Павло Шавель, Англія
(Спомини із побуту в большевицьких таборах невільництва й ІІ-го Польського Корпусу, 1939-1949)
Коли в 1939 році большевики окупували західно-українські землі, я проживав у хаті д-ра Дмитра Донцова у Львові при вулиці Курковій 11а, в якому тоді мешкав інж. Богдан Мацєх з дружиною. Д-р Донцов, не бажаючи зазнати всяких благ московсько-большевицького «визволення», перед приходом большевиків, подався на захід, передав свій дім у користування інж. Мацєха, який мене запросив для товариства жити разом із ним.
Із приходом большевиків праця ОУН зовсім не переривалася, але зміна влади, як і зовсім інших політичних обставин, вимагала від організації нової тактики, як також нових політичних напрямних. У зв'язку з цим у місяці лютому 1940 р у Львові була скликана теренова конференція ОУН. У часі нарад на конференцію наскочило НКВД й намагалося захопити всіх учасників конференції, одначе вони не дозволяли себе залапати як баранів і почали оборонятися. Було кілька вбитих та ранених по обох боках. Один із членів ОУН — Ільків був ранений у вухо, але йому вдалось утекти. Про цей випадок скоро довідалися й інші члени ОУН, але через декілька тижнів усе ніби затихло.
Ми тоді сильно голодували. Коли я приходив з праці й лягав на причу, запах муки в клунку не давав мені заснути. Три ночі так я мучився; четвертої таки не видержав. Розглянувся кругом, чи всі сплять. Вийняв з клунка мішечок з мукою, встромив за пазуху, взяв свою бляшанку й вийшов з бараку. Ночі тут ясні, протягом трьох місяців сонце зовсім не заходить, лише знижується до небосклону. Пішов я до вогнища, де кухар у великому кітлі варив зупу. Розгорнув жар, поставив на нього бляшанку з водою, всипав до неї муки та почав мішати патиком. Коли мішанка закипіла, відставив на бік, а коли трохи прохолола, з'їв, та голоду всеодно не заспокоїв. Три рази ще заварював я муку, аж мішок зовсім спорожнів. Скінчилась мука й скінчилась моя нічна мука — голод страшний пан!
Викидів совісти я не мав тоді. Всі, що відходили до того шпиталю, більше не верталися до нас. Тож я міг бути певен, що й властитель муки вже не вернеться. Десь по трьох тижнях він у власній особі прийшов до мене по свою муку. Я йому сказав, що муки немає, хтось украв. У мене на серці — краще під землю западайся!
Після того випадку до нас прибув якийсь партійний чиновник і заявив, що Москва заключила договір з урядом Сікорського, на підставі якого з бувших польських громадян буде творитися на терені СССР польська армія для боротьби з фашизмом. Отже перед нами три можливості: Зголоситися добровольцями до польської армії, або прямо до совєтської армії, або до праці на фабриках СССР.
Між нашими людьми почалась дискусія, що робити. Більшість — це сільські хлопці, що були активні в ОУН, отже не мали ніякої охоти лізти до польської армії. Всі три шляхи, які тепер стояли перед нами, були нам осоружні й ворожі. Треба рішити, котрий з тих трьох був найменшим злом для нас.
Я заступав думку, що поляки після московських таборів не повторять тих самих обманів і свого шовінізму, що робили їх під час свого панування, може — разом з поляками найскорше буде вирватись на захід. Однак у нашій групі до дечого конкретно не можна було договоритись: забагато знущань польських урядовців і поліцаїв над нашим народом були ще свіжими в нашій пам'яті.
Я розпитував за пор. Залєским, якісь два незнайомі поляки приступили до мене та сказали, що Залєский вчора виїхав, польський уряд в Лондоні потребував кваліфікованих летунів. Тоді я сказав їм, що я властиво прийшов в імені українців подякувати за побажання з нагоди визволення України й рівночасно поґратулювати полякам за поставу їхнього уряду, яка довела до звільнення нас у скорому часі з таборів. Під час розмови вони питали мене, чи українці підуть до польського корпусу. Я дав їм виминаючу відповідь, мовляв, ця справа в нас ще не рішена, я сам хочу зголоситися. За кілька днів мене викликано до першого транспорту, що відходив на південь. Нам видали на дорогу нові нагортки, штани, черевики та по 100 рублів на чоловіка.
Зразу військових зайнять не було багато. Ми чекали то на одяг, то на зброю. Поволі все знайшлося. Тоді мене покликано до школи підхорунжих; приміщено нас у малих шатрах, укопаних в землю. В одному шатрі містилося 12 людей. А тимчасом прийшла зима із сильними морозами та великими снігопадами. Щоденно від рана до вечора були військові вправи за виїмком неділі. Харчі дуже лихі, всі прямо голодували. Причина була в тому, що ми отримували приділ, й то неповний на 35 тисяч людей, а в таборах зібралося понад 75,000; крім зголошених до війська було ще багато родин та непридатних до військової служби, з якими не було що робити.
Одного вечора до нашого шатра зайшов командант нашого відділу якийсь підпоручник. Дижурний зложив рапорт й тоді почалася розмова. Він розпитував нас, як нам поводиться, які маємо бажання. Одноголосна відповідь "Більше хліба". Він лиш усміхнувся та змінив тему розмови. Потім несподівано звернувся до мене: "Старший стрілець з цензусом Шавель! Ви якої національносте?" Голошу приписово: "Української, пане поручнику". Він кинув тоді лише: "Коли хтось не почувається поляком, то це його особиста справа" й вийшов. В шатрі прикра мовчанка, ніхто не знав, що мають означати ті філософічні слова. Також ніхто не знав досі, що я українець.
На другий день зранку мене викликано до лікаря. Там я застав трьох жидів та одного білоруса. Всіх нас звільнено зі школи підхорунжих на підставі лікарського осуду про серцеві недомагання, або всякі інші хвороби, яких ми ніколи не мали. Того ж самого вечора мене перенесено до великого бараку, де наразі було нас небагато. Я привітався і запитався поліцая, хто тут командант бараку. Мене справлено до команданта. Він мене зареєстрував, дав коц і сказав знайти собі місце до спання, де мені подобається. Розглянувсь я кругом, барак великий, причі в три поверхи — вільного місця доволі. Я вперше почав сумніватися, пощо зголосився до Польської Армії; поляків ані лягри, ані неволя нічого не навчили.
Тут голод ще більше покучав, як у школі підхорунжих. Рано кава й 700 гр. хліба, вечором лише пів літри зупи — це все. Оповідали, що кілька місяців тому з того переходового бараку забрано великий транспорт українців до лісових робіт.
Ми прислухувалися до вісток з фронту й ділилися між собою всякими надіями. Пригадую, що коли я розказав їм про той епізод з Воркути, коли пор. Залєский в імені польської групи ґратулював нам з нагоди звільнення України від большевиків і про те, що українці здорово молотять москалів, це дуже добре вплинуло на самопочуття моїх товаришів, вони набрали більше віри в себе самих.
Кілька тижнів пізніше зайшов до нашого бараку хорунжий і сказав, що потребує книговода до дивізійної кухні. Зголосилося п'ять поляків і я. Він вибрав мене, бо я мав не лиш гімназійну матуру, знав московську мову, але закінчив ще торговельний курс у Львові та мав піврічну практику в Центросоюзі.
Вже поселившись в Шотляндії, отримав я ненадійно листа від мені незнаної людини з Австралії. Це був один з тих, що тоді жили разом з нами в бараку, й якому я нераз віддавав свою пайку хліба. Він дякував мені, а хотячи віддячитись чимсь, долучив пару долярів, які я йому звернув, вияснивши, що моя ситуація зовсім добра, а він самітний повинен про себе подбати. Подаю цей випадок для ілюстрації ментальности наших людей та їх довгої пам'яті вдячности.
Як грім з ясного неба ми довідалися, що наш керівник дивізійної кухні, що звав себе хорунжим, був тільки звичайним сержантом. За фальшування документів його арештовано. Для мене ця подія також закінчилась неприємно, бо новий шеф зараз звільнив мене з праці. Мене відіслано до складу 5 дивізії піхоти, якої командантом був ген. Борута-Спеховіч.
В тому часі в Другому Корпусі велася протиукраїнська нагінка. Загально було відомим, що супроти багатьох українців велося слідство за правдиві і видумані проступки з минулого. У нашій Дивізії арештовано старшого вже чоловіка (прізвища не пригадую) під замітом, що він у 1939 році забив одного колоніста, якого син тепер був головним свідком. Того чоловіка засуджено й розстріляно. Говорилося, що на розправі не було ніяких інших свідків, крім сина забитого. Навіть деякі поляки не були певні вини тієї людини. А я майже був певний, що це звичайна сусідська пімста, бо годі припускати, щоб чоловік, який з політичних мотивів убив поляка, потім відважився йти добровільно до польського війська. Щось тут мусіло бути не в порядку. Говорилось, що син вбитого поляка після вироку просив, щоб йому дозволено застрілити підсудного. Такий дозвіл отримав. Чи це в порядку із законом? Чи це не звичайний акт пімсти?
Вечором у шатрі йшли балачки на ту тему. Одні поляки були згіршені таким поспішним й таким грубошитим процесом. Інші твердили, що куля в лоб, це найкраща розв'язка української проблеми. Я не міг всидіти в такій атмосфері. Знову сумніви роз'їдали мені душу, чи добре я зробив, що пішов до польського війська?
Другою важливою справою для нас було відношення поляків до нас, Назагал відносини поправились. Нас зрівняно в правах, нам уможливлено доступ до всяких вишколів. Але в кожній частині була певна скількість польських закукурічених шовіністів, які чим могли й як лиш могли старались нам докучати чи шиканувати. Говорилося тоді, що одиноким виходом з тої ситуації було би створення окремої української одиниці. Висувано думку, що з тою справою треба піти до англійського командування. І знова на гарячі голови полилась холодна вода нашої дійсности. Без старшинського і інструкторського хребта ніхто не буде творити окремої одиниці це раз. А друге, що коли би хтось з такою справою звернувся до англійців, й коли би вони навіть вислухали, в що треба сумніватись, то напевно вони б запитали про думку командира Польського Корпусу. А цей зарядив би слідство й делегати дорого заплатили б за свій відважний крок за діяння на шкоду цілости Армії.
Докладного числа українців у польському корпусі ніхто не зможе усталити: багатьох не признавалося до своєї національности. Однак на підставі інформацій з поодиноких частин можна стеврдити, що в усіх піхотних частинах було 15% або й більше українців. Зате в артилерії їх було мало, в танкових та у зв'язку українців майже не було. Правдоподібно — в Другому Корпусі було около 10 000 українців. Більшість нас знала себе ще з теренів СССР. Коли серед нас з'являвся дехто нам незнаний, що подавав себе за українця, ми, боячись провокації, деякий час тримали здалека, аж поки не провірили між собою його даних про себе. Ми мали змогу до певної міри провірити його минувшину дома, його поведінку в слідстві, в тюрмі й в лягрі. Деколи така верифікація протягалася на пару тижнів, годі було відшукати декого з його села, з його процесу, або з його табору. Звичайно така провірка давала позитивні висліди, ми могли прийняти людину до свого середовища з повним довір'ям. Ситуація заставляла бути підозрілими та недовірливими.
Часто чоловік будився серед ночі весь мокрий від страху й від пережитих страхіть. Часто з криком зіскакували ми з ліжка й доперва усвідомивши собі, що ми вже все це залишили поза собою, чоловік успокоювався на деякий час. Сни й жахливі пережиття були теж в немалій мірі спричинниками отої нашої обережности. Й хоч ми були вже далеко від московського молоха, то страх все ще нас не покидав. Одного разу в "Орлі Бялім" була стаття, в якій згадувалось про ОУН та його дії. Будучи на самоті з приятелем Залуцьким, я розпочав з ним розмову на цю тему, та він так був перелякався, що не відповів мені ні слова, а навіть почав мене уникати. Хай це буде прикладом обставин, в яких ми перебували. Та не зважаючи на це, хоча ми не мали суцільної організації в часі перебування в Польському Корпусі, то однак наш взаємний зв'язок діяв досить задовільно. Вистачило переказати з уст до уст по всіх частинах, щоби наші люди, хто може, зійшлися там й там, то завжди сходилось поважне число, так що можна було обговорити всякі пекучі справи.
