середа, 29 грудня 2010 р.
неділя, 26 грудня 2010 р.
ВІДОЗВА ПОЛК. Д. ВІТОВСЬКОГО ДО УГА
З ДОКУМЕНТІВ УГА
В 5 числі "Вісті Комбатанта" за 1969 р. у статті Мирона Заклинського "Дмитро Вітовський, як секретар Військових Справ ЗУНР" була заторкнена справа наполегливого домагання полк. Д. Вітовського злуки ЗУНР з УНР в одну соборну державу. Про це свідчить ще такий доказ, що в журналі "Скиталець" за 1922 р. є згадка, що полк. Д. Вітовський, як секретар Військових Справ, дав дня 3 січня 1919 р. доручення четареві Василеві Пачовському тодішньому редакторові часопису "Стрілець" зладити "універсал до Галицької Армії" та який був поміщений дня 4 січня 1919 р. в часописі "Стрілець". Ось його оригінальний текст, що його містимо без ніяких змін.
Антін Моспанюк, кол. УСС
Жовніри!
Після чотирох з половиною років муки, ридання і жалоби сповнилась народня воля. Зі сльозами радости сповіщаю Вам велике слово: Вчера упав кордон між українськими землями і від вчера ми всі громадяни великої Народної Республіки.
Українська Національна Рада ухвалила у Станиславові однозгідними оплесками злуку всіх земель Західної Української Республики з Наддніпрянською Україною.
За що гинули на крівавих судах батьки, діти і прадіди наші, за що проливали кров століттями покоління за поколіннями, за що скородили ребра ворогів герої від пятьсот літ і не діждались, сходячи до могили безпросвитку, те присуджено діждати нам під велику годину народження нового світу.
Ще хвиля кровавого зусиля — і слово станеться ділом.
З крові і пожежі та руїни встане Велика Україна, що принесе Вам землю і волю.
Жовніри Української Народної Республики!
Землю і волю присуджено Вам добути або в дома не бути! Вороги наші — пани Ляхи хочуть загарбати нашу землю, наші села, наші лани і прилучити до своєї Польщі, цеї тюрми робучого люду. Вони палять наші села, рабують наші маєтки, мордують батьків, сестер, дітей Ваших без пощади, без спожаління і без милосердя! І кричить до Вас кровавим плачем вся поневолена країна. Ратуйте всіх нас із каторги найтящої неволі.
І очі цілого Народу звернені на Вас, жовніри Української Народної Республики. У Ваших крісах, у Ваших багнетах, у Ваших скорострілах лежить наша воля і слава або ганьба і неволя довічна.
А тепер хай гордість громадян великої держави завітає у Ваші серця і всякий скаже собі по приміру батьків наших, що гинули на кострі сміючись, у бою: краще в полі порубаним бути як уступить перед неситими панами Ляхами. Тепер або ніколи!... Тепер або ніколи приналежати нашим землям до Великої України, де буде усему народові робучому земля, правда і воля. Або рай на Україні або пекло в Польщі! Що буде з нами — рішиться кровю і залізом. Кровю і залізом мусите рішити, що буде з нами — мусите рішити Ви жовніри, без страху, без надуми і без вагання.
Кожен з Вас тям, що зложив Ти присягу Українській Народній. Республиці жертвувати кров і кість свою за волю, за правду, за щастя дітей своїх, навіть серед холоду і голоду. Серед холоду і голоду мусиш побідити тих, що обдерли Тебе з одягу і хліба — щоби діти Твої не гинули з холоду і голоду на своїй не своїй землі.
І хто впаде з Вас, того імя не вмре, не загине, вічно горітиме у памяти народу імя кожнього, що погиб у боротьбі за волю. А хто опиниться зранений серед крівавого поля, тому серед слави до смерти нарід подасть підмогу, щоби він жив без журби, без тривоги про завтра.
Хтож вийдє ціло, того чекає честь і слава бути першим між синами визволеного народу. А всі діти Ваші славитимуть Вас і обсипати квітами кроваві чола Ваші і благословитимуть Вас вольними устами, що Ви здобули їм землю і волю з пятьсотлітної тюрми лукавого польського паньства.
Нехай же не буде між Вами ні одного млявого і втомленого, нехай ніхто не задрімає, ні засне та не уступить перед боєм з кровавого поля, поки не здобудем земель наших, загарбаних нам Ляхами.
Відвага мед пє, і кайдани тре, та про побіду рішає послух, порядок і сповнення приказу тих, що керують ділом.
Кожен з Вас, на якім небудь місці поставлено Тебе, мусиш підчинитись дисципліні, удержувати порядок і виконувати прикази старшин без критики, без відклику, без проволоки. На кожнім становищі, від сповнення кожного Приказу може рішитись для нас доля величезної війни і в руці кожного з нас лежить щастя або горе цілих поколінь Твоїх сестер, дітей і родичів Твоїх, український жовніре. Не за царя воюєш Ти, а за своє добро, за свою правду, за свою державу.
І ми віримо, що Ви постоїте як один муж твердо, рішучо, непохитно за правду і волю і здобудете землю своїм дітям та увінчаються Ваші голови вінцями повної побіди. Не далека хвиля, що усі землі українського народу зілються в одну державу і у великім вінку України не бракне листочка ні з одної української землі.
А тоді щойно зі збірної душі намученого українського люду вирвится велика пісня РАДУЙСЯ, РАДУЙСЯ ЗЄДНАНА УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЕ!
("Скиталець", 1923)
В 5 числі "Вісті Комбатанта" за 1969 р. у статті Мирона Заклинського "Дмитро Вітовський, як секретар Військових Справ ЗУНР" була заторкнена справа наполегливого домагання полк. Д. Вітовського злуки ЗУНР з УНР в одну соборну державу. Про це свідчить ще такий доказ, що в журналі "Скиталець" за 1922 р. є згадка, що полк. Д. Вітовський, як секретар Військових Справ, дав дня 3 січня 1919 р. доручення четареві Василеві Пачовському тодішньому редакторові часопису "Стрілець" зладити "універсал до Галицької Армії" та який був поміщений дня 4 січня 1919 р. в часописі "Стрілець". Ось його оригінальний текст, що його містимо без ніяких змін.
Антін Моспанюк, кол. УСС
Жовніри!
Після чотирох з половиною років муки, ридання і жалоби сповнилась народня воля. Зі сльозами радости сповіщаю Вам велике слово: Вчера упав кордон між українськими землями і від вчера ми всі громадяни великої Народної Республіки.
Українська Національна Рада ухвалила у Станиславові однозгідними оплесками злуку всіх земель Західної Української Республики з Наддніпрянською Україною.
За що гинули на крівавих судах батьки, діти і прадіди наші, за що проливали кров століттями покоління за поколіннями, за що скородили ребра ворогів герої від пятьсот літ і не діждались, сходячи до могили безпросвитку, те присуджено діждати нам під велику годину народження нового світу.
Ще хвиля кровавого зусиля — і слово станеться ділом.
З крові і пожежі та руїни встане Велика Україна, що принесе Вам землю і волю.
Жовніри Української Народної Республики!
Землю і волю присуджено Вам добути або в дома не бути! Вороги наші — пани Ляхи хочуть загарбати нашу землю, наші села, наші лани і прилучити до своєї Польщі, цеї тюрми робучого люду. Вони палять наші села, рабують наші маєтки, мордують батьків, сестер, дітей Ваших без пощади, без спожаління і без милосердя! І кричить до Вас кровавим плачем вся поневолена країна. Ратуйте всіх нас із каторги найтящої неволі.
І очі цілого Народу звернені на Вас, жовніри Української Народної Республики. У Ваших крісах, у Ваших багнетах, у Ваших скорострілах лежить наша воля і слава або ганьба і неволя довічна.
А тепер хай гордість громадян великої держави завітає у Ваші серця і всякий скаже собі по приміру батьків наших, що гинули на кострі сміючись, у бою: краще в полі порубаним бути як уступить перед неситими панами Ляхами. Тепер або ніколи!... Тепер або ніколи приналежати нашим землям до Великої України, де буде усему народові робучому земля, правда і воля. Або рай на Україні або пекло в Польщі! Що буде з нами — рішиться кровю і залізом. Кровю і залізом мусите рішити, що буде з нами — мусите рішити Ви жовніри, без страху, без надуми і без вагання.
Кожен з Вас тям, що зложив Ти присягу Українській Народній. Республиці жертвувати кров і кість свою за волю, за правду, за щастя дітей своїх, навіть серед холоду і голоду. Серед холоду і голоду мусиш побідити тих, що обдерли Тебе з одягу і хліба — щоби діти Твої не гинули з холоду і голоду на своїй не своїй землі.
І хто впаде з Вас, того імя не вмре, не загине, вічно горітиме у памяти народу імя кожнього, що погиб у боротьбі за волю. А хто опиниться зранений серед крівавого поля, тому серед слави до смерти нарід подасть підмогу, щоби він жив без журби, без тривоги про завтра.
Хтож вийдє ціло, того чекає честь і слава бути першим між синами визволеного народу. А всі діти Ваші славитимуть Вас і обсипати квітами кроваві чола Ваші і благословитимуть Вас вольними устами, що Ви здобули їм землю і волю з пятьсотлітної тюрми лукавого польського паньства.
Нехай же не буде між Вами ні одного млявого і втомленого, нехай ніхто не задрімає, ні засне та не уступить перед боєм з кровавого поля, поки не здобудем земель наших, загарбаних нам Ляхами.
Відвага мед пє, і кайдани тре, та про побіду рішає послух, порядок і сповнення приказу тих, що керують ділом.
Кожен з Вас, на якім небудь місці поставлено Тебе, мусиш підчинитись дисципліні, удержувати порядок і виконувати прикази старшин без критики, без відклику, без проволоки. На кожнім становищі, від сповнення кожного Приказу може рішитись для нас доля величезної війни і в руці кожного з нас лежить щастя або горе цілих поколінь Твоїх сестер, дітей і родичів Твоїх, український жовніре. Не за царя воюєш Ти, а за своє добро, за свою правду, за свою державу.
І ми віримо, що Ви постоїте як один муж твердо, рішучо, непохитно за правду і волю і здобудете землю своїм дітям та увінчаються Ваші голови вінцями повної побіди. Не далека хвиля, що усі землі українського народу зілються в одну державу і у великім вінку України не бракне листочка ні з одної української землі.
А тоді щойно зі збірної душі намученого українського люду вирвится велика пісня РАДУЙСЯ, РАДУЙСЯ ЗЄДНАНА УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЕ!
("Скиталець", 1923)
"МОНТАНА", ЗАКОПАНЕ — "ВОРОЖИЙ ТЕРЕН"
Петро С.
Петре! — штовхнувши ззаду в плече, заговорив до мене курінний лікар другого куреня, 29-го полку. — Я тебе порекомендував на два тижні до Закопаного.
— Чому мене, пане докторе?.. Чому мене?.. Краще хай хтось другий їде... Мені тут дуже подобається. Тут вся своя братія... Словаки такі гостинні — нас братами називають... А брати мої?
- З цілого куреня лише двох може їхати, то як я можу трьох братів вислати?
І хоч як не хотілось покидати Словаччину, я поїхав до Закопаного... на відпочинок.
Закопане прекрасне місто. Вже із залізничної станції відкривається панорама широко розкинутого міста — величавих віллій — серед дерев у затиші гір. З трьох сторін вражають своєю красою Татри, що простягаються з північного сходу, півднем міста, аж до північного заходу. Вони покриті сосновим лісом, а вершки їхні чи то оповиті снігом, чи скелисто-голі пробиваються крізь хмари. На півночі долина Закопаного переходить в теж лісом покриту горбовину. Цей мальовничий куточок поміж горами виглядає наче в казці.
Пригадалося, що тут приїздили на лікування й на ферії українські громадські діячі. В 1907 році лікувався тут історик, літературознавець, кооператор й політично-громадський діяч Василь Доманицький. Він жив у віллі «Єжева». Побував тут, між іншими, й Богдан Лепкий...
Як тільки зупинився наш поїзд на станції в Закопанім, до поїзда підбігли візники і як то немовби перед війною були готові служити приїзжим. Вони низько кланялися, знімаючи шапку, брали за валізки й наплечники і вели до своїх прикрашених і закинутих кожухами саней-залубень.
До мене підбіг молодий, може двадцятьп'ятилітній візник, вхопив за наплечник і по-польськи, але стараючись, щоб це звучало по-українськи сказав: — Я, пана до «Монтани» завезев.
— А як ти знаєш, що я до «Монтани» їду? — запитав я здивовано.
— Бо всі українци, з левакамі (дивізійною відзнакою на комірі лівій руці), до «Монтани» їдав. Це ваша віллія. Тілько тржеба на «ортскомандатур» зголоситися.
— Вези!— сказав я, сідаючи на заднє сидження.
Візник виглядав мені підозрілим. Виглядало, що він забагато цікавиться дивізійниками, особливо, коли я пригадав собі, якто він мене собі вибрав із товпи приїзжих. Вкоротці я одначе переконався, що він з уваги на свій фах такий услужний, і за те ми його щедро нагороджували.
Вілля наша лежала далеко від центру міста і ми нераз користали з його у слуг. Нам лиш треба було потелефонувати на станцію і Ян скоро з'являвся до наших у слуг. Показалось, що йому можна довіряти, особливо після того, як на другий день після мого приїзду приїхав мій шкільний товариш — Богдан. Його, так як і всіх нас, на місцевій команді попередили, що Закопане, це «ворожий терен» і що завжди треба при зброї ходити, не ходити вечорами одинцем, і що вечорами не хідником, а серединою вулиці ходити і взагалі треба бути обережним.
Після такої перестороги, Богдан, якого до віллі теж віз Ян, витягнув з ташки пістолю і поклав у кишеню плаща. Щойно, коли розпакувався приїхавши до віллі, зауважив, що пістолі нема. В цім Богдан мені звірився і ми вже роздумували, як роздобути пістолю, коли до віллі приїхав Ян і сказав, що хотів би бачити того молодого підстаршину, котрого він сьогодні зі станції привіз. Тоді дискретно сказав Богданові, що він пістолю на заднім сидженю знайшов, а боючись, щоб Богдана не покарали, не віддав її на місцеву команду, а привіз її йому, беручи при тому таке велике ризико, що його чекав би розстріл, як би пістолю знайшла в нього поліція.
Ми були цим дуже раді. Візника щедро нагородили і від того часу на всі наші поїздки тільки Яна кликали.
Вілля «Монтана» була положена на південному краю міста під ліском. Був це гарний одноповерховий дім, з великою вітальнею, їдальнею й кухнею і ще десь з десятком кімнат, так що нас там біля двадцяти містилося.
Ми там відпочивали, полювали, роз'їжджали по околиці, їздили повітряною колейкою в гори Татри на прогульку, а вечорами ходили в кіно, або сиділи у віллі й грали ігор, співали, слухали платівок й веселилися — одним словом жили наче в раю.
Та третього січня 1945 р., на два дні перед нашим виїздом із Закопаного десь коло півночі був «алярм». Повідомила нас місцева команда телефонічно, що в сторону Закопаного наближається партизанський загін польської Армії Краєвої і що всі ми з віллі «Монтана» маємо заняти позиції, на відтинку біля ліска, а я, тому що добре говорив по-німецьки, — маю негайно зголоситися до місцевої команди по дальші усні інструкції, щоб хтось нашої телефонічної розмови не підслухав. По одинадцятій в місті візника вже не можна було дістати, а що кожного стрільця було потрібно, щоб хоча рідку розстрільну розложити біля лісу — то до міста пішов я одинцем.
По обох сторонах дороги, яка вела до міста росли дерева. Віллі були далеко одна від другої, а так було чисте поле. Ніч була місячна, а що на землі лежав сніг і була погідна ніч, навіть здалека можна було побачити якщо б хтось ішов чи рухався на снігу.
Одержавши інструкції, плян операції і зв'язку нашої частини, знову сам вертався десь біля другої години до нашої віллі. Йшов я «со страхом», боком доріжки, щоб не зрадити своєї присутности і розглядався на всі сторони. Доходячи до забудувань ліворуч (один будинок лежав паралельно до дороги, а два другі були дещо віддалені від дороги), я нагло завважив тінь, яка рухалася. Дивлячись за тінню я побачив, що полем не то ховаючись за будинком, не то прямуючи до дороги, йшов схилений мужчина. В цій порі ночі міг це йти тільки підпільник. З позиції, де я стояв, я був певний, що він проходитиме біля мене, якщо не зайде до середини будинку.
З пальцем на язичку відбезпеченої машинової пістолі я засівся за рогом будинку, на надходячого мужчину. Скрипіння і шум снігу ставали щораз голоснішими. Видавалось, що йде великан, або декілька осіб. — Ану, хтось до нього долучився з-поза будинку, — думав я і мені почало бути страшно. На чолі виступив піт... мені ставало трудно здержати віддих... рука почала дрожати... а кроки, щораз наближалися. Мені хотілось вискочити з-поза будинку і пустити серію з машинової пістолі в надходячих, бо я вже був певний, що їх більше як один... та я опанував себе. Я знав, що мої шанси кращі, якщо я не зраджу своєї позиції.
І... через хвилину з-поза будинка, на розі, де я стояв, на яких п'ять кроків від мене висунувся засапаний чоловік. Був один і напевно у великому поспіху, бо не дивлячись на сторони, прямував до дороги.
— Стій! Руки вверх! — скомандував я по-німецьки, коли він вже майже проминув мене. — Без попередження стрілятиму, якщо ти тільки зробиш якийсь рух, — сказав я вже напів голосом.
Мужчина знав, що йому виходу нема. Він знав, що попав у засідку, тільки не знав, скільки осіб на нього засілося. Повільно, зрезиґновано, все ще тяжко дихаючи, почав він підносити руки догори. Не спускаючи з нього очей я наблизився, щоб зняти машинову пістолю, яка звисала йому на шиї.
І... не вірючи своїм очам, я побачив, що переді мною стояв наш... Ян, наш візник.
- Підемо до віллі? — скомандував вже по-українськи я, забравши від нього машин-пістолю.
Ян не відмовлявся. Він повільним ходом, все ще тяжко дихаючи, рушив з місця в сторону «Монтана». Йшов не обертаючись, а позаду нього у віддалі яких три кроки йшов я.
— Чи пан знає, — заговорив по хвилі чисто по-польськи Ян, — що між УПА і АК-а дійшло до договору, про взаємний ненапад? Чи це не обов'язує і вашої дивізії?... — а по хвилі, не чуючи від мене жодної відповіді додав, ви за Україну, а ми за Польщу боремося... між поляками і українцями за Закопане немає жодного спору... Прошу мене до моїх товаришів і родини відпустити, — говорив він сповільнююги ходу.
— Не приставай! — знову наказав я.
Я знав, що маю зробити. Яна я повинен передати місцевій команді Закопаного. Ян — це велика здобич. Він напевно знає, де є партизанський віділ і в зв'язку з їх прибуттям він цієї ночі ризикував життям.
Я теж знав, що звіт про це перешле місцева команда до дивізії... а там напевно буде відзначення... підвишка в ранзі... колеги будуть мені завидувати...
— Я твого колегу, Богдана, від польового суду врятував...
— Не приставай! — знову буркнув я. Мені пригадались польські часи... пригадалась пацифікація, Береза Картузька, Зелені Свята 1938 року, коли то всупереч забороні польської поліції ми створили похід на стрілецькі могили, і якто мене дванадцятилітнього юнака польська поліція тримала цілу добу, здебільша навколішках на гречці, щоб в той спосіб мене змусити признатися, хто організував похід, і хто дав мені нести вінець сплетений з колючого дроту, з якого звисали синьо-жовті стяжки. Та я не признався.
— Прошу мене пустити. Моя родина вам буде завжди вдячою.
І мені знову пригадалось, якто мій тато вертаючись в 1920 році з України, ще в однострої УГА, коли біля повітового міста попав у руки польського поліцая і як той вів його на поліційну станицю. Тато, коли вже ніякі просьби не помагали, збрехав:
— А жона моя, ктура єст теж польков, пану теґо не запомнє. — він тата відпустив.
