Н.Н.
Вночі з 23 на 24 липня 1946 р. в невеликому лісі над присілком Явірника Руського-Загути розташувався курінь УПА „Холодний Яр". В склад куреня входили відділи Громенка, Б.і К. Командири забезпечили свої відділи сильними заставами, щоб ворог не міг їх застукати несподіваним наступом.
Втомлені бійці лягли відпочивати, але так, щоб у кожній хвилині могли прийняти бій. Одні заснули зразу, інші, зібравшись у невеликі гуртки, оповідали різні пригоди, жартували.
Коли зійшло сонце, в поле виходили селяни на працю. Були це переважно жінки, чоловіки ховались і в селі не ночували. Перед полуднем, близько години десятої, жінки й дівчата повідомили, що в село Явірник Руський прийшло польське військо. Точної кількости не могли сказати, бо вибігли з села зразу, як тільки появилися перші ворожі стежі.
Ворог вислав одну сотню в село на розвідку, а дві сотні розташував у Делягівському лісі, направивши на село важкі кулемети.
Які були наміри ворога, ми не знали. Він, або думав грабити село, або готовився до наступу на наш курінь. Це був відділ КБВ (Корпус Безпєченьства Вевнентшнеґо — корпус внутрішньої безпеки).
Командний склад нашого куреня зібрався на нараду. Рішено прогнати ворога, поки він почне грабити село, та розгромити його. Кожний командир дістав своє призначення. Оба відділи мали творити клин. К. мав обійти ворога лісом і загородити йому дорогу.
Тимчасом ворожа розвідка вийшла з села і приєдналася до частини, що стояла в лісі. Але про це ми не знали.
Після короткої наради командири зібрали свої відділи і дали завдання чотовим і ройовим. Наступ мав початися о годині 14-ій. ]
Перший вирушив із своїм відділом К., що мав найбільш віддалений відтинок наступу. В годині 12-ій вирушили Громенко і Б..
Маршрут Б. вів через присілки Загути, Нетребка, Рибне; Громенко просовувався лісом і потоками.
Селяни зі сльозами в очах зустрічали повстанців. Вони провожали своїх месників на велику путь, віривши твердо в їхню перемогу.
Пополудне. Сонце стояло високо і пражило золотистий лан хліба. Глибокими яругами, поміж збіжжам, використовуючи природне прикриття, мов ключ журавлів, просовувалися тіні. Ніхто не відчував утоми, хоч була нестерпна жара. По обличчях тонкими струмками спливав піт. Ось-ось настане хвилина, в якій ми зустрінемося з ворогом. Хоч кожний знав, що може прийдеться згинути і назавжди попрощатися з своїми друзями, однак це нікого не пригноблювало. Спокійно ми йшли вперед. Липневий вітер клонив до наших стіп жита. Всі мовчали. Лише часом по лінії притишений запит: „Котра година?"
— Пів другої — відізвався хтось.
— Ох, ще довго! —
В годині 14-ій зупинилися на віддалі 400 метрів від села. Дві сотні розгорнулись у розстрільну і бойовим ладом пішли вперед. Час від часу по лінії пересовуються з наказами зв'язкові.
— Вже видно село! — весело відізвався хтось.
Нараз у Делягівському лісі озвались кулеметні серії. Мабуть командир К. напоровся на ворожу заставу.
— Бігом, вперед! — лунає наказ.
Мов леви скочили повстанці, щоб не дати ворогові часу зорієнтуватися і щоб несподівано вдарити на його зади.
Постріли не втихають. Відізвалося більше кулеметів. Ворог, розташувавшись у лісі на догідних позиціях, відкрив по нашій лаві сильний кулеметний вогонь.
— Стрибками, бігом вперед! Щадити муніцію! — Передається по нашій лінії наказ командира.
Ворог уже у віддалі п'ятьсот метрів. Під градом куль, стрибками, один за одним просовуються наші вперед.
