ветеран війни, фронтовик,
член ради Львівського відділення
Всеукраїнського об'єднання ветеранів
Спогади сучасника. З посвятою 65-оїрічниці
створення Дивізії „Галичина" (1 УД УНА).
Передача тернопільського радіо "Лад", у якій використано цю статтю. В студії Юрій Луговий.
Уже через тиждень від початку 22 червня 1941 року Німецько-радянської війни, 29 червня 1941 року, німецькі війська увійшли до Львова, а наступного дня - досягли Тернополя. Зі Станіславщини, де радянські війська займали позиції в Карпатах і їм протистояли угорські війська, щоб не опинитися в оточенні, без боїв відступили кінцево 3 липня 1941 року.
Так розпочалася німецька окупація Галичини. На зміну радянському окупантові прийшов німецький, проте це означало докорінну зміну способу життя.
Після відступу з Галичини радянських військ були відкриті тюрми, в яких по-звірячому були замордовані тисячі галичан, що були напередодні війни і особливо в ніч 22 червня арештовані органами НКВС. Тут уже ніхто не міг засумніватися у вкрай ворожому ставленні до галичан з боку радянської влади. Повинен зазначити, що саме політичний терор радянської влади за неповних два роки найсуттєвіше вплинув на повну огидність до радянської влади і комуністичної ідеології, яка розповсюдилася не лише на сучасників, але й на нащадків.
Тому не дивно, що прихід німецьких військ в Галичину сприймали як звільнення від жорстокого російсько-більшовицького рабства і перспективу на подальше вільне життя українського народу. В розрізі цього, 30 червня 1941 року у Львові було проголошене відновлення Української державности, утворено Уряд на чолі з членом Проводу ОУН(Б) Ярославом Стецьком. У краю було проведе очищення від прокомуністичних залишків.
Та німецька окупаційна влада не бажала створення національної держави українського народу хоча б на кшалт Словаччини чи Хорватії. Уряд і чільні представники ОУН(Б), включаючи Степана Бандеру, були арештовані і заслані в концентраційні табори.
Уже з 1 серпня 1941 року Галичину включили як дистрикт (District— область) до складу польського Генералгубернаторства. Таким чином, Галичина була фактично об'єднана з окупованими землями Центральної Польщі і відокремлена від решти українських земель, що входили до Райхскомісаріяту „Україна".
На відміну від радянського періоду, коли основною адміністративною одиницею були чисельні райони, які входили до чотирьох областей, що на практиці означало дуже щільне і глибоке проникнення спроваджених зі сходу радянських чиновників у кожне село, німці утворили одну область-дистрикт (District) Галичина, в якій виділили великі округи (Kreis-округ). У цих повітових містах владу справляв німецький староста, були обсаджені німцями установи політичної поліції-ґестапо (Geheime Staatspolizei) та кримінальні поліції-кріпо (Kriminalpolizei). Поліцію порядку і охорони (Schutzpolizei) комплектували переважно фольксдойчерами (Volksdeutsche) із корінних польських теренів. Вони дуже круто поводилися з українцями, бо фактично це були поляки.
Окупаційну владу цікавили три питання: внутрішня безпека, зокрема на залізничному транспорті, виконання плянів з обов'язкових поставок продуктів (континґентів) та виконання плянів відправки галичан до Німеччини на примусові роботи.
Адже через Галичину пролягав важливий шлях залізничного транспорту на південь України і Кавказ. Мені невідомо, щоб був якийсь випадок підриву потягів. Цим, як відомо, займалися за вказівкою з Москви радянські партизани, але в Галичині їх не було.
Економіка краю базувалася на сільському господарстві. Селяни здавали збіжжя та м'ясо на континґент, але не в таких розмірах, як це було в радянські часи. За здані продукти отримували гроші і спеціяльні асиґнації-„бецуґшайни" (Bezugschein), які давали право придбати за невеликі гроші різні господарські речі, тканини, вироби харчової промисловости (в основному-горілку).
До Німеччини відправляли тих, кого вказав сільський староста (війт).
Політичне життя в краю у таких умовах значно оживилося. У містах і селах створювалися осередки підпільної структури - Організації Українських Націоналістів (Б), яку очолював Степан Бандера. Були, звичайно, і організації ОУН(М), які очолював Андрій Мельник. На відміну від „бандерівців", „мельниківці" проводили свою діяльність майже леґально.