Пригадалось і це, якто підчас пацифікації в нашім селі, коли поліція за татом шукала, польський війт цілу добу на своїм стрижу тата переховав...
— Пану Польська...
— Іди!.. І знай, що українці лиш за власні землі б'ються, — додав я вже втікаючому в поле Янові...
— Дзєк...у...єв... — донеслося глухо з-поза шуму снігу під його ногами...
І через два дні після того ми їхали поїздом із Закопаного назад на Словаччину, — до Дивізії. Поїзд був переповнений цивільними і військовими. Нагло біля Кальварії гути було вибух... поїздом страшенно потрясло... чути було свист машини... крик, дітей і старших, скрегіт заліззя падаючих вагонів у провалля. Це польські партизани висадили міст через ріку, яким ішов наш поїзд. На наше щастя, ми, дивізійники, сиділи в задніх вагонах і нікому нічого не сталося, крім того, що наплечник декому на голову впав.
Це напевно Янекові колеги нам Різдвяний привіт давали.
— А цікаво, чи Ян ще...
Петре! — штовхнувши ззаду в плече, заговорив до мене курінний лікар другого куреня, 29-го полку. — Я тебе порекомендував на два тижні до Закопаного.
— Чому мене, пане докторе?.. Чому мене?.. Краще хай хтось другий їде... Мені тут дуже подобається. Тут вся своя братія... Словаки такі гостинні — нас братами називають... А брати мої?
- З цілого куреня лише двох може їхати, то як я можу трьох братів вислати?
І хоч як не хотілось покидати Словаччину, я поїхав до Закопаного... на відпочинок.
Закопане прекрасне місто. Вже із залізничної станції відкривається панорама широко розкинутого міста — величавих віллій — серед дерев у затиші гір. З трьох сторін вражають своєю красою Татри, що простягаються з північного сходу, півднем міста, аж до північного заходу. Вони покриті сосновим лісом, а вершки їхні чи то оповиті снігом, чи скелисто-голі пробиваються крізь хмари. На півночі долина Закопаного переходить в теж лісом покриту горбовину. Цей мальовничий куточок поміж горами виглядає наче в казці.
Пригадалося, що тут приїздили на лікування й на ферії українські громадські діячі. В 1907 році лікувався тут історик, літературознавець, кооператор й політично-громадський діяч Василь Доманицький. Він жив у віллі «Єжева». Побував тут, між іншими, й Богдан Лепкий...
Як тільки зупинився наш поїзд на станції в Закопанім, до поїзда підбігли візники і як то немовби перед війною були готові служити приїзжим. Вони низько кланялися, знімаючи шапку, брали за валізки й наплечники і вели до своїх прикрашених і закинутих кожухами саней-залубень.
До мене підбіг молодий, може двадцятьп'ятилітній візник, вхопив за наплечник і по-польськи, але стараючись, щоб це звучало по-українськи сказав: — Я, пана до «Монтани» завезев.
— А як ти знаєш, що я до «Монтани» їду? — запитав я здивовано.
— Бо всі українци, з левакамі (дивізійною відзнакою на комірі лівій руці), до «Монтани» їдав. Це ваша віллія. Тілько тржеба на «ортскомандатур» зголоситися.
— Вези!— сказав я, сідаючи на заднє сидження.
Візник виглядав мені підозрілим. Виглядало, що він забагато цікавиться дивізійниками, особливо, коли я пригадав собі, якто він мене собі вибрав із товпи приїзжих. Вкоротці я одначе переконався, що він з уваги на свій фах такий услужний, і за те ми його щедро нагороджували.
Вілля наша лежала далеко від центру міста і ми нераз користали з його у слуг. Нам лиш треба було потелефонувати на станцію і Ян скоро з'являвся до наших у слуг. Показалось, що йому можна довіряти, особливо після того, як на другий день після мого приїзду приїхав мій шкільний товариш — Богдан. Його, так як і всіх нас, на місцевій команді попередили, що Закопане, це «ворожий терен» і що завжди треба при зброї ходити, не ходити вечорами одинцем, і що вечорами не хідником, а серединою вулиці ходити і взагалі треба бути обережним.
Після такої перестороги, Богдан, якого до віллі теж віз Ян, витягнув з ташки пістолю і поклав у кишеню плаща. Щойно, коли розпакувався приїхавши до віллі, зауважив, що пістолі нема. В цім Богдан мені звірився і ми вже роздумували, як роздобути пістолю, коли до віллі приїхав Ян і сказав, що хотів би бачити того молодого підстаршину, котрого він сьогодні зі станції привіз. Тоді дискретно сказав Богданові, що він пістолю на заднім сидженю знайшов, а боючись, щоб Богдана не покарали, не віддав її на місцеву команду, а привіз її йому, беручи при тому таке велике ризико, що його чекав би розстріл, як би пістолю знайшла в нього поліція.
Ми були цим дуже раді. Візника щедро нагородили і від того часу на всі наші поїздки тільки Яна кликали.
Вілля «Монтана» була положена на південному краю міста під ліском. Був це гарний одноповерховий дім, з великою вітальнею, їдальнею й кухнею і ще десь з десятком кімнат, так що нас там біля двадцяти містилося.
Ми там відпочивали, полювали, роз'їжджали по околиці, їздили повітряною колейкою в гори Татри на прогульку, а вечорами ходили в кіно, або сиділи у віллі й грали ігор, співали, слухали платівок й веселилися — одним словом жили наче в раю.
Та третього січня 1945 р., на два дні перед нашим виїздом із Закопаного десь коло півночі був «алярм». Повідомила нас місцева команда телефонічно, що в сторону Закопаного наближається партизанський загін польської Армії Краєвої і що всі ми з віллі «Монтана» маємо заняти позиції, на відтинку біля ліска, а я, тому що добре говорив по-німецьки, — маю негайно зголоситися до місцевої команди по дальші усні інструкції, щоб хтось нашої телефонічної розмови не підслухав. По одинадцятій в місті візника вже не можна було дістати, а що кожного стрільця було потрібно, щоб хоча рідку розстрільну розложити біля лісу — то до міста пішов я одинцем.
По обох сторонах дороги, яка вела до міста росли дерева. Віллі були далеко одна від другої, а так було чисте поле. Ніч була місячна, а що на землі лежав сніг і була погідна ніч, навіть здалека можна було побачити якщо б хтось ішов чи рухався на снігу.
Одержавши інструкції, плян операції і зв'язку нашої частини, знову сам вертався десь біля другої години до нашої віллі. Йшов я «со страхом», боком доріжки, щоб не зрадити своєї присутности і розглядався на всі сторони. Доходячи до забудувань ліворуч (один будинок лежав паралельно до дороги, а два другі були дещо віддалені від дороги), я нагло завважив тінь, яка рухалася. Дивлячись за тінню я побачив, що полем не то ховаючись за будинком, не то прямуючи до дороги, йшов схилений мужчина. В цій порі ночі міг це йти тільки підпільник. З позиції, де я стояв, я був певний, що він проходитиме біля мене, якщо не зайде до середини будинку.
З пальцем на язичку відбезпеченої машинової пістолі я засівся за рогом будинку, на надходячого мужчину. Скрипіння і шум снігу ставали щораз голоснішими. Видавалось, що йде великан, або декілька осіб. — Ану, хтось до нього долучився з-поза будинку, — думав я і мені почало бути страшно. На чолі виступив піт... мені ставало трудно здержати віддих... рука почала дрожати... а кроки, щораз наближалися. Мені хотілось вискочити з-поза будинку і пустити серію з машинової пістолі в надходячих, бо я вже був певний, що їх більше як один... та я опанував себе. Я знав, що мої шанси кращі, якщо я не зраджу своєї позиції.
І... через хвилину з-поза будинка, на розі, де я стояв, на яких п'ять кроків від мене висунувся засапаний чоловік. Був один і напевно у великому поспіху, бо не дивлячись на сторони, прямував до дороги.
— Стій! Руки вверх! — скомандував я по-німецьки, коли він вже майже проминув мене. — Без попередження стрілятиму, якщо ти тільки зробиш якийсь рух, — сказав я вже напів голосом.
Мужчина знав, що йому виходу нема. Він знав, що попав у засідку, тільки не знав, скільки осіб на нього засілося. Повільно, зрезиґновано, все ще тяжко дихаючи, почав він підносити руки догори. Не спускаючи з нього очей я наблизився, щоб зняти машинову пістолю, яка звисала йому на шиї.
І... не вірючи своїм очам, я побачив, що переді мною стояв наш... Ян, наш візник.
- Підемо до віллі? — скомандував вже по-українськи я, забравши від нього машин-пістолю.
Ян не відмовлявся. Він повільним ходом, все ще тяжко дихаючи, рушив з місця в сторону «Монтана». Йшов не обертаючись, а позаду нього у віддалі яких три кроки йшов я.
— Чи пан знає, — заговорив по хвилі чисто по-польськи Ян, — що між УПА і АК-а дійшло до договору, про взаємний ненапад? Чи це не обов'язує і вашої дивізії?... — а по хвилі, не чуючи від мене жодної відповіді додав, ви за Україну, а ми за Польщу боремося... між поляками і українцями за Закопане немає жодного спору... Прошу мене до моїх товаришів і родини відпустити, — говорив він сповільнююги ходу.
— Не приставай! — знову наказав я.
Я знав, що маю зробити. Яна я повинен передати місцевій команді Закопаного. Ян — це велика здобич. Він напевно знає, де є партизанський віділ і в зв'язку з їх прибуттям він цієї ночі ризикував життям.
Я теж знав, що звіт про це перешле місцева команда до дивізії... а там напевно буде відзначення... підвишка в ранзі... колеги будуть мені завидувати...
— Я твого колегу, Богдана, від польового суду врятував...
— Не приставай! — знову буркнув я. Мені пригадались польські часи... пригадалась пацифікація, Береза Картузька, Зелені Свята 1938 року, коли то всупереч забороні польської поліції ми створили похід на стрілецькі могили, і якто мене дванадцятилітнього юнака польська поліція тримала цілу добу, здебільша навколішках на гречці, щоб в той спосіб мене змусити признатися, хто організував похід, і хто дав мені нести вінець сплетений з колючого дроту, з якого звисали синьо-жовті стяжки. Та я не признався.
— Прошу мене пустити. Моя родина вам буде завжди вдячою.
І мені знову пригадалось, якто мій тато вертаючись в 1920 році з України, ще в однострої УГА, коли біля повітового міста попав у руки польського поліцая і як той вів його на поліційну станицю. Тато, коли вже ніякі просьби не помагали, збрехав:
— А жона моя, ктура єст теж польков, пану теґо не запомнє. — він тата відпустив.
Пригадалось і це, якто підчас пацифікації в нашім селі, коли поліція за татом шукала, польський війт цілу добу на своїм стрижу тата переховав...
— Пану Польська...
— Іди!.. І знай, що українці лиш за власні землі б'ються, — додав я вже втікаючому в поле Янові...
— Дзєк...у...єв... — донеслося глухо з-поза шуму снігу під його ногами...
І через два дні після того ми їхали поїздом із Закопаного назад на Словаччину, — до Дивізії. Поїзд був переповнений цивільними і військовими. Нагло біля Кальварії гути було вибух... поїздом страшенно потрясло... чути було свист машини... крик, дітей і старших, скрегіт заліззя падаючих вагонів у провалля. Це польські партизани висадили міст через ріку, яким ішов наш поїзд. На наше щастя, ми, дивізійники, сиділи в задніх вагонах і нікому нічого не сталося, крім того, що наплечник декому на голову впав.
Це напевно Янекові колеги нам Різдвяний привіт давали.
— А цікаво, чи Ян ще...
четвер, 23 грудня 2010 р.
ПОШТІВКА, ПРИСВЯЧЕНА БРОДАМ
Дизайн: Ґоґо (Орест С. Слупчинський)
Накладом Братства "Броди-Лев"
вівторок, 21 грудня 2010 р.
В 56-ТУ РІЧНИЦЮ БОЮ НА МАКІВЦІ
Д-р Стефан Булак
У ході визвольних змагань Українських Січових Стрільців Маківка відіграла надзвичайно важливу ролю. І її значення під багатьма оглядами виїмкове, з уваги на тодішню ситуацію просто переломове. Це був зворотний пункт в нашій визвольній боротьбі із військового і національно-політичного боку.
В чім же полягає її значення?
Далекосяжні наслідки перемоги на Маківці позначились так внутрі Леґіону, як і назовні. Для стрільців — це була безперечно світла вояцька перемога. Для самого Леґіону Маківка вирішила його дальшу організаційну долю, яка до того часу була непевна.
Перемогою на Маківці УСС закінчили не тільки довгі, затяжні бої, а Маківку як ключеву стратегічну позицію, але закінчили також свій карпатський період боротьби, найважчий в їхній воєнній кампанії, найважчий з огляду на непригожий гірський терен та зимову пору, особливо ж, коли взяти під увагу, що тоді була гостра, люта зима, в часі якої стрільці серед морозів мусіли бродити в глибоких снігах по гірських дебрах і вертепах. Це був для них також найважчий період з огляду на дуже несприятливі військово-службові відносини та болючі недостачі, що їх стрільці мусіли терпіти.
До тих недостач належав у першій мірі брак потрібної військової підготови. Не всі стрільці в початках своєї формації переходили нормальний кадровий вишкіл, теоретичний чи практичний. їх відразу розбивали на малі партизанські відділи і приділювані та призначувані до окремих завдань здебільша стежних і розвідувальних. Тому вони були розпорошені по всіх бойових відтинках, постійно наражені на небезпеку знищення. В тому часі УСС лише малими відділами брали участь на фронті в дрібних сутичках, та вже й тоді приходилось їм складати криваві жертви. Без бойового досвіду (багато стрільців вчилися стріляти щойно в окопах в бойовій лінії), не маючи належного виряду, без відповідного взуття і одягу, ба навіть без достатнього харчу і санітарної опіки, погано узброєні і погано трактовані (з вини поляків в корпусній команді), такий тернистий бойовий шлях судилось стрільцям переходити в часі до Маківки. А втім, стрільці не зневірювались і не падали духом, але совісно виконували свій вояцький обов'язок, самі себе вишколювали і гартувались та заправлялись до вирішального змагу. Гарт духа та сильна віра, що ще прийде їм слушний час, кріпила їх. Щойно пізніше, коли стрільці виявили бойову справність, відносини дещо поправились, наступила реорганізація леґіону.
Отож, коли зважити ті всі невідрадні обставини, що попередили битву на Маківці, то тим більше подивугідною, тим більше геройською стає перемога на Маківці. Тільки незглибима любов батьківщини, свідомість мети, за яку йшла боротьба та особиста хоробрість і відвага могли викресати завзятість і посвяту, що їх проявила горстка вояків, які завдяки цим прикметам осягнули світлу перемогу над багато численнішим ворогом. Це була дійсно нерівна боротьба, в якій перемогла сила духа. Тут здійснилась та відвічна правда, що не число, не скількість, але якість рішає, дух перемагає. На Маківці УСС виступили як одна, суцільна, об'єднана бойова одиниця. Це причинилось до їх бойового успіху і до того, що стрільці могли виявити себе як українська боєва формація.
Маківка показала, що легіон УСС — це бойова сила, сила високої військової вартости, вартости вояків і старшин.
До Маківки австрійська команда, у корпусі і в дивізії, легковажно дивилась на УСС, не добачувала і прямо ігнорувала їх як фронтову силу, визначувала їм підрядну ролю без поважнішого військового значення і приділювала до різних австрійських частин під різним командуванням. Від Маківки це основно змінилось. На Маківці австрійська команда «відкрила» українців і зразу була здивована: Показалось, що леґіон не тільки дорівнює, але значно перевищує австрійські відділи. Тоді, коли австрійські і мадярські частини на Маківці під напором ворожих наступів заломились, не видержали і майже розбрились, стрільці сміливими контратаками відбивали ворога і не піддавались та не відступали, аж поки не зломили його сили.
Чотири повні дні тривали завзяті, криваві бої від 29 квітня до 2 травня. За плянами московського командування, на горі Маківці мав наступити пролом, який мав уможливити московській армії дістатись через Карпати на угорську рівнину, а відтак дальший похід в напрямі до Відня. На Маківку ворог вислав одну з найкращих своїх бригад, яка почала наступ вночі з 28 на 29 квітня. Маківки боронили австрійські і мадярські частини, які проте не видержали вже першого натиску. Ворог у деяких місцях проламав фронт і зайняв австрійські окопи. Тоді кинули до бою І курінь і частину II куреня Стрільців, які сильним ударом в рукопашнім бою відкинули ворога і відзискали втрачені позиції.
На другий день, 30 квітня ворог після артилерійської підготови поновив наступ, одначе чуйність і влучний обстріл УСС зупинили наступ. Та найзавзятіший бій розпочався першого травня. Від самого ранку гриміли ворожі гармати, барабанний вогонь численних батерій промощував дорогу до наступу. Ворог кинув до бою нові сили, які за всяку ціну мали зайняти Маківку. Непроглядні ворожі лави рушили вперед, перейшли знищені дротяні застави і вдерлись на верх Маківки. Мадярські частини не витримали і відступили. Ворог здобув значний успіх і почав поширювати пролім. Грозила цілковита втрата Маківки. Тим часом цілий тягар боротьби перейшов на Стрільців, які з цілою силою кинулись в протинаступ, двічі приступом в рукопашнім бою старались відкинути ворога і обидва рази мусили відступити, бо ворог з цілою рішучістю боронив здобутих позицій. Щойно за третім разом Стрільці з неустрашною відвагою і правдивою погордою смерти розбили ворога і відкинули його з зайнятих ним позицій. Ворог поніс великі втрати. Ціле побойовище було покрите поляглими, так, що не можна було перейти. Стрільці також мали великі втрати, але здобули світлу перемогу, не допустили до пролому.
Та ворог ще й тепер не міг погодитись з своєю невдачею і наступного дня, 2 травня, ще раз відновив свої атаки на Маківку свіжими силами, однак і цим разом безуспішно. УСС зберегли остаточно перемогу в своїх руках.
Перемога на Маківці знайшла сильний відгук в команді 55 дивізії, якій підлягав леґіон. Ось що пише команда дивізії до 130 бригади, до котрої належали УСС:
«Українські стрільці двічі рішили бій в нашу користь. Боротьба була важка. Повсякчасно залишиться в історії слава їх хоробрих діл.
Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого Корпусу. Маєте право назвати себе вибраною частиною. Тричі Вам слава!»
Підписано: Фляйфман, генерал.
Командант бригади, полк. Вітошинський, пересилаючи те письмо до команди леґіону, додає від себе: «З приводу цих визначних подвигів вітаю найсердечніше підчинені мені українські баталіони ч. 1 і ч. 2 та почуваю себе щасливим, що такі геройські частини належать до бригади».
Таких похвальних слів хіба не часто можна почути в армії, їх не висказують з високого місця безпідставно, неоправдано і з легким серцем. Це було признання й найбільш авторитетного місця, від команди, що не зовсім була прихильна до УСС. Це було найкраще свідоцтво для УСС після важкого іспиту, що його стрільці склали з блискучим успіхом.
Так, УСС могли бути горді, та не тільки УСС, але й український Провід і цілий український нарід. Таку перемогу могли здобути лише нащадки хороброго лицарського народу, лицарі славного козацького роду. Це були сини рідної української землі, здебільша селянські, які вросли в ту землю не від сторіч, а від тисячоліть, для яких оборона своєї рідної землі була святим обов'язком.
Маківка започаткувала нову добу в історії леґіону. Вона ясно і чітко визначила місце і становище леґіону, як бойової одиниці в австрійській армії, а відтак скристалізувала й устабілізувала його характер, як української національної армії.
Український характер легіону був виразно підкреслений в дивізійному наказі: «українські стрільці вирішили бій, українці можуть бути гордими» і т.д.
Незадовго потім формацію УСС, зложену з двох куренів, визнано формально на підставі розпорядження Начальної Команди, як полк. Це було також велике вивищення і відзначення леґіону.