В лісі бій не втихає. Ось і село! Воно немов завмерло. Хто не втік, той заховався від ворогів по льохах або криївках.
Щоб не дати нам опанувати села, ворог посилає одну чоту під командою поручника X.
Громенко зорієнтувався і дав наказ:
— Праве крило вперед! Вдарити з флангу! —
Хлопці скочили миттю і зашахували ворога так, що він не міг рушитися ні назад, ні вперед. Вперед не можна було, бо шлях загороджував наш сильний вогонь, а позаду — чисте поле і до лісу далеко, відступати було неможливо. Ті, що пробували втікати в ліс, гинули від наших куль, або мусіли здаватися в полон. Так здався в полон поручник X. з 14 вояками. Кількох із них були ранені. Командир дав наказ забрати ранених у село і дати їм медичну допомогу.
Розгорівся завзятий бій. Кількох наших ранених відіслано в село до санітарного пункту. Ворог попав у безвихідне становище. По першій невдачі, побачивши, що частина, яка пробувала вдертися в село, вже зліквідована, він знову старається прорвати середину нашої лінії. Але зазнав знову поразки. Сильним обстрілом наших кулеметів і крісових гранатометів, зліквідовано ворожий протинаступ. Частина втекла у ліси, а деякі зайняли оборонні становища у віддалі ЗО м. від нашої лінії. Щоб скоро зліквідувати спротив ворога, командир середнього відтинка, В., гукнув:
— Хлопці! Гранати! —
Вмить, мов грім з ясного неба, на ворожі становища впало кількадесять ґранат. Ворог відповів також ґранатами, але їх було мало і не зробили великої шкоди.
Наше праве крило, що вже було в лісі, почало обходити ворога. Він зорієнтувався, що йому грозить і на його задах почалося велике замішання. Під цільним, обстрілом ворог відступив в глибину лісу, залишаючи на полі бою 48 вбитих; ранених забрав з собою.
Як опісля оповідали селяни Явірника Руського, крім 48 вбитими, ворог мав 55 легко ранених, яких по нашому відступі привезли до села, де й робили їм перев'язки. Як багато було тяжко ранених — не відомо, бо їх зразу відвозили до Бірчі.
В бою, що тривав дві години, наші відділи здобули багато зброї, муніції та інші військові трофеї. Наші втрати: 9 вбитих, між ними командир чоти, пор. Чайка, і кільканадцять ранених. Відступаючи, беремо в селі Явірник Руський кілька підвод. На них веземо із собою на збірний пункт до лісу всіх вбитих і ранених. Веземо також полонених. В лісі всіх ранених розміщено по замаскованих санітарних криївках. Полоненим, після переслухання, тереновий провідник Старий, роздав літературу й відозви до польського війська і населення, а ввечорі, на наказ Проводу, відпущено їх додому. Кількох польських вояків, які виявили бажання вступити в ряди АК, відвели туди.
Від полонених ми довідались, що в бою проти нас були карний відділ КБВ і підстаршинська школа під командою полк. Виґнаньского, большевицького вислужника, який вже від 1918 р. перебував в СССР. Тепер большевики вислали його до Польщі на команданта полку. За акції проти українців його відзначено орденами.
Вночі відбулися похорони поляглих друзів. їх поховано у збірній могилі коло Волі Володської. У похоронах взяло участь українське населення, яке своєю присутністю ще раз підтвердило свій кровний зв'язок з українськими повстанцями. Курінний капелян, о. Кадило, у супроводі хору відправив Панахиду, після якої кожний командир відділу коротким, вояцьким словом прощав поляглих бійців, товаришів зброї а цілий курінь — „почестю крісом" вшанував їх пам'ять. Коли засипували могилу, хор відспівав „Ой, там під лісом темним бором! . . ." Після того відділи розійшлись у свої оперативні терени.
Немає коментарів:
Дописати коментар