребтом до Верхатурської Трудової Колонії (ВТК), яка знаходилася біля міста Свердловська. Там режим був подібний як і в таборі Надвойцев, але в 1942 р. там почався великий голод, від якого померло багато наших хлопців, частина із нас захворіла на сухоти. Я сам захворів на запалення легенів, але на щастя вже з кінцем того ж самого 1942 р. мене перевели до табору біля міста Бузулук, на схід від Куйбишева, в РСФСР, де розпочалося формування Чехо-словацького корпусу.

                                 Чесько-словацькі військові частини почали формуватися десь в половині 1942 р. зараз після того, як екзильний уряд Чехо-Словаччини з осідком у Лондоні договорився з Москвою у справі спільної боротьби з Німеччиною. Командиром чехословацької частини став тоді 47-ми річний підполковник Людвік Свобода. Формація спочатку начислювала 1,200 вояків і називалася "Перший самостійний чехо-словацький прапор в СССР". Половина вояків у цій першій військовій формації — це були українці, яких НКВД звільняло з концентраційних таборів і справляло до чехо-словацького легіону.

                                  Спочатку старшинами були тільки ті, які мали старшинські ранги ще в передвоєнній Чехо-Словаччині, як Костович, Савинець, Мондич та Гриб (майор, поручник і два останні — підпоручники) та кілька десятників підстаршин. Молодих хлопців брали до московських спеціялізованих військових шкіл (танкових, артилерійських, повітряних, саперних, піхотних та мото-парадесантних). Окремі військові школи для чехо-словацьких старшин всякого роду зброї були в Бузулуку, де навчання відбувалося в чеській мові. Старшинські школи закінчили нас 20 українців першими. Такі школи були пізніше в Новохоперську на Вороніжчині, Садаґурі на Буковині та перед закінченням війни в Попраді на Словаччині. Пізніше в цілому корпусі більшість старшин були українці, бо й самий корпус складався на 85% з українців. Вийшовши з старшинських шкіл, вони відповідно авансували і вже перед закінченням війни молоді старшини доходили до ступнів майорів та підполковників. Вони командували сотнями, прапорами (чотири сотні) або й полком. Підполк. Костович командував артилерією, Озброєння було совєтське, умундуровання англійського війська, харчі... американські.

                                   Перше бойове хрещення наш "Перший прапор" одержав на Харківщині (Соколово, Артіховка, Миргород). Заки формація розвинулася в Першу бригаду, фронт пересунувся дальше на захід і ми зводили бої на Київщині (Київ, Васильків, Біла Церква, Руда, Жашків) і на Волині (Рівно, Дубно, Луцьк), вже силами І. корпусу в Галичині (Львів, Станиславів, Дрогобич, Стецева, Поточиська), на Буковині (Чернівці, Садигура) і врешті вже як корпус (без нумерації в понятті всіх чехословацьких частин) в околицях Перемишля, Дуклі, Ясло, Пряшів через цілу Словаччину в напрямі на "злату" Прагу.

                                  Ідучи так від боїв до боїв, уживали ми командної чеської мови, але пісні співали таки українські. Газети читали чеські та українські, з яких тепер пригадую собі "Наше військо", "Напрямок Прага" та "Вістки з фронту та цілого світу". З населенням України ми були в постійнім зв'язку, бо наші частини квартирували і по містах і по селах. Українське населення нас любило, ми їм помагали харчами, спільна в нас була мова; вороги населення — москалі та німці — були і нашими ворогами. Часто нам говорили, що ще дочекаємося тієї радісної хвилини, як вулицями Києва маршувати будуть наші, українські війська. Плакали, як ми відходили, бо знали, що на наше місце прийдуть москалі. Найбільше боялися їх жінки; чоловіки втікали до лісів, щоб їх силою не забирали до війська й звідтам прямо на фронт.

