С. Г.
... на Поліссі і Волині новостворені відділи Української Повстанської Армії стали зводити свої перші бої рівночасно з німецьким окупантом і з большевицькими партизанами.
Мені не прийшлося бути там, де ті відділи творилися, але я був свідком, як організувалися перші сотні УПА на Лемківщині. І так назавжди залишиться в мене той живий образ, як росли сотні УПА спільними силами українських вояків з різних армій, з широкою піддержкою від місцевого населення.
З малих збройних груп творилися сотні та курені і ставали складовими частинами українських збройних сил. В їх рядах „рам'я об рам'я" стояв в боротьбі із ворогом бандерівець з мельниківцем, бувший червоноармієць з дивізійником, старшина УНР-УГА-УСС з випусником старшинської школи УПА, лемко з полтавцем, інтелігент та робітник із селянином.
Нехай говорять факти.
Був червень 1944 року. Хоч вже два роки Українська Повстанська Армії воювала на Волині і Галичині то західні Карпати, головно Лемківщина, ще не бачили свойого війська. Багато вісток і розповідань про бої УПА можна було почути між населенням; часто йдуть поголоски, що сотні УПА зближаються і на ті терени.
Тим часом більшість українських земель вже під большевиками. Німецько-большевицький фронт швидко посувався щораз дальше на захід. Всі дороги та залізничні лінії завантажені німецькими військами, що в безперервному відступі. Між валками війська також вантажні вагони, а на дорогах вози з нашими біженцями. Лемківщина, цей далеко на захід висунений клаптик української землі, також у прифронтовій гарячці. На її території тисячі українських біженців, між ними десятки боєздатних мужчин, які не хотіли покидати рідних земель, а бажали вступити в ряди УПА.
Підпільна сітка ОУН тих теренів стала перед проблемою. Безпосереднього зв'язку до УПА не було, а охотників збиралося щораз більше, не тільки з-посеред біженців, але також серед місцевих мешканців. Ми почали збирати всіх добровольців в околиці села Вислік Великий з ціллю оформити з них тимчасову сотню. Нам було відомо, що відділи УПА діють в околиці Сянки-Турка, тому туди планували спрямувати цю зорганізовану збройну групу.
Справа не така легка, як здавалося, тому, що між тими кандидатами, які прибували, не було старшин. Та це тривало не довго, бо до нас зголосилися, втікаючи з німецьких допоміжних частин, два старшини — Евген та Лесь. Вони плянували перейти в ряди УПА разом з своїми вояками українцями, але німці викрили їх замір, частину цю роззброїли та перевезли на Словаччину так, що тільки їм двом вдалося втекти. Кілька днів пізніше з'явився між ними Веселий ще з двома вояками з дивізії „Галичина". Веселий закінчив підстаршинську школу, брав участь у боях під Бродами, після розбиття дивізії його прилучили до німецьких частин, які билися коло Сянока, звідсіля він рішився перейти до УПА.
Команду над новозорганізованою сотнею у Вислоці обійняв Евген. При кінці липня 1944 року пощастило видертись з німецької тюрми у Кракові і приєднатись до нас поручникові Мізерному. Він мав за собою найбільш військового досвіду, брав участь в боях на Закарпатській Україні, був в леґіоні 1939 року, перейшов німецький вишкіл. Прохали ми поручника Мізерного перебрати командування, але він не дав своєї згоди, мотивуючи тим, що потребує кілька тижнів відпруження, щоб відпочати після тюремних переживань. Фактично досить було глянути на нього, щоб ствердити, наскільки виснажена ця людина. Все ж пор. Мізерний пристав до групи Евгена, не обіймаючи жодної функції, з ціллю дістатися до Головного Командування УПА і віддати себе до його диспозиції.
В той сам час в околицях Балигорода з'явилася інша велика збройна група, або, як вона себе звала, сотня, під командою Лиса, яка прибула сюди з-під Перемишля. Тут команду над нею перебрав Бурлака, в якого більше вояцької заправи, починаючи ще з Закарпатської Січі. Ця сотня також у марші в напрямку Турки, де хотіла зв'язатися з Головним Командуванням УПА.
В серпні 1944 року обі ті сотні, себто Евгена та Бурлаки, з'єдналися разом в селі Керниця. До них долучились ще менші боївки ОУН. До них між іншим, також прилучився Бір, який перебрав одну з боївок в околицях Команчі і побільшив її охотниками поліцистами з місцевих станиць.
Тепер виринуло важливе питання, кому перебрати команду над цілістю. І знову ж таки найкраще на цей пост надається пор. Мізерний. Цим разом, під натиском своїх давніх друзів по зброї, він погодився очолити новозорганізований курінь. Поручник Мізерний — теперішній командир Рен — перебираючи команду поставив такі свої категоричні вимоги: 1. Новозорганізований курінь мусить податися в ліси, де треба буде його основно переорганізувати та військово вишколити. До цього часу курінь не може брати участи в жодних боєвих акціях за виїмком оборонних. 2. Команду перебирає тимчасово, поки не зв'яжеться із Головним Командуванням УПА, яке назначить командний склад і вирішить про дальшу долю куреня.