Річ ясна, що всі прийти ніколи не могли, бо й служба не пускала й не всі відчували потребу бути в гурті. Але приміром на Великдень 1943 нас зібралось було більше 100 осіб з 5 Дивізії. Але були випадки, коли нас кількадесять мусіло вирішувати нераз важні справи. Тут варто зазначити, що до найактивніших серед нас належали: Андрій Пшик, що мав вроджений талант провідника та організатора. Напевно зайшов би високо, коли був би мав більше освіти. Великий патріот, повний посвяти, Микола Олешкевич, дальше дуже підприємчивий та відважний Михайло Козій (який списав свої спомини "За чужу справу"). Повний посвяти був Ілля Струк, який ніколи не відмовив в потребі, далі Залуцький, Плоскодняк та багато інших, яких прізвища вже затерлись в пам'яті (хай мені вибачать).
В тому часі я зустрів знакомого ще з 52 полку "Стшельцуф Кресових", капраля Яна Крупу; він був уже сержантом. Я сказав йому, що пригадую його ще із Золочева, коли він був капралем. Та з його міни я здогадався, що він мене не пригадує, а вже, що я українець, то поняття не має. Тоді він розказав мені, що з початком 1939 року, він з іншими поляками, які знали українську мову, перейшов спеціяльний диверсійний вишкіл, а потім був висланий на Карпатську Україну, де вони вели диверсійну та саботажну акцію уроти уряду о. д-ра Волошина. Я про ці справи знав з нашої підпільної преси, але тепер цікаво було почути потвердження тих вісток від наочного учасника. Колиж я спитав його, який сенс був у тій підривній роботі, то він пояснив мені, що в першу чергу йшлося про компромітацію уряду, як нездібного опанувати ситуацію та навести лад у молодій державі.
Польська преса широко трубіла про ті териростичні акти, як про невдоволення населення з нового уряду. Писалося немало про нездібність українців кермувати державою. Польща старалася перевершити в протиукраїнській роботі навіть "старшого брата" москаля, що таку саму роботу робив віками на нашій землі.
Два тижні пізніше мене завізвано до пор. Маліка, команданта нашої сотні. Поручник запитав мене, чи я чув приказ про складання прохання до Школи Підхорунжих? Коли я йому потвердив, що чув, він запитав, з яких причин я досі не зголосився. Тоді я йому розказав менш більш таке: "Два рази, я вже вносив прохання про приняття до Школи Підхорунжих. Раз ще в 1935 в Золочеві в 52 полку "Стшельцув Кресових" й тоді не дістав жадної відповіді. Другий раз в 1942 під Базалуком, де мене принято, але по двох місяцях викинено тому, що я українець". На це він відповів, що те, що було у 1935 й що повторилося у 1942, немає ніякого відношення до теперішньої ситуації. А я, як вояк, не маю філософувати, але виконувати наказ і він чекає до завтра на моє зголошення. Потім ми ще довго з ним розмовляти і тут уважаю за потрібне підкреслити, що пор. Малік належав до тих небагатьох поляків, які до людей ставилися без упередження, а у війську старався не робити ніякої різниці між національностями. Мені особисто він своєю порадою поміг немало, за що я до нині йому вдячний.
Пізніше пор. Маліка вислано до Польщі до праці в А. К. звідки він вернувся щасливо, але з підорваним здоров'ям. Ми знову стрінулися, але цим разом у шпиталі в Пенлей, але ані про справи А.К., ані про зустрічі з УПА він не хотів говорити, хоч мені було дуже цікаво про це все довідатися якраз від нього.
Так несподівано я опинився знов у Школі Підхорунжих. На самому відкритті командант школи сказав в своїй промові: "Між нами є також українці, білоруси та жиди. Я не хочу бачити будь-якого тертя на національному або релігійному ґрунті. За всякі порушення моєї директиви, каратиму строго й безоглядно. Старайтеся помагати собі взаємно. Бажаю якнайкращих успіхів у праці. Щасти Боже"! У школі було нас тоді 6 українців. Зараз на початку приступив до мене молодий хлопець, представився (на жаль не пригадую його прізвища) і сказав, що він сам українець і знає ще чотирьох інших українців. Я йому запропонував, що я радо познайомлюся з ними, але на пропозиції воно і закінчилося, бо я їх ніколи не зустрів.
У школі мав я неприємний випадок. Одної неділі перед збіркою на Службу Божу, коли ми ще снідали, хтось, переходячи біля мене, торкнув мене в лікоть й пів горнятка кави вилилося на штани мого сусіда Влодзімєжа Янова зі Львова. Він схопився, стріпав каву й почав мене лаяти. Не помогли вияснення, ні перепросини. Між іншими лайками була й така: "Такий підлий українець, якого треба буде по повороті до батьківщини зразу замкнути за ґрати". Я тоді змовчав. Коли я вертався до шатра, почув за собою кроки. Оглянувся, а то був Влодзімєж. Я хотів виминути його, та він сам приступив до мене й почав перепрошувати гарною українською мовою. Він сказав мені, що він теж українець, але вписаний як поляк з політичних міркувань. Далі сказав, що тою лайкою він хотів відвернути увагу двійки, що вже довший час підозріває його та слідить за ним. Пізніше я старався розвідати про нього дещо ближче, та ані Третяк, ані Посацький нічого про нього не знали. Також ніхто з українців не міг нічого про нього сказати. Я пробував розвідатися дещо у львівських поляків, але з них теж ніхто нічого про Влодзімєжа Янова не знав. Тоді я прийшов до переконання, що це розвідчик польської двійки. Бо коли я мав відпустку й виїздив кудись, то Янів мов тінь волікся за мною. Навіть вже в Італії, коли ми в двох з Марковим вибирались на довшу відпустку, Янів з'явився біля нас.
Підхорунжівку закінчило около 80 відсотків слухачів, а між ними і я і ми отримали ступінь "Підхоронжий". Одного разу, користаючи з вільного часу, я вибрався до Тель Авіву і там до мене приступили дві чудові жидівочки на розмову. Від них я довідався, що вони прекрасно зорієнтовані не лише у загальних настроях у Корпусі, але і в моїх особистих справах теж. Вони намовляли мене — а теж і інших українців — вступити до їхнього підпілля. Жиди вербували так молодих людей із військовим знанням, а зокрема спеціялістів від вибухових матеріялів, яких вони настирливо вишукували.
В тому часі менш більш яких 35% жидів з Польського Корпусу перейшло до жидівського підпілля. Це напевне мої колеги-жиди з мого полку виробили мені там добру марку, тому мене зачепили оті гарні вербувальниці.
В розмові з ними, я не відкинув їх пропозиції, але заявив їм, що це надто важливий крок, щоби так на скору руку могти здецидуватись. Я їм обіцяв, що переговорю із своїми товаришами, й тоді дам їм відповідь. Як довго ми стаціонували у Палестині, я втримував з ними дружній контакт, так на всякий випадок.
Коли я отримав двотижневу відпустку, то зразу виїхав до Тель Авіву, щоби порозумітись з жидівським підпіллям. Але до мене долучився Влодзімєж Янів, що тримався мене як репях. А що моя стріча була домовлена, через колегу Бавмана, третього дня моєї відпустки, тож одиноким способом позбутись Янова, було сильно впоїти його. Я завів його до молодої арабки й там таки вдалося мені його залишити при фляшці коняку. Янів був пристійний шатин, середнього росту, на два роки молодший від мене.
Тут варто спростувати твердження М. Козія* у його спогадах, що ми тоді шукали за головною кватирою англійських військ. Він або не зрозумів тоді мене докладно, або я таки не втаємничив його, кого ми шукали. На всякий випадок не англійців, але представників жидівського підпілля, щоби запевнити собі їхню поміч, якби нам треба було чи втікати, чи пов'язатись з кимось на Заході.
З початком 1944 року ми переїхали на постій коло міста Порт Саіду, звідки мали нас забрати кораблями до Італії на фронт. Там я мав змогу систематично читати часопис "Ожел Бяли" і з правдивим здивуванням завважив, що не було майже числа, в якому б не писалося про українсько-польські відносини, та про можливості співпраці. Не я один був заскочений такою зміною настроїв. До мене приходили й інші українці, а зокрема І.Струк, щоби переговорити прочитане.
Тому, що то був переходовий табір, підстаршнни могли заходити харчуватись до старшинського касина. Одного разу прийшов я на снідання й по сусідстві застав якогось підхорунжого, що саме читав чергову статтю, чи радше продовження з попереднього числа в "Орлі Бялім". Мимохідь я зиркнув через рамя до розгорнутої газети. Тоді підхорунжий підвівся, жбурнув газету на землю і, почервонівши, крикнув повним злоби голосом до мене: "Чи українцям справді так погано жилося в Польщі, як тут написано?" Тому, що запит був адресований до мене, мені прийшлося відповісти. "Пане підхорунжий, людина, яка пише сі статті та польський уряд, який їх цензурує, напевно краще від мене знають як жилося українцям у Польщі. А коли б я був на вашому місці й до того кандидатом на старшину, не кидав би урядової газети під ноги". Підчас нашої перепалки шатро замовкло й очі всіх були звернені в нашу сторону. Підхорунжий, що мене зачепив, присів, потім вхопив шапку й вийшов зі шатра. Подаю цей приклад прямо для характеристики, щоб краще зрозуміти як важко полякам бути об'єктивним у відношенні до українців. Часто помимо протилежних інструкцій згори та настанов уряду, шовінізм, ненависть та злоба вилазили наверх.
Нас кинули під Монте Касіно. Зараз по нашому приході розказували мені, що минулого тижня двох українців зі скорострілом, амуніцією та гранатами перейшли до німців. Їх зауважили польські застави та відкрили по них вогонь, вони залягли й почали собі відстрілюватись. Тоді німці, зорієнтувавшись в чому справа, прикрили їх своїм огнем та уможливили добратись до їх лінії. Прізвищ перебіжчиків не подавали за виїмком того, що вони були українці.
Вночі на 11 травня почався наступ на Монте Касіно. Земля дрожала від гарматних та летунських вибухів. Говорилося, що около 2000 гармат сконцентровано під Монте Касіно. Літаки летіли без перерви хвиля за хвилею, скидаючи свій вантаж то на гору, то на сусідні узбіччя, боронені німцями. Здавалося, що після такого інтенсивного бомбардування ні одного німця не остане живого. Тимчасом німці не лиш відперли наш бравурний наступ, але завдали нам величезних втрат. Говорилося, що около 65% нашого боєвого стану вийшло з ладу вже у першому дні наступу. Дісталось тоді і мені.
Недалеко від мене лежав важко ранений мій сержант. Серед пекельного гуку від вибухів я чув як він благально просив помочі. Хоча земля кругом мене, як мені здавалося, переверталася, я, хоча сам теж був вже ранений, підповз до нього. До нас підсунувся і санітар, Дубницький, який дав нам морфінові застрики на успокоєння і ми оба заснули. Я прокинувся знов від болю, коли мене вночі везли до полевого шпиталю. Виглядало, що для мене війна була закінчена, бо поранення не належало до легких.
Після першої невдачі, відбувся другий наступ дня 18 травня і поляки здобули Монте Касіно. Польський Корпус доконав те, чого не могли передше доконати ані бритійці, ані американці, ані французи чи австралійці, новозеляндці чи індійці. Та жертви були великі. Серед могил поляглих є теж пару сотень і наших українців.
На лікування перевезено мене до Шотляндії, до Тоймонд Кастел в Аберсфілді. Тут часто мене відвідував товариш з Корпусу Т. Турко. В осені 1945 на власну відповідальність я покинув шпиталь та замешкав приватно у пор. Ґаєвского у Ґлезґо. Це був син дідича, а тепер каліка без руки і я кликав його "Бруно". Від безділля ми вели переписку із сестрами з бувшого нашого шпиталя. Він писав до Зосі, а я до Марисі. А що його рука була безвладна, тож він всі листи диктував мені. Тому, що він був дуже рубашний, я часто не хотів писати так як він диктував, щоб не нести моральної відповідальности за його грубість. Та він завжди вмів мене переконати, що Зося надто добре його знає, щоби образилась, й я писав, як він диктував.
