Фотій Мелешко
майор
На превеликий жаль шановний Автор цієї статті д-р Фотій Мелешко помер 6 грудня 1970 р. — Редакція.
У своїх загальних спогадах я виділив відповідне місце й отаманові Янову, як командирові Південно-Східньої Групи Армії УНР на початку 1919 року. Мені все доводиться зазначати, що поки ті мої спогади побачать світ, то «роса очі виїсть». Як не один, то якийсь інший момент із нашої недавньої минувшини примушує мене щоразу знову братись за перо.
На цей раз спричинились до цього спогади Юрія Липи п. з «Галичани над морем» («Літопис Червоної Калини», ч. З, 1936 р.). На мою думку, коли братися писати спогади, то треба пам'ятати, що до цього способу творчости не можна прикладати таких самих метод, як до писання віршів, оповідань та романів. Спогади становлять відтворення реальних подій. Їх треба писати не тільки комусь для розваги, а й для того, щоб сучасні й прийдешні історики могли використати їх, пишучи свої історичні праці. Про це варто пам'ятати, а тому в спогади треба вписувати тільки правду, яка б там вона не була: добра чи недобра, солодка чи гірка, суха чи романтична, звеличувальна чи понижувальна зачеплених осіб живих чи мертвих. Але ніколи не варто додавати до того своєї вигаданої романтики. А впадають люди в такий блуд найчастіше тоді, коли не знають належно тих осіб чи подій, про які беруться писати. Кажу це загально, не торкаючись окремих мемуаристів.
Щождо цікаво написаних спогадів Ю. Липи, коли б до них не було додано світлини Т. Янова*, то я міг би подумати, що це говориться про якогось Янова, якого я не знав, а тому, прочитаним, цілком задовольнився б. Але світлина Янова переконує мене, що Ю. Липа пише таки про того самого Янова, що й я мав нагоду його дуже добре знати.
Липа правдиво відмітив захоплення свого часу наддніпрянців галичанами. Було воно, і то в широких розмірах, на Наддніпрянській Україні. Чи завжди те захоплення йшло на загальну нашу
українську користь, то вже інша справа. Наддніпрянці колись вважали галичан за українців першого ґатунку. Галичани наддніпрянців за таких ніколи не мали, бо вони люди холодного, практичного розуму, а не чуттєвих сантиментів, які в наддніпрянців часто панують над розумом. Галичанам, скажімо, могли імпонувати наддніпрянські генерали, могли вони навіть стати в Галицькій армії начальними вождями, але ніколи їм не заімпонував би наддніпрянський старший десятник. І коли б він був наймудріший і найхоробріший, то галицькі українці дуже ним не захопились би. Усе б залишалися такими мудрими, що не дали б тому старшому десятникові під командування цілу окрему армію. Не тільки полковники, а, й молодші старшини не стукали б перед тим старшим десятником закаблуками й не ставали б перед ним струнко, аж поки він до всіх своїх військових здійностей не добув би належно потрібного старшинського вишколу та відповідного чину. А ось старший десятник-галичанин Янів ріс в Одесі між наддніпрянцями, немов із води, як отой гоголівський ревізор... І то тільки тому, що галичанам беззастережно вірили.
Не буду торкатись того одеського періоду, коли Янів почав виявляти свої військові здібності, здобував над морем славу собі й Україні, бо тоді я його не знав. Хочу вірити, що п. Липа написав про нього правду. Певно, Янів таки щось робив, щоб комусь заімпонувати й дістатись на той високий пост, на якому мене доля з ним звела.
З чийого бажання, або з чиєї провини, Янова призначено на команданта Південно-Східньої Групи, тобто одної з трьох армій УНР, на початку 1919 р., я точно не знаю. Тільки чув, що це призначення він дістав від тодішнього військового міністра, ген. Грекова. А зроблено це було в надзвичайно критичний та відповідальний момент нашої боротьби за державність.
Недавно тільки перед тим зліквідували були Гетьманщину. Повстанням вимели півмільйонову німецьку армію. Здавалося тоді, що не знайдеться вже більше такої чужинецької сили, що здолала б знову заволодіти Україну.
Але відвічний наш ворог не спав. Московсько-монгольські та латишсько-китайськї червоні орди насували на Україну. Нашу армію по перших боях охопив переполох. Військо незабаром вже навіть без помітного ворожого натиску сунуло в поїздах на захід. З кожним днем дедалі більше дезорганізувалось. Отаманія дійшла свого вершка. Суцільні події просто просились залізної руки, одної волі, зверхньої військової сили, авторитету, уміння підбирати та призначати добрих комендантів на командування окремими частинами. Тільки немилосердний вождь, що мав би перед собою одну найвищу мету — добро Батьківщини — міг би покінчити з отаманією, та із здеморалізованих, окремих, ні від кого незалежних, що нікому не хотіли підлягати, частин зробити боєздатну армію.
Але кому це тоді було в голові, коли згори до низу всі покладались і були засліплені французьким ультра-фіялковим промінням. Байки про те проміння стали загальною психозою, курячою сліпотою. Навіщо, мовляв, даремно з ворогом воювати, кров проливати, коли до Одеси вже прибули французькі пароплави, навантажені машинами, які пускають те сліпуче проміння... Показували навіть одні одним порожні вантажні поїзди, які ніби йшли до Одеси по ті машини...
— Ось ми незабаром большевикам покажемо — пустимо на нив ультра-фіялкове проміння, і всі вони посліпнуть!...
Байки залишались байками.
У такій психозі застав я на початку лютого на ст. Бірзулі ще незорганізований Херсонський корпус, до якого, коли закінчився Трудовий Конґрес, мене призначили на державного інспектора.**
Фронт тоді був ніби десь за Голтою, куди я незабаром і виїхав. Там я довідався, що ніхто не знає, де той фронт. Поїзди безперестанку приходили від Єлисавету-Помішної з окремими частинами, але переважно приїздили штаби з окремими отаманами зі «своїм власним» військовим майном. Довелось декілька днів чекати, поки таки фронт наблизився, чи «під'їхав» до Голти; воювали тоді тільки по лініях залізниць. З усієї безлічі окремих частин я побачив тільки одну, здатну до бою та в належному порядку — то бронепоїзд от. Козубського. Решта так поводилась, ніби вони не мали нічого спільного з війною.***
З Голти я повернувся назад до Бірзули. Штабу Херсонського корпусу та його команданта, полк. Асмоловського, я вже там не застав. Незформований корпус уже встигли розформувати. Нака-зом генерального штабу цей корпус, разом з іншими частинами мав перетворитись в окрему армію під назвою «Південно-Східня Група».
Головний інспектор, полк. Пількевич, призначив мене інспектором уже цієї нової формації. Я довідався, що командантом цієї групи — отаман Янів. Поки я не бачив його, то уявляв собі, що то має бути поважна, літня військова людина.
Одного вечора намірився я відрекомендуватися отаманові Янову. Зо мною забажали піти ще три члени Трудового Конґресу. Найповажнішою та літньою людиною між нами був аґроном, голова Союзу Споживчо-Кредитових Єлисаветського Повіту Товариств, Т. Біланенко.**** Отаман Янів прийняв нас у своєму сальон-вагоні (опісля все вихвалявся, що в цьому вагоні їздив гетьманський прем'єр Сологуб, а тепер він, Янів, у ньому їздить). Уже одна його миршавенька постать мене розчарувала. Хотілося бачити такого отамана, щоб при одному погляді на нього душа пробувала заглянути в п'яти... а тут? Молодий парубчак у зеленому однострої. І певно навмисне запустив борідку, щоб мати поважніший вигляд. Ми віддали належну пошану цьому отаманові й бажали почути від нього мудре військове слово. Малий, молодий — то ж іще не вада. Наполеон також був невисокий. Ті, що призначили Янова на такий високий пост, певно знали, що роблять? Ми сиділи, встромивши очі з отамана, а він ходить по сальоні й тріпає лівою рукою. Сказав нам, що ця рука в нього після поранення та вилікування терпне, і він мусить нею тріпати. (Про поранення в кульшу, як написав п. Липа, Янів ніколи не згадував). Зразу можна було помітити, що цей отаман уже з причини своєї молодости високої ранґи та доброї військової підготови мати не може. Хіба може нам Бог післав генія?... Ну, побачимо. Говорив він чистою, простою галицькою говіркою. Інтеліґенція не відповідала, більше як старшому десятникові. (Мені Янів ніколи не признався, яку він справді, крім отаманської, мав ранґу). Говорив штучним баском і все бундючився. Не відмовився він, коли призначали його на цей високий та відповідальний пост певно тільки тому, що на військовому ділі не розумівся, а манії великости, цієї недуги, яка під час народних здвигів робиться пошестю, йому не бракувало.
