Володимир Кубійович
Промова проф. д-ра Володимира Кубійовича, колишнього голови Українського Центрального Комітету в Галичині, за часів німецької окупації в 1939-1945 роках, виголошена на святкуванні 25-річчя постання 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії 18 травня 1968 р. в Торонті.
***
28 квітня 1943 року був днем постання Української Дивізії, яка носила тоді назву "Галичина". В цей день у Львові появився маніфест губернатора Галицького дистрикту д-ра Оттона Вехтера до української людности, який від імені німецької влади проголосив створення Дивізії в складі німецьких збройних сил для боротьби з большевиками. Разом з цим вийшов український заклик — моє звернення як голови Українського Центрального Комітету, яке солідаризувалося з німецьким маніфестом і закликало колишніх вояків Української Галицької Армії та українську молодь вступати до лав Дивізії.
До створення Дивізії в складі німецьких збройних сил існували недовгий час тільки невеликі й нечисленні українські з'єднання. На українське звернення до урядових німецьких чинників, між іншим і моє до генерал-губернатора Франка — дати згоду на утворення українських збройних формацій для спільної з німцями боротьби проти большевиків — відповіді не було. Ми дістали, проте, посередню відповідь — брутальну колоніяльну політику німців в Україні, зокрема у т. зв. "Райхскомісаріяті Україне". Щоправда, в парамілітарних відділах вермахту і поліції служили сотні і тисячі українців, але це були дрібні допоміжні формації під німецькою командою без ніякої політичної концепції, а навіть і без назви. Ті німці, які розуміли, що не можна перемогти большевиків без політичної концепції, сприятливої для українців та інших народів, що перебували під совєтським ярмом та без створення національних армій, не мали в той час ніякого впливу.
Вони здобули деякий голос тільки після катастрофи під Сталінградом. Одним з них був губернатор Вехтер, який разом із своїм заступником д-ром Бауером намагався реалізувати на території Галичини деяке українсько-німецьке співжиття, очевидна річ, під німецьким проводом. Важливим звеном цього співжиття було виклопотання Вехтером у березні 1943 року у найвищих німецьких чинників згоди на створення в складі Зброї СС Дивізії "Галичина". Це був чималий політичний акт. Утворення великого українського військового з'єднання зміцнило ролю українців у Галичині; щобільше, воно могло мати зчасом вплив на зміну німецької політики у Райхскомісаріяті Україне. Покищо до концепції Вехтера — співпраці з українцями — вороже ставився райхскомісар України Еріх Кох, і стримано Франк, тим більше, що Дивізію організовано без його участи. Тому Вехтер мусів поступати дуже обережно, і Дивізія не могла мати назви "українська". Її відзнакою був галицький лев, а не тризуб.
Створення Дивізії занепокоїло й большевиків. Це ж міг бути початок нової німецької політики на сході — співпраці з українцями, а це тоді, у 1943 році, було для большевиків загрозливе. І тому, мабуть, большевики влітку 1943 року кинули в Галичину кращі партизанські відділи ген. Ковпака, за сотні кілометрів від їхньої бази. Завданням партизанів було наявно показати українцям слабість німецької влади, залишити в Галичині своїх агентів і спричинити сум'яття і хаос, які вже панували в центральній і східній Україні. Треба сказати, рейд Ковпака частково досяг своєї мети. Натомість большевикам не вдалося здеморалізувати добровольців, які зголосилися до Дивізії.
Повернемося до виникнення Дивізії. Вехтер вів розмови з найвищими німецькими чинниками на власну руку, не питаючи українців. Тільки після одержання згоди на творення Дивізії почалися розмови зо мною як представником української громадськости. Постало питання, чи нам солідаризуватися з творенням Дивізії, чи це має бути ініціативою німців. Думки громадян, з якими я вів на цю тему розмови, були поділені. Були застереження, що Дивізія постає в час, коли доля Німеччини є майже вирішена, що з творенням Дивізії не пов'язані ніякі політичні зобов'язання з боку німців, що німцям не можна довіряти, і врешті, що існування Дивізії утруднить наше становище в майбутньому щодо західніх альянтів.