В тому часі я закінчив 6-місячний радіотехнічний та радіомеханічний курс.
Одного дня я дістав виклик з'явитись у Ґлезґо у Головній Польській Військовій Кватирі. Коли я там зголосився, полковник відчитав грамоту нагороди "Кшижом Валєчних", поґратулював та вручив хрест. Потім хотів знати, за що властиво я його отримав. Та я і сам не міг собі пригадати. Щойно пізніше вияснилося, що це той ранений сержант зголосив мене на відзначення за поміч виявлену йому під ворожим обстрілом з нараженням власного життя.
За столами сиділо яких 150-200 людей. Мені хлопці зробили місце недалеко дверей. При головному столі сидів полковник, а зараз біля нього посол Бура, а з другого боку д-р Коростовець, о. д-р Кушнір з Канади, майор Нагнибіда, кап. Б. Панчук з канадійської армії, пан Пігичин та інші наші громадяни з Лондону.
Пан Бура в промові дякував Полковникові за прекрасно влаштований Свят-Вечір, а нам усім побажав веселих Свят Різдва Христового. Полковник в свою чергу побажав нам того ж самого.
Другого дня ми мали вступну Конференцію у справі організації українців у Вел. Британії. Я запропонував перевести збірку на закуп власного дому, а пан Єнкала таку ж саму збірку на допомогу нашим скитальцям у Німеччині та Австрії.
В скорому часі відбулися Основуючі Збори СУБ, на яких було знов около 200 делегатів переважно людей з Другого Корпусу. До першої Управи обрано всіх згаданих перше людей (крім о. д-ра Кушніра). Мене ж обрано головою Мирового Суду.
Тоді теж трапилась мені немила пригода. На вулиці приступив до мене пристійний молодий чоловік і, назвавши своє прізвище, запропонував мені вступити до ОУН. Навчений досвідом з Польщі, Росії та з Корпусу я змісця відмовив, може навіть доволі шорстко. Та в душі дивувався, чому до мене Провід не вислав когось, кого б я знав ближче, або когось із давних членів. А були ж тоді вже такі на терені В. Британії. Мене аж кортіло спитати тоді того пана: "А відколи й звідки Ви стали членом ОУН?"
Дрібна це пригода, але не маловажна. Бо від того часу я став немило баченою людиною серед своїх.
З обома співмешканцями взаємини укладались можливо. Під час одної розмови на теми АК і ген. Бора-Коморовського, я заявив їм, що я українець, щоби уникнути всяких непорозумінь. Вони подякували мені, кажучи, що це справді могло би довести до прикрої конфронтації поглядів. Я однак відповів їм, що коли б до справ, які нас взаємно обходять, підходити об'єктивно, то можно б уникнути всяких конфліктів навіть у дразливих справах. Але коли будемо стосувати засаду: "Цо вольно воєводзє, то нє тобє смродзє" — то трудно таких конфліктів уникнути. Вони, сміючись, признали мені рацію і, мушу ствердити, що потім ми нераз розмовляли зовсім свобідно на всякі дразливі теми, без заогнень та без особистих конфліктів. Кап. Гоффман щораз сильніше заприязнювався зі мною, коли з кап. Солтисіком взаємини були поправні. Гоффман маві певні жалі до Польського Уряду за те, що цілий час протягом другої великої війни його ні не авансовано, ані не приділено йому якоїсь більш відвічальної функції тільки тому, що він мав німецьке прізвище.
Коли одного разу зимою приїхала до мене моя наречена Мейбел Баксте Мк Ніл, і в наслідок заметілі автобуси перестали курсувати, а в цілому Геленсбурзі не можна було знайти вільної кімнати, щоби вона переночувала, то оба кап. виказались повними джентлменами супроти Мейбел та супроти мене. Вони помогли мені знайти кімнату в таборі, хоча це було строго заборонене, й ми там примістили Мейбел. Потім на переміну приносили ми до неї їжу, щоб не викликати підозри. Кап. Гоффман кількаразово повторяв, що коли б нас накрили, то будемо боронитись як справжні три мушкитери. Він потім часто бував в нашому товаристві, чи в Геленсбурзі чи на обідах в Ґлезко.
(Спомини із побуту в большевицьких таборах невільництва й ІІ-го Польського Корпусу, 1939-1949)
Коли в 1939 році большевики окупували західно-українські землі, я проживав у хаті д-ра Дмитра Донцова у Львові при вулиці Курковій 11а, в якому тоді мешкав інж. Богдан Мацєх з дружиною. Д-р Донцов, не бажаючи зазнати всяких благ московсько-большевицького «визволення», перед приходом большевиків, подався на захід, передав свій дім у користування інж. Мацєха, який мене запросив для товариства жити разом із ним.
Із приходом большевиків праця ОУН зовсім не переривалася, але зміна влади, як і зовсім інших політичних обставин, вимагала від організації нової тактики, як також нових політичних напрямних. У зв'язку з цим у місяці лютому 1940 р у Львові була скликана теренова конференція ОУН. У часі нарад на конференцію наскочило НКВД й намагалося захопити всіх учасників конференції, одначе вони не дозволяли себе залапати як баранів і почали оборонятися. Було кілька вбитих та ранених по обох боках. Один із членів ОУН — Ільків був ранений у вухо, але йому вдалось утекти. Про цей випадок скоро довідалися й інші члени ОУН, але через декілька тижнів усе ніби затихло.
Пропам'ятного 13-го березня 1940 року, я дещо довше задержався в моєї нареченої Богданни, в хаті її батька професора Гайдучка на Личаківській вулиці і щойно десь коло 1-ої год. по опівночі я вернувся додому.
Прийшовши до хати, я зауважив, що двері до помешкання були відхилені. Це мене насторожило. Якусь хвилину я затримався, прислухався й міркував, що могло статися, що двері незамкнені. Але скрізь панувала тиша, тож я штовхнув легко двері й увійшов до кімнати. В тому моменті двох мужчин вхопило мене за руки з двох сторін, а третій зробив світло та закрив двері. Той третій одною рукою держав інж. Мацєха, а в другій тримав звернену в мою сторону пістолю. Мене обшукали й тоді нас обох вивели з хати та вкинули до великого чарного авта, що чекало за углом хати. Нас завезли до великого дому трамваярів при вул. Пелчинській. Інж. Мацєха повели вправо, мене ж у ліво, до кімнати, в якій за столом сидів старшина НКВД в мундурі. «Садовісь!» кинув, вказуючи на крісло напроти. Я сів. «Как твоя фамілія?» «Дякую, — відповідаю, — мається добре». У відповідь на це він копнув мене в ногу, так що я аж підскочив. «Что? Не панімаєш на русском язике? — заревів НКВДист. Тоді я крикнув на весь голос: «Цілими днями й ночами торочите про вільну Україну, а тут нема ні одного українця, щоб міг мене допитувати в моїй рідній мові». Його відповідь була коротка. «Ти, петлюрівська сволото, я дам тобі вільну Україну!» й кивнув на двох вартових, щоб відвели мене в підвал.
В кімнаті, до якої мене завели, був стіл й умивальник та три крісла, але не було зовсім вікон. Вартові НКВДисти сіли за столом, а мені казали сідати напроти них. Мені за плечима станув третий НКВД-ист. Один із них списав усі мої особисті дані та про родину, а тоді заявив: «А тепер я хочу мати точні відповіді на мої питання. Як будеш мудрий та будеш з нами співпрацювати, то тобі буде добре й житимеш на волі, коли не захочеш, то ми маємо способи отримати від тебе бажані інформації» й вказав рукою на гумові палки, що лежали на столі.
— «Де Ільків?» — запитав мене енкаведист.
— Я такого не знаю! — відповів я.
Тоді старшина вхопив палицю й з цілого розмаху вперіщив нею по моїх пальцях на столі. Я підскочив і крикнув несамовито. Мене зразу вхопив той, що був за мною й посадив назад на крісло. Знов те саме питання: — «Де Ільків?» Знову моя відповідь «Не знаю». Тепер удари посипалися з обох сторін. Заслоняючися руками, я знову підскочив. Тоді той зі заду, зловив мене за вуха, встромив два пальці з нігтями за вуха й тиснув з усієї сили. Це спричинювало неймовірний біль і я почав хилитись допереду. Тоді я своїми руками зловив його за руки й шарпнув через себе; він полетів через стіл й гепнув на підлогу. Як не диво, я запримітив, що його штани на задку були зовсім протерті. Мимоволі мигнула іронічна думка: москалі з НКВД навіть неспроможні своїх служак прибрати як-слід. Я відчув сильний біль в голові, перед очима затанцювали вогники й дзвони гуділи мені в ухах. Я спам'ятався, коли на мене вилляли ведро води й посадили знов на крісло. Повторилися ті самі питання й ті самі мої відповіді й повторилася процедура побоїв. Я лежав на долівці зовсім безсилий. Опісля ці два московські опришки вхопили мене за руки й за ноги й винесли на вулицю, де вже чекала «чорна Марія». За кілька хвилин я вже був на «Бриґідках». Тут мене обшукали, забрали годинник, портфель та вічну ручку. Опісля, піддержуючи мене попід руки, завели до поодинки й вкинули на долівку. Я був до безтями знасилений, навіть не ворухнувся і з місця заснув. Як довго я спав, не знаю. Прокинувся із зимна та з болю. Мабуть три дні я так пролежав. Не їв й не ворушився. Все боліло скажено. Тоді мене забрали до тюремного лікаря. Санітарі роздягнули мене та обмили. Лікар обстукав, покрутив головою та не сказав ні слова. Мене вдягнули й завели назад до тої самої келії. Але тут уже був сінник і в печі палахкотів вогонь.
Коли я збудився, відчув нестримний голод. Почав глодати пайку чорного хліба, яку кожного ранку приносив вартовий. Принесли ще горня кави й знов запалили в печі. Після тижня я настільки одужав, що міг уже рухатися. Почалися знову нічні допити. Ще раз мене побили та грозили розстрілом, одначе я далі стояв при своїх перших зізнаннях. Після довгих усяких процедур виготовили на письмі мої зізнання й дали мені до підпису; я їх підписав. На другий день мене перевели на перший поверх до камери, де вже було ок. 60 в'язнів. Я привітався «Добрий день». Мене зразу обступили українці. Посипались питання звичайні у таких умовинах. Коли арештований, що мені закидають, кого ще зустрічав, як проходить війна тощо.
Між в'язнями було до 45% українців, 45% поляків, решта жиди. Цілими днями велися дискусії переважно на політичні теми з поляками. Між українцями був дуже блискучий дискутант, здається Байтала, дрібної будови, середнього росту, блондин з голубими очима. Він був зразу начальником міліції, але большевики скоро привезли на його місце москаля, а Байталу замкнули «за націоналізм». Завжди усміхнений й в найгарячіших дискусіях не підносив голосу. Історичні факти були його спеціяльністю. Ми його прозивали «дипломат». Решта наших людей, це були або міські робітники та ремісники або селянські хлопці.
Між поляками: судді, адвокати, вищі урядовці, штабові офіцери та кількох поліціянтів. Між жидами був рабін. Коли його забирали від нас, він задержався при дверях і по польськи бажав нам усім скоро бути на волі між рідними; надіятись на Бога, бо він певний, що прийде день Його гніву й Він знищить всіх тих, що завдають нам й нашим рідним стільки горя. Він говорив і з його очей канули сльози. Вартівник не перешкоджав йому; а ми всі стояли мов закаменілі.