Ми хотіли почути від Янова, як від команданта, як виглядає наша загально-військова справа та які надії, коли підемо вперед, а він нам говорить про себе, про свою особу. І вже зовсім не до речі зробив таку вставку:
— «Коли я ще вчився в семінарії, то взявся був за критику Ваґнера. І уявіть собі, прошу панів, мав великий успіх».
Я гадав, що за цими словами наступить якийсь речевий загального характеру висновок, а він: — «Вже тоді намічалось, що я стану великим чоловіком, знаменитістю. І от воно ся стало. Вірю, що ся підійму ще вище!...» Бракувало тільки сказати, що буде головним отаманом. До того ніби воно вже не дуже то й далеко було... Часи були тяжкі. Треба було говорити та радитись, як загальними силами вийти з трагічного становища, як реорганізувати рештки армії, як знову встановити дисципліну та боєздатність окремих частин, а тут маєте команданта, який говорить тільки про себе, про свою персону...
Тяжке ми винесли від нього враження. Старий Біланенко помотав сивою головою й сказав:
— Невже не знайшлося відповіднішого старшини на команданта цієї групи? Як галичанин — він, може, і добрий патріот, не зрадить, але дуже молода людина. Не знаю, як ви при вашій палкості з ним помиритесь...
Згодом, виконуючи свої обов'язки інспектора, я придивився до старшин у штабі цієї групи. Добрих старшин тут не бракувало, як взагалі тоді нам їх не бракувало, тільки треба було вміти їх використати. А ось помічником такого молодого отамана Янова, начальником оперативного відділу був полковник генштабу В. Змієнко. Проти свого безпосереднього начальника не виступав, бо поважав авторитет тих, чи того, хто Янова призначив на команданта. А мені він казав:
— Із цим дурним Яновим нічого путнього не можна робити. Пробує до всього втручатись, не розуміючись у військовому ділі.
А скільки тих старшин терлось коло групового штабу без діла. Так, приміром, сотник М. Вербицький — людина дуже амбітна, але непоганий організатор і дуже хоробрий старшина. Полковник Аркас — син відомого історика. Кажуть, трохи фантаст, але командант групи напевно з нього був би ліпший, як з Янова. Дістав він тоді асиґновку і, не мавши що робити при групі, поїхав кудись у запілля формувати кінноту.
Спочатку начальником штабу був полковник-росіянин — прізвища не пригадаю. Людина дуже чесна. Виконав він узяте на себе завдання —організував оперативний відділ — і попросився, щоб його звільнили як росіянина. На його місце прислали сотника ген. штабу Омельченка, синьожупанника. Людина дуже чесна й працьовита, інтеліґентна. На мою думку, він, може, найбільше тоді відповідав тому, щоб його призначити командантом тієї групи, а Янова поставити на місце відповідно до його здібности... Однак цей начальник штабу, освічена та ввічлива людина, ставився до отамана Янова з таким респектом, як то й належиться ставитись у війську до свого начальника.
Ю. Липа написав: «Люди, що знали Янова, казали, що ніколи не бачили розгублености на його лиці...» Повіримо, що казали правду... Я знаю багато прикладів, що деякі старшини й вояки були дуже відважні до першого поранення, а по ньому ставали великими боягузами — значить, у них наставав психічний перелім... Можливо, що це саме сталося й з Яновим. Принаймні я вже пізнав його, як великого боягуза. Не пам'ятаю, щоб він хоч раз відважився поїхати бронепотягом на фронт, щоб подивитись, що там робиться, та підняти своєю присутністю бойовий настрій у козаків та старшин. А Головний отаман Петлюра частенько так робив. Були випадки, що навіть цар Микола IІ і той відвідував передові бойові лінії. А наш отаман Янів? Мій службовий обов'язок був придивлятись за життям та роботою старшин, а тому й за отаманом Яновим. Зі свого сальон-вагона він найдальше ходив до вагона, в якому містивсь оперативний відділ, у складній махінації якого, як я придивився, він нічого не розумів. Щодня ходив на двірець до залі І-ої кляси на обід і назад до свого сальон-вагона. Оце й увесь рух аж до одного переполоху...
Кружляли чутки, що в нашому запіллі з'явилась большевицька банда Кіршула. Однієї ночі біля Бірзули почулись постріли. Зчинилася метушня. Гадалося, чи не наближається це той Кіршул (молдован). Штабовики вхопились за зброю. Однак стрілянина вщухла. Зразу з'ясувалося, що стріляла наша штабна застава, сполохана якимись підозрілими тінями. Про наслідок цього треба було доповісти от. Янову, але виявилося, що його в вагоні немає. Почали скрізь шукати, а він ніби крізь землю провалився, аж уранці знайшовся. Після цього випадку його авторитет в очах козаків та старшин цілком підупав. Кожний добре знав, що на такого команданта покладатися не можна.
Їздив я до свого безпосереднього начальника, головного інспектора, і доповідав йому, що діється в П. С. групі. Доводив йому, що не буде в ній ладу, поки зверхня командатура не прибере з неї от. Янова. Полк. Пількевич казав, що доповість про це Головному Отаманові.
От. Янова не прибрали, аж поки він сам себе не «прибрав»...
У сальоні його вагона висіла мапа України. Шпильками було відзначено, як тягнеться фронт.
«Я підготовляю велику офензиву. Як напру на большевиків, то так вони й полетять!..»
При цьому він махнув рукою, збив з мапи шпильки, і вони полетіли на підлогу. Оце й був один єдиний ефект з його «великої офензиви»... Більшого за повалення тих шпильок він не зробив та на більше не мав ані відвагу ані здібностей.
Між мною та от. Яновим почали виникати непорозуміння. Я встиг його «розкусити», перестав поважати, і ні в чому не попускав. А вершка дійшло непорозуміння через таку пригоду. До нашої групи входила частина під назвою «Кіш отамана Самокіша». Мені доповіли, що свавільства цього отаманчика переходять всякі межі. У своєму сальон-вагоні він тримає сумнівної якости жінок у хустинках сестер-жалібниць. Тих старшин, що не припадали йому до смаку, заарештовував, нібито як большевиків, і присилав до штабу для суду й кари... Вони мені й відкрити ввесь той жах, що творився в коші от. Самокіша. Той кіш, як виявилось, і існував тільки для доброго життя самого отамана Самокіша. Я домагався від от. Янова прибрати Самокіша, а його кіш розформувати. Янів мені на те відповів, що цього ніколи не зробить, що він Самокішеві більше вірить, як тим, що на нього набріхують. Стояв цей кіш, як належалося, у запіллі — на ст. Слобідка. Якось от. Самокіш захворів. Мені доповіли, що на своє лікування, а найголовніше при тому на дорогі вина, він витрачає неймовірну кількість скарбових грошей, а козаки й старшини живуть упроголодь.
Незабаром з'явилася ця «персона-ґрата» от. Самокіш на ст. Бірзулі. Приїхав своїм власним поїздом: один особовий вагон, а два вантажні. Я заглянув у ті вагони: в одному — четверо чудесних молодих коней, у другому — мішки цукру, борошна, вівса та ще різне добро. При маленькому цьому поїзді особиста охорона от. Самокіша. Паротяг під парами.
Запитую, куди намірились їхати.
— А пан отаман по недузі взяли відпуску й поїдуть у Галичину на відпочинок, — відповів один із охоронців.
— І то їдете зо усім отим майном?!..
— Авжеж — це власність пана отамана...
Біжу до от. Янова. Там застаю й самого мізерненького на зріст та вигляд опереткового пана «отамана» Самокіша. Набудючений, одягнений ніби для негайного виходу на сцену в одній із ролей історичної козацької п'єси. Дрібне обличчя з вусами запорозького отамана, при боці в срібній оправі занадто вже закарлючена шаблюка. Я зчепивсь із ним. Я хотів відібрати добро в його вагонах, а він не давав.
Довожу от. Янову, що коли кожний командант окремих частин при відпустці забажає забрати стільки державного майна, то в нас нічого не залишиться.
— Самокіша я негайно заарештую, а майно передам інтендантству.
— Ні, — крикнув Янів, — ви отамана Самокіша не заарештуєте! Я йому вірю, більше, ніж вам... Я дозволив йому те майно забрати!
— Ви не маєте права так розпоряджатися державним добром!... — вигукнув і я.
— Я маю право все зробити. Я тепер тут найвища влада!... Це було тоді, коли Південно-Східня група втратила зв'язки з головною командатурою та владою. От. Янів цим не дуже журився й навіть радий був, що може погратися в «найвищу владу» в своїй одній особі.
— Коли ви, пане отамане, пробуєте гратись у диктатора, то я й вас заарештую.
— Ні, я вас заарештую!... Гальо, гальо!... — почав гукати Янів. В сальонних дверях показались його два молоді осаули. — Беріть його!... — велів їм Янів.
Я витяг з кишені револьвер і теж велів:
— Беріть оцього вашого отамана, я його арештую!... Осаули стояли на місці, не виконуючи ні його, ні мого наказу.
І навряд, чи знайшлося б на ст. Бірзулі тоді якась військова частина, яка могла б виконати принаймні без попередньої підготови наказ Янова про арешт мене, або мій наказ про арешт його.
Янів дуже скоро прохолов, усміхнувся, мов хлопчина, подав мені папіроску. Осаулові Брусенкові велів принести наш пляшку вина, щоб могли собі запити «мирову»... Почав уже просити мене, щоб я не зачіпав Самокіша. А нам, мовляв, нічого сваритись, бо ми обидва маємо великі права на славу... Фактично ж тут ні він, ні я не мали великих прав, а наша «слава»... нікого, розуміється, не цікавила. Отамани окремих частин також хотіли мати великі права та славу...
Коли я вийшов по «мировій» від от. Янова, то поїзда Самокіша не знайшов на тому місці, де він стояв — встиг від'їхати...
Становище наше з кожним днем гіршало. Військовий параліч і далі тримав у своїх обіймах нашу Південно-Східню Групу. Не було над нею одної сильної військової волі. Різні отамани організували собі незалежно окремі частини та бронепоїзди. А найбільше отаман «Матері Січі» Божко***** давався всім у знаки. Він абсолютно нікого не визнавав. Ті частини, на які натрапляв, «конфіскував», вливав у свою «Матір Січ» і таким чином її збільшував. Отаман Янів проти такого способу Божкової «організації» боявся навіть пальцем кивнути. Які ще йому справді частини, окрім бронепоїзду Козубського, підлягали, він певно й сам добре не знав.
Надії на французьке ультра-фіялкове проміння також уже встигли розвіятись. На ст. Бірзулі вже бачили французьку військову допомогу. Якось я поїхав з полковником Змієнком до Одеси, де тоді сиділо декільки членів нашої влади на чолі з її представником Сергієм Бачинським. Він нас дуже потішив, як незабаром виявилося, неправдою. Йому ніби все обіцяли дати тодішні зверхнені володарі Одеси — французи консул Енно та ген. д'Ансельм. Однак повертались ми назад з першою і, як потім виказалося, останньою «французькою допомогою» — бронепоїздом грецького війська, під командою француза, капітана Лянжерона. Їхали ми з цим здоровенним на зріст, із червоним шрамуватим обличчям французом, в одному купе особового поїзду. З ним усе маніжно розмовляв наш міністер Бачинський, добрий знавець французької мови. Він також забажав побувати на «фронті»... Капітан Лянжерон, від якого віяло фізичною силою, усе скаржився, що він уже дуже втомився війною, сім років воює, а перед світовою війною служив у Мароко. Перед ним стояла пляшка нашої «романівки», він повільно чарка за чаркою випивав за Европейським способом, не закушуючи. На ділі я побачив, що аж ця «православна» горілка справді його втомила — випив до дна з пляшки й заснув.
Ми з Одеси телеграфували на Бірзулу, щоб там наші підтяглись, зробили порядок і як слід зустріли великих гостей... І наші, розуміється, не дали собі, як кажуть, у кашу наплювати!... Сотня кінних козаків, декотрі в дивовижних одягах для ций гостей, умудрилась вишикуватись на довгому, досить підвищеному від землі пероні. Військова музика гримнула наш гимн, французьку марсельєзу та грецький гимн. Коли і як вони встигли грецький гимн вивчити — то вже знав тільки сам капельмайстер.
Пан «міністер» Бачинський зняв твердого «казанка» з голови й довго-довго викладав козакам про успіхи в закордонній політиці, про наших нових «союзників», оцих, що сюди приїхали на розглядини та ще там про всіляку всілячину. Потім усіх до останього грецького вояка покликали на гостину до залі І та II кляси на двірці. Коли я туди зайшов, то навіть мене здивувало наше вміння приймати чужоземних «високих» гостей. Недавно тут був такий бруд, що просто жах брав, а тепер, немов на щуче веління, все змінилося — підлога вимита, столи застелені білими скатертинами, прикрашені прапорцями, навіть і пальми звідкілясь з'явилися! Гостей попросили зайняти місця. На чолове місце посадили величезного капітана Лянжерона, з одного боку біля нього сів наш маленький отаман Янів — з другого — «міністер» Бачинський, який теж не міг похвалитись своїм зростом, а далі менші ранґами. Ну, і я тут недалеко... Раніш тут давали на обід таке паскудство, що в голодну горлянку ледве лізло, а тепер! Ого!... — Чужинці зразу могли побачити, що «земля наша велика й обильна, тільки порядку в ній нема...» Стаційні кухарі, як виявилося, були добрі знавці свого діла — можливо, капітан Лянжерон не так швидко знайшов би тоді такі добрі страви в рестараціях у Парижі. А питво? Чого коштувала тільки одна «настоящая русская водка», а вина які? Я знав, що наша земля обильна... але де цього питва стільки набралося тоді на ст. Бірзулі, то цього я вже сказати не можу. От тільки мені ніякого самому стало, коли я пригадав, як недавно скаржився груповий скарбник, що в скарбниці залишилося мало грошей, а цей «равт — сватання» — без правдивих наречених — може її зовсім спорожнити. Але покищо було весело. Підносили чарки, лунали оклики, поздоровлення, промови. Я тоді також був великий охотник до промов, але на цей раз мовчав — говорити правду не варто, а підбріхувати та вихваляти оцих гостей — здається, ще було рано. А втім дуже докладно це робив двома мовами пан «міністер». Шкода, що він іще не знав грецької мови, а то були б і оті маленькі, смугляві, у новеньких, англійської військової .барви, одностроях нахапались компліментів, мов май груш... Гриміла музика, лунали співи двома мовами — українською та грецькою. Широке обличчя кап. Лянжерона наливалось розіграною добрим алькоголем кров'ю, сяло веселощами, мов дурний місяць при сході пізньої осени. Він дивувався, як же це воно так — російські добровольці в Одесі розносили чутки між французами, що українці — бандити, гірші від большевиків, а вони ось тут йому, тільки французькому капітанові, влаштували таку почесть, якої він ніколи не зазнавав і навряд, чи коли вдруге зазнає. Обіцяв цього не забути...
Однак по кожному найбільшому святі приходить будний день. Прийшов він і на цей раз. Кап. Лянжерон післав греків на їхньому бронепоїзді на фронт, щоб вони понюхали большевицького пороху... А сам залишився на Бірзулі. Нашими військовими справами він зовсім не цікавився. Учора ж переконався, що українці люди добрі й певно дадуть себе обібрати до нитки... Бігав поміж вантажними вагонами й вишукував їх із борошном та цукром. Почав давати розпорядження, щоб ті вагони в'язали в одну валку й відправляли в Одесу, бо, мовляв, вони, французи, взяли на себе зобов'язання годувати одеську людність. До мене прибіг за порадою переляканий інтендант групи полк. Вильчинський. Казав, що він і так мало має борошна та цукру, а той француз і те хоче забрати. А наш «міністер» йому допомагає й намовляє його віддати. Бачинський казав, що треба французам показати, що ми багаті, тоді успішно піде робота. Я порадив, що міг: виставити варту коло тих вагонів і наказати, щоб вона без його інтендантського дозволу нікому нічого не давала, а самому сховатися. Полк. Вильчинський так і зробив. По довшій торговлі та слізному проханню нашого «славного міністра» таки було відпущено для прогодування «мами» Одеси вагон борошна та вагон цукру.
При цій «операції» французького капітана Лянжерона наш командант Янів дотримувався «невтралітету»... Не дав ніякого розпорядження, а особисто навіть носа не показав із свого сальон-вагона.
Грецький бронепоїзд летів із фронту з неймовірною швидкістю. Навіть проскочив станцію й ледве зупинився далі, на простій лінії в напрямку Одеси. Від грецьких малих вояків віяло великим переполохом. Виявилося, що на фронті, як то воно й належало, вони потрапили під большевицький гарматний обстріл. Те то й піддало охоти машиністові пустити паротяг назад повною швидкістю.
Похапцем причеплено до цього бронепоїзду той подарунок — згадані два вагони — і він зразу подався на Одесу, забравши назад і нашого «міністра». Козаки випроводжали цих «милих гостей» свистом, їдкими жартами та сміхом. На цей раз пошкодували, що большевики мали невправних гарматників, що не могли вцілити в той «союзний» бронепоїзд.
Пан «міністер» Бачинський запевняв нас, що цей бронепоїзд приїхав на розвідку, а за ним прийде нам на допомогу цілий корпус грецького війська, яке справді було напоготові в Одесі. Однак минали дні за днями, а та допомога не підходила. Наше становище гіршало з кожним днем. Усі потрібні запаси вичерпувалися, групова скарбниця спорожнилася, ранених не мали куди класти й чим лікувати, до Одеси, з волі французів, їх не приймали. Нависала неминуча катастрофа. Зв'язків з головною командатурою та владою не було. Надіятись на от. Янова, що він виведе своїм «генієм» у критичну хвилину з цього становища — марна справа. Встиг уже створитися тоді, як я й полк. Змієнко були в Одесі, «Ревком» на чолі з от. Волохом, який почав провадити переговори з большевиками про перемир"я. Однак, пощастило вчасно членів того «Ревкому» й самого Волоха заарештувати. По зазначеному раніш бенкеті в сальоні Янового вагона відбувся допит — радше нарада з заарештованими. Члени «Ревкому», а найперше побитий віспою, оброслий рідкою русявою бородою, з приплесканим носом, у кудлатій шапці, у кожушку — у цілості постать правдивого дикуна, от. Волох, голова того «Ревкому» виправдувався. Він доводив, що «Ревком» засновано тільки для того, щоб повести переговори з большевиками, і тим припинити їх наступ та виграти час... Поки, мовляв, не зв'яжемось знову зі своєю владою та не підійде довгоочікувана антантська допомога. Тим часом оту першу допомогу, як виявилося, нікчемну та фіктивну побачили, а тому ревкомці цілком перелякались і від свого вчинку відпекувались. Їх звільнено й наказано виконувати свої обов'язки. Між іншим, у ту «крамничку» встиг за моєї відсутности вскочити й один із моїх двох помічників, поруч. Лесик. По голівці я його за те не погладив, а він у відплату мені «звільнився» від своїх обов'язків і втік. Був же він досить освіченою людиною, свідомий українець, але дисципліни — Бог дасть. Революція встигла освічених і неосвічених, свідомих і несвідомих, військових і невійськових — позбавити цієї прикмети.
Отже, ситуація Південно-Східньої та Східньої груп була така, що треба було самотужки рятуватись. Большевики вже встигли були зайняти Жмеринкку й Вапнярку. У нас відбувалися частенькі наради без участи от. Янова, бо тоді вже, здається, усі переконались, що його присутність користи не дасть на тих нарадах. Треба було зробити якесь рішуче вирішення, а Янів у тому хіба тільки міг пошкодити. На одній із останніх нарад я вніс таку пропозицію:
Через представників нашої влади, що були в Одесі, домагатись від французів, щоб вони приймали наших ранених до одеських військових шпиталів, видавали з одеських військових складів для нашого війська зброю, набої, одяг, черевики, білизну тощо, та відпускали потрібну кількість українських грошей, які випускають російські добровольці, захопивши кліш на 50-карбованцеву купюру (т. зв. тоді "лопаток"), і з них дуже широко користалися.
Тепер докладно не пригадую, через який саме час мали дати французи на це домагання, а фактично ультиматум, відповідь — через 24 чи через 48 годин. Коли б цього вони не виконали, то ми мали заявити їм таке:
Надалі наше військо не зможе стримувати большевицького натиску, покине Бірзулу, піде на Північний Захід і відкриє фронт. Тоді звільниться для большевиків залізничий шлях Бірзула-Одеса.
Це було для французів, а для своєї операції підготовлявся плян інший. Мені пощастило нав'язати зв'язки з нач. штабу Григорієва Ю. Тютюнником. Мало настати порозуміння ось для такої спільної операції : Наше військо відривається від большевиків, залишає тільки слабенькі заслони, а головні сили разом з Григорієвим (він підходив до Одеси від Миколаєва) мають наступати на Одесу. Коли б ми її спільними силами зайняли, тоді мали б порозумітися, що далі робити. Це була пропозиція Ю. Тютюнника. Я на неї не реагував, бо ж треба було зачекати на відповідь французів на наш "ультиматум". На останній нараді вирішено делеґувати мене до Одеси.
Березня 16 чи 17-го за старим стилем я зайшов до от. Янова, щоб доповісти йому про те, що від'їжджаю на яких два-три дні до Одеси. Він цілком несподівано для мене каже:
— Я також поїду!..
— Але ж, пане отамане, ви повинні мати на те дозвіл.
— А в кого я маю просити дозволу, коли я тепер нікому не підлягаю? В Одесі я зроблю дуже багато... Поїдемо разом моїм сальон-вагоном.
Від цього в мене в душі похололо. Не було сумніву, що наш плян, що його ми склали без нього, тепер в Одесі провалиться. Янів заметушився. Наказав вилучити свій вагон із загальної штабної валки, причепити до нього з-заду малий вагон III кляси для персональної його охорони і подати з депо найліпший паротяг "СС". Може й не через цілу годину "наш" маленький поїзд стояв на головній лінії коло двірця. Наказ пана отамана на цей раз виконано дуже швидко.
Один із перших у цьому році теплих соняшних днів. Земля парувала. Козаки повиходили із вагонів на сонечко погрітися. У далечі, на сході гупали гармати. Отаман Божко, погордуючи всіма штабовиками і нікого не визнаючи, готувався того дня розпочати самочинний наступ.
— Прорвусь, казав він мені перед цим, крізь большевицький фронт і подамся аж на Хортицю. Там засяду з моєю Матір'ю Січчю й почну всім диктувати. А хто не послухає, булавою по голові!..
Отже, один напів-божевільний отаман готується до самочинного наступу, а другий — командант цілої групи війська — не звертає на це ніякогісінької уваги й готується до самочинного від'їзду до Одеси. Перший все ж таки готується так чи інакше до бою з ворогами, ризикуватиме не тільки життям доброхіть підлеглих йому козаків, а може й своїм, а другий, найстарший тут отаман, можливо, має вовчу думку — втікати заздалегідь далі від небезпеки... Досить уже він має тієї слави... Проти його вагона зібрався гурт козаків. Засмученими очима позирають на вікна отаманського вагона.
— Отаман Янів, каже котрийсь, від'їздить до Одеси.
— Від'їздить і вже більше назад не повернеться! — пророкує жалібно другий.
Я ще гадаю, що той другий помиляється, але його слова глибоко западають мені в душу.
Високий паротяг, мов довгоногий вороний кінь, засопів, сякнув парою, свиснув і рушив. Високі колеса швидко набрали сяговитого розгону. Я оглядався крізь вікно назад. Той гурток козаків провожав поїзд і отамана. Не лунало: — Слава!., й не гукнули: — Ганьба!..
Окрім мене в сальон-вагоні сиділа лікарка, дружина генерала Колодія, та француз, що добре володів російською мовою. — Він казав, що довгі роки був шпиком, бо дуже цікавився нашим військовим; та загальним становищем. На всі лади пробував випитувати мене про все, але багато не скористав. Їхала ще в цьому вагоні молода дружина одного нашого тодішнього міністра. Нам на очі вона не показувалася, тільки часом долітав до нас її дзвінкий сміх із спального купе от. Янова. Виходить, подорожувалось йому весело, і він безжурно розважав собі ту молодицю.
Заглянув він якось і до нас у сальон, від ніг до голови в новому шкіряному одягу. Став перед нами й каже:
— Як презентуюся?
— Готовий большевицький комісар! — відповів я.
Д-р Колодієва гучно засміялась. От. Янів з помітним гнівом повернувся й пішов геть, бо певно не такого компліменту він чекав, наміряючись показатись нам у тому новому шкіряному однострої, який ще пах сирицею.
Воно то, розуміється, дрібничка, але характеристично вказувало на те, чим була зайнята в той критичний момент головка нашого пана команданта.
Наш поїзд летів з неймовірною швидкістю. На малих стаціях не зупинявся. Шлях мав бути вільний, бо ж до Одеси їхала "велика шишка"!.. Зупинився тільки на вузловій стації Роздільній. З двірця висунула на перон військова мішанина: французи, румуни, греки й російські добровольці в золотих погонах. Уважно дивились вони на наш поїзд, гадаючи, що в ньому їде видатна якась українська особа. Коли тільки поїзд став, коло сальон-вагону зразу з'явилася наша варта: — значить, усе в порядку — чужий не підходь. Та ось пан отаман не витримав. Вискочив він з вагона й почав коло поїзду проходжуватися. Однак чужинці не звертали ніякої уваги на ту малу постать у шкіряному одязі, бож не могли припустити, що отой, що ходить, це й є найбільший пан, наш командант, що їде цим потягом.
В Одесі на стації що я найперше побачив і пізнав, то ті два вагони подарунку кап. Лянжеронові. Вони стояли невивантажені, запльомбовані. Як потім я довідався, за це добро йшов бій. З тим грецьким бронепоїздом, виявилося, приїздив на Бірзулу й голова "Дніпро-Союзу" п. Сидоренко. Він, виявилося, був мудрий чоловік. Коли вони приїхали до Одеси, то він твердо заявив на ті два вагони права Дніпросоюзу і добився свого. Я був радий, що того нашого добра не проковтнули неприхильні нам французи. Розповів я про це от. Янову, але його такі "дрібнички" зовсім не цікавили.
В Одесі резиденція наших членів влади містилася в готелі "Савой" на Пушкінській вулиці; в декількох кімнатах цього готелю ми мали, з ласки французів, і свою "екстериторіяльність"... Поза тих кілька кімнат наші права далі не поширювалися. Одеса в цілому тоді "належала" французам, а найбільші права на її рухоме й нерухоме майно мали росіяни-добровольці, переважно втікачі з Московщини. Тією деморалізованою наволоччю в золотих погонах, яку без помилки можна було назвати білорукими большевиками, в Одесі кишма кишіло. Повно було збольшевиченого вже французького війська й корпус, казали тоді — 60,000, грецького, на вигляд свіжого, і ніби дисциплінованого війська. А все це разом так чи інакше об'їдало та обпаскуджувало нашу землю. В Одесі воно покищо мало спокій тільки тому, що там десь за Бірзулою наші обдерті, напівбосі, і вже майже без набоїв козаки стримували большевицький натиск. Наші козаки проливали кров, б'ючись не тільки за свою Батьківщину, а й за те, щоб отут на нашій землі в Одесі військовий інтернаціонал мав спокій і міг собі розгулювати.
Злість мене брала. Хотілося швидше повернутися назад до своїх і там уже на цей раз всю правду гучно розказати. Від нашого міністра, недавнього мого партійного товариша на Трудовому Конгресі, С. Бачинського я домагався, щоб він мене допровадив до консула Енно, чи якоїсь там іншої великої французької персони... і я без будь-яких дипломатичних викрутасів викладу йому те, з чим сюди приїхав. Переконував Бачинського, що нам правду надалі нічого ховати, бо вона незабаром вилізе з мішка, і то в дуже трагічному вигляді. Нічого не помогло. Він на мене мало звертав уваги. Та й не дивно, бо тут був і сам командант, який говорив щось інше, як я. От. Янів дуже чомусь цьому нашому панові міністрові — "французькому винахідцеві"******* — імпонував. Мабуть тільки тому, що — "яка йшла, таку й здибала"... Мене незабаром; відсунули на задвірки. Пан міністер відповідав мені "ділово" й ляконічно:
— Чекайте, усе від французів дістанемо. Греки по нашім боці. Виїздять на фронт. За яких два-три тижні вони очистять Україну від большевиків...
А от. Янів почав від мене втікати, бо я настирливо приставав до нього, що нам час повертатися на фронт. Що там французи обіцяли нашому п. міністрові, я точно не знав, а дійсність переконувала, що вони покищо нічого нам не дають. Минали дні за днями в безнадійному чеканні. Принаймні я в Одесі не мав абсолютно чого робити, тинявся без діла. Вирішив остаточно добитися від Янова, чи думає він повертатися назад на фронт, чи ні. А він утікав не тільки від мене, а вже й від своїх власних осаулів. Тепер вони тримались коло мене. Ми жили в сальон-ваґоні, а де підночовував Янів — Бог його знає. Я довідався, що він справді, як і Липа згадав, мав якусь молоду "приятельку", вдовичку, що була навіть активна в Одеському Жіночому Союзі. Мені осаул Брусенко якось сказав, що пан отаман переважно висиджує й переховується в тої пані "міністрової", що ото приїхала з нами до Одеси. Разів із-зо два я до неї заходив, але вона відповідала мені в коридорі, що в неї Янова немає. А осаули мене запевняли, що він там у неї. Беру якось їх із собою та йду знову до неї. Був намір будьяким способом, знайти Янова й попробувати силоміць примусити його до від'їзду.
— Пана отамана Янова — відповідає мені та пані непевним голосом, — у мене немає...
Я витягнув револьвера й показую пані. Це належно вплинуло. Вона зблідла.
— Прошу пустити мене в помешкання; я сам подивлюся, чи його там таки немає...
І на цей раз мені не пощастило побачити на обличчі от. Янова розгублености... Пізніше мені пан Брусенко сказав, що Янів таки був тоді в тієї пані, тільки... встиг утекти через задній вихід у садок. "Не була це кар'єра наполеонівського маршала, але все ж досить швидка"...********
Несподівано з мене спала відповідальність за моє та от. Янова непотрібне, чи навіть карне, перебування в Одесі. Березня 22-го до Одеси прихали автом через Румунію члени нашої влади: прем'єр Остапенко, новий військовий міністер Олександер Шаповал зо своїм помічником Какуриним — полковником колишньої царської армії, татарин за національностю, та, здається, іще хтось із членів влади. Коли я про той приїзд довідався, то дуже зрадів. Гадав, що аж тепер наші міністри загальними силами чогось корисного таки доб'ються від французів. А військовий міністер допоможе мені вивезти от. Янова на фронт, а може й послухає мене та замість Янова призначить когось іншого на команданта Південно-східньої Групи. Говорилося тоді, що О. Шаповал мав ранґу полковника, але коли я його побачив і познайомивсь з ним, то щось не міг повірити тому. А яку справді він мав тоді ранґу, я й тепер не знаю. Я знаю, що він наш військовий міністер, але коли поглянув на нього, молодого, чорнявого, у цивільному вбранні та вишитій сорочці — то мимоволі поставив сам собі запитання: "Та невже таки оцей молодий парубок наш військовий міністер?.." Так — він таки міністер! Тоді нічого дивуватися, що другий парубчак, "живий, як огонь, за яким шаліли одеситки", як написав Липа, — був командантом покищо тільки Південно-східньої Групи. Я плекав надію, що таки знайду час і розкажу отому старшому юнакові про оцього молодшого юнака, з яким я вже досить наморочився.
Надвечір 22-го березня в одній із "екстериторіяльних" кімнат "Савою" відбулася нарада, на якій були присутні: пп. міністер Шаповал, його помічник полк. Какурин — стрункий, височенький, із червоним обличчям, захованим у руду борідку, ген. Секіра-Яхонтов, що нагадував мені своєю постаттю от. Самокіша — колишній сірожупанник, а тоді чомусь узявся організувати з Одесі білоруський батальйон, і я. От. Янова не було; можливо, він ще й не знав про приїзд міністрів. На нараді, як і належалося, говорив полтавською говіркою найперше міністер О. Шаповал. І в нього при обговоренні загальної нашої ситуації висувалося на перше місце своє "Я".
— Коли французи дозволять, то я дуже швидко сформую в Одесі цілий добрий корпус, — казав він. — А в мою думу закрадався сумнів, чи оцей молодий парубок, військовий міністер, але на якому й тіні військовости непомітно, має в собі стільки військових здібностей, щоб зразу з нічого сформувати цілий корпус?
Нарада тривала недовго. Пан міністер сказав, що він стомлений подорожжю й піде відпочивати. Другу нараду, на якій уже мали приймати конкретні ухвали, призначив він на другий день, на восьму годину ранку. Коли він пішов, то хитрий азіят полк. Какурин, який від нас пізніше перейшов до большевиків, сказав:
— Утром очень на совещание не спешите. Господин міністр любит поспать — совещание наверное в восемь часов не начнется...
Другого дня я поспішав ту нараду. Какурин хоч і сказав, що пан міністер люблять поспати, однак я хотів бути точно о восьмій годині на призначеному місці. Коли вийшов на вулицю з двірця, — а спав я в сальон-вагоні, — то мене здивувала відсутність звичайного руху. Люди ніби ще спали, або вимерли... Бачив тільки, як ішов кудить полк сенегальців — єдина тоді французька дисциплінована частина в Одесі. Прихожу в «Савой». Там мене «огорошили» несподіваною новинкою: усі наші пани міністри вночі похвапливо виїхали з Одеси! Отак — значить наш військовий міністер може й недоспати, коли запахне в повітрі небезпекою?.. А що ж з формуванням того корпусу — тепер же французи напевно не мали б нічого проти того?.. Але говорила покійна до самої смерти... Одно говорити, а друге діло робити... Роблю ще раз і востаннє спробу знайти от. Янова й таки примусити його їхати. Але тепер це була цілком безнадійна справа. Вирішаю сам їхати. Прибігаю на станцію. Ніби на щастя зразу здибаю нашого машиніста.
— Подавайте паротяг! — кажу йому.
— Еге, подавайте, — відповідає, — паротяг від мене відібрали... А коли б і не відібрали, то ми не могли б виїхати, бо залізничники застрайкували....
Оттак маєш — рятуй тепер сам себе, а не загальну справу... Вскакую до нашого вагона. Ого, тут уже нові господарі!.. Робітники «пораються», до яких, певно, незабаром перейде вся влада до рук та всі права на надземні й підземні багатства м. Одеси. У нашому сальон-вагоні вони «господарювали» дуже «продукційно» — познімали заслони з вікон, а осе саме обрізували та здирали шкіру з диванів, облюплювали їх, мов дохлих коней. Один навіть почав у сальоні здирати із стін квітчастий ліноль. Потяг смугу та мацає руками й певно міркує, чи це добро йому придасться.
Один держав мої речі. Не багато я того добра й мав, але не хотілося з ним розставатися. Новий власник мого кошика признав знову моє право на нього тільки після того, коли я показав йому револьвера... Аж тепер тільки я переконався, що от. Янів мудріший за мене. Йому свого добра, який він мав у купе подостатком, не довелося виривати в грабіжників з рук. Заздалегідь воно крадькома було винесено до міста. Я намагався затягти його назад на фронт, щоб він виконував взятий на себе високий та почесний обов'язок команданта, а він тепер уже відверто показав, що мав готову вовчу думку тоді, коли від'їздив з Бірзули. Слова того простого козака — «він назад не повернеться» — стали пророчими словами.
Греки привозили до Одеси своїх ранених. На сході, десь у далині гуркали гармати. Одесу, переповнену різним нечинним військом, почали евакуювати, розвантажувати та розмотувати, мов різнобарвний, брудний клубок.
Я з двірця прийшов із своїм кошиком до «Савою», абсолютно не знаючи, що далі робити. Зустрічаю ген. Секіру-Яхонтова, який трохи пізніше відверто перейшов на службу до большевиків.
— Чи не бачили ви, пане генерале, отамана Янова? — запитую його.
— Аякже, — бачив, — відповідає.
— Може знаєте, чому він не захотів повернутися на фронт?
— Не міг, — каже мені тихо, — він одержав великі гроші й боявся з ними їхати...
— Але ж ті гроші він одержав для армії й мусів з ними виїхати?
— Так, але просто їхати не можна. Для нас приготовлено авто. Разом утрьох і поїдемо на Румунію, а звідти на фронт... Будьте тут — виїдемо напевно о восьмій годині вечора...
Я в це повірив і заспокоївся. Тепер принаймні знав, що воно далі буде. Що. ж робити — поїдемо через Румунію, тільки б до своїх дістатися...
Одеса дедалі все більше розворушувалася, мов величезний комашник. Вулиці забиті військом та цивільними заможними людьми на автах та кінних фірах. Одні тягнуть до пристані, а другі — на Акерманський шлях.
Готель «Савой» став збірним пунктом для українців, білорусів і чомусь для великої кількости золотопагонників. Українці тепер стають для них добрі люди. Коло мене купчиться наша братва, яка здавалося б не мусіла мене й знати. Час тягнеться надзвичайно поволі. День — вічність. Здавалося ніколи не дочекаюсь до тої і восьмої години, коли ми сядемо в авто й виїдемо з цієї Содоми... Часом промайне рухливий ген. Секіра-Яхонтов, потішить мене, і знову десь зникне. А от. Янова ніяк не можу побачити та дізнатися, де він переховується.
І як не тягся цей день, ніби останній для Одеси перед страшним судом, але таки погас. Ясне вогнисте сонце потонуло в глибоких водах Чорного моря. Я уважно слідкував за годинником. Ось вісім — ось уже й по восьмій годині, а авта нема... І сам Секіра-Яхонтов більше не показується. «Савой» все більше та більше виповнюється різним збродом.
Білорукий большевик із золотими погонами дає почин — розбиває багатющий буфет ресторації «Савою». Ложки, віделки, ножі, скатерки, вина, коняки тощо пхає в мішок. Перешкоди йому ніхто не чинить, бо господар грек утік, а старший кельнер усе позамикав і пішов додому. Грабіжника-ініціятора раптово майже всі починають підтримувати. Іще хвилина й буфет рознесено. Внизу гуркіт — розбивають двері до склепу. Там виявилося багато різного доброго питва. І от уже готовий «равт» — мов під час чуми... Ті, що не вхопили чарок з буфету, п'ють з пляшок нахильці... Від веселощів «Савой» аж трясеться. Усі робляться балакучі, відважні. Та ось залунали на вулиці постріли. Цілий цей п'яний натовп заметушився, раптово кинувся вниз, у порожню залю, де ще вчора кабаре та за високу плату подавалися вина... За сценою знайшлися вузькі дверцята, які богзна куди вели. Кожний поспішав першим у них проскочити. Добровольці-«лицарі» не тільки зривали з себе золоті погони, а й кидали зброю, яку мали при собі. Коло готелю було виставлено варту з кулеметом. Вартові виявилися великими боягузами — покинули кулемет і також утекли. Ніч натягла на Одесу свою чорну заслону. По тих несподіваних пострілах на вулицях знову було тихо, мов у могилі. П'яний натовп, який ото розпорошився, почав крадькома знову пробиратися з усіх кінців назад до «Савою». «Равт» тривав далі.
Час від часу появлявся й ген. Секіра-Яхонтов. Тепер запевняв мене, що авто по нас приїде о четвертій годині ранку, діловито метушився та знову кудись зникав. Ось цілком для мене несподівано бачу, як п. от. Янів спускаєтьься вниз по східцях цього готелю такий п'яний, що ледве на ногах тримається. Я до нього, а він:
— Вибачте, я трохи випив...
— По вас бачу, що не трохи — а добре напились...
— Так, прошу пана інспектора, не звик пити, випив і оп'янів... Я насилу втримався від того, щоб пустити своїх п'ястуків у роботу...
— А де гроші? — запитую.
— Гроші маємо — ніхто не міг, а я дістав під кінець од французів дванадцять мільйонів карбованців!.. Коли б ми були від'їхали раніш, як вам ся хотіло, то не мали б грошей...
— А тепер маємо гроші, а від'їхати не можемо до своєї армії, — кажу.
— Прошу не боятися — від'їдемо автом через Румунію... Вибачте — мені погано... Мушу вийти на свіже повітря...
Що йому було погано, то я вже й сам бачив. Був він такий п'яний, що ледве язиком повертав. Опісля я шкодував, що й цим разом випустив його з своїх очей.
Я сидів унизу в кабінеті, де ще недавно відбувалися п'янки заможних панів. Тепер тут товклись на коштовних меблях, обтягнутих червоним плисом, п'яні добровольці й наші різні сватки. Мене вже довший час мучив кашель, а тієї ночі мав ще й до того гарячку — трусила пропасниця. До мене все приставав козак з янівської охорони, щоб я випив коняку, і мені стане легше. Поставив коло мене надпиту пляшку, шклянку та шмат сухої доброї ковбаси на закуску. Спокусивсь — випив. Зробилось справді ліпше, бодай туга від серця відлягла... Легше було чекати до тієї четвертої години, сидячи при пляшці доброго коняку. Про спання не могло тут бути й мови.
Та ось давно вже минула та четверта година, але нема ні ген. Секіри-Яхонтова, ні от. Янова, ні авта... Уранці вже — 3 березня разом з іншими вийшов на вулицю. Вона забита підводами, автами, військом та людьми різних національностей. Ось коло «Савоя» й наша українська «окрема частина» — зібралась до гурту може чоловік з тридцять; декотрі озброєні. Між ними бачу й С. Шемета — також озброєний — через плечі висить на мотузочку поржавіла рушниця.
— Навіщо вам та рушниця? — запитую його.
— Пригодиться, — відповідає, — може ж доведеться боронитись...
— А ви гадаєте, що оборонитесь?
— Попробуємо...
Шкода, що наш молодий військовий міністер поспішив з Одеси виїхати, а то б може він був би тепер показав свої здібності й оцю окрему частину «розвернув би в корпус»?... Але ця «команда» без команданта й команди вирушила в невідомий похід. Я залишився на вулиці сам із своїм кошиком у руках. Почав розуміти, що мене генерал С.-Я. та от. Янів підманули. Становище моє сумне. На вулиці день. Охоронну службу вже несуть відпоручники нової влади — робітники та жидки з червоними стрічками в петельках на лацканах. Нікого ще не зачіпають, але пильно придивляються до того хаосу, що на вулці діється. Піти б до знайомих і заховатись, але вже пізно; коло кожного майже будинку стоять охоронці нового «ладу». Помітять, куди я зайшов, і тоді «капут», не тільки мені, а й тим, до кого зайшов. Та ось до мене підбіг заклопотаний мій «спаситель» — ген. Секіра-Яхонтов.
— Авта не буде, — поквапно говорить мені, — доведеться нам їхати підводою...
— А де ж отаман Янів? — запитую.
— Він тепер не поїде...
— Чому?
— Бо він же має багато грошей і небезпечно тепер з ними пускатися в дорогу...
Підвернувся нам іще порожній віз.
— Сідаймо швидше на цей віз. Це для нас, — промовив він, а сам зразу ж кудись побіг, і тільки я його й бачив.********* А віз той, як виявилося, зовсім не для нас, а для польського консула та його родини. Почали вкладати чемодани, сідали пани та пані, а мене хотіли скинути, але я зумів відвоювати своє місце на цьому возі-плятформі.
Так я цілком несподівано опинився між поляками, між іншим, під доброю їхньою охороною. Тепер тільки довідався, що полякам французи допомагали в Одесі робити те, що нам рішуче заборонили; формували вони кінну бригаду, чи навіть дивізію. Сотень із-зо дві тієї формації на добрих наших конях тепер відходили з Одеси. Прикривали та охороняли своїх, а разом уже й мене, від можливого наскоку большевиків. Почав іти дощ. Шлях наш чорний не брукований з Одеси на Акерман розкисав, коні вибивались із сили, сопли та приставали, але пани та пані з воза не злізали. Навпаки, вантаж ще збільшився. На широку толоку може вперше в цей день вийшли на зелену весняну пашу отари овець. Кіннотчики накинулися на них, мов вовки... Поклали й на наш віз дві зв'язані та перелякані вівці.
У першому ж більшому селі, я пересів на порожнє вантажне авто французів. Увечері приїхав у німецьку колонію Маріндорф. Дощ лив, мов з відра. Мені, промоклому до рубця, ледве пощастило знайти притулок для відпочинку в одній хаті під ліжком... Вранці виліз з-під ліжка ще з більшим кашлем, як туди заліз. Пішов шукати по селі своїх, хліба та видовищ... «Знайшов» тільки останнє... Польські кіннотники захопили при відході з Одеси п'ять людей — ніби то були большевики. Бачив я їх під час подорожі, між ними був один студент, два молоді жиди та два робітники. Всі дуже бідно вдягнені. Тепер випадково побачив, як їх поставили на одному городі й розстріляли. Це видовище мені не дуже то подобалось...
Цілий день я ходив по Маріндорфі голодний. Ніяк не міг вирішити, що мені далі робити: іти невідомо кудись вперед, чи вертатися назад до Одеси. Спереду на обрії мені ввижався румунський табір, позаду — в Одесі — Чека з усіма наслідками, які в ній діставали винні й невинні. Пішов вперед. За селом набрів на французьку польову кухню. Вояки, як певно в кожного народу, виявились добрими людьми: нагодували мене квасолевою юшкою, квасолею зі шматком м'яса, ще й на дорогу дали з вісім порядних білих галетів. Правда, ми їхнього кап. Ланжерона гостили на Бірзулі солідніше, але ж він пан великий — хіба ж такий, як оце я на своїй землі, з якої незабаром мушу зійти, мов дим. За цілий день різноманітні валки ні на одну хвилину не переривалися на шляху. Ішло французьке та грецьке піше військо, кіннота на конях та мулах, гармати, кулементи, валки, авта та вози, обсаджені рясно цивільними людьми. А скільки їх пішки йшло й рятували свої найдорожче «майно» — душі. Квапляться, утікають, щоб Чека їм ті душі не відняла... До них і я тоді належав... Іду вперед, хоч і не дуже певно. Дохожу до переїзду через недокінчену стратегічну залізницю Одеса — Акерман, плід потреби світової війни. Бачу, з вікна вартової будки виглядає жінка, потім зникає, і ось вона передо мною.
— Зайдіть до нас до хати, — запрошує мене. Заходжу.
— Я цілий день сиджу коло вікна й дивлюсь на отих, що тут проходять, — каже вона. — І оце першого вас побачила й пізнала, що ви наша людина. Вам з ними не подорозї. Куди ви підете? Залишайтесь у нас, а коли не хочете, то повертайтесь до Одеси.
Мене здивувало правдиве чуття цієї жінки. Вона відгадала мої думки, що мені з тим різним збродом справді було не подорозі. Я їй і її чоловікові відверто признався, хто я. Жінка зраділа, що в своєму міркуванні, побачивши мене крізь вікно, не помилилась. Уже на спільній нараді було вирішено, що я зразу ж навпростець почну повертати назад до Одеси. Що так справді сталось, завдячую отій простій жінці.
Полишу дрібні, хоч і цікаві пригоди, які мені траплялися під час поворотної мандрівки до Одеси. В'їхав я до неї 25 березня по полудні на возі візника, що за містом прийняв мене до себе на «козли», а відвозив він, як казав, чужу контрреволюцію із свого міста. Проїздили ми повз велике пожарище — догоряла авіофабрика — «Анатра» та склади коштовних матеріялів цієї фабрики. Запалили те, так чи інакше українське добро, французи при відході. Одеса вже була під владою большевиків. А пролетаріат святкував того дня два свята: Благовіщення й перемогу соціяльної революції над світовою буржуазією, що була засіла в Одесі... Хто й як спричинився до тієї перемоги, тут обмину, як обмину «нове» голодне життя, що настало в Одесі зразу ж із приходом диктатури пролетаріату.
Я примістився в інтернаті Дніпросоюзу, запасшись заздалегідь фальшивим документом. Одного дня надвечір хтось коло будинку Дніпросоюзу ззаду мене торкнув. Озирнувся й побачив я перед собою якогось невеличкого панка в цивільному одязі та темних окулярах.
— Не пізнаєте? — питається.
— А-а, це ви?!... — відповідаю, пізнавши з голосу Янова, тепер до всього ще й чисто виголеного.
— Я, я... Правда я ся змінив?
— Так... Ходім на гору.
В інтернаті я його посадив коло свого ліжка й почав «чистити» вже не як отамана та коменданта Південно-Східньої Групи, а як звичайного шкідливого молодика. У відповідь він тільки дурнувато посміхався.
— А де гроші? — запитую його під кінець.
На це він мені розповів ось таке: Від французів дістали дванадцять мільйонів карбованців. Гроші ці було передано до тимчасової схованки міністрові жидівських справ Красному. Коли ті гроші одержали, то зразу ж у помешкані Красного виплатили двісті тисяч одеським інвалідам за конфісковану в них на ст. Слобідці картоплю. Чотири мільйони взяв він, Янів, і поклав в Українбанк. Коли прийшли большевики, то оті одеські інваліди сказали їм, в якому помешкані вони бачили в українців багато грошей. Вони й кинулись туди. Нікого там не застали, але за картинами знайшли два мільйони карбованців. Красний кудись зник, забравши з собою пять мільйонів вісімсот тисяч карбованців. Правдивість цього Яневого твердження можна було б встановити арештом його та перепровадженням належного слідства, але цього не було кому робити.
І вже аж у Празі в 1939 році якось я мав розмову з колишнім військовим міністром О. Шаповалом — тоді він був в Українському Педагогічному Інституті бібліотекарем і до речі цей фах був йому дуже до лиця, ніби він тільки для цього шляхетного діла й народжений. Я йому розповів ту пригоду з дванадцятьма мільйонами, і так, як мені колись оповів Янів. О. Шаповал те спростував так: — Ніяких грошей Янів від французів не дістав. Ті дванадцять мільйонів він, Шаповал, видав Янову для Південно-Східньої Групи із тих державних грошей, що привіз був із собою до Одеси. Міністер Красний не міг мати до тих грошей жадного діла. Я особисто не маю ніякого права не вірити О. Шаповалові. Тоді залишається одно: Янів сам зашахрував ті дванадцять мільйонів карбованців. А тоді то були ще дуже великі гроші. Отже злочин цей Янів зробив свідомо. І щоб тим злодійством скористатись — він на всі мої домагання не захотів виїздити з Одеси. Загадковою ще при всьому цьому залишається роля ген. Секіри-Яхонтова. Можна тільки здогадуватись, що напевно дурно він не стеріг Янова, з тими грішми. А мене обманом випхав з Одеси, а потім сам зник. Чи бачив його хтонебудь після цього Одеського періоду при українській армії — не знаю. Я довідавсь пізніше, що ген. Секіра-Яхонтів був на службі в большевиків. А щоб здобути большевицьке довір'я, цей малий генерал напевно повинен був проробити передніше якусь таємну службу...
В Одесі я зустрівся з Ю. Тютюнником, нач. штабу Григорієва, війська якого й зайняло Одесу, тобто так чи інакше, а Одесу зайняли українці й передали московсько-жидівським большевикам. Від 25 березня до 7 квітня 1919 р. Ю. Тютюнник був і командантом Одеси. При першій же зустрічі ми шкодували, що наші зв'язки та запроектований плян, — про що я згадував раніше, через от. Янова не здійснився. Розмова ж між нами була ще така:
— Так, що всипали наші вашим? — каже Тютюнник з усмішкою.
— Так, — відповідаю, — побили наші наших...
— Це правда, — каже він зідхаючи. — Ваші козаки надзвичайно хоробро билися під Роздільною.
Від нього я вперше й довідався, що наші Південно-Східню та Східню групи загнали до Румунії.
— А як же тепер з Одесою? — запитую його, — коли захочете, щоб вона була справді наша українська, то доведеться її ще раз завойовувати?
— Ну, розуміється, що доведеться, — відповів він. — Ми вже над тим починаємо працювати...
Тютюнник відкрив мені й підготовчий плян виступу проти большевиків. Порозумілися ми й для дальшої спільної повстанчої акції.
Про те, що Янів був в Одесі, я Тютюнникові не сказав. Потім шкодував, що не попросив Тютюнника заарештувати Янова й забрати з собою при від'їзді з Одеси. Тим він проти волі Янова був би врятував йому життя, а решту грошей — принаймні ті чотири мільйони карб., про які мені Янів признався, пішли б на боротьбу проти большевиків, а не на дорогі подарунки жінкам та на користь большевикам. Уже при першій дальшій зустрічі з Яновим у цивільному одягу він мені сказав, що був большевиками заарештований, але врятувала його чужа студентська посвідка, яку він мав при собі. Дальше при кожній зустрічі я його переконував і давав докази, що в Одесі йому залишатися небезпечно.
— Беріть, коли не всі, то частину грошей із тих чотирьох мільйонів, подамось на наші широкі степи й почнемо підготовляти повстання.
— Не піду; що я робив би у степах? Я зроблю повстання в Одесі. То буду мав діло!...
— Нічого ви в Одесі не зробите, а тільки по дурному загинете.
— Але не бійтесь, — не загину...
Ну, така вже людська вдача, що кожний вважає себе за мудрішого від інших.
Почав я домагатися від Янова, щоб він мені дав трохи грошей для повстанчої роботи. Для доказу — казав я йому — ті гроші справді підуть на призначені потреби, розписку підпишемо ми втрьох: я, Т. Молдаваненко — колишній помічник начальника міліції Єлисаветградського повіту — та Самійленко — колишній помічник комісара того самого повіту, які були в Одесі зо мною. Янів не піддавався — ті державні гроші певно вже вважав за свої. Врешті, я почав домагатися від нього, щоб він принаймні виплатив мені за шість місяців мою інспекторську платню, обвинувачуючи вже його в тому, що я з його вини не повернувся до армії, і мені можуть закинути дезертирство. Нічого не помогло — Янів мені платні не видав і під кінець мого перебування в Одесі перестав мені на очі показуватися.
Так ось кінчаю. Старший десятник Янів справді здобув собі славу над Чорним морем... Пішов догори, мов Наполеонівський маршал... Дійшов до комендантства одної з українських армій. Став першим її дезертиром. Потім зашахрував державні гроші. Янів був справді злочинним генієм, що так зручно за часів національної революції задовольнив свої амбіції.
Ще раз кажу, що провина падає не тільки на одного Янова, а й на тих необачних вищих начальників, що дозволили цьому, у військовому ділі незнайкові, так високо піднятися.
Мене просто нудить, коли я перечитую прегарні слова Ю. Липи. Оту вигадану, чи наслухану романтику про лицарську смерть от. Янова. Так і хочеться вигукнути:
— Не робіть, шановні письменники, із злочинців національних героїв! Не заводьте в блуд людей, не пишіть спогадів про тих осіб та про ті події, до яких самі особисто близько не стояли, не пишіть про переживання того, чого самі не переживали!
Яка ж вартість, скажімо, тепер, коли ми знаємо правду, ось таких теплих слів Липи про Янова: «Було в нім щось із стихії української, і зробив він більше для України, як багато тих, що були коло нього. Гріб його втанув серед сотень і тисяч Галицьких вірних гробів».
Ні, гробові Янова не місце між тисячами гробів малих отих, але чесних національних героїв, які полягли над нашим морем від Кавказу й Криму аж по Дністер і Попрат з Дунайцем!
7 квітня я разом з Молдованенком та Самійленком по догоді з Ю. Тютюнником у штабному поїзді Григорієва виїхали з Одеси. Янів залишився в ній для безжурного проживання своїх великих здобутків...
Я, хоч і блукав з іншими по широких степах Херсонщини, але менше-більше знав, що в Одесі діється. Десь у середині літа цього самого 1919 р. дістав я відомості, що з Яновим сталося те, що неминуче повинно було статися — його схопили чекісти. Вивезли до Бірзули, тобто туди, де стояв його штаб. Там трибунал засудив його до розстрілу. Труп Янова викинули в те провалля, куди чекісти взагалі викидали розстріляних.
За правдивість цієї кінцевої долі Янова я не ручуся, бо сам при тому не був, а документальних даних, які б те підтвердили, також не маю. А коли чекісти справді його замордували, то на мою думку зробили помилку. За ту шкоду, яку Янів зробив для української національної справи, бувши командантом Південно-Східньої Групи, він тією шкодою большевикам приніс користь, вони не тільки не повинні були б його розстрілювати, а ще й нагородити.
Прага, березень 1936 р. Фотій Мелешко, майор
____________________
* Зі споминів Ю. Липи. — «Літопис Червоної Калини», ч. З, 1936 р.
** Тоді ще інспектори не мали дуже широких прав. Тільки вже пізніше, за Головного інспектора Кедровського ті права поширено.
*** Докладно всі події на ст. Голта я описав в загальних спогадах, де є також так званий Бірзульський період. Тепер у всі подробиці вдаватися не буду, бо поставив собі тільки певні завдання.
**** Під кінець Ц. Ради був віцеміністром земельних справ. У 1919 році його замордували денікінці.
*****Про цього отамана я писав окремо, що й було якось надруковано в кількох числах «Народньої Волі».
****** От. Григоріїв по повстанню проти Гетьмана та німців зрадив Директорію й прийняв большевицьку орієнтацію.
******* Під час Трудового Конгресу, коли треба було сказати своє кредо при виборах до комісії, Бачинський хвалився, що він має за собою два факультети Сорбони та винайшов гармату, якою французи стріляли по німцях.
******** Зі спогадів Ю. Липи.
********* Між іншим, Володимир Мошицький у своїх спогадах "Одеський період", що є надрукований у "Визвольному шляху", в книжках 6, 7-8 за рік 1969, на стор. 883-84 подає слідуюче: "Адмірал М. Остроградський доручив тоді (цебто в кінці січня 1920 року — Ф. М.) генералові Сокирі-Яхонтову, колишньому комендантові Дивізії Сірожупанників, який вже пару місяців перебував в Одесі, з'ясувати ситуацію. Я з наказу М. Остроградського поїхав разом із ген. Сокирою-Яхонтовим". (Насправді ж миршавенької постави цей генерал ніколи не представлявсь Сокира-Яхонтов, тільки Секіра-Яхонтов. — Ф. М.) Автор спогадів подає, що перед тим делегуванням С.-Я. вже кілька місяців перебував в Одесі. Востаннє ж я бачив ген. С.-Я. в Одесі 24 березня старого стилю 1919 року. Дуже можливо, що він нікуди й не виїхав аж до того часу, коли ото знову виринув уже при початкам утечі денікінців із Одеси в кінці січня 1920 року. Мабуть тоді вже він і "офошив.. відкритий перехід на службу до большевиків, про що пізніше й подавалося у часописах.
