НЕПОВТОРНА ЗУСТРІЧ

МЕМУАРИСТИКА

Степан Федорівський

Хіба можна стерти з історії незабутні події? Ні. Яскраві моменти в житті людини не проминають безслідно. Вони з бігом часу затираються, відходять у давність, стають ніби казковими легендами і ще з більшою силою відроджуються в людській пам'яті.
Весною 1945 року прибула в Карпати партизанська чота УПА з центральних українських земель. Про це донеслась вістка в штаб військової округи «Маківка». Командир округи Андрієнко звернувся до політвиховника Липового: Може б ви, друже, пішли на побачення з повстанцями з центральних земель?» Липовий глянув на командира: «Цікаво поговорити з земляками з-за Збруча. А коли я можу відійти?»
— Сьогодні вечором, друже Липовий. Візьміть кращий рій для безпеки.
— Всі наші рої хороші, — відповів Липовий і вийшов з намету.
Політвиховник Липовий з роєм повстанців вийшов із ямельницьких лісів. Протягом ночі маловтоптаними стежками, перекриваючи гори та потоки повстанці добрались під Брязу. На світанку Липовий послав трьох повстанців на зв'язок до провідника підпільної сітки Федора, що мешкав у Брязі. Недовго чекали. Повстанці повернулись з Федором і з ними хлопчина років дванадцять на ім'я Ромко. Малий Ромко також озброєний. При боку дві ґранати, а наперевіс легкий совєтський автомат Сімйонова.
— А чи вмієш ти стріляти? — запитався Липовий.
— Ще ж як! — відповів Федір, а малий Ромко глянув синіми очима й усміхнувся дитячими устами.
Липовий дивиться десь на верхів'я гір. Може одна хвилина і в його пам'яті, ніби кадри фільму пропливла минувшина дитячих років. Стягнувши туго брови, Липовий з тембром смутку промовив: «Друже провіднику, для чого ви тримаєте коло себе хлопця? Йому треба в школу»...
— Вірно! — Ніби чекав на запитання Федір. — Йому треба в школу, але як і де?
Ромко втік з етапного потягу на Сибір. Його батьків і старших дітей родини москалі вивезли на Сибір. За ним шукали совєтчики в селі, але він уже був тут.
— Та всеж якось треба би, — почав Липовий.
— Я про це подбаю...
— Ні, друже провіднику! Я нікуди від вас не піду. Хто буде вести розвідку? Хто вам буде приносити найновіші відомості? — майже одним духом випалив Ромко.
— Це так, Ромцю, але про це поговоримо пінзіше. Тепер ми підемо, І друже Липовий, до чоти з-за Збруча.
Чота розмістилась у лісі з протилежного боку Брязи. Треба, було обійти село лісом і це ще зайняло годину часу. Коли добрались до табору повстанців, то вже ліниво викотилось із-за хребта гори золотопромінне сонце.
Федір з Липовим пішли до того намету, в якому відпочивав командир з центральних українських земель. Увійшовши в намет, Липовий зупинився й глянув на лежачого вояка на сірій салдатській шинелі. Той вояк намірився щось сказати, але Федір промовив перший.
— Вибач, що перешкодили тобі відпочивати. Цей друг є політвиховником з штабу.
— Дуже приємно, — промовив вояк і встав на повний ріст. Політвиховник відвертаючи погляд від вояка протягнув руку й всміхнувся.
– Та це ж ти, Липовий?! — скрикнув вояк.
- Я, друже Ганушевський, — промовив Липовий і міцно обнялися. Федір здивовано глянув, обох зміряв ласкавим поглядом і ляснув рукою по лисині власної голови. – Бачу, ви давно знайомі!
— Починаючи з серпня 1941 року ми працювали в підпіллі. Розбудовували наш рух у районах Вінницької области.
— Також частинно в Житомирській та Київській, - доповнив Липовий.
— Ну, сідай та розказуй, — запропонував Ганушевський.
– Багато розказувати, друже. Ти знаєш ці терени й людей знаєш також. Цікавіше послухати тебе. Ти ж тількищо з центральної України. З так званого «сходу».
– Вірно. Зі сходу, але умовного сходу. Схід це щось інше. Тепер схід навис над Европою. Звичайно, я маю багато цікавого для тебе. Там же твої знайомі, друзі з підпільних часів і тобою улюблена Буг-ріка. Але про це пізніше. Розкажи, як ти почуваєшся тут, в горах.
— Цілком добре. Привик до вівсяних ощипків та бринзи. Буває важкувато, коли натискають совєтчики. Знаєш, мені не зовсім подобаються гори, бо в них важко пересуватися, але водночас тут добре маневрувати. Природне укріплення й затишні фортеці.
— Ти навіть не змінився. Добре обсмалився вітрами та зникла ніжність на обличчі й дещо змужнів, — усміхаючись сказав Ганушевський.
— А ти ж як, на довго чи може зовсім? — запитав Липовий.