В осередках ОУН(Б), законспірованих, зокрема, під гуртки „Просвіти" молодь вивчала військову справу, техніку конспірації та підпільної роботи, історію України, ідеологічні настанови ОУН. „Декалог" не просто засвоювали, а закарбовували в свідомості як найсвятіші принципи. Девіз „Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї" сприймався як присяга.
Хоча я був достатньо поінформований, бо навчався в Коломиї, а згодом в Станіславові і їздив у село на Коломийщині, не можу твердити, що в краю не було збройних сутичок з представниками німецької влади. Загально відомо, що ґестапо полювало за членами ОУН(Б), оскільки вони закликали до непокори і збройного протистояння німецькій окупаційній владі.
Отже, треба б зупинитися на питанні: чому УПА виникла на Волині, а не в Галичині, де було значно активніше українське підпілля?
По-перше, включення Галичини до складу Генералгубернаторства разом з польськими корінними землями не давало приводу Польському еміґраційному урядові в Лондоні утворювати на теренах Галичини „пляцувкі" польської підпільної Армії Крайової (АК), бо, як вважали, при повоєнному урегулюванні Галичина автоматично з рештою Генералгубернаторства увійде до складу Польскої повоєнної держави.
На Волині ситуація була відмінна, оскільки Волинь входила до складу Райхскомісаріяту „Україна", що сприймалося як вилучення Волині зі складу Польської повоєнної держави, а тому АК проникала на Волинь, організовувала там свої бойові загони, які мали утверджувати польськість Волині.
По-друге, Волинь і Полісся довший час знаходилися під владою Росії, тому тут радянські партизани могли розраховувати на деяку підтримку частини місцевого населення, чого цілком не могло бути в Галичині. І це показав рейд партизанів Ковпака. Крім того, ліси і болота цього краю сприяли діяльності партизанських загонів.
По-третє, німецька окупаційна адміністрація теж поводилася на Волині значно крутіше, бо наявність радянських партизанів та й польської АК змушувала селян надавати їм матеріяльну підтримку харчами, а це якраз і виводило німців на репресивні дії проти місцевого українського населення.
Українському населенню треба було захищатися від насильства, наруги і пограбувань зі сторони радянських партизанів, АК і німецької окупаційної адміністрації. Цю місію взяла на себе ОУН. Отже, розпочалася збройна боротьба на три фронти: проти радянських партизанів, АК і німецької окупаційної влади.
Самі ж німці поводилися гордо, вважаючи себе „вищою расою". Всюди (в потягах, на вокзалах, кінотеатрах тощо) появилися таблички: „Nur fur Deutsche" („Тільки для німців"). Таке ставлення дратувало місцеве населення, але що можна було вдіяти? Хоча українців вважали за „арійців", відводили їм роль слуг і навіть рабів.
На початку німецько-радянської війни німецьке керівництво настільки було впевнене в близькій перемозі, що не хотіло „ділити перемогу" з поневоленими народами Европи. Проте в 1943 році виступило з ініціятивою створення на добровільних засадах іноземних леґіонів. У Галичині з 28 квітня 1943 року почато формування Української Дивізії „Галичина" за ініціятивою губернатора О. Вехтера. Зважаючи на існуючі обставини, Український Центральний Комітет у Кракові під проводом професора Володимира Кубійовича був змушений підтримати цю ініціятиву. Зголошення добровольців значно перевищило сподівання.
Оскільки тут виступаю з особистими спогадами, то хотів б зазначити, що в 1946-1948 роках, проходячи військову службу в радянських окупаційних військах, я служив в 3-ій ґвардійській танковій дивізії, яка дислокувалася у військових містечках Нойгаммер (Neuhammer) і Шранс (Strans), де у свій час проходили навчання вояки Дивізії „Галичина". До речі, про це я здогадався по знайдених у підвалах приміщення штабу дивізії при їх очистці із знайдених листів з Галичини, хоча в той час така думка стосовно Дивізії „Галичина" не надходила.
У квітні 1945 року перетворили Дивізію „Галичина" в 1-шу Дивізію Української Національної Армії (1 УД УНА), чим довели кінцеву мету свого існування. Вони опинилися на чужині, проте (і це не підлягає сумніву) є активними борцями за Українську державність, за українськість України. І в цьому їх велика заслуга перед нацією, бо заряд патріотизму зі сорокових років вони продовжують нести до кінця своїх днів.