Не від речі буде згадати, що признання 55 дивізії не було одиноким, відокремленим ствердженням бойової вартости УСС і тільки від австрійської команди, бо після кривавих боїв під Семиківцями восені 1915 р. в німецькім звідомленні до команди Південної Армії була така згадка про УСС: «З нами йшли в наступ українські добровільці. Це, мабуть, найкращий відділ з усієї австро-угорської армії».
Подібних похвал було більше.
Вістка про перемогу на Маківці відбилась широким відгомоном серед українського суспільства, яке прийняло її з ентузіязмом та почуттям гордости за своїх синів, за своїх героїв-переможців. Вона розпорошила занепокоєння і пригноблення, ба навіть зневіру, що почали ширитись після окупації Галичини московським наїзником, під московським терором та внаслідку некорисного стану української справи в світі. Тепер повіяло свіжим, оздоровлюючим подихом. Всюди запанував радісний настрій і великий підйом духа. З подивом і захопленням очі українського суспільства звернулись на УСС, як центр і підставу української сили, як джерело віри і надії.
Перемога на Маківці була також радісною вісткою для українського Проводу, який дістав сильний і переконливий аргумент в своїй політичній діяльності і виступах перед австрійським урядом. Йому приходилось часто користуватись тим аргументом в обороні українського імени. Перемога на Маківці виросла несподівано, як могучий національно-політичний фактор.
Перемога на Маківці знайшла живий відгомін також серед чужинців, в краю і за кордоном. Чужомовна крайова і закордонна преса почала писати з приводу Маківки про українців і Україну. Українській справі почали присвячувати пильну увагу.
До леґіону посипались численні гарячі привіти: від загальної Української Ради, Бойової Управи, від організацій і товариств, від діячів і визначних осіб. Поети, письменники і композитори почали складати поеми, вірші і пісні та оспівувати і прославляти геройства УСС.
Так постала легенда Маківки, яка увійшла в новітню історію наших визвольних змагань, яка перейшла до українських національних традицій.
На традиціях Маківки виховувалась і виховується молодь в державницькім і соборницькім дусі. Після 1-ї світової війни молодь стала відвідувати могили поляглих на Маківці, а відзначування річниці Маківки стало величавим, всенародним святом. В той час в цілім краю відбувалась неначе мобілізація молоді, яка спішила зі всіх сторін, щоб поклонитись тіням героїв. Маківка стала атракційним гаслом для молоді, джерелом її надхнення, національної свідомости і патріотичного духа. На її примірі будуть виховуватись ще дальші покоління. Бо як не забулись Термопілі, як не забувся Конотоп, так і не забудеться Маківка. І тут, за океаном, для нашої молоді, що вже тут народилась і не бачила України, Маківка — це невичерпне джерело національного духа і національної гордости, що Україна мала не лише невдачі, але й світлі моменти, моменти перемоги.
З історичного погляду бої і перемога на Маківці — це символ незламного бажання і стремління українського народу до волі, символ боротьби, яку український нарід через століття вів із зброєю в руці, але й символ світлої перемоги над відвічним ворогом Москвою, подібно, як блискучою була перемога гетьмана Івана Виговського під Конотопом 1659 р.
Маківка — це відновлення і тріюмф лицарського духа українського народу, відродження давньої козацької слави після двох сот літ бою під Полтавою 1709 р.
Маківка — це доказ великої любови Батьківщини і геройської посвяти для неї. Маківка — це чинний вияв української самостійницької ідеї, доказ, що тої ідеї не можна знищити.
Маківка залишила глибокого змісту заповіт: Не риданням і наріканням, не плачем і благанням, і не фразами та перехвалками, але організованою і об'єднаною силою, збройною силою здобувається свободу.
Маківка потвердила ще раз невідхильну правду, що єдиною силою, на якій нарід може опертися, є здисциплінована, сильна духом і свідома своєї мети армія.
Маківка потвердила ще одну відвічну правду, що тільки спільним, об'єднаним фронтом можна здобути перемогу, а розбиті і роз'єднані не представляють жадної сили.
УСС на шляху своєї боротьби мали багато світлих воєнних осягів і тріюмфів, згадати б бої під Семиківцями, на горі Лисоні, під Конюхами і інші, але перемога на Маківці найсвітліша, найбільш блискуча.
Тому в 56-ту річницю боїв на Маківці віддаймо честь і вшануймо всіх учасників тих боїв, поляглих, померлих і ще живучих, та в першу чергу поклонімся тіням героїв, які склали свої буйні голови на жертовнику Батьківщини.
У ході визвольних змагань Українських Січових Стрільців Маківка відіграла надзвичайно важливу ролю. І її значення під багатьма оглядами виїмкове, з уваги на тодішню ситуацію просто переломове. Це був зворотний пункт в нашій визвольній боротьбі із військового і національно-політичного боку.
В чім же полягає її значення?
Далекосяжні наслідки перемоги на Маківці позначились так внутрі Леґіону, як і назовні. Для стрільців — це була безперечно світла вояцька перемога. Для самого Леґіону Маківка вирішила його дальшу організаційну долю, яка до того часу була непевна.
Перемогою на Маківці УСС закінчили не тільки довгі, затяжні бої, а Маківку як ключеву стратегічну позицію, але закінчили також свій карпатський період боротьби, найважчий в їхній воєнній кампанії, найважчий з огляду на непригожий гірський терен та зимову пору, особливо ж, коли взяти під увагу, що тоді була гостра, люта зима, в часі якої стрільці серед морозів мусіли бродити в глибоких снігах по гірських дебрах і вертепах. Це був для них також найважчий період з огляду на дуже несприятливі військово-службові відносини та болючі недостачі, що їх стрільці мусіли терпіти.
До тих недостач належав у першій мірі брак потрібної військової підготови. Не всі стрільці в початках своєї формації переходили нормальний кадровий вишкіл, теоретичний чи практичний. їх відразу розбивали на малі партизанські відділи і приділювані та призначувані до окремих завдань здебільша стежних і розвідувальних. Тому вони були розпорошені по всіх бойових відтинках, постійно наражені на небезпеку знищення. В тому часі УСС лише малими відділами брали участь на фронті в дрібних сутичках, та вже й тоді приходилось їм складати криваві жертви. Без бойового досвіду (багато стрільців вчилися стріляти щойно в окопах в бойовій лінії), не маючи належного виряду, без відповідного взуття і одягу, ба навіть без достатнього харчу і санітарної опіки, погано узброєні і погано трактовані (з вини поляків в корпусній команді), такий тернистий бойовий шлях судилось стрільцям переходити в часі до Маківки. А втім, стрільці не зневірювались і не падали духом, але совісно виконували свій вояцький обов'язок, самі себе вишколювали і гартувались та заправлялись до вирішального змагу. Гарт духа та сильна віра, що ще прийде їм слушний час, кріпила їх. Щойно пізніше, коли стрільці виявили бойову справність, відносини дещо поправились, наступила реорганізація леґіону.
Отож, коли зважити ті всі невідрадні обставини, що попередили битву на Маківці, то тим більше подивугідною, тим більше геройською стає перемога на Маківці. Тільки незглибима любов батьківщини, свідомість мети, за яку йшла боротьба та особиста хоробрість і відвага могли викресати завзятість і посвяту, що їх проявила горстка вояків, які завдяки цим прикметам осягнули світлу перемогу над багато численнішим ворогом. Це була дійсно нерівна боротьба, в якій перемогла сила духа. Тут здійснилась та відвічна правда, що не число, не скількість, але якість рішає, дух перемагає. На Маківці УСС виступили як одна, суцільна, об'єднана бойова одиниця. Це причинилось до їх бойового успіху і до того, що стрільці могли виявити себе як українська боєва формація.
Маківка показала, що легіон УСС — це бойова сила, сила високої військової вартости, вартости вояків і старшин.
До Маківки австрійська команда, у корпусі і в дивізії, легковажно дивилась на УСС, не добачувала і прямо ігнорувала їх як фронтову силу, визначувала їм підрядну ролю без поважнішого військового значення і приділювала до різних австрійських частин під різним командуванням. Від Маківки це основно змінилось. На Маківці австрійська команда «відкрила» українців і зразу була здивована: Показалось, що леґіон не тільки дорівнює, але значно перевищує австрійські відділи. Тоді, коли австрійські і мадярські частини на Маківці під напором ворожих наступів заломились, не видержали і майже розбрились, стрільці сміливими контратаками відбивали ворога і не піддавались та не відступали, аж поки не зломили його сили.
Чотири повні дні тривали завзяті, криваві бої від 29 квітня до 2 травня. За плянами московського командування, на горі Маківці мав наступити пролом, який мав уможливити московській армії дістатись через Карпати на угорську рівнину, а відтак дальший похід в напрямі до Відня. На Маківку ворог вислав одну з найкращих своїх бригад, яка почала наступ вночі з 28 на 29 квітня. Маківки боронили австрійські і мадярські частини, які проте не видержали вже першого натиску. Ворог у деяких місцях проламав фронт і зайняв австрійські окопи. Тоді кинули до бою І курінь і частину II куреня Стрільців, які сильним ударом в рукопашнім бою відкинули ворога і відзискали втрачені позиції.
На другий день, 30 квітня ворог після артилерійської підготови поновив наступ, одначе чуйність і влучний обстріл УСС зупинили наступ. Та найзавзятіший бій розпочався першого травня. Від самого ранку гриміли ворожі гармати, барабанний вогонь численних батерій промощував дорогу до наступу. Ворог кинув до бою нові сили, які за всяку ціну мали зайняти Маківку. Непроглядні ворожі лави рушили вперед, перейшли знищені дротяні застави і вдерлись на верх Маківки. Мадярські частини не витримали і відступили. Ворог здобув значний успіх і почав поширювати пролім. Грозила цілковита втрата Маківки. Тим часом цілий тягар боротьби перейшов на Стрільців, які з цілою силою кинулись в протинаступ, двічі приступом в рукопашнім бою старались відкинути ворога і обидва рази мусили відступити, бо ворог з цілою рішучістю боронив здобутих позицій. Щойно за третім разом Стрільці з неустрашною відвагою і правдивою погордою смерти розбили ворога і відкинули його з зайнятих ним позицій. Ворог поніс великі втрати. Ціле побойовище було покрите поляглими, так, що не можна було перейти. Стрільці також мали великі втрати, але здобули світлу перемогу, не допустили до пролому.
Та ворог ще й тепер не міг погодитись з своєю невдачею і наступного дня, 2 травня, ще раз відновив свої атаки на Маківку свіжими силами, однак і цим разом безуспішно. УСС зберегли остаточно перемогу в своїх руках.
Перемога на Маківці знайшла сильний відгук в команді 55 дивізії, якій підлягав леґіон. Ось що пише команда дивізії до 130 бригади, до котрої належали УСС:
«Українські стрільці двічі рішили бій в нашу користь. Боротьба була важка. Повсякчасно залишиться в історії слава їх хоробрих діл.
Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого Корпусу. Маєте право назвати себе вибраною частиною. Тричі Вам слава!»
Підписано: Фляйфман, генерал.
Командант бригади, полк. Вітошинський, пересилаючи те письмо до команди леґіону, додає від себе: «З приводу цих визначних подвигів вітаю найсердечніше підчинені мені українські баталіони ч. 1 і ч. 2 та почуваю себе щасливим, що такі геройські частини належать до бригади».
Таких похвальних слів хіба не часто можна почути в армії, їх не висказують з високого місця безпідставно, неоправдано і з легким серцем. Це було признання й найбільш авторитетного місця, від команди, що не зовсім була прихильна до УСС. Це було найкраще свідоцтво для УСС після важкого іспиту, що його стрільці склали з блискучим успіхом.
Так, УСС могли бути горді, та не тільки УСС, але й український Провід і цілий український нарід. Таку перемогу могли здобути лише нащадки хороброго лицарського народу, лицарі славного козацького роду. Це були сини рідної української землі, здебільша селянські, які вросли в ту землю не від сторіч, а від тисячоліть, для яких оборона своєї рідної землі була святим обов'язком.
Маківка започаткувала нову добу в історії леґіону. Вона ясно і чітко визначила місце і становище леґіону, як бойової одиниці в австрійській армії, а відтак скристалізувала й устабілізувала його характер, як української національної армії.
Український характер легіону був виразно підкреслений в дивізійному наказі: «українські стрільці вирішили бій, українці можуть бути гордими» і т.д.
Незадовго потім формацію УСС, зложену з двох куренів, визнано формально на підставі розпорядження Начальної Команди, як полк. Це було також велике вивищення і відзначення леґіону.
Не від речі буде згадати, що признання 55 дивізії не було одиноким, відокремленим ствердженням бойової вартости УСС і тільки від австрійської команди, бо після кривавих боїв під Семиківцями восені 1915 р. в німецькім звідомленні до команди Південної Армії була така згадка про УСС: «З нами йшли в наступ українські добровільці. Це, мабуть, найкращий відділ з усієї австро-угорської армії».
Подібних похвал було більше.
Вістка про перемогу на Маківці відбилась широким відгомоном серед українського суспільства, яке прийняло її з ентузіязмом та почуттям гордости за своїх синів, за своїх героїв-переможців. Вона розпорошила занепокоєння і пригноблення, ба навіть зневіру, що почали ширитись після окупації Галичини московським наїзником, під московським терором та внаслідку некорисного стану української справи в світі. Тепер повіяло свіжим, оздоровлюючим подихом. Всюди запанував радісний настрій і великий підйом духа. З подивом і захопленням очі українського суспільства звернулись на УСС, як центр і підставу української сили, як джерело віри і надії.
Перемога на Маківці була також радісною вісткою для українського Проводу, який дістав сильний і переконливий аргумент в своїй політичній діяльності і виступах перед австрійським урядом. Йому приходилось часто користуватись тим аргументом в обороні українського імени. Перемога на Маківці виросла несподівано, як могучий національно-політичний фактор.
Перемога на Маківці знайшла живий відгомін також серед чужинців, в краю і за кордоном. Чужомовна крайова і закордонна преса почала писати з приводу Маківки про українців і Україну. Українській справі почали присвячувати пильну увагу.
До леґіону посипались численні гарячі привіти: від загальної Української Ради, Бойової Управи, від організацій і товариств, від діячів і визначних осіб. Поети, письменники і композитори почали складати поеми, вірші і пісні та оспівувати і прославляти геройства УСС.
Так постала легенда Маківки, яка увійшла в новітню історію наших визвольних змагань, яка перейшла до українських національних традицій.
На традиціях Маківки виховувалась і виховується молодь в державницькім і соборницькім дусі. Після 1-ї світової війни молодь стала відвідувати могили поляглих на Маківці, а відзначування річниці Маківки стало величавим, всенародним святом. В той час в цілім краю відбувалась неначе мобілізація молоді, яка спішила зі всіх сторін, щоб поклонитись тіням героїв. Маківка стала атракційним гаслом для молоді, джерелом її надхнення, національної свідомости і патріотичного духа. На її примірі будуть виховуватись ще дальші покоління. Бо як не забулись Термопілі, як не забувся Конотоп, так і не забудеться Маківка. І тут, за океаном, для нашої молоді, що вже тут народилась і не бачила України, Маківка — це невичерпне джерело національного духа і національної гордости, що Україна мала не лише невдачі, але й світлі моменти, моменти перемоги.
З історичного погляду бої і перемога на Маківці — це символ незламного бажання і стремління українського народу до волі, символ боротьби, яку український нарід через століття вів із зброєю в руці, але й символ світлої перемоги над відвічним ворогом Москвою, подібно, як блискучою була перемога гетьмана Івана Виговського під Конотопом 1659 р.
Маківка — це відновлення і тріюмф лицарського духа українського народу, відродження давньої козацької слави після двох сот літ бою під Полтавою 1709 р.
Маківка — це доказ великої любови Батьківщини і геройської посвяти для неї. Маківка — це чинний вияв української самостійницької ідеї, доказ, що тої ідеї не можна знищити.
Маківка залишила глибокого змісту заповіт: Не риданням і наріканням, не плачем і благанням, і не фразами та перехвалками, але організованою і об'єднаною силою, збройною силою здобувається свободу.
Маківка потвердила ще раз невідхильну правду, що єдиною силою, на якій нарід може опертися, є здисциплінована, сильна духом і свідома своєї мети армія.
Маківка потвердила ще одну відвічну правду, що тільки спільним, об'єднаним фронтом можна здобути перемогу, а розбиті і роз'єднані не представляють жадної сили.
УСС на шляху своєї боротьби мали багато світлих воєнних осягів і тріюмфів, згадати б бої під Семиківцями, на горі Лисоні, під Конюхами і інші, але перемога на Маківці найсвітліша, найбільш блискуча.
Тому в 56-ту річницю боїв на Маківці віддаймо честь і вшануймо всіх учасників тих боїв, поляглих, померлих і ще живучих, та в першу чергу поклонімся тіням героїв, які склали свої буйні голови на жертовнику Батьківщини.
субота, 18 грудня 2010 р.
УКРАЇНСЬКИЙ ВОЯК НА «САСЬКІЙ ПЛОЩІ»
По першій і другій світовій війні держави, що виграли війну, будували могилу «Незнаного Вояка», на якій не лише свої, але й чужі дипломати світу складають вінки на знак пошани не лише до того, хто в могилі, але й до даної нації. Належить до доброго тону з приводу відвідин столиці класти вінок у стіп могили Незнаного Вояка. По першій світовій війні Польща рахувалася переможною державою. По другій світовій війні теж СССР створили у себе культ героїв «вітчизняної війни». На могилах-пам'ятниках у всіх великих містах України я бачив вічно горіючий вогонь в пам'ять поляглих в часі 2-ої т. зв. «вітчизняної» війни.
По першій війні Польща рішила теж створити культ Незнаного Вояка і збудувати для нього могилу-пам'ятник на т. зв. Саській площі у Варшаві. При могилі вічно стояла військова варта, стоїть і тепер за «Людової» Польщі, що я бачив в 1963 р.
У зв'язку з будовою могили польського Невідомого Вояка проведено великі приготування і паради, щоби гідно вшанувати тих, які лягли в боротьбі за польську самостійність.
Восени 1925 поку я служив у польському війську, в ІІІ полку кінної артилерії. Я був рядовиком, бо давніх військових ступнів Польща не признавала тим, що у свій час не з'явилися на заклик, як це було зі мною і всіма тими, що були в час польської рекрутації за кордоном і чекали — самостійности України.
По присязі рекрутів в польському костелі в Ярославі, хоч там є українська церква, зібрався весь дивізіон в павільоні, де відбувалася «вольтажерка» — вправи їзди на коні. До нас всіх промовляв пор. Збієвскі так:
У війні за самостійність Польщі, Державна Комісія для встановлення могили Незнаного Вояка, що має бути у Варшаві, прийшла до висновку, що Польський Незнаний Вояк буде вибраний на львівськім побоєвищі. Львів був найбільш крівавим і найбільш жорстоким полем боїв. У Львові й біля нього лягло багато поляків і українців і нераз їх ховали у спільній могилі. Комісія вибрала вже того вояка. Він, може, був поляком, а може українцем, бо по 7-ох літах не пізнати мундурів ні відзнак. На наш полк припала честь супроводити кінно поїзд, який на відкритому вагоні повезе тіло через Ярослав на Розвадів до Варшави. В почоті візьме участь теж 20-ий полк уланів з Рящева і полк кінних стрільців (драгунів) з Ланцута...
У тому часі в полку величезною більшістю вояків були волиняки, які щойно приходили до свідомости, що вони українці і все ще співали «канареюшка жалобно пайот». На них промова зробила велике враження, мовляв, українці хоробро билися проти поляків, а тепер українець може бути польським Невідомим Вояком. Були це сільські хлопці, і я мусів пояснювати, як то було, бо вони не могли зрозуміти, чому, хоч нас так багато, ми програли. І сьогодні багато з-посеред нас не всилі зрозуміти тієї трагічної іронії долі.