Командир Рен поступав постепенно. Підшукував найбільш догідний для вишколу лісовий масив в околицях сіл Ступосани-Насічне, так зване Букове Бердо, і туди завів свої сотні. Вже в короткому часі командир Рен нав'язав контакт з командою Тактичного Відтинка УПА.
Головна Команда УПА затвердила командира Рена на пості курінного та поручила йому перевести всі потрібні персональні зміни й вишколювання куреня.
Вже на Буковому Берді в серпні 1944 року приєдналася до куреня Рена ще одна збройна група, а саме сотня, яку зорганізувала ОУН полк. А. Мельника та яка дотепер вишколювалася в лісах коло села Волосатого. З її рядів рекрутувались такі командири УПА, як командир чоти легкої артилерії при курені Тарас, дальше чотові: Павленко, Ванька, Марко, командир сотенної ПЖ Голий та інші.
Перед командиром Реном стало важке завдання: в короткому часі перетворити свій вишкільний курінь в боєву одиницю і продертись з ним у большевицьке запілля.
Якими людьми розпоряджав курінь? Поважний процент становила ідейна молодь, в більшості сільська, яка не мала жодного військового вишколу, решта це вояки, які переходили вишкіл у різних арміях. Між ними були навіть такі, що служили ще в австрійській армії, а передусім ті, що набирали військового знання в арміях большевицькій, німецькій, польській, чехословацькій, мадярській, словацькій, включно до французького чужинецького леґіону. Були також і ті, що служили в українських формаціях УНР, УГА, УСС як також і ті, що в рядах Січі воювали на Закарпатській Україні. Мали ми учасників українських леґіонів 1939 і 1941 років як і нових учасників української Дивізії. Відносно досить було тих, що навчились поводитися з крісом в українській поліції.
Найбільш пошани в мене для тих, що мали за собою перебуті бої у визвольних змаганнях 1917-1920 років і опісля добровільно зголосились в ряди УПА. Це були люди старшого віку і для них пристосуватися до важких умовин партизанської боротьби не те саме, що для молодих, фізично сильніших вояків. Назвім хоч би бунчужного Н. в сотні Веселого — старшину армії УНР (помер, захворівши на висипний тиф на весну 1945 р.), Дідика — курінного інтенданта, пізнішого командира сотні, учасника УСС (згинув на чесько-словацькому кордоні при переході частин на Захід), або сотника УГА — доброго вишкільника, якого псевдоніма не пам'ятаю, бо ми звикли просто кликати його „сотник" (1945-1947 працював в штабі Тактичного Відтинка УПА „Лемко").
Щодо озброєння куреня, то треба сказати, що зброя була із різних армій, але початково було найбільше німецької, мадярської та словацької. Тому, що курінь готовився переходити в большевицьке запілля, курінний Рен старався роздобути якнайбільше большевицької зброї. Ми рахувались з тим, що одиноким джерелом запасів нашої амуніції і надальше буде те, що ми здобудемо від ворога — тому зброя інших родів вже швидко буде непридатна.
Не зважаючи на те, що остаточне оформлення куреня ще не закінчене, військовий вишкіл переходив безперебійно. Курінний Рен переводив облік всіх вояків, орієнтувався скільки і з якими кваліфікаціями мав старшин та підстаршин і після того визначував функції. І треба ствердити, що не грало тут жодної ролі, чи вояк набув військового знання в німецькій чи большевицькій армії, покінчив підстаршинську або старшинську школу в УПА чи в Дивізії, не було ніякої різниці, чи прийшов з сотні зорганізованої одною чи другою ОУН. З хвилиною, коли курінь став формально одиницею УПА, кожний з нас був тільки вояком Української Повстанської Армії.
Командир Рен старався поставити кожного вояка на пост, на який він найкраще годився, беручи під увагу його військові кваліфікації.
Одначе воно не було легкою справою, бо не завжди заподаний військовий ступінь ішов в парі з умінням практично виказати себе, як старшина чи підстаршина. Найбільше труднощів було обсадити такі відповідальні пости в повстанській армії, як командир сотні. Не багато було тих, що мали старшинський ступінь; ще важливішим було те, скільки такий старшина мав бойового досвіду та чи його вміння командувати сотнею в реґулярній армії робило його здатним на пост командира сотні в повстанській формації. Треба додати, що в нас були також старшини добрі вишкільники, але не надавалися на боєвих партизанських командирів і тільки як вишкільники причинилися до пізніших успіхів нашого куреня.
Багато разів приходилося Ренові перегруповувати сотні, зміняти функції. Він вміло вив'язувався з свого завдання; до переведення того не вистачало тільки самої військової дисципліни, але часто вимагало особистого такту. Візьмім приклад. Перша сотня в курені рахувалася за найкращу і її командиром назначив курінний Евгена. В короткому часі показалося, що Евген, хоч перейшов добрий німецький вишкіл, не підходив до тієї функції. Командир зняв його з того посту і на його місце поставив Веселого, який мав покінчену підстаршинську школу в Дивізії. Одначе, щоб не вразити Евгена, який належав до дуже амбітних, Рен відіслав його до диспозиції команди Тактичного Відтинка УПА.