Користуючись нагодою, звертаюся до колишніх вояків Дивізії стосовно долі моїх близьких - Івана Шпарика та Миколи Задемленюка із Коломийщини.
Сучасна моя особиста характеристика стосовно Дивізії „Галичина" є стислою, а саме: „героїчна (за змістом боротьби) і водночас трагічна (за наслідками, бо не було розуміння у союзників СРСР її мети) сторінка української історії".
Юнаків забирали у „Баудіст" (Baudienst - будівельна служба), яка виконувала різні будівельні роботи військового профілю: прокладка ліній зв'язку, будівництво доріг тощо. Загони розміщувалися у повітових містах, так що юнаки могли в неділю і свята побувати вдома. Мені особисто теж належало бути в цьому „баудінсті", але шукали мене в Коломиї, а я в той час уже „обертався" у Станіславові, де навчався. Таким чином я уникнув „честі" помарширувати в дерев'яних (черевиках на підошві із дерева). Треба зазначити, що в пляні пошуку когось німецька окупаційна влада була слаба. Тут хіба допомагали доноси місцевих мешканців.
На Українському Центральному Комітетові професора Володимира Кубійовича лежала вся репрезентація українського населення в Генералгубернаторстві, зокрема, стосовно гуманітарної діяльности, для чого створювалися комітети допомоги. Останні відіграли позитивну ролю у 1942 році, коли на Прикарпатті населення голодувало. Для гімназистів і учнів фахових шкіл, які знаходилися поза домом, організували їдальні. Так, наприклад, здавши продуктову картку, такий учень міг отримати щоденно обід.
З того часу добре запам'ятався голод в 1942 році. І річ не в тому, що був неврожай, бо все якось виходили з положення, покриваючи одні продукти іншими. Основна причина-континґенти, які накладала окупаційна влада. Спочатку, вже в липні 1941 року, мадярські окупаційні війська на Станіславівщині наказали обмолотити збіжжя і здати їм. А що залишилося? Мізер. І з цим треба було дожити до нового врожаю, а він видався бідним. Спочатку ще якось обходилися картоплею, збіжжям „з-під млинка", тобто відходами. А прийшла весна, травень, червень - зовсім крайня біда. Взагалі, весь народ голодував, убивали тварин, але м'ясо не могло замінити хліб. Хто мав трохи збіжжя, то пускав його на жорна. Переважно користувалися такими, що їх крутили вручну, але згодом у деяких винахідливих господарів появилися і механічні жорна. Дехто їздив в інші реґіони, зокрема на Поділля, але влада всяким чином забороняла таку торгівлю. На залізничних станціях поліція (а це були, як я вже зазначав, фольксдойчери або поляки з корінної Польщі-„мазури") відбирала клунки, била, скидала з потягів. Дітей, наприклад, організовано вивозили на Поділля, де ситуація була кращою. Здається, у ті часи не було інших думок - як поїсти. Проте, як пізніше виявилося, цей голод („німецький") був „забавкою" (бо не було смертельних випадків) у порівнянні з голодом 1946 року („радянським").
Культурне життя розвивалося досить активно. Осередки „Просвіти" плідно працювали на культурно-просвітницькій ниві, виступаючи організаторами фестинів, театральних вистав, інших заходів.
Освіту повернули на довоєнну систему: існувало кілька гімназій, різні фахові школи, загальноосвітні семирічні народні школи. Треба відзначити, що німці не займалися онімечуванням населення, офіційні документи влади публікувалися на двох мовах - німецькій та українській.
Економіка була повністю підпорядкована потребам фронту. В обігу були злоті, випущені для Генералгубернаторства. Німецькі райхсмарки в обіг в Генералгубернаторстві не допускалися.
Розповідь про німецьку окупацію нашого краю була б неповною, якщо б не сказати про єврейське питання. Загально відомо, що нацистський режим Німеччини дуже негативно відносився до євреїв, а в Галичині ще з австрійських часів їх було чимало і почувалися вони зовсім непогано. З відступом радянської влади мало кому вдалося втекти на Схід, бо все відбулося дуже оперативно, при цьому населення трималося в необізнаності з реальною ситуацією. Отже, прийшли німці, а євреї залишилися. Були створені ґетто, куди зібрали з околиці усіх євреїв. У створеному ґетто євреї не мали права спілкуватися з населенням, виходили з нього хіба що на роботу - як правило, похоронити померлих. Недовго проіснувало ґетто, усіх вивезли до концентраційних таборів.
