Так помаленьку ми попрощалися з Поділлям і опинилися на Київщині. Сам я народжений та до того часу прожив на Лівобережжі на Харківщині та ще й сто кілометрів на північний схід від Харкова — туди під кордони. І оце вдруге переходив Україну вздовж. Перший раз зі сходу на захід і то більше у вагонах, а тепер зі заходу на схід верхи на коні. Кожна з областей має свої особливості. На Поділлі мене здивували кам'яні огорожі — не наші хворостяні тини. Кидалась в очі більше загальна українська свідомість та европейськість населення: більше капелюхів на людях, а не картузів, черепиці більше на дахах. І вже зовсім нове — в містечках жидівські хати і крами навколо головних майданів. Де ж таке на Харківщині, де і взагалі жида не побачиш, хіба почути можна, що жиди в місті є.
На Київщині теж середини містечок в жидівському посіданні. Ми, кіннота, мало бували в містечках, бо потребуємо фураж для коней, а це легше дістати в селах.
Київське село здивувало мене своєю свідомістю і не тільки щодо свого патріотизму, а і свого значення. Можна було у всяких формах і на всякі лади сказане зрозуміти: «ми, селяни, сіль землі української». Так радісно було це чути.
Нова гарна хата. Молодий, може років тридцяти, дядько носить огріту воду з поминиці худобі.
Наша, звичайно, постіль тоді — солома на підлозі прикрита рядном, іноді подушки під голови, частіше підвищення з тієї ж соломи чи околоту. Коли б хтось зараз зідхнув зі співчуття — так наперед кажу йому, що він у галичан «туман дев'ятнадцятий» а у нас так таки дурень набитий: та тож така розкіш відпружити м'язи на чистій, пахучій соломі і ніякий найліпший матрац не такий пружний, як та солома.
Я приїхав на постій раніше других. Упорався з конем. А знаючи, що завтра ще перед світом вирушаємо і, чекаючи хлопців, натягся на тій розкішній постелі.
Дядько носить помиї далі, тітки не видно, не чути і дітей, — десь на другій половині хати. Як дядько набирає відра, перекинемося словом, а як лишуся сам, розглядаю хату. Ікони в рушниках, зілля, чи квіти сушені. Між вікнами портрет Шевченка теж прибраний рушником. Чистеньке таке все, на вікнах фіраночки. Попід стінами широкі з товстої дошки лави.
А що-то там зі споду прибито до лави? Звичайно, зі споду до лави нічого не прибивають. Обмацав — як завертка. Дивлюсь трохи далі — друга завертка. Нащо?
Повернув одну завертку — зсунулася рушниця, повернув другу і мені в руки лягла чистенька, як нова, кавалерійська рушниця. Дивлюсь і набій доданий — стріляй відразу! Хто б такому всьому не здивувався? Взяв рушницю в руки тай розглядаю лежачи, А як чую, що іде дядько, положив рушницю на.місце, тільки набої лишив у себе.
Цікаво, хто ж наш дядько? Чи друг, чи ворог? Нащо рушницю має в хаті? Чому набій доданий? В кожному разі тепер так скоро не стрільне.
А далі все по старому. Дядько тяга помиї, я лежу як раніше, тільки пильніше приглядаюся дядькові.
Гарний дядько! А втім, хто його зна? Діло воно таке — тепер найменше треба вірити комусь, а найбільше тільки собі. Хто з ким і проти кого сьогодні підняв меч?
Тепер мені у цій хаті все було цікаве, але покищо нічого більше «не відкрив».
Загомоніло в дворі. Виглянув у вікно — наша кватиря. А за хвилину вже всі в хаті. Чи добра стайня для коней? Чи замовив вечерю, що на вечерю?
— «Наїстеся, не бійтеся!» — відказала тітка, що, мабуть, з цікавости прийшла подивитися, кого «принесло» в хату.
Хлопці розступилися, чемно вітаючись, і тітка, таки як краля, пройшла до середини хати.
— «А що дасьте на вечорю?» — вирвалося у когось.
— «У мене чоловік не питає, що на стіл поставлю, те їстимете, а подивіться який?» З грайливою погрозою відказала тітка, натискаючи на кожне слово.
І тітка гарна! Як не краля, так молода римська матрона справжня. Все у неї таке правдиве, щире. І на якого дідька забрали у мене спокій з тою набитою рушницею?!
Село велике і на цей раз нашу шістку розділили на дві хаті. Це робилося на улегшення тим, хто нас і наших коней годував, нашим селянам.
По малій суперечці, хто до якої хати, хлопці розійшлися. Одні повели коні до сусіда, а інші пішли поратися біля коней. Знов я лишився в хаті сам. Коли я виглядав за хлопцями у вікно, як вони в'їжджали до двору, зауважив довгенький папірець, прип'ятий до лутки вікна. І хоч звернув увагу та не було часу розглядати. Тепер же, коли лишився сам, пригадав той папірець і пішов розглядати ліпше. Все мене в цій хаті тепер насторожувало. Читав той папір і не знав, що воно таке? Було друковано на машинці: «1 чота». — «Чотовий командир», далі підстаршини і до тридцяти рядових козаків. Так і написано: «Козаки». Назви як і у нас: чотовий, ройовий... Щоб наша піхота тут була? Ні, тут нікого не було, сам господар казав мені.
Пішов ніби подивитися на свого коня і розказав хлопцям і про набиту рушницю і про список. Звичайнісінькі набої хлопці дуже уважно розглядали — всяко здогадувалися, але нічого певного. І вирішено — покищо нічого не робити, але бути непомітно насторожі.
Сіли за стіл до вечері. Господар поставив пляшку самогону. Випили першу за господиню, як звичай каже. Думаю, а що воно буде, та й кажу:
— «А тепер вип'ємо за здоров'я пана Чотового!» і назвав прізвище. І господар випив, і нічого, так ніби і треба.
— «Так, — кажу потім — це ваше прізвище?»
— А так — господар до нас.
— «І ви чотовий командир?» — Притакнув і на те.
Тут уже всі разом почали розпитувати, що це за військо.
І пан Чотовий нам розповів, що їхнє село може поставити сотню (щось дуже чисельну, чоловік до трьох сот). Мають своїх командирів і навіть відбувають вправи, і з другими селами в постійному зв'язку.
Питаємо: «Вільне козацтво?»
— «Ні. Організована самооборона і цілий район може виставити досить поважну кількість сотень».
Після вечері пішли подивитися на коні, а одного післали розповісти начальству про все, що бачили і що чули. А там уже знають і — мовляв — спіть спокійно.
А мене муляла рушниця пана Чотового. Коли вернулися від коней до хати, я показав хлопцям, як витягається рушниця і навмисне довго розглядали, аж прийшов до хати господар.
— «Гарна!» — показую йому рушницю. Він пізнав зразу свою зброю.
— Положіть на місце», з ноткою розказу, але без злоби, водячи по нас очима, ніби хотячи вгадати, хто йому таку каверзу вчинив, наказав господар.
- «Положити, то положу, але скажіть, на що так ховаєте рушницю?»
І тут нам пан Чотовий продемонстрував: оборонні хитрощі, винахідливість і вправність.
- «От — каже він — ви зайшли до хати, приміром, а я сиджу на оцій лаві». Сів на лаву і сперся обома руками об край лави — так як сідають поморені люди.
— «Сиджу, а ви стоїте».
— «Стоїмо» — відповіли ми.
- «А тепер я стою!», І встав з рушницею в руках. Це було так блискавично, що ми таки були дуже здивовані.
Розказував нам пан Чотовий, так би мовити, операцію по розділам: завертки натискуються вказівними пальцями, а рушниця підхоплюється долонею правої руки біля замка. Все це потребує часу рівно стільки, щоб підвестися з лави, встати і то не помалу, а так звичайно, як встають люди.
Подобалось нам то дуже. І ми вправляли цей «фокус» та не так швидко виходило, як у пана Чотового.
Подивився господар і в рушницю, тай погрозив мені пальцем. А як довідався, що у нас дуже обмаль набоїв, пообіцяв і дав нам перед виїздом, на прощання, по цілій скринці.
Ну і скажіть, чого ми програли, коли мали таких людей?
Немає коментарів:
Дописати коментар