Нам треба пам'ятати, що ми жили під німецькою окупацією, що німці постійно ставили нас перед доконаними фактами — вони їх творили, дуже рідко ми. Пізніше український леґальний сектор — Український Центральний Комітет мав за завдання допомагати українцям в ситуаціях, в які їх поставили німці, подбати, як я це казав десятки разів на зборах з громадянством, щоб ми в цій жахливій війні понесли якнайменше втрат, а навіть зміцнити свої позиції. Наприклад, німці набирали на примусову працю до Німеччини і до т. зв. Служби Батьківщині, а не ми. Але ми в міру можливости допомагали нашим землякам-робітникам. На початку 1944 року німці провели примусовий набір нашого юнацтва до протилітунської служби — у формаціях т. зв. юнаків СС. Ми були проти цього, але поставлені перед доконаним фактом, ми вважали нашим обов"язком допомагати тисячам наших юнаків і, мабуть, зробили чимало добра.
Якщо йдеться про Дивізію, то за активну українську участь в її організації та за співвідповідальність українських чинників промовляли такі моменти. Ми хотіли творити українську збройну силу, і треба було використати вигідний момент, враховуючи увесь риск. Дивізія "Галичина" постала б і без нас, але тоді український чинник не мав би впливу на її характер і на захист інтересів українського вояцтва. Дивізія скріпляла наш стан посідання в Галичині та могла його зміцнити і на інших українських землях. Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене і озброєне велике українське з'єднання, яке при сприятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава; можна було мати деяку надію, що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після програної німцями війни. Завдяки Дивізії українська справа виходила в деякій мірі на міжнародню арену.
На моє рішення бути разом з німецьким чинником співтворцем Дивізії чимало вплинув погляд митрополита Андрія Шептицького, який у розмові зі мною висловив думку, що треба піти на великий риск, якщо йдеться про творення зародку української армії. Завдання дбати про українські інтереси Дивізії взяв на себе мій приятель сотник, Дмитро Паліїв.
Для історичної правди треба додати, що губернатор Вехтер виконував більшість умов, які я поставив у справі Дивізії, але деяких зобов'язань не дотримав, якщо мова про ролю і склад Військової Управи.
Тільки коротко згадаємо події після 28 квітня 1943 року. Існування Дивізії було кілька разів під знаком запиту, особливо на початку 1944 року, коли був плян розбити її на поліційні полки, проти чого довелося гостро протестувати, вдруге — після катастрофи під Бродами. Найвищі німецькі чинники мали постійне недовір'я до Дивізії, мав його і Гітлер. Ще в останні тижні існування Дивізії їй загрожувало роззброєння. Світлим моментом було перетворення Дивізії на Першу Українську Дивізію Української Національної Армії, хоч цей факт не мав великого практичного значення.
Чи Українська Дивізія виконала своє завдання? Так і ні! Ні, бо ми не святкуємо її 25-річчя на Рідних Землях. Так, бо вона увійшла в історію України разом з іншими українськими збройними формаціями: Українськими Січовими Стрільцями, Армією Української Народньої Республіки, Українською Галицькою Армією та Українською Повстанською Армією, в складі якої після катастрофи під Бродами опинилися сотні чи тисячі дивізійників. Чин Дивізії і кров пролита її вояками — це наявний доказ, що ми за всіх обставин хочемо жити для України, а коли треба, і вмирати за неї.
На еміґрації — Ви, Дорогі Побратими, плекаєте вояцькі традиції. Ви не тільки створили свої комбатантські організації, але й реалізуєте ці добрі традиції в різних ділянках політичного і суспільного життя. Бажаю Вам і далі працювати для добра України, ставити її добро понад особисті і групові інтереси, бути далі воїнами України за всіх умов і обставин. Щасти Вам, Боже!
Немає коментарів:
Дописати коментар