                                 Переважно всіх українців НКВД називало зрадниками Совєтського Союзу. З тих українців, що служили в совєтському війську і говорили рідною, українською мовою, москалі насміхалися, називали їх "хахлами", знов же всіх не-москвинів з Кавказу називали "нацменами". Українське населення мусіло мовчки виконувати накази москалів. Коли хтось противився їхній брудній лайці чи поведінці, йому відразу причіпляли ярлик "фашиста", або називали бандитом УПА і такий мав щастя, коли його москаль безкарно не застрілив на місці.

                                У місті Василькові публічно повісили трьох вояків УПА, щоб тим застрашити місцеве населення. В Києві населення розповідало нам про звірства москалів та злочини НКВД перед приходом німців. НКВД розстріляло тоді багато людей за те тільки, що вони не хотіли відступати разом з совєтською армією.

                                     Перебуваючи на українських теренах, стрінулися ми також з Українською Повстанською Армією. Перші зв'язки з УПА ми нав'язали в околиці Рівного на Волині. Звичайно зв'язки наладнували дівчата, але теж і хлопці, переодягнуті в мундури совєтських вояків. Ряди корпусу поповнили волинські чехи, яких родини ми відвідували (в районі Здолбунова, Боратин, Луцьк); там одверто говорили, що всі села є властиво під зарядом УПА. Як ми пізніше самі переконувалися, не тільки Волинь, але й Львівщина, Станиславівщина, Карпати — це все було під владою УПА.  

                                     Відносини між нами й УПА були потаємно дружні. Для УПА ми передавали все, що могли і чого вони потребували. В околиці Луцька УПА потребувало ліків та мап і це все ми їм дали в селі Шклин і Сєневичівці. На Станиславівщині потребували знати, коли прийдуть карні відділи НКВД виловлювати до війська, зокрема потребували "путьовки" з печаткою, яких ми мали подостатком. Потребували компасів, мап і ліків. Все це дістали від нас в с. Стецева і Поточиськах. В околиці Перемишля потребували димових ракет, мін, ракетниць і знову мап, ліків та компасів. Все це вони дістали від нас за виїмком мін. Від нас дістали інструкції про укладання мін і пізніше УПА мало вже більше мін, як ми в чехо-словацькій армії.

                                     В вересні 1944 р. зайшла помилка і відділ УПА силою відобрав нашим хлопцям 76 мм протитанкові гармати та легкі міномети, які вже одначе на другий день ранком нам звернули. Але це викликало підозріння в москалів і вони до наших частин вислали сотню своїх інструкторів, яких приділено до всіх наших фронтових і тилових частин. В цей час ми вже прямували на Дуклю і далі на Пряшівщину.

                                       На Закарпатті були боївки УПА з місцевих людей та тих, що під натиском москалів утікали на ту сторону Карпат, особливо з околиці Станиславова. Осередком тих боївок був Рахів, Бичків та Кобилецька Поляна. Саме Закарпаття не мало своєї кадри, бо майже всі свідомі українці були змушені відійти в часі, або після окупації Закарпаття Мадярщиною, москалі, прийшовши в Карпатську Україну осінню 1944 р., дуже слідкували за національним рухом і переслідували його, що врешті допровадило до ліквідації греко-католицької Церкви та манастирів. Священиків, що не хотіли переходити на московське православія, судили як зрадників і саджали в тюрми, або висилали на заслання в далекі сибірські тайги.

                                        Перебуваючи в Чехо-словацькому корпусі на теренах Західньої України, совєтська військова влада нас інформувала про існування української дивізії "Галичина". Але вперше про неї вони заговорили щойно після боїв під Бродами, де Дивізія понесла поважні втрати. Тоді москалі трубіли по всіх фронтових відділах, що біля Бродів зліквідовано українську дивізію так, як зліквідовано армію ген. Павлюса під Сталінградом.

