Іван Бабич Домбровський
Весною 1921-го року Головний Отаман вислав мене на Україну з наказом підпорядкувати всі партизанські загони, що діяли в той час на Україні, під накази командування УНР, яке перебувало в Польщі.
Ще перед початком підготови до нашого т. зв. Другого Зимового Походу на Україну, мені пощастило натрапити на сліди роботи Бориса Савінкова, відомого російського соціяліста-революціонера, який, заручившись підтримкою польських соціялістів, почав підготовляти терен до повстання проти большевиків на правому березі Дніпра.
Витворилась дивна ситуація: українську підготовку до повстання тихцем підтримував польський Ген. Штаб, а Савінкова польські соціялісти, при тому тереном дії обох „партнерів" мала бути в першу чергу Правобережна Україна. Треба було щось діяти, щоб запобігти лихові, яке насувається з третього боку — Москви. Правда, Савінков визнавав українцям право на державну незалежність, з „маленькою" передумовою, що українська вимога дістане згоду від російських установчих зборів, що їх скличеться після упадку большевизму.
Відомості, зібрані мною про організацію Савінкова, я подав у звіті і до Головного Отамана, куди мене негайно викликали, щоб дати мені дальші інструкції. Коли я приїхав і зголосився до Головного Отамана, мені сказали зголоситися до Штабу Повстанчо-партизанської Армії під проводом генерала Ю. Тютюнника. Цей Штаб офіційно вже створений і там я маю дістати приділ дальшої праці. Прискорено виїжджаю до Штабу генерала Тютюнника, до якого завів мене тодішній полковник О. Кузьмінський. Вислухавши мій усний доклад, генерал Тютюнник просив повторити його на письмі. Щодо савінківців сказав коротко:
—Зліквідувати!
— Пане генерале, як маю розуміти слово „зліквідувати"?
— Це наказ!
— Я ще не є у Вашій підлеглості.
— Будете! Мені говорив за Вас Головний Отаман і на цій підставі призначаю вас начальником розвідки Правобережної України. Створіть пункти розвідки в Тернополі, Рівному і Сарнах. Підпункти: в Гусятині, Ланівцях, Корці і Ракітно. Дальші інструкції дістанете від полковника Кузьмінського, він відає розвідкою Повстанчо-партизанської Армії.
— Пане генерале! Проти мене в Тернополі вже сидить савінковець, ген. штабу полковник Зарицький, може ...
— Жодних може! Сказав вам виразно „зліквідувати"!
— Але якою тактикою! Хочу мати директиву!
— Коли хочете докладних директив, то краще сідайте на моє місце, а я поїду в терен ліквідувати савінківців. Акцептую всяку тактику, навіть шнурок на шию, але без розголосу, бо ваша шия також не є асекурована. Поконавши москаля генштабіста, будете мати кращу нагоду бути добрим українським полковником. Помагай Боже!
Приїхавши до Тернополя на вказану мені адресу, відшукав своє „прикриття", себто поручника польської служби Білявського, який офіційно відкрив в Тернополі пункт офензиви. Він урядував у першій кімнаті пункту, я з своїми співробітниками у дальших кімнатах. Всіх, хто переходив кордон до Польщі, військова жандармерія спроваджувала на наш пункт, тому відомості з України я мав з першої руки, цікавіші відомості доповнювались власними розвідчиками.
Мій плян ліквідації савінківців поручник Білявський не тільки підтримав, але й обіцяв нам свою участь. Ми почали стежити полковника Зарицького на кожному кроці: церква, кіно, пошта, залізниця і прохід. Все оточення полковника Зарицького опинилося під нашою обсервацією. Пор. Білявському пощастило в польській жандармерії довідатись, що полковник Зарицький просив для себе охорону, бо його переслідують якісь підозрілі типи. Це нагадало нам потребу енергійно діяти. Ми вже так досконало вивчили оточення полковника Зарицького, що навіть знали обмотки на його черевиках, течку, палицю, капелюх і вбрання.
Неочікувано-скоро нам удалося установити, що Савінков скликає до Варшави з'їзд своїх представників з терену, тому ми подвоїли свою чуйність і приготовились діяти. Прослідивши, що полковник Зарицький купив залізничий квиток до Варшави через Львів, ми того самого вечора відвідали його канцелярію і помешкання. Поручник Білявський, я в уніформі польського старшини, мій секретар Сіленко в уніформі польського капраля, та джура пор. Білявського. Повних дві годині тяглася ревізія канцелярії, перелякані дві жінки, дружина і донька полк. Зарицького, не пробували робити жодних перешкод. Ми забрали все, що далося винести, машини до писання, мапи, фотографії, інструкції Савінкова і... о, Боже!, схему організації!
Тої самої ночі все сконфісковане виїхало надійним транспортом до Штабу Повстанчо-партизанської Армії, а на поворот полковника Зарицького з Варшави треба було уладити западню у Львові. Аж чотири дні треба було дижурити на головній станції у Львові, поки нарешті прибув туди варшавським потягом до Тернополя полковник Зарицький. Цілої години постою потягу було досить, щоб таку саму течку, яку мав полковник Зарицький, виповнити старими газетами, та купити квиток 2-ої кляси з головного двірця Львів, до Львів Підзамче. Решта дії відбувалася кіновою швидкістю: приліпивши собі малі чорні вусики і наклавши чорні рогові окуляри та білий осінній плащ, вийшов я за першим дзвінком по п'ятах полковника Зарицького на перон станції і всів разом з ним до його купе. Тут рішається доля цілої моєї затії! Господи, врозуми його, щоб поклав свою течку на верхню сітку в купе вагону, бо в противному разі змушений буду виїхати поза Львів. Так, він поклав свою течку на верхню сітку, я поклав свою рядом з його течкою. Попросив у полковника Зарицького дозволу відчинити вікно, а відчинивши втягнув повні груди свіжого, теплого осіннього повітря, та старався не пропустити стацію Львів-Підзамче, бо тут потяг стоїть тільки одну мінуту. Виходячи з купе, я взяв течку полковника Зарицького, свою залишив йому на добру пам'ятку і в науку, аби знав, що ідейна праця для батьківщини вимагає, щоб на плечах носити добру голову, не головку капусти. Власне недбальство полковника Зарицького допомогло мені легенько врятувати свої позиції в користь українських визвольних змагань і виминути, може, другий зудар з білими москалями.
Прочитавши мій рапорт і переглянувши здобуті трофеї, генерал Тютюнник висловив мені подяку і признання. „Добуті вами матеріяли кладуть на обидві лопатки наших відвічних ворогів. Вони добровільно мусять покинути поле бою, бо в противному разі ми змушені будемо забити останній цвях у їхню домовину".
Сталося так, як пророкував Ю. Тютюнник. Савінков, побачивши провал розпочатого діла в підготові повстання, зрезиґнував і віддав себе під опіку большевиків, які викінчили його тим, що примусили вискочити крізь вікно з п'ятого поверху будинку в Москві. Так закінчилася військова авантура Бориса Савінкова на Правобережній Україні.
Немає коментарів:
Дописати коментар