— На короткий час. Тільки зустріну головного командира Чупринку, отримаю інструкції й назад за Збруч. Там я маю дві бойові сотні. Тепер вони без мене, але ними командують хороші хлопці. Маємо в партизанських відділах колишніх членів підпілля, але основні сили, це втікачі з совєтської армії. Досвідчені й випробувані в фронтових боях офіцери совєтської армії.. Також маємо націоналістів, переважно з кавказьких народів.
— Який моральний стан населення? Які матеріяльні умови? – запитав Липовий, не відводячи погляду від старого друга.
— Моральний стан взагалі потрясаючий, але відношення до нас, повстанців, гарне. Господарство занепало. Колгоспи зруйновані війною й немає кому в них працювати. Населення голодує, бо Москва забирає хліб, худобу, городину і взагалі все, але наші люди невмирущі. Вони дають собі раду в тяжких обставинах. Дещо мають з присадибних ділянок, а дещо тягнуть з колгоспів.
Ось послухай пару епізодів. У березні я проходив з своїм відділом у селах жмеринського району. Совєтське начальство: енкаґебисти, міліція та партійні апаратчики повтікали з району, а котрі попали в наші руки, то на вимогу місцевого населення були знищені. Інтеліґенція та робітництво тримаються невтрально, а селяни відверто висловлюють симпатії до нашого руху.
Прибули ми в село. Зразу скликали мітинґ і на тому мітинґу мої політвиховники з'ясували політичну програму УПА. Маса зчинила галас і по закінченні мітинґу кинулись розбирати збіжжя з колгоспних зерносховищ. Але знаєш, друже, це все жінки. Ні одного чоловіка немає в селах, хібащо нездатні до праці старики, інваліди та діти. Дуже сумно виглядають українські села. В містах також не краще. Там більше чоловіків, але також інваліди.
Селяни не хочуть працювати для колгоспів. Вони забирають все з колгоспних магазинів, включно з посівними матеріялами, якщо ми з'явимося у селі. Керівники колгоспів також воєнні інваліди. Хоч вони формально належать до компартії, але тієї системи ненавидять. Всі нарікають на війну, але найбільше на грабіжницьку Москву.
– Чи багато зустрічав наших знайомих? — згодом запитав Липовий.
— Дуже рідко й то випадково. Наша організаційна структура внаслідок переходу фронту зруйнована. Нікого знайти неможливо, бо всі десь зникли, ховаючись від очей совєтської агентури. У повстанчих відділах нові люди й переважно ті, що так щиро чекали повороту совєтської влади.
— Чи знаєш ти Сальних калинівського району?
— Ще ж як! — аж скрикнув Липовий.
— Отож я там полював за московськими грабіжниками, — почав розповідати Ганушевський. — Ми вступали в село вночі. З кількома хлопцями я зайшов до знайомого діда. Дід мене не впізнав, бо ми одягнені в совєтські шинелі, розмовляємо по-російськи і дід прийняв нас за солдатів істрєбітєльного батальйону. Почав я розмову з ним такого характеру: «Дєдушка, — кажу до старого, — дайте щось покушать. Дідусь насторожився, аж витяг шию і сердито промови «немає».
— Кусок хліба, або картопель, — підказую йому.
— Кажу немає. Картоплі не вродили, а хліба було мало і той забрала сарана.
— Яка сарана? — питаю старого.
— Ваша. Совєтська сарана! — сердито відповів старий і глибше посунувся за комин печі.
Хлопці мовчать. Я також замовк і поглядаємо на блимаючий каганець. Потім я почав наспівувати мелодію «А ми тую калину...» Хлопці підтримали мене і пісня полилась по сутінках холодної хати.
Дід слухав, а потім зсунувся з печі й підійшов до мене. Дивиться старий на мене і своїм очам нейме віри: «Та це ж ви? Бодай же вас лихо минало. Бабо, та це ж наші хлопці!» - скрикнув старий і обнявши мене, став цілувати.
— Злазь, стара, з печі й ріж курку! Ще залишилась одна, але для таких гостей вари. Хай хлопці підживляться на здоров'я!
— А де ж Марко, ваш внук? — запитав я діда.
— Не згадуйте. Тяжко мені на серці, як згадаю про його. Ой, як тяжко! Такий був хлопець... послушний і добре розбирався в людях. – Дід важко зідхнув, протер кулаком старечі очі й продовжує. — Збирався йти в ліс до своїх. Вже й приготовив усе що треба та нахлинула в село заграділовка і забрала його. Всіх хлопців і старших чоловіків забрали та й послали на передову. Тоді совєтська армія відбивала від німців Вінницю. Були страшні бої і там загинув мій Марко. Хай же йому буде вічна пам'ять, — промовив дід і перехрестився до ікони над столом. Ми також усі встали й перехрестились.