При кінці травня я отримав першу передачу з дому: білля та мило. Але вже в червні мене викликано з іншими та відведено до поїзду. Їдемо до Києва, раділи, що хоч у таких обставинах, але побачимо нашу столицю. Вночі завезли нас до спецкорпуса, посадили до камери на першому поверсі, де було два залізні ліжка із сінниками; тут нас сиділо 12 людей: 6 українців, 3 поляки, 1 москаль, 1 жид та 1 грузин. Майже всі були з високою освітою: адвокат Селезінка, суддя та студент зі Львова, яких прізвища не пам'ятаю, один агроном із Східних Земель, один управитель фабрики, Дубровін. Серед поляків був суддя, адвокат і полковник, москаль — директор споживчих крамниць у Києві, жид — адвокат, грузин — лікар.
З поляками не було клопоту, але з москалем прийшло до авантури: в дискусії він завжди називав українців хахлами. Наш агроном зажадав, щоб він відкликав свої слова, але
дикун-шовініст москаль не хотів того зробити та почав ще лаятися. Агроном тарахнув його в ухо, аж він покотився на нашу лежанку в кутку. Коли москалюга отямився, на весь голос гримав: — «Ти петлюрівський контрреволюціонер! На тебе вже шибениця жде! Й я тобі поможу на неї дістатись». Від того моменту всі бойкотували того туполобого москаля. Можна вже було діставати книжки, але лише в московській мові. Українських, мимо наших настирливих домагань, не давали.
У ХАРКОВІ
В квітні 1941 мене перевезено до Харківської тюрми. У Києві була тіснота, але тут то вже неімовірна. Тому, що лягти не було де, нас пускали спати на коридорах. На день випускали на подвіря між нашою і жіночою тюрмою. На тому подвірі було нас около 200, — половина українців, друга поляків. В скорому часі учитель Андрій Марків зорганізував хор. Вартові ставились поблажливо до наших співанок. Наші концерти завжди оплескували дівчата з жіночої тюрми. Тут навчився я ручної азбуки і нав'язав контакт з українськими дівчатами. Щоб тюремна сторожа не бачила, що я роблю, хлопці ставали довкруги мене майже замкненим колом у два або три ряди. Тоді я сідав на землю, звернений обличчям до жіночої тюрми і починав розмову, вимахуючи руками. Найчастіше розмовляв я з двома 16-ти річними дівчатами, яких НКВД забрало із середньої школи у Львові. Вони називалися Ліда Світлик та Марія Матківська й були арештовані у Львові при кінці 1940 року разом із багатьома іншими за приналежність до ОУН. Дівчата старались піддержати нас на дусі, ми теж допомагали їм чим могли й як уміли. Польських жінок не було тут зовсім.
Наші приємні хвилини скоро закінчилися; нас забирають у транспорт на схід. І справді за два дні ми вирушили. Як лише ми дізнались про транспорт, я передав цю відомість дівчатам. Ліда в імені всіх українок передала нам побажання якнайскорше повернути у Самостійну Україну та передала поздоровлення на далеку дорогу. Я подякував їй та в імені нас усіх побажав їм того ж самого.
В день транспорту нас придержано довше на подвірі. Коли стемніло, Ліда на нитці передала маленький дарунок для мене: мережана хустина з моїм моноґрамом і в середині 10 папіросів. Хустину я заховав, а папіроси роздав нашим хлопцям. І хоч із тої хустини пізніше ані ниточки не осталося, всеж — чи можна забути таких дівчат? Ці молоденькі квіти нашої землі не лиш по мужньому зносили всі тортури, не лиш з огидою відкидали всякі намови до співпраці, але ще мали стільки морального гарту, що нас підтримували на дусі та були для нас прикладом безкомпромісовости з окупантом аж до смерти. Це були безстрашні героїні нашого народу.
Пізно в ночі нас поділено на дві групи. Нашу ґрупу завели до келії надто тісної, щоб помістити 100 осіб. Рано докинено до нас ще кільканадцять москалів-злодіїв. Вони зразу приступили до рабування поляків, які були добре вдягнені, тому на них кинулися москвини. Поляки зразу розгубились зовсім і не знали, що робити. Пізніше один з них підійшов до нашого гуртка та просив декого з нас на нараду, щоб зарадити тому лихові. На нараду вислано мене: — Мусимо створити спільно самооборону. — Поляки мають повні міхи, то мають що боронити. Ми ж не маємо нічого, пощо нам пхати голову у біду. Була між нами нарада. — Коли жуліки опорожнять польські міхи, заберуться до наших чобіт і кожухів.
Рішено, що треба помогти прикоротити жуліків. Поляки були між 40-50 роками, наші в'язні між 20 і 30. Вечором 5 жуліків обступили одного поляка, нас чотирьох і 5 поляків спитали, чого вони бажають собі. Вони зорієнтувались у ситуації й спокійно віддалились у свій куток.
Несподівано викликано мене до канцелярії НКВД. Тут відчитано мені вирок «тройки» за приналежність до ОУН та шпигунську діяльність на основі статті 54 і 58 присуджено мене до 3 років у поправчо-трудових ляґерах Далекої Півночі. З канцелярії мене повели до іншої камери. Коли я переступив поріг, привітався «Добрий вечір!» З одного кутка підвелося двох мужчин, підійшли до мене, привітались як із старим знайомим та попросили до гурту. Келія була велика та людей ок. 30. Одні сиділи в одному куті, інші у другому. У кутку, до якого мене підпровадили, були молоді студенти київського університету. Було їх 14. Всі вони були арештовані за приналежність до підпільної організації, яка боролася за Самостійну Україну — незалежну від Москви. Був між ними один поручник чорноморської фльоти. Всі вони вперше мали змогу свобідно розмовляти із людиною із Західної України, тож ми скоро здружилися. На загальні теми, політичні та ідеологічні — дискусії не кінчились до пізної ночі. Студенти були великі ідеалісти, але мало практичні в організаційних справах, у конспірації не визнавались ні трохи. Зате поручник фльоти говорив, що у боротьбі з москалями треба поступати так, щоб не дати себе зловити на гарячому. Тоді ми пропащі для України раз на завжди. Україна потребує борців, а не мертвих героїв!
ВОРКУТА
Довга подорож у закритих вагонах була виснажливою. Але дводенна мандрівка пішки до табору була справжньою тортурою. Наша група числила около 110 осіб, у тому половина українців і друга поляків. Запізнався я підчас маршу з д-ром Могильницьким. Це була людина дуже зрівноважена й оптимістично наставлена. Півгодинна розмова з ним зовсім мене підбадьорила й я почав вірити, що й за Полярним небом доведеться нам вижити й пережити це нещастя.
По приході на місце поляки створили свою робочу бригаду під проводом пор. Залєського. Українська група заставила мене створити таку саму українську. Зладив я список й пішов до канцелярії. За столом застав я завідуючого лягром і двох інших. Коли я сказав, чого я прийшов, завідуючий розлютився мов чорт та казав мені забратися до сто вітрів! До нашої ґрупи докинули 5 жуліків, і басараба й призначили москаля бригадиром, який безпощадно всі наші заробітки й надвишки пайків забирав собі. Праця була при будові нової залізничої лінії. Ми працювали на голодових пайках, треба було рятуватись від голоду: проміняти за хліб чоботи з подвійної шкіри, штани й шкіряну куртку.
Пор. Залєський часто заходив до нас підчас обідної перерви, щоб обмінятись відомостями та порадитись; до наших політичних стремлінь ставився позитивно. Розмови з ним були отверті. Він радо допомагав нам корисними інформаціями і практичними порадами, як зарадити нашій спільній недолі.
Неоправданий вчинок
Одного разу мене відкликав на бік один наш старший чоловік; коли провірив, що нас ніхто не чує, признався, що він зберіг досі ще трохи муки з дому. Але зараз він відходить до шпиталю, бо дуже опух, — й просить мене переховати цю муку для нього, коли він вийде з лікарні. Жалко мені стало людини — скільки ж сили волі й страждань він переніс, відмовляючи собі отої додаткової пайки із своїх домашніх запасів. Я погодився на його просьбу. Вечором він передав мені свій клунок, який завжди клав під голову й просив добре берегти.Ми тоді сильно голодували. Коли я приходив з праці й лягав на причу, запах муки в клунку не давав мені заснути. Три ночі так я мучився; четвертої таки не видержав. Розглянувся кругом, чи всі сплять. Вийняв з клунка мішечок з мукою, встромив за пазуху, взяв свою бляшанку й вийшов з бараку. Ночі тут ясні, протягом трьох місяців сонце зовсім не заходить, лише знижується до небосклону. Пішов я до вогнища, де кухар у великому кітлі варив зупу. Розгорнув жар, поставив на нього бляшанку з водою, всипав до неї муки та почав мішати патиком. Коли мішанка закипіла, відставив на бік, а коли трохи прохолола, з'їв, та голоду всеодно не заспокоїв. Три рази ще заварював я муку, аж мішок зовсім спорожнів. Скінчилась мука й скінчилась моя нічна мука — голод страшний пан!
Викидів совісти я не мав тоді. Всі, що відходили до того шпиталю, більше не верталися до нас. Тож я міг бути певен, що й властитель муки вже не вернеться. Десь по трьох тижнях він у власній особі прийшов до мене по свою муку. Я йому сказав, що муки немає, хтось украв. У мене на серці — краще під землю западайся!
Я Вам ґратулюю"
При кінці серпня 1941 року якийсь поляк передав мені запрошення від пор. Залєского прийти до нього у важливій справі. Я пішов; він привітав мене витягненою рукою: — "Пане Шавель, поздоровляю Вас особисто й всіх українців з радісною новиною. — Ціла Україна вже визволена від большевиків! Українці так помагають їх громити, що москалі більше бояться українців чим німців. Ґратулюю Вам за це!" Далі оповідав, що відомости ці має від одного стрільця-сторожа та просив, щоб передати ці поздоровлення цілій нашій групі. Це мене зовсім приголомшило.Після того випадку до нас прибув якийсь партійний чиновник і заявив, що Москва заключила договір з урядом Сікорського, на підставі якого з бувших польських громадян буде творитися на терені СССР польська армія для боротьби з фашизмом. Отже перед нами три можливості: Зголоситися добровольцями до польської армії, або прямо до совєтської армії, або до праці на фабриках СССР.
Між нашими людьми почалась дискусія, що робити. Більшість — це сільські хлопці, що були активні в ОУН, отже не мали ніякої охоти лізти до польської армії. Всі три шляхи, які тепер стояли перед нами, були нам осоружні й ворожі. Треба рішити, котрий з тих трьох був найменшим злом для нас.
Я заступав думку, що поляки після московських таборів не повторять тих самих обманів і свого шовінізму, що робили їх під час свого панування, може — разом з поляками найскорше буде вирватись на захід. Однак у нашій групі до дечого конкретно не можна було договоритись: забагато знущань польських урядовців і поліцаїв над нашим народом були ще свіжими в нашій пам'яті.
До польської армії
Наша дорога вела через Котлас, Кірово, Молотов, Свердловськ, Челябінськ, Куйбишев до Бузулуку. Соняшний був вересень 1941 року, тож ця довга й марудна їзда чужиною здавалась цікавою тепер. Харчів нам на дорогу не дали, тож у розшуках за харчами ми розгубилися дуже скоро. Під час подорожі я не зустрінув ні одного українця. Десь в Челябінську прилучився до мене поляк, якого я досі не бачив. Він запитав мене, де я так скоро й добре опанував московську мову. Я відповів йому, що знаючи добре польську та українську, мені легко прийшло вивчити ще й іншу. Я українець та їду до Базалуку зголоситися до польської армії. За рублі годі було щось купити, треба було міняти дещо з одіння. Поляк тримався мене далі. В Куйбишеві на станції зустріли ми польку, яка в дорозі відбилася від своїх. Під час довгої дороги вона оповідала мені, що її батько був старшиною в КОП (Корпус Охрони Поґраніча) на Поліссі; большевики батька вбили, її з матірю вивезли на Сибір. В таборі їх розлучили. Вона з товаришками недолі їхала до Базалуку, загубилась від них й дуже мені вдячна, що я поміг їй якось прожити під час дороги, бо вона сама напевне загинула б. У Базалуку наша дорога скінчилася, та вона просила мене, щоб не забути за неї; вона знала, що я українець, що сидів у польських та большевицьких тюрмах.Важкий початок на чужій службі
Мене зареєстровано до IІ польського корпусу, що його організував ген. Андерс. Сам генерал лікував свої рани з 1939 року, з початком 1942 виїхав до Лондону для переговорів про перевіз польської армії на західний фронт. Його в тому часі заступав ген. Богуш-Шишко.Зразу військових зайнять не було багато. Ми чекали то на одяг, то на зброю. Поволі все знайшлося. Тоді мене покликано до школи підхорунжих; приміщено нас у малих шатрах, укопаних в землю. В одному шатрі містилося 12 людей. А тимчасом прийшла зима із сильними морозами та великими снігопадами. Щоденно від рана до вечора були військові вправи за виїмком неділі. Харчі дуже лихі, всі прямо голодували. Причина була в тому, що ми отримували приділ, й то неповний на 35 тисяч людей, а в таборах зібралося понад 75,000; крім зголошених до війська було ще багато родин та непридатних до військової служби, з якими не було що робити.
Одного вечора до нашого шатра зайшов командант нашого відділу якийсь підпоручник. Дижурний зложив рапорт й тоді почалася розмова. Він розпитував нас, як нам поводиться, які маємо бажання. Одноголосна відповідь "Більше хліба". Він лиш усміхнувся та змінив тему розмови. Потім несподівано звернувся до мене: "Старший стрілець з цензусом Шавель! Ви якої національносте?" Голошу приписово: "Української, пане поручнику". Він кинув тоді лише: "Коли хтось не почувається поляком, то це його особиста справа" й вийшов. В шатрі прикра мовчанка, ніхто не знав, що мають означати ті філософічні слова. Також ніхто не знав досі, що я українець.
На другий день зранку мене викликано до лікаря. Там я застав трьох жидів та одного білоруса. Всіх нас звільнено зі школи підхорунжих на підставі лікарського осуду про серцеві недомагання, або всякі інші хвороби, яких ми ніколи не мали. Того ж самого вечора мене перенесено до великого бараку, де наразі було нас небагато. Я привітався і запитався поліцая, хто тут командант бараку. Мене справлено до команданта. Він мене зареєстрував, дав коц і сказав знайти собі місце до спання, де мені подобається. Розглянувсь я кругом, барак великий, причі в три поверхи — вільного місця доволі. Я вперше почав сумніватися, пощо зголосився до Польської Армії; поляків ані лягри, ані неволя нічого не навчили.
Врешті стрічаю своїх
Рано, зближаючися до дверей бараку, почув у кутку українську мову. "Добрий день!" — кажу, мені відповідають та вітаються зі мною, приходіть до нас. У тому бараку, крім українців, було ще кільканадцять жидів, кілька білорусів та деякі б. поліцисти. Всі вони були вишколені колишні вояки, переважно сільські хлопці, одинока біда, що українці.Тут голод ще більше покучав, як у школі підхорунжих. Рано кава й 700 гр. хліба, вечором лише пів літри зупи — це все. Оповідали, що кілька місяців тому з того переходового бараку забрано великий транспорт українців до лісових робіт.
Ми прислухувалися до вісток з фронту й ділилися між собою всякими надіями. Пригадую, що коли я розказав їм про той епізод з Воркути, коли пор. Залєский в імені польської групи ґратулював нам з нагоди звільнення України від большевиків і про те, що українці здорово молотять москалів, це дуже добре вплинуло на самопочуття моїх товаришів, вони набрали більше віри в себе самих.
Кілька тижнів пізніше зайшов до нашого бараку хорунжий і сказав, що потребує книговода до дивізійної кухні. Зголосилося п'ять поляків і я. Він вибрав мене, бо я мав не лиш гімназійну матуру, знав московську мову, але закінчив ще торговельний курс у Львові та мав піврічну практику в Центросоюзі.
Скінчилися голодні дні
В дивізійній кухні працював я майже три місяці; було досить їжі, свою пайку та повну їдунку густої зупи приносив до бараку для наших хлопців.Вже поселившись в Шотляндії, отримав я ненадійно листа від мені незнаної людини з Австралії. Це був один з тих, що тоді жили разом з нами в бараку, й якому я нераз віддавав свою пайку хліба. Він дякував мені, а хотячи віддячитись чимсь, долучив пару долярів, які я йому звернув, вияснивши, що моя ситуація зовсім добра, а він самітний повинен про себе подбати. Подаю цей випадок для ілюстрації ментальности наших людей та їх довгої пам'яті вдячности.
Добро скоро минається
Як грім з ясного неба ми довідалися, що наш керівник дивізійної кухні, що звав себе хорунжим, був тільки звичайним сержантом. За фальшування документів його арештовано. Для мене ця подія також закінчилась неприємно, бо новий шеф зараз звільнив мене з праці. Мене відіслано до складу 5 дивізії піхоти, якої командантом був ген. Борута-Спеховіч.
ШЛЯХАМИ ІІ-го ПОЛЬСЬКОГО КОРПУСУ
В тому часі в Другому Корпусі велася протиукраїнська нагінка. Загально було відомим, що супроти багатьох українців велося слідство за правдиві і видумані проступки з минулого. У нашій Дивізії арештовано старшого вже чоловіка (прізвища не пригадую) під замітом, що він у 1939 році забив одного колоніста, якого син тепер був головним свідком. Того чоловіка засуджено й розстріляно. Говорилося, що на розправі не було ніяких інших свідків, крім сина забитого. Навіть деякі поляки не були певні вини тієї людини. А я майже був певний, що це звичайна сусідська пімста, бо годі припускати, щоб чоловік, який з політичних мотивів убив поляка, потім відважився йти добровільно до польського війська. Щось тут мусіло бути не в порядку. Говорилось, що син вбитого поляка після вироку просив, щоб йому дозволено застрілити підсудного. Такий дозвіл отримав. Чи це в порядку із законом? Чи це не звичайний акт пімсти?
Вечором у шатрі йшли балачки на ту тему. Одні поляки були згіршені таким поспішним й таким грубошитим процесом. Інші твердили, що куля в лоб, це найкраща розв'язка української проблеми. Я не міг всидіти в такій атмосфері. Знову сумніви роз'їдали мені душу, чи добре я зробив, що пішов до польського війська?
Старі знайомі зустрічаються
Я не міг знайти спокою. Плентався без пляну поміж шатрами, щоб подалі від людей, щоб хоч на хвилину відорватись від тієї несамовитої дійсности. Так блудячи поміж шатрами, я зустрівся з поручником. Оба ми остовпіли й лиш дивились на себе. Це був той сам поляк, з яким я ділився хлібом в дорозі, а який відмовився проміняти свої черевики, коли в мене вже не було що міняти. Це був той поляк, якому я сказав декілька неприємних слів. Ми довго мовчки, дивились один на одного і, не промовивши ні слова, розійшлись. Він навіть не звернув уваги, що я йому не віддав почести згідно з реґуляміном. Коли я усвідомив собі, що це справді він у ранзі поручника, то його поступок у вагоні набрав у моїх очах зовсім іншого значення. Деж гонор? Де джентельменство, яким чванились польські офіцери?
Іншим разом відбувалися у нас спортові змагання. Чую викликають на старт Посацького. Я мав колись в гімназії товариша Посацького, тож побіг подивитися, чи це не він. Та це був його молодший брат, Людомир, з яким ми нераз грали футбол на площі Сокола Батька в третій дружині України. Я привітався з ним по-українськи, а він відтягнувши мене на бік, просив, щоб його не розконспіровувати, бо він криється як поляк. Сказав мені ще, що з ним є інший наш шкільний товариш зі Львова, Третяк, який теж записався як поляк.
Маючи перед очима недавний процес та вирок, я не дуже йому дивувався, бо про біду не важко. Може справді вони мусять критись із своєю національністю. Я його не осуджував. Оба вони щасливо вийшли з тієї суматохи й пізніше я їх зустрічав у Лондоні.
Щоб їм обом не пошкодити, я старався не зустрічатись з ними, щоб не стягати на них підозріня польської двійки.
Наш виїзд з "раю"
За деякий час перекинули нас до Кисловодська. Тоді Другий Корпус почав свою евакуацію з теренів СССР. П'яту Дивізію призначено як ліквідаційну. Потворено з нас багато ліквідаційних груп, які складалися з одного полковника, одного хорунжого й групи вояків до помочі. Кожна така група діяла самостійно.
Групу, до якої приділено мене як перекладача й книговода, мала провірити запас одягів та передати їх москалям. Цілі поїзди були з тим добром й все треба було перечисляти, вагон за вагоном. Довкруги поїздів стояли сотні місцевих людей, що пропонували в заміну всякі харчі та овочі. Зразу ми відганяли їх, але коли розміркували, що це вже й так перечислене й належить властиво москалям, то не дуже вже хоронили. Поплили до цивілів черевики, коци, а до нас хліб, сало, вино та овочі. І знову міг я хоч у незначній мірі помагати своїм землякам, що залишилися з нами у 5 Дивізії.
Транспорти за транспортами від'їздили до Ірану, а ми все ще воловодились з передачею майна. Доперва під осінь 1942 прийшла черга на нашу 5 Дивізію. Нас погрузили на пароплав й всі ми з полегшою відітхнули, що покидаємо той проклятий рай. Та ще на пароплаві ненаситне НКВД не дало нам спокою. Забрали з-поміж нас одного жида тай повели кудись. Нахабности москалів немає міри, до того і польська "шляхетність" стояла нам теж перед очима, як привид.
На Близькому Сході
В скорому часі по прибутті до Ірану, англійське командування вивінувало нас вповні й ми розпочали посилений військовий вишкіл. Мене вислано на курс шоферів, з якого я вернувся з дозволом їзди на всіх родах машин та мотоциклів у польській та англійській мовах.
Після того вислано мене на курс мінерів. Ми запізнались докладно з різними типами англійських та німецьких мін. Навчилися не лиш мінувати поля, але й їх розброювати. Обраховувати силу ладунку для окремих об'єктів, означати на карті мінові поля, тощо. По частинах повідкривано Культурно-Освітні світлиці. В Тегерані почав виходити тижневик "Ожел Бяли". Почав діяти військовий театр. У світлицях щотижня були доповіді, на яких обговорювано не лише загальну ситуацію на фронтах, як теж політичну ситуацію в світі. Говорилось теж про внутрішні справи: про майбутній уклад взаємин між Польщею та її сусідами, у кліщах між Німеччиною і Москвою одинока федерація Польщі з її східними сусідами може створити рівновагу сил.
В денному наказі прочитано, що українці мають право святкувати свої свята. Зразу всі українці, православні й католики, ходили разом на православну Службу Божу, яку правив білоруський священик. Нашого в той час ще не було.
Пізніше українцям католикам заборонено ходити на православну Службу Божу. Призначено нам капеляном польського священика, який правив у латинському обряді Богослуження у дні наших свят. При нагоді отих Богослужень ми мали змогу зійтися та обговорити багато всяких наших справ: болюче питання, чому білоруси, яких є менше, чим українців у Корпусі мають свого священика, а ми не маємо. Як можна цьому зарадити. Та справа показалась не така легка для розв'язки. Рим з Ватиканом окупований німцями і він нічого не може порадити. Спровадити для нас священика з Канади чи Америки ані поляки ані бритійці не були зацікавлені, бо ж у них були далеко більше пекучі справи пов'язані з війною.
Другою важливою справою для нас було відношення поляків до нас, Назагал відносини поправились. Нас зрівняно в правах, нам уможливлено доступ до всяких вишколів. Але в кожній частині була певна скількість польських закукурічених шовіністів, які чим могли й як лиш могли старались нам докучати чи шиканувати. Говорилося тоді, що одиноким виходом з тої ситуації було би створення окремої української одиниці. Висувано думку, що з тою справою треба піти до англійського командування. І знова на гарячі голови полилась холодна вода нашої дійсности. Без старшинського і інструкторського хребта ніхто не буде творити окремої одиниці це раз. А друге, що коли би хтось з такою справою звернувся до англійців, й коли би вони навіть вислухали, в що треба сумніватись, то напевно вони б запитали про думку командира Польського Корпусу. А цей зарядив би слідство й делегати дорого заплатили б за свій відважний крок за діяння на шкоду цілости Армії.
Скільки нас було?
Докладного числа українців у польському корпусі ніхто не зможе усталити: багатьох не признавалося до своєї національности. Однак на підставі інформацій з поодиноких частин можна стеврдити, що в усіх піхотних частинах було 15% або й більше українців. Зате в артилерії їх було мало, в танкових та у зв'язку українців майже не було. Правдоподібно — в Другому Корпусі було около 10 000 українців. Більшість нас знала себе ще з теренів СССР. Коли серед нас з'являвся дехто нам незнаний, що подавав себе за українця, ми, боячись провокації, деякий час тримали здалека, аж поки не провірили між собою його даних про себе. Ми мали змогу до певної міри провірити його минувшину дома, його поведінку в слідстві, в тюрмі й в лягрі. Деколи така верифікація протягалася на пару тижнів, годі було відшукати декого з його села, з його процесу, або з його табору. Звичайно така провірка давала позитивні висліди, ми могли прийняти людину до свого середовища з повним довір'ям. Ситуація заставляла бути підозрілими та недовірливими.
Часто чоловік будився серед ночі весь мокрий від страху й від пережитих страхіть. Часто з криком зіскакували ми з ліжка й доперва усвідомивши собі, що ми вже все це залишили поза собою, чоловік успокоювався на деякий час. Сни й жахливі пережиття були теж в немалій мірі спричинниками отої нашої обережности. Й хоч ми були вже далеко від московського молоха, то страх все ще нас не покидав. Одного разу в "Орлі Бялім" була стаття, в якій згадувалось про ОУН та його дії. Будучи на самоті з приятелем Залуцьким, я розпочав з ним розмову на цю тему, та він так був перелякався, що не відповів мені ні слова, а навіть почав мене уникати. Хай це буде прикладом обставин, в яких ми перебували. Та не зважаючи на це, хоча ми не мали суцільної організації в часі перебування в Польському Корпусі, то однак наш взаємний зв'язок діяв досить задовільно. Вистачило переказати з уст до уст по всіх частинах, щоби наші люди, хто може, зійшлися там й там, то завжди сходилось поважне число, так що можна було обговорити всякі пекучі справи.
Річ ясна, що всі прийти ніколи не могли, бо й служба не пускала й не всі відчували потребу бути в гурті. Але приміром на Великдень 1943 нас зібралось було більше 100 осіб з 5 Дивізії. Але були випадки, коли нас кількадесять мусіло вирішувати нераз важні справи. Тут варто зазначити, що до найактивніших серед нас належали: Андрій Пшик, що мав вроджений талант провідника та організатора. Напевно зайшов би високо, коли був би мав більше освіти. Великий патріот, повний посвяти, Микола Олешкевич, дальше дуже підприємчивий та відважний Михайло Козій (який списав свої спомини "За чужу справу"). Повний посвяти був Ілля Струк, який ніколи не відмовив в потребі, далі Залуцький, Плоскодняк та багато інших, яких прізвища вже затерлись в пам'яті (хай мені вибачать).
Продовжую навчання
Поза службою ми мали багато часу. Щоб не дармувати, накупив я собі всяких самоучків, брошурок і почав вивчати англійську мову. Колиж пізніше зорганізовано курси англійської мови, то я вписався одним з перших. На курсі було нас 50 стрільців та підстарший. Учитель-англієць давав лекції виключно в англійській мові, тому мало хто його розумів й тому ніхто не міг йому відповісти на його питання. Щоб якось вийти з заплутаної ситуації, я почав йому відповідати, а потім сам ставив учителеві питання. Потім Струк говорив мені, що він був гордий за мене. Його невимовно тішило, що саме українець виявився настільки заавансованим в англійській мові, що міг уже пробувати розмовляти. Учитель зацікавився мною й запросив до себе на чай. Він розпитував мене, де я ходив до школи та скільки років вчився. Моє знання англійської мови було дуже обмежене й я часто мусів заглядати до словника за потрібним мені словом. Учителя зокрема зацікавило, що я українець роблю в польській армії. Чому я не в рядах Совєтської Армії? Мусів я починати з історії України та пригадати злощасну "Лінію Керзона". Він мені подякував й обіцяв ще нераз порозмовляти зі мною.Цікава зустріч
Нам відчитано наказ, що хто змінив з різних причин своє прізвище, або національність при вписуванні до Другого Польського Корпусу, тепер може це без всякого страху спростувати. До мене звернулося двох наших людей (один здається Штикало) за порадою, що їм робити. Я сказав, щоб спростували. Потім "двійка" довго випитувала їх, хто їх намовив зміняти, а хто спростовувати тепер. Вони нікого не обтяжили.В тому часі я зустрів знакомого ще з 52 полку "Стшельцуф Кресових", капраля Яна Крупу; він був уже сержантом. Я сказав йому, що пригадую його ще із Золочева, коли він був капралем. Та з його міни я здогадався, що він мене не пригадує, а вже, що я українець, то поняття не має. Тоді він розказав мені, що з початком 1939 року, він з іншими поляками, які знали українську мову, перейшов спеціяльний диверсійний вишкіл, а потім був висланий на Карпатську Україну, де вони вели диверсійну та саботажну акцію уроти уряду о. д-ра Волошина. Я про ці справи знав з нашої підпільної преси, але тепер цікаво було почути потвердження тих вісток від наочного учасника. Колиж я спитав його, який сенс був у тій підривній роботі, то він пояснив мені, що в першу чергу йшлося про компромітацію уряду, як нездібного опанувати ситуацію та навести лад у молодій державі.
Польська преса широко трубіла про ті териростичні акти, як про невдоволення населення з нового уряду. Писалося немало про нездібність українців кермувати державою. Польща старалася перевершити в протиукраїнській роботі навіть "старшого брата" москаля, що таку саму роботу робив віками на нашій землі.
Знову Школа Підхорунжих
У денному наказі відчитано, що всі стрільці та підстаршини з цензусом, мають зголоситися до Школи Підхорунжих. Навчений попередними досвідами, я не зголосився.Два тижні пізніше мене завізвано до пор. Маліка, команданта нашої сотні. Поручник запитав мене, чи я чув приказ про складання прохання до Школи Підхорунжих? Коли я йому потвердив, що чув, він запитав, з яких причин я досі не зголосився. Тоді я йому розказав менш більш таке: "Два рази, я вже вносив прохання про приняття до Школи Підхорунжих. Раз ще в 1935 в Золочеві в 52 полку "Стшельцув Кресових" й тоді не дістав жадної відповіді. Другий раз в 1942 під Базалуком, де мене принято, але по двох місяцях викинено тому, що я українець". На це він відповів, що те, що було у 1935 й що повторилося у 1942, немає ніякого відношення до теперішньої ситуації. А я, як вояк, не маю філософувати, але виконувати наказ і він чекає до завтра на моє зголошення. Потім ми ще довго з ним розмовляти і тут уважаю за потрібне підкреслити, що пор. Малік належав до тих небагатьох поляків, які до людей ставилися без упередження, а у війську старався не робити ніякої різниці між національностями. Мені особисто він своєю порадою поміг немало, за що я до нині йому вдячний.
Пізніше пор. Маліка вислано до Польщі до праці в А. К. звідки він вернувся щасливо, але з підорваним здоров'ям. Ми знову стрінулися, але цим разом у шпиталі в Пенлей, але ані про справи А.К., ані про зустрічі з УПА він не хотів говорити, хоч мені було дуже цікаво про це все довідатися якраз від нього.
Так несподівано я опинився знов у Школі Підхорунжих. На самому відкритті командант школи сказав в своїй промові: "Між нами є також українці, білоруси та жиди. Я не хочу бачити будь-якого тертя на національному або релігійному ґрунті. За всякі порушення моєї директиви, каратиму строго й безоглядно. Старайтеся помагати собі взаємно. Бажаю якнайкращих успіхів у праці. Щасти Боже"! У школі було нас тоді 6 українців. Зараз на початку приступив до мене молодий хлопець, представився (на жаль не пригадую його прізвища) і сказав, що він сам українець і знає ще чотирьох інших українців. Я йому запропонував, що я радо познайомлюся з ними, але на пропозиції воно і закінчилося, бо я їх ніколи не зустрів.
У школі мав я неприємний випадок. Одної неділі перед збіркою на Службу Божу, коли ми ще снідали, хтось, переходячи біля мене, торкнув мене в лікоть й пів горнятка кави вилилося на штани мого сусіда Влодзімєжа Янова зі Львова. Він схопився, стріпав каву й почав мене лаяти. Не помогли вияснення, ні перепросини. Між іншими лайками була й така: "Такий підлий українець, якого треба буде по повороті до батьківщини зразу замкнути за ґрати". Я тоді змовчав. Коли я вертався до шатра, почув за собою кроки. Оглянувся, а то був Влодзімєж. Я хотів виминути його, та він сам приступив до мене й почав перепрошувати гарною українською мовою. Він сказав мені, що він теж українець, але вписаний як поляк з політичних міркувань. Далі сказав, що тою лайкою він хотів відвернути увагу двійки, що вже довший час підозріває його та слідить за ним. Пізніше я старався розвідати про нього дещо ближче, та ані Третяк, ані Посацький нічого про нього не знали. Також ніхто з українців не міг нічого про нього сказати. Я пробував розвідатися дещо у львівських поляків, але з них теж ніхто нічого про Влодзімєжа Янова не знав. Тоді я прийшов до переконання, що це розвідчик польської двійки. Бо коли я мав відпустку й виїздив кудись, то Янів мов тінь волікся за мною. Навіть вже в Італії, коли ми в двох з Марковим вибирались на довшу відпустку, Янів з'явився біля нас.
У Палестині
У Школі Підхорунжих я заприязнився з жидом Теодором Бавмом. Це був пристійний мужчина, студент медицини з Сорбони. Його батько був лікарем у Другому Корпусі. Спільна доля у Сибірських ляграх, а зараз у Польському Корпусі зблизили нас. Час-до-часу він запрошував мене на чайок до свого шатра, де він жив з батьком. Часто там було більше товариство тож дискусіям не було кінця, а іноді теж засідали ми до бріджа. Це був дуже милий час.Підхорунжівку закінчило около 80 відсотків слухачів, а між ними і я і ми отримали ступінь "Підхоронжий". Одного разу, користаючи з вільного часу, я вибрався до Тель Авіву і там до мене приступили дві чудові жидівочки на розмову. Від них я довідався, що вони прекрасно зорієнтовані не лише у загальних настроях у Корпусі, але і в моїх особистих справах теж. Вони намовляли мене — а теж і інших українців — вступити до їхнього підпілля. Жиди вербували так молодих людей із військовим знанням, а зокрема спеціялістів від вибухових матеріялів, яких вони настирливо вишукували.
В тому часі менш більш яких 35% жидів з Польського Корпусу перейшло до жидівського підпілля. Це напевне мої колеги-жиди з мого полку виробили мені там добру марку, тому мене зачепили оті гарні вербувальниці.
В розмові з ними, я не відкинув їх пропозиції, але заявив їм, що це надто важливий крок, щоби так на скору руку могти здецидуватись. Я їм обіцяв, що переговорю із своїми товаришами, й тоді дам їм відповідь. Як довго ми стаціонували у Палестині, я втримував з ними дружній контакт, так на всякий випадок.
Коли я отримав двотижневу відпустку, то зразу виїхав до Тель Авіву, щоби порозумітись з жидівським підпіллям. Але до мене долучився Влодзімєж Янів, що тримався мене як репях. А що моя стріча була домовлена, через колегу Бавмана, третього дня моєї відпустки, тож одиноким способом позбутись Янова, було сильно впоїти його. Я завів його до молодої арабки й там таки вдалося мені його залишити при фляшці коняку. Янів був пристійний шатин, середнього росту, на два роки молодший від мене.
Тут варто спростувати твердження М. Козія* у його спогадах, що ми тоді шукали за головною кватирою англійських військ. Він або не зрозумів тоді мене докладно, або я таки не втаємничив його, кого ми шукали. На всякий випадок не англійців, але представників жидівського підпілля, щоби запевнити собі їхню поміч, якби нам треба було чи втікати, чи пов'язатись з кимось на Заході.
Короткий побут у Єгипті
Тому, що то був переходовий табір, підстаршнни могли заходити харчуватись до старшинського касина. Одного разу прийшов я на снідання й по сусідстві застав якогось підхорунжого, що саме читав чергову статтю, чи радше продовження з попереднього числа в "Орлі Бялім". Мимохідь я зиркнув через рамя до розгорнутої газети. Тоді підхорунжий підвівся, жбурнув газету на землю і, почервонівши, крикнув повним злоби голосом до мене: "Чи українцям справді так погано жилося в Польщі, як тут написано?" Тому, що запит був адресований до мене, мені прийшлося відповісти. "Пане підхорунжий, людина, яка пише сі статті та польський уряд, який їх цензурує, напевно краще від мене знають як жилося українцям у Польщі. А коли б я був на вашому місці й до того кандидатом на старшину, не кидав би урядової газети під ноги". Підчас нашої перепалки шатро замовкло й очі всіх були звернені в нашу сторону. Підхорунжий, що мене зачепив, присів, потім вхопив шапку й вийшов зі шатра. Подаю цей приклад прямо для характеристики, щоб краще зрозуміти як важко полякам бути об'єктивним у відношенні до українців. Часто помимо протилежних інструкцій згори та настанов уряду, шовінізм, ненависть та злоба вилазили наверх.
На фронт
До Італії ми приїхали ранньою весною. Десь у квітні 1944 нас відвідав головнокомандуючий бритійською армією, ген. Александер, щоби на власні очі побачити боєву справність Другого Корпусу. Ген. Андерс зарядив показові вправи у здобуванні гори, які вийшли задовільно й потім всі старшини та підхорунжі були представлені особисто ген. Александрові. Він проходив попри нас, кожний подавав свою рангу і прізвище, тоді генерал потискав руку. За ним йшов ген. Андерс й оглядав нас теж. Він чомусь біля мене затримався й запитав мене чи я добре почуваюся. Я по штрамацьки відповів, що добре. Колиж вони віддалились котрийсь колега шепнув до мене: "Та чогож ти, Петре, так позеленів?" На що я жартуючи відповів: "Коли ціла природа зелена, то чого б я мав бути виїмком". Щойно після перегляду показалось, що я був хворий, мене розболіла голова та шлунок, бо на відтинку, де я був в часі наступу на гору найдовше, задержався дим від загороджувальних та фосфорових бомб. Мабуть я забагато його надихався й потім захорів, що завважив уже був і ген. Андерс.Нас кинули під Монте Касіно. Зараз по нашому приході розказували мені, що минулого тижня двох українців зі скорострілом, амуніцією та гранатами перейшли до німців. Їх зауважили польські застави та відкрили по них вогонь, вони залягли й почали собі відстрілюватись. Тоді німці, зорієнтувавшись в чому справа, прикрили їх своїм огнем та уможливили добратись до їх лінії. Прізвищ перебіжчиків не подавали за виїмком того, що вони були українці.
Наступ на Монте Касіно
Вночі на 11 травня почався наступ на Монте Касіно. Земля дрожала від гарматних та летунських вибухів. Говорилося, що около 2000 гармат сконцентровано під Монте Касіно. Літаки летіли без перерви хвиля за хвилею, скидаючи свій вантаж то на гору, то на сусідні узбіччя, боронені німцями. Здавалося, що після такого інтенсивного бомбардування ні одного німця не остане живого. Тимчасом німці не лиш відперли наш бравурний наступ, але завдали нам величезних втрат. Говорилося, що около 65% нашого боєвого стану вийшло з ладу вже у першому дні наступу. Дісталось тоді і мені.
Недалеко від мене лежав важко ранений мій сержант. Серед пекельного гуку від вибухів я чув як він благально просив помочі. Хоча земля кругом мене, як мені здавалося, переверталася, я, хоча сам теж був вже ранений, підповз до нього. До нас підсунувся і санітар, Дубницький, який дав нам морфінові застрики на успокоєння і ми оба заснули. Я прокинувся знов від болю, коли мене вночі везли до полевого шпиталю. Виглядало, що для мене війна була закінчена, бо поранення не належало до легких.
Після першої невдачі, відбувся другий наступ дня 18 травня і поляки здобули Монте Касіно. Польський Корпус доконав те, чого не могли передше доконати ані бритійці, ані американці, ані французи чи австралійці, новозеляндці чи індійці. Та жертви були великі. Серед могил поляглих є теж пару сотень і наших українців.
На лікуванні у Шотляндії
На лікування перевезено мене до Шотляндії, до Тоймонд Кастел в Аберсфілді. Тут часто мене відвідував товариш з Корпусу Т. Турко. В осені 1945 на власну відповідальність я покинув шпиталь та замешкав приватно у пор. Ґаєвского у Ґлезґо. Це був син дідича, а тепер каліка без руки і я кликав його "Бруно". Від безділля ми вели переписку із сестрами з бувшого нашого шпиталя. Він писав до Зосі, а я до Марисі. А що його рука була безвладна, тож він всі листи диктував мені. Тому, що він був дуже рубашний, я часто не хотів писати так як він диктував, щоб не нести моральної відповідальности за його грубість. Та він завжди вмів мене переконати, що Зося надто добре його знає, щоби образилась, й я писав, як він диктував.В тому часі я закінчив 6-місячний радіотехнічний та радіомеханічний курс.
Одного дня я дістав виклик з'явитись у Ґлезґо у Головній Польській Військовій Кватирі. Коли я там зголосився, полковник відчитав грамоту нагороди "Кшижом Валєчних", поґратулював та вручив хрест. Потім хотів знати, за що властиво я його отримав. Та я і сам не міг собі пригадати. Щойно пізніше вияснилося, що це той ранений сержант зголосив мене на відзначення за поміч виявлену йому під ворожим обстрілом з нараженням власного життя.
На Різдво між своїми
Хтось розказав мені, що в Едінбурзі в "Домі Жолнєжа" приготовляють спільний Свят-Вечір для українців. Я рішив поїхати, щоби зустріти своїх людей. Шукаючи за приміщенням, я трохи запізнився. Коли увійшов, заля була вже виповнена.За столами сиділо яких 150-200 людей. Мені хлопці зробили місце недалеко дверей. При головному столі сидів полковник, а зараз біля нього посол Бура, а з другого боку д-р Коростовець, о. д-р Кушнір з Канади, майор Нагнибіда, кап. Б. Панчук з канадійської армії, пан Пігичин та інші наші громадяни з Лондону.
Пан Бура в промові дякував Полковникові за прекрасно влаштований Свят-Вечір, а нам усім побажав веселих Свят Різдва Христового. Полковник в свою чергу побажав нам того ж самого.
Другого дня ми мали вступну Конференцію у справі організації українців у Вел. Британії. Я запропонував перевести збірку на закуп власного дому, а пан Єнкала таку ж саму збірку на допомогу нашим скитальцям у Німеччині та Австрії.
В скорому часі відбулися Основуючі Збори СУБ, на яких було знов около 200 делегатів переважно людей з Другого Корпусу. До першої Управи обрано всіх згаданих перше людей (крім о. д-ра Кушніра). Мене ж обрано головою Мирового Суду.
Тоді теж трапилась мені немила пригода. На вулиці приступив до мене пристійний молодий чоловік і, назвавши своє прізвище, запропонував мені вступити до ОУН. Навчений досвідом з Польщі, Росії та з Корпусу я змісця відмовив, може навіть доволі шорстко. Та в душі дивувався, чому до мене Провід не вислав когось, кого б я знав ближче, або когось із давних членів. А були ж тоді вже такі на терені В. Британії. Мене аж кортіло спитати тоді того пана: "А відколи й звідки Ви стали членом ОУН?"
Дрібна це пригода, але не маловажна. Бо від того часу я став немило баченою людиною серед своїх.
Перед демобілізацією
Як реконвалесцента, мене перенесено до табору під Геленсбурґ. Там замешкав я разом з кап. Гоффманом та Солтисіком. Командант табору викликав мене й запропонував обняти команду робітничої сотні. Тому, що в тому часі дисципліна була дуже підупала, що зрештою є зовсім нормальним явищем у війську після закінчення війни, я відмовився, покликаючись на своє здоров'я.З обома співмешканцями взаємини укладались можливо. Під час одної розмови на теми АК і ген. Бора-Коморовського, я заявив їм, що я українець, щоби уникнути всяких непорозумінь. Вони подякували мені, кажучи, що це справді могло би довести до прикрої конфронтації поглядів. Я однак відповів їм, що коли б до справ, які нас взаємно обходять, підходити об'єктивно, то можно б уникнути всяких конфліктів навіть у дразливих справах. Але коли будемо стосувати засаду: "Цо вольно воєводзє, то нє тобє смродзє" — то трудно таких конфліктів уникнути. Вони, сміючись, признали мені рацію і, мушу ствердити, що потім ми нераз розмовляли зовсім свобідно на всякі дразливі теми, без заогнень та без особистих конфліктів. Кап. Гоффман щораз сильніше заприязнювався зі мною, коли з кап. Солтисіком взаємини були поправні. Гоффман маві певні жалі до Польського Уряду за те, що цілий час протягом другої великої війни його ні не авансовано, ані не приділено йому якоїсь більш відвічальної функції тільки тому, що він мав німецьке прізвище.
Коли одного разу зимою приїхала до мене моя наречена Мейбел Баксте Мк Ніл, і в наслідок заметілі автобуси перестали курсувати, а в цілому Геленсбурзі не можна було знайти вільної кімнати, щоби вона переночувала, то оба кап. виказались повними джентлменами супроти Мейбел та супроти мене. Вони помогли мені знайти кімнату в таборі, хоча це було строго заборонене, й ми там примістили Мейбел. Потім на переміну приносили ми до неї їжу, щоб не викликати підозри. Кап. Гоффман кількаразово повторяв, що коли б нас накрили, то будемо боронитись як справжні три мушкитери. Він потім часто бував в нашому товаристві, чи в Геленсбурзі чи на обідах в Ґлезко.
Нарешті оселююся в Перт
День 15 січня 1947 був важливим днем в моєму житті. По довгих перевірках моїх документів, які мені вдалося отримати за посередництвом мого брата о. І. Шавеля з Канади, а також документів моєї нареченої, мені видано дозвіл на одруження. Весілля відбулося в Перт, де живе родина моєї нареченої.Та скоро після того мене перенесено до Польського Дому Офіцерів Реконвалесцентів у Біркенгед. Користаючи з сусідства університету в Ліверпулі, я вписався як вільний слухач на курс англійської мови. Там познайомився з багатьма студентами. Одного разу дві студентки-жидівочки приїхали відвідати мене в Домі Реконвалесцентів, а що не знали мого прізвища, питали за українцем Пітером. Так по цілому таборі рознеслася вістка, що я українець.
В 1948 після довшої наради з дружиною ми рішили купити дві малі крамнички в Перті. Одна з жіночим одягом, а друга з дитячим. Тоді теж я рішився закінчити практичний кравецький курс при шпиталі в Пенлей. Коли я перенісся там, стрінув кількох українців. Одні були слухачами всяких курсів, інші працювали таки в шпиталі. Між іншими стрінув я тут санітара Дубницького. Він саме тиждень тому здемобілізувався, але в канцелярії виповнили йому документи як полякові. Він просив мене піти з ним до англійської поліції, щоб спростувати цю неточність в документах. Поїхали ми до команди до Врексгам, довго з'ясовували справу інспекторові, та вони мали свої директиви, що польська державна приналежність є однозначна з національністю. І так з нічим ми тоді відійшли, бо переконалися, що ті справи треба спростовувати не здолу, але згори, в Лондоні.
Тінь грізної минувшини
В перших днях травня повідомив мене Дубницький, що важко хворий і напівспаралізований наш чоловік конче хоче зі мною говорити. На жаль, я забув вже його прізвище, але може хтось собі пригадає і доповнить це для історії.
