КІЛЬКА ДУМОК СОТ. Д. ПАЛІЄВА ПРО УКРАЇНСЬКУ ДИВІЗІЮ

...........................................
Перед 10 місяцями, коли то більшість з нас переживала перші дні нашої рекрутської долі, ми були інші. Себто ми були здебільша чужі. Ми щотільки пригадували собі одні одних по довгім небаченні, знайомилися з незнайомими, а то й вовком дивилися один на одного, згадуючи ще незабуті обиди в пристрасній політичній боротьбі попередніх років.

Згадаймо образ, такий знайомий кожному з нас: неділя. Вулицями села спішать люди, старі й молоді, а то й діти і до однієї мети: до церкви. Нічого їх не в'яже за виїмком одного: спільної цілі - церкви, що розложилася по середині села. Ціль ніби одна — церква. Але які різні внутрішніми переживаннями є ті люди, що спішать буцімто до однієї мети. Одні йдуть, бо цього вимагає від них внутрішня потреба. Другі — з привички, інші, щоб тільки показатися, ще інші — назначили собі зустріч у церкві, а ще інші йдуть, щоб просто позбиткувати під церквою.

Так і ми перед 10 місяцями зливались з різних сторін в одну ціль — Дивізія, але з якими різними мотивами, переживаннями і наставленнями.

Дивізія, це була та церква, про яку я щойно тільки згадував, до якої одні йшли справді молитися, інші "од нєчого дєлать", як каже москаль, треті ж з думкою, обсадити позицію і вчинити її елементом своєї політики. Признаймося, що так було на початку, бо інакше, серед "тодішнього нашого розпорошення і не могло бути.

Таке, як ми тоді, було і наше довкілля. Одні прощали нас із сльозами радощів в очах, бо здавали собі справу, що це зав'язок збройної сили народу, яка під час війни рішає, чи нарід житиме, чи він загине. Інші байдуже проходили мимо нас, вони були ні теплі, ні зимні, вони взагалі не розуміли нас, чому ми покидаємо вигідне цивільне життя й міняємо його на сірий однострій та штрапаци. А ще інші в сумнів ставили доцільність нашого кроку й покипковували з нас, бо та їхня постава звільнювала їх від обов'язку йти разом з нами, хоч були здорові, як дуби, і мали всі завдатки стати добрими старшинами, підстаршинами, чи стрільцями. І врешті були й такі, що явно і славно виступали проти нашого почину, проти Дивізії, бо вони мали інші рецепти для виведення народу з того імпасу, в який він попав під час цієї війни.

Минає рік від того часу. Доволі часу, щоб подивитися на пройдені шляхи і на... висліди.

Як виглядають нині ті, що перед роком проголосили невтральність, ті, що покепковували тоді з нас, і ті, що були проти нас? Не думаю при тому, як їм особисто поводиться, бо це для нас нецікаво. Але питаю: яку вартість, яку позицію займають вони в бюджеті національної політики, який їх питомий тягар, що заважує на долі нашого народу?

Відповідь не тяжка: одні як втікачі переїжджають з місця на місце, рятуючи свої дорогоцінні тіла й дорогоцінності в валізках. Від них уже народові нічого надіятися, бо не про нарід, а тільки про себе вони думають, в час, коли перед їхнім народом стануло в усю ширінь питання: жити, або вмерти, побідити, або загинути.

А що з другими, тими, що перед роком записували інші рецепти? Вони, в протилежності до попередніх, ідейні люди, які, що їм треба признати, не думали про власну шкіру, але рятунок народу бачили в іншій площині, як ми...

А тепер пробіжімо наш пройдений шлях. Перед 10 місяцями, як я уже згадав, ми творили тільки незугарну масу, незіграну ані кроком, ані думкою. Лучили нас два зовнішні знаки: назва і уніформа. Змісту спільного нам усім ще не було.

Але військо, в протилежності до повстанців, має тендецію доосередности, скупчувати, однаково думати.