Кінець німецької окупації в Галичині наступив у серпні 1944 року, хоча райони на сході, зокрема, Тернопіль, Заліщики, Городенка, Коломия, були звільнені від німців у березні 1944 року.
Так розпочалася німецька окупація Галичини. На зміну радянському окупантові прийшов німецький, проте це означало докорінну зміну способу життя.
Після відступу з Галичини радянських військ були відкриті тюрми, в яких по-звірячому були замордовані тисячі галичан, що були напередодні війни і особливо в ніч 22 червня арештовані органами НКВС. Тут уже ніхто не міг засумніватися у вкрай ворожому ставленні до галичан з боку радянської влади. Повинен зазначити, що саме політичний терор радянської влади за неповних два роки найсуттєвіше вплинув на повну огидність до радянської влади і комуністичної ідеології, яка розповсюдилася не лише на сучасників, але й на нащадків.
Тому не дивно, що прихід німецьких військ в Галичину сприймали як звільнення від жорстокого російсько-більшовицького рабства і перспективу на подальше вільне життя українського народу. В розрізі цього, 30 червня 1941 року у Львові було проголошене відновлення Української державности, утворено Уряд на чолі з членом Проводу ОУН(Б) Ярославом Стецьком. У краю було проведе очищення від прокомуністичних залишків.
Та німецька окупаційна влада не бажала створення національної держави українського народу хоча б на кшалт Словаччини чи Хорватії. Уряд і чільні представники ОУН(Б), включаючи Степана Бандеру, були арештовані і заслані в концентраційні табори.
Уже з 1 серпня 1941 року Галичину включили як дистрикт (District— область) до складу польського Генералгубернаторства. Таким чином, Галичина була фактично об'єднана з окупованими землями Центральної Польщі і відокремлена від решти українських земель, що входили до Райхскомісаріяту „Україна".
На відміну від радянського періоду, коли основною адміністративною одиницею були чисельні райони, які входили до чотирьох областей, що на практиці означало дуже щільне і глибоке проникнення спроваджених зі сходу радянських чиновників у кожне село, німці утворили одну область-дистрикт (District) Галичина, в якій виділили великі округи (Kreis-округ). У цих повітових містах владу справляв німецький староста, були обсаджені німцями установи політичної поліції-ґестапо (Geheime Staatspolizei) та кримінальні поліції-кріпо (Kriminalpolizei). Поліцію порядку і охорони (Schutzpolizei) комплектували переважно фольксдойчерами (Volksdeutsche) із корінних польських теренів. Вони дуже круто поводилися з українцями, бо фактично це були поляки.
Окупаційну владу цікавили три питання: внутрішня безпека, зокрема на залізничному транспорті, виконання плянів з обов'язкових поставок продуктів (континґентів) та виконання плянів відправки галичан до Німеччини на примусові роботи.
Адже через Галичину пролягав важливий шлях залізничного транспорту на південь України і Кавказ. Мені невідомо, щоб був якийсь випадок підриву потягів. Цим, як відомо, займалися за вказівкою з Москви радянські партизани, але в Галичині їх не було.
Економіка краю базувалася на сільському господарстві. Селяни здавали збіжжя та м'ясо на континґент, але не в таких розмірах, як це було в радянські часи. За здані продукти отримували гроші і спеціяльні асиґнації-„бецуґшайни" (Bezugschein), які давали право придбати за невеликі гроші різні господарські речі, тканини, вироби харчової промисловости (в основному-горілку).
До Німеччини відправляли тих, кого вказав сільський староста (війт).
Політичне життя в краю у таких умовах значно оживилося. У містах і селах створювалися осередки підпільної структури - Організації Українських Націоналістів (Б), яку очолював Степан Бандера. Були, звичайно, і організації ОУН(М), які очолював Андрій Мельник. На відміну від „бандерівців", „мельниківці" проводили свою діяльність майже леґально.
В осередках ОУН(Б), законспірованих, зокрема, під гуртки „Просвіти" молодь вивчала військову справу, техніку конспірації та підпільної роботи, історію України, ідеологічні настанови ОУН. „Декалог" не просто засвоювали, а закарбовували в свідомості як найсвятіші принципи. Девіз „Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї" сприймався як присяга.