                                        В березні 1945 р. корпус зупинився на Словаччині в околиці Св. Мартіна, Вруток, Жіліни, Чадци та Раєця. Коли населення довідалося, що ми українці, розповідали нам, що недавно ще там квартирувала Українська Дивізія, що хлопці гарно співали, з людьми добре обходилися та що боронили їх перед московськими червоними партизанами, які часто нападали на села та відбирали бідному населенню харчі або й останню забирали корову, яка кормила молоком дітей. Здається, що найбільше згадували дівчата і найбільше жаліли, що хлопці мусіли відходити.

                                         Чехо-словацька армія вислала на поміч словацьким партизанам десантну бригаду, але згідно за словами командира цієї бригади, генерала Пржікрила, бригада не добре приземлилася в околиці Три Дуби і кількох вояків там згинуло. Коли остаточно десант прибув до Банської Бистриці, то властиво повстання, організоване Москвою, фактично було вже зліквідоване. Самий командир бригади мусів, замішавшись між звичайних партизанів, утікати майже босий. Опісля пригадував собі, що до нього якийсь вояк уже був наставив кріс, але генерал ще мав змогу крикнути, щоб не стріляти. Вояк не стрілив, а за цей час генерал босими ногами таки втік снігами. Пригадував собі генерал також, що той вояк мав на рукаві макету льва. З того часу генерал постійно випивав на здоров'я того вояка, що його не застрілив, та грів переморожені ноги.

                                        Після приходу до Праги корпус розвинувся в "Першу Чехо-словацьку армію", а її частини порозділювано по всіх містах Чехії, Моравії, Шлеська та Словаччини. Я спочатку був тоді старшиною злучених штабів, потім командував "парадною сотнею" міста Праги, коли туди приїжджали такі визначні військові особистості, як ген. Айзенгавер, ген. Патон, маршал Монтґомері, маршал Йосип Броз-Тіто, ген. Де Ґоль і врешті московські маршали Конєв, Рокосовський і Малиновський.

                                      Літом 1946 р. я відбув першу службову поїздку до Німеччини як командант чехо-словацького військового ешалону, який відповідав за перевіз речей УНРРА із Франції та Західньої Німеччини. Тоді я відвідав табір українських біженців в Ашафенбурзі "Ля Ґарде", де командантом табору був Михайло Торбач. В цьому ж таки таборі я стрінув свого товариша із гімназійної лавки Юрка Грицюка та професорку української мови Балицьку, яка вчила мене української мови в гімназії в Хусті.

                                      В 1946 р. я демобілізувався і записався на студії в Карловому університеті в Празі і так зрештою зробила більшість українців, які походили також із Західної України: Галичини й Буковини. В нашому корпусі було ще й около сотні "росіян" з-за Уралу, які в дійсності були дітьми вивезених українських родин. Деякі з них пристали до нас українців, а інші зістали "ні рибою ні раком", ще інші подавали себе таки за москалів. Пізніше дехто із українців повернувся на Закарпаття, дехто таки утік до Західної Німеччини. Українці, які осталися у війську, тепер уже є професійними старшинами у різних рангах, підполковники, полковники, навіть генерали.

                                     Багато з нас ще в рр. 1947-49 співпрацювало з УПА чи то посередньо чи безпосередньо таки на терені Чехо-Словаччи-ни. Про це остаточно довідалася розвідка і в 1949 р. у Празі арештовано та засуджено групу 42 осіб за співпрацю з УПА між ними і мене. На судовому процесі мене засуджено на кару смерти, Богдана Ковалика на доживоття, священика Павла Гучка на 15 років і т. п. Але доля виявилась ласкавішою до мене, чим чеський комуністичний суд і вироку смерти не було виконано. Мій час ще був не прийшов.