В означений день, дати не пам'ятаю, над'їхав поїзд і повільним ходом зближався до Ярослава, де його чекали волиняки на конях, по 12 їздців з обох боків поїзду. Приділено трасу 5 кілометрів для кожного з трьох полків 10-го корпусу. Дальше на північ інші військові кінні формації супроводжали Невідомого Вяка в останню дорогу до Варшави.
Комісія шукала вояка без роду й імени, і не брала до уваги тих, що мали документи й хрести з таблицями. І тому дійсно не є виключене, що на колишньому Саському майдані у Варшаві похоронили українця, дармащо на Янівському й Личаківському цвинтарях були окремі секції з могилами, польських та українських вояків, що боролися і згинули у Львові.
Степан Куропась
По першій війні Польща рішила теж створити культ Незнаного Вояка і збудувати для нього могилу-пам'ятник на т. зв. Саській площі у Варшаві. При могилі вічно стояла військова варта, стоїть і тепер за «Людової» Польщі, що я бачив в 1963 р.
У зв'язку з будовою могили польського Невідомого Вояка проведено великі приготування і паради, щоби гідно вшанувати тих, які лягли в боротьбі за польську самостійність.
Восени 1925 поку я служив у польському війську, в ІІІ полку кінної артилерії. Я був рядовиком, бо давніх військових ступнів Польща не признавала тим, що у свій час не з'явилися на заклик, як це було зі мною і всіма тими, що були в час польської рекрутації за кордоном і чекали — самостійности України.
По присязі рекрутів в польському костелі в Ярославі, хоч там є українська церква, зібрався весь дивізіон в павільоні, де відбувалася «вольтажерка» — вправи їзди на коні. До нас всіх промовляв пор. Збієвскі так:
У війні за самостійність Польщі, Державна Комісія для встановлення могили Незнаного Вояка, що має бути у Варшаві, прийшла до висновку, що Польський Незнаний Вояк буде вибраний на львівськім побоєвищі. Львів був найбільш крівавим і найбільш жорстоким полем боїв. У Львові й біля нього лягло багато поляків і українців і нераз їх ховали у спільній могилі. Комісія вибрала вже того вояка. Він, може, був поляком, а може українцем, бо по 7-ох літах не пізнати мундурів ні відзнак. На наш полк припала честь супроводити кінно поїзд, який на відкритому вагоні повезе тіло через Ярослав на Розвадів до Варшави. В почоті візьме участь теж 20-ий полк уланів з Рящева і полк кінних стрільців (драгунів) з Ланцута...
У тому часі в полку величезною більшістю вояків були волиняки, які щойно приходили до свідомости, що вони українці і все ще співали «канареюшка жалобно пайот». На них промова зробила велике враження, мовляв, українці хоробро билися проти поляків, а тепер українець може бути польським Невідомим Вояком. Були це сільські хлопці, і я мусів пояснювати, як то було, бо вони не могли зрозуміти, чому, хоч нас так багато, ми програли. І сьогодні багато з-посеред нас не всилі зрозуміти тієї трагічної іронії долі.
В означений день, дати не пам'ятаю, над'їхав поїзд і повільним ходом зближався до Ярослава, де його чекали волиняки на конях, по 12 їздців з обох боків поїзду. Приділено трасу 5 кілометрів для кожного з трьох полків 10-го корпусу. Дальше на північ інші військові кінні формації супроводжали Невідомого Вяка в останню дорогу до Варшави.
Комісія шукала вояка без роду й імени, і не брала до уваги тих, що мали документи й хрести з таблицями. І тому дійсно не є виключене, що на колишньому Саському майдані у Варшаві похоронили українця, дармащо на Янівському й Личаківському цвинтарях були окремі секції з могилами, польських та українських вояків, що боролися і згинули у Львові.
Степан Куропась
пʼятниця, 17 грудня 2010 р.
ГЕЙ, ГРІМКИХ ПІСЕНЬ СПІВАЙМО
Богдан Стефанишин
Гей, грімких пісень співаймо,
заглушім дрімливий час,
на великий чин рішаймось —
Україна кличе нас!
Піднесім святий, двополий,
синьо-жовтий, гордий стяг,
хай почують гори й доли:
вже стрільці ідуть на змаг.
Перед нами даль синіє,
перед нами волі чар,
месть у тверді серць жевріє,
а за нами дими й згар.
За мільйони жертв народу —
закатованих братів,
як огненний пекла подув
ми ударим ворогів.
Не страшна нам смерть, ні труди,
не жаліємо й життя,
або волю ми здобудем,
або вмремо за наш стяг!
Гей, грімких пісень співаймо,
заглушім дрімливий час,
на великий чин рішаймось —
Україна кличе нас!
Гайделяґер, грудень 1943.
Гей, грімких пісень співаймо,
заглушім дрімливий час,
на великий чин рішаймось —
Україна кличе нас!
Піднесім святий, двополий,
синьо-жовтий, гордий стяг,
хай почують гори й доли:
вже стрільці ідуть на змаг.
Перед нами даль синіє,
перед нами волі чар,
месть у тверді серць жевріє,
а за нами дими й згар.
За мільйони жертв народу —
закатованих братів,
як огненний пекла подув
ми ударим ворогів.
Не страшна нам смерть, ні труди,
не жаліємо й життя,
або волю ми здобудем,
або вмремо за наш стяг!
Гей, грімких пісень співаймо,
заглушім дрімливий час,
на великий чин рішаймось —
Україна кличе нас!
Гайделяґер, грудень 1943.
середа, 15 грудня 2010 р.
ВІД ПЕРЕМИШЛЯ ДО ЖІЛІНИ. Фрагмент з рейду куреня УПА.
1-го червня 1947 р., у лісі над селом Брилівці, біля Перемишля, курінь УПА під командуванням сотника Бурлаки, одержав наказ від крайового проводу УПА вирушити в рейд через Чехо-Словаччину на терен Західньої Німеччини.
Курінь складався з трьох сотень. 1-а сотня з командиром Крипачем, ІІ-а з командиром Ластівкою і ІІІ-тя з командиром Остапом. Коли командир Бурлака очолив курінь, сотню «Бурлаків» перебрав Остап, а функцію курінного бунчужного виконував Буркун. Лікарем був д-р Скала, політвиховником — Євген, а командиром полевої жандармерії — Гак. Я був чотовим першої чоти сотні Остапа.
Уночі курінь прощає опустілі українські села біля Перемишля і стрілецьким рядом, у бойовій готовості, маршує в напрямі полудня, до містечка Бірча. Марш наш відбувався дуже обережно, тому, що по лісах було багато польського війська і в кожній хвилині міг відбутися бій.
4-го червня наш курінь оточили ворожі сили в Ліщавських лісах, недалеко міста Бірча. Вранці почався дуже важкий бій, з переважаючим ворогом, який тривав цілий день. У тому завзятому бою ворогові вдалося розбити сотню Ластівки, лишилася лише чота командира Зимного. Що сталося з командиром Ластівкою — мені невідомо. Думаю, що загинув у бою разом зі своїми вояками.
Коли настав вечір, польське військо вийшло із лісу і зайняло становище довкруги лісу в окопах. Ворог, правдоподібно, плянував тримати нас в оточенні аж до чергового дня, а вранці почати знову наступ і нас знищити. Хоч вояки були дуже перемучені в цілоденному бою і кожний хотів відпочити, але неодин із нас думав: все одне, сьогодні чи завтра мусітимемо згинути.
По півночі командир Бурлака дав наказ маршувати стрілецьким порядком, дуже тихо, і в кожну хвилину бути готовим до бою. Перед вела чота Зимного. Ми вкоротці дійшли до краю лісу. Перед нами чисте поле, маленька річка, а за річкою гостинець, який ішов до міста Бірча. За гостинцем польське військо в окопах з кулеметами було готове до бою. Чуємо їхні голоси та різні стуки.Командир Бурлака дав наказ чотовому Зимному розчленувати чоту на ліво, а мені розчленувати чоту на право. Всі інші вояки мали творити другу наступаючу лінію. Наше завдання: чим швидше перебігти чисте поле, відкрити сильний вогонь з усієї зброї по ворожих окопах і знищити ворожі застави. Цей наказ був переданий нашим роям. Кожний знав своє завдання, кожний готувався до рішаючого бою.
Підготовка переходить у найбільшій тишині. Всі готові. Даю голосний наказ: Хлопці вперед! Слава!
За мною піднялись усі. Стріли і оклики "Слава!" створили для мене одну ніколи незабутню боєву мелодію...
Нашим наступом ворог був так заскочений, що не міг боронити своїх позицій. У рукопашному бою пробились ми через польські застави. Але не всі... Не пробився лише командир Зимний з двома роями.
Про дальшу їхню долю мені нічого не відомо. Думаю, що вони по-геройському боролися і на полі бою віддали своє молоде життя... Це був перший бій рейду куреня УПА під командуванням Бурлаки. В таких боях курінь пробився до чехо-словацького кордону.
В часі переходу кордону наш відділ нараховував 120 вояків. Сотня була до краю виснажена голодом і постійними боями з польським військом. Усі були обдерті, і до того бракувало набоїв. Але найбільше давався нам узнаки голод. Тоді ми вже дев'ять діб нічого не їли, якщо не враховувати перевареної солоної води, заправленої кількома грибами, чи слимаками, які вояки знаходили по дорозі. Інколи ми їли навіть сирі гриби і слимаки, бо ворог постійно наступав нам на п'яти і не завжди можна було палити вогонь і що-небудь варити. Голод був такий сильний, що навіть під час відступу при сильному вогні ворога, вояки а кидались групами на знайдену ягоду, щоб щось з'їсти.
Напередодні переходу чехо-словацького кордону близько половини вояків вже не мали сили маршувати, і їх мусіли підтримувати ті, що ще цілком не піддупали на силах. Майже всі мали гарячку, а деякі навіть дуже високу. Також майже всі були спухлі від голоду. Марш відділу був дуже повільний. Майже щогодини, а якщо не наступав ворог, то і частіше відділ мусів відпочивати, щоб можна було набрати сили і йти далі. Того ж дня, день перед переходом кордону, коли в лісі, де ми квартирували, роїлося від ворога, командир Бурлака скликав нараду старшин, що мали вирішити, що нам робити далі. Я поставив внесок, щоб прийняти останній бій і, якщо треба, згинути в цьому бою, бо рух вперед мені здавався неможливим. Але командир Бурлака був проти моєї пропозиції. Він рішуче вимагав від нас усіх дальших зусиль. Він потішав, що чехо-словацький кордон вже близько, а на Чехо-Словаччині є вже заселені місцевості, і тому можна буде легко роздобути харчі. Також легко буде воювати з чехами, бо їх менше в прикордонній полосі, а крім того вони не мають ще такої вправи у поборюванні партизанки.
Слова Бурлаки розбудили в нас - старшин надію і віру в себе, і ми старалися передати це вояцтву. Лише завдяки цій вірі і надії вояцтво спромоглося на чергове зусилля, на понад 10 кілометрів маршу до першого словацького села.
22-го червня 1947 р. досвіта спокійно переходимо чехо-слова-цький кордон між Бальницею і Солінкою, і з відпочинками посуваємося в напрямі села Телєповце.
О годині 7-ій вранці обережно підходимо до села, зустрічаємо людей, що йдуть із кошиками у ліс по ягоди. Від них довідуємося, що в селі квартирують «жандарми» (поліція) і "фінанси"(погранична сторожа). Проте командир Бурлака дозволяє нам зайти до перших хат під лісом і скоро зварити бараболі, щоб заспокоїти нестерпний голод. Сотня «стрілецьким рядом» підходить до села. Переднє забезпечення сотні затримало старого чоловіка, який повідомив, що до села приїхало багато чеського війська. Курінний дав наказ вертатися назад до лісу до потока. В тому короткому часі бунчужний Буркун встиг заготовити теля від пастуха. У потоці зарізали і розділили теля між рої, яке почали зараз же варити.
О 10-ій годині далися чути стріли з кулемета нашої застави. Зв'язкові зі застави зголошують, що на них найшло чеське військо, і наша застава, по старому звичаю, відкрила вогонь. Почувши наші стріли, чеські вояки втекли.
Маршуємо на гору, на північний схід і там, на поляні, відпочиваємо. Година 2-га по полудні. Стійкові зголошують, що на нас іде відділ словацького війська. Наша сотня зайняла оборонні становища. Вояки вже трошки заспокоїли голод і вповні готові до бою. Наш командир дає наказ не стріляти, а до словаків крикнув, що ми хочемо з ними говорити. З-поміж них, у нашому напрямі вийшло двох вояків. Від нас вийшов на поляну до переговорів бунчужний Буркун і командир польової жандармерії Гак. Наші сказали, хто ми, за що боремося і заявили, що за кілька днів опустимо Словаччину і запропонували, щоб ми взаємно себе не поборювали.
Словаки зажадали від нас, щоб за 10 хвилин ми відійшли з цього місця. Так ми і розійшлися.
Маршуємо лісом і над потоком займаємо оборонні становища та відпочиваємо. По трьох годинах відпочинку стійкові повідомляють, що до нас зближається розстрільною чеське військо. Командир дав наказ не стріляти і запропонувати чехам, щоб теж не стріляли. Коли ж чехи не послухають, тоді боронитись по-партизанському. Ми старалися стримати їх окликами «стій»! Але вони не зважали на наші заклики, і кинулися в атаку. Ціла сотня відкрила вогонь. Стрілянина була дуже коротка. Це був перший бій нашої сотні з чехо-словацьким військом. Чехи втекли. З лівої сторони моєї чоти я почув крик — не стріляй, не стріляй. Тут чехи піддавалися. Вояки з роя Кучерявого привели полонених, які були озброєні кулеметом, автоматами та крісами.
З полоненими ми обійшлися дуже гарно. Я дав наказ відвести полонених до курінного почоту. З правого крила, з чоти командира Сагайдака привели полоненого, озброєного автоматом. Командир Бурлака розповів полоненим — хто ми, про нашу боротьбу і за що ми боремось.
Від полонених ми довідалися, що за нашими слідами ідуть їхні дві групи по 150 вояків та що словаки з нами воювати не хочуть, але гонять їх чеські старшини. По короткій спільній розмові полонених відпустили на волю.
По закінченні бою, відійшли стрілецьким рядом на верх гори. Це був повільний марш, бо треба було помагати виснаженим воякам.
На горі ми відпочили і після відпочинку маршуємо в боєвій готовості на південеь в напрямі села Перігузовце.
Сильна спека й вояки були сильно перемучені і голодні.
О 10-ій годині ночі командир наказав розвідати, що діється в селі. По короткому часі розвідка зголосила, що в селі є чеське військо. Командир Бурлака дав спеціяльне завдання для роя під командуванням роєвого Шуліки: піти в село на розвідку та захопити язика. Акція мала бути без стрілу. Наказ був виконаний. Розвідали, що в селі є лише станиця поліції.
24 червня о год. 12-ій вночі прибігає зв'язковий стрілець Панас і передає мені наказ від коамндира Бурлаки, щоб маршувати в село і займати квартири (рій на одну хату) і бути у повному поготівлі.
Ми ввійшли в село й почали розподіляти хати. Нараз повітря прорізали стріли з автоматів з напрямку, де розквартирувався перший мій рій під командою Кучерявого. Я побіг туди і запитав Кучерявого, що діється. Він відповідає, що припала йому квартира станиці чеської поліції, яку він мав здобути. По короткій стрілянині поліція утікає, кількох поліціянтів піддається у полон. Станицю здобуто, а разом з тим багато зброї, уніформи, білля, багато амуніції і харчів у консервах. У сільській крамниці забрали ми муку, цукор, товщ, каву і інші харчі.
О 3-ій год. ночі відходимо в ліс. Хлопці тішаться, радість велика, бо те, що найбільше наш дошкуляло — голод, вже заспокоєно, тепер лише потрібно відпочинку. Доходимо до гори Мазогебу і займаємо становище.
День проходить спокійно. Увечорі сходимо до потічка і варимо вечерю. Всі відпочиваємо. Я йду провірювати рої, підходжу до першого роя командира Кучерявого і чую пісню, тихеньку, улюблену пісню нашої сотні:
Не страшна є нам атака,
Коли з нами наш Бурлака.
Кожний наступ є приємний,
Коли з нами наш сотенний.
Гей, чи на бункри, чи на шанці,
— Ми всі у бою, мов у танці.
Ціло завжди вийдем з бою
За твоєю головою...
По перегляді чоти, я зайшов до сотенного почоту. Там куховарила Офелія — єдина жінка в нашому відділі, що переносила всі труднощі українського повстанця. Курінний Бурлака, д-р Скала, санітар Ківай сидять, похилившись над мапою, студіюють її і плянують наш дальший марш.
У перших тижнях чеський комуністичний уряд кинув проти нас військові частини, складені головно із словаків, що були прихильно наставлені до України, а в тому і до УПА. Вони старалися з нами не воювати, а якщо приходилося їм проти нас наступати, то стріляли тільки з обов'язку «у повітря»... Ми також так стріляли, щоб по їхній стороні не було жертв. Словацьке населення ставилося до нас прихильно і у всьому нам помагало, — і інформаціями, і харчами, і одіжжю. Добре ставилися до нас також словацькі полонені вояки. Вони нас докладно інформували про їхні сили, їхнє положення. Були навіть випадки, що нас провадили поміж їхні застави, і в цей спосіб ми виходили з оточення.
Важче прийшлося тоді, коли чеський уряд кинув проти нас чеську старшинську і підстаршинську школи, поліційні і інші спеціяльні школи, складені із довіреного збольшевизованого елементу. З ними почалася справжня боротьба.
Хоч чехи мали менший досвід від польського війська, але мали добрий вишкіл, головно у стрілянні. Їх не можна було легковажити.
Ці частини застосовували проти нас іншу тактику. Коли вони попадали на слід нашого відділу, негайно замикали з усіх боків переходи. Треба мати на увазі, що наш рейд ішов гірським тереном, і тому приходилося нам пробиватися з оточення.
4-го серпня 1947 р. о год. 3-ій сходимо до потічка, на південь від гори Местове, і варимо — хто, що має.
О год. 6-ій маршуємо вздовж потічка на захід. Доходимо до гостинця на Лупнянку. Уздовж шоси видно чеські застави. Беруться до нас добре. Замикають кожну доріжку у напрямі нашого маршу. Літаки кружляють понад лісами і нас шукають. Застави чеські розставлені густо, мають добрі становища, за скалами або в копаних окопах. Підходимо до гостинця, де, як нам видавалося, немає застави. Готуємось переходити гостинець. Робимо по обох боках дороги застави і збираємося переходити. Рій під командою Шуліки напереді. Стрільці Крук і Чайка вже перебігли на другий бік шоси, як нараз, нагло, посипались на нас стріли. Здобути ворожі становища неможливо. Коштувала б це нам багато жертв. Відступаємо до лісу, а два згадані стрільці таки залишилися за шосою.
Ранений у хребет стпілець Береза. Рана важка, не може йти. Зробили йому перев'язку. Командир Бурлака радить залишитися і піддатися чехам. Він зразу не хотів, пробував іти, але побачив свою неміч і залишився.
Відступаємо на гору Маґура (1300 метрів висоти). На горі відпочиваємо, вояки помучені. Крім стійкових, всі сплять, О год. 5-ій стійкові голосять алярм, бо йде чеське військо. Яких 100 метрів перед нашими становищами сіли і відпочивають.
Наша сотня готується до бою.
Ворог по короткому відпочинку йде в нашому напрямі, на праве крило сотні, де була готова до бою моя чота. Паде наказ — впустити їх якнайближче і прийняти вогнем...
Не довго чехи боронилися. Не витримали в бою з українськими повстанцями. Вибігаємо на поляну, знаходимо між убитими лише трьох ранених. Ранених приносять на наші становища. Д-р Скала і санітарі дають їм першу поміч. Втрат власних між нами немає.
Від полонених довідуємося, що на нас наступала старшинська школа, а на долині гори є ще три курені. Вони всі на заставах — на дорозі, крім цих куренів, є ще віділи поліції.