Так само вміло поступав із провідниками теренової сітки ОУН, які займали різні пости у своїх теренах, а з хвилиною наближення фронту голосилися до куреня. Яку функцію приходилось їм обняти в відділі, залежало виключно від військового знання. Хто з них не мав військових кваліфікацій став рядовим вояком. Як звичайно всюди, так і тут, траплялося, що знаходились люди з перечуленими амбіціями. Деколи приходилося командирові куреня стрінути людей, яким важко було освідомити собі, що вони не на свойому адміністративному пості в підпіллі, але в рядах УПА. Проте курінний Рен легко давав собі з ними раду.
У час формування куреня трапився, наприклад, такий випадок. В перших днях вишколу на Буковому Берді один з провідників бажав, щоб курінний після відібрання звіту дижурного старшини ще звітував йому. Рен вияснив йому в рішучій але витриманій формі, що він міг вимагати це від сотні, яка організувалася коло Вислока на його терені і не підлягала ще командуванню УПА, але не тепер, коли курінь є складовою частиною Української Повстанської Армії. Луговий мусів це прийняти до відома і в кілька місяців пізніше він перейшов з нами фронт в характері рядового вояка.
З початком вересня 1944 року оформлення нашого куреня майже закінчено. Командиром першої сотні став Веселий, другої Бульба, третьої Бурлака а четвертої Іскра. Крім цього існувала при курені чота легкої артилерії, якої командиром був Тарас.
Тепер, коли вже курінь мав характер військово вартісної одиниці, командир Рен вислав чотирьох своїх старшин і сотенних Бульбу та Бурлаку, курінного адьютанта Біра та мене до Команди Повстанського Відтинка УПА зі звітами, при тому подав до затвердження свій командний склад і запитував про дальші накази. В нас не було телефонного ні радієвого зв'язку, ми послугувалися живим зв'язком і тому не контактувалися так часто.
Командир відтинка вислухав звітів не сам, з ним ще два командири. Звіт наш був вичерпний і командири не ставили багато додаткових питань; ми бачили, що вони вдоволені, а найкращим доказом того був наказ, який ми привезли Ренові. Йому підпорядковано всі в околиці діючі сотні УПА і доручено пробитися з ними через німецько-большевицький фронт у большевицьке запілля.
Не дуже весело прийняв цю вістку командир Рен, бо здавав собі справу з надзвичайно трудного і відповідального завдання. Наш курінь не мав ще за собою більшого практичного боєвого досвіду, зате його позитивом було те, що приблизно в сімдесять відсотках він складався з місцевих лемків та бойків, які добре надавалися до маневрування в гірському терені. Інші сотні, над якими тепер перебирав командування Рен, мали вже за собою не один бій, головно сотні Байди, Нечая, Чорного і Громенка. Зате деяким з них важко маршувати по верхах гір, пробиватися дебрами, орієнтуватися в густих лісах.
Не легко це було передусім сотні Байди, якої вояки із східніх областей України ще не звикли до гір. їм сприяє те, що більшість з них мали вже військову заправу з червоної армії і в відділах УПА. Можливо, що ще важче було сотні Осипа, якої вояки походили здебільша з околиць Перемишля і не тільки не мали досвіду оперувати в горах, але ще й не мали боєвої заправи.
Два-три тижні перед ліквідацією вишкільного табору на Буковому Берді Командування УПА прислало шістьох нових випусників старшинської школи УПА "Оленів" до розпорядження курінного, між ними Левка, Сокола та Лісовика. Всі вони були молоді і мали закінчену середню освіту. Не один із них снував мрії, що по закінченні старшинської школи йому прийдеться зразу стати командиром повстанської сотні і повести свій відділ в бої. Та внедовзі дійсність показала, що стати повстанським сотенним не так легко, не досить було мати старшинську школу й бути ідейним, але треба було виявити раніше ще багато інших позитивних прикмет та передусім набрати практичного досвіду.
І тут ще раз треба ствердити об'єктивність нашого командира в наділюванні функцій. Тому, хто покінчив старшинську школу УПА, не давав ніякої вищости над тим, який набрав військового знання в іншій армії і виявляв себе здібнішим. І так Левко обняв пост чотового, Лісовик став бунчужним в сотні Бурлаки, а Сокіл виховником.
Карпатська природа сприяла повстанцям, вересень був теплий та погідний і саме добігав кінця. Командир Рен скликав важливу нараду курінного штабу із приявністю всіх сотенних — останню на Буковому Берді — і вияснив свій плян пробою через фронт. Дня 24 вересня 1944 року, силою понад двох тисяч бійців, ми вирушили з місця постою в напрямі фронту.
Немає коментарів:
Дописати коментар