____________________________
*) Автор спомину виготовив книжку до друку під наг. "Смерть не страшна".

МАЛА ПРИГОДА ПІСЛЯ ПЕРЕХОДУ ЗА ЗБРУЧ

Г. Лучанко                                                                                                                                                                                                    

                                  Після розпучливого, але завзятого прориву ворожого фронту під Чортковом, коли-то наша армія підійшла була аж під Ходорів, північні частини аж під Красне-Буск, вона мусіла остаточно таки завернути перед свіжою і добре озброєною польською армією Галера. Начальна Команда УГА знаходилась в той час уже в Тернополі, переїхавши зі Станиславова, і все армійське добро тут-же. Коли наш Уряд зговорився з Головним Отаманом Петлюрою про можливий перехід за Збруч на територію УНР, все армійське добро заладовано в вагони, а тому, що залізничний шлях на Київ в сторону Підволочиськ був уже в руках большевиків, то спрямовано ті вагони залізницею на Іванє-Пусте з думкою, мабуть, що до нашого переходу за Збруч досить ще буде часу, щоб усе те майно на возах перевести за Збруч. Однак наш відступ був такий швидкий, що майже все те майно залишилось у вагонах, затарасувавши ними не лише цілу станцію Іванє-Пусте, але і цілу дорогу до другої станції Германівка, а навіть поза нею. Щоб урятувати хоч частину того майна, нам тепер необхідного, Команда ІІ-гої Коломийської Бриґади приказала виділити 26 возів (по кілька з кожної частини), назначила мене їх начальником, додаючи 12 стрільців і 2-ох підстаршин для охорони та веліла поїхати з ними на станцію Германівка й забрати звідтам, що буду уважати за найконечніше.

                                 Заїхавши на станцію, яку вже починала обстрілювати ворожа артилерія, післав я 8 стрільців і підстаршину для охорони на недалекий насип перед станцією, з рештою і при помочі візників почав з вагонів на вози виладовувати все, що вважав за найконечніше: сукно, хліб, каву, цукор, але найбільше вівса для коней і солі, якої і в нас вже відчувався брак, та яка опісля за Збручем була на вагу золота.

                                  Вже майже кінчив свою роботу, бо вже лише 4 вози зістали до вантаження, а більшу частину навантажених возів уже відіслав під наглядом двох стрільців, коли несподівано з противної сторони станції зближалися до нас три старшини, отаман-лікар, жид аптекар-поручник і четар. На питання отамана, що я тут роблю з людьми, я показав наказ команданта бриґади, та коли, по прочитанні наказу, побачив мої порожні 4 вози, зажадав, щоб йому їх відпустити. Спершу я відмовлявся, кажучи, що це буде непослух супроти даного мені наказу. Вкінці таки отаман-лікар переконав мене, що військо без ліків і перев'язок у боях не обійдеться, а там ціла аптека Начальної Команди у вагонах. Тоді ми під'їхали возами до тих вагонів і почали вантажити все, що отаман наказував.  Коли ж я побачив, що того всього на 4 вози ніяк не забере, післав десятника з двома стрільцями, щоб якнайскорше доставив нам 10 нових возів.  Ще не докінчили вантажити ті 4 вози, як десятник уже пригнався зі свіжими возами з поблизького села.

                                   Всі разом з візниками взялись щиро до навантажування всього найціннішого, що отаман велів. Вже навантажили більшу частину возів, коли почали гудіти крісові кулі, як чмелі. — Знак, що ворог підступає.  Вміжчасі, кінчали навантажувати решту, а повні вози вже від'їхали зі старшинами в безпечне місце і з стрільцями, що нас охороняли, я решту 4 стрільців і десятника лишив при собі, щоби, криючись поза вагонами, відстрілюватися, поки не покінчимо. Скінчили; повні добра вози я відослав, коли вже вони скрились у ярі під ліском, стрільці разом зі мною скочили на той віз, що від початку ждав на них, а коні, мов вихор, понесли нас за тамтими. Вже доїжджали ми до яру, коли побачили першого ворога на тому місці, де ми щойно пакувалися.  Як на команду всі 5 стрільців націлилися на нього крісами і таки котрийсь його допав. За хвилину появилось їх більше на насипі і хлопці вспіли їх ще раз чи два привітати своїми сальвами, але чи кто більше з них упав, ми вже не мали змоги бачити, бо з возом в'їхали в глибокий вивіз, що ні ми їх, ані вони нас не могли тепер бачити.  Хіба курява за возом могла нас зрадити, кудою ми від'їхали. Так гнали ми щосили, поки наздогнали свої перші вози з отаманом на переді, за якої пів години опісля минули нашу досить сильну охоронну заставу, командант якої, поручник, заявив мені, що тепер уже можемо їхати безпечно, бо він був висланий на охорону моїх людей, щоб прийти на поміч мені у випадку потреби.