О год. 9-ій увечорі лишаємо чеських ранених, лишаємо їм трохи води і відходимо на край лісу, де чекаємо, аж краще стемніє. На горі чути крик ранених, котрих ми залишили. Маршеруємо полями між селами Литче-Мелятини. Йдемо тихенько неначе «духи». Без перешкоди переходимо шоси, ріку Ваг і залізничу лінію.
Прекрасні села, чудові збіжжя. Вояки на полях випорпують бараболю. Голод великий. Минаємо села Медочани і Каленяни. Вранці 6-го серпня доходимо до краю лісу під Туреньську Маґуру. Це було в часі перших боїв на території Чехо-Словаччини, в яких ми мали одного вбитого і залишили 2-ох ранених.
Історія маршу куреня Бурлаки надто довга, щоб можна було оповісти її в одному короткому спогаді. Тут скажу тільки, що відділ цілістю дійшов в терени міста Жіліна, де ворог кинув проти нас велику силу війська і оточив нас з усіх боків, що не можна було й думати про прорив більшою одиницею. Командир Бурлака скликав відправу старшин, де вони вирішили розчленувати наш відділ на сім менших груп, які мали пробитися з ворожого оточення. Одні з них пробилися, інші впали на полі слави, а дехто був заскочений ворогом так, що не мав можливости до оборони. Так попав у ворожі руки і сам командир Бурлака із своєю групою.
Володимир Дашко - Марко
пʼятниця, 10 грудня 2010 р.
УЧАСТЬ 8-ї ДИВІЗІЇ ПІХОТИ В БОРОТЬБІ З УКРАЇНСЬКОЮ ПОВСТАНСЬКОЮ АРМІЄЮ В 1947 — 1957 РР.
Ю. Калина-Лопатинський
пполк. УПА
У військовім квартальнику "Wojskowy Przeglad Historyczny", Rok XIV, Kwiecien-Czerwiec, Nr. 2 (50), Warszawa 1969 r., появилась стаття полковника Станіслава Жепского під наголовком "UDZIAL 8 DYWIZJI PIECHOTY W WALKACH Z BANDAMI UPA W LATACH 1947—1957".
На вступі полковник Жепскі пише, що на терені Ряшівського та Краківського воєвідств були, крім відділів польського підпілля як НСЗ, ВІН, АК, також дуже сильні відділи Української Повстанської Армії, зорганізовані в сотні та курені.
Полковник Жепскі коротко подає поділ «Закерзонського Краю» на адміністраційні Округи та військові Тактичні Відтинки. І так Тактичний Відтинок «Лемко» відповідав адміністраційній Окрузі ч. І, що ділилась на 3 надрайони: «Верховина», «Бескид», «Холодний Яр». Військово ТВ очолював майор Василь Мізерний — «Рен». Цей відтинок обіймав полуднево-східній райони Закерзоння та повіти Перемишль і Ярослав. На території цього ТВ були два курені, — «Рена» та «Байди» і дві самостійні сотні «Лиса» і «Смирного». До куреня «Рена» входили сотні: «Стяга», «Гриня», ««Бродича» і «Біра». До куреня «Байди» входили сотні: «Бурлаки», «Громенка», «Ластівки» і «Крилача».
Тактичний Відтинок «Бастіон», що мав лише один надрайон «Батурин», відповідав адміністраційно Окрузі ч. II. На цьому відтинку оперували курінь «Залізняка» та дві самостійні сотні «Бриля» і «Сагайдачного». До куреня «Залізняка» входили сотні: «Калиновича» — М-1, «Шума» — М-2, «Туча» — М-3 і «Крука» — М-4.
Тактичний Відтинок «Данилів» відповідав адміністраційно Окрузі ч. III, і мав два надрайони «Лиман» і «Левада». На цьому відтинку діяв курінь «Беркута», до якого входили сотні: «Яра», «Чавса» і «Давида». Крім цього була ще самостійна сотня «Володі».
Надрайони ділились на райони, а ті знова на кущі, до яких входило кілька станиць (сіл). Кожний кущ мав Самооборонний Кущовий Відділ — СКВ, який складався з 30-50 чоловіка та ділився на 3-4 рої.
Курені складалися з 4 сотень, які мали між 120-540 стрільців. Узброєння на загал було добре, а сила вогню сотні УПА, як пише полк. Жепскі, дуже часто перевищувала силу вогню регулярної польської піхотної сотні.
Склад відділів УПА мінявся, залежно від політичних та військових обставин. Сотні, що мали на початку до 500 стрільців, в 1947 р. зменшились до 150 стрільців. Загальна сила УПА нараховувала понад 2 тисячі чоловік. Була це тільки частина збройного підпілля українських націоналістів, пише полк. Жепскі, до якої треба ще додати кількатисячну Організацію Українських Націоналістів та численні боївки Служби Безпеки (СБ).
Подаючи статтю полковника Станіслава Жепского в скороченні, придержуємось поданого ним порядку розділів, в якому поділено боротьбу на такі частини:
1. Перша фаза боротьби 8-ї Дивізії піхоти з УПА липень-жовтень 1945 р.
2. Друга фаза боротьби з УПА листопад-березень 1946 р.
3. Дія 8-ї Дивізії піхоти в складі Оперативної Групи «Ряшів», квітень-жовтень 1946 р.
4. Участь одиниць 8-ї Дивізії піхоти в Оперативній Групі «Висла».
Перша фаза боротьби 8-ї Дивізії піходи з УПА липень - жовтень 1945 р.
По прибутті 8-ї Дивізії до Кросна, пише полк. Жепскі, штаб дивізії не орієнтувався в розміщенні відділів УПА, а вістки, що їх одержував від органів безпеки та т. зв. обивательської міліції (МО) були не повні і не вірні. І так 16 червня одержано вістку, що в Сяноку застрілено трьох совєтських бійців, а в районі Криниці зауважено рух відділів УПА. Того ж дня представники штабу 36 полку піхоти Війська Польського (ВП) перебрали від совєтських пограничних військ пограничну полосу. В селі Хочів, сім кілометрів від Ліська, наткнулись вони на відділ УПА, що провадив групу цивільного населення. З Ліська визвано совєтські війська, а з Сянока міліцію, які разом окружили ліс, і звільнили біля 80 осіб цивільного населення та захопили в полон 8 упівців. 25 червня одержано вістку, що УПА наскочила на будинок міліції в Новім Загір'ю. Післані вояки з 34 полку піхоти примусили упівців відступити.
Дуже активними були відділи УПА на відтинку 36 полку піхоти. І так вночі 25 червня в селі Роп'янка відділ УПА спалив двір та двірське забудовання, а з тартака вивезено дошки в напрямі Тирави Волоської та Завадки. Вислану патролю війська та міліції упівці зустріли машиновим вогнем. З району Забруча одержано вістки, що збираються відділи УПА, щоб напасти на станицю в Тисні та відбити полонених із сутички під Хочевом. Того ж дня інший відділ УПА наскочив на пограничну станицю в Прислуці. Наскок відбито. 31 червня одержано відомість, що в селі Завадка перебуває більший відділ УПА. На акцію поїхали: сам полковник 36 полку піхоти, пполк. Микола Кірилюк, 6 старшин, 36 жовнірів та кілька міліціянтів. Перед селом упісти обстріляли кольону з кулеметів. Командир полку приказав відкрити вогонь з мінометів та кулеметів на ліс. Тоді відділ УПА почав обстріл запальними стрільнами, запалюючи кілька хат. ВП почало гасити пожар, але акцію рятування унеможливлювали вибухи гранат і амуніції в деяких хатах. Страт у полку не було, тільки двох міліціянтів було ранених.
В серпні активність УПА зросла. ВП мало ряд сутичок та переслідувань за відступаючими відділами УПА. В ночі з 12 на 13 серпня значні сили куріня «Рена» наскочили на Балигород. Натрапивши на боєві обезпечення 3 куреня 36 полку та на патрулі 3-го дивізіону легкої артилерії, упівці відкрили машиновий огонь, але, зазнавши деяких втрат, відступили ка полудневий захід. В ночі з 27 на 28 серпня вони наскочили на Балигород, атакуючи місто рівночасно з трьох сторін. Одна група зі сторони Жарниці, друга з Бережниці Вижньої, а третя з напряму Тисної. До оборони міста ВП використало крім машинової зброї також і полеву артилерію. Наступ відбито, за те зорганізована погоня ВП не дала жодних успіхів.
Тому, що дотеперішня боротьба 8-ї дивізії на терені Ряшівщини не дала бажаних результатів, пише далі полк. Жепскі, командир дивізії, полковник Ґражевіч, рішив прочищувати ті райони, де була найбільша активність відділів УПА. На початок запляновано прочистити два відтинки: перший Мриглод —Домрадь — Кросно—Лісько—Одрехова і райони на північ від Ліська. Другий, на захід від Балигорода, села Середнє — Плонна — Вислок Великий — Команьча.
На 34-тий полк піхоти припали два відтинки: Строгів Долішний, Межиброддя, Мриглод, Лодина, Криве, Фаліївка, Чистогорб, Команьча, Прилуки, Зайнички, Репедь.
На Зб-тий полк піхоти припав один відтинок: Балигород, Жерниця Вижня, Середнє Село, Джурджів, ліс у районі узгір'я 568.0, Тишовець.
17 серпня на відтинку Плонна оперативна група 34 полку піхоти окружила відділ УПА в силі понад сто осіб та відібрала худобу і авто, що його попереднього дня вони здобули в бою з совєтськими військами.
18 серпня дійшло до великої сутички з відділом УПА, який начислював біля 300 осіб в околиці Одрехової. Щоб цей відділ цілковито зліквідувати, полковник 34 полку піхоти вислав дві боєві групи ВП, одна в складі 60 жовнірів скріплена двома протипанцирними гарматками рушила по лінії Сянок — Писаровичі — Надоляни, щоб відтяти відхід уступаючим на південь від Одрехової частинам УПА. Друга група в силі 60 жовнірів і три протипанцирні гарматки пішла по лінії Сянік—Заршин. Коло год. 11-ої рано друга група вдарила з півночі на село Одрехову. Заскочені відділи УПА почали відступати в напрямі села Мимонь. Наскок увінчався успіхом. Забито тридцять упівців, а двадцять дев'ять взято до полону. Здобуто 6 ручних скорострілів німецького та мадярського виробів, 15 крісів, 7 машинових пістоль та 1 міномет. В районі села Мимонь 12-особовий відділ 14-ої самоходової сотні ВП заатакував вдступаючі відділи УПА, беручи до полону 12 стрільців та здобуваючи ще 12 ручних кулеметів, 2 маш. пістолі, 2 кріси та 1 мавзер.
22 серпня УПА підпалила село Шкляри, щоб не допустити до нього польських репатріянтів з УРСР. Вислана на місце група з 14-ї самоходової сотні ВП застала лише згарища та кочуючих під голим небом репатріянтів.
Малі сили дивізії, пише полк. Жепскі, не могли успішно поборювати УПА. Для того полк. Ґражевіч, командир 8-ї дивізії, вирішив зменшити пограничні відділи, щоб звільнені в цей спосіб курені ВП зміцнили гарнізони в Риманові, Сяноку, Ліську та Балигороді.
28 серпня в районі Тирави Волоської 3 курінь 34 полку піхоти в силі 105 людей одержав завдання ліквідувати сотню «Крилача» та перевести агітацію серед українського населення за репатріяцією до УРСР. В ночі з 31 серпня на 1 вересня курінь наткнувся на відділ УПА, розпорошив його та взяв 8 стрільців у полон. На другий день цей сам курінь ВП, переслідуючи противника, знову мав сутичку і взяв 8 полонених та знищив в лісі три бункри.
В міжчасі польське командування одержало вістку, що в околицях Вислока Великого перебуває сотня «Гриня». Вислано відділ ВП, який вийшов на розшуки однак вже нікого не застав, а від населення довідався, що відділ УПА начислював около 500 осіб.
В тім початковім важкім часі боротьби з УПА, пише полк. Жепскі, цивільна адміністрація все частіше домагалось військової охорони. І так 15 вересня в селі Жепель відділ УПА наскочив на групу совєтських бійців, що гнали худобу. Висланий з Команчі відділ із 20 жовнірів та група артилеристів ВП в силі 40 людей з Сянока, прибувши на місце, де перебували совєтські вояки, застав лише згарища дому. Відділ пішов слідом за уступаючими упістами і заскочив їх у селі Прибишів, але по короткій сутичці упівці відступили до лісу.
18 вересня штаб 34 полку піхоти одержав повідомлення, що великий віділ УПА прибув до села Одрехової. Шеф штабу майор Ґрабліс зорганізував відділ із 120 жовнірів і, поділивши його на дві частини, вирушив до Одрехової. Перша частина в силі 50 жовнірів з двома гарматками мала за завдання зайняти південну частину села та обсадити прилягаючий до нього ліс, щоб унеможливити упівцям відступ до лісу. Друга частина, що її вів сам майор Ґрабліс, подалась забезпеченим маршем через Заршин до Одрехової. Відділ ВП зауважили жінки, що працювали під горою і з криком почали втікати до села. Не чекаючи вістки чи перша частина вже зайняла свої становища, майор Ґрабліс вдарив на село, в якому несподівано заскочив перебуваючих там упівців, які почали вицофуватись, глибоким яром до лісу, але цей відступ коштував їх дорого. На полі залишилось 87 вбитих, а 26 захоплено до полону. Відділ Ґрабліса здобув один міномет, б кулеметів, кількадесят крісів та автоматів. Тільки опізнений прихід першої частини ВП уможливив упівцям відступ до лісу. Завдяки несподіваному наскоку перемогу осягнено досить малими силами.
Ясна річ, пише полк. Жепскі, що воєнні дії проваджено в спосіб досить припадковий і вони не могли дати кращих вислідів. Відділи 8-ї дивізії, що були розкинені по величезному терені, не були в стані опанувати ситуації. Дивізія начислювала 7.415 жовнірів, а територія, на якій вона оперувала виносила 7 тисяч квадратних кілометрів. Коли додати ще, що дивізія мусіла забезпечувати державні об'єкти та розміновувати терен, то не дивно, що успіхи в поборюванні ворога були мінімальні.
Переаналізовуючи першу фазу боротьби з відділами УПА, каже полк. Жепскі, треба ствердити, що вона була дуже важка. Мимо того, що відділи були загартовані в боях, спецефічна боротьба з УПА вимагала окремої тактики. Відділи УПА були дуже рухливими, знали знаменито терен і мали піддержку населення. Крім того УПА мала знаменито розгалужений та добре наладнаний розвідчий апарат, який працював на залізничих станціях, поштових урядах, ба навіть, у війську та урядах безпеки і міліції. Власне завдяки тому, вона все мала докладні інформації про пляни і дії ВП. Це вможливлювало їй не тільки виминати сутички і бої, але також уряджувати засідки, та робити несподівані наскоки. Брак транспортних середників не дозволяв не скоре перекидування відділів і в тому лежала частина наших невдач.
Підставовими формами боротьби були облави, перечісування лісів, та засідки, які однак не давали великих наслідків, бо відділи УПА оперували ще великими з'єднаннями.
Друга фаза боротьби листопад 1945 р. — березень 1946 р.
У місяці жовтні 8-а дивізія зорганізувала чотири нові пограничні відтинки, передаючи 1.100 жовнірів та старшин до військ охорони кордону. Рівночасно перегруповано частини дивізії в той спосіб, що 32-й полк піхоти згруповано в Березові, 34-й полк піхоти і 1 самостійний дивізіон проти панцерної артилерії прибули до Сянока, 36-й полк піхоти і вишкільний батальйон розмістились в Ліську, 37-й полк полевої артилерії перенісся до Ольховець. 19-й батальйон саперів розташувався у Негловицях. Тільки штаб дивізії та спецвідділи залишились в Кросні. Санітарний батальйон залишився в Івонічи. Тому, що стан дивізії змалів до 3.695 чоловік, не можна було продовжувати боротьбу проти підпілля на велику скалю, і тому ми мусіли обмежитись тільки до малих акцій та забезпечувати репатріяцію населення до УРСР.
В листопаді дивізія перевела 9 акцій, в яких забито 2 і схоплено 39 упістів.
По доповненні дивізії новим річником розпочато вишкіл, що його треба було часто переводити на акціях. В такій ситуації, каже полк. Жепскі, старі жовніри не все давали собі раду, а що вже говорити про молодих. Вони не тільки що не вміли орудувати зброєю, але ще не знали, як заховуватись у важливих теренових та боєвих ситуаціях. Все це утруднювало ведення бойових акцій.
З зимою ситуація ще більш погіршилась, бо відділи УПА шукали схоронищ по селах і частіше доходило до сутичок. І так 11 грудня 34-й полк піхоти звів бій зі сотнею УПА між селами Березкою і Мишковим, де було 15 вбитих і 20 ранених упістів. 13 грудня жовніри 36-го полку піхоти звели бій з відділом УПА під селами Орелець та Середниця, де було 17 упістів убитих, 24 ранених, а 4 попало зі зброєю в полон.
Завдяки постепенному наладнанню нашої розвідки, ми почали одержувати кращі та частіші інформації про рухи та силу ворога. При кінці грудня агенти «Циган», «Бурий» і «Рожа» донесли, що три сотні УПА з куреня «Рена» зібрались в околиці Тисної та перейшли чехословацький кордон в напрямі села Руське. Перемарш сотень спричинила вістка, що ВП задумує перевести облави в тих теренах. Розвідка донесла також, що в селі Пашеві є штаб 5-го району, що складається з 5 кущів. Кущовим 1-го куща є «Медвідь», якому підлягає 6 сіл; другий кущ має 5-ть сіл. Третій кущ очолює «Бігун», до якого належить 5-ть сіл. Четвертим кущем проводить «Вітер» і йому підлягають 4-й села. В 5-ім кущі, до якого також належить 5-ть сіл, провідником є «Олег». При цім кущі знаходиться 12-ти особовий відділ жандармерії, комендантом якого є «Островерха», а заступником ««Веселий». В склад жандармерії входять «Монах» з села Стефкова, Стефан Юрців - «Круть» та Микола Сорока з Пашови, Антін Грицишин і Славко Чернига-«Яценя» з Роп'янки, Степан Старуха - «Карий», «Галька» з Ольшаниці та «Жук» з Сімишова. Усталено також прізвища інтендантів кущів — «Орла» з першого куща, «Булько» з другого куща, «Дубенко» - Володимир Кілик з четвертого та «Довбуш» із п'ятого кущів. Ці інформації дозволили виарештувати деяких членів у селах району.
У відповідь на арешти, упівці спалили міст в районі Ольшаниця та висадили телеграфічні стовпи. 30 грудня в ночі упівці наскочили на село Новосільці (10 км. на захід від Сянока), висадили залізничну станцію та спалили около 200-та господарств. В тім часі підпалили також село Повня. Зорганізована нами погоня не дала успіхів.
Підсумовуючи дії 8-ї дивізії в боротьбі з підпіллям від 1. 9. 1945 р. по 31. 12. 1945 р., загальний вислід був такий: зліквідовано 238 членів, 375 взято в полон, здобуто 18 ручних скорострілів, 95 крісів, 27 автоматів, 10 пістоль, 3 коні та 1 харчевий магазин та знищено кільканадцять бункрів. Власні страти — 7 вбитих, 4 ранених.
З 5 на б січня дві групи УПА намагались знищити міст на Сяні в Гузелі на захід від Ліська та в місцевості Постолів. Слідуючого дня УПА зробила наскок на Дешко, 6 кілометрів від Риманова. Оперативний відділ 32-го полку піхоти пішов у погоню і мав сутичку коло Вислока, в якій упало 24 упівців, а 10 взято в полон. 12 січня вночі відділ УПА наскочив на село Крулік Польський, десять кілометрів від Риманова. 2 батальйон 32-го полку наскок відбив й упівці залишили своїх 23 убитих вояків. 14 січня цей сам батальйон мав сутичку в селі Поляна Суровична, де було вбито 28 упівців та здобуто машинову і ручну зброю. Власні втрати — двох ранених. Того ж самого дня оперативна група 3б-го полку піхоти наткнулась на відділ УПА, озброєний машиновою зброєю та мінометами в районі Тисни і звела з ним бій, у висліді якого було 4 ранених та 28 вбитих упівців. Підчас боротьби відділ УПА спалив місцевий фільварок, будинки ґміни та два господарства. Слідуючого дня оперативний відділ 34-го полку розбив у селах Сємушове та Голонкове відділ УПА, вбиваючи 23 та беручи 8 упівців у полон.
