Любомир РОКИЦЬКИЙ
Доля мені так судилася, що я знав тисячі людей з війська, з фронтів, з полону в Італії, Шотляндії чи Великої Британії та опісля на інших континентах, як щирих з посвятою відданих українських патріотів, яким доля судилася різно і які випили чашу горя до дна у боротьбі за Українську державність. І якщо сьогодні хтось хотів би їх реабілітувати, то це була б образа для них.
Тут в США читаю в пресі чи бачу на власні очі скільки американських вояків, котрі повернулись з війни в Кореї, В'єтнамі, тепер Іраку, мають т. зв. "Post Traumatic Stress Syndrom" - вже не здібні самостійно жити.
Як я був у дивізії "Wiking", у нашій сотні було 15 українців. По двох місяцях мого перебування на фронті в першій лінії бачив усе і пережив, і коли нас, двох українців, нарешті стягнули з фронту на збірний пункт в м. Modlin, звідки за два чи три дні ми виїхали до нашої дивізії, то я зустрів лише одного українця нашої сотні. Знаю, скільки загинуло моїх односельчан-товаришів, знаю вагу вбитого товариша та інших вояків. Також знаю про ранених товаришів і одного товариша майже збожеволілого, бо на позиції, де вони стояли, впало стрільно між них двох, і його товариш загинув, а він думав, що є ранений. По якомусь часі його вилікували в шпиталях і він повернувся до нашої Дивізії.
В Шотляндії в Hallmuir Camp - біля м. Lockerbie - я бачив, що і наші деякі вояки мали цей "Syndrom", але в таборі хтось це назвав, що „хлоп дістав коня", і мене таборова команда змусила везти їх до шпиталю психічно хворих.
Перший Бойко, молодий хлопець, спокійний. Я спав на горішнім ліжку, а він на долішнім, і він щоночі кричав: „Хлопці, рятуйте мене, бо югославські партизани стріляють в мене!"
Вдень я брав його на прохід по таборі і він мені спокійно оповідав, як їх двох югославські партизани зловили, потім вели на розстріл, і його товариша на узбіччі гори розстріляли, а він скочив удолину в корчі, за ним стріляли, а він таки втік до своєї частини.
По якомусь часі другий наш дивізійник, фізично дуже гарно збудований, почав блудити і вночі йшов на площу складу вугілля і шуфлював його, тобто пересував з одного місця на інше. Перестав цікавитися кіном, став нервовим так, що кожен боявся, щоб його не нервувати. Він вдень любив сидіти й писати, і мав записаних кілька зошитів, навіть кілька разів давав мені читати. Кілька віршів мені навіть були сподобалися, мав дар до писання. Мені розповів, що мав вдома дівчину, яку дуже любив, і мав женитися з нею, але вступив до Дивізії. Крім віршів, він ще писав любовні листи до неї, бо чужинки не хотів.
Команда табору з шотляндським лікарем (який любив наш табір і всіляко старався нам помагати) рішили вислати його до шпиталю.
З тяжкою бідою і страхом я намовив його, щоби пішов зі мною до спеціяльної машини, бо поїдемо на роботу. Як замкнули нас двох у машині, він почав нервуватися, а я, як міг, заспокоював його. Я знав, що лікар повідомив шпиталь, що він є небезпечний. Як відкрили двері в машині, то я побачив чотирьох сильних мужчин в шпитальному вбранні, і я потерпав, щоби мене, замість нього, не забрали. Добре, що без проблем він пішов за мною до шпиталю. Його завели в кімнату, а мене до лікаря, який давав мені багато різних питань, а я, не знаючи добре англійської мови, як міг, так відповідав. А тут ще лікар показує мені його зошити, а мені волосся дуба стало. Пояснюй, що він написав! Коротко пояснюю лікареві, що не знаю так добре англійської мови, але з листів любовних до дівчини, дещо переклав. Я завважив, що лікар усміхнувся - не знаю, чи з мене, чи з того, що він написав. Повертаючись до табору, я прокляв всіх і все. А в таборі мої добрі товариші жартували: кого лишуть в шпиталі, його чи мене? По кількох роках мені розповіли знайомі, що його вилікували, і він з шпиталю виїхав до Англії, оженився і завів родину, здоровий.
Ще про свого дуже доброго товариша-дивізійника, щирого патріота. З Італії з першим полком (29 колись) ми виїхали до Великої Британії першим транспортом, до Liverpool, звідти потягом до Шотляндії до переходового табору, де ми вже застали дивізійників з інших полків, які виїхали пізніше від нас, але раніше приїхали. Там нас усіх помішали й розділили по різних таборах. Багато товаришів-односельчан порозділювалися. Мене в групі 70 осіб приділили до бараку ч. 7.
Мені припало горішнє ліжко. Я був дуже замучений, а найгірше пригноблений поведінкою військових впорядників, кинув наплечник до шафи і ліг на ліжко. Так зробили всі і стало тихо. Ніхто не говорить, мабуть, думають, яка буде наша доля?
Нарешті мій сусід справа звертається до мене і каже: „Я є старший стрілець Іван Макогін". Відповідаю: „Я є звичайний простий селепко Л. Е." Зліва чую: „А я є Микола Пуфкий". На долішньому ліжку Макогона лежав Ярослав Венґер і голосно так, щоби всі почули, каже: „Макогони, Макогони за тобов ся дідько гони". Цілий барак вибухнув сміхом. А Макогін відповідає: „Не один дідько гнався за мною, а я ще живий". Він був старший за мене і почав оповідати, як він, сільський актор, танцюрист, хорист виступав в українських національних строях, та ще і ніс український прапор і у всіх окупантів України він був на чорній листі. По жартах і сміху хлопці заснули твердим сном. Макогін з вигляду побив би не одного голівудського артиста. Мав такий гарний чорний густий кучерявий волос, що я чув жарт: „Я волів би стригти 10 баранів, як Макогона". Він став улюбленою особою цілого табору.
Брав участь у хорі, організовував балет українських народних танців, був актором таборового театру, а де працював на фермах, то всі його любили, а деякі і приїжджали за ним. Він все умів зробити. Я чув такий вислів: „Де він піде, за ним золоті верби ростуть".
Погода була дощова, похолодало. Макогін ночами почав кричати: „Любку, мої ноги корчі беруть, не витримаю болю!" Шотляндський лікар приписав йому до натирання масть „Капсулін". Приїжджаємо з праці змучені, а в бараці сморід, неможливо дихати, хлопці кажуть, що тут спати неможливо.
- Забирайся, Макогоне, спати в лазню або в лятрину!
Я стараюся заспокоїти. Та де там. Нарешті хлопці зібралися і хочуть виносити його з ліжком надвір, де падає дощ, присунули ліжко біля дверей, а Макогін почав кричати: „Хлопці, рятуйте мої ноги, бо в мене голова дурна. Я записався до дивізії і, як би не ці ноги, то був би голову загубив".
Хлопці вибухнули сміхом і залишили його.
Макогін каже мені, що завтра буде натирати ноги, як вже всі підуть спати. Вимкнули світло, чую Макогін вже прийшов і ліг на ліжко з натертими ногами, бо знову смердить. Думаю, добре, що вже всі позасинали. По якомусь часі чую крик: „Ой, ой!" Розбудив усіх. Засвітили світло.
„Що сталося, Макогоне?"
Відповідає: „Натираючи ноги, нехотячи посмарував статевий орган. Все пече, не витримую!"
Кожен дає йому іншу пораду...
Пішов до лазні, а там зимна вода... Він виздоровів.
Прийшов кінець табору. Хто мав десь в Англії знайомих, поїхали шукати праці на фабриках.
Макогін каже: „Я поїду до Англії, відкрию кравецький варстат. Також мене приймуть до славного балету „Орлика".
Кажу: „Щасти тобі, Боже, бо ти маєш таланти, професії, а я не маю жодного".
Так само більше, ніж половина табору, крім праці на фермах, не має іншої професії. Як мають, то не знають добре мови. А скільки вже є старших!
Недалеко від нашого табору була військова команда, де були наші дивізійники. Команда очищувала терен від мін чи інших вибухових стрілен. Комендантом цієї команди був дивізійник, здібний студент та щирий український патріот Мариняк. Я поїхав до нього й він каже: „Я поговорю з майором". Майор погодився нас прийняти, про що я сказав у нашому таборі. Пізніше чую: „Поїдете з Любком, він вас виведе з-під ринви на дощ."
Дуже тяжко було розлучатися з друзями. Тепер наша хата була на колесах.
У 1954 році читаю оголошення, що в Лондоні в Royal Albert Hall буде кавалькада пісні і танцю, виступає 30 національностей і також наш славний балет „Орлик" під проводом маестра Дністровика. Зустрічаю багато знайомих. Кажуть: Макогін вже давно виступає з балетом. Мені пригадалися його болючі ноги...
Годі описати хвилювання і радість, бо взяли перше місце. На жаль, того вечора не зміг стрінути Макогона. Кілька років пізніше (я вже жив тоді в Лондоні) виїжджає „Орлик" до Европи на турне. Спішу до СУБ-у, зустрічаю Макогона. Йдуть всі на приняття і вечеру. Він каже: „Веди мене до свого помешкання, бо хочу бачити твою жінку і сина".
В хаті моя жінка питає його, що він зробив зі своїм волоссям, яке вона бачила на фото. Він відповів, що маестро Дністровик сказав йому, щоб сиве волосся за вухами пофарбувати, а він взяв і його обстриг, вже ніхто не бачить сивого волоска.
Повернув з Европи - одним словом, успіх.
Розповідає: „В Австрії, по успішному виступі в замку, баронеса запросила нашу прекрасну оркестру, щоби грали до танців для її запрошених гостей. Оркестра заграла віденський вальс і ніхто не танцює. Я встаю, йду, кланяюся баронесі і запрошую до танцю, оглядаю на залю, а вона вже заповнена танцюристами. Баронеса мені дякує, що я врятував ситуацію."
Немає коментарів:
Дописати коментар