Ніч на Маґурі Лупчі

Мирослав Квапіль (Переклад з чеської мови М. К.)

У «Чехословенському Вояку», ч. 19, річник XVI, появився цей «спомин з боїв із бандерівцями з-перед 20-ох років». Це оповідання вояка чеха, який признається тільки, що належав до «Групи Рись» і був ранений у бою з одним із відділів УПА. Спомин напевне цікавий українським читачам, тим паче, написаний з очевидним літературним талантом. — Ред.

Бурлак стояв наді мною. Виголений, опалений до бронзова, з вусиком фільмового артиста. Того серпневого вечора Маґура Лупча пашіла горячею, живицею і свіжою кров'ю.

Перед кількома мінутами прозвучали останні стріла. Ми - стрільці з групи Рись попали у засідку бандерівської сотні. З перехресного вогню, котрий засягнув дружину 18 аспірантів, видісталося живими тільки сімох. Двом раненим вдалось втекти. На поляні осталось дев'ять пострілених стрільців, з котрих шість були мертві.

Почалось переслухування трьох, важко ранених, стрільців. Бурлак стояв наді мною, розкрочений, немов гігант. Питання, котрі мені ставив доходили до мене немов з засвіту. Командир сотні говорив приличною словацькою мовою. Я відповідав. Здавалось, що на фоні лісового сутінку бандерівський тризуб почав танцювати шалений танок: пригадав я собі оповідання, освітнього старшини про страшні сцени, котрі бандерівці приготовили полоненим польським воякам з акції «Висла». Автомати кількох Бурлакових стрільців мірили в мою грудь.

Заходило сонце. Я перестав відповідати. Приготований на все, знечев'я відчув я подивугідний спокій. Нині, коли згадую про ті події з-перед двадцяти літ, морозить мене: відкіля взялась тоді така апатія в тій двадцять три літній людині? Чи виросла з тодішніх настроїв повоєнної доби? Чи може в молодості умирається легше?

Просив я Бурлака за перев'язку ранених і воду. Командир сотні подивився на деяких бандерівців, правдоподібно членів штабу, і мовчав. Між обличчями неголених, осмалених мужів пізнав я жінку. Бурлака мовчав. Тоді я сказав йому, що наша армія перев'язує поранених бандерівців і відсилає до лічниць.

Дав знак і наді мною похилився чоловік з великою торбою і почав мені перев'язувати поранені ноги. По хвилі один з бандерівців подав мені польову пляшку. Води в ній не було, але я жадібно пив і пив... Вогонь горівки пригасив мій біль. Погана рана на правій нозі і прострілена права рука вже так не боліли. Бандерівський санітет перев'язав наші рани. Владо мав легкі перестріли ноги. Гірше було зі Славком, мав перестрілений лікоть лівої руки.

Потім Бурлак коротко говорив. Говорив про вільну Україну, про членів УПА (Українська Повстанська Армія), як стрільців без родин і домів, котрі, проте, переможуть. Видно було, що говорити любив, а свою промову закінчив таким жестом: подав руку трьом раненим стрільцям. Потім зник, з цілою сотнею, мов тінь в сірині лісу. Зникли тихше від гаяння снігу.

Три тяжко ранені остали зі своїми болями самі на краю лісу на Маґурі Лупчі. Залишили нам тільки підштанці. Гроші, які мені прислав батько з нагоди моїх уродин, лист мами, дзеркало, кишеньковий ніж, всі ті дрібниці стрільця у полі — за ними скочили немов голодні вовки.

Наші перев'язки пересякала помалу кров. День помер, як кілька годин тому шість молодих людей. Трясла мною пропасниця, втрата крови була велика, майже вірваний лікоть. Перев'язка мокріла кров'ю. Приходила ніч. Зимна, повна зір.

Як Бурлак зник, ми радилися, що робити? Рішили ми, що Славек (мав здорові ноги і був мистцем Морави на 1500 м.) побіжить до наших. Ще за сумерку подався він у напрямі наших позицій над потоком Лупчанка. Там, у віддалі коло десяти кілометрів повітряною лінією, були наші. У лінії засідок там чекали на Бурлакову сотню. Певне чули стрільбу на Маґурі Лупчі. Стрінуть Славка по дорозі. Напевно прийдуть перед північчю.

Ніч постійно володіла над Маґурою. Холод був нестерпний, а час тягнувся розпучливо. Котра година? Правдоподібно буде північ... Потім ми оба, Владо і я, почули людські голоси і віз, який диркотів по лісовій дорозі.

— Наші, — кричав я, — Владо наші!

Однак ніхто не йшов. Ліс таємничо стишився. Даремно ми кликали, ніхто не відповідав. Тільки місяць дивився на той сумний образ. Ті голоси ми зачули ще кілька разів, протягом ночі, однак ніхто не приходив. Але ми були переконані, що наші шукають нас. Оба ми доглянули зникаючі світла. Може це була сумна забава місяця, котрий час-від-часу ховався за хмари, може маячіння раненої людини.

Була це найзимніша ніч мого життя, попри це мав я величезну спрагу. На світанні над Низькими Татрами коротко попадав дощ, потім над долинами тихо стояв півкруг веселки. Ми вже не мали сил. Мучила нас спрага. Ми вже тільки мовчали і чекали і згадували, дім, матір і батька.

Коло полудня — але чи то було полуднє? — ми почули над лісом звук літака. Був це наш розвідчий літак, «Фізелєр-Шторх», рештка з летунської добичі по німецькім летунстві. Літак почав кружляти над поляною, де лежали мертві, і знижався все нижче і нижче. Останніми силами витягнувся я на кілька метрів з ліса і махав до летуна. Описав кілька спіраль. Потім відлетів.

Спрага, що мене мучила, не дасться описати. У тіні корчів жував я вогку траву. Спрага... небо визбулося облаків, був гарячий серпневий день, тихий, тільки рої мух бреніли коло мертвих тіл і червоної перев'язки на моїй нозі.

Зближався другий захід сонця під вершком тої нещасної гори... І враз я його побачив. Наш стрілець, без зброї, з білою перев'язкою на рамені. Дальші постаті бігли — розмазані, бачені крізь сльози — по «Поляні смерти».

У волоссю членів груп Рись, Тигр, Сокіл вже де-не-де прозирає сивина. Було тоді гаряче, душне літо у словацьких горах. Бандерівці не просили. Групи Тепліце (армія) і полк Словаччина (СНБ) зліквідували 85% з тих п'яти соток, котрі перешли наші границі. Бункри, викопані армією у словацьких горах, вже давно позаростали, але пам'ять постійно жива. Маґура Лупча стоїть гола як перед двадцяти роками. Пам'ятників там нема. Наступного року поїду туди. Сам.