В другій половині січня змінено тактику боротьби з УПА. В дивізії зорганізовано 4 оперативні групи, які мали виїжджати в силі одного куреня в райони, де знаходились відділи УПА і там проводити акції проти ворога, щоб його цілковито знищити. Створена оперативна група 32-го полку піхоти мала перевести від 22 до 27 січня розшуки в напрямі Воля Вижна — Дарів та прочистити прилягаючі до цього відтинка ліси та села. Друга оперативна група 32-го полку разом з 36-ю комендантурою пограничного відтинку мала перевести від 22 до 29 січня розшуки в напрямі Прусек — Буківсько та Пораж—Кожушне, із завданням прочистити ліси та села.
Оперативна Група Зб-го полку піхоти та 37-ї комендантури пограничних військ мали провести розшуки між 20 а 30 січня в районі Тарнава Долішня, Лукове, Балигород, Березки, Середнє Село.
19-й батальйон саперів мав виконати таке саме завдання в околиці Любатова, Завадки Романівської та Круліка Волоського.
34-й полк піхоти зорганізував дві оперативні групи «Буковсько» та «Пораж». Перша група мала провести розшуки по лінії Буковсько — Токарня — Дарів, Буковсько — Карликів, Буковсько
-Кожушне.
Друга група «Пораж» мала за завдання провести розшуки в трьох напрямках: Пораж — Морохів, Пораж — Завадка Мрохівська та Пораж — Чашин.
Висліди цих акцій були незначні, вдалося одначе устійнити, що в околиці сіл Дарів — Пулави — Воля Сукова перебувають ще сотні «Гриня» та «Стяга». У зв'язку з цим командир дивізії вирішив післати ще одну оперативну групу в район Буківська, щоб дією трьох груп розбити відділи УПА та опанувати згадані місцевості.
Ціла акція тривала три дні і не дала жодних вислідів, але дозволила зробити певну оцінку ситуації. Правильним був підхід до району ніччю, бо заскочив ворога несподівано, але повільна дія груп спричинила опізнення, яке використали ворожі відділи, висмикуючись з окруження. Також відкриття вогню на далеку віддаль не давало добрих наслідків.
В районі Бірчі, де діяла 9-а дивізія ВП, частина куреня «Байди» пробралась на південь у район Тирава Вольська, Завадка, Пашова. Щоб не дати відпочинку упівцям, майор Комар, командант 3б-го полку піхоти, вислав у район Угерці — Ольшаниця — Ванькова 2-й батальйон в силі 200 людей, зміцнений 5-а мінометами, щоб перечісувати ліси та околицю в північно-західному напрямі. В районі сіл Безмихова та Монастирець батальйон наткнувся на сильні упівські частини. На підмогу вислано додатково ще дві компанії війська, щоб не дозволити ворогові вирватись з окруження. В часі цеї акції вбито 14 упівців, але всім іншим відділам УПА таки вдалось висмикнутись з окруження через повільну дію наших частин. В боєвих акціях, що їх провела 8-а дивізія в часі від січня до 7-го лютого впало 263-ьох і попало в полон 219 упістїв. Дивізія здобула 1 ручний скоростріл, 13 автоматів, 33 крісів, 8 пістоль, 4 багнети, б коней та 3 штуки худоби, а крім того знищила 5 магазинів зброї, 2 магазини з умундурованням, 1 магазин з харчами та 20 бункрів. Власні втрати — 1 вбитий, 9 ранених.
Переведені акції оперативними групами 8-ї дивізії виявили, що в тім часі оперували на терені 8-ї дивізії 5-6 відділів УПА. В районі Буківсько — Прибишів — Дарів — Ясінь — Завадка Морохівська — Морохів — Щедре діяли сотні «Дідика», «Сороки» і «Рена». Друге згрупування УПА діяло на відтинку Балигород — Лукова — Тарнава Долішня і Тисна. Третє згрупування діяло на терені Тирави Волоської — Ракова — Пашева — Станкова — Семашева — Тирави Сільської — Угерця і Ольшаниці. В районі Ростоки діяла не розпізнана кінна група УПА.
7 лютого акція продовжувалась при співучасті трьох оперативних груп. Одна з них, третя, під командуванням самого командира дивізії ген. Й. Гражевіча, складалась з частин 34-го полку, 36-го полку, 37-го полку легкої артилерії, 11-го дивізіону проти панцерної артилерії та 37-ї комендантури пограничних військ, провадила розвідку в напрямі Балигород — Воля Міхова — Тисна, прочіску лісів на польсько-чеськім кордоні і будувала перешкоди та козли на стежках та дорогах, що вели до Чехо-Словаччини. Ці операції дозволили розбити і розпорошити сотні УПА «Гриня», «Стяга» і «Біра», що перебували в районі Тисни. В цій акції забито 19 упівців та 5 схоплено в полон. Решта сотень перейшли в Чехо-Словаччину.
24 лютого оперативна група 32-го полку піхоти наткнулась на чоту УПА в районі села Улич, Горохівка та Гута і знищила 20 стрільців та взяла в полон чотового «Хом'яка».
В ночі з 27 на 28 лютого відділ УПА наскочив на село Угерці та знищив відразу три залізничі мости на відтинку Лукавиця.
Через цілий місяць березень відділи УПА атакували пограничні станиці та застави військ охорони пограниччя (ВОП), промислові осередки, висаджували мости, нищили залізниці та телеграфічні лінії. В ночі з 12 на 13 березня на залізничій лінії Сянок — Команьча між місцевостями Мокре і Щавне висадили чотири залізничі мости та знищили рейки і телеграфічну лінію. Висланий відділ 34-го полку піхоти звів бій з одною з чот «Стяга», вбиваючи 5 упівців, а 2-х попало в полон.
26 березня оперативна група третього батальйону 34-го полка в силі 116 жовнірів під командою майора Северина Козири, зміцнена 60-ть особовим відділом пограничників під командою майора Фролова, коменданта пограничного відтинка «Команча», виконала 50-ть кілометровий марш через Загіря — Пораж — Морохів до Кожушного і Команчі, щоб прийти з допомогою пограничній заставі з Волі Міхової, Лупкова — Радошиць та Ясел. Дійшовши до Команчі група мала забезпечити та очистити район Ясел — Радошиць — Островичі — Лупків.
Під Команчею батальйон попав в засідку УПА. Чолове убезпечення в силі 50 жовнірів під командою поручника Ягури одержало спочатку сильний вогонь з горбів на східньому березі ріки Ослави, а після і з полудневого боку. Головні сили батальйону рівнож попали під сильний обстріл з кількох сторін. Головна група батальйону під командою майора Козири мусіла приняти бій на узгір'ю на захід від села Кожушне. Упівці побачивши свою перевагу, почали наступ зі всіх сторін, щоб розколоти групу на дві частини та її окружити. Понісши втрати при наступі, упівці залишили спробу розбити головну силу батальйону, але їм вдалось батальйон окружити. Надходила ніч і сніговія закінчила бій.
Як запала ніч, майор намагався прорватися через лінії УПА в напрямі на село Кулашне та далі на Команчу, але ніч та сніговія перешкодили йому получитися з іншими відділами і тому прорив роблено частинами. Майор Козира і майор Фролов зібрали около 50 жовнірів та прорвались через лінію УПА в сторону Команчі. З Команчі, по короткім відпочинку, біля півночі група рушила до Радошиць, де застала порожну пограничну станцію, тоді як у селі знаходився відділ УПА в силі около 100 стрільців. Не вдаючись у бій, група відійшла на південь. По дорозі зауважено пожежу на південь від Лупкова. Вислані розвідчики принесли вістку, що це горить пограничка станція, залога якої звела затяжний бій з УПА 25 і 26 березня, яка після того відступила на територію Чехо-Словаччини. Станицю упівці спалили. Тому, що поворот до Сянока був неможливий, майор Козира перейшов зі своєю групою чехо-словацький кордон, а наступного дня його відтранспортовано до Дуклянського Просмику, звідки він дістався до Сянока.
На полудневому краю села Кожушного боролась група поручника Ягури без зв'язку з головною силою батальйону, окружена і під напором УПА відступила на північний захід. Прорвашись нарешті з окруження, поручник Яґура наткнувсь на відділ жовнірів в польських мундурах, що виявився групою УПА. Ця група, підпустивши відділ пор. Яґури на яких 60 метрів, відкрила по ньому машиновий вогонь та змусила його відступити на узбіччя гори і там залягти до оборони. Щоб знову не попасти в оточення, пор. Яґура повернув у південному напрямі і дійшов до дороги, сім кілометрів від Буківська, де майор Козира залишив віз з радіостанцією та скорострілами. Пор. Яґура, забравши вози та ранених, вирушив до Буківська, де получився з відділами свого полку.
Слідуючого дня командир 34-го полку піхоти підполковник Плюто пішов з двома батальйонами до Кожушного, але, крім десяти вбитих польських вояків, не знайшов там нікого.
В бою під Кожушним 34-й полк піхоти і група пограничних військ понесли важкі втрати. З окруження вирвалось тільки около 1000 жовнірів, — пише полковник Жепскі. 50 жовнірів вернулось з майором Козирою, а 32 з поручником Ягурою. Таких великих втрат в однім дні 34-й полк піхоти не мав, навіть при форсуванні Ниси Лужицької та пролому німецької оборони на західнім березі цієї ріки. Жертви ці були такі великі тому, що противник не тільки переважав силою, але ще й несподівано заскочив кольону в марші, яка була незадовільно убезпечена. Вона ніколи була б не попала в засідку, коли б головна сила батальйону маршувала в приписанім відступі, від убезпечення. Через це не можна було зорганізувати пртрібної оборони, головні сили, не мали зв'язку ні з командиром полка, ні з частиною поручника Яґури помимо того, що командир батальйону мав при собі радіостанцію, що лежала безчинною на возі сім кілометрів від поля бою. Сам прорив з окруження відбувався без найменшої організованости і батальйон розлетівся на малі частини, яких бойова сила роздрібнилась. Бій під Кожушним, це була добра лекція для командування, яке не повинно було легковажити таких важливих правил, як розвідка та убезпечення.
Реасумуючи активність оперативних груп в місяці березні, 8-а дивізія перевела в цьому місяці 35 акцій, у яких вбитими було 81, ранених 51 і взятих в полон 40 членів УПА. Власні втрати становили 7 вбитих, 7 ранених та 46 пропавших.
В дальшому полковник Жепскі ставить питання чи в другій фазі боротьби відділи 8-ї дивізії виконали своє завдання?
Переведені на протязі 9 місяців воєнні операції проти УПА, — пише полк. Жепскі, — не розбили ворога так як це пляновано на початку акцій. За час 9-ти місячної кампанії ми краще пізнали ворога, його організаційну структуру, методи дії та частинне його розпорошення. За цих дев'ять місяців ми знищили багато ворожих груп, а багато розбили, але понесені втрати ворог доповняв набором та охотниками так, що назагал його чисельність в березні була не багато менша ніж в липні 1945 року.
Беручи під увагу ситуацію та обставини, продовжує полк. Жепскі, в яких йшла боротьба, можна сказати, що 8-а дивізія задовільно виконала свої тяжкі завдання. Ворога примушено роздробитись на менші гурти, більше законспіруватись та діяти в більш лісистих масивах терену віддаленого від більш населених пунктів та місць постою військових одиниць. Це уможливлювало працю та розвиток господарського, адміністративного та суспільного секторів по селах і містах, що до тепер були цілковито під владою УПА.
Напевно можна було б мати далеко кращі осяги боротьби 8-ї дивізії з УПА, коли б не було ряду труднощів, недомагань та помилок. Найбільшими труднощами боротьби було те, що дивізія не знала терену, на якім діяв ворог, місця його перебування, узброєння, кількости, тактики та мала вороже настроєне населення. Не було також розвідки, яка давала б скору і точну інформацію про ворога і добре наладнаної співпраці з Корпусом Внутрішньої Безпеки, Урядом Безпеки, Обивательською Міліцією. Крім цього райони, очищені від ворога, не обсаджувала адміністрація, міліція чи військові частини, що дозволяло членам підпілля вертатися на них знову. Великою перешкодою була також відсутність транспортації, яка дозволяла б на скоре пересування боєвих частин.
(Далі буде тут же. Слідкуйте)
пполк. УПА
У військовім квартальнику "Wojskowy Przeglad Historyczny", Rok XIV, Kwiecien-Czerwiec, Nr. 2 (50), Warszawa 1969 r., появилась стаття полковника Станіслава Жепского під наголовком "UDZIAL 8 DYWIZJI PIECHOTY W WALKACH Z BANDAMI UPA W LATACH 1947—1957".
На вступі полковник Жепскі пише, що на терені Ряшівського та Краківського воєвідств були, крім відділів польського підпілля як НСЗ, ВІН, АК, також дуже сильні відділи Української Повстанської Армії, зорганізовані в сотні та курені.
Полковник Жепскі коротко подає поділ «Закерзонського Краю» на адміністраційні Округи та військові Тактичні Відтинки. І так Тактичний Відтинок «Лемко» відповідав адміністраційній Окрузі ч. І, що ділилась на 3 надрайони: «Верховина», «Бескид», «Холодний Яр». Військово ТВ очолював майор Василь Мізерний — «Рен». Цей відтинок обіймав полуднево-східній райони Закерзоння та повіти Перемишль і Ярослав. На території цього ТВ були два курені, — «Рена» та «Байди» і дві самостійні сотні «Лиса» і «Смирного». До куреня «Рена» входили сотні: «Стяга», «Гриня», ««Бродича» і «Біра». До куреня «Байди» входили сотні: «Бурлаки», «Громенка», «Ластівки» і «Крилача».
Тактичний Відтинок «Бастіон», що мав лише один надрайон «Батурин», відповідав адміністраційно Окрузі ч. II. На цьому відтинку оперували курінь «Залізняка» та дві самостійні сотні «Бриля» і «Сагайдачного». До куреня «Залізняка» входили сотні: «Калиновича» — М-1, «Шума» — М-2, «Туча» — М-3 і «Крука» — М-4.
Тактичний Відтинок «Данилів» відповідав адміністраційно Окрузі ч. III, і мав два надрайони «Лиман» і «Левада». На цьому відтинку діяв курінь «Беркута», до якого входили сотні: «Яра», «Чавса» і «Давида». Крім цього була ще самостійна сотня «Володі».
Надрайони ділились на райони, а ті знова на кущі, до яких входило кілька станиць (сіл). Кожний кущ мав Самооборонний Кущовий Відділ — СКВ, який складався з 30-50 чоловіка та ділився на 3-4 рої.
Курені складалися з 4 сотень, які мали між 120-540 стрільців. Узброєння на загал було добре, а сила вогню сотні УПА, як пише полк. Жепскі, дуже часто перевищувала силу вогню регулярної польської піхотної сотні.
Склад відділів УПА мінявся, залежно від політичних та військових обставин. Сотні, що мали на початку до 500 стрільців, в 1947 р. зменшились до 150 стрільців. Загальна сила УПА нараховувала понад 2 тисячі чоловік. Була це тільки частина збройного підпілля українських націоналістів, пише полк. Жепскі, до якої треба ще додати кількатисячну Організацію Українських Націоналістів та численні боївки Служби Безпеки (СБ).
Подаючи статтю полковника Станіслава Жепского в скороченні, придержуємось поданого ним порядку розділів, в якому поділено боротьбу на такі частини:
1. Перша фаза боротьби 8-ї Дивізії піхоти з УПА липень-жовтень 1945 р.
2. Друга фаза боротьби з УПА листопад-березень 1946 р.
3. Дія 8-ї Дивізії піхоти в складі Оперативної Групи «Ряшів», квітень-жовтень 1946 р.
4. Участь одиниць 8-ї Дивізії піхоти в Оперативній Групі «Висла».
Перша фаза боротьби 8-ї Дивізії піходи з УПА липень - жовтень 1945 р.
По прибутті 8-ї Дивізії до Кросна, пише полк. Жепскі, штаб дивізії не орієнтувався в розміщенні відділів УПА, а вістки, що їх одержував від органів безпеки та т. зв. обивательської міліції (МО) були не повні і не вірні. І так 16 червня одержано вістку, що в Сяноку застрілено трьох совєтських бійців, а в районі Криниці зауважено рух відділів УПА. Того ж дня представники штабу 36 полку піхоти Війська Польського (ВП) перебрали від совєтських пограничних військ пограничну полосу. В селі Хочів, сім кілометрів від Ліська, наткнулись вони на відділ УПА, що провадив групу цивільного населення. З Ліська визвано совєтські війська, а з Сянока міліцію, які разом окружили ліс, і звільнили біля 80 осіб цивільного населення та захопили в полон 8 упівців. 25 червня одержано вістку, що УПА наскочила на будинок міліції в Новім Загір'ю. Післані вояки з 34 полку піхоти примусили упівців відступити.
Дуже активними були відділи УПА на відтинку 36 полку піхоти. І так вночі 25 червня в селі Роп'янка відділ УПА спалив двір та двірське забудовання, а з тартака вивезено дошки в напрямі Тирави Волоської та Завадки. Вислану патролю війська та міліції упівці зустріли машиновим вогнем. З району Забруча одержано вістки, що збираються відділи УПА, щоб напасти на станицю в Тисні та відбити полонених із сутички під Хочевом. Того ж дня інший відділ УПА наскочив на пограничну станицю в Прислуці. Наскок відбито. 31 червня одержано відомість, що в селі Завадка перебуває більший відділ УПА. На акцію поїхали: сам полковник 36 полку піхоти, пполк. Микола Кірилюк, 6 старшин, 36 жовнірів та кілька міліціянтів. Перед селом упісти обстріляли кольону з кулеметів. Командир полку приказав відкрити вогонь з мінометів та кулеметів на ліс. Тоді відділ УПА почав обстріл запальними стрільнами, запалюючи кілька хат. ВП почало гасити пожар, але акцію рятування унеможливлювали вибухи гранат і амуніції в деяких хатах. Страт у полку не було, тільки двох міліціянтів було ранених.
В серпні активність УПА зросла. ВП мало ряд сутичок та переслідувань за відступаючими відділами УПА. В ночі з 12 на 13 серпня значні сили куріня «Рена» наскочили на Балигород. Натрапивши на боєві обезпечення 3 куреня 36 полку та на патрулі 3-го дивізіону легкої артилерії, упівці відкрили машиновий огонь, але, зазнавши деяких втрат, відступили ка полудневий захід. В ночі з 27 на 28 серпня вони наскочили на Балигород, атакуючи місто рівночасно з трьох сторін. Одна група зі сторони Жарниці, друга з Бережниці Вижньої, а третя з напряму Тисної. До оборони міста ВП використало крім машинової зброї також і полеву артилерію. Наступ відбито, за те зорганізована погоня ВП не дала жодних успіхів.
Тому, що дотеперішня боротьба 8-ї дивізії на терені Ряшівщини не дала бажаних результатів, пише далі полк. Жепскі, командир дивізії, полковник Ґражевіч, рішив прочищувати ті райони, де була найбільша активність відділів УПА. На початок запляновано прочистити два відтинки: перший Мриглод —Домрадь — Кросно—Лісько—Одрехова і райони на північ від Ліська. Другий, на захід від Балигорода, села Середнє — Плонна — Вислок Великий — Команьча.
На 34-тий полк піхоти припали два відтинки: Строгів Долішний, Межиброддя, Мриглод, Лодина, Криве, Фаліївка, Чистогорб, Команьча, Прилуки, Зайнички, Репедь.