Хоча я був достатньо поінформований, бо навчався в Коломиї, а згодом в Станіславові і їздив у село на Коломийщині, не можу твердити, що в краю не було збройних сутичок з представниками німецької влади. Загально відомо, що ґестапо полювало за членами ОУН(Б), оскільки вони закликали до непокори і збройного протистояння німецькій окупаційній владі.
Отже, треба б зупинитися на питанні: чому УПА виникла на Волині, а не в Галичині, де було значно активніше українське підпілля?
По-перше, включення Галичини до складу Генералгубернаторства разом з польськими корінними землями не давало приводу Польському еміґраційному урядові в Лондоні утворювати на теренах Галичини „пляцувкі" польської підпільної Армії Крайової (АК), бо, як вважали, при повоєнному урегулюванні Галичина автоматично з рештою Генералгубернаторства увійде до складу Польскої повоєнної держави.
На Волині ситуація була відмінна, оскільки Волинь входила до складу Райхскомісаріяту „Україна", що сприймалося як вилучення Волині зі складу Польської повоєнної держави, а тому АК проникала на Волинь, організовувала там свої бойові загони, які мали утверджувати польськість Волині.
По-друге, Волинь і Полісся довший час знаходилися під владою Росії, тому тут радянські партизани могли розраховувати на деяку підтримку частини місцевого населення, чого цілком не могло бути в Галичині. І це показав рейд партизанів Ковпака. Крім того, ліси і болота цього краю сприяли діяльності партизанських загонів.
По-третє, німецька окупаційна адміністрація теж поводилася на Волині значно крутіше, бо наявність радянських партизанів та й польської АК змушувала селян надавати їм матеріяльну підтримку харчами, а це якраз і виводило німців на репресивні дії проти місцевого українського населення.
Українському населенню треба було захищатися від насильства, наруги і пограбувань зі сторони радянських партизанів, АК і німецької окупаційної адміністрації. Цю місію взяла на себе ОУН. Отже, розпочалася збройна боротьба на три фронти: проти радянських партизанів, АК і німецької окупаційної влади.
Самі ж німці поводилися гордо, вважаючи себе „вищою расою". Всюди (в потягах, на вокзалах, кінотеатрах тощо) появилися таблички: „Nur fur Deutsche" („Тільки для німців"). Таке ставлення дратувало місцеве населення, але що можна було вдіяти? Хоча українців вважали за „арійців", відводили їм роль слуг і навіть рабів.
На початку німецько-радянської війни німецьке керівництво настільки було впевнене в близькій перемозі, що не хотіло „ділити перемогу" з поневоленими народами Европи. Проте в 1943 році виступило з ініціятивою створення на добровільних засадах іноземних леґіонів. У Галичині з 28 квітня 1943 року почато формування Української Дивізії „Галичина" за ініціятивою губернатора О. Вехтера. Зважаючи на існуючі обставини, Український Центральний Комітет у Кракові під проводом професора Володимира Кубійовича був змушений підтримати цю ініціятиву. Зголошення добровольців значно перевищило сподівання.
Оскільки тут виступаю з особистими спогадами, то хотів б зазначити, що в 1946-1948 роках, проходячи військову службу в радянських окупаційних військах, я служив в 3-ій ґвардійській танковій дивізії, яка дислокувалася у військових містечках Нойгаммер (Neuhammer) і Шранс (Strans), де у свій час проходили навчання вояки Дивізії „Галичина". До речі, про це я здогадався по знайдених у підвалах приміщення штабу дивізії при їх очистці із знайдених листів з Галичини, хоча в той час така думка стосовно Дивізії „Галичина" не надходила.
У квітні 1945 року перетворили Дивізію „Галичина" в 1-шу Дивізію Української Національної Армії (1 УД УНА), чим довели кінцеву мету свого існування. Вони опинилися на чужині, проте (і це не підлягає сумніву) є активними борцями за Українську державність, за українськість України. І в цьому їх велика заслуга перед нацією, бо заряд патріотизму зі сорокових років вони продовжують нести до кінця своїх днів.
Користуючись нагодою, звертаюся до колишніх вояків Дивізії стосовно долі моїх близьких - Івана Шпарика та Миколи Задемленюка із Коломийщини.
Сучасна моя особиста характеристика стосовно Дивізії „Галичина" є стислою, а саме: „героїчна (за змістом боротьби) і водночас трагічна (за наслідками, бо не було розуміння у союзників СРСР її мети) сторінка української історії".