Коли я його відвідав, то важкий жаль огорнув мене. Молода, дуже гарна з вигляду людина не могла поворохнутися сама. Він розказав мені свою історію менш-більш так.
В його сотні було кількох поляків, що постійно його переслідували лише за те, що він українець. Вони постійно провокували його всякими обидливими кпинами в сторону України та оплюгавлюванням нашої історії. Він, хлопець інтеліґентний знав історичні факти краще за них, тож легко було йому відгризатися та заганяти клеветииків в кут. Раз в такій перепалці він сказав двом з них, щоб вони заки пічнуть дискусію, купили собі підручник історії Польщі та простудіювали його добре.
Коли кілька днів пізніше його сотня ішла на гостре стріляння, один з тих поляків, що йшов зараз за ним, випустив йому в спину цілу серію з томмі-ґана.
Він зі сльозами в очах просив мене, щоб піти в тій справі до англійців з проханням, щоб його перенесли до англійського шпиталю, бо тут його польська обслуга добиває, а не лікує. Я потішив його, що зроблю що буде в моїй силі, але рівночасно попередив, щоб він не робив собі передчасно ніяких надій на англійську справедливість, бо для них того роду справи є малозрозумілі і дрібні.
Після тих відвідин я був приголомшений почутим. Чи справді це було свідоме ліквідовання інтеліґентного українця, що не крився зі своїм національним походженням, чи лише нещасливий випадок на стрільниці? Я сам більше двох років перебував по різних польських шпиталях, зустрічав там багато наших людей та чогось подібного ні не чув, ні не бачив досі.
Передумавши цілу справу на всі лади, я до англійців таки не пішов. Боявся, що самі слова того чоловіка проти офіційних рапортів не встояться і замість користи, вийде зайва компромітація.
В Пенлей мешкав я у великому шатрі з поляками-офіцерами. Тоді до мене приходила "Українська Думка" з Лондону. Всі її бачили, і кілька офіцерів просили мене дозволити їм переглянути. Часто ми заводили розмови на польсько-українські теми. Розбіжності думок були між нами дуже великі, але всетаки ми не доводили їх до крайности. Я помітив певного роду зацікавлення нашими справами серед них і навіть певну охоту пізнати наш спосіб підходу до тих справ. Чи це було щире, чи з вирахування, трудно відгадати.
Раз знайомі українці, Струк та Дубницький завели мене до маленького бараку, де жив сержант-українець з родиною. Була там його жінка та дві доньки, що працювали медсестрами в шпиталі. Мене зразу трохи смішило, що вони розмовляли зі мною по-українськи пошепки, щоб сусіди не почули. Коли я їм розказав, що до мене приходить "Українська Думка" поштою, і що всі в шатрі про це знають, вони довго не вірили цьому, поки я їм не приніс Думки до бараку.
Коли нераз пригадую собі ті моменти, то трудно рішити, кого мені було більше жалко. Чи того молодого чоловіка, що потерпів за своє прив'язання до своєї національности, чи того сержанта, що по війні боявся ще признатися до свого українського походження.
Одної неділі пішов я до польського костела на Богослуження. До смерти не забуду тої, повної ненависти до українців проповіді "ксьондза пробоща", здається, Ґоломб було його прізвище. Коли пригадаю собі того пробоща, з руками піднесеними до неба, якби на те щоб стягнути всякі громи-нещастя на ненависних йому українців. Коли він закликав Господа Бога пімстити всі кривди заподіяні українцями бідним полякам, мені здавалося, що маю перед собою не Божого слугу, але втілення самого сатани.
Пізніше в тому самому шпиталі помер несподівано молодий, свідомий наш чоловік, мій добрий знайомий, Дубницький. Чи й те було припадкове? Чи може лиш ще одна жертва наклепів "ксьондза пробоща"?
В Пенлей я заприязнився припадково з пор. Зайонцом, далеким кузеном ген. Зайонца. Він був дуже неприхильно настроєний, головно до професійних старшин старої школи. Він розказав мені такий випадок. Коли поляки заняли т. зв. "Заользє", він в характері репортера варшавської газети виїхав там, щоби бути свідком подій. На пероні в натовпі ненароком наступив на ногу якомусь офіцерові. Той вихопив пістолю і вимагав, щоб він упав навколішки і так просив пробачення. На щастя якийсь штабовий старшина припинив цілий той інцидент.
Одного разу, проходжаючись разом, ми стрінули високу, пристійну жінку в ранзі підпоручника. Пор. Зайонц розказав мені, що кілька днів тому вона полагоджувала якусь справу у канцелярії. Коли урядуючий полковник віднісся до неї з нехіттю, вона заявила йому прямо, що скінчилися часи, коли він міг з довіреними його опіці полоненими робити, що йому хотілося. Їй було відомо, що той полковник від 1920 до 1939 примушував полонених українців-вояків працювати при осушуванні поліських болот. Вона погрозила, що коли її справа не буде полагоджена, то звернеться до англійської влади у всіх тих справах. Пор. Зайонц припускав, що це або українка або білорусинка.
Серед таких настроїв і подій минав мені час у Пенлей. Не можу сказати, щоби належав він до приємних.
Врешті демобілізація дійшла і до мене
Восени 1949 врешті прийшла черга і на мене. Пішов я до канцелярії полагодити всі формальності. Та всі мої аргументи про те, що у всіх моїх польських документах записано, що я українець, що мої батьки українці, що моя розговірна мова українська, — до нічого не довели. Майор англієць сказав мені, що він має свої інструкції, а коли мені не подобається, то я повинен звернутися в тій справі до Гом Офісу. І так вийшов я з нічим.
Важкі це були думки в час переходу на цивільну стопу. Осіли ми з жінкою в Перт, де вона мала численну родину. Поволі запізнаємося з ближчими та дальшими фаміліянтами. Її тіточна сестра Варвара вийшла заміж за пор. Цезаря Поніковського з танкової дивізії ген. Мачка. Дідо Цезаря був колись прем'єром Польщі. Тому, що Цезар був не лиш зле поінформований про українців та їх політичні аспірації, але й з натури був дуже шовіністично наставлений, між нами часто приходило до гострих суперечок.
Моє нове оточення
Якось ми зібрались більшим гуртом у мого шваґра Цезаря зустрічати Новий Рік. При чарці віскі йшли розмови на всякі можливі теми. А було це переважно товариство колишніх польських старшин з невеликою домішкою шкотів.
В балачці один з цивілів так ненараком запитав, який полк кавалерії стояв у Львові. Заскочені офіцери не могли дати відповіді, а мені прямо вихопилось, що це був 14 полк Уланів Язловецьких. Хтось підняв тост за мою добру пам'ять та знання польської військової історії. Тоді я вже не втерпів й випалив: "Тост незаслужений, бо я зовсім не є знавцем історії польської армії, але 14 Полк Уланів Язловецьких на чолі з ген. Пашкевічем переводив пацифікацію по українських селах Галичини". В кімнаті настала констернація. Після деякої охолоди, мій шваґер Цезар накинувся на мене з голосною лайкою, що я не шаную його гостей і вношу дисонанси в його дім. Та я таки спромігся на спокійну відповідь. "Цезаре, ти читаєш постійно Дзєннік Польскі, пригадай собі статтю, яку ми з тобою обговорювали у мене дома, про те, що той сам ген. Пашкевіч з доручення теперішнього уряду Польщі пацифікує вже не українські села, але чисто польські. Чому ж тобі так трудно приняти факти до відома?"
Подібні дискусії належали тоді до щоденних явищ. Я здав собі справу, як сильно наші вороги виробили собі доступ до ширшого суспільства в Англії, а навіть до урядових кругів. На кожному кроці можна зустріти неприхильне наставлення до нас, а часто навіть зовсім вороже. Тому я поставив собі за ціль використовувати кожну нагоду, щоби неприхильне наставлення до нас змінити хоч в незначній мірі. І я ствердив, що саме найкраще того роду акцію вести при самому джерелі неправильної інформації. Користаючи з нагоди, що через родинні пов'язання часто зустрічаюсь з поляками — саме там не минаю нагоди, щоб не звернути розмови на справи нам близькі й болючі. Часто в пригоді мені стає мій друг С. Свищ зі Львова, бо він, як дивізійник, краще за мене поінформований про наші справи на другому боці фронту з останної війни.
Одного разу приступив до мене мій добрий знайомий поляк, секретар польського клюбу в Перт, Лєнартовіч з такою справою. У Перт зорганізувався комітет Львовян і влаштовує "Свєнто Львова"- Знаючи, що я львовянин, комітет бажає запросити до участи. Але тому, що між членами були розбіжні думки, частина боялася, щоб я не обидився тим запрошенням, попросили секретаря з'ясувати ту справу особисто й усно. Тому, що я про того роду можливість вже чув раніше, то й мав готову відповідь. "Пане Лєнартовіч. Ще давно перед війною у Німеччині була організація колишніх мешканців (німців) з Познанщини. Вони теж щорічно влаштовували свято Познаня і в промовах завжди підкреслювали, що нині чи завтра Познань мусить бути німецький знову. Тепер подумайте самі, як Ви себе почували б і як Ви зареаґували б, якби Ви дістали таке запрошення від німців. Це моя відповідь на Ваше питання".
Маю теж багато знайомих та приятелів серед шкотів та серед англійців. Серед них теж з великим трудом та делікатністю треба мостити шляхи нашій правді. Та з приємністю мушу ствердити, що багато з них, коли мають якісь тяжкі до розмотання справи відносно СССР, чи як туристи, чи як люди, що цікавляться тою країною, то зчаста приходять до мене по опінію чи пораду. Зокрема секретар шотляндської робітничої юнії Алек Кітсон часто гостить у себе членів московської амбасади, чи різних туристів з СССР і завжди запрошує мене на такі приняття. Я не відмовляюсь, але стараюсь не входити у балачки з тими панами.
Оглядаючись назад
Питання, яке я собі поставив ще у Базалуку і пізніше на Близькому Сході, чи добре я зробив, що вступив до Другого Корпусу, так і до нині стоїть без ясної відповіді. Можна всяке говорити за і проти. Можна твердити, що це був одинокий розумний вихід з тодішної ситуації. Але перед очима завжди стають сотки тих моїх братів, які навіть після демобілізації бояться признатися, що вони українці, або й такі, що ставши членами польських клюбів чи організацій, не те що не признаються, що вони українці, але вже навіть свою рідну мову забувають. Чи для них це теж одинокий можливий вихід з ситуації? Чи може сотні тих загублених, це не є ота болюча данина, яку ми мусіли заплатити за той "одинокий можливий вихід із ситуації"? А могили наших братів під Монте Касіно, під Вероною? Защо вони віддали своє життя? За кращу, свободолюбну Европу, яка не хоче нас знати не то як держави, але як нації з правом; на вільне життя, з правом на вільний вибір свого національного імени. Чи не іронія це? При кінці хотілося б ще згадати тих визначніших українських інтеліґентів, з якими я мав нагоду зустрітися чи то в рядах польської армії, чи вже після війни на тутешньому терені. В першу чергу це адвокат Теодор Данилів, людина з непересічним організаційним хистом, один з організаторів СУБ на терені В- Брітанії та довголітний секретар СУБ. Далі широко відомий на терені Шотляндії д-р М. Лятишевський зі своєю сестрою. Обох їх глибоко шаную, хоч зараз вони вже не беруть більшої участи у громадському житті.
На закінчення, хочу ще ствердити, що влада 11-го Польського Корпусу на Середньому Сході старалася, поза всяким сумнівом, трактувати українців нарівні з поляками. До моєї демобілізації я жив довгі роки з польськими офіцерами і знав їх доволі багато. Вважаю своїм обов'язком подати до загального відома, що майже всі вони трактували мене, українця, чемно і прихильно. Більшість з них зовсім одверто заявляла в дискусіях, що українці так само, як і кожна інша нація, мають повне право на свою самостійність. Десятки з них і досі приятелюють зі мною, і я з ними. Серед обставин, в яких ми знайшлися після другої світової війни, мені здається, що одиноким найкращим виходом є творити спільний протимосковський фронт з усіма нашими сусідами.
Немає коментарів:
Дописати коментар