Ми, панове Товариство, той шлях пройшли. І нині вже себе майже не впізнаємо в порівнянні зі тими, якими ми були перед 10 місяцями. Наші хребти випростувалися, наш крок став рівний і певний, наші лави випрямлені й зімкнуті, а наші думки зосереджені для однієї цілі. Дивізія — це вже не пустий звук, апель паперовий, але реальна дійсність. У ній зосереджені наші думки, довкруги неї зосереджені надії і сподівання цілого безталанного народу...

........................................

Тому, панове Товариство, наша Дивізія така важна, що вона ставить нас у рівну площину з нашим відвічним ворогом, дає нам шансу мати надію, що ще все не пропало.

Бо військо, це зав'язок надій, що врешті у нас перестане рядити вулиця, що ми вийдемо вже раз з позему повстань на позем регулярних армій, які не тільки не кінчаться невдачним, криваво здушеним повстанням, але дають надію на перемогу.

І врешті ми вчимося тієї найбільшої в житті штуки, передумови всякого успіху: солідарности й послуху. Маю враження, що кожний з нас ловить себе чимраз рідше на тій вродженій охоті побунтуватися проти зверхника, зокрема коли він свій. Оту хибу виполює з нас зовсім основно, військо. Бо ніде так як у війську, ми не вчимося, що життя побудоване на тих 5-ох підставах:

1. Військо не політикує. 2. Військо зберігає лад і порядок. 3. Військо спирається на послусі й дисципліні. 4. Підставою війська є товариськість. 5. Військо є вірне складеній присязі. Ті підстави обов'язують не тільки військо. Вони обов'язую'ть всюди, у кожній ситуації. І як ми повернемося колись, як ветерани, у наше приватне життя, зможемо мати вплив на життя народу тільки тоді, коли ті засади стануть нашою другою натурою, коли вони просякнуть у нашу кров. А як дуже треба нашому народові засвоєння саме тих засад, це ми знаємо найкраще.

Від припадково зібраних 20.000 людей до ордену зцементованого однією думкою, однією ідеєю, овіяною справжньою, вояцькою вірністю, де всі стоять за одного — а один за всіх — далека дорога. Ще важче пройти той шлях у Дивізії, такій, як наша, де побіч українців є німці.

Ми, старі вояки з Української Галицької Армії з тим фактом зустрічаємося вже вдруге. Бо не забувайте, Друзі, що в УГА було 200 старшин — німців, які зголосилися в той час, як добровольці, щоб помогти нам у нашій боротьбі з поляками й москалями. Здебільша були це старшини, які служили за Австрії в полках, зложених з українців і які так зжилися з українцями та прив'язалися до них, що й до української армії пішли за ними. По тих німцях у нас залишилися по 25 роках тільки гарні спомини.

Нині ми також разом з німцями в одній Дивізії. Правда, ті німецькі старшини та підстаршини зустрічаються з нами перший раз, вони не мають того досвіду у наших справах, що ті німці з-перед 25 літ. Але нашим завданням є, щоб ми довели до того нашою загальною поставою тепер і нашою бойовою поставою на фронті, щоб вони нас полюбили і нас шанували, та щоб вони з гордістю носили герб нашого краю, який їм райхсфюрер наказав носити... Це ж наскрізь зрозуміле, що німецький старшина, чи підстаршина, якщо він підчинений службово українському старшині, чи підстаршині, мусить повинуватися наказам і приймати таку саму поставу, яку українець у відношенні до німецького зверхника. Якщо є інші випадки то виною тут вже є не засада, але безрадність українського старшини чи піддстаршини...

Дотеперішні історичні досвіди вчать нас, що тільки та військова одиниця представляє собою бойову вартість, яка від самого долу до самої гори зцементована і в ній немає ніяких щілин, немає слабих місць, крізь які ворог міг би зробити фізичний, або духовий прорив. Що це не приходить само зі себе і не приходить легко, це очевидне. Але в тому річ, що не такий то легкий шлях ми вибрали, а до осягнення великих цілей звичайно тяжкі й мозольні шляхи.