Було воно десь там на «брежульках» (горбках) Словенії в березні 1945 р. (бо де ж ми ще так успішно могли були воювати, як не проти подібних до нас розмашисто-барокових чорногорців Тіта?). Мабуть, був це придуманий фантазійними штабовиками дивізійного Фрайтаґа «Унтернемен Доннерветтер» чи інший якийсь там «Шпербер».
Після спішних нічних маршів, при яких треба було вважати на придорожні словінські курники, від яких пахло «штандґеріхтами» для наших підприємчивих організаторів «хльопчіс», і теж не менш на розіспаних фірманів обозу, яким амуніційні вози все мали інклінацію перевертатися в рови й ламати дишлі (бо борозна кобила постійно затягала!), — ми врешті з батерією опинилися на заплянованому становищі, звідки треба було вночі за картою вести по якихось безлюдних вертепах (де чомусь підозрівано табори тітівців!) «шпер» чи то «штир-фоєр». А що з-поміж моїх двох колеґ-старшин все котрийсь ішов на зміну маркирувати до шпиталю, то мені, як «шефові», приходилося постійно вести самому обсерваційний пункт; на вогневому ж становищі був тепер «Любко число 1» («Любкові число 2» виріс був тоді якраз якийсь там чиряк, що його пішов був лікувати аж у шпиталь!).
Ще зі Словаччини возила моя амуніційна валка щось зо два вози «віватових» картуш. Чому їх нам були з дивізії втирили, те знав хіба лиш штабно-дивізійний муніційний старшина-німець. Чи де готовилися на святкування якої перемоги, чи на прийоми англійського короля, коли треба буде тими картушами гримати нашій батерії салют, — не знаю. На всякий випадок жоден маґазин їх прийняти назад не хотів, а залишити їх у якомусь рові — грозив суд. То ж возилися ми з тими картушами, дослівно, як зі ступою дурень, ще від Збіньова біля Раєцьких Тепліц, А що мав я дуже інтелігентних і заслужених підстаршин і таких же героїв-вояків (доказ: весь лещетарський виряд по дорозі зі Словаччини «розгубився» з возів, але ні одна «віватна» картуша не пропала (так, то хлопці вміли шанувати в руках раз отриману зброю!), то серед вечірньої теміні виладувано на вогневому становищі не лиш бойові ґранати й картуші, але й оті віватові «сліпаки». То ж сталося те, що в таких випадках діється завжди: мої інтелігентні пушкарі (бо ж артилеристи супроти отих побігушок піхотинців чи бальконосців піонірів — народ з природи інтелігентніший: це кожен підтвердить!) скористалися з нагоди, що при нічному непокоючому вогні можна буде облегчити амуніційні вози й «вистрілили» гранату не третім бойовим ладунком, але «віватовою» картушею. Від того граната пролізла в цівці всього з півтора метра й там... застрягла. Дослівно так само, як те грішне яблуко, що Єва дала була Адамові й воно йому на пів дороги в горлі стало та ще досі всім худим чоловікам ходить суди-туди в горлянці. З моєї трьохгарматної «батерії» (бо до 4-ої гармати не було панорамки з роду, то ж возили ми цю гармату лиш так для фасону, на тіц) — зробилася вже лиш чота. Про цей сумовитий факт дав мені був знати телефоном мій старшина на батерії — Любко ч. 1. Сидів же я тоді темної березневої ночі враз із своїм обсерваційно-пунктним відділом в теплій словінській хаті (з сусіднього горбка сміли ми були як аристократична інтеліґентна зброя зійти ночувати в хату!) і дульнув був монументальне своїм об'ємом горнятко самогінної сливкової «ракії» — отак щоб розігрітися. Ясно, що й гумор від того був підскочив на 45 градусів.
Немила пригода з гарматою заставила мене почати пригадувати собі про всі ті поради, що їх нам. давали були в артилерійській школі: мовляв, що робити, коли ґраната стане гарматі в горлі То ж зразу став повторювати їх у телефон: вирубати довгу жердку й пробувати виштовхувати, раз це ближче до вильоту. А як не йде, кликати дивізіонного зброяря, хай той собі голову мастись. Але по зброяря вже були післали вони самі, — моя ж рада з виштовхуванням не надто Любкові сподобалася, бо ану ж ґраната при тому експльодує? Тоді хоч цівку розірве, якщо ще додатково не побільшить при тому лісти дивізійних героїв-небіжчиків, —- розстріляних «штандґеріхтами», — тепер ще канонірами моєї батерії. Мій непривичний до сербського національного напитку організм примусив мене спершу вернути словінській землі цю її сливчану амброзію. Тримаючися в темряві якогось кола при тій немилій дорозі вздовж плоту до Риґи, я всетаки далі ще роздумував над нічною трагедією моєї третьої гармати. І тоді прийшла мені геніяльна думка, якої я потім не вспів тільки опатентувати в берлінському Геересамті тому, що незабаром не стало ні його самого ні моєї батерїі: тому передаю цю думку тут нашій майбутній артилеристській традиції, якщо вона, хлебнувши сивухи, стоятиме перед такою самою\ проблемою, як я під словінським плотом вночі.
Роздумуючи логічно тоді, що якщо повний пороховий заряд має силу з малої (20 см) зарядної комори виштовхнути ґранату на віддаль 9 км, то той же заряд повинен ще мати силу виштовхнути з «великої зарядної комори» (152 см, бо так далеко посунулася була та пеховна ґраната) гарматне стрільно, ну скажім на ще півтора метра, щоб воно вилетіло з дула. Тимбільше, що від легкого стусана в ґранату вибухом цеї «віватної картуші — сама ґраната ще не повинна була відбезпечитися (якщо не брехали наші викладачі в Бенешові, що навіть від бойового заряду таке відбезпечення наступає аж після вилету з гирла гармати!). То ж це своє геніяльне відкриття я скоро переказав телефоном Любкові на батерію, поручуючи вжити спеціяльного «далеконосного» ладунку в бойовій картуші. Моя логічна арґументація Любка переконала, хоч він мабуть ракії не пив: цю фатальну гармату спрямовано гирлом у поблизьку оранину, хлопці прив'язали до її замкового спусту подвійно довгий шнур і випалили з віддаленого закриття. Тим і позбулися впертої ґранати з цівки; на другий день знайшли це стрільно нерозірваним в оранині, яких 20 м. перед гарматою, — і обережно затяглії його в поблизький потік, щоб там коли після війни якісь діти, граючися ним, пообривали собі руки-голови.
Вислід цеї операції «Шлівовіц» подав мені Любко ч. 1. з видимою полекшею на душі — зараз таки телефоном. Теж і я тоді з пільгою положився передріматися на словінській лавці.
Хай оцей мій бойовий досвід з гарматою, ґранатою, віватовою картушею й словіською ракією послужить усім майбутнім всеукраїнським артилеристам, якщо матимуть у себе колись теж таких самих «хльопчіс», які ледви розкарячистих цифер писати навчилися, а вже їх післали на батарейних вирахівників поратися з логаритмами й стрільними таблицями.
Немає коментарів:
Дописати коментар