На Зб-тий полк піхоти припав один відтинок: Балигород, Жерниця Вижня, Середнє Село, Джурджів, ліс у районі узгір'я 568.0, Тишовець.
17 серпня на відтинку Плонна оперативна група 34 полку піхоти окружила відділ УПА в силі понад сто осіб та відібрала худобу і авто, що його попереднього дня вони здобули в бою з совєтськими військами.
18 серпня дійшло до великої сутички з відділом УПА, який начислював біля 300 осіб в околиці Одрехової. Щоб цей відділ цілковито зліквідувати, полковник 34 полку піхоти вислав дві боєві групи ВП, одна в складі 60 жовнірів скріплена двома протипанцирними гарматками рушила по лінії Сянок — Писаровичі — Надоляни, щоб відтяти відхід уступаючим на південь від Одрехової частинам УПА. Друга група в силі 60 жовнірів і три протипанцирні гарматки пішла по лінії Сянік—Заршин. Коло год. 11-ої рано друга група вдарила з півночі на село Одрехову. Заскочені відділи УПА почали відступати в напрямі села Мимонь. Наскок увінчався успіхом. Забито тридцять упівців, а двадцять дев'ять взято до полону. Здобуто 6 ручних скорострілів німецького та мадярського виробів, 15 крісів, 7 машинових пістоль та 1 міномет. В районі села Мимонь 12-особовий відділ 14-ої самоходової сотні ВП заатакував вдступаючі відділи УПА, беручи до полону 12 стрільців та здобуваючи ще 12 ручних кулеметів, 2 маш. пістолі, 2 кріси та 1 мавзер.
22 серпня УПА підпалила село Шкляри, щоб не допустити до нього польських репатріянтів з УРСР. Вислана на місце група з 14-ї самоходової сотні ВП застала лише згарища та кочуючих під голим небом репатріянтів.
Малі сили дивізії, пише полк. Жепскі, не могли успішно поборювати УПА. Для того полк. Ґражевіч, командир 8-ї дивізії, вирішив зменшити пограничні відділи, щоб звільнені в цей спосіб курені ВП зміцнили гарнізони в Риманові, Сяноку, Ліську та Балигороді.
28 серпня в районі Тирави Волоської 3 курінь 34 полку піхоти в силі 105 людей одержав завдання ліквідувати сотню «Крилача» та перевести агітацію серед українського населення за репатріяцією до УРСР. В ночі з 31 серпня на 1 вересня курінь наткнувся на відділ УПА, розпорошив його та взяв 8 стрільців у полон. На другий день цей сам курінь ВП, переслідуючи противника, знову мав сутичку і взяв 8 полонених та знищив в лісі три бункри.
В міжчасі польське командування одержало вістку, що в околицях Вислока Великого перебуває сотня «Гриня». Вислано відділ ВП, який вийшов на розшуки однак вже нікого не застав, а від населення довідався, що відділ УПА начислював около 500 осіб.
В тім початковім важкім часі боротьби з УПА, пише полк. Жепскі, цивільна адміністрація все частіше домагалось військової охорони. І так 15 вересня в селі Жепель відділ УПА наскочив на групу совєтських бійців, що гнали худобу. Висланий з Команчі відділ із 20 жовнірів та група артилеристів ВП в силі 40 людей з Сянока, прибувши на місце, де перебували совєтські вояки, застав лише згарища дому. Відділ пішов слідом за уступаючими упістами і заскочив їх у селі Прибишів, але по короткій сутичці упівці відступили до лісу.
18 вересня штаб 34 полку піхоти одержав повідомлення, що великий віділ УПА прибув до села Одрехової. Шеф штабу майор Ґрабліс зорганізував відділ із 120 жовнірів і, поділивши його на дві частини, вирушив до Одрехової. Перша частина в силі 50 жовнірів з двома гарматками мала за завдання зайняти південну частину села та обсадити прилягаючий до нього ліс, щоб унеможливити упівцям відступ до лісу. Друга частина, що її вів сам майор Ґрабліс, подалась забезпеченим маршем через Заршин до Одрехової. Відділ ВП зауважили жінки, що працювали під горою і з криком почали втікати до села. Не чекаючи вістки чи перша частина вже зайняла свої становища, майор Ґрабліс вдарив на село, в якому несподівано заскочив перебуваючих там упівців, які почали вицофуватись, глибоким яром до лісу, але цей відступ коштував їх дорого. На полі залишилось 87 вбитих, а 26 захоплено до полону. Відділ Ґрабліса здобув один міномет, б кулеметів, кількадесят крісів та автоматів. Тільки опізнений прихід першої частини ВП уможливив упівцям відступ до лісу. Завдяки несподіваному наскоку перемогу осягнено досить малими силами.
Ясна річ, пише полк. Жепскі, що воєнні дії проваджено в спосіб досить припадковий і вони не могли дати кращих вислідів. Відділи 8-ї дивізії, що були розкинені по величезному терені, не були в стані опанувати ситуації. Дивізія начислювала 7.415 жовнірів, а територія, на якій вона оперувала виносила 7 тисяч квадратних кілометрів. Коли додати ще, що дивізія мусіла забезпечувати державні об'єкти та розміновувати терен, то не дивно, що успіхи в поборюванні ворога були мінімальні.
Переаналізовуючи першу фазу боротьби з відділами УПА, каже полк. Жепскі, треба ствердити, що вона була дуже важка. Мимо того, що відділи були загартовані в боях, спецефічна боротьба з УПА вимагала окремої тактики. Відділи УПА були дуже рухливими, знали знаменито терен і мали піддержку населення. Крім того УПА мала знаменито розгалужений та добре наладнаний розвідчий апарат, який працював на залізничих станціях, поштових урядах, ба навіть, у війську та урядах безпеки і міліції. Власне завдяки тому, вона все мала докладні інформації про пляни і дії ВП. Це вможливлювало їй не тільки виминати сутички і бої, але також уряджувати засідки, та робити несподівані наскоки. Брак транспортних середників не дозволяв не скоре перекидування відділів і в тому лежала частина наших невдач.
Підставовими формами боротьби були облави, перечісування лісів, та засідки, які однак не давали великих наслідків, бо відділи УПА оперували ще великими з'єднаннями.
Друга фаза боротьби листопад 1945 р. — березень 1946 р.
У місяці жовтні 8-а дивізія зорганізувала чотири нові пограничні відтинки, передаючи 1.100 жовнірів та старшин до військ охорони кордону. Рівночасно перегруповано частини дивізії в той спосіб, що 32-й полк піхоти згруповано в Березові, 34-й полк піхоти і 1 самостійний дивізіон проти панцерної артилерії прибули до Сянока, 36-й полк піхоти і вишкільний батальйон розмістились в Ліську, 37-й полк полевої артилерії перенісся до Ольховець. 19-й батальйон саперів розташувався у Негловицях. Тільки штаб дивізії та спецвідділи залишились в Кросні. Санітарний батальйон залишився в Івонічи. Тому, що стан дивізії змалів до 3.695 чоловік, не можна було продовжувати боротьбу проти підпілля на велику скалю, і тому ми мусіли обмежитись тільки до малих акцій та забезпечувати репатріяцію населення до УРСР.
В листопаді дивізія перевела 9 акцій, в яких забито 2 і схоплено 39 упістів.
По доповненні дивізії новим річником розпочато вишкіл, що його треба було часто переводити на акціях. В такій ситуації, каже полк. Жепскі, старі жовніри не все давали собі раду, а що вже говорити про молодих. Вони не тільки що не вміли орудувати зброєю, але ще не знали, як заховуватись у важливих теренових та боєвих ситуаціях. Все це утруднювало ведення бойових акцій.
З зимою ситуація ще більш погіршилась, бо відділи УПА шукали схоронищ по селах і частіше доходило до сутичок. І так 11 грудня 34-й полк піхоти звів бій зі сотнею УПА між селами Березкою і Мишковим, де було 15 вбитих і 20 ранених упістів. 13 грудня жовніри 36-го полку піхоти звели бій з відділом УПА під селами Орелець та Середниця, де було 17 упістів убитих, 24 ранених, а 4 попало зі зброєю в полон.
Завдяки постепенному наладнанню нашої розвідки, ми почали одержувати кращі та частіші інформації про рухи та силу ворога. При кінці грудня агенти «Циган», «Бурий» і «Рожа» донесли, що три сотні УПА з куреня «Рена» зібрались в околиці Тисної та перейшли чехословацький кордон в напрямі села Руське. Перемарш сотень спричинила вістка, що ВП задумує перевести облави в тих теренах. Розвідка донесла також, що в селі Пашеві є штаб 5-го району, що складається з 5 кущів. Кущовим 1-го куща є «Медвідь», якому підлягає 6 сіл; другий кущ має 5-ть сіл. Третій кущ очолює «Бігун», до якого належить 5-ть сіл. Четвертим кущем проводить «Вітер» і йому підлягають 4-й села. В 5-ім кущі, до якого також належить 5-ть сіл, провідником є «Олег». При цім кущі знаходиться 12-ти особовий відділ жандармерії, комендантом якого є «Островерха», а заступником ««Веселий». В склад жандармерії входять «Монах» з села Стефкова, Стефан Юрців - «Круть» та Микола Сорока з Пашови, Антін Грицишин і Славко Чернига-«Яценя» з Роп'янки, Степан Старуха - «Карий», «Галька» з Ольшаниці та «Жук» з Сімишова. Усталено також прізвища інтендантів кущів — «Орла» з першого куща, «Булько» з другого куща, «Дубенко» - Володимир Кілик з четвертого та «Довбуш» із п'ятого кущів. Ці інформації дозволили виарештувати деяких членів у селах району.
У відповідь на арешти, упівці спалили міст в районі Ольшаниця та висадили телеграфічні стовпи. 30 грудня в ночі упівці наскочили на село Новосільці (10 км. на захід від Сянока), висадили залізничну станцію та спалили около 200-та господарств. В тім часі підпалили також село Повня. Зорганізована нами погоня не дала успіхів.
Підсумовуючи дії 8-ї дивізії в боротьбі з підпіллям від 1. 9. 1945 р. по 31. 12. 1945 р., загальний вислід був такий: зліквідовано 238 членів, 375 взято в полон, здобуто 18 ручних скорострілів, 95 крісів, 27 автоматів, 10 пістоль, 3 коні та 1 харчевий магазин та знищено кільканадцять бункрів. Власні страти — 7 вбитих, 4 ранених.
З 5 на б січня дві групи УПА намагались знищити міст на Сяні в Гузелі на захід від Ліська та в місцевості Постолів. Слідуючого дня УПА зробила наскок на Дешко, 6 кілометрів від Риманова. Оперативний відділ 32-го полку піхоти пішов у погоню і мав сутичку коло Вислока, в якій упало 24 упівців, а 10 взято в полон. 12 січня вночі відділ УПА наскочив на село Крулік Польський, десять кілометрів від Риманова. 2 батальйон 32-го полку наскок відбив й упівці залишили своїх 23 убитих вояків. 14 січня цей сам батальйон мав сутичку в селі Поляна Суровична, де було вбито 28 упівців та здобуто машинову і ручну зброю. Власні втрати — двох ранених. Того ж самого дня оперативна група 3б-го полку піхоти наткнулась на відділ УПА, озброєний машиновою зброєю та мінометами в районі Тисни і звела з ним бій, у висліді якого було 4 ранених та 28 вбитих упівців. Підчас боротьби відділ УПА спалив місцевий фільварок, будинки ґміни та два господарства. Слідуючого дня оперативний відділ 34-го полку розбив у селах Сємушове та Голонкове відділ УПА, вбиваючи 23 та беручи 8 упівців у полон.
В другій половині січня змінено тактику боротьби з УПА. В дивізії зорганізовано 4 оперативні групи, які мали виїжджати в силі одного куреня в райони, де знаходились відділи УПА і там проводити акції проти ворога, щоб його цілковито знищити. Створена оперативна група 32-го полку піхоти мала перевести від 22 до 27 січня розшуки в напрямі Воля Вижна — Дарів та прочистити прилягаючі до цього відтинка ліси та села. Друга оперативна група 32-го полку разом з 36-ю комендантурою пограничного відтинку мала перевести від 22 до 29 січня розшуки в напрямі Прусек — Буківсько та Пораж—Кожушне, із завданням прочистити ліси та села.
Оперативна Група Зб-го полку піхоти та 37-ї комендантури пограничних військ мали провести розшуки між 20 а 30 січня в районі Тарнава Долішня, Лукове, Балигород, Березки, Середнє Село.
19-й батальйон саперів мав виконати таке саме завдання в околиці Любатова, Завадки Романівської та Круліка Волоського.
34-й полк піхоти зорганізував дві оперативні групи «Буковсько» та «Пораж». Перша група мала провести розшуки по лінії Буковсько — Токарня — Дарів, Буковсько — Карликів, Буковсько
-Кожушне.
Друга група «Пораж» мала за завдання провести розшуки в трьох напрямках: Пораж — Морохів, Пораж — Завадка Мрохівська та Пораж — Чашин.
Висліди цих акцій були незначні, вдалося одначе устійнити, що в околиці сіл Дарів — Пулави — Воля Сукова перебувають ще сотні «Гриня» та «Стяга». У зв'язку з цим командир дивізії вирішив післати ще одну оперативну групу в район Буківська, щоб дією трьох груп розбити відділи УПА та опанувати згадані місцевості.
Ціла акція тривала три дні і не дала жодних вислідів, але дозволила зробити певну оцінку ситуації. Правильним був підхід до району ніччю, бо заскочив ворога несподівано, але повільна дія груп спричинила опізнення, яке використали ворожі відділи, висмикуючись з окруження. Також відкриття вогню на далеку віддаль не давало добрих наслідків.
В районі Бірчі, де діяла 9-а дивізія ВП, частина куреня «Байди» пробралась на південь у район Тирава Вольська, Завадка, Пашова. Щоб не дати відпочинку упівцям, майор Комар, командант 3б-го полку піхоти, вислав у район Угерці — Ольшаниця — Ванькова 2-й батальйон в силі 200 людей, зміцнений 5-а мінометами, щоб перечісувати ліси та околицю в північно-західному напрямі. В районі сіл Безмихова та Монастирець батальйон наткнувся на сильні упівські частини. На підмогу вислано додатково ще дві компанії війська, щоб не дозволити ворогові вирватись з окруження. В часі цеї акції вбито 14 упівців, але всім іншим відділам УПА таки вдалось висмикнутись з окруження через повільну дію наших частин. В боєвих акціях, що їх провела 8-а дивізія в часі від січня до 7-го лютого впало 263-ьох і попало в полон 219 упістїв. Дивізія здобула 1 ручний скоростріл, 13 автоматів, 33 крісів, 8 пістоль, 4 багнети, б коней та 3 штуки худоби, а крім того знищила 5 магазинів зброї, 2 магазини з умундурованням, 1 магазин з харчами та 20 бункрів. Власні втрати — 1 вбитий, 9 ранених.
Переведені акції оперативними групами 8-ї дивізії виявили, що в тім часі оперували на терені 8-ї дивізії 5-6 відділів УПА. В районі Буківсько — Прибишів — Дарів — Ясінь — Завадка Морохівська — Морохів — Щедре діяли сотні «Дідика», «Сороки» і «Рена». Друге згрупування УПА діяло на відтинку Балигород — Лукова — Тарнава Долішня і Тисна. Третє згрупування діяло на терені Тирави Волоської — Ракова — Пашева — Станкова — Семашева — Тирави Сільської — Угерця і Ольшаниці. В районі Ростоки діяла не розпізнана кінна група УПА.
7 лютого акція продовжувалась при співучасті трьох оперативних груп. Одна з них, третя, під командуванням самого командира дивізії ген. Й. Гражевіча, складалась з частин 34-го полку, 36-го полку, 37-го полку легкої артилерії, 11-го дивізіону проти панцерної артилерії та 37-ї комендантури пограничних військ, провадила розвідку в напрямі Балигород — Воля Міхова — Тисна, прочіску лісів на польсько-чеськім кордоні і будувала перешкоди та козли на стежках та дорогах, що вели до Чехо-Словаччини. Ці операції дозволили розбити і розпорошити сотні УПА «Гриня», «Стяга» і «Біра», що перебували в районі Тисни. В цій акції забито 19 упівців та 5 схоплено в полон. Решта сотень перейшли в Чехо-Словаччину.
24 лютого оперативна група 32-го полку піхоти наткнулась на чоту УПА в районі села Улич, Горохівка та Гута і знищила 20 стрільців та взяла в полон чотового «Хом'яка».
В ночі з 27 на 28 лютого відділ УПА наскочив на село Угерці та знищив відразу три залізничі мости на відтинку Лукавиця.
Через цілий місяць березень відділи УПА атакували пограничні станиці та застави військ охорони пограниччя (ВОП), промислові осередки, висаджували мости, нищили залізниці та телеграфічні лінії. В ночі з 12 на 13 березня на залізничій лінії Сянок — Команьча між місцевостями Мокре і Щавне висадили чотири залізничі мости та знищили рейки і телеграфічну лінію. Висланий відділ 34-го полку піхоти звів бій з одною з чот «Стяга», вбиваючи 5 упівців, а 2-х попало в полон.
26 березня оперативна група третього батальйону 34-го полка в силі 116 жовнірів під командою майора Северина Козири, зміцнена 60-ть особовим відділом пограничників під командою майора Фролова, коменданта пограничного відтинка «Команча», виконала 50-ть кілометровий марш через Загіря — Пораж — Морохів до Кожушного і Команчі, щоб прийти з допомогою пограничній заставі з Волі Міхової, Лупкова — Радошиць та Ясел. Дійшовши до Команчі група мала забезпечити та очистити район Ясел — Радошиць — Островичі — Лупків.
Під Команчею батальйон попав в засідку УПА. Чолове убезпечення в силі 50 жовнірів під командою поручника Ягури одержало спочатку сильний вогонь з горбів на східньому березі ріки Ослави, а після і з полудневого боку. Головні сили батальйону рівнож попали під сильний обстріл з кількох сторін. Головна група батальйону під командою майора Козири мусіла приняти бій на узгір'ю на захід від села Кожушне. Упівці побачивши свою перевагу, почали наступ зі всіх сторін, щоб розколоти групу на дві частини та її окружити. Понісши втрати при наступі, упівці залишили спробу розбити головну силу батальйону, але їм вдалось батальйон окружити. Надходила ніч і сніговія закінчила бій.
Як запала ніч, майор намагався прорватися через лінії УПА в напрямі на село Кулашне та далі на Команчу, але ніч та сніговія перешкодили йому получитися з іншими відділами і тому прорив роблено частинами. Майор Козира і майор Фролов зібрали около 50 жовнірів та прорвались через лінію УПА в сторону Команчі. З Команчі, по короткім відпочинку, біля півночі група рушила до Радошиць, де застала порожну пограничну станцію, тоді як у селі знаходився відділ УПА в силі около 100 стрільців. Не вдаючись у бій, група відійшла на південь. По дорозі зауважено пожежу на південь від Лупкова. Вислані розвідчики принесли вістку, що це горить пограничка станція, залога якої звела затяжний бій з УПА 25 і 26 березня, яка після того відступила на територію Чехо-Словаччини. Станицю упівці спалили. Тому, що поворот до Сянока був неможливий, майор Козира перейшов зі своєю групою чехо-словацький кордон, а наступного дня його відтранспортовано до Дуклянського Просмику, звідки він дістався до Сянока.
На полудневому краю села Кожушного боролась група поручника Ягури без зв'язку з головною силою батальйону, окружена і під напором УПА відступила на північний захід. Прорвашись нарешті з окруження, поручник Яґура наткнувсь на відділ жовнірів в польських мундурах, що виявився групою УПА. Ця група, підпустивши відділ пор. Яґури на яких 60 метрів, відкрила по ньому машиновий вогонь та змусила його відступити на узбіччя гори і там залягти до оборони. Щоб знову не попасти в оточення, пор. Яґура повернув у південному напрямі і дійшов до дороги, сім кілометрів від Буківська, де майор Козира залишив віз з радіостанцією та скорострілами. Пор. Яґура, забравши вози та ранених, вирушив до Буківська, де получився з відділами свого полку.