Юнаків забирали у „Баудіст" (Baudienst - будівельна служба), яка виконувала різні будівельні роботи військового профілю: прокладка ліній зв'язку, будівництво доріг тощо. Загони розміщувалися у повітових містах, так що юнаки могли в неділю і свята побувати вдома. Мені особисто теж належало бути в цьому „баудінсті", але шукали мене в Коломиї, а я в той час уже „обертався" у Станіславові, де навчався. Таким чином я уникнув „честі" помарширувати в дерев'яних (черевиках на підошві із дерева). Треба зазначити, що в пляні пошуку когось німецька окупаційна влада була слаба. Тут хіба допомагали доноси місцевих мешканців.
На Українському Центральному Комітетові професора Володимира Кубійовича лежала вся репрезентація українського населення в Генералгубернаторстві, зокрема, стосовно гуманітарної діяльности, для чого створювалися комітети допомоги. Останні відіграли позитивну ролю у 1942 році, коли на Прикарпатті населення голодувало. Для гімназистів і учнів фахових шкіл, які знаходилися поза домом, організували їдальні. Так, наприклад, здавши продуктову картку, такий учень міг отримати щоденно обід.
З того часу добре запам'ятався голод в 1942 році. І річ не в тому, що був неврожай, бо все якось виходили з положення, покриваючи одні продукти іншими. Основна причина-континґенти, які накладала окупаційна влада. Спочатку, вже в липні 1941 року, мадярські окупаційні війська на Станіславівщині наказали обмолотити збіжжя і здати їм. А що залишилося? Мізер. І з цим треба було дожити до нового врожаю, а він видався бідним. Спочатку ще якось обходилися картоплею, збіжжям „з-під млинка", тобто відходами. А прийшла весна, травень, червень - зовсім крайня біда. Взагалі, весь народ голодував, убивали тварин, але м'ясо не могло замінити хліб. Хто мав трохи збіжжя, то пускав його на жорна. Переважно користувалися такими, що їх крутили вручну, але згодом у деяких винахідливих господарів появилися і механічні жорна. Дехто їздив в інші реґіони, зокрема на Поділля, але влада всяким чином забороняла таку торгівлю. На залізничних станціях поліція (а це були, як я вже зазначав, фольксдойчери або поляки з корінної Польщі-„мазури") відбирала клунки, била, скидала з потягів. Дітей, наприклад, організовано вивозили на Поділля, де ситуація була кращою. Здається, у ті часи не було інших думок - як поїсти. Проте, як пізніше виявилося, цей голод („німецький") був „забавкою" (бо не було смертельних випадків) у порівнянні з голодом 1946 року („радянським").
Культурне життя розвивалося досить активно. Осередки „Просвіти" плідно працювали на культурно-просвітницькій ниві, виступаючи організаторами фестинів, театральних вистав, інших заходів.
Освіту повернули на довоєнну систему: існувало кілька гімназій, різні фахові школи, загальноосвітні семирічні народні школи. Треба відзначити, що німці не займалися онімечуванням населення, офіційні документи влади публікувалися на двох мовах - німецькій та українській.
Економіка була повністю підпорядкована потребам фронту. В обігу були злоті, випущені для Генералгубернаторства. Німецькі райхсмарки в обіг в Генералгубернаторстві не допускалися.
Розповідь про німецьку окупацію нашого краю була б неповною, якщо б не сказати про єврейське питання. Загально відомо, що нацистський режим Німеччини дуже негативно відносився до євреїв, а в Галичині ще з австрійських часів їх було чимало і почувалися вони зовсім непогано. З відступом радянської влади мало кому вдалося втекти на Схід, бо все відбулося дуже оперативно, при цьому населення трималося в необізнаності з реальною ситуацією. Отже, прийшли німці, а євреї залишилися. Були створені ґетто, куди зібрали з околиці усіх євреїв. У створеному ґетто євреї не мали права спілкуватися з населенням, виходили з нього хіба що на роботу - як правило, похоронити померлих. Недовго проіснувало ґетто, усіх вивезли до концентраційних таборів.
Кінець німецької окупації в Галичині наступив у серпні 1944 року, хоча райони на сході, зокрема, Тернопіль, Заліщики, Городенка, Коломия, були звільнені від німців у березні 1944 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар