ВСЕУКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ З'ЇЗДИ В 1917 Р.

Проф. Яків Зозуля

Ця тема торкається великої української революції, в яку ми, колишні українські вояки, включилися для боротьби за відновлення Української Держави і яку ми відзначаємо спільно з цілою українською спільнотою.
Цей наш зв'язок належить зазначити тому, що військовий елемент уважається фундаментальним для існування держави. Цей елемент має таку саму вагу, як елемент політичний. Ці обидва фактори майже зливаються в одно ціле, коли нація оформлюється революційним шляхом і самовизначається в самостійну і незалежну державу.
Історики деколи наголошують перевагу військового фактору над політичним, дарма що політичний твір — держава, повинен стояти перед військовим, призначеним для його охорони. Це стається у тих випадках, коли національна свідомість стоїть дуже високо і військо, своїм виступом зразу реалізує політичні домагання свого народу. Але зовсім інакше йде розвиток там, де національна свідомість поневоленого народу відстає у своєму розвитку від інших елементів його життя — економічного, культурного й політичного.
Соціологічно, військо належить до засобів охорони проти зовнішніх ворогів і це його позитивна сторінка. Але воно входить також до апарату гноблення й примусу, яким діюча держава утримує в послуху своє населення, яке часто не задовольняється політикою влади. І це негативна сторінка військового чинника, яка не сприяє тому, щоб військовий переворот зразу дістав підтримку населення, без того, щоб мета перевороту проникла у національну свідомість мас. Ця обставина викликає диспропорцію між політичними потребами народу, які повинні спиратися на військо, і спротивом несвідомої маси проти війська. Це яскраво виявилося на прикладі України в боротьбі її за незалежність.
Цю диспропорцію переочують різні критики наших визвольних змагань, включаючи сюди і приписування невдач військовим провідникам.
Я обмежую своє завдання до висвітлення політичної ролі Всеукраїнських Військових З'їздів, яку вони мали в процесі завзятої боротьби за національне самовизначення і свідомо поминаю технічну сторінку організації збройної сили.
Як ми вже знаємо з історії, що протягом української революції ми мали три Всеукраїнські Військові З'їзди і кожний з них має свою окрему мету й значення.
Ґенеза самих з'їздів лежала в т. зв. наказі ч. 1, що його видав військовий міністр Тимчасового Уряду Гучков 1 (14) березня 1917 року. На підставі того наказу кожна військова частина російської армії повинна була вибрати для себе комітет салдатських депутатів, до компетенції якого належала контроля уживання зброї, без порушення військової дисципліни та втручання в компетенцію командного складу. Організація комітетів з їх контролею поширилася на всі військові з'єднання, від найнижчих до найвищих, від сотень аж до Всеросійського з'їзду військових депутатів у Петрограді.
Цей наказ давав право користування безплатним транспортом обраних депутатів і утримання їх на кошт держави в часі виконування ними обов'язків.
Цим правом негайно скористалися також українські вояки російської армії для свого національного об'єднання. Вони вже 9(22) березня 1917 р. на зборах старшин і вояків у Києві обрали для себе Тимчасову Військову Раду на чолі з полк. Глинським, командиром запасної бригади в Києві. На другий день, 10(23) березня на військовому вічу вони перетворили її на Тимчасове Військове Бюро з 7 членів, а за тиждень після того, 16(29) березня, остаточно оформили в два органи: 1) Український Військовий Організаційний Комітет і 2) Клюб ім. Павла Полуботка. Комітет мав займатися організацією добровольчих (охоче-комонних) українських частин усіх родів зброї. Він складався з полк. Глинського, як голови, полк. Павла Волошина, як заступника голови, і підпоручника Миколи Міхновського, прапорщика Павелка і прапорщика Ґоца, як членів. Натомість Клюб Павла Полуботка мав бути виховно-пропагандивним осередком для українського війська. Його головою став підпор. Микола Міхновський, відомий уже на той час самостійницький діяч, який був покликаний до війська і служив у військовому суді. Його заступником був капітан артилерії Ган.
Обидва ці органи діяли без потрібного порозуміння. Клюб Полуботка обернув «свято квіток», улаштоване ним на майдані на Сирці в Києві, 18 квітня (1 травня), у вояцькі збори, які рішили організуватися у 1-ий Український ім. Б. Хмельницького полк, обрали собі полкову стар¬шину на чолі з шт.кап. Дам'яном Путником-Гребенчуком, і рушили цілою масою на Київ домагатися свого признання. Організаційний комітет Глинського якось залишився збоку, хоч така ініціятива мала б належати йому.
Помимо цих розбіжностей, цілий український провід підтримував богданівців, хоч це коштувало їм великих зусиль. Російська військова влада, в якій полк. Обручев був комісарем Тимчасового Уряду при штабі Київської військової округи, поставилися гостро негативно проти створення українського полку. Російська т. зв. революційна демократія, зорганізована у Виконавчому комітеті громадських організацій, навіть засудила «українізацію штика» своїм голосуванням, хоча богданівців боронили там Винниченко, Міхновський, Паламарчук і Неронович. Тим часом ген. Брусілов, як головнокомандувач південно-західнього фронту, вислухавши делегацію в складі ген.-майора Іванова, підпор. М. Міхновського, підполк. Віктора Павленка, шт. кап. Д. Путника-Гребенчука та інших, затвердив існування полку на певних умовах його організації. Він дозволяв залишити 500 вояків, як кадру, а решта записаних понад 3,000 вояків всіх рангів мали виїхати на фронт. Коли полк приступив до виконання дозволу, тоді тяжко було знайти спосіб виділення тих 500 вояків і тому всі 3,574 вояки залишилися в полку. Однак Обручев викликав до себе Путника-Гребенчука, арештував його і після того за ним пропав всякий слід. Його напевне зліквідували без суду й слідства.
Проф. М. Грушевський та інші провідники правильно вважали, що московську владу найкраще шахувати військовою силою. У нас тоді фактично не було ніякої збройної сили, але сама ідея збройної сили, що може опинитися в українських руках, викликала страх у московських рядах і змушувала їх шукати порозуміння.
Приблизно через два тижні після зформування Богданівського полку був на 5(18) травня 1917 р., скликаний 1-ий Всеукраїнський Військовий З'їзд до Києва. Його скликав Клюб ім. П. Полуботка в порозумінні з Центральною Радою, а конкретно з Грушевським і Винниченком, як головними промоторами українського руху.
Метою з'їзду було зробити зовнішню демонстрацію українських збройних сил, а внутрішньо створити керуючий центр для української військової ініціятиви, що спонтанно виявлялася в різних кінцях великого простору Росії. Обидва завдання досягнуто. Приїзд коло 700 делегатів від 1,580,702 українських вояків (Вістник УВГК Ч. 1) зробив пригноблююче враження на москалів.
Можна здогадуватися, що М. Міхновський з прихильниками мав на увазі використати авторитет Центральної Ради для переведення свого ризиковного пляну негайного розриву з Московщиною. Одначе настрої членів з'їзду не сприяли тому, щоб такий плян міг бути здійснений. На початку члени з'їзду були дезорієнтовані щодо вибору голови Президії З'їзду, який мав би наче персоніфікувати українського військового лідера. Центральна Рада не могла і не бажала конфлікту з Міхновським та Клюбом П. Полуботка, але також не поділяла його ризиковного пляну. Тому вона шукала компромісу, вибравши Президію З'їзду з п'яти осіб, які мали головувати по-черзі: Петлюра, Міхновський, Винниченко, Письменний і Капкан, тількищо призначений командиром Богданівського полку.
На з'їзді вияснено, що він не може вирішити внутрішніх розходжень між політичними методами і військовими плянами. Це питання перейшло на нове тіло: Український Генеральний Військовий Комітет. Радикальна група Міхновського мала в ньому меншість, а більшість була за обережний поступ у вимогах до московської влади. Це зразу виправдало себе тим, що українці, опираючись на делегатів від війська, могли ясно поставити свої домагання Тимчасовому Урядові — признання автономії для України, виділення українських вояків в окремі частини і т. д. Ці домагання відвезла до Петрограду делегація Центральної Ради, на чолі з Винниченком, в якій полк. Пилькевич, матрос Письменний, солдат Ровінський і пор. А. Чернявський сильно підтримували домагання українців. Правда, делегація нічого не досягла. Одначе вона доказала, що військовий фактор, хоч і не підпертий фізичною силою, є важливим аргументом у переговорах і його належить посилювати.
2-ий Всеукраїнський військовий з'їзд, скликаний на 3(10) червня 1917 року став новим пострахом для москалів. Цифра 2,500 делегатів від 1,132,444 вояків, що прибули з військових округ: Петроградської, Московської, Мінської, Казанської, Двінської, Омської, Терської і Туркестанської та з Північного, Південно-західнього, Західнього, Румунського і Кавказького фронтів, говорила сама за себе.
Треба уявити собі грандіозність задуму! Дві і пів тисячі людей, що дали себе вибрати делегатами! Вони повинні були скликати своїх виборців, пояснити їм потребу висилки делегатів, а після повороту знову скласти звіт про свою подорож в Україну. Їх слухали не лише українці, а також їх товариші — вояки інших національностей, вони їхали по залізницях сотки й тисячі кілометрів, зустрічали в дорозі пасажирів, з'ясовували їм мету подорожі до Києва; за них платила московська державна скарбниця за переїзд, вони спинялися на харчових пунктах, ночували на станціях чи в готелях. І скільки то за них було видано грошей за переїзд, приміщення й прохарчування! Коли б все те треба було заплатити самим делегатам, або тому, хто їх кликав, то були б з того великі суми грошей. Ми самі їх ніколи не могли б видати, бо їх просто не мали.
Потім, цілий тиждень нарад в Києві, рух, метушня на вулицях, в ресторанах, в готелях. І всюди те саме: українці, українці і українці. А чого вони хотять? Автономії, своєї влади, свого війська! Цей великий рух досяг свого вершка в моменті проголошення 1-го Універсалу Цен¬тральної Ради у великій будові оперного театру в Києві пізно вечером 10(23) червня. Ентузіязм учасників доходив до найвищої точки. На другий день знову цілий Київ став свідком урочистого проголошення його на площі перед Собором Св. Софії з парадою війська і сотками тисяч учасників. Кинуте нове й незнане слово: Універсал! Що це значить, чому таке слово? І що в ньому пишеться? Всі засоби комунікації рознесли про це відомості по цілому світі. Всюди тільки й мови, що Універсал, Маніфест Українців!
Це був такий засіб, що хвилював уми мільйонів людей і змушував їх думати про українську справу. І не диво, що Тимчасовий Уряд змінив свою думку про ігнорування українських вимог. Він змушений був шукати порозуміння з Києвом.
Та й час був вибраний для такого великого руху найкращий. На фронті в Галичині москалі готували свій наступ на австрійців і німців і тому їм треба було не лише участи багатьох полків з українським складом, але також спокійного запілля. Керенський прямо з фронту завернув до Києва і тут з двома іншими міністрами торгувався за кожне слово, якого ніяк не хотіли йому дати Грушевський з Генеральними Секретарями! Найтяжче було догодитися в справі війська. Обі сторони хотіли здобути якнайбільше. Що це «найбільше» було для нас «замало», то про це сказали Полуботківці своїм повстанням, а що воно було «забагато» для реакційних москалів, про це сказали міністри-кадети, які зробили кризу в Тимчасовому Уряді.
Всеж таки ми мали поважні успіхи. Правда, УГВК не став для нас генеральним штабом і не міг виконувати оперативних військових завдань, але він став таки авторитетним центром для українців цілої російської імперії. Він, правда, не мав у своїх руках ніяких військових установ на фронті чи в запіллі, не мав організації запільних установ і постачання. Але все те автоматично вимагалося й одержувалося від москалів. Однак зближалася доба самочинної демобілізації. Нашу країну почали заливати ватаги дезертирів, руйнування транспорту і неспокої в країні. Тільки там, де вдалося українізувати деякі російські частини, можна було помітити, що виростає нова сила, починає виростати українська армія. Зберігають порядок частини 34-го корпусу, перезваного на 1-ий Український (П. Скоропадський), у 5-му й 6-му корпусах, у Богданівського полку, і на румунському фронті в 71-ій та 78-ій дивізіях.
І треба було нового імпульсу від війська. Тому на 20 жовтня (2 листопада) був скликаний 3-ий Всеукраїнський військовий з'їзд. І знову повторилася картина, коли коло 2,500 делегатів представляли мільйони українців і робили зовнішній рух. Але зчинилася боротьба за владу між большевиками, штабом Київської військової округи і українцями. З'їзд мусів сказати своє слово і він його сказав. Центральна Рада взяла до уваги те слово і 3-ім Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.
Проте і на цей раз Всеукраїнський військовий з'їзд не дав Україні ніякої реальної збройної сили. Всі делегати роз'їхалися після проголошення 3-го Універсалу з Києва, в більшості до своїх околиць, а не на фронт, де їм уже не було що робити.
З'їзд залишив по собі переобрану Раду Військових Депутатів з 158 членів, які мали допомагати не лише Центральній Раді, але урядовцям в міністерствах і адміністрації на провінції. І чого тільки цим членам не довелося виконувати? Мені довелося бути не лише секретарем, чи заступником голови ВРВД, але також їхати як емісар, до Павлоградського повіту, щоб включити його в Україну, бути на телеграфі, щоб тримати зв'язок з делегацією, яка виїхала проти наступаючих на нас чехословаків з наказу Керенського, шукати людей, що уміли писати й говорити по-українськи для служби в міністерствах і т. д. Мій колега Корній Ніщеменко, поручник 71 дивізії, був комісарем подільського району міліції, який спочатку мусів той пост здобути підступом, потім був комісарем радіовисильні і нарешті директором департаменту в міністерстві закордонних справ. Шкода, що ми не маємо змоги навести статистики виконування різної служби всіма делегатами з Всеукраїнської Ради Військових Депутатів, бо це показало б, що і без збройної сили вони сильно скріплювали українську державну машину.
В членах ВРВД українська влада мала цінний на той час апарат зв'язку і пропаганди. Ніхто краще за вояків не міг тої служби виконати. Тільки вояк міг легше пересуватися по залізницях і зручніше інформувати місцевих людей, як цивільні особи. Сама, військова уніформа не раз давала їм нагоду все виконати добре і вчасно.
В стані відсутности української армії, а лише з деякими її зародками, як Богданівці, Січові Стрільці, Юнацька Школа — захопила нас війна з Московщиною. Все, що було тоді під руками, було кинуто на оборону. Треба було збройну силу творити під вогнем ворога. Так творив Симон Петлюра свій Кіш Слобідської України, чи привіз із західнього фронту полк. Всеволод Петрів свій кінний полк Костя Гордієнка, або сотник Ган і пор. Довгаль організовували Студентський Січовий Курінь.
В найкритичнішому моменті показалося, що вояки з російської армії були ненадійними і відмовлялися вести війну з москалями. Тільки добровольці могли розуміти й бажати української держави. Ген. Адам Присовський, знаючи цю ненадійність, проголосив демобілізацію вояків, покинувши Київ большевикам, щоб в дальшій боротьбі на Волині створити нову українську силу. З тою силою пішли і ті члени Ради Військових Депутатів, що були в Києві, а між ними також я, непрофесійний вояк, прапорщик Андрій Долуд, поручник Ліхнякевич і інші.
Нарешті добре знати, що члени Центральної Ради від війська, які поіменно наведені мною в книжці «Велика українська революція» мали приблизно такий склад: 2 генерал-майори, а в тому один генерального штабу, 1 полковник активної служби, 3 підполковники, 4 сотники (капітани) а в тому 2 генерального штабу, 2 штабс-капітани, а в тому один ген. штабу, 15 поручників, 16 підпоручників, 32 прапорщики, 7 військових лікарів і власних фельдшерів, 10 військових урядовців, 2 воєнні інженери, 1 юнкер, 24 підстаршин і 42 рядові вояки.
У відсотках штаб-офіцерів було 10%, «обер-офіцерів» 41%, під-старшин 15%, вояків 30% і невияснених 4%. При цім треба приймати на увагу, що серед рядових вояків було багато осіб з вищою освітою, як наприклад: Саватій Березняк, Осип Гермайзе і інші, не кажучи вже про молодих старшин, що прямо з університетів були покликані до війська. Розуміється, що вони були добрими промовцями, з гарною освітою і умінням поводитися з революційною масою.
Репрезентуючи українських вояків, вони розуміли, що роля їх не так оперативно-військова, як організаційно-пропаґандивна і ту функцію вони уміло виконували.
Всеукраїнські Військові З'їзди творили особливий феномен української революції, який надавав українським подіям іншого характеру, як вони мали в Московщині. Тільки такий тонкий розум, який був у М. Грушевського, міг добачити той феномен і вміло ним керувати з найбільшою користю для відновлення Української Держави.