Слідуючого дня командир 34-го полку піхоти підполковник Плюто пішов з двома батальйонами до Кожушного, але, крім десяти вбитих польських вояків, не знайшов там нікого.
В бою під Кожушним 34-й полк піхоти і група пограничних військ понесли важкі втрати. З окруження вирвалось тільки около 1000 жовнірів, — пише полковник Жепскі. 50 жовнірів вернулось з майором Козирою, а 32 з поручником Ягурою. Таких великих втрат в однім дні 34-й полк піхоти не мав, навіть при форсуванні Ниси Лужицької та пролому німецької оборони на західнім березі цієї ріки. Жертви ці були такі великі тому, що противник не тільки переважав силою, але ще й несподівано заскочив кольону в марші, яка була незадовільно убезпечена. Вона ніколи була б не попала в засідку, коли б головна сила батальйону маршувала в приписанім відступі, від убезпечення. Через це не можна було зорганізувати пртрібної оборони, головні сили, не мали зв'язку ні з командиром полка, ні з частиною поручника Яґури помимо того, що командир батальйону мав при собі радіостанцію, що лежала безчинною на возі сім кілометрів від поля бою. Сам прорив з окруження відбувався без найменшої організованости і батальйон розлетівся на малі частини, яких бойова сила роздрібнилась. Бій під Кожушним, це була добра лекція для командування, яке не повинно було легковажити таких важливих правил, як розвідка та убезпечення.
Реасумуючи активність оперативних груп в місяці березні, 8-а дивізія перевела в цьому місяці 35 акцій, у яких вбитими було 81, ранених 51 і взятих в полон 40 членів УПА. Власні втрати становили 7 вбитих, 7 ранених та 46 пропавших.
В дальшому полковник Жепскі ставить питання чи в другій фазі боротьби відділи 8-ї дивізії виконали своє завдання?
Переведені на протязі 9 місяців воєнні операції проти УПА, — пише полк. Жепскі, — не розбили ворога так як це пляновано на початку акцій. За час 9-ти місячної кампанії ми краще пізнали ворога, його організаційну структуру, методи дії та частинне його розпорошення. За цих дев'ять місяців ми знищили багато ворожих груп, а багато розбили, але понесені втрати ворог доповняв набором та охотниками так, що назагал його чисельність в березні була не багато менша ніж в липні 1945 року.
Беручи під увагу ситуацію та обставини, продовжує полк. Жепскі, в яких йшла боротьба, можна сказати, що 8-а дивізія задовільно виконала свої тяжкі завдання. Ворога примушено роздробитись на менші гурти, більше законспіруватись та діяти в більш лісистих масивах терену віддаленого від більш населених пунктів та місць постою військових одиниць. Це уможливлювало працю та розвиток господарського, адміністративного та суспільного секторів по селах і містах, що до тепер були цілковито під владою УПА.
Напевно можна було б мати далеко кращі осяги боротьби 8-ї дивізії з УПА, коли б не було ряду труднощів, недомагань та помилок. Найбільшими труднощами боротьби було те, що дивізія не знала терену, на якім діяв ворог, місця його перебування, узброєння, кількости, тактики та мала вороже настроєне населення. Не було також розвідки, яка давала б скору і точну інформацію про ворога і добре наладнаної співпраці з Корпусом Внутрішньої Безпеки, Урядом Безпеки, Обивательською Міліцією. Крім цього райони, очищені від ворога, не обсаджувала адміністрація, міліція чи військові частини, що дозволяло членам підпілля вертатися на них знову. Великою перешкодою була також відсутність транспортації, яка дозволяла б на скоре пересування боєвих частин.
(Далі буде тут же. Слідкуйте)
вівторок, 7 грудня 2010 р.
неділя, 5 грудня 2010 р.
ЛІКВІДАЦІЯ «ПРОВІДНИКА»
Після безуспішних діянь, що тривали безпереривно 16 днів і ночей, старшини, а навіть команда оперативної групи «Любачів» почали сумніватися чи вдасться їм знайти бункер, у якому мав знаходитися штаб УПА, а з ним «провідник на закерзонський край» — «Стяг».
В тій ситуації командир підгрупи покликав мене до себе і наказав, щоб ми 17 жовтня ще раз перешукали лісний масив, а якщо до години 16 бункер не буде відкритий — закінчити акцію і сконцентруватися в місцевості Монастир. Правду казати, перешукування лісу без вислідів уже мені надоїло, але що ж — наказ наказом.
В годині восьмій, як командир штурмової групи, я приступив до виконання наказу. Перешук лісу почали ми від межі південного краю в північному напрямі і до одинадцятої години ми досягли краю північного. Там я зарядив коротку перерву, після чого ми з поворотом перечісували ліс у напрямі полудневім. Так ми ходили лісом до години п'ятнадцятої. До північного краю лісу залишилося ще коло 300 м., а до закінчення акції ще одна година... Одначе військо було вже вичерпане, тому я зарядив підпочинок. Я був теж тим лазінням по лісі втомлений, а до того відчував величезну спрагу.
Ми відпочивали на лісній доріжці. Одного із зв'язкових послав я за водою, а трьом розвідникам доручив перешукати загайник. Ледве почав я пити, як прибігає один з розвідників і звітує мені, що вони знайшли якесь підозріле місце. Я зірвався і вже в дорозі розпитую за подробицями. Каже мені, що є така собі стежка, а на ній штучно засіяна зелена травичка і галузки малих сосон пообтирані. Далі штучно засаджений ялівець, а побіч нього свіжо насипана суха глиця.
Я дав наказ командирові резервового відділу, щоб маршував з відділом за мною. Розстрільній подав я сигнал: «Вперед!»
Знаходжу мало вживану стежку. Галузки справді пообтирані, росте травичка трохи відмінна від трави лісної. Підходжу до ялівця. Я нахилився, руою відгортаю глицю, яка здавалася підозрілою, і голосно кричу: «Ну, врешті, ви сякі-такі (я вжив кілька непарляментарних слів), за наші труди і муки сьогодні покінчимо з вами!»
В цьому моменті відчиняється кляпа, з отвору вихиляється один з бандитів і січе по нас серією з автомату. Я був близько при самій кляпі, так що не встиг навіть вирвати револьверу з-за пояса. Я відхилився і впав навзнаки взад. Але мій завжди несхибний розвідник — а був ним тоді рядовий Сковрон — стояв за моїми плечима з автоматом, відбезпеченим і готоим до стрілу. Ждав на бандюгу, як кіт на мишу. Без надуми потягнув за спуск. Бандит випускає зброю з рук і падає назад до бункера. Разом з рядовим Сковроном і рядовим Юдою пробуємо важко раненого бандита витягти нагору. Ми хотіли довідатися, чи в тому бункері є «Стяг». Але це нам не вдалося, бо з бункера відкрито на нас сильний вогонь.
Все це тривало дуже коротко. Потому запала тиша.
Командирові відділу моєї резерви наказав я обійти бункер у промені яких 60 м., визначаючи йому напрями вогню, а трьом рядовим — заняти становища у віддалі коло 5 м. від отвору бункера, і хто вихилиться з бункера, негайно нищити вогнем. Штурмовій групі я доручив окружити бункер двома перстенями, рахуючись з тим, що десь може бути додатковий вихід у добре замаскованому місці. Коли все це було виконане, я видав доручення привести до мене полоненого «Левка».
На лінії оточення запанувала між вояками величезна радість. Навіть доходили до нас вигуки «ура!» Я мусів втихомирити ту розвеселену вояцьку братію.
«Левкові» доручив я, щоб підповз якнайближче до отвору бункера і нав'язав з бандитами розмову українською мовою. Я лежав кілька метрів за ним і диктував йому, що має говорити. Він заявив їм, що вони оточені полком війська і їхні спроби вирватися безнадійні. Спочатку не хотіли взагалі розмовляти, але коли я велів йому сказати хто він і звідки в нас узявся, котрі сотні були розбиті і які командири згинули, відізвалися, закидуючи «Левкові», що він зрадник українського народу, що вітчизна — Україна ніколи йому цього не простить. Чув я власними вухами лемент, що вони пропали, що їх зраджено і що разом з ними пропала ціла «самостійна Україна». Пізніше заявили, щоб їм дати час до надуми, що нарадяться і дадуть нам відповідь.
Від перших стрілів до тієї хвилини пройшла може година. В тому часі отримав я від штабу оперативної підгрупи «Любачів» шифровану записку, щоб за всяку ціну «провідника України на закерзонський край» узяти живого.
По півгодинній перерві кличу до бункера, чи вже нарадилися. Відповідають, що вже, але хочуть переговорювати з якимсь вищим наставником, з полковником. Я через «Левка» відповідаю, що пропозицію приймаю, полковник прибуде сюди за пів години.
Де там тоді можна було шукати полковника, коли сам наш командир групи «Любачів» був у ранзі майора, до того ж його тоді там не було.
Коли проминув визначений час, я сам мусів виступати в ролі полковника. Підповзаю до отвору бункера, зміняю голос і заявляю, що я полковник і хочу з ними говорити. В ній миті роздався за мною у віддалі яких 30 м. величезний вибух і оночасно з отвору бункера з разючим криком: «За самостійну Україну, ура!» вистрибує один з бандитів з ручним машиновим крісом і тне по нас огнем. Але знову наша несхибна трійка розвідників, яка, незважаючи на потужний вибух, не відступила ні на крок, і цим разом була швидка. Бандит упав на землю.
Мушу вияснити, що було причиною того потужного вибуху. Отож, згідно зі звідомленням полоненого «Левка», бункер мав бути в промені 40 м. оточений шістнадцятьма мінами, сконструйованими самими бандитами. Були це гарматні стрільна до 122 мм. гавбиці із спеціяльними запальниками. Від кожного стрільна був протягнутий дріт, що вів до середини бункера. За потягненням дроту стрільно вибухало.
«Стягові» вдалося тільки один такий набій «підірвати», і то так для нас щасливо, що навіть ніхто не був ранений. Кількох було потурбованих куснями дерева і камінням, як теж закопчених і заляканих. Мене теж підкинуло вгору і майже засипало землею. Якимсь кавалком сосни дістав я добре по плечах, так що вояки думали, що я вбитий. Але за хвилинку я встав, обструсив землю і швидко вернувся до форми. Тільки в ухах шуміло.
«Стяг» гукнув до нас з бункра, що покищо полетів один такий набій, зараз полетить їх більше. Але відділ саперів, що співдіяв з нами, негайно приступив до розшуків за тими спеціяльними апаратами. Знайшовши один, провідник відділу досить швидко і зручно його знешкідливив і розшифрував конструкцію. Вдалося йому також знайти систему і віддаль розкладу. За годину район навколо бункера був розмінований.
Я доручив, щоб ще раз докладно перевірити терен, щоб якийсь заплутаний набій не наробив нам біґосу. Після докладної перевірки я знову почав розмову з «Стягом», але був уже обережніший.
Час швидко минав. Сонце хилилося на захід, майже западав вечір.
Я дав «Стягові» 10 хвилин до надуми, або піддається, виходячи з бункера з піднятими руками, або ми приступаємо до цілковитої їх ліквідації. Одначе «Стяг», не зважаючи на наші постійні заклики піддатися, не виходив. Тому ми встрілили до середини бункера через отвір і видихову руру кільканадцять ракет і кілька кісток тротилю. Бункер запалився. Спочатку бандити намагалися гасити вогонь землею, але це не вдалося. Коли полум'я захопило більшу частину бункера, з нутра долетів до нас спів. То «Стяг» зі своєю особистою охороною відспівали свій український гимн. Чути також було крики, що гинуть за «самостійну Україну», після чого наступили тихі вибухи.
Було це 17 жовтня 1947 р. коло години 19.30.
Пплк. Ян Сьвіта
Від Редакції:
Переклад цієї статті передаємо згідно із оригіналом і тому в ній повторяється слово «бандити» на означення вояків УПА, але з самого змісту видно, що це були за «бандити», коли вони вмирали зі словами за «самостійну Україну».
В тій ситуації командир підгрупи покликав мене до себе і наказав, щоб ми 17 жовтня ще раз перешукали лісний масив, а якщо до години 16 бункер не буде відкритий — закінчити акцію і сконцентруватися в місцевості Монастир. Правду казати, перешукування лісу без вислідів уже мені надоїло, але що ж — наказ наказом.
В годині восьмій, як командир штурмової групи, я приступив до виконання наказу. Перешук лісу почали ми від межі південного краю в північному напрямі і до одинадцятої години ми досягли краю північного. Там я зарядив коротку перерву, після чого ми з поворотом перечісували ліс у напрямі полудневім. Так ми ходили лісом до години п'ятнадцятої. До північного краю лісу залишилося ще коло 300 м., а до закінчення акції ще одна година... Одначе військо було вже вичерпане, тому я зарядив підпочинок. Я був теж тим лазінням по лісі втомлений, а до того відчував величезну спрагу.
Ми відпочивали на лісній доріжці. Одного із зв'язкових послав я за водою, а трьом розвідникам доручив перешукати загайник. Ледве почав я пити, як прибігає один з розвідників і звітує мені, що вони знайшли якесь підозріле місце. Я зірвався і вже в дорозі розпитую за подробицями. Каже мені, що є така собі стежка, а на ній штучно засіяна зелена травичка і галузки малих сосон пообтирані. Далі штучно засаджений ялівець, а побіч нього свіжо насипана суха глиця.
Я дав наказ командирові резервового відділу, щоб маршував з відділом за мною. Розстрільній подав я сигнал: «Вперед!»
Знаходжу мало вживану стежку. Галузки справді пообтирані, росте травичка трохи відмінна від трави лісної. Підходжу до ялівця. Я нахилився, руою відгортаю глицю, яка здавалася підозрілою, і голосно кричу: «Ну, врешті, ви сякі-такі (я вжив кілька непарляментарних слів), за наші труди і муки сьогодні покінчимо з вами!»
В цьому моменті відчиняється кляпа, з отвору вихиляється один з бандитів і січе по нас серією з автомату. Я був близько при самій кляпі, так що не встиг навіть вирвати револьверу з-за пояса. Я відхилився і впав навзнаки взад. Але мій завжди несхибний розвідник — а був ним тоді рядовий Сковрон — стояв за моїми плечима з автоматом, відбезпеченим і готоим до стрілу. Ждав на бандюгу, як кіт на мишу. Без надуми потягнув за спуск. Бандит випускає зброю з рук і падає назад до бункера. Разом з рядовим Сковроном і рядовим Юдою пробуємо важко раненого бандита витягти нагору. Ми хотіли довідатися, чи в тому бункері є «Стяг». Але це нам не вдалося, бо з бункера відкрито на нас сильний вогонь.
Все це тривало дуже коротко. Потому запала тиша.
Командирові відділу моєї резерви наказав я обійти бункер у промені яких 60 м., визначаючи йому напрями вогню, а трьом рядовим — заняти становища у віддалі коло 5 м. від отвору бункера, і хто вихилиться з бункера, негайно нищити вогнем. Штурмовій групі я доручив окружити бункер двома перстенями, рахуючись з тим, що десь може бути додатковий вихід у добре замаскованому місці. Коли все це було виконане, я видав доручення привести до мене полоненого «Левка».
На лінії оточення запанувала між вояками величезна радість. Навіть доходили до нас вигуки «ура!» Я мусів втихомирити ту розвеселену вояцьку братію.
«Левкові» доручив я, щоб підповз якнайближче до отвору бункера і нав'язав з бандитами розмову українською мовою. Я лежав кілька метрів за ним і диктував йому, що має говорити. Він заявив їм, що вони оточені полком війська і їхні спроби вирватися безнадійні. Спочатку не хотіли взагалі розмовляти, але коли я велів йому сказати хто він і звідки в нас узявся, котрі сотні були розбиті і які командири згинули, відізвалися, закидуючи «Левкові», що він зрадник українського народу, що вітчизна — Україна ніколи йому цього не простить. Чув я власними вухами лемент, що вони пропали, що їх зраджено і що разом з ними пропала ціла «самостійна Україна». Пізніше заявили, щоб їм дати час до надуми, що нарадяться і дадуть нам відповідь.
Від перших стрілів до тієї хвилини пройшла може година. В тому часі отримав я від штабу оперативної підгрупи «Любачів» шифровану записку, щоб за всяку ціну «провідника України на закерзонський край» узяти живого.
По півгодинній перерві кличу до бункера, чи вже нарадилися. Відповідають, що вже, але хочуть переговорювати з якимсь вищим наставником, з полковником. Я через «Левка» відповідаю, що пропозицію приймаю, полковник прибуде сюди за пів години.
Де там тоді можна було шукати полковника, коли сам наш командир групи «Любачів» був у ранзі майора, до того ж його тоді там не було.
Коли проминув визначений час, я сам мусів виступати в ролі полковника. Підповзаю до отвору бункера, зміняю голос і заявляю, що я полковник і хочу з ними говорити. В ній миті роздався за мною у віддалі яких 30 м. величезний вибух і оночасно з отвору бункера з разючим криком: «За самостійну Україну, ура!» вистрибує один з бандитів з ручним машиновим крісом і тне по нас огнем. Але знову наша несхибна трійка розвідників, яка, незважаючи на потужний вибух, не відступила ні на крок, і цим разом була швидка. Бандит упав на землю.
Мушу вияснити, що було причиною того потужного вибуху. Отож, згідно зі звідомленням полоненого «Левка», бункер мав бути в промені 40 м. оточений шістнадцятьма мінами, сконструйованими самими бандитами. Були це гарматні стрільна до 122 мм. гавбиці із спеціяльними запальниками. Від кожного стрільна був протягнутий дріт, що вів до середини бункера. За потягненням дроту стрільно вибухало.
«Стягові» вдалося тільки один такий набій «підірвати», і то так для нас щасливо, що навіть ніхто не був ранений. Кількох було потурбованих куснями дерева і камінням, як теж закопчених і заляканих. Мене теж підкинуло вгору і майже засипало землею. Якимсь кавалком сосни дістав я добре по плечах, так що вояки думали, що я вбитий. Але за хвилинку я встав, обструсив землю і швидко вернувся до форми. Тільки в ухах шуміло.
«Стяг» гукнув до нас з бункра, що покищо полетів один такий набій, зараз полетить їх більше. Але відділ саперів, що співдіяв з нами, негайно приступив до розшуків за тими спеціяльними апаратами. Знайшовши один, провідник відділу досить швидко і зручно його знешкідливив і розшифрував конструкцію. Вдалося йому також знайти систему і віддаль розкладу. За годину район навколо бункера був розмінований.
Я доручив, щоб ще раз докладно перевірити терен, щоб якийсь заплутаний набій не наробив нам біґосу. Після докладної перевірки я знову почав розмову з «Стягом», але був уже обережніший.
Час швидко минав. Сонце хилилося на захід, майже западав вечір.
Я дав «Стягові» 10 хвилин до надуми, або піддається, виходячи з бункера з піднятими руками, або ми приступаємо до цілковитої їх ліквідації. Одначе «Стяг», не зважаючи на наші постійні заклики піддатися, не виходив. Тому ми встрілили до середини бункера через отвір і видихову руру кільканадцять ракет і кілька кісток тротилю. Бункер запалився. Спочатку бандити намагалися гасити вогонь землею, але це не вдалося. Коли полум'я захопило більшу частину бункера, з нутра долетів до нас спів. То «Стяг» зі своєю особистою охороною відспівали свій український гимн. Чути також було крики, що гинуть за «самостійну Україну», після чого наступили тихі вибухи.
Було це 17 жовтня 1947 р. коло години 19.30.
Пплк. Ян Сьвіта
Від Редакції:
Переклад цієї статті передаємо згідно із оригіналом і тому в ній повторяється слово «бандити» на означення вояків УПА, але з самого змісту видно, що це були за «бандити», коли вони вмирали зі словами за «самостійну Україну».