                                  Я подякував і ми поїхали далі. Йшлося мені головно, щоб доїхати до місця, звідки я був висланий на ту операцію, і здати звіт. Але даремні були мої пошукування. Ані команди бригади, ані нікого з наших відділів я не знайшов; один раз мало не заблудив і ледве трапив назад до своїх возів з аптекою і постановив дальше їх держатись, поки не відшукаю своєї частини. Отаман-лікар наказав сісти на віз, яким він їхав, та на якому маяв прапорець Начальної Команди. Ще таки того самого вечора (четвер з 16 на 17 липня) ми переїхали тим возом Збруч.

                                   Після переходу Збруча, ми зупинились на широчезнім майдані села Фридрихівка, заповненім безліччю возів і війська. І тут я пробував знову відшукати свою Команду, але задарма, після чого заночували таки на возах, постановивши держатись до деякого часу тих возів. Дуже невигідний на возах нічліг, якого ми всі так прагнули, і це переконало мене, як команданта того малого відділу, щоби відсунутись якнайдалі на схід від того натовпу і знайти відповідне місце на постій і спокійний відпочинок. Наступну ніч ми переночували в містечку Оринін, вправді вже по хатах, там вже було тісно, бо наші передові частини встигли вже дібратися туди. Тому в суботу зрана зараз після снідання рушили ми далі на схід усупереч пересторозі отамана-лікаря і двох інших старшин. Впевнившись докладно від селян, що околиця спокійна, проїхали село Ольховець і на вечір спинились над глибочезним яром ріки Смотрич у селі — здається — Крушинівка. Розквартировано хлопців по господарях неоподалік один від одного, щоб легше було виконувати вночі службу, наказав я десятникові на завтра, в неділю, приготовитися до церкви, та й повечерявши з господарями, які прийняли нас приязно, пішов я на спочинок. В неділю ранком, як уже вояки збирались до церкви, прибіг до мене післанець із двора від отамана. Коли я явився перед отаманом, той заявив мені, що його хлопці, шукаючи в пивниці двора за припасами, подибали в одному куті заглиблення закрите дверима. Отворивши з трудом ті двері, побачили сходи, що майже прямовісно спадали вниз. Ми тепер усі разом зійшли в те місце, а коли я наставився лізти в ту наче печеру, отаман і з ним оба старшини відраджували, щоб не напоротися на якусь халепу. Я таки постановив вияснити справу, якщо ми сюди приїхали на кількаденний постій. Десятникові наказав не відходити тепер від возів і людей в моїм заступництві, а взявши зі собою молоденького, жвавого хлопця Михайла (його кликали "Міхал"), що стояв побіч із крісом, почав я сходити сходами вниз, а він за мною, бо прохід був завузький на двох. Старшини лиш переглянулись між собою, моргнувши один до другого. Обережно і дуже помалу посувались ми вниз, ступцями 25 до 30 цм. високими. Спочатку рахував їх, але як почав світити сірники, бо час до часу сипались камінчики чи тинк, я втратив рахубу. Десь в половині нашої тої дивної мандрівки дався чути голос мого Михайла позаду: "Може то дорога до пекла, пане четар, бо я вже нарахував 117 ступнів і не кінець". "То добре — засміявся я, підбадьорюючи його й самого себе — виполошимо всіх чортів з пекла. Але добре, що ти рахуєш ступні, я вже згубив рахубу". Коли так дальше поволі й обережно зсувались ще деякий час удолину, побачили ген далеко внизу наче в керниці маленьке світло. Тепер уже скорше ми йшли, щоб якнайшвидше дістатися до нього. Нарешті дібрались і побачили, що стоїмо в якійсь комірці 2 х 2 м. широкій, а світло продіставалося туди вже знадвору через щілину недосуненої добре плити. Оба ми з Михайлом, опершись сильно плечима, відсунули плиту настільки, що вже могли вилізти. Хвилину ми ще переждали з готовою до оборони зброєю, чи не почуємо по противному боці руху. Переждавши яких 10 хвилин, протиснулись ми попри відсунену плиту, але знайшлися знову не на дворі ще, але якби в більшій альтанці, яка колись була, мабуть, гарно влаштована, але вже большевиками сплюндрована.

                                  Ми вийшли тепер надвір, але тут була така гуща корчів і дерев, що заледве віддалились яких 12-15 м., вже нічого не доглянули поза собою. А коли глянули вгору, то здавалося, що замчище, з якого ми почали злазити по сходах, стоїть високо над нашими головами. Не дивниця, коли Михайло начислив 260 сходів і то, як заявив, мабуть, помилився. Я глянув на годинник, більше години зійшло нам на ту подорож; почали о 10 годині, тепер була 11.20. Протискаючися далі до світла тими хащами, вийшли ми нагло на стежку, яка вела над самим берегом ріки, так, що прожогом мало в ріку не вскочили. Посідали ми та відпочали над рікою, опісля я викупався в річці, яка була глибшою, як спершу здавалося. Михайло пішов за моїм прикладом. Коли після того я відпочивав, не стямився, як заснув. Прокинувшися, я почув гострий голос Михайла — "Па-а-не четар! Тривога!!!" Вискочив я на беріг і перебіг кількадесять кроків до вбрання, де вже ждав Михайло, щоб мені помогти якнайскорше одягнутися. "З гори від двора було чути крики і якийсь гомін" — говорив він.

                                 Миттю я одягнувся і обидва пустились прискореною ходою в сторону двора. Коли ми вже майже доходили до брами, вона відчинилася і показався наш перший віз з поручником напереді. "Що тут діється?" — спитав я того поручника-аптекаря. "А де ви досі пропадали?" — відповів він питанням на питання — вп'яливши в мене здивовані очі, коли вже коні, присідаючи на задніх ногах, почали повільно сходити тою стрімкою доріжкою вниз. — "Ми думали, що ви впали в якусь пастку, бо більше 4-ох годин вас не було" — додав, з'їжджаючи. Я лише закляв, глянувши на таку небезпечну їзду, наказав стрільцеві, що стояв тут з крісом, щоб не пускав жадного воза через браму, поки попередній не буде внизу.

                                Крім тої першої фіри з аптекарем стояло на подвірі двора кілька наших возів, але мого воза, ані десятника, тут не було. Скочив я до поблизьких хат, де ми вчора заквартирували. Коли десятник з двома стрільцями, що стояли коло воза, побачили мене в брамі, повеселішали і закидали нас з Михайлом різними питаннями. Часу не було на розповідь. Попрощавши приязних господарів, поїхали ми возом за тамтими, де вже останній віз виїжджав з брами двора. Нарешті з'їхали і ми останніми, а поки переїхали перший і другий брід на крутій річці, передні наші вози так скоро поспішали, що годі було їх дігнати, не то перегнати, щоб довідатись в отамана про причину втечі з такого гарного постою. Так переїхали ми пару сіл, аж задержалися в Ольхівці, де я стрінув частини нашої ІІ бригади та її Команду. Тут склав звіт із виконання даного мені наказу. Отаман Лесняк і сот. Купчанко подякували і так я з десятником і своїми стрільцями опинився знову в своїй сотні при курені бл. п. пор. Івана Онишкевича.